Законодавчий економічний механізм охорони природи вимагає: обов'язковість обліку і соціально-економічної оцінки природних ресурсів державними органами статистики й природокористування; планування, фінансування і матеріально-технічне забезпечення державних екологічних програм та заходів для збереження природи; фінансування екологічних програм і заходів з охорони природного середовища всіх видів бюджету, засобів підприємств і установ, організацій. Видача договорів і ліцензій на комплексне природокористування, які передбачають умови і порядок використання природних ресурсів, права й обов'язки користувача, розміри платежів за користування природними ресурсами, а також відповідальність сторін за відшкодування шкоди.
Ліцензія - дозвіл на комплексне природокористування визначає види, обсяги і ліміти господарської діяльності, екологічні вимоги і наслідки їхнього недотримання.
Важливою є система обмежень, яка встановлює об'єктам - природокористувачам граничні обсяги використання ресурсів та їх вилучення, обсягів викидів, скидів забруднюючих речовин у природне середовище, розміщення відходів виробництва.
Платність користування природними ресурсами в межах установлених лімітів, понадлімітне і нераціональне використання природних ресурсів (забруднення природного середовища, розміщення відходів) необхідно суспільству для відтворення й охорони природних ресурсів. Для цього існує також система позабюджетних державних екологічних фондів - добровільні внески населення, громадських організацій, іноземних юридичних осіб і громадян, інших джерел. Актуальним в цьому є екологічне страхування, яке передбачає відповідальність підприємств, установ і організацій за збиток, заподіяний державі, громадянам в результаті раптового, ненавмисного чи несподіваного забруднення навколишнього природного середовища на території країни.
Об'єкт екологічного страхування - ризик відповідальності, що виражається в пред'явленні підприємству майнових претензій постраждалими організаціями, громадянами про відшкодування збитку за забруднення природного середовища на території дії конкретного договору страхування. За висновком такого договору обумовлюється перелік забруднюючих речовин і причин, що їх викликають, розміри збитків, які підлягають відшкодуванню. Важливою є система стимулювання діяльності з охорони природного середовища. Вона повинна забезпечити звільнення від податків екологічних фондів; встановлення менших розмірів податків, збільшення пільг, наданих державному та підприємствам інших форм власності, установам, організаціям.
Важливою є оцінка впливу на навколишнє середовище - врахування екологічних вимог законодавства при підготовці і прийнятті рішень про соціально-економічний розвиток суспільства. Її мета - виявлення негативних для суспільства екологічних і зв'язаних з ними соціальних, економічних та інших наслідків, а також застосування необхідних і достатніх заходів для попередження можливих порушень.
Екологічне страхування (ЕС) являє собою страхування цивільної відповідальності підприємств, установ і організацій (страхувальників) за шкоду, заподіяну діяльністю, що створює підвищену екологічну небезпеку.
ЕС здійснюється в двох формах: обов’язкове і добровільне.
Мета ЕС – гарантувати повне чи часткове відшкодування збитку, заподіяного діяльністю страхувальника, за обставинами, що виникають внаслідок заподіяння шкоди життю, здоров’ю чи майну других осіб, включаючи витрати органів державної влади і місцевого самоврядування на відновлення екологічного благополуччя природного середовища, у вигляді обов’язку страховиків по здійсненню страхових виплат зі страхових фондів, сформованих страхувальниками.
Страхування класифікується за такими ознаками:
– за сферами діяльності;
– за галузями і підгалузями страхування;
– за формами проведення;
– за видами і об’єктами страхування.
Залежно від сфери діяльності, страхування підрозділяється на внутрішнє і зовнішнє (іноземне).
Внутрішнє страхування здійснюється страховими комерційними організаціями України.
Об’єктом ЕС є майнові інтереси застрахованої особи, пов’язані з обов’язком останньої в порядку, встановленому цивільним кодексом, нести відповідальність за шкоду, заподіяну навколишньому середовищу і третім особами, у зв’язку зі здійсненням застрахованими особами діяльності, що представляє підвищену небезпеку для оточуючих.
Суб’єктами ЕС є:
1) страхувальники (застраховані особи) – громадяни і юридичні особи, діяльність яких пов’язана з підвищеною екологічною небезпекою;
2) страховики – юридичні особи, зареєстровані у встановленому законом порядку, мають відповідні ліцензії, в обов’язок яких входить виплата страхового відшкодування особам, яким (чи їхньому майну) завданий збиток діяльністю страхувальника;
3) вигодоотримувачі – громадяни, юридичні особи, органи державної влади і місцевого самоврядування, яким може бути заподіяна шкода внаслідок порушення екологічного благополуччя і на користь яких укладається договір екологічного страхування.
