- Философия (от греч. phileo – люблю, sophia – мудрость) – любовь к мудрости.
Философия – это наука о всеобщем, она – свободная и универсальная область человеческого знания, постоянный поиск нового.
Философию можно определить как учение об общих принципах познания, бытия и отношений человека и мира.
Цель философии – увлечь человека высшими идеалами, вывести его из сферы обыденности, придать его жизни истинный смысл, открыть путь к самым совершенным ценностям.
Философия включает в себя:
– учение об общих принципах бытия мироздания (онтология или метафизика);
– о сущности и развитии человеческого общества (социальная философия и философия истории);
– учение о человеке и его бытии в мире (философская антропология);
– теорию познания;
– проблемы теории познания и творчества;
– этику;
– эстетику;
– теорию культуры;
– свою собственную историю, т. е. историю философии. История философии являет собой существенную составляющую предмета философии: она есть часть содержания самой философии.
Предмет философии – все сущее во всей полноте своего смысла и содержания. Философия нацелена не на то, чтобы определить внешние взаимодействия и точные границы между частями и частицами мира, а на то, чтобы понять их внутреннюю связь и единство.
- Метод (грецьке metodos) в широкому розумінні слова – “шлях до чого
небуть”, спосіб соціальної діяльності в любій її формі, а не лише в пізнавальній. Поняття методології має два основні значення: 1) система визначених способів, прийомів і операцій, що застосовуються в тій або іншій сфері діяльності (в науці, політиці мистецтві і т. д.);
2) вчення про цю систему, теорія метода. Так, методологія науки досліджує структуру і розвиток наукового знання, засоби і методи наукового дослідження, способи інтерпритації його результатів, механізми і форми реалізації знання в практиці. Але не правильно повністю зводити методологічне до раціонального. “Все що існує не ділиться на розум без залишку”, так як існують і нераціональні засоби і прийоми пізнання.
Проблема метода завжди була в центрі філософської та наукової думки, особливо починаючи з Нового часу, і обговорювалась в рамках багатообразних, в тому числі полярних підходів. Зараз методологічні питання широко ставляться і розв’язуються в таких напрямках і течіях думки, як філософія науки, діалектичний матеріалізм, феноменологія, структуралізм постструктуралізм, остпозитивізм та ін. Специфіка соціальної методології досліджується у сучасній герменевтиці, теорії інтерпритації текстів і своєрідній філософській концепції (Г. Гадамер, П.Рікер, ін.).
В історії філософії значне місце займає й така проблема: чи пов'язані між собою різноманітні речі, явища, процеси, що становлять світ; чи є світ єдиним цілим? Чи перебуває він у процесі зміни, розвитку, чи є незмінним?
Те чи інше вирішення цієї проблеми теж має світоглядне (який світ?) і методологічне (як потрібно пізнавати світ і діяти в ньому?) значення.
Протилежні розв'язання цієї проблеми і виступають у формі діалектики й метафізики, боротьба між якими проходить крізь всю історію філософської думки, як і боротьба матеріалізму та ідеалізму.
Метафізика, як філософський метод дослідження, визнає речі, явища, процеси відособленими один від одного, а зв'язки між ними лише зовнішніми. Тому вони і поняття, які їх відображають, розглядаються відокремленими один від одного.
Діалектика, навпаки, обґрунтовує, що всі речі, явища, процеси, а також поняття, які їх відображають, взаємопов'язані зовнішньо і внутрішньо. Оскільки світ, при всій його різноманітності, є єдиним цілим, тому й діалектичний метод вимагає, щоб усе, що стає предметом нашого дослідження, розглядалося з урахуванням різних суперечностей, змін та внутрішніх і зовнішніх зв'язків.
Метафізика визнає речі, явища незмінними. Метафізичний метод полягає в тому, що вони розглядаються поза процесом розвитку. Якщо розвиток ними і не заперечується, то він зводиться лише до кількісних змін, або усвідомлюється як повторення одних і тих самих циклів. Тому з метафізичної точки зору неможливо пояснити, чому і як виникає нове.
Діалектика, навпаки, обґрунтовує, що все у світі перебуває в процесі розвитку, вічного оновлення; завжди щось відмирає, а щось народжується, зміни мають не просто кількісний, а й кількісно-якісний характер.
Діалектичний метод орієнтує на те, щоб кожен предмет, систему розглядати в розвитку, вивчати, як він виник, які етапи в своїй еволюції пройшов, які тенденції його подальшого розвитку.
