Відповідно до ч. 1 ст. 368 ЦК спільною сумісною власністю є та спільна власність двох чи більше осіб, у яких завідомо не визначені частки кожної з них. Отже, праву спільної сумісної власності, як і праву спільної часткової власності притаманні такі риси як множинність її суб'єктів (співвласників) та єдність її об'єкта. Тому єдиною вирішальною ознакою виділення сумісної власності як різновиду права спільної власності є факт відсутності існування в ньому ідеальних часток кожного із співвласників, які б давали можливість виявити обсяг їх прав за наявності бажання одержати конкретну частину у спільному майні та розпорядитися нею.
Оскільки сумісна власність є різновидом права спільної власності, то її співвласниками, як правило, можуть бути ті самі суб'єкти, тобто фізичні та юридичні особи, а також держава, територіальні громади, якщо інше не встановлено законом. Новий ЦК нині не містить безпосередніх обмежень щодо виникнення права спільної сумісної власності між перерахованими суб'єктами, хоча на практиці більш поширеними є випадки виникнення її за участю фізичних осіб.
Так, ч. З ст. 368 передбачає презумпцію дії режиму спільної сумісної власності щодо майна подружжя, набутого ним за час шлюбу, якщо інше не встановлено договором або законом. Правові засади спільної сумісної власності подружжя визначаються статтями 60-74 нового Сімейного кодексу України. Однак подружжя має право шлюбним договором встановити інший правовий режим їхнього майна (статті 93, 97). Крім того, у Сімейному кодексі визначається майно кожного з подружжя, яке не стає їхньою спільною сумісною власністю (статті 57-59).
Спільною сумісною власністю, відповідно до ч. 4 ст. 368, також є майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. Майже аналогічна норма, але дещо вужча за своїм змістом була закріплена в ч. 1 ст. 17 Закону України "Про власність", за якою майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними.
Як відомо, зміст права власності становлять належні власникові права володіння, користування та розпорядження своїм майном, які він здійснює на власний розсуд (статті 317, 319 ЦК). Ці принципові положення щодо змісту права власності як речового права, здійснюваного власником відповідно до закону за своєю волею і незалежно від волі інших осіб, мають поширюватися і на право спільної власності, в тому числі спільної сумісної власності. Цілком очевидно, що обсяг прав кількох співвласників на один об'єкт не може бути більшим, ніж обсяг прав індивідуального (одного) власника на такий самий об'єкт. Однак обсяг прав співвласника спільного об'єкта не може бути адекватним обсягу прав індивідуального власника на такий самий об'єкт, оскільки аналогічне право мають і інші співвласники. Тому в ч. 1 закріплене положення про те, що співвласники володіють і користуються майном, що є у спільній сумісній власності, спільно, якщо інше не встановлено домовленістю (договором) між ними
76.
