1.Розкрити образ ліричного героя новели «Intermezzo» М.Коцюбинського
Історія написання.
Літо 1908 р. Революція закінчилася поразкою й жорстоким державним терором. Коцюбинський, засмучений картинами людських страждань, украй виснажений службою й громадською діяльністю, поліційним наглядом, знесилений хворобою й родинними проблемами, мріє про відпустку. Саме в цей час його запрошує в гості до свого маєтку (с. Кононівка, нині — у Драбівському районі на Черкащині) Євген Чикаленко, видатний український меценат і фомадський діяч. Тут у письменника й визрів задум «Intermezzo» (хоча цей шедевр був написаний трохи згодом у Чернігові)і.
Назва й жанр
Зміст новели - своєрідна поетична кардіограма внутрішнього стану митця. Цей твір Коцюбинський написав насамперед для себе (прислухатись до себе). Багато відчутів описаних у новелі, знайомо кожному письменнику.
Intermezzo (італ.) — «перерва». Так називали невеликий музичний твір, що виконувався в перервах між актами трагедії чи опери. Коцюбинський вкладає в назву ширший зміст: у нього це не просто перепочинок, а духовне відродження людини на природі. Ця новела приклад імпресіонізму.
Образи і композиція
У новелі несподівані, дивовижні «дійові особи»: Моя утома, Ниви у червні. Залізна рука города. Три білі вівчарки, Сонце, Зозуля, Жайворонок, Людське горе… Зверніть увагу, Коцюбинський у недраматичному творі перед текстом називає «дійових осіб». А чи справді це дійові особи? Скажімо, ще можна уявити, що Зозуля, Жайворонок й Три білі вівчарки якось діють у творі, а Ниви, Моя утома й Людське горе? Об’єднує й умотивовує все це різноманіття ключовий образ ліричного героя.
Новела «Intermezzo» — це майже суцільний пейзаж, але ми бачимо його не прямо, а через сприйняття персонажа. Тому сценою для дійових осіб стає не природа, а душа ліричного героя. А дійові особи — цесимволи його суперечливих почуттів і переживань.
У цілому вгадуються три фази цієї настроєвої мозаїки.
1. Утома.
Ще зовсім недавно в місті герой був потрібен багатьом, і це вічне велелюддя, необхідність жити не приватним, а громадським життям, картини чужого страждання, драми й абсурди суспільства, що переживає пору чорної реакції, — усе це вимучило тонку, вразливу душу митця. Його внутрішній голос буквально волає про потребу самотності й спокою. А поки що домінують негативні почуття: невпевненість, досада, роздратування, розгубленість, докори сумління, тривога…
Герой перебуває в конфлікті із самим собою. Джерело цієї конфліктності — гостра потреба самотності — і водночас неможливість втечі від «світу людей». Його психіка розхитана, світ довкола починає поставати в якихось химерномоторошних формах (будинки дихають «тисячами чорних ротів»; «ревучі потоки людського життя… мчали назустріч, як дикі коні»…). У героєві живуть чужі голоси, у пам’яті спалахують уламки випадкових розмов, сценки й епізоди…
Автор наголошує: призвідниця хаосу, зла у світі — сама людина. Хаос світу проникає вже в душу героя, отруюючи її. Тому єдиний вихід — залишити цей світ. І ось потяг виносить героя далеко за місто, у поля. Проте й тут триває нестерпна метушня людей, тому колія здається «залізноюрукою города», що не відпускає (виразна імпресіоністична деталь).
2. Внутрішня гармонія, відновлення життєвих сил.
Нарешті — тихий будинок у степовому спокої. Уночі, уві сні, героя ще мучать моторошні примари міста. Вранці ж його душа вже налаштовується на гармонійний, життєрадісний лад довколишньої одухотвореної природи. Г1,е і Ниви в червні, і Сонце, і Зозуля, і Жайворонки… Цей світ робить чудо — ритмічним рухом, гармонією, красою зцілює душу героя.
Недарма Коцюбинський називав себе Сонцепоклонником. Його талант справді був сонячним, що найяскравіше засвідчила новела «Intermezzo». У ній митець проспівав справжній гімн сонцю як джерелу краси й життя на землі:
«Сонце! Я тобі вдячний… Я п’ю тебе, сонце, твій теплий зцілюищй напій, п’ю, як дитина молоко з матерніх грудей, так само теплих і дорогих. Навіть коли ти палиш — охоче вливаю в себе вогняний напій і п’янію від нього…
Ти тільки гість у моїм житті, сонце, бажаний гість, — і коли ти відходиш, я хапаюсь за тебе. Ловлю останній промінь на хмарах, продовжую тебе у вогні, в лампі, у феєрверках, збираю з квіток, із сміху дитини, з очей коханої. Коли ж ти гаснеш і тікаєш від мене — творю твою подобу, даю наймення їй “ідеал” і ховаю в серці. І він мені світить».
