пользователей: 21211
предметов: 10450
вопросов: 177346
Конспект-online
зарегистрируйся или войди через vk.com чтобы оставить конспект.
РЕГИСТРАЦИЯ ЭКСКУРСИЯ

I семестр:
» History222
» ВЛК
» Нова історіяяяяя 2
» История Зарубежной Культуры
» Украинский язык
» Валеология
» Андр
» Istoriografhy
» Азия и Африка
» Економика
» Нова історія
» Религия
» Державний
» ІСТОРІОГРАФІЯ!
» Правознавство
» New history
» Ек
» НОВА ІСТОРІЯ !!!
» СЛОВЯНИ
» ШЦР
» Політологія
» СЛН
» СпецКурс
» СамробШНЦР
» МДЛ ШНЦР
» Культура
» ЕКЗАМЕН ШНЦР
» ШНЦР МОДУЛЬ
» СЛОВЯНИ №2
» І
» Філософія
» ШНЦР САМ
» Соціо
» ІСК Модуль
» E
» ІІІІІІІІІ
» Укр еміграція
» Методологія
» КНП КУЛ
» Етика
» Візантія)
» Мова історії
» Проблеми давньої історії
» ЯІ
» Mandr
» АКТ ПРБ НОВІТ ШНЦР

іспит

7) Китай

1919 р. на Паризькій мирній конференції великі держави визнали пра­во Японії на німецькі володіння в китайській провінції Шаньдун. Це ви­кликало вибух патріотичних антияпонських виступів пекінських студентів

і різних верств населення Китаю.("Рух 4 травня"). Цей рух ознаменував новий етап революційної боротьби проти напівколоніального ладу в країні.

Провідну роль у боротьбі за ствердження республіканського ладу відігравала Національна народна партія — Гоміндан, яку очолював Сунь Ятсен. На півдні Китаю в Гуанчжоу був створений республіканський уряд на чолі з Сунь Ятсеном. Пекінський уряд та іноземні держави його не визнали і неодноразово намагалися повалити. Але Гуанчжоу зали­шався центром революційної боротьби. Республіканський уряд, очолю­ваний Сунь Ятсеном до його смерті в 1925 р., став оплотом визвольної боротьби китайського народу. Для створення Національно-революційної армії (НРА) Сунь Ятсен запросив на допомогу радянських військових спеціалістів.

Комуністична партія Китаю (КПК), створена в 1921 р., вступила в Го­міндан (зберігши організаційну й політичну самостійність). На 1 з'їзді Гоміндану в 1924 р. було проголошено політику єдиного фронту націо­нально-революційних сил. Протягом 1924—1927 рр. Гоміндан разом з КПК вели національно-визвольну боротьбу проти продажних урядів Пе­кіна та північних провінцій, де численні китайські генерали, спираючись на підтримку іноземних держав, воювали між собою.

Загальнонаціональний характер революція в Китаї набула 1925 р. у зв'язку з "рухом ЗО травня" — масовими виступами й страйками в Шан­хаї, де англійська поліція розстріляла демонстрацію. Основним завданням національної революції були відновлення суверенітету Китаю, повалення мілітаристської влади і політичне об'єднання країни.

Гомінданівський уряд в Гуанчжоу, який очолив Ван Цзінвей, оголосив себе Національним урядом Китайської республіки і почав боротьбу за об'єднання країни. НРА здійснила похід у провінцію Гуандун і вигнала війська мілітаристів за її межі.

Після II з'їзду Гоміндану в 1926 р. гомінданівський уряд очолив гене­рал Чан Кайші; він став і головнокомандувачем НРА. 1926 р. гомінданівські війська, що налічували до 100 тис. бійців, вирушили в знаменитий Північний похід проти мілітаристських режимів. До кінця року під контролем Націо­нального уряду знаходилося 7 провінцій з населенням понад 150 млн. осіб. Національний уряд переїхав в Ухань.

1927 р. у національно-революційному таборі відбувся розкол; Чан Кайші розірвав союз з комуністами і розпочав проти них репресії. Він переніс столицю в Нанкін і сформував новий Національний уряд. Поступово вла­ду Національного уряду Чан Кайші визнали всі політичні сили країни, крім комуністів. КПК почала власну революційну боротьбу й організувала кілька повстань, але всі вони були придушені урядовими військами.

Протистояння Гоміндану і КПК, що переросло в громадянську війну, стало наслідком протиборства двох тенденцій у розвитку китайської рево« люції. Чан Кайші та більшість лідерів Гоміндану вважали, що революція скінчилася і настав час для реформ, які б модернізували Китай. Компартія

націлювала китайський народ на продовження революції, встановлення дик­татури пролетаріату і селянства у формі рад, здійснення аграрної революції, націоналізацію підприємств, банків. У збройній боротьбі з Гомінданом Компартія Китаю спиралася на опорні революційні бази (радянські райо­ни) в сільських районах на півдні і півночі країни. КПК організувала на-півпартизанську Червону армію, яка в 1933 р. налічувала 300 тис. бійців. Після тривалих боїв у 1930—1933 рр. Червона армія зазнала поразки і змушена була залишити майже всі свої південні бази й відійти в північно-західні провінції до кордонів з СРСР. З початку 1935 р. Компартію Китаю очолив Мао Цзедун.

У внутрішній політиці уряд Чан Кайші зробив ставку на зміцнення державного сектора економіки: було взято під контроль систему фінансів країни, запроваджено планування економічного розвитку. Було прийнято низку прогресивних законів про працю, створено систему профспілок, вста­новлено мінімальний рівень заробітної плати.

Зовнішньополітичне становище Китаю значно погіршилося з почат­ком японської збройної агресії. 1931 р. Японія встановила контроль у Маньчжурії, створивши державу Маньчжоу-го, в якій знаходилися японські війська.

1935 р. Чан Кайші почав переговори з СРСР про надання військової та фінансової допомоги в боротьбі з японськими агресорами. Радянський уряд погодився, але за умови, що війська Чан Кайші припинять бойові дії проти китайських комуністів. Перед лицем воєнної загрози з боку Японії, яка розпочала в липні 1937 р. війну проти Китаю, Гоміндан і КПК створили єдиний антияпонський фронт. Червона армія була перетворена у 8 армію Національно-революційної армії Китаю.

11 Японія

Наслідки Першої світової війни були вигідні для Японії: за 1914—' 1919рр. обсяг національного продукту зріс у 5 разів — з 13 до 65 млрд єн; зовнішня торгівля завойовувала усе нові ринки в Азії. Не втручаючись у війну, Японія нарощувала військову могутність, насамперед флот. Мілітари­зація країни призвела до погіршення життя народу. 1918 р. в Японії відбу­лися стихійні повстання проти спекулятивного зростання цін на рис — так звані "рисові бунти", що охопили майже всю країну. В подальшому в Японії відбувалися численні страйки, в яких брали участь сотні тисяч робітників. У 1920—1921 рр. Японію охопила економічна криза, яка усклад­нювалася цілковитою залежністю країни від зовнішніх ринків. Погіршен­ня становища японських трудящих сприяло піднесенню загальнодемокра­тичного руху, активізації політичних сил лівої орієнтації. 1920 р. була ство­рена Соціалістична ліга, що об'єднувала анархістів, комуністів, соціалістів. 1922 р. виникла Комуністична партія Японії (КПЯ).

Згідно з Версальським договором до Японії відійшли колишні німецькі володіння в Китаї і на Тихому океані. Однак Вашингтонська конференція

змусила Японію відмовитися від претензій на Китай і вивести її війська з китайської території. 1918 р. Японія, висадивши свої війська у Владивос­тоці, взяла участь в інтервенції проти Радянської Росії. Вона окупувала Приморський край і надала допомогу Колчаку і уряду отамана Семенова. Після низки невдач Японія змушена була в 1922 р. вивести свої війська з Приморського краю.

У 20-ті рр. в політичному житті Японії переважають мілітаризм і експансіоністські настрої. За підтримки войовничих кіл у 1927 р. до влади прийшов кабінет генерала Танаки. У меморандумі імператору прем'єр-міністр Танака сформулював програму територіальних загарбань на Дале­кому Сході і підриву могутності США в Тихому океані. 1931 р., Японія розпочала окупацію китайської провінції Маньчжурії. За кілька тижнів японці захопили увесь Північно-Східний Китай. Оголосивши про створен­ня на території Маньчжурії маріонеткової держави Маньчжоу-го, Японія фактично перетворила цей економічно розвинутий район у свою колонію.

Японські мілітаристи, зокрема так звані "молоді офіцери", двічі — у 1932 і 1936 роках — робили спробу здійснити державний переворот і захопити владу. Щоб розв'язати собі руки, в 1932 р. Японія вийшла із Ліги Націй, а в 1934 р. відмовилася від Вашингтонської угоди про обмеження морських озброєнь. Японська вояччина вимагала розпочати війну проти Китаю і СРСР. 1936 р. уряд Японії уклав з гітлерівською Німеччиною "Антикомінтернівський пакт".

1937 р., скориставшись інцидентом між японськими і китайськими сол­датами поблизу Пекіна, Японія розпочала широкомасштабну війну проти Китаю, яка тривала понад 8 років. На початку 1938 р. Японія заявила про­тест проти радянських поставок зброї та військової техніки Китаю. Між Японією і СРСР виникали численні інциденти. Найсерйозніший із них — збройний конфлікт біля озера Хасан у 1938 р. Весною 1939 р. стався новий збройний конфлікт на кордоні Монголії та Маньчжурії в районі річки Халхин-Гол. Воєнні дії тривали до Другої світової війни. У вересні 1939 р. Японія і СРСР уклали перемир'я.

13) Світова економічна криза 1929-1933 рр. завдала відчутного удару по господарству Японії і стала поштовхом до активізації її агресивної зовнішньої політики. Всередині пануючих класів посилились суперечності. Дрібна й середня буржуазія не витри­мувала конкуренції з монополіями і розорялась. Японські мо­нополії поділялись на «старі» та «нові» концерни. До «старих» належали концерни Міцуї, Міцубісі, Сумімото. «Нові» концерни

виникли в роки Першої світової війни у військових галузях промисловості і мали тісні зв'язки з мілітаристськими колами. Їх слабкою стороною'була відсутність достатньої фінансової бази і залежалежність у фінансовому відношенні від «старих» кон­цернів. І «старі», і «нові» концерни були зацікавлені у фаши­зації країни і в зовнішній експансії.

З «новими» концернами був тісно пов'язаний середній і мо­лодший офіцерський склад японської армії, так зване «молоде офіцерство»; Пі люди переважно походили з дрібнобуржуазних верств, які особливо страждали від труднощів кризи, і виражали їх настрої. Воєнщину також не задовольняла модернізація армії, під час якої було скорочено кілька тисяч офіцерів, а решті змен­шено платню. Вона вважала, що парламент і партійні уряди не здатні проводити ефективну зовнішню і внутрішню політику.

Виник союз «молодого офіцерства» і «нових» концернів, який являв собою японський різновид фашизму. Його соціальну основу складали дрібнобуржуазні верстви. Низовими осередками фа­шистського руху були націоналістичні організації, чорносотенні групи, гангстерсько-терористичні товариства, в тому числі і в армії. Так, офіцери з центрального апарату армії створили таємне «То­вариство цвітіння вишні», яке виступало за встановлення військо­вої диктатури, загарбання Маньчжурії і Монголії. Дуже агре­сивно себе поводила Група імператорського шляху. «Молоде офіцерство» висунуло такі програмні вимоги: вірність імперато­ру, розпуск парламенту, обмеження діяльності «старих» концернів, завоювання «життєвого простору» в Східній і Південно-Східній Азії. З початку 30-х років «молоде офіцерство» постійно влаш­товувало змови і терористичні акти.

В травні 1932 р. «молоді офіцери» організували перший фа­шистський путч. Вони вбили прем'єр-міністра Інукаї, здійснили напад на управління поліції, кинули бомби в приміщення банків, штаб-квартири «старих» концернів. У керівників путчу знайшли список осіб, яких путчисти збиралися вбити. Це були відомі пар­ламентарі, діячі політичних партій, представники «старих» кон­цернів. Виступ був придушений, але він мав серйозні наслідки для парламентаризму. Фашистські елементи домоглися змін на свою користь у порядку формування уряду. З 1932 р. і до капіту­ляції Японії в 1945 р. він формувався виключно з представників воєнно-бюрократичних кіл і називався «надпартійним кабінетом». «Старі» концерни висували свого представника на пост міністра фінансів, а «нові» концерни - на пост військового міністра.

У лютому 1936 р. відбувся другий путч «молодого офіцер­ства». Змовники захопили парламент, військове міністерство, головне управління поліції. Були вбиті недавній прем'єр-міністр адмірал Сайто, міністр фінансів, головний інспектор військового

навчання. Прем'єр-міністр Окада врятувався випадково. Цент­ральні райони Токіо три дні знаходились в руках путчистів, але їх не підтримали ні Токійський гарнізон, ні населення. Цей ви­ступ «молодого офіцерства» також був ліквідований.

В японському суспільстві збереглися значні сили, які висту­пали проти фашистського режиму. Це яскраво засвідчили пар­ламентські вибори 1936 р. За партії та організації, що висували антифашистські лозунги, проголосувало 5 млн. виборців. Міліта­ристські елементи добились розпуску парламенту, але позачер­гові вибори 1937 р. дали подібні результати. Скориставшись початком війни в Китаї, воєнщина встановила свою диктатуру і отримала необмежені повноваження.

Зовнішня політика

З 1931 р. японські правлячі кола почали реалізацію своїх експансіоністських планів, захопивши Маньчжурію. Вона по­трібна була японським монополіям як джерело сировини (за­лізна руда, кам'яне вугілля, кольорові метали, ліс) і як плацдарм для подальшої агресії проти Китаю, СРСР, Монголії. В 1933 р. Японія вийшла з Ліги націй. В 1934 р. вона відкрито повторила ту програму загарбань, яка була викладена в меморандумі Тана-ка і відмовилась від виконання рішень Вашингтонської конфе­ренції. В 1937 р. почались воєнні дії Японії проти Китаю. На­далі вона захопила Індонезію, Індокитай, Малайю, Бірму, Таїланд, Філліпіни. Народи поневолених країн зі зброєю в руках підня­лися проти яронськогр окупаційного режиму. Це стало однією з причин поразки Японії в Другій світовій війні.

 

2) Новітня історія країн Азії та Африки вивчає національно-визвольний рух, крах колоніальної системи і завоювання неза­лежності колоніальними і напівколоніальними країнами, їх по­дальший самостійний розвиток. Важливою складовою частиною її змісту є також дослідження економічних, суспільно-політич­них, релігійних, культурних та інших процесів у регіоні, істо­ричного шляху як країн Азії та Африки в цілому, так і кожної з них зокрема. В історії та політиці для афро-азіатських держав зберігається термін «Схід», введений стародавніми греками, хоча він не зовсім правильний географічне.

На новітню історію країн Азії та Африки поширюється за­гальна періодизація новітньої історії (1914 р. — початок XXI ст.). Вона поділяється на 2 періоди. Перший період тривав від почат­ку Першої до початку Другої світової війни (1914-1939). Відбу­валися деякі зміни у становищі афро-азіатських народів під владою колоніальних імперій, розвивались організовані націо­нально-визвольні рухи, формувалась їх ідеологія, висувались національні лідери. Ліквідували свій напівколоніальний статус Афганістан, Іран, Китай. Зазнала краху Османська імперія й ут­ворилась Турецька Республіка. Виник ряд нових арабських дер­жав. Національно-патріотичні сили тих країн, яким не вдалося позбутися колоніального поневолення, набували певного політич­ного досвіду. Метрополії, зі свого боку, шукали нових методів стримування національно-визвольного руху.

