- Раціоналізм Рене Декарта
Основоположником протилежного раціоналістичного напрямку став французький філософ Рене Декарт. Найважливішою характеристикою філософії Рене Декарта є антиемпіризм. Проте свою методологію будував на принципах раціоналістичної дедукції (логічний умовивід від загального до окремого), вважав, що нічого не можна сприймати на віру, все підлягає критичному аналізу та сумніву. Не викликають сумнівів лише найочевидніші положення та судження (саме очевидність вважав критерієм істини). А найбільш очевиднішим із суджень є твердження «Я мислю — отже, я існую». Тому найочевидніше має стати вихідним положенням філософії. З очевидного положення випливають два основні висновки: по-перше, розумовоосягнений світ істинніший, вищий, аніж світ чуттєвий; по-друге, самосвідомість людини має дуже велику цінність. Суть дедуктивного методу Рене Декарт зводить до чотирьох правил: перше — вихідний пункт наукового пізнання — визнання джерел, початку. Істинними можна вважати лише ті положення, які не викликають ніякого сумніву і не потребують доведення, істинність для розуму самоочевидна; друге — формулюється вимога аналітичного вивчення природних явищ, кожну складну проблему слід ділити на простіші; третє — дотримуватись певного порядку мислення — йти від простого до складного, і четверте — досягнення повного пізнання, повноти пізнання.
Рене Декарту належить ідея створення загального наукового методу — універсальної математики, що забезпечить панування над природою. Дуже влучно охарактеризував значення наукового методу, що дозволить: по-перше, перетворити пізнання на організовану діяльність, вільну від випадковостей; по-друге, орієнтуватися не на окремі відкриття, а поєднувати зусилля усіх наук. Наукові знання, як їх уявляє Рене Декарт, це не окремі відкриття, а їх система. Суттєве місце у філософії Рене Декарта займає поняття субстанції, яку визначив як річ (будь-яке суще), що не потребує для свого існування нічого іншого, крім самої себе. Створений світ поділяє на два роди субстанції — духовну та матеріальну. Головна ознака духовної субстанції — неподільність, матеріальної — подільність до безмежності. Основні атрибути субстанції — мислення та протяжність. Духовна субстанція містить у собі ідеї, що властиві їй із самого початку, а не здобуті у досвіді.
Раціоналізм Спінози
Основу філософської системи Спінози складає вчення про єдину субстанцію, якою є Бог. Субстанція і Бог зливаються у нього в одне поняття. Але Бог не стоїть над природою, він знаходиться в ній як її іманентна причина. Тобто Спіноза заперечує особистого Бога і розуміє його як універсальну причину світу.
Як і Декарт, Спіноза згодний з тим, що пізнання світу може спиратися на науковий (математичний) метод. Але математика не виводить, а виявляє істину. І якщо математичні роздуми починаються з певного очевидного твердження (аксіоми), то й основою буття повинна бути самоочевидна аксіома, яка є субстанцією. Оскільки вона - початок «буття», то не може визначатися чимось іншим, крім самої себе, тобто вона є «причиною самої себе». Будучи «першопричиною», вона є нічим іншим, як Богом, оскільки Бог - першопричина всіх речей і причина самого себе. Бог - не надприродна істота, бо він зливається з природою,
«Я, як г апостоли, не заперечую того, що Христос воскрес із мертвих і справді вознісся на небо. Але я вважаю, що воскресіння Христа з мертвих насправді було духовним і було відкрито лише віруючим, відповідно до їхнього розуміння...».
Б. Спіноза
тому є творчим виявленням самого буття. Отже, сила і могутність природи є силою і могутністю Бога, а закони і правила природи є рішенням самого Бога. Природа як фундаментальна цілісність буття є субстанцією, а першопричиною і самопричиною є Бог. Така позиція називається пантеїзмом.
Субстанція має універсальні характеристики (атрибути), протяжності та мислення, які є нескінченними і не підлягають змінам Для опису одиничних речей, які є кінцевими, Спіноза використовує поняття модуса. Модуси - це індивідуальні конкретні речі і явища, причому єдність усієї множинності модусів забезпечує особливий «модус-рух».
«У філософії ж ми чітко усвідомлюємо, що атрибути, які роблять людину досконалою, так мало можуть бути застосовані до Бога, як до людини ті атрибути, котрі роблять досконалим слона чи осла».