Метафізика заперечує будь-які внутрішні суперечності в речах, розглядає їх як само тотожні. З метафізичної точки зору суперечності трапляються лише між різними речами (зовнішні), а також у мисленні (коли мислення здійснюється неправильно).
- З метою усвідомлення предмета та особливостей філософії важливо не лише визначити місце філософії серед історичних типів світогляду, але й з'ясувати, яку роль відіграє філософія у суспільстві. Основними функціями філософії вважають: світоглядну, гносеологічну, інтегративну, аксіологічну, критичну, методологічну та культурологічну.
Функція формування світогляду людини полягає в тому, що філософія — вчення про загальне в системі Людина — Світ — служить теоретичним ґрунтом світогляду, систематизує, розширює знання людей про світ, людство, суспільство, допомагає зрозуміти світ як єдине ціле і визначити у навколишньому світі місце людини.
Гносеологічна функція філософії виявляється у розробці і виборі засобів і методів вивчення та зміні предметного світу або суспільства з урахуванням діючих законів та особливостей об'єкта.
Методологічна функція дозволяє визначити напрямок наукових досліджень, орієнтуватися у різноманітності процесів і явищ, аналізуючи їх з певних теоретичних позицій. Філософські знання допомагають формувати методологічну культуру мислення.
Інтегративна функція полягає в об'єднанні практичного, пізнавального і ціннісно-орієнтованого досвіду життя людей. Це важлива умова збалансованого розвитку суспільного життя. У процесі суспільного розвитку або при реалізації складних наукових проблем люди відмовляються від застарілих поглядів та уявлень, стереотипів, цінностей, хибних світоглядних настанов.
Філософія допомагає усувати помилки, звільнитися від застою, віджитих догм. Так реалізується критична функція філософії у системі культури.
Аксіологічний характер філософських знань виявляється у допомозі людині визначити цінності і самоцінності життя, моральні принципи, гуманістичні ідеали. Це особливо важливо в умовах загострення глобальних проблем сучасності, коли актуальними стають світоглядні аспекти різних видів діяльності.
Культурологічна функція передбачає експлікацію, раціоналізацію та систематизацію. Експлікація призначена для виявлення найзагальніших ідей, уявлень, форм досвіду. Тут важливе місце займають: категорії, узагальнені способи буття — вчення про буття онтологія; теоретичне усвідомлення ставлення до світу та людини; практичні (праксеологія), пізнавальні (гносеологія), ціннісні (аксіологія). Раціоналізації є у відображенні в логічній, у формі понять результатів людського досвіду. Систематизація — теоретичне відображення сумарних результатів людського досвіду.
- Світогляд - система уявлень про світ і про місце в нім людини, про
відношення людини до дійсності, що оточує його, і до самого собі, а також обумовлені цими представленнями основні життєві позиції і установки людей. Світогляд - освіта інтегральна (що синтезує). У нім принципово важливий зв'язок його компонентів, їх "сплав" (компонентами його є образи, представлення, раціональні поняття, емоційні переживання, цінності, вольові установки, різнорідні "блоки" знань, настроїв, прагнень, надій), що з'являється як більш менш цілісне розуміння людьми світу і самих себе. І як в сплаві різні поєднання елементів, їх пропорції дають різні результати, так щось подібне відбувається і зі світоглядом.
Існують три основні типи світогляду - життєве (буденне), релігійне і філософське.
Життєвий (буденне) світогляд породжується безпосередньо умовами життя і досвідом людей, що передається з покоління в покоління. У категоріальному строе цього типу світогляду відбиваються уявлення здорового глузду, традиційні погляди про світ і людину.
Релігійний (міфологічне) світогляд дає специфічно - перетворену картину світу, пов'язану з визнанням надприродного світового початку, і виражається переважно в емоційно-образній формі (спирається на віру).
У філософському світогляді теоретично узагальнюється досвід духовного і практичного освоєння світу. Спираючись на досягнення наук про природу і суспільство (природних і гуманітарних наук), філософія створює нові умоглядні (понятійні, категоріальні) моделі світу. На основі раціонального осмислення культури філософія виробляє світоглядні орієнтації, здійснює свою прогностичну функцію (передбачати, прогнозувати події). Опора філософського світогляду - розум.
- Історія філософії — розділ філософії, що вивчає історичні типи
філософії. В його рамки включені, як філософські системи окремих філософів, так і розвиток їхніх поглядів в рамках філософських шкіл.
Термін історія філософії також застосовується, як позначаючий процес розвитку філософської думки в цілому, згідно з визначеними часовими періодами та існуючими в них філософськими тенденціями.
