Валеологія - комплекс знань у їхньому практичному сенсі про фізичне, психічне й моральне ЗДОРОВ'Я ЛЮДИНИ при його ВЗАЄМОДІЇ з навколишнім СЕРЕДОВИЩЕМ; про збереження й зміцнення здоров'я з моменту народження й до глибокої старості, профілактику хвороб, про повернення до стану здоров'я після хвороби, про продовження здорового життя. Валеологію як науку про здоров'я індивідуума, суспільства й Природи в цілому, можна підрозділити на індивідуальну й суспільну.
Індивідуальна - спрямована на збереження, збільшення й відновлення здоров'я окремої конкретної людини. Тут органічно сплітаються:
а) особиста гігієна;
б) психогігієна;
в) загартовування;
г) фізичні навантаження;
д) раціональне харчування;
ж) методики систем оздоровлення.
Валеологія базується на хімії, фізиці, біології, антропології, фізіології, патофізіології, теорії систем, синергетиці. Валеологія - це філософія медицини. Валеологію варто розглядати як перший етап становлення інтегративної медицини.
Основне завдання валеології – не підсумовування окремих медичних знань, а об'єднання їх у систему, інтегрування, у процесі чого можлива поява нових, якісно відмінних властивостей, у цьому випадку - нового медичного світогляду. Об'єктом валеології є:
- по-перше - здорова людина;
- по-друге - все його оточення й діючі фактори;
- у третіх - причини розвитку патологічного процесу, механізми повернення організму до стану здоров'я, захисно-пристосувальні механізми, іншими словами - процеси лікування, повернення до норми;
- у четвертих - профілактичні й оздоровчі заходи;
- у п'ятих - причини, механізми й ознаки старіння й можливі шляхи профілактики як старечої патології, так і старіння в цілому.
Діагностика — розділ медицини, що вивчає методи та принципи встановлення діагнозу (діагноз — розпізнання). Лікар є суб'єктом, а хворий — об'єктом пізнання. Під час дослідження хворого лікар будує модель хвороби, яку зіставляє з еталоном — нозологічною формою, описаною мовою сучасної науки.
Більш конкретний зміст поняття «Діагноз» — це короткий лікарський висновок про суть хвороби та стан хворого, а висновок може бути у двох формах "здоровий" або "хворий". Вважається, що коли у людини не виявлено прояву патології, то вона є "здоровою", а якщо є відхилення та зміни від фізіологічної норми, то вона "хвора". Але такий підхід є досить умовним, тому що у людини може бути принаймні чотири стани:
1) оптимальна стійкість до дії патогенних факторів, коли хороша фізична, психічна та соціальна адаптованість;
2) передхвороба, коли можливий розвиток патологічного процесу без зміни сили дії патогенного фактора, внаслідок зниження резистентності;
3) стан, який характеризується наявністю патологічного процесу без специфічних симптомів хвороби;
4) хвороба, тобто такий прояв патологічного процесу, який позначається на соціальному статусі хворого.
У зв'язку з цим валеологія розглядає три типи діагностичних моделей:
1. Нозологічна діагностика.
2. Донозологічна діагностика за функціональними показниками.
3. Діагностика здоров'я за прямими показниками.
Вибір моделі залежить від мети діагностики, тобто стан одного й того ж пацієнта може бути описаний різними моделями. З позиції валеології діагноз — це логічна формула, в якій відображено стан індивіда, виражений у поняттях сучасної медичної науки.
Донозологічна діагностика здоров'я за функціональними показниками.
Ця діагностика ґрунтується на тому, що перехід від стану здоров 'я до хвороби проходить через ряд послідовних стадій, протягом яких організм пристосовується до нових умов існування, змінюючи рівень функціонування та напруги регуляторних механізмів. Вони можуть характеризуватись як:
- нормальні адаптаційні реакції;
- напруга механізмів адаптації (короткочасна, або нестійка адаптація);
- перенапруга та розлад у роботі механізмів адаптації.