Б. Спіноза
Теорія субстанції Спінози є чітко вираженим раціоналізмом. Завдяки цьому в теорії пізнання виділяються три рівні: найвищий -істина, яка досягається безпосередньо розумом, інтуїтивно зрима і не залежить ні від якого досвіду, другий - судження розуму, що також є засобом досягнення істини, хоча менш досконалим; третій -знання грунтується на уявленні та чуттєвому сприйнятті, при цьому пізнання не вважається достовірним
У центрі етичної проблематики знаходиться питання свободи. В субстанції зливаються необхідність і свобода: оскільки Бог (субстанція) вільний, то й усе, що він здійснює, виходить з його власної необхідності. У природі (до неї належить і людина) панує детермінізм (необхідність). Проте людина - модус особливого виду, їй властиве мислення, тобто розум Свобода полягає в єдності розуму і волі, а розміри реальної свободи визначаються ступенем розумного пізнання. Свобода і необхідність - не протилежні поняття, вони обумовлюють одне одного. Протилежністю необхідності є не свобода, а сваволя. В цілому вирішення проблеми свободи передбачає ясне і точне пізнання, і тому свобода - це пізнана необхідність.
• Історичне значення філософських ідей Спінози полягає в їх пантеїзмі та раціоналізмі. Соціально-політичні погляди згодом проявилися в теорії «нового суспільного договору» Ж.-Ж. Руссо. Своїм пантеїзмом ця філософія підготувала філософський ґрунт для філософії Шеллінга і Гегеля.
- Просвітництво як явище західноєвропейської культури. На рубежі 17-18ст. в країнах західної Європи починає складатися нова світоглядна ситуація зумовлена кардинальнми змінами в соціально-економічному і політичному житті. Системоутворюючим ядром цих системних координат стають ідеї просвітництва, які дали назву новій культурно-історичній епосі. Визначальним моментом культурного життя епохи просвітництва була безмежна віра в перетворюючі можливості освіти. Передові люди того часу докладали значних зусиль для поширення знань серед всіх верст суспільства відводячи просвіти провідну роль у прогресивному розвитку людства. Просвітництво розумілося ширше, ніж просте розповсюдження знань і освіти, включало в себе моральне та громадянскье виховання. Ідеї просвітництва не несли в собі революційного запалу проте саме вони започаткували соціальне піднесення, яке завершилося французькою буржуазною революцією. Продовжуючи раціоналістичну течію в Європейському культурному розвитку, просвітництво сповідувало культ розуму за допомогою якого можна перевернути всю систему громадського та духовного життя. Розумність мистецтва сприймається як свідоцтво моральних якостей. Найбільшого розвитку просвітницький реалізм досяг в Англії. Там він став провідним напрямом художньої творчості. Важливе місце в системі видів мистецтва зайняла література, головним жанром якої став роман. Саме в англійській літературі 18ст. роман починає дослідження динамічного і суперечливого суспільного буття. Починає аналізувати людську природу в різних життєвих умовах і соціальних середовищах (Дефо, Філдінг, Смолетт, Голдсміт). Своєрідною паралеллю творчості англійських романістів стала творчість їхнього земляка Уільяма, Хогарта . Для його творчості характерне аналітичне зображення побуту того часу
- Термін "класична німецька філософія" був введений Ф. Енгельсом. Сам Енгельс спеціально не роз'яснює, що він має на увазі під "німецькою класичною філософією". Але під класикою зазвичай мається на увазі вища міра чого-небудь, деяка завершена форма. І після класики, як правило, йде зниження рівня.
- Німецька класична філософія охоплює порівняно короткий період, який обмежений 80-ми роками XVIII століття, з одного боку, і 1831 роком - роком смерті Гегеля - з іншою (або пізнішою антропологічною, матеріалістичною філософією Фейєрбаха, який, проте, увійшов до протиріччя з основним характером німецької філософії цього періоду - її ідеалізмом). По цілому ряду моментів вона є вершиною філософського розвитку (ідей Відродження, Нового Часу, Освіти). Основними представниками цієї філософії були основоположник її Иммануил Кант, його послідовник Фихте, Шеллинг, супротивник кантіанської філософії Георг Вільгельм Фрідріх Гегель.
