У 30 – 50-х рр. соціалістичні ідеї (немарксистського характеру) в еміграції намагалися розвивати В.Винниченко (1880 – 1951) та І.Багряний (1906 – 1963). В.Винниченко (основна праця – “Конкордизм”) виступив зі спробою обґрунтування нового суспільного ладу, який має поєднувати кращі здобутки комуністичної та капіталістичної систем. Фактично це був український варіант доктрини конвергенції, висунутої на Заході в 50 – 60-х рр. І.Багряний умотивував потребу відмовитися від тоталітаризму (у вигляді комунізму, інтегрального націоналізму, фашизму) та переорієнтувати свою діяльність на поширення демократії, через дезінтеграцію СРСР.
Ліберальні традиції, започатковані в Україні М.Драгомановим (1841 – 1895), у 70 – 80-х рр. ХХ ст., були сприйняті українським дисидентським підпіллям і знайшли вияв у правозахисній діяльності (зокрема в діяльності та програмних документах Української Гельсінської групи). Тоді й було порушено питання політичної незалежності України з дотриманням прав і свобод особистості. А вже в першій половині 90-х рр. ХХ ст. носіями ліберального світогляду стали майже 10 політичних партій (ЛПУ, АДПУ, НДП та ін.).
Консервативні традиції наукової думки знайшли відображення в позиціях таких відомих мислителів України, як В.Липинський (1882 – 1932), С.Томашівський (1875 – 1930), В.Кучабський (1895 – 1945). Усіх трьох найвпливовіших представників українського консерватизму об’єднували такі ідеї: визнання провідної ролі держави в суспільно-політичному житті, критичне ставлення до націоналізму та російського більшовизму, визнання керівної ролі політичної еліти у державотворчому процесі.
Націонал-комуністичні ідеї, що були особливо поширені на початку ХХ ст. (М.Хвильовий (1893 – 1933), О.Шумський (1890 – 1946)) набули “другого дихання” в Україні в 60-ті роки ХХ ст. (І.Дзюба, Л.Плющ, М.Руденко та ін.). Проте, хоча вони і мали місце у науковій думці України, на практиці виявилися утопічними й нежиттєздатними.
