Ідеї самостійної України зумовили розвиток української державотворчої ідеології. Фундатором її став публіцист, журналіст Дмитро Донцов. Він постійно дотримувався утопічної ідеї насильницьким шляхом дати особистості цілковиту свободу. В ідеології «чинного» (донцовського) націоналізму є чимало ознак, притаманних фашизмові та більшовизму (ставка на ірраціоналізм, фанатизм тощо).
У 20-ті роки XX ст. з'явилися наукові твори В'ячес-лава Липинського. Суттєвим внеском у політичну науку є його типологія та аналіз форм державного устрою. За схемою політолога, існують три основні типи державного устрою: «демократія»( державна влада в руках рук «багатіїв-плутократів»), «охлократія»( революційні диктатури, фашизм, більшовизм) і «класократія» - форму державного устрою, яка відзначається рівновагою між владою і свободою, між силами консерватизму і прогресу, яку він вважає найприйнятнішою для України.
Після Другої світової війни в середовищі української еміграції з новою силою прозвучав голос. Володимира Винниченка. За два роки до смерті він написав унікальний твір «Заповіт борцям за визволення», в якому відобразив еволюцію своїх політичних поглядів на засоби й методи боротьби за незалежність України. Перша заповідь полягає в тому, що незалежну Україну слід творити в Україні, а не поза її межами. Друга заповідь — необхідність орієнтації на розв'язання національно-державного питання України через мир, зближення двох протилежних соціальних систем.
У повоєнний період серед української еміграції одним із найвизначніших вчених був Іван Лисяк-Рудницький. Аналізуючи українську історію, він дійшов висновку, що кожному народу властивий свій, неповторний, національний характер. На його думку, процес націотворен-ня, відродження певного народу може відбуватися не тільки шляхом згори донизу, коли основним націотвор-чим чинником є провідна верства, а й навпаки — знизу вгору, через національне самовизначення народу, піднесення його освіти й культури