- Що стосується загальної характеристики класичної німецької філософії, то в ній відбувається зміщення акцентів (по порівнянню, напр., з думкою Освіти) з аналізу природи на дослідження людини, людського світу і історії. При цьому вже у Канта ясно виражена думка про автономність людини і його історію відносно природи. До цього філософи знали, з одного боку, природу,. а з іншої - людини, яка розглядалася як особливого роду природне тіло, наділене нетілесною душею. Представники німецької класики уперше усвідомлюють, що людина живе не у світі природи, а у світі культури. І тільки дивлячись на нього як на продукт культури, можна розгадати цілий ряд філософських загадок.
- Перерахуємо деякі з позитивних моментів німецької класичної філософії. Філософія Канта завершує раціональну філософію (почату Декартом). У його філософії знайшло своє вираження теоретичне віддзеркалення і розуміння в просвітянському дусі людської свободи і рівності в період до французької революції. У німецькій класичній філософії можна бачити зачатки "філософії активної сторони" у Фихте, основи нової натурфілософії у Шеллинга (його ж концепцію "динамічного процесу" в природі, близьку до матеріалістичної діалектики), діалектичну концепцію Гегеля (що переосмислила старе розуміння діалектики, як способу суперечки і обговорення проблем у бік її наукової побудови, дедіалектика стає методом пізнання дійсності, що розвивається).
- Родоначальником німецької класичної філософії вважається Еммануїл Кант. В його творчості
умовно виділяють два періоди: докритичний (до 1770 р.) та критичний. Для першого властиве захоплення природничими науками, натурфілософською проблематикою. Другий період присвячений вивченню походження пізнавальної діяльності, її закономірностей та меж.
Головні твори "критичного періоду": "Критика чистого розуму" (1781), "Критика практичного розуму" (1788),"Критика здатності судження" (1790), присвячені осмисленню філософії як науки, гносеології, проблем людської свободи та моральності і т.ін. Кант визначає філософію як науку про відношення будь-якого знання до суттєвих цілей людського розуму. Філософія, з його точки зору, має відповісти на такі питання: "Що я можу знати?", "Що я маю робити?", "Чого я можу сподіватись?" Відповідь на ці запитання може дати лише трансцендентальна філософія, яка є системою усіх принципів чистого розуму. А оскільки розум, з його точки зору, має практичне і теоретичне застосування, то і філософія поділяється ним на практичну і теоретичну. Практична філософія - філософія моральності, філософія звичаїв містить принципи, як визначають всю нашу поведінку. Теоретична філософія має бути теорією наукового пізнання, яка б містила в собі усі принципи чистого розуму, побудовані виключи на поняттях теоретичного знання.
Знання, на його думку, є судженнями, тобто поєднанням уявлень та понять у свідомості й через свідомість Судження можуть бути аналітичними та синтетичними. Аналітичні судження, на думку Канта, усі є апріорними Вони невимагають звернення до досвіду, а, отже, не дають насправді нового знання. Що ж до синтетичних суджень, слід відзначити, що вони можуть бути як емпіричними, так і апріорними. Вони завжди дають нове знання.
Отже, Кант виділяє два види знання: досвідне (апостеріорне) та незалежне від досвіду (апріорне). Джерелом апріорного, вважає Кант, є сама структура людських пізнавальних здатностей. Апріорні знання - це знання, що передують досвіду і обумовлюють його. Апріорні знання існують у трьох видах пізнання: математиці, теоретичному природознавстві та в метафізиці як теоретичній філософії.
Кант подає категорії за такою схемою.
I. Кількості: єдність, множина, цільність.
II. Якості: реальність, заперечення, обмеження.
III. Відношення: присутність та самостійне існування, причинність та залежне існування.
IV. Модальності: можливість - неможливість, існування - неіснування, необхідність - випадковість.
Вказаними категоріями, підкреслює Кант, володіє кожна людина, оскільки вони становлять структуру людського пізнання. В процесі пізнання на рівні розсудку ми упорядковуємо чуттєві дані категоріями розсудку, формулюючи закони науки. Отже, закони науки є не відображенням дійсності, а результатом конструктивної діяльності мислення, категорії розсудку. Мислення може знайти в природі лише те, що дозволяють знайти його апріорні категорії. Цей висновок Кант кваліфікує як "переворот у філософії".
- Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831) - творець філософської системи, названої їм "абсолютним ідеалізмом". Усе дійсне, по Гегелю, розумно, збагненно засобами логіки, тобто збагненно в поняттях (така концепція називається ще і панлогизмом: "усе дійсне розумно, усе розумне дійсно"). Філософська система Гегеля складається з трьох частин:
1) Логіки
2) Філософії природи
3) Філософії духу.
