1.Передати зміст розділу «Сповідь» з роману Л.Костенко «Маруся Чурай».
РОЗДІЛ III
Сповідь
Марусі дають три дні на роздуми і саджають до в’язниці. Вранці дівчина чує поклик сурми. Це вперше полк вирушає у похід без Гриця. Серце їй рветься від болю.
Маруся весь час думає про Гриця: чи добре його поховали, чи гідно козацького звання?
Потім вона все думає, коли ж змінилася Грицева душа, що з ним сталося. Згадує дитячі роки, коли вони разом гралися, слухали розповіді старого Галерника, колядували і щедрували.
Згадує Маруся свого батька, який віддав доньку до школи. Доброю він був людиною. Потім в одному з боїв потрапив у полон і був страчений. Чула Маруся колись пісню кобзаря про свого батька.
Доброю і красивою була й Марусина мати. Гордо стримувала вона свої сльози, не показувала на людях горя. Вірно кохали батьки одне одного.
Прийшло кохання і до Марусі. Але все щось заважало одружитися: то війна, то нерішучість Гриця. Бобренчиха ж мріяла мати в невістках хазяйську дочку. Маруся не вірила людським поговорам, аж поки Гриць не заслав старостів до Галі Вишняківки. Дівчина була приголомшена такою зрадою. Страждала разом з дочкою і мати. Знала, що Гриць не любить Галю, буде з нею нещасливий, але... багатство.
Важко було витримати гордій дівчині і відкрите зухвальство Вишняківки, яка сміялася Марусі в обличчя. Хотіла навіть утопитися, але врятував її Іван. Він давно вже кохав дівчину.
Життя Грицькової родини було приземленим, тому і Гриць виріс таким "некрилатим". Мати прагнула все більшого достатку і не зважала на такі речі, як кохання.
Син послухав матір і посватався до Галі, але того ж вечора напився у шинку і вперше крикнув на Бобренчиху. Галя була йому немила.
В останню свою ніч Маруся не спить, думає про матір, коханого. А на світанку сповідається у своїх гріхах ясному сонечку:
Не помста це була, не божевілля,
Людина спроста ближнього не вб’є.
Я не труїла. Те прокляте зілля
Він випив сам. Воно було моє.
Після Грицевого сватання Маруся заховалася від усього світу, але одного разу, прийшовши на вечорниці, побачила, як Грицько танцює з Галею.
Гриць сам прийшов до неї, просив пробачення. .Говорив, що одружиться з Марусею, бо кохає її. Та Чураїха не може навіть підняти руки, щоб благословити їх.
Він говорив, і відбувалось диво.
Він зраду якось так перетворив,
так говорив беззахисно й правдиво, —
неначе він про подвиг говорив...
Маруся відмовляє Грицеві. З розпуки Гриць випиває отруту, яку Маруся приготувала для себе.
Маруся не розказує цього суддям, бо хоче вмерти.
Тюремник приносить для дівчини вузлик з чистим одягом.
2. Художнє відтворення проблеми українізації у комедії «Мина Мазайло».
Художнє відтворення проблеми українізації у комедії "Миііа Мазайло" Миколи Куліша.
Один із кращих творів Миколи Куліша "Мина Мазайло" висвітлює проблеми русифікації України, яку у 20-х роках більшовицькі ідеологи намагалися прикрити так званою українізацією. Українізація "зверху" не означала серйозних намірів щодо відновлення повноправного функціонування української мови та формування національної свідомості. За роки тотальної русифікації пересічний українець-міщанин загубив почуття приналежності до своєї нації, потребу користуватися рідною мовою. Типовим представником такого міщанина-безбатченка у комедії М. Куліша є Мина Мазайло. Як тягар і сором герой носить власне прізвище. Він байдужий до свого родоводу і до походження прізвища - Мазайло. Для Мини воно звучить занадто по-українськи, і в цьому полягає почуття меншовартості, Саме тому герой комедії вирішує змінити прізвище. Він також шукає вчительку, яка навчила б його правильно говорити "по-руському". У той же час, коли Мина задумується над кращим варіантом свого майбутнього прізвища (Сіренєв, Розов, Тюльпанов, Алмазов, Мазєзін), син його, Мокій, хоче відтворити повну форму родового прізвища Мазайло-Квач. Навколо цього і зав'язується сімейний конфлікт комедії.
Усе життя Мазайло відчував утиски і погорду у зв'язку зі своїм прізвищем:
- Ще малим, як оддав батько в город до школи, першого ж дня на регіт взяли. Мазайло! Жодна гімназистка не хотіла гуляти - Мазайло! За репетитора не брали - Мазайло! На службу не приймали - Мазайло! Од кохання відмовлялися - Мазайло!..
У наскрізь саркастичній тираді нарікань героя, на жаль, закладена гірка правда довготривалої зневаги до всього українського, національного. Тому українізацію 20-х років Мина Мазайло й розцінює по-своєму: "Це спосіб робити з мене провінціала, другосортного службовця і не давати мені ходу на вищі посади". Усвідомлення такого повороту українізації (іншого він і не припускає) спонукає Мину вперто брати уроки у Баронової-Козино та неодмінно міняти прізвище. Справа дійшла до того, що все українське сприймається ним не тільки як чуже, але як і вороже:
- ІЦе як я підходив до загсу - думалось: а що, як там сидить не службовець, а українець? Почує, що міняю, так би мовити, його українське - і заноровиться. На зло тобі заноровиться.
У такому ході думок відчувається серйозна трагедія народу, для якого перекинчики і відступники - не поодиноке явище. Зневажливо ставиться до всього українського, у тому числі до свого прізвища, дружина Мазайла - Килина та його дочка Рина. Міщаночка Уля ховається за прізвищем Розсохина (хоч справжнє прізвище Розсоха). Та перевершує всіх у своїй ненависті до всього українського тьотя Мотя з Курська. Побачивши на вокзалі напис українською мовою "Харків", вона з розпачем і обуренням запитує: "Навіщо ви нам іспортілі город?" На проблеми тогочасної українізації тьотя Мотя дивиться як на явище тимчасове.
Під знаком "укрмови" розвивається сюжетна лінія Мокія і Улі. На думку Мокія, Улі необхідно вивчити рідну мову вже тому, що у неї і прізвище, і зовнішність (тут беруться ним до уваги "очі, рот, стан") - все українське. І наполегливий хлопець домагається цього. Використавши засіб паралельної дії, М. Куліш показує розучування Миною "Сінокос" з учителькою "правильних проізношеній" й українського "Під горою над криницею" Мокієм та Улею, чим посилює ефект комедійності. Отже, Уля не виконала прохання Рипи: закохати в себе Мокія і сприяти тому, щоб він зрікся своєї "укрмови". Вплив виявився зворотнім. Ставлення автора комедії до образу Мокія не є однозначним; з одного боку, М. Куліш іронізує над його захопленням політикою українізації, а з іншого - драматург значною мірою втілює у ньому своє розуміння важливості мовних проблем. Адже не може не приваблювати турбота Мокія про кожне слово, "щоб не пропало".
З обуренням ставиться до шовіністичної політики в Україні дядько Тарас: "Тільки й слави, що на вокзалі "Харків" написано, а спитаєшся по-нашому - всяке на тебе очі дере... Всяке тобі штокає, какає - приступу немає". Суть офіційної українізації дядько Тарас виводить із гіркого власного досвіду: це спосіб спочатку виявити, а потім знищити усіх українців. На жаль, його слова стали пророчими.
Таким чином, справжню суть українізації М. Куліш розкрив через ставлення до неї персонажів п'єси "Мина Мазайло".