Змальовуючи розкішну поезію самотнього життя серед природи, новела Коцюбинського перегукується з популярною в Європі на початку XX ст. повістю «Пан» норвезького письменника К. Гамсуна. Герой «Intermezzo» часом нагадує лейтенанта Глана з цієї повісті. В обох письменників ідеться про прості радощі_ буття, про насолоду самим фактом життя — звичайним і величним водночас.
3. Готовність знову боротися зі світовим злом.
Аж ось спокій ліричного героя порушує зустріч із селянином. Селянин уособлює у творі не лише «гнаний і голодний», безпорадний і беззахисний український простолюд початку XX ст., а й людське горе як таке, той народ, що його інтелігент покликаний вести за собою до досконалості й гармонії.
Селянин розповідає про страшні людські біди. Однак тепер це вже не роз’їдає душу героєві, а навпаки, кличе його до активної боротьби зі злом: «Іду поміж люди. Душа готова, струни тугі, наладжені, вона вже грає».
Отже, провідний мотив новели — заклик до людини оновитися духовно, стати гармонійною часткою Космосу й зусиллям своєї волі витіснити дисгармонію, зло, що панує у світі; «Освіжи небо і землю. Погаси сонце і засвіти друге на небі».
2. Краса духовного світу героїв Олеся Ґонтар «Собор».
В інших історичних обставинах розкривають свій духовний світ герої роману "Собор". Їх не тривожать вибухи війни. Але безтурботним життя героїв назвати не можна. Проблеми, якими живуть мешканці Зачіплянки, пов'язані із духовним станом суспільства 60-х років. Вони розвиваються навколо собору, збудованого "після зруйнування січі, в потьомкінські часи, поверженими запорожцями". Їм тоді було "шаблю вибито з рук, але з серця не вибито дух волі й жадання краси". "Горда поема степового зодчества", яка стала символом у творі, входить у життя кожного героя. Чим буде собор для наступних поколінь? - розмірковує студент Микола Баглай. Для нього особисто - це є тільки краса, "музика сфер" через століття, це відчуття Батьківщини, це відповідальність за все, що діється навколо собору з людьми, з природою, з містом. В образі Лободи автор показує людину, що розумом, кмітливістю пішла вперед, але відстала своїм духовним розвитком. Він не розуміє, що минуле - твердий грунт для майбутнього, основа його духовності. Тому й не дивно, шо свого батька, колишнього славетного сталевара, з легкою душею він віддав у будинок перестарілих. Закономірним у романі є запитання Шпачихи до кар'єриста Володьки: "Де твоя совість - у грудях, чи в сейфі на замку?" Микола Баглай і Володька Лобода - два протилежні береги. На одному з них - поетичний світ, невмируща краса і сила національного духу, а на другому - духовна вбогість.
У романі явно простежується закономірність: кого притягує собор, той вбачає сенс свого життя у чесній праці, вірній любові, незрадливій дружбі. Такими персонажами є Вірунька та Іван Баглай, фронтовичка Леся Хомівна, її батько - учитель Хома Романович, який за розповіді учням про собор побував на Магадані. Тривога за збереження краси для майбутніх поколінь проймає архітектора, сина воєнкома, який вважає, що до руйнування цінностей старовини причетні всі, хто стоїть осторонь. "Тупі убивці краси, - вважає він, - зруйнували Десятинну церк-ву, Михайлівський-Золотоверхий...". Інтуїтивно відчув необхідність зберегти предко-вічну красу воєнком, коли, визволяючи місто, командував: "По тому - не бити".
Проблема збереження "собору душі" найбільше пов'язана з образом Єльки, сільської безпаспортної і безправної дівчини, яку не раз доля кидала на серйозні випробування. Схибивши раз в очах окремих односельців вона стала дівчиною легкої поведінки. Єльці не байдуже, що про неї думають, як ставляться до неї, тому йде із села. Красуня Єлька сподобалась Лободі, він все робить для того, щоб одружитися з нею. Та повна гідності, хоч і безправна, дівчина не хоче бути "проданою" нареченою. І коли під час заручин з Лободою її покликав "на хвилинку" Микола Баглай, пішла за ним, бо відчувала: це - доля. Та коли пізнала справжній чар кохання, ставить перед собою запитання: чи гідна вона коханого? Випробовування короткочасним розлученням скріплює "собори душ" Єльки і Миколи. Ї цьому радіє вся Зачіплянка - люди красиві і щедрі душею.
Олесь Гончар писав про те, чим жив, захоплювався і проти чого боровся. Краса духовного світу - лейтмотив його романів "Прапороносці", "Собор". Проблеми духовності, моралі обміркував письменник і на сторінках своїх творів "Людина і зброя", "Тронкам, "Циклон", "Бригантина". "Твоя зоря".
Тому ставлення до собору, на думку письменника, - це мірило людяності, духовної краси чи ницості героїв твору.