Логіка розуміється Гегелем абсолютно інакше, ніж вона трактуючи протягом всього часу існування цієї науки (тобто починаючи з Арістотеля). Походження багато чого з єдиного може бути предметом раціонального пізнання, інструментом якого є логічне мислення. Але це - раціональне пізнання особливого роду : в основі його лежить діалектична, а не формальна логіка, і рушійним джерелом її являється протиріччя. Гегель свідомо відкинув арістотелівський закон непротиворечия ("Неможливо, щоб одне і те ж разом було і не було властиво одному і тому ж"), а логіка у нього співпадає з діалектикою. Діалектика мислиться Гегелем як теорія розвитку, в основі якої лежить єдність і боротьба протилежностей. Діалектика розвитку "чистого поняття" (ідеї) складає загальний закон розвитку як природи, так і людського мислення. На відміну від Канта, що розділив сфери природи і духу (свободи), Гегель розглядає їх як різні стадії розвитку одного початку - субстанції-суб'єкта (тому його систему називають абсолютною, а його ідеалізм - об'єктивним). Всякий розвиток протікає, згідно Гегелю, за певною схемою: твердження, або полагание (теза), заперечення цього твердження (антитезис) і, нарешті, заперечення заперечення, зняття протилежностей (синтез).
Першим етапом самораскрытия "Абсолютної ідеї" є логіка. Логіка, по Гегелю, - це науково-теоретичне усвідомлення "Абсолютної ідеї". Через логіку "Абсолютна ідея" розкривається в її загальному змісті у вигляді системи категорій, починаючи від найбідніших - буття, небуття, готівкового буття, якості, кількості і так далі, і кінчаючи конкретними, різноманітно визначуваними поняттями - хімізму, биологизма, знання і так далі Гегель характеризував категорії як поточні чисті думки, що знаходяться в стані безперервного мимовільного руху. Як за формою, так і за змістом категорії не потребують чуттєво-сприйманого матеріалу. Як чисті думки і східці розвитку ідеї вони, самі по собі, змістовні і тому складають суть речей.
Наступний етап саморозвитку - природа - найбільш слабка частина його системи. Гегель погано знав природознавство і тому в "філософії природи" можна зустріти багато неточностей, помилок. Гегель дуже низько оцінює природу. Природа, по Гегелю, це необхідне в процесі розвитку "Абсолютної ідеї", але все таки допоміжний засіб. Створюючи природу, або, точніше, перетворюючись на природу, "Абсолютна ідея" опредмечивает себе, і, тим самим, відчужується від своєї істинної суті і з'являється у вигляді кінцевих чуттєвих, тілесних единичностей.
По Гегелю, Бог створює природу з тією метою, щоб з при пологи виникла людина і разом з ним людський дух. Тепер настає час "філософії духу". Філософія духу - це філософія культури. Першою стадією розвитку людського духу є, по Гегелю, суб'єктивний дух. Суб'єктивний дух розглядається Гегелем на трьох рівнях: антропології, феноменології і психології. Антропологія розкриває душу як субстанцію, що відчуває, феноменологія досліджує перетворення душі насвідомість по східцях: свідомість - само свідомість - розум, психологія показує теоретичні і практичні здібності духу.
Другою стадією розвитку людського духу є об'єктивний дух. Об'єктивний дух охоплює у Гегеля сферу соціального життя і розуміється як надіндивідуальна цілісність, що височіє над окремими людьми і проявляється через їх різні зв'язки і стосунки. Об'єктивний дух розгортається в праві, моралі, моральності, державі. Вищою формою самореалізації Абсолютної ідеї є Абсолютний дух. Під Абсолютним духом Гегель розуміє сукупну духовну діяльність людства упродовж тисячоліть розвитку всесвітньої історії. Інакше кажучи, - це духовна діяльність, людських поколінь (до неї Гегель відносить мистецтво, релігію і філософію), що змінюють один одного. Таким чином, Абсолютний дух - це та ж Абсолютна ідея, що приховано працює в людських цілях і справах, в діяльності усіх людських поколінь, це їх внутрішня ідеальна суть, прихована причина усіх діянь і знань.
