Просвітництво - це ідейно-естетичний рух, важливий етап розвитку європейської ідеології та культури (зокрема - літератури) кінця XVII - початку XIX століття.
Отже, поняття "просвітництво" має два значення (1. 'доба'; 2. 'ідейно-естетичний рух'), тому його не можна ставити в один ряд зі, скажімо, поняттями "романтизм" або "реалізм", адже в добу Просвітництва в літературі співіснували класицизм, реалізм, сентименталізм та інші напрями. В цім разі поняття "просвітництво" має хронологічне наповнення: доба, епоха (як, скажімо, поняття "доба Середньовіччя").
Поняття "просвітницька література" цього не скажеш. Так, на початку XVIII століття виникає ціла література рококо (т.зв. "легка" або салонна поезія, гривуазні казка і повість тощо), яка за самим своїм духом протистоїть філософічно-суспільному пафосові Просвітництва, і тому її (літературу рококо) просвітницькою літературою не вважають. Отже, всю літературу доби античності або Середньовіччя можна назвати античною (середньовічною) літературою, але не всю літературу доби Просвітництва називають літературою просвітницькою.
Вже сам корінь слова "просвітництво" (від "світло") вказує на магістральний напрямок діяльності його представників - розвіювати темряву незнання і невігластва, освічувати, виховувати людину і людство, озброювати їх науковими знаннями, робити розумнішими, "філософічнішими". Тож недаремно найвидатніші письменники тієї доби часто були водночас і видатними філософами.
Початком доби Просвітництва вважається поява роботи англійського філософа Джона Локка "Дослід про людський розум" (1691). Особливо революційною на той час була така думка з цієї роботи: "Віра не може мати силу авторитету перед ясними і очевидними приписами розуму''.
Тому закономірною є друга назва доби Просвітництва - доба Розуму (у щонайширшому значенні цього слова), і саме тому слово "розум" стало ключовим уже в самих назвах як наукових, передусім -філософських (згадана робота англійця Дж. Локка; ''Нові досліди про людський розум" (1710) німця Г.Лейбніца, "Про розум" (1758) француза К.Гельвеція, "Критика чистого розуму" (1781), "Критика практичного розуму" (1788) німця І.Канта тощо), так і художніх (наприклад, "Горе от ума" росіянина О.Грибоєдова) творів європейських просвітителів. Навіть система жанрів літератури тієї доби відбила цю увагу письменників до науки, філософії: саме тоді особливого розквіту набула філософська повість (саме так визначають жанр, наприклад, Вольтерового "Простака").
Отже, переважаючим пафосом, духом і підґрунтям ідеології Просвітництва була безмежна та щира віра в перетворюючу і всеперемагаючу силу людського розуму й освіти, у неминучість настання т. зв. "царства розуму". Саме у цій вірі коріниться і домінуючий хоч і не єдиний) настрій тієї доби - оптимізм, радісне світосприйняття.
Звичайно, це не означає, що всі просвітителі були такими собі безтурботними мрійниками, людьми, сказати б, у рожевих окулярах. Якраз навпаки: розумні, як правило блискуче освічені просвітителі дуже добре бачили недоліки й вади реального життя.
Так, коли філософи-просвітителі Шефтсбері, Лейбніц та ін. заявили про те, що реальний світ улаштований найоптимальнішим чином, тобто продовжили філософську концепцію оптимізму (до речі, слова "оптимізм" і "оптимальний" є одно корінними, вони походять від латинського "optimus" - 'найкращий'), яка виникла ще в античні часи (Аристотель, Епікур), то з ним вступив у полеміку просвітитель-таки - Вольтер.
Та, попри все, просвітники вірили в розум людини, у можливість справедливого, раціонального влаштування суспільства і, за великим рахунком, саме тому стали безсмертними у вдячній пам'яті людства.
Зовсім не той настрій панував, скажімо, в модерновому мистецтві, більшість представників якого голосно заявила, що людина в цьому світі - самотня комаха (пор. сюжет оповідання Ф.Кафки "Перевтілення"), а людське життя недосконале і взагалі абсурдне. Навіть жанрова система літератури модернізму відбила цей світогляд: драма абсурду, театр абсурду. Та хіба цього не бачили й просвітителі? Чудово бачили. Але суть справи не в тому, щоб "відкривати" самоочевидні речі і ставати в авгурівську позу стомленого коментатора абсурдного життя, а в постановці одвічного запитання: а що далі? Ну добре, життя є абсурдним, а далі-то що?
Тому не можна не погодитися з відомим французьким літературознавцем і письменником Андре Моруа: "Сучасні письменники заявили, що наш світ абсурдний. Але все, що можна було б сказати з цього приводу, вже сказано, і дуже розумно, Вольтером... , і було б краще замість того, щоб обурюватись навколишнім світом, знайти в собі мужність діяти ";. Просвітителі в собі цю мужність знайшли, це й було (і тут все рівно, це були часто напівголодні, погано одягнені радикали на кшталт Дідро і Руссо, чи люди поміркованіші й звиклі до розкошів, типу Вольтера2) їхньою, сказати б, теоретичною і життєвою філософією.
Тож не дивно, що наявність у художніх творах філософських ідей і цілих їхніх комплексів є характерною рисою, своєрідною "візитною карткою" літератури Просвітництва.