Вперше філософська думка виникла у Єгипті та Вавилоні. Вона була нерозривно пов'язана з релігійними уявленнями і, за своєю суттю, мала "релігійно-міфологічний'' характер.
Одним из первых историков философии является Аристотель, давший в первой книге «Метафизики» историко-философский экскурс своих предшественников. Именно от него мы знаем, что Фалес был первым философом. Затем много сделал для сохранения имен и изречений греческих философов Диоген Лаэртский.
В Китае такой одной из первых историко-философских работ является тридцать третья глава сочинения «Чжуан-цзы», а также трактат «Лунь лю цзя чжи яо чжи» («Основные указания о шести школах») историографа Сыма Таня, отца историка Сыма Цяня. В Индии к произведениям, носящим историко-философский характер можно отнести сочинение джайниста Харибхадры (IX—X века) «Шад-даршана-самуччая» («Собрание шести философий»), а также сочинение Мадхавачарьи (XIV век) «Сарва-даршана-самграха» («Собрание всех философий»).
В Средние века в Западной Европе первым (и очень популярным, если судить по количеству сохранившихся манускриптов) средневековым произведением, посвященным истории философии стало сочинение «Книга о жизни и нравах философов» («Liber de vita et moribus philosophorum») английского философа Вальтера Бурлея (или Уолтера Бёрли, ок. 1275 — ок. 1345).
В XVII—XVIII веках в Западной Европе появляются профессиональные историки философии и начинается ее систематическое изучение. В Англии автором первой работы по истории философии на английском языке был поэт и ученый Томас Стэнли (1625—1678). В Германии одно из первых сочинений по истории философии («Historia critica philosophiae…» t. 1-5, 1742—1744) было созданоИоганном Якобом Бруккером (1696—1770). Считается, что первую немецкую историю философии ("Compendium historiae philosophicae, 1731) написал его учитель Иоганн Франц Буддеус (1667—1729).
- Антична філософія — філософія античності. може бути поділена на давньогрецьку філософію та давньоримську філософію. Першим філософом античності є Фалес, останнім — Боецій.
Усі основні ідеї та інституції, які складають сучасну західну цивілізацію, виникли протягом декількох століть в результаті зусиль давньогрецького народу. Право, демократія, мистецтво, наука,філософія — в тому значенні, як ми їх розуміємо сьогодні, з'явились саме в Давній Греції. Перші філософські вчення виникли близько 2 500 років тому в Індії, Китаї і Стародавній Греції. Однак тільки давньогрецька філософія являє собою цілком оригінальне, завершене явище, яке корінним чином вплинуло на західну цивілізацію. Індійська філософія мала епізодичний вплив на європейське мислення: в давнину — вірогідно, на Піфагора, в новий час — на Шопенгауера.
У Стародавньому Римі були значні філософи-письменники на зразок Цицерона, Сенеки, Лукреція Кара, але вони не являють руху думки вперед, всі вони повторюють греків. Поряд з римлянами, до римської філософії відносяться також греки — представники римських шкіл.
Давньогрецька філософія
Давньогрецький мислитель Фалес із Мілета висловив ідею, що все походить з води й у воду ж обертається. Цей природний початок виявляє єдину основу всіх речей, носієм всіх змін і перетворень. Спадкоємець Фалеса Анаксимандр вбачав першооснову у першоречовині — апейроні. Інший давньогрецький філософ Анаксимен думав, що першоосновою всього є повітря.
Атомістична теорія пояснювала явища природи природними причинами й тим самим звільняла людей від міфологічного страху перед таємничими, надприродними силами. Демокріт учив, що світ не створений богами, а існує вічно, що в ньому все рухається й перетворюється з одного стану в інший завдяки з'єднанню й роз'єднанню атомів.
У боротьбі з матеріалістичним світоглядом формувався філософський ідеалізм. Родоначальником послідовної філософської системи об'єктивного ідеалізму був Платон. Відповідно до вченняПлатона, лише світ ідей являє собою справжнє буття, а конкретні речі — це щось середнє між буттям і небуттям, вони тільки тіні ідей.
Античність створила й перші спроби застосування різноманітних теорій в межах єдиної філософської системи. Однієї з вершин філософської думки Древньої Греції щодо цього є праці Аристотеля. Виходячи з визнання об'єктивного існування матерії, Аристотель вважав її вічною. Матерія не може виникнути з нічого, говорив він, не може також збільшитися або зменшитися у своїй кількості.