- Людвиг Фейербах (1804— 1872) — видатний німецький філософ, матеріаліст і атеїст. На перших порах поділяв погляди Гегеля, про що свідчить зокрема його дисертація "Про єдиний всезагальний і нескінченний розум". У 1830 році він анонімно опублікував свій твір "Думки про смерть і безсмертя", в якому заперечував ідею-безсмертя душі. Авторство Фейербаха було встановлено, і книгу конфіскували, а її автора позбавили права на викладацьку роботу. Проте Фейербах продовжує творчу діяльність. Він пише тритомну роботу з історії філософії XVII століття, вякій,залишаючисьзагалом на гегелівських позиціях, проявляє разом зтим велику увагу дофілософів-матеріалістів і атеїстів, високо оцінюючи їх вклад у розвиток філософської думки. Фейербах — автор філософських праць - "До критики філософії Гегеля", "Сутністьхристиянства", "Попередні тези до реформи філософії", "Основні положення філософії майбутнього".
Значне місце у творчості Фейербаха посідає критика релігії, насамперед християнства. На відміну від Гегеля, він вважав, що філософія несумісна з релігією. Реальна причини релігії, на думку Фейербаха, криється в самій природі людини та умовах її життя. При цьому в центрі його уваги була емоційна сфера людини. Заперечуючи наявність особливого релігійного почуття, першопричину релігійних ілюзій він убачав у почутті залежності, обмеженості, безсилля людини стосовно непідвладних її волі стихій і сил. Безсилля людини шукає виходу в придуманих фантазією надіях і втіхах. Внаслідок цього і виникають образи богів. Бог, будучи проекцією людського духу, відчужується від останнього і об'єктивується, перетворюючись із творіння людини в її творця і першопричину всього сущого. Відкидаючи релігійний культ, Фейербах проповідує культ людини, піднесений до рівня її обоготворення. Його девіз "людина людині бог".
Критика релігії переросла у Фейербаха в критику ідеалізму, головний недолік якого він убачав у ототожненні буття з мисленням. Мислене буття, за його словами, не є дійсним буттям. Мислення — це предикат, а суб'єктом є дійсне буття.
У теорії пізнання Фейербах був прибічником матеріалістичного сенсуалізму. Предметом філософії він вважав людину: "вона ... єдиний універсальний і вищий предмет філософії...»1 . Людина, на думку Фейербаха, — це матеріальний об'єкт і мисляча істота. Проте, виходячи з позицій антропологічного матеріалізму, він ігнорує соціальну природу людини, розглядаючи її як психофізіологічну істоту.
В розумінні суспільства Фейербах стояв на ідеалістичних засадах, а критикуючи ідеалізм Гегеля, він водночас заперечував і діалектичний метод.
Етичне вчення Фейербаха мало прогресивне значення завдяки його гуманістичному характеру, проте було гранично абстрактним, оскільки система суспільних відносин у нього підмінялася поняттям роду і міжіндивідуального спілкування. Вчення Фейербаха мало вплив на деяких філософів, зокрема на К.Маркса і Ф.Енгельса, що вони відверто визнавали.
За економічним вченням марксизм основою розвитку людського суспільства вважає матеріальне виробництво, а працю – діяльною формою багатства та власності. Іншими надбаннями економічної складової марксизму є: відкриття К. Марксом двоїстого характеру праці, втіленої у товарі, та внутрішніх суперечностей товару; формулювання ряду економічних законів (закону відповідності виробничих відносин рівню розвитку та характеру продуктивних сил, закону додаткової вартості, закону тенденції середньої норми прибутку до зниження, закону зростання органічної будови капіталу тощо); з’ясування механізму утворення середньої норми прибутку та ціни виробництва; обґрунтування діалектики самозаперечення капіталу (капіталізму) через ті соціально-економічні форми (акціонерний капітал, усуспільнення виробництва тощо), які створюються самим капіталом у процесі його розвитку.
Головною економічною працею К. Маркса є «Капітал». У своєму творі він розглядає «додаткову вартість», яка є основою його вчення. Маркс всіх своїх попередників поділяє на тих, хто наблизився до розуміння «додаткової вартості» і на тих, хто навіть не підозрює про її існування. Останніх він називав вульгарними економістами.
Основну мету свого економічного дослідження сам Маркс бачив у з’ясуванні тих законів, яким підкоряється виникнення, розвиток та руйнація аналізованого ним соціально-економічного організму.