Другий період новітньої історії країн Азії та Африки роз­почався з Другої світової війни (1939) і триває до наших днів. Поетапно розпалась колоніальна система імперіалізму, на шлях незалежного розвитку стало кілька десятків молодих держав. За подібністю завдань і тенденцій розвитку їх об'єднують у гру­пу «країн, що розвиваються», хоча кожна з країн обирала ту чи іншу економічну і суспільно-політичну модель трансформації, виходячи з національних інтересів і можливостей, орієнтуючись на власні традиції і на популярні у світі ідеї і концепції. Вели­кий вплив на цей процес справила боротьба наддержав СРСР і США на міжнародній арені, політика колишніх метрополій. Країни Азії та Африки мають цінний досвід переходу від будь-яких економічних відносин (натурально-патріархальних, напівфе­

6) Вплив Першої світової війни на колонії та напівколонії

На початок новітнього часу переважна більшість афро-азіатських країн була колоніями або напівколо­ніями провідних імперіалістичних держав. Вони пе­ретворились в надійні джерела сировини, допоміжних матеріалів, напівфабрикатів, у сфери вигідного збуту промислових товарів, вкладення капіталів, використан­ня дешевої робочої сили. Володіння колоніями і зона­ми економічного впливу дозволяло імперіалістичним державам утримувати сильні позиції на світовому ринку. В Азії та Африці вони мали також значні стра­тегічні та геополітичні інтереси.

В 1914 р. колоніальні володіння Англії займали територію 33,5 млн. кв. км з населенням майже 400млн. чол., Франції - 10,6 млн. кв. км з населен­ням 50 млн. чол., Німеччини - 3 млн. кв. км з насе­ленням 13,3 млн. чол. В кінці XIX - на поч. XX ст. на шлях колоніальних загарбань стали СІЛА і Японія, інтереси яких зіткнулися з інтересами «старих» коло­ніальних імперій. Імперіалістичні суперечності при­звели до Першої світової війни (1914-1918), в якій пе­ремогли держави Антанти.

Колонії і напівколонії були насильно втягнуті мет­рополіями у війну, змушені були захищати чужі для них інтереси. На територіях багатьох країн розгорну­лись бойові дії, що призвело до величезних матеріаль­

 

них збитків. Мирне населення зазнавало безжалісного пограбу­вання з боку військ, властей, тимчасових правителів. Місцеві жителі примусово зганялись на будівництво доріг, військових об'єктів з надзвичайно важкими умовами праці. Колонії були перетворені в тилові бази воюючих метрополій, змушені були надавати їм сировину і навіть промислові товари. Чоловіче на­селення зазнавало примусової мобілізації, воювало на найбільш небезпечних ділянках фронтів.

Серйозно погіршилось становище широких верств населен­ня афро-азіатських країн, суттєво знизився їх і без того невисо­кий життєвий рівень. Щни на продовольство, товари першої необхідності скрізь зростали. Багато товарів взагалі зникли з продажу внаслідок скорочення або припинення їх імпорту. Навіть у країнах, розташованих далеко від фронтів, порушились уста­лені економічні зв'язки, що спричинило дезорганізацію госпо­дарства. Населення страждало від голоду, епідемій тифу, іспанки та інших тяжких хвороб. Війна принесла народам Азії та Аф­рики розруху, масове зубожіння, економічні негаразди.

З іншого боку, війна сприяла розвитку ринкових відносин в колоніях і напівколоніях, бо послабила тиск Заходу на їх еконо­міку. Зайняті війною метрополії були змушені перевести свою промисловість на виконання військових замовлень. Скорочення ввозу товарів створило умови для зростання національного ка­піталізму і економічного зміцнення національної буржуазії, яка була зацікавлена і в отриманні політичних прав.

В роки війни мільйони людей змушені були залишити свої рідні місця, сотні тисяч брали участь у боях і навчилися володі­ти зброєю. Їх рівень знань розширився, вони побачили світ, зро­зуміли сильні й слабкі сторони своїх поневолювачів-колоніза­торів і готові були боротися за свої інтереси.

Версальсько-Вашингтонська система. Переділ колоній і сфер впливу

Підсумки Першої світової війни підвела Паризька мирна конференція, яка відбувалася з деякими перервами з 18 січня 1919 р, по 21 січня 1921 р. В її роботі взяли участь представни­ки 32 країн, але фактично всі найважливіші рішення з огляду на нове співвідношення сил на світовій арені приймали Англія, СІЛА, Франція та Італія. Були укладені мирні договори з пере­моженими державами - Німеччиною, Австрією, Угорщиною, Бол­гарією, Туреччиною. Створювалась нова міжнародна організація - Ліга націй, яка мала сприяти розвитку співробітництва між народами і гарантувати їх безпеку. Під прикриттям Ліги націй і був проведений розподіл колоній Німеччини і володінь Османсь­кої імперії між державами-переможницями. Вводилася мандатна

система на управління цими територіями, оскільки їх народи нібито не здатні самостійно керувати економікою і політич­ним життям. Мандати на управління поділялися на три кате­горії. До першої входили колишні турецькі території, визнан­ня незалежності яких допускалось після досягнення певного рівня розвитку. Держава, яка мала мандат на управління, сама визначала строк, коли підмандатні території могли претенду­вати на незалежність. Це стосувалося арабських країн. Англія отримала мандати на Ірак, Трансйорданію та Палестину, Фран­ція - на Сирію і Ліван. До другої категорії потрапили німецькі колонії в Центральній Африці - Того, Камерун. Їм не було надано ніяких гарантій щодо одержання незалежності навіть у майбутньому. Третю категорію складали колонії Німеччини на Тихому океані і в Південно-Західній та Південно-Східній Аф­риці, які фактично перетворювались у володіння країн, що отримали мандати (Японія, Австралія, Нова Зеландія і Півден-но-Африканський Союз). Під контроль Японії передавалась ки­тайська провінція Шаньдун.

Мандатна система не лише підтверджувала право колоніза­торів на володіння чужими територіями, але й установлювала колективну відповідальність імперіалістичних держав за збере­ження колоніалізму.

Паризька мирна конференція не зняла цілком міжімпері-алістичних суперечностей і претензій. СІЛА і Японія вважали, що її рішення далеко не повністю враховували їх нову роль у міжнародних відносинах після Першої світової війни. Супер­ництво великих держав у Азіатсько-тихоокеанському регіоні тривало. Врегулювати конфлікти і спірні питання мала Вашин­гтонська конференція, яка працювала з 12 листопада 1921 р. по 6 лютого 1922 р. В ній взяли участь СІЛА, Англія, Японія, Фран­ція, Італія, Бельгія, Голландія, Португалія і Китай.

Конференція зафіксувала нове співвідношення сил між імпе­ріалістичними державами на Далекому Сході. Були прийняті договори чотирьох, п'яти і дев'яти держав.

За «договором чотирьох» СІЛА, Англія, Франція і Японія погодились поважати право кожної з них на острівні володін­ня в районі Тихого океану і домовились про взаємні консуль­тації, якщо ці права будуть порушуватись якоюсь державою. Припинялась дія англо-японського союзу 1902 р., який зачі­пав інтереси СІЛА.

П'ять держав - СПІА, Англія, Японія, Франція, Італія - укла­ли угоду про обмеження морських озброєнь. Встановлювалось співвідношення між лінійними флотами цих держав у пропорції 5:5:3:1,75:1,75. СІЛА, Британська імперія і Японія погодились зберегти статус-кво щодо укріплень і морських баз на Тихому

 

8 Національна революція 1925-1927 рр.

В 1925-1927 рр. в Китаї відбулася буржуазно-демократич­на, антиімперіалістична та антифеодальна революція. Вона по­чалася подіями ЗО травня 1925 року в Шанхаї. В цей день ан­глійська поліція розстріляла студентську демонстрацію, яка про­ходила під лозунгами: «Геть імперіалістів!», «Народ усього Ки­таю, об'єднуйся!», «Шанхай - китайцям!» та ін. 1 червня 1925 р. страйк У Шанхаї став загальним. У ньому взяли участь 200 тис. робітників, торговців, службовців, 50 тис. студентів та старшо­класників. Після подій ЗО травня в усіх великих містах Китаю відбулися масові антиімперіалістичні страйки, мітинги, демонс­трації, почався бойкот іноземних товарів.

1 липня 1925 р. південний уряд в Гуанчжоу проголосив себе національним урядом Китайської республіки і очолив бороть­бу проти мілітаристів, за об'єднання Китаю. Почалося форму­вання збройних сил - Національно-революційної армії (НРА). Важливу роль у її створенні відігравала група радянських військових радників на чолі з В.К. Блюхером.

Головною подією революції 1925-1927 рр. є північний похід Національно-революційної армії (липень 1926 р. - березень 1927р.). План походу розроблявся радянськими військовими спеціалістами. Його метою був розгром мілітаристів Північного Китаю і зміцнення влади національного уряду. Похід розгор­тався успішно. На кінець 1926 р. під контролем революційних сил було 7 провінцій. Національний уряд переїхав в Ухань. У березні 1927 р. НРА зайняла Шанхай і Нанкін.

Під час північного походу з'ясувалось, що члени антиімпері­алістичного фронту мають різні кінцеві цілі. Національна буржу­азія дійшла висновку, що поглиблення боротьби проти імперіалі­зму, посилення масового народного руху загрожує її інтересам. Вона прагнула закріпитися при владі, встановити свою диктатуру,

27

 

але була не готова до відкритої конфронтації з великими держа­вами і не хотіла соціально-економічних реформ відповідно до третього принципу Сунь Ятсена. Виразником цих прагнень на­ціональної буржуазії став головнокомандувач НРА Чан Кайші.

З іншого боку, імперіалістичні держави були стривожені успіхами революції і не бажали втрачати свої позиції. Вони увійшли в контакт з Чан Кайші і допомогли йому підготувати

контрреволюційний переворот.

11 квітня 1927 р. Англія/Франція, СІЛА, Японія та Італія пред'явили ультиматум властям в Ухані і Нанкіні з вимогою заплатити компенсацію за збитки держав у ході бойових дій і припинити антиімперіалістичні виступи. 12 квітня 1927 р. Чан Кайші здійснив контрреволюційний переворот у Шанхаї. Дея­кий час революція продовжувалась у кількох центральних про­вінціях, але в грудні 1927 р. і там вона зазнала поразки.

Революція 1925-1927 рр. викликала глибокі зміни в ки­тайському суспільстві. Були розгромлені угруповання міліта­ристів. Посилились позиції великої національної буржуазії. Мілітаристи, поміщики, компрадори втратили владу. Управлін­ня державою перейшло до рук гомінданівських генералів і пар­тійної бюрократії, до яких примкнула частина старих прави­телів. Вищі пости в державі займали різні діячі, але фактично влада зосереджувалась в руках Чан Кайші, який офіційно був лідером Гоміндану і головнокомандувачем Національно-рево­люційної армії. Його режим спирався на армію, спецслужби, партійний апарат, нову бюрократію. Столицею держави став Нанкін. Укріпившись при владі. Гоміндан приступив до прове­дення буржуазних реформ.

9) «Нанкінське десятиріччя». Внутрішня і зовнішня політика Гоміндану

Влада Гоміндану утверджувалась у боротьбі з мілітариста­ми. В 1928 р. Чан Кайші продовжив північний похід, вступив­ши в блок з деякими генералами. Були зайняті Тяньзцин і Пекін. Ряд мілітаристів були розбиті, інші припинили боротьбу. Найбільш серйозний противник, командувач маньчжурського угруповання Чжан Сюелян оголосив про перехід на бік нанкін­ського уряду. В березні 1929 р. духовний і світський правитель Тибету далай-лама теж визнав владу Гоміндану.

В кінці 1928 р. ЦВК Гоміндану заявив про завершення військо­вого етапу революції і про вступ Китаю в період політичної опіки (1929-1935). Були прийняті «Програма політичної опіки» і «Орга­нічний закон національного уряду». На період опіки встановлю­валась монополія Гоміндану на владу. Він створював Централь­ний Виконавчий Комітет, якому підпорядковувався уряд. Вводи-

28

 

лась система п'яти влад (юанів) - законодавчої, виконавчої, су­дової, екзаменаційної, кон­трольної. В самому Гоміндані не було єдності. Він поділявся на численні фракції, які боро­лися за вплив і привілеї, що не­гативно позначалось на цент­ралізації держави.

В економіці Китаю про­відні позиції, як і раніше, за­ймав англійський капітал, але за рівнем інвестицій його швидко наздоганяв японський. Частка приватного національ­ного капіталу була незначною, дещо більшу роль відігравали державні підприємства. На перший план своєї соціальне- Мас Цзедун економічної політики гомін­данівський уряд поставив роз­ширення і зміцнення державного сектора економіки. Проводи­лись заходи по створенню державно-приватних підприємств. Схва­лювались вклади національних інвесторів, до цього залучались і вищі чиновники, керівництво партійного апарату, близьке ото­чення Чан Кайші» всі вони змогли отримати непогані дивіденди. Вводилося планування господарства. Здійснювалась фінансова ре­форма, був створений державний банк. Дещо обмежувались еко­номічні права іноземців. Зокрема, підвищувались мита на імпортні товари, укладались митні договори з іноземними державами.

У 1930 р. нанкінський уряд видав закон про сільське госпо­дарство, який передбачав встановлення максимуму земельних володінь, зниження орендної плати на землю до 37,5% урожаю, ліквідацію суборенди і права вічної оренди. Було прийняте тру­дове законодавство, за яким встановлювався 8-годинний робо­чий день, рівна оплата праці для чоловіков і жінок, вводились оплачувані відпустки тощо.

У цілому економічна політика Гоміндану сприяла розши­ренню ринкових відносин, зростанню національного капіталіз­му. В той же час вона не дала великого практичного ефекту, що пояснюється внутрішньою нестабільністю і постійною загрозою зовнішньої агресії.

Першою великою державою, яка визнала гомінданівський режим, були СІЛА (25 липня 1928 р.), чиї позиції в Китаї посту­пово зміцнювались. У 1928-1930 рр. гомінданівський уряд домігся

 

повернення деяких концесій і орендних територій. Відмінялось право екстериторіальності для іноземців. Напруженими були відносини гомінданівського режиму з Радянським Союзом. Чан Кайші постійно звинувачував СРСР у «червоному імперіалізмі» й у втручанні у внутрішні справи Китаю. Була проведена ціла серія ворожих антйрадянських акцій. У травні 1929 р. війська Чжан Сюеляна напали на радянське консульство в Харбіні і захопили Китайсько-Східну залізницю (КСЗ). У відповідь ра­дянський уряд заявив про розрив дипломатичних відносин із Китаєм (17 липня 1929 р.). Була створена Особлива Далекосхідна армія під командувацням В.К. Блюхера, яка розгромила ки­тайські війська в листопаді 1929 р. Китайська сторона пішла на переговори. Були підписані угоди з представниками Чжан Сюе­ляна і нанкінського уряду про відновлення статусу КСЗ. Лише після початку японської агрбсії в Маньчжурії в грудні 1932 р. були відновлені дипломатичні відносини між Радянським Со­юзом і Китайською Республікою.

18 вересня 1931 р. японська Квантунська армія розпочала наступ у Маньчжурії і зайняла її майже без боїв протягом не­тривалого часу. В січні-березні 1932 р. японці намагалися захо­пити Шанхай, але зустріли рішучу відсіч 19-ї армії і населення. Тоді вони організували в Манчьжурії «Рух за незалежність від Китаю» і в березні 1932 р. проголосили там державу Манчь-жоу-го на чолі з колишнім останнім імператором Китаю Пу І. Гомінданівський режим не визнав японських загарбань, але й не чинив військового опору, вважаючи, що в нього практично немає шансів протистояти Японії.

15) Піднесення національно-визвольного руху в 1919-1922 рр. Перша кампанія громадянської непокори

Обнародування Акту Монтегю-Челмсфорда і закону Роулет­та викликало масові акції протесту. У квітні 1919 р. сталися криваві події в місті Амрітсарі (Пенджаб), де англійські війська безжалісно розстріляли мирний мітинг. Амрітсарський розстріл спричинив зростання антианглійських виступів і піднесення національно-визвольного руху. В 1920-1922 рр. ІНК на заклик М. Ганді проводив першу кампанію громадянської непокори під лозунгом надання Іядії самоуправління, кампанія супроводжу­валась масовими ненасильницькими виступами. Колоніальна адміністрація відповіла репресіями. В деяких регіонах ненасиль­ницькі методи почали переходити в насильницькі, ситуація поступово виходила а-під контролю конгресу. В 1922 р. ІНК прийняв рішення припииити.кампанію, що викликало глибоке розчарування його лівого криДа і народних мас, адже здавалося, що поставлена мета незабаром буде досягнута. Перша кампанія громадянської непокори зашняилась безрезультатно.

