Початок цього етапу розвитку української політичної думки збігся в часі з утратою Україною національної незалежності й переходом під владу іноземних держав - Золотої Орди, Великого князівства Литовського та Польщі. Становище тимчасово стабілізувалося лише з Люблінською унією 1569 р., за умовами якої більша частина України увійшла до складу Польського королівства. Розвиток української політичної думки за цих умов значно загальмувався. Певною мірою пам'ятками політичної думки в Україні можна вважати Судебник 1468 р. (прийнятий за Казимира IV) і три Литовські статути - 1529 р. (за Сигізмунда І Старого), 1566 р. (за Сигізмунда II Августа) і 1588 р. (за Сигізмунда III). У цих документах поряд із правовими ідеями викладено й певні політичні погляди щодо централізації держави, зміцнення королівської влади тощо. Але практично до середини XVI ст. скільки-небудь помітних і яскравих виявів пожвавлення політичної думки не спостерігалося.
Від середини XVI ст. українська політична думка розвивалась у двох напрямах:
- гострополітичному, або полемічному, представником якого був Станіслав Оріховський(1513-1566) - у його творчості виявилися ідеї морального консерватизму (традиціоналізму) та шанування закону (легізму). Основна праця - "Напучення королю польському Сигізмунду".
- культурно-освітньому (Рогатинець, Ставровецький), що складалися ще за часів Київської Русі
Визначними політичними мислителями в Україні наприкінці XVI - в першій половині XVII ст. були також Х.Філарет, І.Вишенський (1560-1620). П.Могила (1597-1647).
Х.Філарет (основна праця — "Апокрисис") будував свою концепцію у вигляді антитези поглядам польського єзуїта П. Скарги, викладеним у праці "Синод брестський" (1597).
Проблема співвідношення релігії та політики, влади духовної та світської займала центральне місце в політичних концепціях І.Вишенського та П.Могили. І.Вишенський, базуючись на ідеї рівності, висловив думку про необхідність соборного правління християнської церкви людьми духовного сану та мирянами: стверджував рівноправність церков і необхідність підпорядкування їх лише Богові.
Продовжуючи аргументацію І.Вишенського, П.Могила обстоював ідею верховенства церкви над державою, що об'єктивно сприяло вмотивуванню незалежного від влади папи римського і польського короля існування Української православної церкви та збереженню ідентичності українського народу. Погляди П.Могили на співвідношення впливів церкви й держави в суспільному житті поділяли багато його сучасників і набули значного поширення з утвердженням російського впливу на українських теренах у XVII—XVIII ст.
