Митне регулювання – пряма функція держави, елемент макроекономічного впливу. Але збільшується роль мегаекономічних інститутів, які змушують державні органи виконувати статутні зобов’язання.
Митна регламентація підрозділяється на тарифні й нетарифні засоби. Тарифні засоби пов’язані з прямим підвищенням ціни завдяки використанню митних тарифів.
Нетарифні засоби прямо не підвищують ціни, але є заходами прихованого протекціонізму. Існують численні методи нетарифного регулювання як адміністративного, так і фінансового характеру. Їх можна згрупувати таким чином:
1. Заборона експорту чи імпорту.
2. Кількісні обмеження, зокрема:
1) Квотування – визначення ліміту обсягу поставок у вартісному чи фізичному вираженні на період часу (квартал, рік та інше) у таких формах:
– глобальна квота без зазначення конкретної країни-партнера;
– групова квота для окремих товарів для деяких конкретних країн;
– індивідуальна квота при зазначенні однієї країни-партнера;
– антидемпінгова, компенсаційна і спеціальна квоти.
2) Ліцензування – обмеження у вигляді одержання права чи дозволу (ліцензії) від уповноважених державних органів на ввіз чи вивіз продукції з такими видами ліцензій:
– генеральна з дозволом експортно-імпортних операцій по даному товару чи в дані країни без обмеження кількості угод;
– глобальна без обмежень поставки чи закупки кількісно чи вартісно;
– автоматична, яка надається негайно після отримання заяви від експортера чи імпортера;
– разова (індивідуальна) для однієї угоди на період здійснення останньої.
Механізм розподілу ліцензій різноманітний з такими головними формами:
– аукціон;
– система явних преференцій з урахуванням колишніх підсумків ЗЕД;
– розподіл на позаціновій основі за підсумками експертних оцінок.
3) Так звані «добровільні» обмеження експорту, коли експортер зменшує поставки у зв’язку з небезпекою більш негативних бар’єрів.
3. Прихований протекціонізм, зокрема:
1) державні закупки як гарантування реалізації національних товарів з одночасним зменшенням ринкової ніші імпортної продукції;
2) вимоги про обов’язкове використання місцевих компонентів і чинників (сировина, робоча сила, транспортні засоби та ін.);
3) технічні бар’єри з вимогами подання сертифікатів якості, екологічної безпеки, виконанням санітарно-гігієнічних ветеринарних і фітосанітарних норм, правил техніки безпеки та ін.;
4) антидемпінгові засоби з переслідуванням постачальників іноземної продукції за заниженими цінами;
5) податки й збори на ввіз чи вивіз продукції (прикордонний податок за факт перетину кордону; екологічні, фітосанітарні та інші збори; митні збори за оформлення документів.
4. Фінансові заходи підтримки національних експортерів, зокрема:
1) субсидії національним експортерам у таких формах:
– прямі, що заборонені СОТ;
– непрямі через надання податкових пільг, переваг при страхуванні та інше;
– внутрішні, найбільш приховані й дискримінаційні для імпортерів при бюджетному фінансуванні національних виробників, які конкурують на місцевому ринку з іноземними постачальниками;
2) експортне кредитування національних постачальників і так зване зв'язане кредитування імпортерів при зобов'язанні закупки товарів тільки у фірм даної країни;
3) обов'язковий імпортний депозит - попередня застава, яку імпортер повинен внести у власний банк перед закупкою іноземного товару;
4) стимулювання демпінгу при експорті й антидемпінгові процедури при імпорті.