- Комплексне дослідження історії розвитку філософської думки в Україні бере початок на межі XIX—XX ст. Пріоритетні в ньому системний і культурологічний підходи, за допомогою яких з часом сформувалися як мінімум три погляди на історико-філософський процес у країні. Один з них належить відомому філософу, історику, філологу, слов'янознавцю Д.І. Чижевському (1894—1977). У працях "Філософія на Україні" (1926) і "Нариси з історії філософії на Україні" (1931) він оголосив суверенним суб'єктом філософії націю. Інша філософія —марксистсько-ленінська, —вважала таким суб'єктом робітничий клас. Основою третього погляду було протиставлення матеріалістичного та ідеалістичного філософських напрямів: матеріалістичне однозначно оцінювалося як позитивне, прогресивне, наукове" ідеалістичне — негативне, ненаукове і навіть вороже людям.
В історії української філософії виокремлюють три головні періоди:
1) філософія Київської Русі та періоду феодальної роздробленості (X — кінець XV ст.);
2) філософія XVI—XVIII ст.;
3) філософія XIX—XXI ст.
Становлення професійної філософії в Україні завершилось зі створенням в XVII ст. Києво-Могилянської академії. Однак і наші далекі пращури, які мешкали на території нинішньої України, розмірковували про основи людського буття, сенс життя, сутність людини та навколишнього світу, свободу, любов, надію, віру, добро, зло. Наприклад, "Велесова книга" (IX ст.) розповідає про їх працелюбність, оптимізм, творчість, відповідальність, любов до рідного краю та своєї землі, прагнення до самопізнання та свободи. "Синопсис" (історіографічний твір XVІІ—XVIII ст. про найважливіші події на східнослов'янських землях від найдавніших часів до 1670 р.) висвітлює антропоморфічний і пантеїстичний характер світогляду майбутніх українців.
Одним із перших давньоруських філософів вважають Іларіона — київського митрополита у 1051—1054 pp. Достовірно відомим його твором с "Слово про закон, через Мойсея даний, і про благодать та істину, які були Ісусом Христом, і про тс, як закон відійшов, і благодать та істина всю землю заповнили, і віра па всі народи поширилась, і нашого народу руського досягла". Цс богословсько-філософський твір, у якому автор розмірковував про посилення участі Бога в земних справах, про хрещення Русі як заключний етап її християнізації, про переваги християнського світогляду, порівняно з язичницьким, про непримиренне ставлення до язичництва як комплексу місцевих дохристиянських вірувань, про краще майбутнє людства і людську волю, про джерела патріотизму князів, котрі постають у нього як носії слави, мужності і хоробрості.
- Одним із центральних елементів філософування Сковороди є його вчення про дві натури і три світи. Ці ідеї — поділ усього існуючого на дві натури і три світи — не пов'язані причинно-наслідковим зв'язком, але і не відокремлені одна від одної. Ідея про «двонатурність» світу простежується в усіх філософських працях мислителя: «Видима натура називається твар, а невидима — Бог. Ця невидима натура, чи Бог, усю твар прозирає й утримує; скрізь завжди був, є і буде. Наприклад, тіло людське видно, але утримуючого його розуму не видно. Через це у стародавніх Бог звався Розум Всесвітній. Йому в них були різні імена: натура, буття речей, вічність, час, доля, необхідність, фортуна та інше. А в християн найвідоміші йому імена такі: дух, Господь, цар, отець, розум, істина. Останні два імені здаються доречнішими інших тому, що розум є цілком неуречевлений, а істина вічним своїм пробуттям цілком супротивна непостійній речовині. Та й тепер у деякій землі Бог зветься "іштен". Що ж до видимої натури, то у неї також не одне ім'я, наприклад: речовина чи матерія, земля, плоть, тінь та інше».
У системі самосприйняття Сковороди вчення про три світи не є чимось другорядним: «Є ж три світи. Перший є всезагальний і світ населений, де живе все народжене. Цей, складений із незлічених світ-світів, і є великий світ. Інші два часткові й малі світи. Перший — мікрокосм, тобто світик, малий світ або людина. Другий світ символічний, тобто Біблія. У населеному будь-якому світі сонце є око його, і око це є сонце. А як сонце є голова світу, то не дивно, що людина названа мікрокосм, тобто маленький світ. А Біблія є символічний світ, тому що у ній зібрані небесних, земних і глибинних створінь фігури, щоб вони були монументами, які ведуть нашу думку у поняття вічної природи, прихованої у тлінній так, як малюнок у фарбах своїх».
