Наука конституційного права в зарубіжних країнах на зламі ХХ і ХХІ століть у цілому може бути охарактеризована як складний конгломерат політико-соціологічних, юридичних і релігійних ідей та концепцій, які відображають різні підходи щодо оцінки правового регулювання конституційно-правових проблем. Можна виділити три її основні напрямки.
Перший напрямок – політико-соціологічний, який може розглядатися як продовження соціологічного напрямку. Сучасні її представники – Ж.Бюрдо, М. Дюверже, А.Дженнигс, М.Прело, С.Лоу, Т.Маунц та ін. стоять на позиції “наведення мостів” із політологією. Загальні тенденції цього напрямку можна коротко сформулювати так. По-перше, при поділі суспільства на класи, соціальні групи, прошарки представники цього напрямку використовують теорію поділу людей на пануючих та підвладних. По-друге, держава зображується ними як надкласовий орган, який займається соціальною допомогою, регулюванням соціальних відносин. На їхню думку, якщо держава у минулому була органом пригноблення, примусу, то тепер – це держава загального благоденства. По-третє, представники політико-соціологічного напрямку по-новому тлумачать поняття суверенітету, верховенства влади, парламентської влади та ін.
Другий напрямок – “модернізований юридичний”, який “генетично” у більшій мірі пов’язаний з “класичною школою”. Прихильники цього напрямку (наприклад, К.Хессе) намагаються, як правило, залишатися у рамках конституційної проблематики; їх основна увага спрямована на конституційний механізм держави. Основний підхід “модернізованого юридичного напрямку” – інституційний, тоді як прихильники політико-соціологічного напрямку віддають перевагу функціональному аналізу.[8]
Третій напрямок – теологічний є характерним для держав, які іменують себе ісламськими. Прихильники цього напрямку Алі Абдель Разєн (Єгипет), Сулейман Мухаммед ат-Тамауі (Єгипет), Кахтан Рахман ад-Дурі (Ірак), колишній керівник Ірану аятолла Рухолла Мусаві Хомейні та інші відстоюють доктрину, побудовану на ісламі і яка обстоює новий тип державного устрою (т.зв. концепція “халіфату – справедливого правління”) і правового статусу особи. В цій доктрині немає місця суверенітету народу, іншим демократичним принципа та інститута.[9]
Аналізуючи сучасну світову науку конституційного права із соціально-політичних позицій, безперечно можна її охарактеризувати у цілому як демократичну доктрину. Її головна установча ідея – організація та функціонування державної влади згідно із принципами правової державності при головній ролі інституту основних прав і свобод людини та громадянина. Хоча сьогодні і простежується тенденція до нівелювання відмінностей, конституційно-правові доктрини окремих країн зберігає кожна свій стиль і характерні риси, по-різному розставляючи акценти у висвітленні інститутів діючого права. На нашу думку, зокрема, із цим пов’язана та велика увага, яка в науці конституційного права багатьох країн приділяється порівняльно-правовим дослідженням.