Елліністична філософія
В епоху еллінізму продовжували свою діяльність Платонівська академія, аристотелівський ліцей, кініки та кіренська школа. У той же час виникають три нові філософські школи: скептицизм,епікуреїзм та стоїцизм. Об'єднувала їх загальна зосередженість на питаннях поведінки індивіда, досягнення ним внутрішньої незалежності від навколишнього світу і пов'язане з цим витісненняонтологічної проблематики.
Школа скептиків, заснована наприкінці 4 століття до н. е. Пірроном, закликала до досягнення незворушності духу на шляху відмови від пошуків неможливого, на їхню думку, об'єктивного знання, утримання від суджень і прямування розумною ймовірності, традицій та звичаїв. Надалі скептицизм зливається із Платонівською академією (це, так звані, друга та третя академії, заснованіАркесілаєм та Карнеадом). У 1 столітті до н. е. скептицизм розвивається Енесідемом.
Епікур, який створив своє вчення на основі атомістичного вчення Демокріта та етики кіренаїків, почав викладати 309 до н. е., проповідуючи досягнення щастя і духовного блаженства (безтурботність і спокій душі) через помірність у почуттях, задоволеннях. Школа Епікура, що існувала до середини 4 століття н. е., здійснила значний вплив на світогляд елліністичної епохи.
- Перші школи старогрецької філософії відомі під назвою натурфілософських, оскільки в основі їхнього вчення лежали міркування про те, як влаштований світ. Ці школи були вільними об'єднаннями, в яких навколо мудреця-вчителя збиралися однодумці та учні з вільних громадян полісів. Пошуки істини часто приймали форму філософських диспутів. Характерною рисою тих часів були мандрівні мудреці, завдяки яким відбувався обмін філософськими ідеями. Відомості про думки найбільш ранніх філософів Стародавньої Греції збереглися в основному в переказах авторів пізніших століть. Для творів грецьких філософів характерний виклад у вигляді діалогів, що породило поняття «діалектика».
Мілетська школа
Першою з натурфілософських шкіл була Мілетська школа (6 століття до н. е.), заснована Фалесом. Для мілетської школи характерне уявлення про те, що всі речі повинні походити з єдиного речового начала, яке вони називали стихією. Ця первісна стихія втілює в собі основну рису світу речей — його безперервне становлення. Первісною стихією Фалес вважав воду. Його послідовникАнаксимандр брав як основу всього сущого (архе) хаотичне «безмежне» (апейрон), що рухається одвічно й укладає в собі протилежні начала, з яких складаються світи. Анаксимен вважав, що ця безмежна і невизначена стихія є повітрям: всі речі утворюються з нього шляхом згущення і розрідження; воно оживляє все своїм диханням як душа. До натурфілософського напрямку належала низка філософів 5 століття (Гіппон, Ідей, Діоген Аполлонійський)
Піфагорійство
Іншою ранньою школою давньогрецької філософії був піфагореїзм (заснований Піфагором у 6 столітті до н. е.). Коли мудреці з мілетської школи шукали речове, матеріальне першоджерело світу, піфагорійці на перший план ставили закон, логос, започаткувавши ідеалістичний напрям у філософії. Першооснову цього закону вони бачили в натуральних числах. Спочатку речі ототожнювалися з числами, пізніше числа осмислювалися як принципи і причини речей. Число є основою будь-якої міри, гармонії і пропорційності. У ньому здійснюється синтез єдності і множини. Поряд із безмежним піфагорійці приймали межу, а Всесвіт розглядався як гармонійне поєднання протилежних начал через число. Послідовники Піфагора — Філолай, Архит, Лісій, Евріт та інші філософи 5-4 століття побудували своєрідну систему музично-математично-астрономічної космології, яка, розвиваючись впродовж двох століть існування піфагорейської школи, була потім багато в чому успадкована платонівською Академією.
Елейська школа
Елейська школа (6-5 століття) наголошувала на незмінності першооснови світу й на позірності змін у ньому у вченні про вічність істинно-сущого буття. Засновником елейскої школи був поетКсенофан з Колофона. Закінчену форму вчення еліатів отримало у Парменіда, який навчав про істинно-суще як про єдине, вічно-незмінне, нерухоме буття, яке не може ні утворюватися з нічого, ні перетворюватися в ніщо. Є одне позитивне буття, небуття ж немає, а тому воістину немає безлічі речей, немає походження і знищення і немає руху, бо вони передбачають небуття у просторі(порожнечу) і в часі. Множинний світ чуттєвих відчуттів сам по собі неістинний. Мелісс і Зенон (5 століття до н. е.) розвинули це вчення у полемічній формі. Відомі апорії Зенона розкривають суперечності, притаманні самим поняттям множини, величини, місця, руху.
