За своїм характером земський рух був ліберальним. В основі ліберальної альтернативи суспільного розвитку лежала ідея побудови економічного життя суспільства на засадах вільного ринку і конкуренції. Держава мала стати правовою, оберігати демократичні права особи і мінімально втручатися в економічну сферу. Ідеальною формою правління ліберали вважали конституційну монархію. Не визнаючи революційних форм і методів боротьби, в основу своєї діяльності вони поклали пошук компромісу з правлячими колами.
Земський рух на Україні він ставив перед собою і такі національні завдання, як організація початкової освіти українською мовою.
Після вбивства царя Олександра ІІ, в умовах здійснення політики контрреформ Олександром ІІІ опозиційна діяльність земств почала занепадати, а з прийняттям закону від 12 червня 1890 р. про обмеження представництва недворянських станів у земствах вона майже припинилась. Проте на початку ХХ ст. вони знову стають одним з центрів опозиції самодержавству.
Українські земські організації належали до найбільш впливових і найрадикальніших на перших двох етапах земського руху. Вельми активну діяльність земства розгорнули в Чернігівській, Харківській, Полтавській губерніях. Вони об’єднували різноманітні сили. З-поміж земських діячів вирізнялись: на Полтавщині – Ф.Лизогуб (майбутній прем’єр-міністр Української Держави П.Скоропадського у 1918 р.), філософ В.Лесевич, М.Стороженко, В.Науменко, В.Леонтович, Б.Мартос, М.Туган-Барановський; на Чернігівщині – О.Русов, О.Ліндфорс, І.Шраг, А.Свєчин, граф Г.Милорадович, М.Василенко, О.Лазаревський; в міській земській управі працювали М.Вороний, М.Самійленко, М.Чернявський, Б.Грінченко, М.Коцюбинський.
Громади були самодіяльними напівлегальними суспільно-політичними організаціями української ліберально-демократичної інтелігенції. Існувала громада і в Петербурзі, ядро її склали колишні кирило-мефодіївці - Костомаров, Куліш, Білозерський та ін. У 1861-1862 рр. в Петербурзі ними видавався журнал "Основа". Громадівці активно займалися видавничою діяльністю. В Україні громадівці активно працювали у недільних школах, які діяли у 1859-1862 рр. В ці роки діяльність громадівців носила переважно культурницький характер, вони прагнули піднести національну і громадянську свідомість українського народу.
Активізація українського національного руху викликала занепокоєння царського уряду. 18 липня 1863 р. було видано Валуєвський у якому зазначалося, що української мови "не було, немає і бути не може".
Починаються репресії. У 1875 р. М. Драгоманова звільняють з Київського університету, де він був професором історії. Посилюються напади на український рух в пресі.
18 травня 1876 р. було видано Емський указ, який заборонив ввозити книжки українською мовою з-за кордону, заборонив друкувати книжки українською мовою за винятком історичних документів, але правописом оригінала, та творів художньої літератури, але російським правописом з дозволу цензури. Також були заборонені сценічні вистави, концерти українською мовою і друкування українських текстів до музичних нот.
Громади діяли у Києві, Одесі, Харкові, Чернігові, Полтаві та в інших містах.
Народники виступали за повалення самодержавства шляхом селянської революції. Народники були переконані у тому, що збереження колективістських традицій сільської общини в майбутньому призведе до соціалістичної організації суспільства. Росія, тлумачили вони, на відміну від країн Західної Європи, повинна обминути капіталістичну стадію розвитку, а селянство народники вважали рушійною силою революції на шляху суспільства до соціалізму.
1874 р. вони розгорнули пропагандистську роботу серед селян. Однак чи не всі учасники "ходіння в народ" одразу ж зазнали репресій з боку уряду. "Земля і воля , що виникла наприкінці 1876 p., повела боротьбу за передачу землі селянам, ліквідацію викупних платежів і податей.
У серпні 1879 р. "Земля і воля" розпалася на самостійні організації "Народну волю" та "Чорний переділ". "Народна воля" відкрила новий етап революційного руху, етап революційного терору. У ній склалася військова організація з кількох
сотень "офіцерів". Подібні гуртки існували в Одесі, Миколаєві, Херсоні та інших містах України. Членами організацій було здійснено серію терористичних актів проти вищих сановників і царя. Винесений "народовольцями" смертний вирок царю Олександру II було виконано 1 березня 1881 року.
"Чорнопередільці" залишилися на платформі "Землі і волі . До керівництва цієї організації входили, зокрема, П. Аксельрод, Л. Дейч, В. Засулич, Г. Плеханов, Я. Стефанович. Гуртки "Чорного переділу" діяли у Києві, Харкові та інших містах України. Переслідування з боку поліції змусили засновників "Чорного переділу" емігрувати. Наприкінці 80-х - на початку 90-х років народницький рух поступається масовому робітничому і соціалістичному руху. Мета і методи боротьби народників виявились помилковими.
Соціал-демократичний рух. Розчарування частини народників у ставці на революційній потенціал селянства призводить наприкінці XIX століття до поширення ідеології марксизму, що стала базою формування соціал-демократичної течії суспільно-політичного руху. Марксизм у Росії здобув набагато більшу популярність, ніж на Заході. Причиною цього було те, що марксизм певною мірою продовжував ідеї народницького соціалізму і традиційну тактику народників.
Першими пропагандистами нового вчення в українських землях ще на початку 70-х років стали економіст М.Зібер та С.Подолинський. незабаром у 80-90-х роках у Катеринославі, Києві, Одесі та Харкові виникають нелегальні марксистські гуртки, які займаються агітацією та пропагандою серед робітників.
1897р. – створено “Союз боротьби за визволення робітничого класу ” у Києві та Катеринославі, а пізніше і в інших містах.
У 1898р. у Мінську відбувся I з’їзд Російської соціал-демократичної партії. Серед дев’яти його делегатів четверо (Н. Вигдорчик, Б. Ейдельман, К. Петрусевич, П. Тучапський) представляли соціал-демократів України.
3 огляду на більш сприятливі політичні умови, перші українські політичні партії виникли на терені Австро-Угорської імперії, у Галичині. У 90-х pp. XIX ст. тут провідні позиції зайняли три партії:
-Русько-Українська радикальна партія;
-Українська національно-демократична партія;
-Українська соціал-демократична партія.
У національному питанні ці партії, як правило, стояли на спільній платформі - політична самостійність України як «програма-максимум» (у менший мірі це стосувалося УНДП), а як «програма-мінімум» - вимога об'єднання всіх українських земель в один Коронний край, з правами широкої автономії у складі Австро-Угорської монархії. Це були легальні, парламентські партії, які мали свої фракції в парламенті.
У Наддніпрянщині першою українською політичною партією була Революційна українська партія, створена в 1900 р. у Харкові на зборах студентських громад. Серед її керівників були Дмитро Антонович, М. Русов, Б. Камінський, Л. Мацієвич.