Ідея співіснування двох натур (двох природ) була висунута ще за часів античності, коли спочатку досократики (Геракліт, Парменід, Зенон), а потім Сократ і Платон звернули увагу на те, що сфера буття може бути розглянута у двох аспектах:
1) постійно змінне («Все тече, все змінюється») матеріальне, рухоме, чисельне буття, утворене з окремих частин, що існує у просторі і часі та відчуває на собі їх постійний вплив. Це буття людина сприймає відчуттями і будь-яка річ матеріального світу становить частину цього буття;
2) буття, яке людина мислить. На відміну від першого типу буття йому властиві всі протилежні ознаки: нерухомість, незмінність, нематеріальність, постійна самототожність, досконалість, простота (бути простим означає не мати частин). Унікальною властивістю світу, в якому живе людина, а також самої людини, є те, що як людині, так і світові, в якому вона існує, властиві два типи буття.
У різних філософських ученнях співвідношення між двома типами буття мають суттєві відмінності, про що свідчать хоча б тези про їх фундаментальну антитетичність, ідеї щодо необхідного їх взаємозв'язку і взаємодії.
- У філософії позитивізм — це концепція, яка зазначає, що людське мислення проходить три етапи розвитку: теологічний ( релігійний), метафізичний (філософський) та позитивний (науковий). Вперше ця концепція була сформована Оґюстом Контом в 30-х роках ХІХ століття. У своїй основній праці "Курс позитивної філософії" (1842 рік) О. Конт запропонував концепцію, згідно з якої істинне знання про світ є результатом конкретних наук, очищених від гуманітарних інтерпритацій, які, на його думку, є безпідставними і неістиними.
В еволюції філософії позитивізму можуть бути виділені кілька етапів.
Перший, початковий позитивізм, представниками якого були Оґюст Конт, Джон Стюарт Мілль, Герберт Спенсер, Е. Літтре, П. Лаффіт, І. Тен, Е. Ж. Ренан та інші, склався в 19 ст.. Передумовою виникнення позитивізму був стрімкий розвиток науки: математики, фізики, хімії, біології.
Теоретичним джерелом позитивізму було Просвітництво із його вірою у всемогутність розуму. Позитивізм також суттєво опирався на емпіризм Локка та Г'юма. Програма початкового позитивізму зводилася до таких засад:
- пізнання необхідно звільнити від усякої філософської інтерпретації;
- вся традиційна філософія повинна бути скасована і змінена спеціальними науками (кожна наука сама собі філософія);
- у філософії необхідно прокласти третій шлях, який подолав би суперечність між матеріалізмом та ідеалізмом.
- вивчення людського суспільства теж можна і потрібно проводити науковими методами.
Філософія життя — філософський напрямок, який склався в другій половині 19 ст. у Німеччині та Франції, визначними представниками якого вважаються Фрідріх Ніцше (1844-1900), Вільгельм Дільтей (1833-1911), Георг Зіммель (1858-1918), Анрі Бергсон (1859-1941) та інші.
На противагу класичному раціоналізму, філософія життя в центр філософської проблематики поставила феномен життя. Поняття життя і стало основним поняттям цього напрямку. Поштовх до пошуку відповідних варіантів розв’язання назрілих філософських проблем, які були окреслені цим напрямком, був даний фундаментальними успіхами біології. Зокрема, дарвінізмом іменделівською генетикою. Але поняття життя ці філософи вживали не в науково-біологічному сенсі. Філософія життя репрезентує життя як сутність людського світу і людського існування. Життя розглядається як феномен людського існування, який недоступний раціональному осмисленню, бо є ірраціональним за сутністю.
Завданням філософії життя було осмислення буття людини «в плині життєвого потоку» методологічними засобами філософії, а не науки. Отже, «філософія життя» — це філософія, що виникла на противагу класичному раціоналізму, в певному розумінні під впливом біології. Поняття «життя» використовувалось також для побудови нової картини світу.