Атомізм
Представники школи атомізму Левкіпп і Демокрит з Абдери (5-4 століття до н. е.) поклали в основу всього сущого атоми, що рухаються у порожнечі. Атоми, будучи незмінними, вічними, непроникними і неподільними, розрізняються за розміром та формою і цим зумовлюють усю різноманітність явищ. Демокрит проводив думку про причинний порядок усіх явищ, про можливість досягти достовірного знання, відмінного від суб'єктивних думок. Він синтезував у своєму вченні великий обсяг сучасних йому природно-історичних знань, розробив етичне вчення, яке справило згодом вплив на Епікура.
Софісти
У 5 столітті до н. е. філософська думка Греції концентрувалася в Афінах, які стали після греко-перських воєн економічним, політичним та культурним центром всієї Еллади. В цей час розвитокдемократичних установ зумовив необхідність підготовки освічених людей, що володіють технікою політичного і судового красномовства, обізнаних у питаннях політичного життя. З'явилися вчителі таких знань, яких називали софістами. Софісти популяризували філософію, просунули вперед риторику (Горгій), граматику і стилістику (Продік), міркували про мораль у законах і політичних установах (Гіппій, Фрасімах та інші). Філософський напрям, який називають софістичним, характеризувався еклектизмом і скептицизмом. Це було пов'язано з тим, що попередні течії грецької філософії, вводячи першооснову сущого, в якій реалізується єдність космосу, приводили до думки про те, реальний світ зовсім не такий, яким людина його бачить і відчуває. Першоджерела ранніх грецьких філософів не давали можливості пізнання реальності.
Сократ
Новий період давньогрецької філософії почався з Сократа (5 століття до н. е.), думки якого відомі у переказі Платона. Сократ не переймався питаннями космології, але, з іншого боку, відкинуврелятивізм софістів і переніс дослідження у моральну область, прагнучи знайти загальне і безумовне знання не в чомусь зовнішньому, а в собі самому. Самопізнання є початок мудрості і справжньої людської діяльності, теоретичної та практичної. Викриваючи уявне знання, Сократ відшукував універсальний початок розумного пізнання. Він стверджував моральну гідність людини як вільно-розумної істоти, що повинна здійснювати вищу правду.
Сократ не заснував школи, але його послідовники, які по-різному тлумачили його вчення, заснували низку філософських шкіл після його смерті (так звані, сократичні школи, 4 століття до н. е.).Мегарська школа, заснована Евклідом Мегарським (Евбулід, Алексин, Діодор Крон), розвинула формальну діалектику Сократа. Той самий характер мала елідо-еритрейська школа (засновникФедон Елідський). Антисфен заснував школу кініків, Арістіпп — кіренську школу. Для обох останніх характерне заперечення можливості і корисності розумного пізнання, обмеження філософії практичною мудрістю. Вищу мету, з якою слід узгоджуватися, вони розуміли по-різному. Кініки бачили її в чесноті, яка полягала у самовизволенні від пристрастей і потреб (апатія), кіренаїки — у насолоді (Арістіпп) або у відсутності страждань (Гегесій). Найплідніший розвиток сократівська ідея досконалого розуму як джерела істинного знання отримала у вченні Платона, де вона перетворилась в умоглядний ідеалізм.
- Вчення Аристотеля
Вчення про буття. Арістотель піддає критиці вчення свого вчителя Платона. Критика ця мала принциповий характар; "Платон мені друг, але -істина дорожча" Арістотель — критик теорії ідей. З його точки зору суще не може існувати окремо від речей.Буття у нього існує як єдність матерії та форми. Матерію Арістотель розглядає як можливість,для того, щоб із можливості виникло щось дійсне матерія повинна мати форму, яка паретворює її на актуальне суще. Наприклад якщо ми візьмемо мідну кулю, то матерією для неї буде мідь, а формою — кулеподібність; по відношенню до живої істоти матерією в її тілесний склад, а формою — душа, котра забезпечує єдність і цілісність всіх її тілесних частин, Форма за Арістотелем, є активний,тоді як матерїя — пасивна. Матерія подільна до нескінченності, форма неподільна і тотожня самій речі. Найвищою сутністю Арістотель вважав чисту /очищену, звільнену від матерії форму. Врешті-решт Арістотель здіснюе відрив матерії від форми. Звільнена від матерії форма — це вічний двигун. котрий служить джерелом руху і життя, космічного цілого. В цьому якраз і виявляється ідеалізм в філософії Арістотеля. Саме через те, що Арістотель брав за першооснову форму, а не матерію, теологи середньовіччя дссятками століть залучали його до фундаторів богослов"я /поряд з Платоном/, оскільки безтілесна форма Арістотеля успішно збігалася з образом безтілесного, але всемогутнього бога.