Друга кампанія громадянської непокори та її наслідки

У 20-ті роки в країні спостерігалась консолідація сил, відбу­валось осмислення досвіду першої загальноіндійської акції не­насильницького опору, її сильних і .слабих сторін. Посилюва­лось розмежування в Індійському національному конгресі - ви­ділилась фракція свараджистів (сварадж - своя влада), які по­лемізували з М. Ганді і вважали, що недоцільно проводити ма­сові кампанії непокори, а слід завойовувати місця в законодавчих

43

 

зборах і домагатися реформ шляхом тиску на англійські ко­лоніальні власті. В цей час ліве крило конгресу очолив Дж. Неру (1889-1964).

Організовувалися й інші політичні течії. Певну частину на­селення приваблювали марксистські ідеї соціальної справедли­вості і загальної рівності. Виникали марксистські гуртки і гру­пи, які об'єдналися в Комуністичну партію Індії (1925). В 1926-1928 рр. у провінціях було створено чотири робітничо-селянські партії, які висували соціально-економічні вимоги. В Індії існу­вали лівонаціоналістичні і терористичні угруповання, що стави­ли своєю метою здобуття незалежності збройними методами. Всі ці організації,не мали реального впливу на національно-виз­вольний рух. Активізувалась також фанатична релігійна пропа­ганда Мусульманської ліги і Хінду махасабха.

Провідна і вирішальна роль у боротьбі за незалежність належала Індійському національному конгресу, який прово­див поступову планомірну роботу з об'єднання всіх антиколо­ніальних сил.

В кінці 20-х років англійський парламент створив комісію Саймона, якій доручалося підготувати пропозиції щодо реформи управління Індією. На противагу їй ІНК організував комісію під головуванням Мотілала Неру і запропонував їй розробити проект індійської конституції. «Конституція Неру-старшого» містила такі основні положення: 1) змінити адміністративний поділ Індії за мовним принципом; 2) передати законодавчу вла­ду в Індії законодавчим зборам, а виконавчу - індійському уря­ду; 3) зберегти за Англією право зовнішніх зв'язків і оборони. У цілому вона передбачала надання Індії статусу домініону.

Англійські власті відхилили пропозиції Індійського націо­нального конгресу. Це стало приводом до проведення другої кампанії громадянської непокори, яка відбулася в 1930-1931 рр. У березні 1930 р. М. Ганді опублікував програму кампанії - «II пунктів». Вона включала такі найважливіші вимоги: зниження валютного курсу рупії відносно фунта стерлінгів; скорочення поземельного податку на 50%; ліквідація урядової соляної мо­нополії і податку на сіль; обмеження ввозу іноземних тканин і одягу; надання індійському торговому флоту виключного права на внутрішні перевезення; зниження заробітної плати англійсь­ким чиновникам на 50%; звільнення політичних в'язнів, за винятком засуджених за насильство та ін. Колоніальна адміні­страція залишила «II пунктів» без уваги.

Початком неспівробітництва став знаменитий «соляний похід» М. Ганді, в ході якого він та його послідовники хотіли порушити соляну монополію і вирушили на морське побережжя Гуджарату для випарювання солі з морської води. Масові нена-

44

 

 

 

 

сильницькі акції охопи­ли Індію. Розпочалися арешти активних учас­ників руху. В травні 1930 р. був заарештова­ний М. Ганді, але кам­панія тривала. В ряді місць ненасильницькі дії переросли в насиль­ницькі (зіткнення з по­ліцією і військами, роз­громи урядових установ, селянські повстання).

 

16 Налякані розмахом ан-тианглійських виступів, власті пішли на перего­вори з ІНК. Сторони

ДжвахарАал Перу та Махатма Ганді

 

досягли компромісу. Конгрес зобов'язався припинити кампанію, віце-король обіцяв не вдаватися до репресій, звільнити більшість заарештованих. В районах селянського руху знижувався позе­мельний податок. Вводились протекціоністські тарифи на вве­зення окремих товарів. М. Ганді отримав запрошення на конфе­ренцію «круглого столу» в Лондоні, в якій до цього від індійської сторони брали участь лише маловідомі політичні діячі.

Поїздка М. Ганді до Європи стала сенсацією. Преса багато писала про його незвичайний спосіб життя, одяг, манеру спілку­вання і значно менше про його теорію і методи боротьби. М. Ганді виступив в англійському парламенті. Його прийняв король ГеоргУ. Побувавши на засіданні конференції «круглого столу», він дійшов висновку, що англійська сторона не збирається нічо­го змінювати в становищі Індії. На знак протесту проти такої політики в 1932 р.була оголошена третя кампанія громадянсь­кої непокори, для якої були характерні не масові, а індивідуальні форми, і вона не досягла великого розмаху.

В 1935 р. був опублікований новий закон про управління Індією. Індійський парламент - центральні законодавчі збори -як і раніше, повністю залежав від віце-короля, а законодавчі збо­ри на місцях - від губернаторів провінцій. Надавались поступки деяким верствам населення. Кількість виборців розширялась до 12% населення. Знижувався майновий ценз, право голосу одер­жала сільська верхівка і робітники. Для виборів у законодавчі збори створювалось 12 курій за релігійним і кастовим принци­пом. Цей порядок роздроблював і послаблював патріотичні сили. Ряд переваг одержали мусульмани. Народ назвав закон 1935 р. «рабською конституцією». Проте і Акт про управління Індією

1919 р., і закон ,1936 р. не варто оцінювати тільки негативно. Вони не вирішували основної проблеми Індії - здобуття неза­лежності, але відкривали певні можливості для ведення постійної антиколоніальної боротьби, одержання часткових поступок, здо­буття Індійським'рв^іціоиальним конгресом та іншими політич­ними силами досвіду парламентської діяльності.

В 1937 р, за врввміааконом були проведені вибори в провінційні законодавчі збори, які завершилися перемогою конгресу. •, '.•., .''•   '  ^.•"'...: :'

В кінці 30-х років ІНЕЙі'іаомітно активізував свою роботу се­ред різних верств населенійівй Посилила свої позиції і Мусуль­манська ліігвс, Мис ними розїздрнулася дискусія з приводу шляхів здобуття :яеНяж)уівд<^М^^         ліга вважала, що на те­риторії Індії елід створити дві держави за релігійним принци­пом: індуську і мусульманську. Почалися контакти англійсь­ких урядових кіл з представниками Індійського національного конгресу і Мусульманської ліги, які переривалися черговими ре­пресіями та арештами. В цілому полеміка закінчилась тим, що після Другої світової війни Британська Індія здобула неза­лежність мирним шляхом і була розділена на релігійній основі на два домініони - Індію і Пакистан.океані. «Договір п'яти» означав першу перемогу СЛІА над Ан­глією в боротьбі за панування на морях.

Всі учасники конференції підписали «договір дев'яти» про Китай. Він проголоігіував принцип визнання суверенітету і те­риторіальної цілісності Китаю. Це була декларація, позбавлена практичного змісту, бо.договір не відміняв системи нерівноправ­них угод з Китаєм. Водночас він зобов'язував всі нації дотриму­ватися принципу «рівцих можливостей» у торгівлі й промис­ловій діяльності на всіі^ території Китаю. Японія договір підпи­сала, але боротьбу за переважне і навіть монопольне право гра­бувати Китай не припинила.

Досягнуті у Вашингтоні угоди стали доповненням і розвит­ком угод, вироблених на Паризькій мирній конференції. Ними завершується створення версальсько-вашингтонської системи післявоєнного світу. Ця система тимчасово врегулювала супе­речності між головними капіталістичними державами, але не припинила подальшої боротьби між ними.

Таким чином, після Першої світової війни Англія і Фран­ція розширили свої колоніальні володіння, зберегли і зміцнили провідне становище в колоніальному світі. Збільшили свої ко­лоніальні здобутки СПІА, Японія, Італія. Метрополії не збирали­ся добровільно відмовлятися від панування над афро-азіатськи-ми країнами, від тих вигод і переваг, які воно давало. Народи колоній і напівколоній пересвідчилися, що вони можуть здобути свободу, незалежність і самостійність лише ціною напруженої і безкомпромісної боротьби

 

17) Молодоафганський режим (1919-1929)

Здобувши незалежність, новий уряд Афганістану розпочав проведення реформ. В 1923 р. була прийнята перша конститу­ція Афганістану. Вона підтвердила суверенітет країни, оголоси­ла еміра носієм верховної влади, декларувала деякі демокра­тичні свободи. Створювалась система дорадчих органів при емірі:

Державна рада. Зібрання вождів і мусульманських богословів, Рада державних чиновників. Конституція ліквідувала рабство, численні феодальні повинності, релігійну нерівність. В Афгані­стані встановилась конституційна монархія.

Важливою складовою частиною реформ стали економічні перетворення. Була проведена земельно-податкова реформа. На­туральний податок змінювався грошовим, вводилась приватна власність на землю, землі духівництва переходили у власність держави. В 1921 р. був прийнятий закон «Про розвиток про­мисловості», почалося створення національних державних і змішаних державно-приватних акціонерних товариств і підприємств. Інвестиції в них зробила нова правляча еліта й емір. Іноземні вклади в економіку Афганістану допускались лише під контролем держави. Створювалися сприятливі умови для зміцнення ринкових відносин.

Ряд заходів спрямовувався проти всесилля мусульмансько­го духівництва. Створювалися світські суди. Всі мулли мали пройти переатестацію. Розширювалась кількість світських шкіл, частина молоді направлялась на навчання за кордон.

Формування нової політико-економічної структури Афгані­стану вимагало розширення зовнішніх зв'язків. В 1927-1928 рр. Аманулла-хая здійснив велику зарубіжну поїздку і відвідав Індію,

Єгипет, Італію, Францію, Німеч­чину, Англію, Радянський Союз, Туреччину, Іран. Він зустрівся з багатьма політичними діяча­ми, підписав серію договорів і угод про співробітництво. В європейських країнах Аманул­ла-хан з великим інтересом оглянув передові промислові підприємства, домовився про надання концесій ряду фірм, запросив на роботу інженерно-техшчний персонал. Повернув­шись додому, він був готовий продовжувати перетворення.

Однак на цей час в Афга­ністані склався блок сил, який ставив своєю метою ліквідува­ти Молодоафганський режим. Реформи проводились надто швидкими темпами без ураху­вання специфіки країни, менталітету народу. Широкі верстви населення теж не бачили змін на краще і не розуміли суті подій. Свою роль відіграло втручання Англії, яка шукала способу зно­ву утвердитися в Афганістані. Виникло безліч збройних загонів, що воювали проти молодоафганського режиму під лозунгами ісламу, звинувачуючи еміра Амануллу в проведенні заходів, які суперечили нормам шаріату і традиціям народу. Один з них очолив колишній молодший офіцер афганського війська Бача-і-Сакао (Син водоноса). Він швидко здобув популярність на півночі країни і розпочав успішний наступ на Кабул. У січні 1929 р. Бача-і-Сакао був проголошений еміром Афганістану під іменем Хабібулла Газі. Молодоафганський режим був повалений. Ама­нулла-хан зрікся престолу і залишив країну.

Бача-і-Сакао

 

Навесні 1929 р. в боротьбу за владу включився колишній військовий міністр Аманулли-хана Мохаммад Надір-хан. Йому активно допомагала Англія. В жовтні 1929 р. він розбив загони Бача-і-Сакао і оволодів Кабулом. Емір-самозванець був страче­ний. Надір-хан як правитель влаштовував і стару верхівку су­спільства, і нову еліту. За їх підтримки він зійшов на трон і став новим шахом Афганістану (1929).

18) Афганістан у 30-х роках XX ст.

В 1931 р. була прийнята друга конституція, яка враховувала зміни в суспільстві. З одного боку, зміцнювалась центральна влада,

створювались умови для участі в управлінні державою нових суспільних сил. З іншого боку, відновлювались права і привілеї духівництва і племінної знаті. В країні створювався двопалат­ний парламент. Більшість членів верхньої палати — Ради знаті — призначались шахом із числа традиційної аристократії, ханів племеи, вищого. духівництва. Депутатами нижньої палати - На-щонад^ної рад»| 4)0бирались грамотні піддані віком від ЗО до 70 років з ре^^іЙЙЬ *яеснях і справедливих людей». За консти­туцією,•;іф'і^і|^(дахЕ|іх визначались не лише світськими закона­ми, але й 'ііц^і^нїіми -шаріату. Оголошувалась свобода торго­вої промїяМ                        діяльності і недотор­каність''іссзі^^              1,,,

В.'го^||Й^сїйісій сфері?доігримувались курсу на створення наї^оівада^Ї'Ііромйсловості^й торгівлі. В 1931 р. в Кабулі відкри­то деї^іздїйааціональний баякі. Йому було надано право моно­польної заготівлі й експорту головного стратегічного товару А;фгаяістану - каракулю. Приватні підприємці прагнули, як правило, займатися прибутковою торгівлею і уникали виробниц­тва. Держава виділила кошти на будівництво доріг і зрошуваль­них систем. Стали до дії такі підприємства, як бавовняна фабрика в Джабаль ус-Сераджі і вовнопрядильна фабрика в Кандагарі, обладнання для яких закупив ще Аманулла-хан. За допомогою СРСР були споруджені бавовноочисні підприємства на півночі країни. В 30-х роках XX ст. СРСР належало перше місце в екс­порті Афганістану і друге місце в його імпорті.

В 1933 р. Надір-щах був убитий одним із учасників молодо-афганського руху на знак помсти за розправу над соратниками еміра Аманулли. Влада перейшла до рук Мухаммада Захір-шаха, який у загальних рисах продовжував попередню політику.

У 20-30-х роках внаслідок проведення реформ Афганістан зробив помітний крок уперед у своєму розвитку. Водночас там залишились сильні пережитки феодалізму.

19) Демократичний і національно-визвольний рух у 1920-1922 рр.

У квітні 1920 р. почалося повстання проти шахського уряду та англійської окупації в Іранському Азербайджані. Його очо­лив лідер партії азербайджанських демократів шейх М. Хіа-бані. У виступах брали участь ремісники, дрібна буржуазія, інте­лігенція, національна торгова буржуазія. Висувалися такі вимо­ги: ліквідація англо-іранеької угоди, зміцнення національної незалежності, проголошення Ірану республікою, надання Азер­байджану автономії, проведення демократичних реформ. Шахсь­кий губернатор і чиновники були позбавлені посад. Демократи взяли владу в свої руки. Був створений національний уряд на чолі з М. Хіабані. Нова влада ввела контроль над цінами на

продовольство і товари першої необхідності, відкрила школи та медпункти для народу. У вересні 1920 р. повстання було приду­шене об'єднаними силами шахських і англійських військ. Шейх

М. Хіабані загинув.

Ще одним важливим центром національно-визвольного

руху стала провінція Гілян. В роки Першої світової війни тут виник партизанський рух дженгелійців (дженгель - ліс) на чолі з Кучек-ханом. Вони виступали за здобуття національної неза­лежності під лозунгами ісламу. Дженгелійців підтримували се­ляни, міська біднота, торговці, частина великих купців, поміщиків,

мусульманського духівництва.

Радянська Росія, більшовики Закавказзя намагалися впли­вати на ситуацію в Гіляні. В травні 1920 р. Волзько-Каспійська флотилія .розгромила залишки білогвардійських частин, які втек­ли на територію Ірану, в порту Ензелі на південному узбережжі Каспійського моря. Радянські представники зустрілися з Ку­чек-ханом і запропонували йому допомогу. Була досягнута до­мовленість про спільні дії, виник єдиний фронт, в який увійшли патріотично настроєні поміщики і купці, інтелігенція, середні міські верстви, сільськогосподарські робітники, іранські комуні­сти. Програма фронту включала такі пункти: ліквідація нерівно­правних договорів, встановлення республіки, захист особи і май­на громадян, рівноправність всіх національностей, захист ісламу.

