1. Передати зміст ІII дії драми-феєрії Лесі Українки «Лісова пісня».
Третя дія
Хмарна осіння ніч. Чути сумне вовче виття. Біля хати Лукаша — Мавка в чорному одязі з пучечком червоної калини.
Виходить Лісовик і дивується, що Мавку відпустив назад "Той, що в скалі сидить". Лісова дівчина говорить, що це він її визволив своїм злочином. Лісовик заперечує — це не злочин, а справедлива помста за зраду. Він перетворив Лукаша на вовкулаку. Мавка ж застерігає його, щоб не радів, бо вона "його порятувала. В серці знайшла... теє слово чарівне, що й озвірілих в люди повертає".
Під вікном чути, як Лукашева мати лається з Килиною, докоряє, що та довго спить, і корова в неї погано доїться, і сама вона нікчемна господиня.
Мавка ж, як тінь, блукає коло хати, сподіваючись зустріти коханого. Килина, побачивши це, заклинає її й перетворює на вербу.
З лісу виходить Лукаш — худий, з довгим волоссям, без шапки. Килина спершу зраділа, а потім почала дорікати за те, що десь "тягався, волочився", обізвала п'яницею.
Лукаш питає, куди подівся великий дуб, а жінка відповіла, що продали, щоб не померти з голоду. Вибігає з хати мати, радіє, побачивши сина, потім скаржиться на нестерпне життя з "отою відьмою" Килиною.
До них підходить хлопчик із сопілкою з верби, що в неї перетворилася Мавка, й просить заграти. Лукаш грає і чує, що це промовляє до нього душа Мавки. Кидається до Килини й питає, що то за верба. Жінка говорить, що не знає, й радить зрубати дерево. Лукаш замахується сокирою, але не може. Тоді замахується Килина, і верба раптом спалахує вогнем. Вогонь швидко перекидається й на хату. Мати й Килина метушаться, вихоплюють з вогню хатні речі. Разом із ними виносять і Злидні. Лукаш стоїть собі байдуже. Килина просить його піти з ними в село, а він не хоче. Тут з-за берези виходить біла, легка, прозора постать, що обличчям нагадує Мавку, й схиляється над Лукашем. Готовий до помсти лісовички, адже він її занапастив, та Мавка все йому прощає. Лукаш грає на сопілці, Мавка спалахує раптом давньою красою у зорянім вінці, а хлопець кидається до неї з покликом щастя. Налітає завірюха, а коли відступає, то видно Лукаша, що сидить один під березою зі щасливим усміхом, а на голову йому падає сніг.
2. Улюблений письменник сучасності
Окса́на Стефа́нівна Забу́жко (* 19 вересня 1960, Луцьк) — українська поетеса, письменниця, літературознавець, публіцист. У своїй творчості приділяє багато уваги осмисленню української ідентичності і при цьому часто користується методологією фемінізму та постколоніалізму. В своїх творах використовує Харківський правопис.
Біографія[ред.]
Оксана Забужко народилася 19 вересня 1960 року в місті Луцьк. За словами письменниці, правдиве родове прізвище оригінально було не «Забужко», а «Забузькі». В Луцьку жила до 8 років, поки її батька не виявило КГБ, що переслідувало його кілька років. Після цього родина була вимушена переїхати до Києва.
Закінчила філософський факультет (1977-1982) та аспірантуру з естетики (1985) Київського університету імені Тараса Шевченка.
Була членом КПРС. Учасниця революції на граніті 1990 року[1].
Захистила кандидатську дисертацію на тему «Естетична природа лірики як роду мистецтва». Виключно літераторством трудовий досвід Забужко не обмежується. Довгий час вона працювала викладачем. Причому лекції кандидата філософських наук Забужко пощастило відвідати студентам не тільки Київської державної консерваторії ім. П. Чайковського, де Забужко читала естетику, а також студентам таких всесвітньо відомих університетів як Гарвардський, Єльський, Колумбійський. Починаючи з 1989 р. Забужко є старшим науковим співробітником Інституту філософії НАН України.
1992 року викладала україністику в Університеті штату Пенсильванія як запрошений письменник. У 1994 авторка отримала стипендію Фонду Фулбрайта і викладала в Гарвардському та Піттсбурзькому університетах.
Творча діяльність[ред.]
В Україні Забужко від 1996 (від часу першої публікації роману-лонґселера «Польові дослідження з українського сексу») залишається найпопулярнішим україномовним автором — загальний наклад проданих її книжок станом на 1 січня 2003 становить понад 65 тис. примірників.[Джерело?] Крім того вона є авторкою численних культурологічних статей і есе у вітчизняній та зарубіжній періодиці. Оксана Забужко провадила авторську колонку в деяких періодичних виданнях («Panorama»,[Джерело?] «Столичные новости» тощо), вела літературні майстер-класи в Київському університеті.
Твори Забужко здобули також міжнародне визнання, особливо широке — в Центральній та Східній Європі. Її вірші перекладалися 16 мовами світу і1997 удостоєні Поетичної Премії Global Commitment Foundation (Фонду Всесвітнього Зобов'язання, США). Серед інших її літературних нагород — премії Фонду ім. Гелен Щербань-Лапіка (США, 1996), Фундації Ковалевих (1997), Фонду Рокфеллера (1998), Департаменту культури м. Мюнхена(1999), Фундації Ледіґ-Ровольт (2001), Департаменту культури м. Ґрац (2002) та ін.
Оксана Забужко живе на письменницькі гонорари. Значна частка її доходу — надходить від книг, виданих за кордоном.[Джерело?] Твори Забужко змогли завоювати європейські країни,[Джерело?] та мають своїх прихильників у США. У 1985 році вийшов перший збірник віршів Забужко «Травневий іній». Оксана Забужко — член Асоціації українських письменників. У серпні 2006 року журнал «Кореспондент» включив Забужко в число учасників рейтингу ТОП-100 «Найвпливовіших людей в Україні», до цього в червні книга письменниці «Let my people go» очолила список «Краща українська книга», ставши вибором читачів Кореспондента № 1.
Нагороди[ред.]
16 січня 2009 року Президент України В.Ющенко нагородив Оксану Забужко орденом княгині Ольги III ст. за вагомий особистий внесок у справу консолідації українського суспільства, розбудову демократичної, соціальної і правової держави та з нагоди Дня Соборності України.[2]
- 2012 року отримала відзнаку «Золотий письменник України»[3].