Вчення про пізнання. Знати, за Арістотедем, — значить зиати загальне, бо воно в першопочатком за своїм буттям. Універсали /категорії/ структурують хаос уявлень /чуттєву цілісність/ на елементи і роблять її пізнаною. Арістотель визначає 10 основних категорій: сутність, кількість, якість, відношення, місце, час, стан, обладнання, дія, страждання.
Арістотель фундатор формальної логіки. Він визначив три основні закони логіки-
І. Закон тотожності;
2. Закон усунення протиріччя;
3. Закон -вилучення третього.
Велич Арістотеля полягає і в тім, що він узагальнив — систематизував класичну філософську спадщину. -Так перипатетиками /назва послідовників Арїстотеля/ було систе-матизовано близько 200 наявших на той час державних об’єднань- грецьких полісів. Узага-льнення науковоприродничих знань дано Аріс-тотелем в трактатах "Фізика", "Метафізика" та ін. В останньому вперше підкреслюється необхідність філософії дл конкретних наук /метафізика — це філософія , яка існує понад фізикою/. У трактаті Арістотеля "Про душу" закладені основи психології.
Вчення про людину та суспільство. За Арістотелем, проблемою людини займається практична філософія, яка складається з двох частин — етики та політики. Арістотель – фун-датор етики евдемонізму, згідно з якою найвище благо людини — щастя /на відміну від етики гедонізму — філософія, насолоди/. Щасливою людину робить добродійність арете/. Чим вище арете, тим повніше щастя . Арістотелем визначаються два види добродійності: етичні /як середина між людськими вадами; наприклад, мужність, як середина між відчаєм, боягузтвом/ та інтелектуальні.Людина — це суспільна тварина, яка наділена душею та політичною свідомістю. Найкраще державне об’єднання – це поліс. Остаточна мета полісу — щасливе життя. Найкращий лад – це правління найкращих аристократів.Арістотель вважає природним відношення “раб-господар”, але рабами повинні бути не елліни, а варвари.
Вчення Платона
Вчення про буття. Основа платонівського розуміння буття грунтується на ідеалістичному розв"язанні основного питання філософії. Первинним у бутті виступають ідеї, абстрактні поняття, які носять назву — універсалій. З точки зору Платона, ідеї вічні, незмінні, досконалі і тому становлять буття у найбільш можливій повноті свого вияву. Що ж до матерії, то вона являє собою "нульове буття", або небуття, ніщо. Ідея та матерія активно співіснують; і взаємодіють. Результатом цієї взазмодії є і речі "навколишнього чуттєвого змінного світу. Але речі навколишнього світу не є чимось "чисто" матеріальним, бо "чиста" матерія це ніщо. Ідеї, за Платоном, є не що інше, як речі, тільки позбавлені просторово-часової обмеженості, очищені від матерії, увічнені і досконалі.Речі повсякденного світу виступають у ролі чогось менш досконалого і становлять копію якогось оригіналу,його "тінь". Цим оригіналом є ідея.
Теорія пізнання. Згідно з вченням Платона процес пізнання являє собою процес пригадування/по гр. "амнезис"/ душі.Такою здатністю наділена тільки людська душа, яка до переселення в тіло існує в царстві ідей. Вселяючись у тіло, душа забуває про те, що споглядала, але за певних умов вона здатна пригадати забуте. Розглядаючи шлях пізнання, Платон використовує притчу про печеру: "Люди перебувають ніби у підземному помешканні, подібному до печери на стінах якої очі бачать гру тіней. Змушені бачити усе життя лише тіні, не бачачи реальних предметів, люди звикають, вва-жати ці тіні справжніми предметами. Тіні — це результат сприймання світу почуттями. Пізнання ж істинної дійсності — світу ідей можливе лише за допомогою розуму. Методами пізнання, з точки зору Платона, є діалектика та математика. Діалектика як здатність ставити запитання і давати відповіді на них. Математика /особливо геомет-рія/,здатна вивести людину із світу почуттів та невизначеності у світ ідеального сущого.
Людина та суспільство. Людина та суспільство у вченні Платона існують як єдине ціле. Індивідуа-льна добродійність,суспільна справедливість — це два основних полюси людського життя,котрі по-винні бути узгоджені між собою. Звідси необхід-ність відповідного суспільного укладу буття, за ідеал якого править узгодженість окремої людсь-кої добродійності з державним ладом в цілому.