Екологічне страхування здійснюється на підставі угод про страхування, що укладаються страхувальником і страховиком.
На підприємства – джерела підвищеної екологічної небезпеки – покладається обов’язок укладати угоди обов’язкового ЕС зі страховиками і за рахунок власних коштів сплачувати страхові внески.
Страхувальниками в системі обов’язкового ЕС є підприємства незалежно від форми власності, діяльність яких пов’язана з підвищеною небезпекою аварійного (зверхаварійного) забруднення навколишнього середовища.
Страхова подія – раптове забруднення, псування, ушкодження, виснаження, руйнування навколишнього середовища (атмосфери, водних об’єктів, рельєфу місцевості) в результаті техногенних аварій і катастроф, стихійних лих.
Страховий випадок – страхова подія, що здійснилася, і при настанні якої виникає обов’язок страховика зробити страхову виплату у вигляді відшкодування збитку, якого зазнали вигодоотримувачі внаслідок порушення екологічного благополуччя.
Розмір страхової суми (обсяг відповідальності страховика) по кожній угоді обов’язкового ЕС встановлюється відповідно до реєстру підприємств, що підлягають обов’язковому ЕС, але не більш ніж сума річного обсягу продукції, що випускається, підприємством-страхувальником.
Суми страхових внесків, що направляються на обов’язкове ЕС страхувальником, включаються в собівартість продукції (робіт, послуг) підприємства - страхувальника.
У випадку понаднормативного забруднення навколишнього середовища, що не є страховою подією, покриття збитків здійснюється підприємством самостійно відповідно до чинного законодавства.
Майнові інтереси громадян чи юридичної особи, діяльність яких пов’язана з ризиком відповідальності перед третіми сторонами за заподіяння шкоди внаслідок порушення екологічного благополуччя, можуть бути застраховані за угодою добровільного ЕС, при цьому може бути застрахований як ризик відповідальності самого страхувальника, так і іншої особи, на яку така відповідальність може бути покладена.
Добровільне екологічне страхування варто розглядати як вид підприємницької діяльності. Його можуть виконувати державні страхові установи чи незалежні самостійні організації.
Підприємствам – джерелам підвищеної екологічної небезпеки і ризику – надається право вільного вибору способу резервування коштів на компенсацію збитку від екологічних аварій. При цьому в обов’язковому страхуванні варто передбачати наявність мінімальних фінансових гарантій відшкодування збитків. Механізм екологічного страхування базується на принципі взаємовигідних відносин страхувальника і страховика. Крім економічної зацікавленості в передачі відповідальності за наслідки при можливому аварійному забрудненні страхувальнику, страховик зацікавлений у підвищенні своєї екологічної безпеки.
В Україні відсутнє страхування ризику забруднень навколишнього природного середовища, що одержало у світі назву «екологічне страхування».
Страхування аварійного забруднення навколишнього середовища орієнтується на ризики, походження яких часто не вдається ідентифікувати, а отже, оцінити й адекватно відбити в кількісних показниках.
Величина ЕР залежить як мінімум від п’яти складових:
1) обсягу забруднюючої речовини, що надійшла;
2) виду реципієнта (об’єкта, на який впливає дане забруднення);
3) періоду експозиції;
4) пори року;
5) ступеня екологічної небезпеки цього хімічного чи фізичного елемента.
Головним під час оцінки екологічної небезпеки підприємств і виробництв повинно стати страхове екологічне аудитування. Воно відповідає на два важливих питання:
– яка імовірність екологічної аварії на конкретному об’єкті, включеному в систему ЕС;
– який розмір збитків, що можуть бути викликані екологічною аварією.
Небезпека промислового виробництва може визначатися:
– за переліком шкідливих хімічних речовин, які використовуються у цьому виробництві в критичних кількостях;
– за кратним перевищенням граничних норм впливу на навколишнє середовище;
– виявлятися виходячи з розрахункових величин ризику забруднення і заподіюваного їм гіпотетичного збитку.
Процес страхування сам по собі винагороджує тих, хто мінімізує майбутні ризики і витрати суспільства. Відповідно, механізм приватного ринку стає інструментом регулювання і управління ризиком з можливістю значного зниження збитку навколишньому середовищу. Застосування такого прямого економічного стимулу може бути ефективним доповненням до традиційних способів економіко-правового регулювання взаємин суспільства і природи. Особлива роль у взаєминах між страхувальником і страховиком відводиться питанням страхових платежів. При розрахунках тарифів необхідно враховувати той низький рівень технології виробництва, що застосовується в Україні порівняно зі світовими аналогами, відсутність у необхідній кількості і належній якості контрольно-вимірювальних приладів, що дозволять з високою імовірністю визначити рівень забруднення; низький технічний рівень і аварійний стан багатьох очисних споруд.