5 червня 1920 р. була проголошена Гілянська Радянська республіка. Створювався революційний уряд і революційна військова рада на чолі з Кучек-ханом. Дуже швидко виникли розбіжності між групою Кучек-хана і комуністами. Останні відстоювали ідею негайної соціалістичної революції в Гіляні як складової частини світової революції, вимагали рішучих дій, наприклад, реквізиції майна багатих, боротьби проти ісламу тощо. Кучек-хан стояв на поміркованих позиціях і виступав за вирі­шення політичних завдань, в першу чергу за здобуття Іраном незалежності. Свою точку зору на тактику боротьби мала і гру­па радикальної інтелігенції, яка, ігноруючи відсутність зброй­них сил, намагалася розпочати похід на Тегеран. Конфронтація привела до розриву і відновлення єдиного фронту, через деякий час недавні союзники знову стали ворогами. В листопаді 1921 р. бригада перських козаків, якій допомагали англійські війська,

розгромила Гілянську республіку.

Третім центром визвольного руху був Хорасан. Влітку 1921 р. тут розпочалося повстання військових і жандармських частин, якими командував-долковник М. Тагі-хан Пасіян. Його підтримала національна і дрібна буржуазія, інтелігенція. Сти­хійно зародився селянський рух. Вимогами повсталих булиг.ви-зволення Ірану з-під контролю Англії, скликання парламенту,

забезпечення демократичних свобод. Уряд кинув на розгром по­встання ханські загони курдських племен, в одній із сутичок з ними М. Тагі-хан загинув. Основні сили повстанців зазнали по­разки, а розрізнені селянські загони продовжували боротьбу ще протягом року.

Під тиском національно-патріотичного руху правлячі кола Ірану анулювали кабальну угоду 1919 р., англійська та іранська реакція зазнала поразки.

В іранському суспільстві існували досить впливові сили, за­цікавлені в нормалізації відносин з Росією. Радянсько-іранські дипломатичні відносини були встановлені в 1920 р. У Москві почались переговори, які завершились підписанням договору від 26 лютого 1921 р. Радянська сторона відмовилась від угод царсь­кого уряду, які порушували суверенітет Ірану, від режиму капі­туляцій і права екстериторіальності. Було визначено лінію дер­жавного кордону. Сторони заявили про невтручання у внутрішні справи одна одної. Ірану безвідплатно передавалась на його те­риторії власність царського уряду на суму близько 70 млн. руб. золотом, а також власність Російського кредитного банку на суму 64 млн. руб. золотом. Спеціальна стаття передбачала умови вве­дення радянських військ в Іран, якщо виникне така необхідність. Договір був вигідним для Ірану в будь-якому відношенні. Він також вирішував питання про радянські кордони в Закавказзі.

Реформи Реза-шаха Пехлеві

Реза-шах Пехлеві здійснив серію реформ, спрямованих на подолання відсталості Ірану. Він зміцнив державну владу, роз­громив феодальний сепаратизм і демократичний рух, опозицію поставив під жорсткий контроль, а потім зовсім знищив.

Почалося створення законодавчої бази держави. Була про­ведена судова реформа, прийнятий кримінальний (1927) і ци­вільний (1929) кодекси за європейськими зразками. Сильно ско­рочувались повноваження шаріатських судів. Ряд законів був спрямований іїроти робітничих і селянських виступів.

Закон про врегулювання промисловості надавав пільги на­ціональному капіталу. Засновувались державні і змішані дер-жавно-пргіватні компанії. За сприяння уряду будувались під­приємства легкої і харчової промисловості, виникли військові, цементні, гліцеринові заводи. Був створений Національний банк Ірану (1928), введена державна монополія на зовнішню торгівлю (1931). Особлива увага приділялась будівництву залізниць і

шосейних шляхів.

У І929 р. вводилося право приватноївласності на землю

для всіх громадян. У 20-30-х роках відбувся продаж державних земель. Закон про кадастр (1930) замінював натуральні податки з землі і з худоби на грошові. Відкрився спеціальний сільсько­господарський банк, який видавав позички на пільгових умо­вах. Кілька законодавчих актів захищали земельну власність від посягань незаможних: закон проти насильницького захоп­лення земель, (1930), закон дроти аграрного бандитизму (1931). Ці перетворення значно зміцнили позиції поміщиків як вели­ких товаровиробників, зміцнили ринкові відносини. В той же час для основної маси селянства суттєвих змін не відбулося.

У 20-30-х роках, в Ірані були проведені також реформи у сфері 1 культури і побуту. Створювались світські школи, вищі навчальні за- | клади. Був уведений європейський одяг, прийнятий декрет про обо-. , в'язкове зняття чадри, феодальна титули змінювалися прізвищами. ^ У зовнішній політиці в перщі роки свого правління Реза- | шах маневрував. Він дещо ^обмежив права іноземних держав у. І Ірані, скасував режим капітуляцій (1928). В цілому він підтри- | мував хороші .стосунки ,з усіма сусідами. З другої половини І 30-х років сталася переорієнтація Ірану з Англії на фашистську

Німеччину і швидке зближення з нею.                      ^ Реза-шах Пехлеві зумів провести у своїй відсталій, нащвфер ]

одальній країні досить ефективні буржуазні реформи, долаюча опір старої знаті, ханів кочових племен, мусульманського духіву ництва, лівої опозиції. В основному він зробив це примусовим^ методами. Режим Реза-шаха був буржуазно-поміщицькою дикдй татурою, різновидом авторитаризму.                      

 

20))) Крах Османської імперії

Участь Османської імперії в Першій світовій війні на боці німецького блоку мала надзвичайно тяжкі наслідки для турець­кого суспільства. Сільське господарство - основа турецької еко­номіки - було повністю дестабілізоване. Чоловіки були мобілі­зовані до війська, внаслідок чого село втратило найбільш пра­цездатну частину населення. Посівні площі скоротилися більш ніж удвоє. В порівнянні з довоєнним періодом збір тютюну зни­зився з 49 тис. т до 18,5 тис.т, бавовни - з 24 тис. т до 2 тис. т, ізюму - з 62 тис. т до 25 тис. т. Поголів'я худоби скоротилось з 45 млн. до 18 млн., а кількість биків і буйволів у сільському господарстві, де вони були основною тягловою силою, знизилась на 90%, бо їх реквізували для потреб армії. Землю доводилось обробляти вручну. Сотні тисяч селян загинули від голоду, хво­роб і непосильної праці.

Внаслідок інфляції і зростання цін різко погіршилось жит­тя широких верств міського населення. Піни на хліб за роки війни зросли більш ніж у 50 разів, на маслинову олію - у 25, на баранину - у 20, на гас, вугілля, дрова - в 10-15 разів. Хліб кош­тував в середньому 15-20 піастрів за одну окку (1,25 кг), м'ясо -130 піастрів, рис - 90 піастрів, масло - 400 піастрів. В той же час середня зарплата робітника становила 15-25 піастрів на день, чиновника - 25-50 піастрів на день. Сім'я призваного до війська одержувала допомогу в розмірі 5 піастрів на день.

За роки Першої світової війни в Османській імперії було мобілізовано в армію 2,85 млн. чол., людські втрати досягли близько 2,47 млн. чол., в тому числі 500 тис. чол. вбитими, 400 тис. чол. - пораненими, 1,57 млн. чол. - полоненими, зникли­ми безвісти. Державний борг за час війни зріс у три рази і пере­вищив річний бюджет більш ніж у 20 разів. Загальні витрати на війну оцінюються в 10 млрд. золотих франків.

Неспроможність правлячих кіл захищати національні інте­реси, тяжкі військові поразки Та їх наслідки, нестерпне станови­ще широких верств населення викликали масове незадоволення в країні, яке проявлялось у стихійних виступах проти влади. Заворушення охопили турецьку армію, великого розмаху набуло дезертирство. Багато військовослужбовців зі зброєю в руках пе­реховувались у гірських районах Східної Анатолії, об'єднуючись у збройні загони,

Після підписання Радянською Росіє.ю Брест-Литовського мирного договору молодотурки розпочали збройну інтервенцію в Російському Закавказзі. Навесні і влітку 1918 р. турецькі війська окупували південну Грузію, велику частину Вірменії та

Азербайджану. 15 вересня 1919 р. турки зайняли Баку. Пере­кидання кращих дивізій у Закавказзя ослабило турецькі по­зиції на македонському і палестинському фронтах. Скористав­шись цим, війська Антанти розгромили тут турецьку армію та просунулись далеко вглиб турецьких територій. Подальший опір був марним.

Націонадьно-патріотичний рух. Перші заходи кемалістського уряду

ЗО жовтня 1918 р. султанський уряд підписав з державами Антанти Мудроське перемир'я. Воно передбачало демобілізацію армії, здачу військових кораблів, видачу військовополонених. Туреччина втрачала арабські землі. Держави Антанти залиша­ли за собою право окупувати чорноморські протоки і будь-які інші стратегічні пункти. В Стамбул були введені англійські війська. Мудроське перемир'я означало крах Османської імперії, переможці приступили до розподілу її земель. Розпочалась ан-титурецька інтервенція, в якій взяли участь Англія, Франція, Італія, Греція. Під загрозу було поставлене саме Існування Ту­реччини як самостійної держави.

У відповідь на ці імперіалістичні плани в країні сформував­ся націоналістичний рух під керівництвом генерала Мустафи Кемаля. Виникли патріотичні організації - товариства захисту прав. В них для боротьби за спільні інтереси об'єдналися націо­нальна буржуазія, дрібна буржуазія, офіцерство, інтелігенція, се­лянство, робітники. В 1919 р. товариства провели два з'їзди і створили координуючий орган - Представницький комітет.

Під тиском напіонально-патріотичного руху султан скли­кав у Стамбулі парламент (меджліс), який прийняв «Національ­ну клятву» - декларацію, що проголошувала право Туреччини

на суверенітет.

У відповідь 16 березня 1920 р. держави окупували Стамбул,

розігнали парламент, заарештували і вислали багато депутатів. Частина з них втекла в Анатолію і підтримала кемалістів. У квітні 1920 р. був обраний Новий парламент - Великі націо­нальні збори Туреччини (ВНЗТ), які почали працювати в Ан­карі. ВНЗТ проголосили себе єдиною законною владою в Туреч­чині і створили уряд на чолі з М. Кемалем. У країні склалося двовладдя: одночасно існували султанський уряд у Стамбулі і

кемалістський в Анкарі.

У боротьбі проти зовнішніх ворогів Мустафа Кемаль праг­нув залучити в союзники Радянську Росію. Він виходив з того, що більшовицький режим, який перебував у подібній ситуації, переживав такі ж проблеми в роки іноземної інтервенції та

56

 

громадянської війни, надасть йому матеріальну і військову допомогу. З ініціативи М. Кемаля розпочалися контакти з керівництвом Радянської Росії, були встановлені радянсько-турецькі дипломатичні відносини (1920). Проводились консуль­тації про підготовку двостороннього договору.

10 серпня 1920 р. султанський уряд підписав з Антантою Севрський договір, за яким Туреччині залишалась невелика те­риторія в Центральній Анатолії. Решта її земель розподілялась між Англією, Францією, Італією і Грецією. Північний схід Ана­толії відходив дашнакському уряду Вірменії. На південному сході планувалось створити державу Курдистан під протекторатом Англії. Зона проток виділялась в особливий район під міжна­родним контролем. Стамбул залишався за Туреччиною умовно, якщо договір буде лояльно виконуватись. Туреччина переставала існувати як самостійна держава.

Анкарський уряд не визнав Севрського договору і розпочав підготовку до боротьби з іноземними загарбниками. Проте, втра­чаючи власні території, кемалісти вели агресивну політику в Закавказзі проти незалежних національних держав Вірменії та Грузії, захопили частину їх земель. Інтереси кемалістів у даному регіоні зіткнулися з більшовицькими. Восени 1920 р. Червона Армія силою зброї ліквідувала уряд дашнаків у Вірменії, уряд меншовиків у Грузії і встановила Радянську владу в Закавказзі. Після цього відновилися радянсько-турецькі переговори, поча­лось обговорення територіальних проблем. Більшовики пішли на поступки і задовольнили ряд претензій кемалістів. 16 берез­ня 1921 р. в Москві було підписано договір «Про дружбу і бра­терство» між Туреччиною і РРФСР. Сторони заявляли, що вони поділяють принципи братерства націй і право народів на само­визначення, зазначали «існуючу між ними солідарність у боротьбі проти імперіалізму» і визнавали, що «будь-які труднощі, ство­рені для одного з двох народів, погіршують становище іншого». Радянський уряд відмовлявся від режиму капітуляцій, нерівно­правних договорів. Врегульовувалися територіальні питання, вста­новлювався кордон між РРФСР і Туреччиною. Було домовлено, що остаточний міжнародний статус проток повинен бути вироб­лений конференцією чорноморських держав. Одночасно уклада­лись угоди про фінансову допомогу і поставки озброєння кема-лістському уряду. 13 жовтня 1921 р. в Карсі був підписаний договір про дружбу між закавказькими республіками і Туреччи­ною, 2 січня 1922 р. в Анкарі - договір між Україною і Туреч­чиною. Протягом 1921 р. — перших місяців 1922 р. більшо­вицький режим направив у дар анкарському уряду понад 33 тис. гвинтівок, 327 кулеметів, 54 гармати, боєприпаси, 2 військові кораблі і 10 млн. руб. золотом.

57

 

В 1921-1922 рр. кемалісти здобули ряд важливих перемог над інтервентами. Визвольна війна турецького народу заверши­лась його перемогою. 24 липня 1923 р. був укладений мирний договір між державами Атланти і Туреччиною в Лозанні (Швей­царія). Визнавалась незалежність Туреччини в межах її основ­них земель (Східна Фракія, Мала Азія, західна частина Вірменсь­кого нагір'я, північна частина Сирійсько-Месопотамського пла­то), тобто в рамках нинішніх кордонів. Скасовувався режим капітуляцій, міжнародний фінансовий контроль, політичні при­вілеї іноземних концесіонерів. В деяких питаннях анкарський уряд пішов на поступки. Туреччина зобов'язувалась виплатити борги Османської імперії і зберегти протягом 5 років низькі ввізні мита на товари західних країн. Лозаннський договір був актом міжнародного визнання турецької суверенної держави.

21))) Реформи 20-30-х років XX ст.

29 жовтня 1923 р. меджліс проголосив Туреччину республі­кою. Президентом був обраний Мустафа, Кемаль. Кемалісти -турецькі буржуазні націоналісти - прийшли до влади у відсталій напівфеодальній країні. Вони ставили перед собою завдання ра­дикально реформувати її державний устрій, правову систему, економічні відносини, культуру, побут, приєднатися до західної

буржуазної цивілізації.

20 квітня 1924 р. була прийнята конституція Турецької Рес­публіки, до якої пізніше вносились деякі поправки. Законодав­ча влада зосереджувалась у руках однопалатного парламенту -меджлісу, виконавча влада здійснювалась президентом і уря­дом. Президент обирався строком на 4 роки і мав широкі по­вноваження. Вибори в парламент були двоступеневими і відбу­вались за мажоритарною системою. Жінки спочатку до участі у виборах не допускались, з 1930 р. їм надавалось право виборів до муніципальних органів, з 1934 р. - до меджлісу. Конституція проголосила демократичні права і свободи, але вони мали пере­важно формальний характер.

Кемалісти завдали рішучого удару по привілейованому ста­новищу мусульманського духівництва, позбавили його можли­вості втручатися у суспільно-'політичне життя, послідовно до- ' бивалися перетворення Туреччини у світську державу. З берез­ня 1924 р. меджліс прийняв постанову про скасування халіфа­ту - релігійної влади султана як глави всіх мусульман світу і про висилку членів османської династії з країни. Було ліквідо­ване міністерство в справах релігії і вакуфів (1924), закриті релігійні школи, ліквідовані шаріатські суди, заборонені ре­акційні секти та ордени. В Туреччині запроваджувався євро­пейський одяг, календар, літочислення (1925). Були прийняті ?

58

 

нові цивільний і криміналь­ний кодекси (1926) за євро­пейським зразком, які замі­нили норми мусульманського права. Жінки одержали рівні з чоловіками права в питан­нях шлюбу і розлучення. Цер­ква відокремлювалась від дер­жави (1928), релігійна форма присяги президента і депу­татів парламенту замінюва­лась цивільною. Здійснювався перехід з арабського шрифту на латинізований. В 1934 р. меджліс прийняв закон про запровадження турецьких прізвищ. Спеціальним рішен­ням Муетафі Кемалю було присвоєне прізвище Ататюрк (батько турків), яке крім ньо­го не мав права носити будь-хто інший.