Розглядаючи форми державності,Платон визначає дві "правильні" — монархію та аристократію, сюди відносить і демократю,якщо остання дотримується законів; і чотири »неправильні" — беззаконну демо-кратію, тимократію, олігархію і тиранію. Першу модель ідеальної держави Платон розробляє у діалозі "Держави". За своїми основними рисами ідеальна держава у Платона — це поліс. Його поліс — це "правління кращих" /аристократія/.
Цінними для сьогодення є ідеї Платона про те, що держава не повинна бути узурпатором, а має працювати на благо суспільства, і керувати нею повинні чесні і кваліфіковані люди/філософи/. Саме в цьому напрямі йдуть зараз дискусії про роль держави в суспільстві та її морально-професійний склад.
- Філософія Середньовіччя
Середньовічна доба в основному належить до епохи феодалізму (V - XV ст.). Хоча вона й була спадкоємицею античної філософії, але багато в чому відмінна від неї. Людина феодального суспільства усвідомлювала себе одухотвореною (такою, що має душу) істотою. Оскільки найдосконалішим виявом духовності мислився Бог і знання про нього, то богослов'я, теологія підносилися на рівень "найголовнішого" знання, здатного дати вичерпні відповіді на всі "загадки буття".
Починається середньовічна філософія з періоду апологетики, тобто захисту й обґрунтування християнства. Один із провідних представників апологетики Квінт Тертулліая (біля 160 -після 220 рр.) ставить риторичне запитання: Що є спільного між філософом і християнином, між учнем грецької мудрості і учнем неба? Нова "божественна" мудрість, на його думку, настільки глибша від старої (грецької, "земної"), що здається зовсім незрозумілою, і навіть абсурдною щодо неї. Водночас, інтенсивно йшли пошуки в античній спадщині Ідей та позицій, придатних для освоєння з подальшою їх трансформацією у зміст нового світогляду і нової культури. Такими, як показала наступна історія, стали платонізм і арістотелізм.
У кінці V - на початку VI ст. складається система освіти Середньовіччя. Римський письменник Марціал Капелла (V ст.) запропонував ідею "семи свободних мистецтв". Згідно із нею основою всіх знань виступають граматика, риторика і діалектика. Остання тлумачилася в її античному розумінні, тобто як мистецтво логічного міркування і його вираження у мові. До решти належали арифметика, геометрія, астрономія і музика.
Іоанн Еріугена (біля 810 - 877 рр.) змалював світовий космічний процес, який починається з "першої природи", представленої абсолютною "божественною єдністю". Остання породжує еманацію ("Другу природу") - божественний Розум, Логос, "син божий".
Значний вплив на хід полеміки між реалістами і номіналістами, взаємини релігії та філософії спричинив П'єр Абеляр (1079 - 1142 рр.), який звертається до розуму як провідного інструменту й критерію в пошуках істини. Проте у Абеляра це мало принципово інший характер. Не задовольняючись начотницькою манерою, відсутністю логічно-змістової аргументації, він викладав у принципово відмінній манері, що надзвичайно імпонувало учням, які вимагали від нього людських та філософських доказів того, що може бути не тільки висловленим, а й зрозумілим.
Сігер Брабантський (біля 1235 - біля 1282 рр.) у Паризькому університеті теж боровся за незалежність філософського знання від теологічного, хоча й ще не міг (в дусі часу) заперечувати правомірність теології і релігії. Сігер та його послідовники відверто стали на позиції "двоїстої істини".
Філософія епохи Відродження
На зміну епохи Середньовіччя прийшла епоха Відродження, або Ренесансу. Щоправда, термін Відродження не зовсім вірний, тоді здавалося, що відроджується антична наука: філософія, література та ін. Насправді ж йшло не відродження античності, а народження нової філософії, нової науки, нового мистецтва, що виникли в результаті формування нових капіталістичних виробничих відносин. У чому ж особливість філософії епохи Відродження? Середньовічна догматика не дозволяла мислити та відчувати. Людське тіло вважалося таємницею та оголошувалося гріховним. Людина, її почуття, думки, усе життя вважалося нікчемним перед величчю Бога, святістю служителів церкви, безсмертям душі. Мистецтво та література Відродження, на відміну від теології, гуманістично «реабілітували» людину, утверджували її права на почуття, на думку, оспівували не небесне, а земне кохання, красу людського тіла.