Охарактеризувати стадію адаптації людини можна за трьома параметрами:
- рівнем функціонування системи;
- ступенем напруги регуляторних механізмів;
- розмірами функціональних резервів.
Найбільш доступним методом оцінки рівня функціонування системи є аналіз серцевого циклу, тому що середнє значення тривалості серцевого циклу зворотно пропорційне частоті пульсу (за P.M. Баєвським,). На підставі математичного аналізу серцевого циклу розраховують індекс напруги (ІН). Після реєстрації не менше 100 електрокардіограм визначають такі показники:
- мода (МО) — найбільш частий прояв тривалих інтервалів R—R;
- амплітуда моди (AMO) — частка (у % відношенні) моди до всіх зареєстрованих кардіоінтервалів;
- АХ — розкидання інтервалів R—R (коефіцієнт варіації)
Індекс напруги розраховується за формулою:
Централізація нейрогуморального управління роботою серця сприяє кращій адаптації та підвищенню індексу напруги, а децентралізація, навпаки, призводить до їх зниження. Збільшення ІН понад 200 ум.од. вказує на розвиток напруги механізмів регуляції, а понад 500 ум. од. — на стан перенапруги.
Другий метод донозологічної діагностики досить простий і може бути запропонований для масових досліджень. При цьому розраховують адаптаційний потенціал (АП) системи у балах за формулою:
Адаптаційний потенціал оцінюється за такими значеннями:
- задовільний (до 2,1);
- напружений (2,11-3,20);
- незадовільний (3,21-4,30);
- перенапруга та розлад адаптації (понад 4,30).
Вказаними методами донозологічної діагностики можна швидко і без великих витрат виявити людей, яким терміново потрібно провести оздоровчі заходи, хоча не завжди проби дають чіткий результат.
№27 Діагностика рівня здоров'я за прямими показниками
Цей тип моделі має два різновиди:
- діагностика за визначенням біологічного віку
- за резервами біоенергетики.
Діагностика рівня здоров'я за визначенням біологічного віку, тобто за швидкістю старіння організму. Специфіку старіння визначають або за співпаданням біологічного віку з календарним, або за його руйнівною силою. Абсолютною мірою життєдіяльності організму (кількості здоров'я) є тривалість життя.
Біологічний вік (БВ) визначають за різними тестами:
1) розрахунком дійсного значення БВ із використанням клініко-фізіологічних показників;
2) розрахунком необхідного значення БВ за календарним віком;
3) за співвідношенням дійсного та календарного віку.
Отримані результати є відносними, тому що також потрібно знати середню величину ступеня старіння в певному календарному віці для конкретної популяції. Ґрунтуючись на цих результатах, можна поділити осіб одного календарного віку (КВ) на групи, залежно від ступеня "вікового руйнування" та за "запасом здоров'я".
|
І рівень |
від -15 до -9 років |
|
ІІ рівень |
від -8,9 до -3 років |
|
III рівень |
від -2,9 до +2,9 років |
|
IV рівень |
від +3 до +8,9 років |
|
V рівень |
від +9 до +15 років |
І рівень відповідає дуже повільному, а V різко прискореному старінню, III рівень свідчить про відповідність біологічного віку людини її календарному віку.
Розроблено чотири варіанти методик із визначення біологічного віку. Два варіанти дуже складні, в них використовується сучасна апаратура. Третій варіант спирається на загальнодоступні показники та вимір життєвої ємності легень, а в четвертому варіанті не потрібні спеціальні дослідження.
Для визначення біологічного віку за четвертим варіантом запропонована така формула:
Де - Мт — маса тіла, кг;
СОЗ — самооцінка здоров'я за питаннями, бали;
СБ — статичне балансування із закритими очима на лівій нозі без взуття, с.
За допомогою наведених формул вираховують біологічний вік, а щоб визначити, наскільки він відповідає календарному, слід зіставити їх індивідуальні величини.