Мустафа Кемаль Ататюрк

 

Турецький уряд взяв курс на поступове звільнення від іно­земної економічної залежності і на розвиток національного капі­талу. Іноземні концесії були частково анульовані, частково ви­куплені. Для турецьких інвесторів вводилися пільги. Була реор­ганізована фінансова система, створювався Центральний націо­нальний банк, який мав право емісії. Вже в перші роки після проголошення республіки закладалися основи політики етатиз­му - активного втручання держави в економіку, будівництво на­ціональної промисловості за кошти і під контролем держави. У 20-30-х роках створювалися або переоснащувалися великі підприємства текстильної, взуттєвої, харчової, хімічної, військової та інших галузей промисловості. Реформи у сільському госпо­дарстві мали обмежений характер. Найбільш важливою стала відміна ашара - натуральної десятини, Який замінявся грошо­вим земельним податком, що сприяло розвитку ринкових відно­син. У 1925-1926 рр. були прийняті закони, Спрямовані на зміцнен­ня приватної власності на землю. УряД Здійснив деякі заходи, які сприяли введенню нових форм Господарювання: створювалися сільськогосподарські кооперативи, товлЕірйсїва по збуту продукції тощо. Проте в цілому сільське господарство Туреччини залиши­лося відсталим, обплутаним багатьма пережитками.

У'ході буржуазних реформ кемалістам доводилося долати опір реакційних сил, боротися з лівим демократичним рухом,

який захищав повсякденні інтереси широких верств населення. Вони прагнули контролювати громадське життя, діяльність полі-тиДних партій та організацій обмежувалась, найбільш радикальні з них були заборонені і пішли в підпілля. Кемалістський ре­жим мав авторитарний характер.

 

22 АРАБСЬКІ КРАЇНИ

Арабський світ у міжвоєнний період

Упродовж кількох століть арабські землі входили до складу Османської імперії. До початку новітних часів арабські землі Африки перейшли у володіння Англії (Єгипет, Судан), Франції (Алжир, Туніс, Марокко), Італії (Лівія), Іспанії (частина Марок­ко). Були створені колоніальні адміністрації, хоча в деяких краї­нах залишились і місцеві династії, від імені яких здійснювалось управління. Після Першої світової війни Англія отримала ман­дат на Ірак, Трансйор данію і Палестину, Франція - на Сирію та Ліван. Зміцнився вплив Англії в країнах Аравійського півост­рова і Перської затоки.

Сирія, Ліван, Палестина, Ірак уже на початку XX ст. знахо- |

дились у сфері контролю іноземного капіталу, в основному фран- | цузького і англійського. Сирія і Ліван поставляли фрукти, цук- І рову тростину, коноплі, тютюн, бавовну, шовкову пряжу для фран- 1 цузької та англійської текстильної промисловості. Діяли чи- ! сельні комерційні банки: Англо-Палестинський, Комерційний ;

Палестинський, Ліонський кредит та іи. Французькому капіта- ;

лу належали залізниці, збудовані в кінці XIX - на початку XX ст., ;

в т.ч. лінії Яффа - Єрусалим, Бейрут - Дамаск, бейрутський ;

порт. Вони споруджувались для вивозу сільськогосподарської сировини і корисних копалин. Після відкриття Суецького кана- , лу зросло стратегічне значення Палестини. В Іраку утверджу- \ валась Англія, яка контролювала дві третини імпорту країни, і Османські правителі мало турбувались про місцеве населення, і До 75% родючих земель належало великим землевласникам,

які здавали їх селянам-орендаторам.

Франція та Італія стимулювали створення в Північній Аф­риці переселенських колоній. Європейці захопили кращі .землі, створили свої ферми і плантації. Одночасно розвивалась гірничо-видобувна промисловість, переробні підприємства, будувались до-і роги, порти. Значна частина землі залишалась у руках місцеве) знаті. Арабське селянство, як общинники, так і дрібні землевлас­ники, залежало від неї, було обплутане численними феодальними повинностями. У кочівників, а також у гірських і в окремих зем­леробських районах зберігалась родоплемінна структура.     '):

і

1:!

60

 

В англійських володіннях даного регіону спеціальна пересе­ленська політика не проводилась. Англія для досягнення своїх цілей прагнула максимально використати існуючі політичні та економічні відносини Єгипту, Судану.

Господарство країн Північної Африки, було підпорядковане інтересам іноземних монополій. Вони контролювали також транспорт, кредитно-фінансові системи, торгівлю. Розвиток на­ціонального капіталізму штучно затримувався, кваліфіковані робітники приїздили з метрополії. Певним винятком у цьому плані був Єгипет.

Народи арабських країн боролись проти колоніального гноб­лення, експропріації селянських земель, непосильних податків, примусової праці, гонінь на національну культуру. Тут відбува­лися повстання, партизанські війни, заколоти під патріотични­ми лозунгами. У 20-30-ті роки тривала консолідація національно-визвольного руху, почали виникати націоналістичні партії і блоки, які намагалися надати визвольній боротьбі організованого ха­рактеру, виробити конкретні програми дій та засоби їх досяг­нення. Національно-визвольні рухи ставили своєю метою і ство­рення незалежних держав.

В 30-х роках розгорілася боротьба між великими держава­ми за арабську нафту. В 1933 р. почався промисловий видобу­ток нафти в Бахрейні, з 1934 р. - експорт у Західну Європу іракської нафти. Почали добувати нафту і в Саудівській Аравії.

Перед Другою світовою війною загострилися суперечності імперіалістичних країн у регіоні. Німеччина та Італія активізу­вали діяльність з метою проникнення в арабський світ, користу­ючись антианглійськими і антифранцузькими настроями

 

23))))

Ірак

Ірак до Першої світової війни вважався відсталою і безпер­спективною провінцією Османської імперії. Тут практично не було промислових підприємств. В країні панував феодально-

63

 

патріархальний лад. Селяни вели натуральне і напівнатуральне господарство. Значну частину населення складали кочівники. Під час війни Ірак дуже постраждав від бойових дій. Встановив­ся англійський окупаційний режим. Англія доклала всіх зу­силь, щоб залишити цю країну в сфері свого впливу, її цікавили можливості видобутку нафти і стратегічне положення Іраку. Англійські претензії задовольнила Паризька мирна конферен­ція, надавши відповідний мандат на управління.

В 1921 р. Англія створила в Ірані конституційну монархію

на чолі з королем Фейсалом аль-Хашімі. В усі державні органи призначалися англійські радники, на місцях реальна влада зна­ходиласьу руках англійських інспекторів. За англо-іракським договором 1922 р. королівський уряд повинен був керуватися порадами англійського верховного комісара в питаннях зовніш­ньої політики і фінансів. Англія Залишила в Іраку свої війська. Згодом була прийнята дуже обмежена конституція, розроблена в британському міністерстві колоній (1924). Англійські монополії і добились надання їм виключних прав на розвідку і видобуток | нафти ва всій території країни, зя винятком південних районів.

Система мандату (1920-1932) викликала обурення і опір іракського народу. В містах неодноразово відбувались анти-англійські демонстрації, спостерігались заворушення племен Цей- ;

трального Іраку. Місцева еліта була незадоволена тим, що не ! мала впливу на національну політику. Великі держави вимага- 1 ли від Англії проведення курсу «відкритих дверей» і допущен- ( вя своїх капіталів у Ірак. У цій ситуації Англія вирішила відмо- І

витися від мандату і знайти тут інші засоби контролю.        |

В 1930 р. був підписаний новий англо-іракський договір стро- | ком на 25 років, який набирав чинності з моменту відміни манда- | ту. Ірак оголошувався незалежною державою. Англія одержувала | права консультанта з міжнародних питань. Укладався воєнний союз, згідно з яким Англія могла використовувати територію Іраку і його комунікації. Визнавались «особливі інтереси» Англії в обо­роні Іраку, зберігались дві англійські військові бази, Ірак зобов'язу­вався запрошувати військових радників і військові місії лише з Англії, і Цей договір мав нерівноправний характер і в нових фер­мах зберігав залежність країни від англійського імперіалізму.'

Проти кабального договору висловились широкі маси пат­ріотичної громадськості. Виник ряд націоналістичне настроєних об'єднань як правої, так і лівої спрямованості. В 1932 р. Англія офіційно відмовилась від мандату і домоглась прийому Іраку в Лігу націй. Договір 1930 р., незважаючи на масові протести, набрав чин­ності. До влади прийшла проанглійська феодально-поміщицька і буржуазна верхівка, яка зраджувала національні інтереси. Бороть

ба іракського народу за справжню незалежність тривала.

 

 

25))) Поділ Кореї на дві держави

В результаті анексії Кореї японським імперіалізмом (1910) в країні встановився режим національного гноблення і військово-поліцейського терору, так званий «шабельний режим». Законо­давча, виконавча і судова влада належала японському генерал-губернатору, який призначався з числа найбільш впливового генералітету. Колоніальний порядок забезпечували дві дивізії регулярних військ, ескадри бойових кораблів, понад 1,5 тис. жандармсько-поліцейських установ. Корейці не мали права зай­матися будь-якою громадською діяльністю, крім релігійної. За­боронялось вивчення корейської мови, літератури, історії. Поси­лено насаджувались ідеї покірного служіння і відданості «великій Японії». Корейські патріоти створювали підпільні організації, партизанські загони, боролись проти японського мілітаризму за межами країни.

На останньому етапі Другої світової війни в серпні 1945 р. Радянська Армія звільнила Корею від японського панування. Відповідно до постанов Ялтинської (лютий 1945 р.) і Потсдамсь-;

кої (липень-серпень 1945 р.) конференцій великих держав Корея ^ була поділена по 38-й паралелі на зони відповідальності СРСР і | США. На Московській нарада міністрів закордонних справ СРСР, І СІЛА і Великобританії в грудні 1945 р. було прийнято рішення' про встановлення опіки над Кореєю на 5 років і сприяння полі­тичним силам країни у створенні єдиної демократичної неза­лежної держави. Втілення цих постанов у життя покладалось на комісію з представників радянського і американського команду­вання, яка працювала в 1946-1947 рр. Одночасно створювалась Тимчасова комісія 00Н по Кореї, якій доручався контроль за:

веденням вільних демократичних виборів у обох зонах.

104

 

І радянська, і американська військові адміністрації прово­дили у своїх частинах Кореї перетворення в дусі своєї ідеології і моделі розвитку, шукали союзників серед різних прошарків корейського суспільства. Формувалися органи місцевої влади, сили правопорядку, збройні загони. Спроби радянської сторони домовитися з місцевими націоналістичними угрупованнями, що вийшли з підпілля, зазнали невдачі. Їх лідер Чо Ман Сик заявив, що він не бачить різниці між радянською і японською окупа­цією, яка заважає корейцям взяти власну долю у свої руки. Ко­рейські комуністи, які в період Другої світової війни воювали проти японців у збройних формуваннях КПК, теж здавалися ненадійними і занадто самостійними. Вибір радянського керів­ництва для просування на пост лідера Кореї впав на командира партизанського загону в Маньчжурії, пізніше капітана Радянсь­кої Армії Кім Ір Сена і ту групу комуністів, яка жила в емі­грації в СРСР. Американські власті активно залучали до співро­бітництва військових. Вони зробили ставку на Лі Син Мана, який багато років прожив у США і навіть створив «уряд Кореї в емі­грації». Початок «холодної війни» і суперництво наддержав за­вадили демократичному об'єднанню Кореї. США і СРСР пере­йшли до сепаратних дій у своїх зонах відповідальності.

10 травня 1948 р. під патронатом американської військової адміністрації в Південній Кореї відбулися вибори в Національні збори. 15 серпня 1948 р. в Сеулі була проголошена Республіка Корея. Залежний від США режим очолив Лі Син Ман. 9 верес­ня 1948 р. була створена Корейська Народне-Демократична Рес­публіка із столицею в Пхеньяні. Главою її комуністичного уря­ду став Кім Ір Сен.

Наприкінці 1948 р. СРСР вивів війська з Кореї. В 1949 р. американські збройні сили теж залишили Південну Корею, про­те залишились військові бази США.

Корейська війна та її наслідки

Обидва корейські режими, спираючись на підтримку над­держав-покровителів, проголосили курс на об'єднання країни і її подальший розвиток «правильним шляхом». У районі 38-ї паралелі сторони провокували численні прикордонні сутички.

25 червня 1950 р. північнокорейська армія вторглась на те­риторію Корейської Республіки і розгорнула успішний наступ на південь. Вже на 3-й день вона зайняла Сеул. Війна розпоча­лась з ініціативи Кім Ір Сена за підтримки Й.В. Сталіна і мала за мету об'єднання Кореї під комуністичною владою. В перебіг подій втрутилися США та їх союзники. Використавши відсутність радянського представника в Раді Безпеки 00Н, який міг би на­класти вето, 27 червня 1950 р. США провели резолюцію, що

105

 

засуджувала КНДР як агресора. 7 липня 1950 р. Рада Безпеки 00Н постановила ввести в Корею війська 00Н. Вони на 90% формувались із американських частин. Невеликі контингенти направили ще 17 держав. Головнокомандувачем був призначе­ний американський генерал Д. Макартур.

На кінець серпня 1950 р. північнокорейська армія контро­лювала 95% території півострова. Збройні сили Південної Ко­реї воювали неохоче і невміло. Режим Лі Син Мана перебував на грані падіння. Американські частини висадились в тилу військ КНДР і розгромили їх. Далі вони перетнули 38-му паралель, захопили Пхеньян і вийшли до кордонів КНР.

25 жовтня 1950 р. в бойові дії на боці Північної Кореї вступили китайські війська («китайські народні добровольці») під командуванням Пен Дехуая. Радянський Союз підтримував китайсько-корейські сили зброєю, боєприпасами, транспортом, пальним, продовольством, медикаментами. Його авіаз'єднання прикривали важливі об'єкти в Північно-Східному Китаї і Північній Кореї. На їх території перебували радянські військові радники. СРСР у разі погіршення ситуації збирався ввести в Корею п'ять дивізій.

ЗО листопада 1950 р. президент СІЛА Г. Трумен заявив про можливість застосування в Кореї атомної зброї. Д. Макартур пропонував скинути 30-50 атомних бомб на військово-повітряні бази і тилові об'єкти КНР і КНДР. Він наполягав також на введенні в Корею 500-тисячної армії Чан Кайші. Головним фак­тором, який завадив виконанню цих планів, був страх перед адек­ватними діями СРСР.

Після тривалих і жорстоких боїв «китайські народні добро­вольці» відтіснили сили 00Н до 38-ої паралелі. Північнокорейсь­ка армія діяла на другорядних ділянках фронту, забезпечувала охорону тилу. Війна набула характеру американсько-китайсь­кого конфлікту на корейській території. Жодна із сторін не змог­ла досягти повної перемоги.

27 липня 1953 р. в Пханмунджомі між китайсько-корейсь­кими представниками і командуванням сил 00Н була підписа­на угода про перемир'я. Бойові дії припинялись. Встановлюва­лась демаркаційна лінія по 38-й паралелі з невеликими відхи­леннями відповідно до фактичного розташування військ. По обидві сторони від цієї лінії вводилась двокілометрова деміліта­ризована зона. Узгоджувався порядок обміну полоненими. Ство-;

рювалась комісія з перемир'я з представників сторін і спосте­режна комісія щодо виконання умов із представників Польщі, Чехословаччини, Швеції і Швейцарії. Передбачалось через три місяці скликати політичну конференцію з проблеми об'єднання Кореї і виведення з її території іноземних військ.            (

106

 

У ході корейської війни 1950-1953 рр. загинуло близько 935 тис. корейців, 900 тис. китайців, 330 тис. американців. Війна завдала величезних матеріальних збитків і відволікла від вирі­шення першочергових економічних і соціальних проблем вели­чезні кошти. Було зруйновано 8 700 підприємств, 600 тис. жит­лових будинків, десятки тисяч закладів освіти, культури, охоро­ни здоров'я. Поділ Кореї на дві держави призвів до розриву господарських зв'язків, сформованих у попередній період. На­явні галузі промисловості - видобувна, хімічна, металургійна -розвивались на Півночі, південні райони спеціалізувались на ви­робництві сільськогосподарської продукції. Загалом Північ і Південь Кореї мали приблизно однакові умови для відбудови і подальшого розвитку економіки. Тяжкими були гуманітарні наслідки поділу. Десятки тисяч сімей виявилися розділеними. Між КНДР і РК розпочалась непримиренна ідеологічна кон­фронтація і військове протистояння.

