Інститут права власності детально досліджується в юридичній науці і є традиційним для правової системи. Право власності на природні ресурси повністю базується на загальному цивільно-правовому інституті права власності.
Взагалі власність – це економічна категорія, що вказує на приналежність певних матеріальних благ конкретному індивіду, визнання їх «своїми» на відміну від «чужих». В юридичному значенні власність розрізняють:
- в об'єктивному розумінні (як сукупність правових норм, що регулюють відносини з приводу володіння, користування і розпорядження майном);
- в суб'єктивному (як закріплена законом можливість суб'єктів володіти, користуватись, розпоряджатись належними йому об'єктами власності).
Відповідно, право власності на природні об'єкти та їх ресурси в об'єктивному розумінні – це система правових норм, що регулюють відносини власності на природні об'єкти та їх ресурси; право власності на природні об'єкти та їх ресурси в суб'єктивному розумінні – це врегульована нормами права можливість суб'єкта володіти, користуватись і розпоряджатись належними йому природними об'єктами та їх ресурсами.
Природні об'єкти як об'єкти права власності мають свою специфіку на відміну від будь-яких інших матеріальних цінностей і благ:
- вони є об'єктами природного походження і не створюються людською працею;
- природні ресурси не підлягають простому відтворенню в процесі виробництва як товар, частина з них взагалі є вичерпними і не відтворюваними;
- на відміну від товарно-матеріальних цінностей природні об'єкти не мають вартості, вони не є майном у власному розумінні;
- більшість природних об'єктів не можна перемістити в просторі, окремі з них навіть неможливо виокремити, обмежити, індивідуалізувати;
- природні об'єкти мають особливе значення для держави і суспільства в цілому тому, що вони є природною основою, базою функціонування людського суспільства і забезпечують саме його існування;
- всі природні об'єкти існують в нерозривному зв'язку між собою, з навколишнім природним середовищем, природними екосистемами, розвиваються за об'єктивними законами природи.
Ця специфіка обов'язково має бути врахована при визначенні режиму власності на природні об'єкти, при встановленні механізмів його реалізації, які забезпечують попередження негативних, а тим більше незворотних впливів на природу, здійснюються з урахуванням об'єктивних закономірностей існування екосистем.
Вихідні положення права власності на природні об'єкти закріплені в Конституції України, яка виділяє їх в системі всіх об'єктів власності, встановлюючи щодо них особливий правовий режим власності Українського народу. Відповідно до ст. 13 Конституції України – «Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси ЇЇ континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Кожний громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону».
Такого режиму власності не передбачено для жодних інших об'єктів. Тому дослідження його суті, змісту привертає увагу багатьох вчених. Тим більше, що традиційним є визнання державної, приватної, комунальної і (як перехідна) колективної форм власності, а власність народу України не відноситься до названих форм і є специфічною щодо механізму реалізації. Дана конструкція стала своєрідною модифікацією існуючої в радянський період конструкції «права виключної власності Радянської держави», яка привела фактично до безмежного, безконтрольного володіння природними багатствами з боку державних чиновників при відсутності будь-якої їх відповідальності за свої дії. Конструкція «права власності Українського народу» як з точки зору переліку природних об'єктів власності, так і щодо реальних можливостей (а точніше неможливості) здійснення своїх повноважень народом, а також існуючих колізій з галузевим законодавством, не раз піддавалась справедливій критиці в юридичній літературі. Зазначалося також, що «про народ України як про власника землі можна вести мову лише в соціально-політичному аспекті. В юридичному ж розумінні навряд чи можна вважати народ власником зазначеного природного ресурсу». Для певного «виправдання» подібного стану можна використати теоретичне твердження, висловлене в літературі, що конструкція «права власності народу України» передбачає не виключну власність народу, а лише встановлює абсолютні права народу, механізм реалізації яких може здійснюватись в різних правових формах, зокрема через поєднання державної і приватної форм власності. З іншої сторони, пропонується перейти від «виключної» власності до визнання природних об'єктів народним надбанням із встановленням щодо них особливого режиму експлуатації. До речі, ст. 9 Конституції Російської Федерації встановлює, що земля та інші природні ресурси використовуються та охороняються в РФ як основа життя і діяльності народів, які проживають на відповідній території, а ч. 2 цієї статті закріплює можливість перебування природних ресурсів у приватній, державній, муніципальній та інших формах власності.