Величина належного БВ (НБВ) визначається за формулами:
НБВ = 0,629 • KB + 18,6 — для чоловіків;
НБВ = 0,581 • KB + 17,3 —для жінок.
Діагностика рівня здоров'я за резервами біоенергетики
Найбільш вдалим визначенням здоров'я, відображенням його суті є життєздатність організму. Це його властивість жити в змінених умовах існування, протистояти дії патогенних факторів, компенсувати втрату функції, а також здатність на високому рівні виконувати свої біологічні та соціальні функції.
Згідно з методологічною спрямованістю всі сучасні концепції розвитку життя належать до трьох основних типів — субстратні, інформаційні та енергетичні. Найбільш розвинутою є субстратна концепція (починаючи з Ламарка — морфологія організмів, а в подальшому — різні рівні біології). Дякуючи кібернетиці та інформатиці, швидко розвивається інформаційна концепція.
Виділяють два енергетичні напрямки еволюції живих організмів або розвитку життя — екстенсивний та інтенсивний:
- перший базується на збільшенні запасів енергії в організмі,
- другий на покращанні ефективності її використання. Зокрема, підвищення дихальної функції є однією з головних еволюційних змін.
Прогресивна еволюція біосистем пов'язана з підсиленням інтенсивності дихання і внутрішньоклітинного утворення енергії. Біологічне значення цього феномена полягає в тому, що підвищенням потужності внутрішньоклітинного утворення енергії забезпечується прояв усіх функцій на більш високому рівні, в тому числі й адаптація.
Як зазначив В.І. Вернадський, завжди існують суттєві матеріально-енергетичні відмінності між живим і неживим (кісним) тілом. Жива речовина у складі біосфери має відносно незначну частину, але енергетично вона виступає в ній на перше місце.
Положення про джерела та характер енергії, які забезпечують функціонування живих систем, про застосування щодо них другого закону термодинаміки сформулював Е.С. Бауер у вигляді принципу "стійкої не рівноваги". Саме безперервна нерівновага відрізняє живе від неживого. Виходячи з цього, Е.С. Бауер сформулював основний закон біології: "лише всі живі системи ніколи не перебувають у стані рівноваги та виконують за рахунок своєї вільної енергії постійну роботу супроти рівноваги, яка вимагається законами фізики та хімії."
Неживі системи інколи також проявляють ознаки не рівноваги. Проте причиною такої не рівноваги у них є дія зовнішнього середовища, як правило, спрямована на руйнування системи (наприклад, діючий вулкан).
У живих системах нерівновага пов'язана з їх внутрішньою енергією. Це не означає, що живій системі непотрібна енергія зовнішня. Але зовнішня енергія, що надходить із їжею, трансформується в специфічну енергію хімічних сполук, акумулюється в макроергах, здатна використовуватись організмом для роботи, забезпечуючи неврівноважений стан. Здатність накопичувати енергію в АТФ та інших макроергах є універсальною енергетичною функцією всього живого.
Саме ця функція забезпечує неврівноважений стан біосистеми — життя, а її кількісна характеристика може бути основою для оцінки життєздатності (здоров'я) кожної людини. Чим доступнішими для використання є резерви біоенергетики, тим більша життєздатність організму, тому що життя підтримується витратою енергії на роботу клітин, їхніх насосів, на різноманітні процеси всмоктування, виділення і внутрішньоклітинного обміну, синтез білків тощо. При цьому виявляється одна важлива закономірність: чим більше мітохондрій, тим більший діапазон зовнішніх впливів здатна витримати клітина, не змінюючи своєї структури.
Здатність мобілізувати ресурси органів, систем, усього організму — перша умова швидкого пристосування організму до зміни умов існування.
Щохвилини в окислювальних процесах усіх клітин тіла людини з молекул поживних речовин через ферменти дегідрогенази та цитохроми на кисень (при його середньому споживанні) переходить 2,86-1022 електронів, а при фізичних навантаженнях у 15-20 разів більше. Чим більше утворюється енергії за одиницю часу, тим ефективніше людина може проявляти свої біологічні та соціальні функції.