27)))) Піднесення національно-визвольного руху. Створення Республіки Індія

В .боротьбі проти англійського колоніального панування об'єднались основні верстви населення Індії. Після Другої світо­вої війни індійський національно-визвольний рух рішуче поста-

138

 

вив питання про незалежність. Керівну роль відіграла індійська національна буржуазія та її партія Індійський національний конгрес на чолі з Махатмою Ганді. Антианглійські виступи охо­пили різні провінції Індії. В 1946 р. відбулося повстання на військовому флоті, яке було придушене силою зброї.

Британські власті змушені були розпочати переговори з лідерами ІНК і Мусульманської ліги. В 1947 р. єдина Бри­танська Індія розділялась на два домініони - Індію і Пакис­тан. Розподіл територій здійснювався за релігійною ознакою. При цьому не враховувались ні економічні зв'язки між різни­ми регіонами, ні національний склад населення, ні географічні рубежі. Домініон Пакистан складався із західної частини (нині Пакистан) та східної (нині Бангладеш), які віддалені одна від одної більш ніж на тисячу кілометрів. Князівствам надава­лось право самим вирішувати, до якого домініону вони відійдуть. Попередня процедура розділу супроводжувалась рядом політичних конфліктів та індо-мусульманських по­громів. Кількість біженців перевищила 12 млн. чол., близько 1 млн. чол. загинуло.    '

В січні 1948 р. Махатма Ганді оголосив безстрокове голоду­вання на знак протесту проти індо-мусульманської різні, закли­каючи релігійні общини до терпимості і примирення. Під час цієї акції він був убитий індусом-екстремістом. Махатма Ганді, який все своє життя боровся проти насильства в будь-якій формі, сам став його жертвою.

26 січня 1950 р. Індія проголосила себе республікою. Була прийнята її конституція. Індія - це федеральна республіка, об'єд­нання штатів і Окремих територій. Законодавча влада нале­жить двопалатному парламенту (Народна палата і Рада штатів), а в штатах - Законодавчим зборам. Виконавча влада знахо­диться в руках загальноіндійської ради міністрів у Делі і урядів штатів на чолі з головними міністрами. Офіційно президент вважається главою виконавчої влади, фактично влада перебу­ває в руках прем'єр-міністра. Проведене чітке розмежування законодавчої, виконавчої і судової влади, функцій центру і місце­вих органів. У конституції закріплені демократичні свободи, проголошується рівність громадян перед законом незалежно від національності, раси, статі, касти, релігії. Індійська консти­туція містить положення про «відсталі класи», які мають зна­ходитись під опікою державій. До них належать зареєстровані касти (колишні недоторкані), зареєстровані племена, інші слабкі класи (нижчі соціальні верстви, жінки). За поправкою 1951 р. до статті 15, пункту 4 держава може «видавати особливі поста­нови, які стосуються розвитку якихось соціальне чи культурно відсталих прошарків громадян».

28)))) Війна Опору в Індокитаї (1946-1954). Женевські угоди

В роки Другої світової війни країни Французького Індоки­таю - В'єтнам, Лаос, Камбоджа - були загарбані Японією. Після капітуляції Франції перед гітлерівською Німеччиною профашист­ський уряд маршала Петена погодився на японську окупацію Індокитаю за умови збереження там французької колоніальної адміністрації.

Японія встановила в країнах Індокитаю свій «новий поря­док». Вона вивозила рис, кукурудзу, вугілля, апатити, залізну і марганцеву руду тощо. Були скорочені посівні площі під продо­вольчі культури і примусово введене вирощування бавовни і джуту, яких гостро потребувала японська промисловість. За ра­хунок різкого збільшення податків з населення утримувалась окупаційна армія. Звичайним явищем стали репресії проти мирних громадян, екзекуції, страти.

Народи В'єтнаму, Лаосу, Камбоджі зробили свій внесок у боротьбу проти японських загарбників. Важливу роль у цій бо­ротьбі відіграла Комуністична партія Індокитаю на чолі з Хо Ші Міном, яка виступала під патріотичними лозунгами. 2 верес­ня 1945 р. була проголошена Демократична Республіка В'єтнам, в якій встановився комуністичний режим.

Після закінчення Другої світової війни Франція прагнула відновити колоніальні порядки в країнах Індокитаю. Вона вве­ла війська в Лаос і Камбоджу, окупувала південь В'єтнаму. Ро­билися спроби відвовити в повному обсязі діяльність колоніаль­ної адміністрації. Патріотичні сили В'єтнаму, Лаосу, Камбоджі піднялися на боротьбу за національну незалежність.

В 1945-1946 рр. комуністичний уряд ДРВ, королівські уря­ди Лаосу і Камбоджі вели складні переговори з Францією, доби­ваючись визнання суверенітету своїх країн. Особливу активність виявив король Камбоджі Нородом Сіанук (1941-1955), який

117

 

кілька разів особисто їздив у / Париж, зустрічався з французь- / ким президентом, з політиками різних рангів і поглядів. Спо- і чатку Франція зробила певні, поступки. В березні 1946 р. вона підписала з ДРВ попередню уго­ду, яка ще підлягала ратифі­кації. Франція визнавала неза­лежність ДРВ у рамках Фран­цузького Союзу. ДРВ одержа­ла право мати свій парламент, уряд, армію, фінанси. Питання про статус Південного В'єтна­му, окупованого Францією, мав вирішити всенародний референ­дум, результати якого Франція зобов'язувалась визнати. ДРВ погоджувалась прийняти фран-

 

 

"цузькі війська терміном на п'ять років у кількості 15 тис.

чол., які розміщувались не лише на півдні, але й на півночі В'єтна­му. Представники Лаосу і Камбоджі також одержали обнадій­ливі обіцянки.

Проте незабаром політична ситуація у Франції змінилась.

Велика буржуазія вимагала від уряду більш жорсткого курсу і збереження колоній. Франція порушила попередні зобов'язання. У грудні 1946 р. вона розв'язала колоніальну війну в Індокитаї, яка дістала назву війна Опору (1946-1954). Народи Індокитаю вели її спільно. Справедливу боротьбу у В'єтнамі очолювала Ліга неза­лежності В'єтнаму (В'етмінь), у Лаосі - Фронт визволення Лаосу (Нео Лао Ітсала), у Камбоджі - Єдиний національний фронт Кам­боджі (Кхмер Іссарак). Пізніше був організований Єдиний націо­нально-визвольний фронт (1951) для спільних дій.

У важко доступних районах створювались визволені райони

й опорні бази патріотів. Їх основною тактикою була партизансь­ка. Бої набули затяжного характеру, французькі війська, про­водячи операції в джунглях, несли значні втрати. В лютому 1949 р., прагнучи надати своїм діям видимість законності, Фран­ція створила маріонеткову Державу В'єтнам, очолювану імпера­тором Бао Даєм, від імені якого подавались тепер ті чи інші, рішення. В'єтнам оголошувався привілейованою сферою вкла­дення французьких капіталів.

1949 р. став переломним у війні Опору. Після виникнення,^

КНР змінилось співвідношення сил у регіоні, комуністи;

п я

 

Індокитаю одержали вагому підтримку. До ситуації в цій час­тині світу все більшу зацікавленість стали проявляти великі держави, виходячи зі своїх інтересів. У січні 1950 р. ДРВ була визнана СРСР та іншими прорадянськими державами, в лютому 1950 р. баодаевський режим визнали СІЛА і Англія. З 1951 р. патріотичні сили спільними зусиллями перейшли в наступ. На­магаючись закріпитись у більш розвиненому В'єтнамі, Франція вимушено визнала незалежність Лаосу і Камбоджі (1953). В 1954 р. французькі війська були наголову розбиті біля в'єтнамсь­кого міста Д'єнб'енфу. Військовий, політичний і моральний крах колоніальної політики в Індокитаї, героїчна боротьба за неза­лежність його народів примусили Францію визнати свою пораз­ку. За період війни вона втратила в Індокитаї 460 тис. чол.

З 26 квітня по,21 липня 1954 р. в Женеві відбувались пере­говори міністрів закордонних справ Франції, Великобританії, СІЛА, СРСР і КНР щодо Індокитаю, які закінчились підписанням відпо­відних документів. Делегація СІЛА не поставила свій підпис під Женевськими угодами, а лише заявила, що в цілому їх підтри­мує. Бойові дії у В'єтнамі, Лаосі, Камбоджі припинялись, фран­цузькі війська виводились. Створювалась міжнародна комісія з представників Канади, Індії і Польщі по спостереженню і конт­ролю за припиненням стану війни. Передбачалось, що ДРВ, Дер­жава В'єтнам, Лаос і Камбоджа не будуть входити ні в які військові союзи, на їхній території не буде іноземних військо­вих баз. В заключній декларації учасники наради зобов'язались поважати суверенітет В'єтнаму, Лаосу, Камбоджі і не втручатись у їхні внутрішні справи. В 1955 р. в Лаосі і Камбоджі наміча­лось провести вільні вибори. У В'єтнамі встановлювалась тим­часова демаркаційна лінія по 17-й паралелі. В 1956 р. передба­чалось провести загальні вибори в обох частинах і відновити територіальну цілісність В'єтнаму на демократичній основі.

Женевські угоди стали важливим кроком на шляху ослаб­лення міжнародної напруженості. Вони відкривали для країн Індокитаю можливість самостійно вирішити свою долю, побуду­вати свої суверенні національні держави. Ці перспективи не були реалізовані внаслідок втручання у внутрішні справи В'єтнаму, Лаосу, Камбоджі великих держав - СРСР і СІЛА. Їх суперницт­во на міжнародній ареаі та ідеологічна експансія виявились у підтримці антагоністичних сил і призвели до затяжного зброй­ного конфлікту в Південно-Східній Азії.

29)))) В'єтнамо-американська війна

Демократична Республіка В'єтнам приступила до будівниц­тва «основ соціалізму» за радянським сценарієм, орієнтуючись на допомогу СРСР. Радянські керівники неодноразово виступали

 

з заявами про свою готовність надати підтримку «братній соці­алістичній країні» в її боротьбі проти «світового імперіалізму».

В жовтні 1955 р. на півдні В'єтнаму під егідою США був проведений референдум про форму правління. Імператор Бао Дай, настроєний профранцузьки, був скинутий. Створювалась Респуб­ліка В'єтнам. Влада перейшла до рук проамериканськи настроє­ного генералітету. Розпочалося формування добре озброєної і навченої південнов'єтнамської армії. Південний В'єтнам був включений у сферу дії блоку СЕНТО. Почалося прискорене буді­вництво військових баз. Військові диктатори Республіки В'єтнам провели ринкові реформи в банківській справі, промисловості і сільському господарстві. Вони залучали іноземні інвестиції, орі­єнтуючись у першу чергу на американський капітал. Поряд з ним розгорнули свою діяльність у Південному В'єтнамі моно­полії Японії, Гонконгу, Тайваню, Німеччини та ін. Нерідко ігнору­валися інтереси національної буржуазії. Антинаціональний курс привів до зародження в Південному В'єтнамі руху опору режиму.

В 1960 р. був створений Національний фронт визволення Південного В'єтнаму (НФВПВ). Він сформулював такі програмні вимоги: ліквідація проамериканського режиму, створення де­мократичного уряду, мирне об'єднання країни. НФВПВ мав підтримку в масах. Він співробітничав із властями ДРВ, одержу­вав від них постійну допомогу, яка доставлялась «стежкою Хо

ШіМіна».

Виникнення Національного фронту визволення Південного

В'єтнаму і початок збройних сутичок ставили під загрозу і сай-гонський режим, і «життєві інтереси» США в регіоні. Президент Джон Кеннеді прямо заявив: «Відмова від наших зусиль у Півден­ному В'єтнамі означала б крах не лише в Південному В'єтнамі, але й у Південно-Східній Азії; отже ми збираємось там залиши­тись». З середини 1961 р. США почали вести «особливу війну» у В'єтнамі, яка полягала в розробці планів, що мали допомогти сайгонському уряду впевнено контролювати всю територію краї­ни. Був прийнятий план Стенлі-Тейлора, яким передбачалось насильницьке переселення сільських жителів у «стратегічні се­лища» . Уздовж кордонів із ДРВ і зон партизанського руху ство­рювався «мертвий пояс» шляхом знищення рослинності силь­ними отрутохімікатами. План Макнамари (1964) передбачав будівництво стратегічного плацдарму в дельті р. Меконг і на­ступ на збройні сили НФВПВ. Обидва плани не дали очікуваних результатів, населення Південного В'єтнаму їх не сприйняло.

У 1965 р. розпочалася відкрита агресія США в Південному В'єтнамі і повітряна війна проти ДРВ. З весни 1965 р. в Півден­ний В'єтнам почали перекидатись американські війська, які брали безпосередню участь у бойових операціях проти сил виз-'

волення. Застосовувались варварські методи ведення війни (на­палм, хімічна зброя, каральні акції проти мирного населення). Була розроблена спеціальна схема бомбардувань Північного В'єтнаму, яка враховувала всі більш-менш важливі об'єкти. Ос­новні удари були завдані по портах.

За допомогою Радянського Союзу, який поставив найсу­часніші види озброєння, ДРВ за короткий час створила ефектив­ну систему протиповітряної оборони. За 1965-1968 рр. над тери­торією ДРВ було збито 2 942 американські літаки.

В Південному В'єтнамі американські і сайгонські війська провели три масштабні операції проти сил НФВПВ, які закінчи­лися невдачею.

На початок 1969 р. у в'єтнамській війні брало участь 550 тис. американських солдатів, а також 7 флот США, який налічував 200 військових кораблів і 80 тис. морської піхоти. У бойові дії були втягнені війська союзників США по військових блоках -Південної Кореї, Австралії, Філіппін, Таїланду, Нової Зеландії.

З кінця 1968 р. СІЛА почали поступово виводити свої війська з Південного В'єтнаму і висунули ідею «в'єтнамізації війни», коли сайгонський режим сам мав знайти відповідні засоби і сили, щоб залишитися при владі. В 1969 р. в одному з визволе­них районів була проголошена Республіка Південний В'єтнам і створений її уряд.

В 1972 р. Сполучені Штати зробили останню спробу завер­шити в'єтнамську війну на свою користь. Протягом 10 місяців тривала ескалація бойових дій на Півдні В'єтнаму і масовані бомбардування ДРВ, які не змінили загальної ситуації. Амери­канська агресія у В'єтнамі зайшла в глухий кут. США втратили вбитими 57 тис. чол., пораненими — близько 300 тис. чол., ви­тратили на війну 352 млрд. дол. «Брудна війна» викликала ма­сові протести світової і американської громадськості.

27 січня 1973 р. в Парижі представники ДРВ, Республіки В'єтнам, Тимчасового революційного уряду Південного В'єтна­му і США підписали; угоду про припинення війни і відновлення миру. СІЛА зобов'язувалися припинити бойові дії у Південному В'єтнамі і збройні акції проти ДРВ. Протягом 60 днів вони по­винні були вивести війська, військових радників і персонал та демонтувати військові бази. Уряд США давав обіцянку поважа­ти право народу Південного В'єтнаму на самовизначення.

 

34)))) ЄГИПЕТ

Боротьба за національну незалежність. Революція 1952 р.

Під час Другої світової війни Єгипет був найважливішим плацдармом Великобританії на Близькому Сході і в Африці. У перші повоєнні роки зберігалась англійська військова присутність у країні, постійне втручання у внутрішні, справи Єгипту здійсню­валося на підставі умов договору І936 р., термін дії якого мав закінчитись у 1956 р. Єгипетські иапіонально-патріотичні сили вимагали дострокового припинення дії договору і справжньої незалежності. Натомість у 1946 ^Великобританії вдалося в черговий раз нав'язати правлячиїІІ^йідам Єгипту нерівноправ­ну угоду, що підтверджувала і ко^^тйзувала умови договору 1936 р. В Єгипті зберігались ан^йріські військово-морські і військово-повітряні бази. Англія ^ІііійЙйЬгїираво ввести в країну додаткові військові контингенти в б^^ррф час, коли, на її думку, Єгипту загрожувала небезпека» а^^ймЙ^іїїІїВкористовувати єги­петські війська за межами 'країни дйея своїх військових операцій. Створювалась змішана англо-єгипетська рада спільної оборони. Великобританія -зобов'язувалася вивести свої війська із зони Суецького каналу» Каїра і Олександрії не раніше, ніж через три роки, якщо ситуація буде сприятливою.