Фрейдизм (англ. Freudianism[1], также называется «ортодоксальный психоанализ» и «фрейдизм-лаканизм») — направление в глубинной психологии, названное по имени австрийского психолога З. Фрейда. Фрейдизм бере початок у працях видатного австрійського ученого Зігмунда Фрейда, основоположника психоаналізу. Суть психоаналізу реалізована в методі лікування неврозів, що базується на мистецтві тлумачення вільних асоціацій, обмовок, забувань, помилкових дій і сновидінь як засобів проникнення в несвідомість. Зігмунд Фрейд створив теорію психіки як систему, дії якої визначаються конфліктом між свідомістю і несвідомими устремліннями, прагненнями. В її рамках представлена психічна структура особистості у вигляді співвідношень між Воно, Я і понад Я. Воно охоплює усю сукупність несвідомого. З певним спрощенням Я уособлює розум і розважливість, на противагу Воно, такому, що містить пристрасті. Усе, що біологія і доля людського роду створили у Воно і закріпили в ньому, стверджує Зігмунд Фрейд, все це є прийнятним у Я у формі утворення ідеалу понад Я і знову індивідуально переживається ним. За схемою Зігмунда Фрейда, Я виявляється тільки частиною Воно, зміненою під прямим впливом зовнішнього світу і засобом системи прийнятного свідомого. Я прагне замінити принцип задоволення, який безроздільно панує у Воно, принципом реальності. Своїм походженням Я значною мірою зобов'язане ототожненням об'єктів захоплення Воно з тілом індивіда і їх відбиттям у психіці. Перші із ототожнень, стверджує Зігмунд Фрейд, поводять себе як особлива інстанція в Я, протиставляють себе Я як Понад Я, у той час як потім зміцніле Я в змозі тією чи іншою мірою протистояти таким впливам ототожнень. Понад Я - це пам'ятник колишньої слабкості і залежності Я. Понад Я походить від перших об'єктивних уподобань Воно, тобто від комплексу Едипа, а в подальшому розвитку служить утіленням Я, що раніше склалися, які залишили свій слід у Воно. Понад Я занурене у Воно, може бути представником останнього по відношенню до Я, тому більш віддалене від свідомості, ніж Я. Розвиток Я, на думку Зігмунда Фрейда, відбувається від сприйняття потягів до панування над ними, від покірності потягам до загнуздання їх. У процесі важливу роль відіграє Понад Я, яке є зосередженням засуджень різних потягів Воно. Психоаналіз служить знаряддям, яке дозволяє Я поступово оволодіти Воно. Разом з тим Я є нещасна істота, що підлягає постійній загрозі: з боку зовнішнього світу, з боку зазіхань Воно і з боку строгості Понад Я. Центральні поняття психології, за Зігмундом Фрейдом, - витіснення і сублімація несвідомих устремлінь. Якщо перше означає заміщення одних устремлінь (лібідо) іншими, то друге - перетворення, переключення енергії устремлінь на соціальну діяльність і творчість.
Екзистенціалі́зм або філософія існування (фр. existentialisme від лат. exsistentia — існування) — напрям у філософії XX ст., що позиціонує і досліджує людину як унікальну духовну істоту, що здатна до вибору власної долі. Основним проявом екзистенції є свобода, яка визначається як відповідальність за результат свого вибору.
Течія в філософії, що сформувалася в Європі у XIX —XX ст. Першими до екзистенціалізму у своїх працях звернулись данський філософ Серен К'єркегор та німецький філософ Фрідріх Ніцше. У XX ст. екзистенціалізм розвивався в працях німецьких (Мартін Гайдеґґер, Карл Ясперс) та французьких (Габріель-Оноре Марсель, Альбер Камю, Жан-Поль Сартр) філософів та письменників.
Основним положенням екзистенціалізму є постулат: екзистенція (існування) передує есенції (сутності). У художніх творах екзистенціалісти прагнуть збагнути справжні причини трагічної невлаштованості людського життя.
Визначальні риси екзистенціалізму:
- на перше місце висуваються категорії абсурдності буття, страху, відчаю, самотності, страждання, смерті;
- особистість має протидіяти суспільству, державі, середовищу, ворожому «іншому», адже всі вони нав'язують їй свою волю, мораль, свої інтереси й ідеали;
- поняття відчуженості й абсурдності є взаємопов'язаними та взаємозумовленими в літературних творах екзистенціалістів;
- вищу життєву цінність екзистенціалісти вбачають у свободі особистості;
- існування людини тлумачиться як драма свободи;
- найчастіше в художніх творах застосовується прийом розповіді від першої особи.