Перетворення енергії в організмі відбувається анаеробним та аеробним шляхами:
- при гліколізі з 1 молю глюкози (180 г) продукується 2 молі АТФ, що зберігає майже 42 кДж енергії, а коефіцієнт корисної дії становить 36%.
- при аеробному окисненні з 1 моля глюкози утворюється 38 молів АТФ, акумулюється 1591 кДж при коефіцієнті корисної дії 55%.
Таким чином, проблема визначення життєздатності, а іншими словами рівня соматичного здоров'я, наштовхується на проблему оцінки потужності та ефективності аеробного утворення енергії, тобто з використанням кисню. З фізіологічної точки зору цей показник інтегрально характеризує стан дихальної, серцево-судинної та інших систем, а з біологічної — стійкість (життєздатність) неврівноваженої системи, якою є живий організм.
Вважають, що розвиток, ріст і старіння організму — це процес наближення до кінцевого стаціонарного стану, що супроводжується зменшенням інтенсивності теплопродукції. Швидкість "старіння" найбільша на ранніх стадіях розвитку, а найменша — на кінцевих етапах онтогенезу. Починаючи з віку 25 років у людини відносне зменшення теплопродукції складає 3,0 -7,5% за кожні 10 років життя. В основі цього лежить зменшення активності ферментів, кількості мітохондрій тощо.
Згідно з даними ООН, кожного місяця 1 млн. жителів Землі переходить межу 60 -літнього віку, а понад 100 тис. — межу 80 років, і ці показники постійно зростають. У зв'язку з цим багато держав змушені орієнтуватися у своїх планах розвитку на людей більш зрілого віку, тому що процес старіння людей вимагає змін у стилі життя окремої людини, сім'ї, держави.
Виявлена динаміка рівня здоров'я, визначеного за системою експрес-оцінки. Помітно, по-перше, закономірне падіння рівня соматичного здоров'я з віком і, по-друге, вихід середньої оцінки рівня здоров'я за межі "безпечної зони" (12 балів) після межі 40 років життя (табл. 1).
. Динаміка рівня соматичного здоров'я
(експрес-оцінка, бали)
Таблиця 1
|
Вік, роки |
Рівень здоров'я |
|||||
|
Чоловіки |
Жінки |
|||||
|
Макс. |
Мін. |
Серед. |
Макс. |
Мін. |
Серед. |
|
|
20-30 |
15 |
10 |
12,5 |
14 |
8 |
11,0 |
|
31-40 |
15 |
4 |
9,5 |
10 |
5 |
7,5 |
|
41-50 |
14 |
4 |
8,0 |
7 |
3 |
5,0 |
|
51-60 |
10 |
3 |
6,5 |
7 |
3 |
5,0 |
|
61-70 |
7 |
3 |
5,0 |
5 |
2 |
3,5 |
|
71-80 |
2 |
3 |
2,5 |
2 |
2 |
2,0 |
Зовнішня енергія, яка надходить до організму з продуктами, трансформується у специфічну енергію хімічних сполук, акумулюється і здатна використовуватись для життєдіяльності. Ця специфічна енергія характерна лише живим системам, вона являє собою енергію фосфорних зв'язків. Здатність накопичувати енергію в макроергічних зв'язках є універсальною функцією всього організму в цілому. Саме ця функція забезпечує неврівноважений стан біосистеми — життя, а її кількісна характеристика може служити основою для оцінки життєдіяльності конкретного організму (Апанасенко Л.Г.)
Таким чином, основною умовою існування всього живого на Землі є можливість поглинати енергію з навколишнього середовища, акумулювати її і використовувати в процесі життєдіяльності. При цьому виявляють важливу закономірність — чим потужніший апарат мітохондрій (енергетичних станцій), тим більший діапазон зовнішніх впливів клітина здатна витримати й відновити свою структуру. На рівні органа існує така ж закономірність, чим менший резерв енергії, тим швидше та сильніше проявляється у вигляді порушення гомеостазу наслідок впливу на орган будь-якого патологічного фактору.