У 1947 р. питання про вивід англійських військ з Єгипту і ліквідацію нерівноправних угод'із Великобританією, які обме­жували суверенітет країни, було винесено на розгляд Ради Без­пеки 00Н. Цей орган десять разів обговорював єгипетське пи­тання, але так і не прийняв конкретного рішення. Необхідність перебування своїх військ у Єгипті Великобританія мотивувала політичною нестабільністю в регіоні і небезпекою, яку прихову­вало в собі арабо'еврейське протистояння.

У країні активізувався патріотичний рух, .що боровся проти монархічного режиму, корумпованої бюрократії, великої буржуа­зії і поміщиків, усіх тих, хто не хотів або не вмів захищати національні інтереси. У 1951 р. розпочалися масові анти-англійські виступи, зіткнення з військами і поліцією. Буржу­азні партії скомпрометували себе нерішучістю,' половинчастістю дій і втратили авторитет у значної частини єгипетського сус­пільства. Ініціатива перейшла до рук військових. У лавах єги­петської армії виникла організація «Вільні, офіцери», ініціато­ром створення і керівникомякої бувГ-А. Наеер. Вона ставила перед собою завдання здійснити державний переворот, скинути короля Фарука, передати владу політикам,,які провели б у країні реформи. Активну участь у роботі організації брало близько 300 офіцерів, а кількість її прихильників на поч. 50-х років досягла

207

 

1 000 чол. Її діяльність була су­воро законспірована. Організація складалась із груп по 3-5 чол., яким нічого не було відомо про роботу інших. Лише Насер знав усіх членів « Вільних офіцерів ». Координацію роботи груп здійс­нював Виконавчий комітет, який очолював офіцер із найвищим військовим званням - генерал-майор М. Нагіб.

У ніч з 22 на 23 липня 1952 р. організація «Вільні офіцери» за­хопила владу в Каїрі. Переворот був старанно підготовлений і про­ведений за планом, розробленим Г.А. Насером. Бойові загони під командуванням 99-ти офіцерів зайняли всі стратегічні пункти столиці. Їх паролем стало слово «перемога». Король Фарук відрік­ся від престолу і залишив краї­ну. Влада перейшла до рук Ради революційного командування, яку очолив М. Нагіб. Він став першим тимчасовим президентом і прем'єр-міністром Єгипту. Протягом наступних двох років М. Нагіб вважався вождем єгипетської революції, ініціатором оновлення країни. Його заступник Г.А. Насер залишався в тіні, будучи для широкого загалу скромним непомітним офіцером, од­ним із виконавців прийнятих рішень. Його роль як справжнього керівника Ради революційного командування не афішувалась.

Гамаль Абдель Насер

 

Першим радикальним заходом нового режиму стало прий­няття закону про аграрну реформу від 9 вересня 1952 р. Вста­новлювався земельний максимум для поміщиків у 200 федданів землі (один феддан - 0,42 га). Ще 100 федданів могло перебува­ти у власності членів їх сімей. Надлишки вилучалися державою за викуп і продавалися безземельним і малоземельним селя­нам у розстрочку терміном на ЗО років. Всього викупу підляга­ло 650 тис. федданів землі. Спочатку військові збиралися пере­дати владу існуючим політичним партіям. Їх лідери дістали пропозицію оприлюднити програми і статут і подати відомості про фінанси. З'ясувалося, що стара політична еліта не готова до радикальних змін і прагне повернутися до колишніх порядків. У січні 1953 р. політичні партії були розпущені. Набрала чин­ності тимчасова конституція країни. 18 червня 1953 р. в Єгипті було проголошено республіку.

 

У зовнішній політиці Рада революційного командування в основному орієнтувалася на СІНА, сподіваючись на економічну і політичну допомогу. 19 жовтня 1954 р. була укладена угода з Великобританією про вивід англійських військ з Єгипту протя­гом 20 місяців від часу її підписання. Серед активних діячів нового режиму тривали суперечки з питання про перспективи розвитку Єгипту. Немолодий генерал М. Нагіб, хворий на ревма­тизм, мало цікавився діяльністю РРК, здебільшого обмежуючись підписанням документів, які йому доставляли додому. Він схи­лявся до компромісу з рядом впливових діячів часів монархії та ісламськими фундаменталістами,(Проводив з ними таємні пе­реговори. Така позиція не влаштовувала реформаторів, очолю­ваних Г.А. Насером. У листопаді 1954 р.М. Нагіб був усунутий зі своїх посад і висланий в глухе, віддалене село, де провів решту свого життя. Г.А. Насер офіційно очолив Раду революційного командування.   

 

39))))) Японське економічне диво»

В 60-ті роки в Японії остаточно склалася сучасна економічна Е { політична структура. Вона змогла використати як досягнення євро>і | псисько-американського зразка, так і свої пивілізаційш цінності?-1 добившись ефективного синтезу цих двох основних начал.     ''Ї

Динамічно розвивалось господарство Японії. Відбулося оновУ'| лення основного капіталу, що поширилось не лише на великі, а й |

78

 

на середні та дрібні підприємства. Склалася багатогалузева струк­тура концернів, яка дає можливість маневрувати капіталами, ро­бочою силою залежно від потреб ринку. Держава сприяла фор­муванню нових економічних відносин. При кабінеті міністрів створений Комітет економічного планування. Він вивчає кон'юн­ктуру внутрішнього і зовнішнього ринку, надає оперативну інфор­мацію уряду і приватним компаніям, регулює державні капіта­ловкладення, фінансує науково-дослідні роботи в нових галузях. Свою роль відіграла законодавча діяльність. Були розроблені екологічні стандарти, система природоохоронних заходів, прий­няті закони, які передбачали суворі покарання за шкоду, завда­ну довкіллю.

Японія Широко запозичила досвід інших країн, впроваджу­вала у виробництво їх винаходи, купувала ліцензії. В 70-х роках почався інтенсивний розвиток власної науково-технічної бази. Створювалися автоматизовані виробництва, безвідходні техно­логії. Велика увага надавалася «людському фактору»: системі відбору і підготовки кадрів, підвищенню кваліфікації, оплаті праці, умовам відпочинку' найманого персоналу.

В 60-70-х роках Японія вступила в боротьбу за провідні місця на світовому ринку. Її концерни розгорнули активну діяльність у США, країнах Західної Європи, Азії, Африки, Латинської Аме­рики. Різко збільшився вивіз капіталу. Почалося масове будів­ництво підприємств, особливо Шкідливих, в країнах, що розвива­ються. Японська економіка працює на експорт. Її слабкими сто­ронами є залежність від привізної сировини і стабільності світо­вого ринку.

Швидкий розвиток перетворив Японію в один з провідних центрів світового господарства. На початку 90-х років її золо­тий запас оцінювався^ у1в4,9 млрд. дол., вона стала найбільшим світовим кредитором. В міжнародному поділі праці Японія спе­ціалізується на випуску наукової високотехнічної продукції (складні інтегральні схеми,'мікропроцесори, верстати з число­вим програмним управлінням, промислові роботи, факсимільна апаратура). Вона продає на світовому ринку 30% вантажівок, ЗОУотелевізорів, 60% велосйа^ДіА, Мотоциклів, 70% суден, 80-90% годинників, фотоапаратури, відеоімйґнітйфонів. Основним торго­вим партнером Японії є СЇПА.    '

41))))

КНР до будівництва «соціалізму з китайською специфікою». Соціально-економічні експерименти кінця 50-х - пояатксу 60-х років XX ст.

На початку 50-х років КПК почала будівництво «основ со­ціалізму» за радянською схемою » сталінському варіанті. В 1952 р. ЦК КПК так сформулював свою генеральну лінію: «Про­тягом досить тривалого часу поступово Здійснити соціалістичну індустріалізацію Країни і поступово'провести соціалістичні пе­ретворення сільського господарства; кустарної промисловості і капіталістичної промисловості і торгіЙіЯі». На вирішення цих завдань відводилось 15 років.

Важливим кроком у здійсненні генеральної лінії стало виконання першого 5-річного плану (1953-1957 рр.). Його ме­тою була підготовка умов для індустріалізації. Ставка робила­ся на розвиток або створення галузей важкої промисловості -металургії, електроенергетики, автомобілебудування, на розви­ток транспорту і розвідку корисних копалин. Успіхи КНР у першій п'ятирічці були досить вагомими. Всього було збудовано

83

 

694 великих підприємства. СРСР виділив Китаю нові позики, надав допомогу в будівництві і реконст­рукції 250 промислових об'єктів. В КНР було на­правлено 11 тис. кваліфі­кованих радянських спе­ціалістів. В СРСР одержа­ли підготовку понад 20 тис. китайських робітників, інженерів, представників інших спеціальностей.

В 1956 р. китайське ке­рівництво провело суцільну колективізацію. Тоді ж роз­почався наступ на націо­нальну буржуазію і тор­говців. Приватні підприєм­ства переходили під кон­троль держави. Їх власникам виплачувалось 5% від капіталу протягом 7 років. Ці заходи супроводжувались масовими реп­ресіями проти незадоволених, а також тих членів КПК, які сум­нівалися в правильності обраного курсу.

Мао Цзедун та деякі інші лідери КПК вирішили різко при­скорити темпи будівництва «соціалізму», щоб обігнати СРСР і зайняти його місце у світовому комуністичному русі. Генераль­на лінія партії тепер звучала так: «Напружуючи всі сили, праг­нучи вперед, будувати соціалізм за принципом більше, швидше, краще, економніше». Новий курс здійснювався під гаслами «трьох червоних знамен». Це генеральна лінія в новому формулюванні,

«великий стрибок», народнікомуни.

Темпи розвитку китайської економіки оголошувалися за­надто повільними. Планувалось збільшити випуск промислової продукції в 6,5 разів, сільськогосподарської - в 2,5 рази.

Протягом кількох мїряців у 1958 р. 720 тис. сільськогоспо­дарських кооперативів були об'єднані в 26 тис. комун. В них усуспільнювались не лише праця і основні засоби виробництва. Комунам передавались присадибні ділянки і вся особиста власність селян. Ліквідувався принцип матеріальної зацікавле­ності. За роботу члени комуни одержували безплатно миску рису. Праця і побут воєнізувались. Нелюдські умови в комунах при­звели до масових втеч і селянських заворушень. В кінці 1958 р. і в 1959 р. через дезорганізацію сільськогосподарського вироб­ництва в Китаї почався голод.

84

 

Оголошувалася «всенародна битва за сталь» для того, щоб одним стрибком вивести Китай в число передових держав. У верхах було вирішено різко збільшити виплавку сталі - з 5,4 млн. т до 100 млн. т на рік. По всій країні - в міських квар­талах, дворах установ, вузів, шкіл, лікарень, театрів - споруджу­вались сотні тисяч примітивних плавильних печей, які діяли цілодобово. Було витрачено 40 млн. т залізної руди, 80 млн. т вугілля і працю 100 тис. чол. В результаті одержаний метал виявився непридатним для використання. Матеріальні ресурси і трудова енергія народу пропали даремно.

«Великий стрибок» знайшов свій прояв і у сфері культури, науки, освіти. Надходили повідомлення, що студенти вузів, «зла­мавши сліпу віру В авторитети», за кілька днів, а іноді навіть за одну ніч, писали підручники та іншу наукову літературу, які раніше не вдавалось підготувати і за десятиріччя.

На пленумі ЦК КПК Ї959 р. з критикою політики «трьох червоних знамен» виступив один з ветеранів комуністичного руху, герой двох громадянських воєн, міністр оборони КНР Пен Деху-ай, який назвав маоцзедунівські методи побудови «соціалізму» дрібнобуржуазним фанатизмом. Його оголосили правим опор­туністом, позбавили посади і вислали в глуху місцевість. У роки «великого стрибка» Обсяги сільськогосподарського виробницт­ва щорічно скорочувались на 10%. Від голоду померло близько 10 млн. чол. Ця політика завдала КНР збитків на 70 млрд. дол., що складало третину ВНП країни.

В 1961 р. керівництво КПК мусило визнати провал «вели­кого стрибка» і взяло напрямок на «врегулювання темпів роз­витку». В першу чергу він включав перебудову комун за попе­реднім зразком. Селянам поверталися городи, особисте майно, дозволялося займатися промислами. 20 млн. громадян з міст насильно були переселені в сільську місцевість. Ціною неймові­рних зусиль найбільш катастрофічні наслідки «великого стриб­ка» вдалося ліквідувати.

В країні розпочалася дискусія, в ході якої постало питання про те, як стали можливими такі жахливі соціально-економічні експерименти і хто повинен за них відповісти. При цьому не ставилась під сумнів сама ідея побудови соціалізму. Керівницт­во КПК звинувачувалось у некомпетентності, методи його діяль­ності засуджувались. Мао Цзедун'-і його оточення опинилися перед реальною загрозою втрати влади.

42)))))

Культурна революція» (1966-1976)

Провал «великого стрибка» спричинив зростання супереч­ностей серед партійно-державної еліти. Лідером опозиції курсу Мао Цзедуна був Голова КНР Лю ПІаопи. Своє бачення перспектив

85

 

розвитку Китаю, відмінне від маоїстського, висловили Генераль­ний секретар ЦК КПК Ден Сяопін, провідний спеціаліст з еконо­мічних питань у керівництві КПК Чень Юнь, маршал Чжу Де, голова Постійного комітету Всекитайських зборів народних пред­ставників Пень Чжень та ін.

У травні 19615 р. в Китаї почалася так звана «культурна

революція» - кампанія розгрому партійних, державних і Гро­мадських організацій. Була створена група в справах «культур­ної революції», яку очолили дружина Мао Цзедуна Цзян Цін і його колишній секретар Чень Бода. Опорою маоїстів стала уч­нівська і студентська молодь. Організовувались спеціальні заго­ни хунвейбінів («червоних охоронців»), які розпочали терор проти інтелігенції. Партійних і громадських діячів. Їх виводили на «суд мас» нібито за ревізіонізм, а насправді - за самостійність мис­лення і реальну оцінку становища та комуністичних експери­ментів. Після тривалих знущань озвірілої молоді їх направляли

в спеціальні табори на «перевиховання».

Були розгромлені органи влади, парткоми, профспілки. В

кінці 1966 р. наряду з хунвейбінами стали створюватись загони цзаофанів («бунтівників») з некваліфікованих молодих робіт­ників і дрібних службовців, які мали нести ідеї «культурної ре­волюції» на підприємства і в установи. В країні запанували хаос і безвладдя. Розпочалися криваві сутички між різними угрупо­ваннями хунвейбінів і цзаофанів. Проти них було кинуто армію. Влітку 1967 р. в Китаї встановився військовий контроль. Мо­лодь виконала свою руйнівну роль, вона стала не потрібна керів­ництву КПК. Сотні тисяч хунвейбінів і цзаофанів були заареш­товані і вислані на «перевиховання» в безлюдні віддалені райо­ни внутрішнього Китаю.

Лю Шаоци, «особа № 1, що йде капіталістичним шляхом», в

постанові Пленуму ЦК КЦК був названий «зрадником, провока­тором, цепним собакою імперіалізму і гомінданівської реакції», який 40 років вів контрреволюційну діяльність. Глава держави помер у Кайфинеьвдй в'язниці від запалення легенів, бо йому відмовили в елементарній медичній допомозі. «Особою № 2, що йшла капіталістичним, шляхом», було визнано Ден Сяопіна. В 1967-1972 рр. він «перевиховувався» на Цзіньцзянському трак­торному заводі, у досить поважному віці працюючи слюсарем. Маршал Пен Дехуай, що жив у засланні в провінції Сичуань після того, як він наважився критикувати «великий стрибок», був заарештований спеціальним хунвейбінівським «полком по затримці» і кинутий у тюрму в Пекіні. В антипартійній діяль­ності і «буржуазній військовій лінії» звинувачувався началь­ник Генерального штабу НВАК Хуан Кечен. У 1971 р. при за­гадкових обставинах над територією Монголії загинув міністр

86

 

оборони КНР Лінь Бяо, якого підозрювали в організації змови проти Мао Цзедуна. В ході розслідування «справи Лінь Бяо» було усунуто близь­ко 34 тис. військових, в т.ч. начальника Генерального штабу НВАК Хуан Юншена, командувача ВПС У Фасяня.