Великими гуманістами епохи Відродження стали: видатний гуманіст, поет, автор «Божественної комедії» Данте Аліг'єрі; відомий мислитель італійської гуманістичної школи, автор трактату «Захисник світу» Марселій із Падуї; великий пропагандист античної культури, поет Франческо Петрарка; відомий автор «Декамерона» Джованні Бокаччо та багато інших. Філософія тоді відзначалась, по-перше, пошуками вірного методу пізнання природи, чітко виділялись два напрямки пізнання: сенсуалізм (емпіризм) та раціоналізм.
Філософія Відродження ставила і прагнула вирішити важливі проблеми. Тоді філософське мислення називали антропоцентризмом, у центрі уваги якого стояла Людина, тоді як античність зосереджувала увагу на природно-космічному житті, а в Середньовіччя в основу брався Бог та зв'язана з ним ідея спасіння. Звідси характерна риса світогляду епохи Відродження — орієнтація на мистецтво, з допомогою якого замальовується різноманітний світ людського почуття та його величезна користь. Саме Людина з її тілесністю почуття вперше в епоху Відродження усвідомлюється і замальовується такою, якою є насправді: не носієм духовності, а як вища цінність і реальність. Філософія Відродження переглядає і ставлення до природи.
- Емпіри́зм (грец. έμπειρία — досвід) — напрям у теорії пізнання, що визнає чуттєвий досвід джерелом знань і стверджує, що все знання ґрунтується на досвіді. Протистоїть раціоналізму тамістицизму. При цьому, інша пізнавальна здатність людини — розум — розглядається в емпіризмі тільки як сполучення і перекомпонування того матеріалу, що даний нам у досвіді, а також як здатність, що у принципі нічого не додає до змісту нашого знання. У методологічному плані емпіризм — це принцип, відповідно до якого життєва практика, мораль і наука повинні базуватися винятково на відповідному досвіді.
Засновником емпіризму та матеріалізму вважають англійця Френсіса Бекона, який і творив в епоху, що стала періодом могутнього економічного й великого культурного піднесення розвитку Англії. Френсіс Бекон — виходець з дворянської сім'ї. Вершина політичної кар'єри Френсіса Бекона — лорд-канцлер королівського двору. У 1621 р. Френсіса звинувачено у корупції і усунено від справ. І потім Бекон повністю присвячує себе науковій діяльності. Основний твір — «Новий Органон». Тоді органоном називали збірку трактатів з логіки Аристотеля. Поняття органон (знаряддя, інструмент) дещо рівнозначне поняттю метод. Тому, називаючи свій твір «Новий Органон», Френсіс Бекон протиставив свій метод методу Аристотеля, розробив індуктивний метод пізнання, обґрунтував основні принципи емпіризму, вважав, що головне завдання формування методу науки — пізнання природи і оволодіння її силами — підвищення влади людини над природою, тобто наука мала стати не самометою, а засобом. У відомому афоризмі «Знання — це сила» саме підкреслюється практична спрямованість науки. Але для того, щоб оволодіти природою та поставити її на службу людині, необхідно принципово оновити наукові методи дослідження. У середні віки і в античності, відзначав Френсіс Бекон, наука використовувала переважно дедуктивний метод, що складався у посуванні від очевидних положень (аксіом) до окремих висновків. На думку Френсіса
Емпіризм Гоббса
Ідеї Френсіса Бекона та Рене Декарта вплинули на формування філософського вчення англійського матеріаліста Томаса Гоббса. Якщо Рене Декарт механістичну картину світу будував на ґрунті дуалістичного уявлення про дві субстанції — матеріальну та духовну, то Томас Гоббс створив першу в історії філософії закінчену картину механістичного матеріалізму, заперечуючи існування душі як особливої субстанції — тіла. Така позиція привела до механістичного розуміння людини. За Гоббсом, люди, як тварини, — складні механізми, дії яких визначаються зовнішніми впливами. Заперечуючи раціоналізм Рене Декарта, теорію вроджених ідей Томас Гоббс вважав істинним джерелом пізнання почуття. Полемізуючи з Рене Декартом, розвивав емпіричну традицію, закладену Френсісом Беконом. На відміну від Френсіса Бекона, на передній план Томас Гоббс висував проблеми наукового розуміння суспільства, держави, права, релігійної віротерпимості. Саме ці питання привертали найбільшу увагу в епоху буржуазної революції в Англії, сучасником якої був філософ. Вчення Томаса Гоббса про державу та право стало широко відомим. Вчення базується на розрізненні двох становищ людського суспільства — природного та громадянського. Природне становище — вихідне, тут кожний має право на все, що може захопити, тобто право співпадає із силою. Тому природне становище є стан «війни усіх проти всіх».