Головним механізмом накопичення енергії є біологічне аеробне окиснення. Визначення потужності аеробного утворення енергії, тобто максимального споживання кисню (МСК) проводиться за допомогою прямих і непрямих методів.
При прямому визначенні МСК людині задається фізичне навантаження "до відмови" та визначається об'єм спожитого кисню. При непрямих методах визначення МСК проводиться на підставі розрахунків, які базуються на даних споживання кисню при певних фізичних навантаженнях, наприклад, після бігу протягом 12 хвилин. Кореляція між виконаною роботою (отриманим результатом) і МСК складає 0,897 (табл. 2).
Кореляція між результатами бігу та величиною МСК
(за К.Купером, 1972)
Таблиця 2.
|
Подолана за 12 хв. відстань, км |
Максимальне споживання кисню, мл/хв./кг |
|
до 1,6 |
до 25,0 |
|
1,6-2 |
25,0-33,7 |
|
2,01-2,4 |
33,8-42,5 |
|
2,41-2,8 |
42,6-51,5 |
|
понад 2,8 |
понад 51,6 |
Доведено, що МСК — це показник, який характеризує стійкість організму до дії різноманітних екстремальних факторів, від гіпоксії та крововтрати до впливу радіаційного випромінювання. Установлено також оптимальне значення рівню аеробної здатності, нижче нього зростає ризик смерті. Воно становить 9 метаболічних одиниць для жінок і 10 — для чоловіків.
Разом з тим слід пам'ятати, що використання методу фізичних навантажень "до відмови", а також тест Купера є небезпечними для людей з прихованими формами серцево-судинних захворювань. Таким чином, контроль за енергетичним потенціалом дозволяє прогнозувати стан здоров'я. При цьому певний рівень утворення енергії може бути критерієм адекватності адаптаційних можливостей людини, порогом, за яким можуть розвинутись деструктивні процеси в організмі з відповідними наслідками.
Питання для самооцінки здоров'я
1. Чи турбує вас головний біль?
2. Чи легко Ви просинаєтесь від будь-якого шуму?
3. Чи турбує Вас біль у ділянці серця?
4. Чи погіршився Ваш зір?
5. Чи погіршився Ваш слух?
6. Ви п'єте лише кип'ячену воду?
7. Чи пропонують Вам місце у міському транспорті?
8. Чи турбує Вас біль у суглобах?
9. Чи впливає на Вас переміна погоди?
10. Чи буває у Вас утрата сну?
11. Чи турбує Вас запор?
12. Чи турбує Вас біль у ділянці печінки?
13. Чи буває у Вас запаморочення?
14. Чи стало Вам зосереджуватись важче, ніж раніше?
15. Чи турбує Вас послаблення пам'яті?
16. Чи відчуваєте Ви у різних місцях тіла пекучість, поколювання,
повзання мурашок"?
17. Чи турбує Вас шум або дзвін у вухах?
18. Чи носите Ви валідол, нітрогліцерин тощо?
19. Чи бувають у Вас набряки на ногах?
20. Чи змушені Ви відмовлятись від деяких справ?
21. Чи маєте Ви задишку під час швидкої ходьби?
22. Чи турбує Вас біль у ділянці попереку?
23. Чи використовуєте Ви для лікування мінеральну воду?
24. Чи можете Ви сказати, що Ви стали плаксивим?
25. Чи ходите Ви на пляж?
26. Чи вважаєте Ви, що ваша працездатність залишилась такою ж, як раніше?
27. Чи часто Ви відчуваєте радість, збудження?
28. Як Ви оцінюєте стан свого здоров'я?
Якщо відповідь — добрий, задовільний, поганий і дуже поганий, то до всіх 28 запитань додають 1. При ідеальному стані оцінка буде "0" і "28" при поганому самопочутті.
Методика діагностики кількості соматичного здоров'я дозволяє комплексно оцінити стан здоров'я людини, тому що поєднує основні антропометричні показники, оцінку стану вегетативної нервової системи й гемодинаміки. Її перевагою є простота, гарна переносимість і безпека для пацієнтів (особливо для пацієнтів старшого віку), система не вимагає спеціального дорогого устаткування, проводить оцінку в загальноприйнятих метричних величинах. Методика може використовуватися для індивідуальної оздоровчої роботи, а також як критерій динамічної оцінки ефективності процесу оздоровлення. Результати всіх етапів дослідження порівнюють із даними в таблиці й визначають клас пацієнта, що також дозволяє уніфікувати й порівнювати дані. При цьому визначають:
Росто-ваговий коефіцієнт (індекс Кетле) – це відношення показника маси тіла до росту індивіда. Після виміру росту з точністю до одного сантиметра і зважування з точністю до 50 г розраховують індекс маси тіла в грамах до росту в сантиметрах (г/см).
Життєвий індекс – це відношення ЖЕЛ до маси тіла досліджуваного. Передбачає об'єктивізацію показника життєвої ємності легенів. Вимір ЖЕЛ проводиться за допомогою спірометра триразово з 15-секундними інтервалами між спробами, із трьох результатів вибирають кращий.
Силовий індекс — оцінює силу м'язів-згиначів пальців найсильнішої кисті (правої або лівої) у кілограмах, у відсотках до маси тіла в кілограмах. Вимір проводять кистьовим пружинним динамометром. Дослідження сили м'язів-згиначів кисті дозволяє також діагностувати плечолопатковий періартрит у ранніх стадіях, коли болючий синдром ще відсутній, а сила м'язів-згиначів кисті вже знижена.
Подвійний добуток – це добуток ЧСС на АТ сист, помножене на 102 (ЧСС х АТ сист. х 102), він відбиває функціональні можливості організму, досконалість роботи вегетативної нервової системи і навіть дозволяє опосередковано судити про МПК при зростаючому навантаженні.
Проба Мартіне-Кушелевского дозволяє визначити функціональний клас випробуваного за рахунок визначення часу відновлення серцевих скорочень після фізичного навантаження. АТ та ЧСС виміряються в стані спокою, потім за два підходи виконується 20 присідань за 30 секунд (після 40 років - за 40 секунд ). Після цього в положенні сидячи в пацієнта вимірюють ЧСС по десяти секундним інтервалах в перші й останні 10 сек. Потім 3-х хвилинні відновні періоди, а в проміжку яких між 15 і 40 секундами виміряється АТ.
Час відновлення ЧСС до вихідного рівня є критерієм віднесення пацієнта в один з функціональних класів . Аналіз динаміки зміни АТ дозволяє судити про тип реакції на фізичне навантаження. Виділяються наступні типи реакцій (по С.П. Летунову):
- нормотонічна реакція - помірне підвищення ЧСС, систолічного АТ й незначне зниження діастолічного АТ. Ha 3-й хвилині відновного періоду показники вертаються до вихідних величин. Ця реакція є типовою, всі інші реакції нетипові (ненормальні).
- гіпертонічна реакція - ЧСС і АТ сист. підвищується різко (на 70-80 одиниць), АТ діаст. підвищується незначно, всі показники до кінця відновного періоду залишаються зміненими.
- гіпотонічна реакція - незначне підвищення сист. і діас. АТ й різке підвищення ЧСС до 200 уд/хв, до кінця відновного періоду всі показники залишаються підвищеними.
- дистонічна реакція - ЧСС підвищується незначно, різко збільшується сист. АТ (до 200 мм рт.ст.), діаст.АТ різко знижується, показники залишаються зміненими протягом усього відновного періоду.
При виникненні атипових реакцій на фізичне навантаження, випробуваному необхідний більше уважний лікарський огляд, після якого можна говорити про призначення режиму оздоровчих фізкультурних навантажень. Результати кожної з перерахованих вище проб оцінюються певною кількістю балів, які в підсумку підсумуються.