 

 

 

В 1972 р. було реабіліто­вано Ден Сяопіна. Він знову почав відігравати помітну рольь у вищому керівництві КНР, займав посади заступни­ка голови уряду, начальника Генерального штабу НВАК, став членом Політбюро ЦК КПК і заступником Голови КПК. 4 квітня 1976 р. в день Д6» Сяопін (праворуч) «поминання померлих» на центральній площі Пекіна

відбулися заворушення, учасники яких закликали до припинен­ня політики репресій і притягнення до відповідальності їх органі­заторів. Ден Сяопіна було звинувачено в організації цих «контр­революційних подій», знову знято з усіх постів, але залишено в партії, щоб він мав «можливість виправитись». Не чекаючи відправки на «перевиховання», він виїхав у Гуанчжоу, де його взяв під свій захист генерал Сюй Шию, командувач гуанчжоусь-кого військового округу.

За час «культурної революції» були затримані і знаходи­лись під слідством 4 млн. 200 тис. чол. В різних збройних су­тичках було вбито понад 237 тис. чол., а 730 тис. стало інваліда­ми. В 1966-1976 рр. репресій і переслідувань зазнали більше 21 млн. чол., постраждали в тій чи іншій формі 123 млн. чол.

Період «культурної революції» (1966-1976) - це режим осо­бистої влади Мао Цзедуна, військово-бюрократична диктатура, яка спиралася на армію і партійний апарат. На з'їздах і плену­мах КПК точилася боротьба за владу між трьома основними уг­рупованнями верхів. Це старі партійні кадри, група діячів, що зробила кар'єру на «культурній революції», і вищі військові. Одні з них займали високі посади, інші звинувачувались в анти­партійній діяльності і були репресовані. Безперервно здійсню­вались чистки. Реальна влада на місцях знаходилась у руках армії. «Культурна революція» дорого обійшлась китайському народу. Вона дезорганізувала господарство, поставила його на

87

 

межу краху, значно погіршила і без того низький рівень життя, позбавила громадян будь-яких прав.

43)))))

Політика реформ і зовнішньої відкритості»

9 вересня 1976 р. на 83-му року життя помер Мао Цзедун. 6 жовтня 1976 р.були заарештовані чотири організатори «куль­турної революції» на чолі з Цзян Цін (так звана «банда чоти­рьох»), Ці подаЗ вважаються кінцем десятиріччя «культурної

революції»» ,^^^

Китайсь^ дверівництво почало негласно переглядати ма­оїстські устайіі^ій і вносити необхідні корективи. На пост нефор­мального да^^а.КіЇК висунувся Ден Сяопін. Він сформулював програм'у''з^іій^ій, відому під назвою «чотирьох модернізацій» (в сільськ<Яі||А^(^дарстві, промисловості, науці й культурі, обороні). їх годоай^^іііййетою проголошувалася побудова «соціалізму з ки-тайеїДїоіжіїі^йцйфікою». Передбачались масштабні ринкові пере-

тврреі|||»"^(і>и йезмінній монополії КПК на владу.

В грудні 1978 р. пленум ЦК КПК прийняв рішення про про­ведення аграрної реформи. Сільськогосподарські комуни розпус­кались. Вводилась підрядна система землекористування. Її ос­новною формою став сімейний підряд. Сім'я на тривалий термін одержувала ділянку землі, розмір якої визначався за кількістю працюючих. Укладався контракт на виробництво певних видів сільськогосподарської продукції. Відповідно до його умов сім'я продавала державі за твердими цінами 40% урожаю, 3% вартості урожаю виплачувала як податок на землю і 7% урожаю грошима або натурою вносила у громадський фонд села для проведення гідромеліоративних і будівельних робіт, утримання соціальної сфе­ри. 50% урожаю залишалось у розпорядженні сім'ї і вона мала право реалізувати його на ринку за вільними цінами. Значно підви­щувалась матеріальна зацікавленість селянства в результатах своєї праці. Щоб стимулювати розвиток аграрного сектора, держава підняла закупівельні •ціни на 18 видів продукції. Селянам дозво­лялося купувати різноманітну техніку. Всі ті заходи дали вагомі наслідки. Середньорічне'виробництво зерна досягло 380-400 млн. т. Країна в основному забезпечила себе продовольством.

Нові методи стала впроваджуватись у промисловості, де здійснювались пошуки (оптимального співвідношення ринково­го і планового начал. Вводилось так зване спрямовуюче плану­вання, за якого державне замовлення складало 10-60% продукції підприємств, а решту виробник міг реалізувати на власний роз-суд. Запроваджувалась система постачання сировини і матері­алів через відповідні центри і оптові ринки. В таких умовах виявилось, що багато державних підприємств нерентабельні, ви­пускають товари низької якості, які не знаходять збуту.

88

 

Поряд з державним сектором, якому належать провідні по­зиції в промисловості, розгорнули свою діяльність приватний і змішаний сектори. Створювались умови для залучення інозем­них інвестицій. Були створені спеціальні зони «економіко-тех-нологічного розвитку» з особливими сприятливими умовами господарської діяльності. Зацікавленість у вкладанні тут своїх капіталів виявили СІЛА, Японія, країни АСЕАН, західноєвро­пейські держави. В цих зонах китайський державний капітал співробітничає з іноземним.'Ліцензії надаються на конкурсній основі з урахуванням національних інтересів.

Перебудова промисловості КНР відбувалась повільно. Дер­жава підтримує численні збиткові підприємства, боячись втрати­ти контроль над ситуацією.

Перетворення у виробничій сфері вимагали змін у галузі освіти, науки, культури. Виникла гостра потреба у кваліфікова­них спеціалістах із ґрунтовними знаннями з економіки, марке­тингу, іноземних мов тощо. Складним виробництвам було не достатньо просто грамотних робітників і службовців. Серйоз­ною проблемою Стало подолання в суспільстві негативного став­лення до інтелігенції, яка, відповідно до ідеологічних установок попереднього періоду, хоч і давала певну користь, але була воро­жою силою і не заслуговувала на довіру, бо не працювала рука­ми. Збільшувались державні видатки на освіту, розширялась ме­режа початкових і середніх шкіл, вищих навчальних закладів. Відкривались приватні школи, курси і навіть інститути. Молодь здобувала дефіцитні спеціальності за кордоном. У світлі нових вимог були розроблені державні перспективні програми науко­вих досліджень.

В 1997 р. в різних освітніх закладах КНР навчалось 320 млн. чол. Початкову школу відвідувало 140 млн. дітей. По­над мільйон молодших школярів щорічно кидало навчання, щоб працювати і допомагати своїм сім'ям матеріально. В середніх школах І ступеня навчалося 52,3 млн. чол., в середніх школах II ступеня - 8,5 млн. чол., в професійних середніх школах -10,9 млн. чол. 52% підлітків і молодих людей вважають більш раціональним здобувати середню освіту одночасно з професією і вчитися в аналогах наших ПТУ. В 1978 р. в КНР 23,5% насе­лення було неписьменним, в 1997 р. таких залишилось 12%. Країна має 6,3 млн. студентів вузів. 250 вищих навчальних за­кладів об'єднані в комп'ютерну просвітницьку і науково-дослід­ну мережу. Всі ступені освіти в КНР платні.

За останні 20 років Китай співпрацював у галузі освіти і науки із 154-ма країнами, прийняв на навчання 250 тис. іно­земних студентів, направив на здобуття освіти за кордоном 300 тис. чол., із яких повернулось на батьківщину 90 тис. чол. В

89

 

Академії інженерних наук Китаю 52% академіків вчились за кордоном і повернулись у країну в останні 10 років. За час існу­вання КНР 55% академіків АН Китаю здобули базову освіту або

вчений ступінь за кордоном.

У складі Академії наук Китаю налічується понад 120 на­уково-дослідних .інститутів. Існують галузеві Академії наук:

Академія сільськогосподарських наук. Академія лісівництва, Академія традиційної китайської медицини. Розробляється 430 тис. наукових тем, 80% результатів наукових досліджень продаються виробництву через технологічні чи технічні ринки,

яких налічується близько 14 тис.

Модернізація армії почалася зі скорочення її чисельності

на 1 млн. чол. Зараз збройні сили КНР налічують 3-3,2 млн. чол. Створена система «армія - ополчення - запас», яка дає мож­ливість у разі необхідності довести чисельність військовослуж­бовців до ЗО млн. чол. Армія переоснащується новими видами озброєнь на основі власних науково-технічних розробок. Значно підвищилися вимоги до офіцерськогота особового складу. Реор­ганізовано систему підготовки офіцерського корпусу. Витрати на утримання і переозброєння армії в 1990-1998 рр. збільши­лись утричі. За рахунок власних науково-технічних розробок і закупок за кордоном армія переоснащується найпередовішими видами зброї. За 1993-1997 рр. Китай закупив озброєння більш

ніж на 5 млрд. дол.

У 80-х роках китайське керівництво висунуло нову пер- І

елективну програму соціально-економічного розвитку. Вона кон- д статувала, що країна знаходиться на початковій стадії будівниц- | тва «соціалізму з китайською специфікою» і має здолати три | етапи соціалістичної модернізації, кожен з яких приурочений | до визначної історичної події. Перший етап розпочався у 50-х | роках, а закінчився у 2000 р. За цей період необхідно було знач- | но збільшити об'єм валової продукції промисловості і сільське- І го господарства і забезпечити заможне життя народу. Другий | етап триватиме з 20,00 цо 2021 роки (дата 100-ліття КПК), за цей | час необхідно підняти Китай до рівня середньорозвиненої дер-1 жави. На третьому етапі з 2021 по 2049 роки (дата 100-ліття | КНР) Китай повинен стати сучасною високорозвиненою соціа-Ц

лістичною державою.                                     | Після успіхів 1979-1985 рр. темпи реформ у Китаї почаЛи||

знижуватися. Поряд з безсумнівними досягненнями стали прф"| являтися і їх негативні наслідки та суперечності (інфляція, коді| трабанда, корупція, зловживання владою, соціальна напруженісті| між багатими і бідними, особливо на селі, та ін.). Нинішня поК| ітико-адміністративна система і монополія на владу вже не відя<| відає інтересам економічного розвитку країни. В 1989 р. в КиЯЙІ

90

 

відбулися мирні студентські виступи під лозунгами демократи­зації країни і дотримання прав людини. Вони були придушені із застосуванням військової сили з жорстокістю, яка викликала подив і обурення в цивілізованому світі. Проблема політичних перетворень залишається головною в подальшому розвитку КНР.

За 20 років економічних реформ КНР досягла вражаючих успіхів. Середньорічний рівень приросту виробництва складав 9,8%. У 1998 р. її ВВП становив 7,96 трлн. юанів (961,9 млрд. дол.) і зріс у 6 разів у порівнянні з 1979 р. За загальними валови­ми обсягами виробництва Китай вийшов на сьоме місце у освіті. Він займав перше місце по кількості виробленого зерна, м'яса, бавовни, сталі, кам'яного вуплля, цементу, хімволокна, пряжі, тка­нин, одягу, телевізорів. ,3а рівнем виробництва електроенергії і хімдобрив він посідав друге місце, за видобутком нафти - п'яте. Китай зміг забезпечити продовольством своє населення, яке скла­дає 22% всього населення Землі, маючи лише 7% орних земель планети. Повністю ліквідовано товарний дефіцит. У 1998 р. обсяг експортно-імпортної торгівлі становив 323,9 млрд. дол. Китай перейшов з 31-го місця у світовій торгівлі (1978) на 10-те (1998). З 1993 р. Китай перебуває на другому місці у світі за обсягами залучення іноземних інвестицій. В 1999 р. там діяло і будува­лось 330 тис. господарських об'єктів з участю іноземного капіталу. 30% ВВП виробляють малі волосноселйппгі підприємства. Валютні резерви КНР зросли з 170 млн. дол. у 1978 р. до 150 млрд. дол. на кінець 90-х років. Підчас фінансово-економічної кризи в Швденно-Східній Азії 1997-1998 рр. Китай не лише не девальвував свою валюту, але й надав Міжнародному валютному фонду 4 млрд. дол. для стабілізації становища в цьому регіоні.

Помітно підвищився добробут китайців. У містах середній прибуток на душу населення зріс із 343,4 юаня (46,8 дол.) у 1978 р. до 5 160,3 юаня (622 дол.) у 1997 р. На селі середній дохід на жителя відповідно становив у 1978 і 1997 рр. 133,6 юаня (17,7 дол.) і 2 090,1 юаня (252 дол.). У кінці 90-х років на середньостатистичного мешканця КНР припадало 400 кг зерна, 43 кг м'яса, 28,8 кг риби і мОрепрбдуктів.

На початку реформ для звичайної сім'ї показником дос­татку вважалась наявність «трьох речей, що крутяться» (годин­ника, швейної машини і велосипеда), і «однієї речі, що розмов­ляє» (радіоприймача). Вартість кожного з цих предметів скла­дала приблизно 100 юанів, а гроші на їх придбання потрібно було заощаджувати 5-6 років. У 80-х роках китайські сім'ї по­чали купувати холодильники, чорно-білі телевізори, пральні ма­шини. Кожен з цих товарів коштував близько 1 000 юанів, а для накопичення такої суми достатньо було року роботи. На початку 90-х років зріс попит на Кольорові телевізори, кондиціонери,

97

 

відеотехніку, стільникові телефони, комп'ютери. Кожен з них у середньому коштує 5 000 юанів, проте в умовах стабільності цін на їх купівлю можна досить швидко заробити потрібну суму. В кінці 90-х років на 100 міських сімей в Китаї припадало 80 велосипедів, 90 пральних машин, 73 холодильники, 100 кольоро­вих телевізорів, 166 вентиляторів, 34 фотокамери, 16 кондиціо­нерів, 3 комп'ютери. На селі в користуванні 100 сімей знаходи­лось 142 велосипеди, 64 швейні машини, 27 кольорових теле­візорів, 22 пральні машини, 8 холодильників.

За статистичними даними, в країні налічується 3 млн. бага­тих людей, 1 млн. чол. володіє майном вартістю понад 1 млн. юанів. В кінці 90-х років межа бідності становила 1 671 юанів (22,3 дол.) на рік. Нижче цієї межі проживало 58 млн. чол. (в 1978 р. - 250 млн. чол.).

  44)))) Розвиток КНДР «соціалістичним шляхом»

Лідери Корейської Народно-Демократичної Республіки об­рали шлях будівництва соціалістичного суспільства за радянсь­кою моделлю і за допомогою СРСР. До середини 50-х років ви­значальну роль у житті країни відігравали радянські політичні і військові радники. Так, навіть всі призначення офіцерів на посади вище командира полку обов'язково узгоджувались з ра­дянським посольством. Трудова партія Кореї орієнтувалась на радянську схему індустріалізації, кооперування сільського гос­подарства, культурної революції за «керівної і спрямовуючої ролі марксистсько-ленінської партії». Відновлювалось зруйно­ване в ході війни господарство. Здійснювалась аграрна реформа на користь селянства, націоналізація засобів виробництва, ліквіда­ція приватного сектора, в т.ч. і дрібнотоварного. В 1953-1958 рр. відбулось кооперування сільського господарства. Основна увага керівництва країни зосереджувалась на індустріалізації, розвит­ку важкої промисловості і технічній реконструкції наявних підприємств. За 1953-1960 рр. КНДР було надано субсидій і без­відплатної допомоги з боку соціалістичних країн на суму 750 млн. руб., в т.ч. Радянським Союзом - на 292 млн. руб. Соціалістичні країни безоплатно відбудували і побудували 50 великих підприємств. За 1961-1967 рр. в дію буловведено 2,7 тис. про­мислових об'єктів.        ,

В суспільно-політичній сфері формувався тоталітарний ко­муністичний режим і культ особи Кім Ір Сена, які утверджува­лись у боротьбі з опозицією. В північнокорейській політичній еліті існувало чотири угруповання: радянські корейці, направлені

107

 

на роботу в державні, партійні і військові органи радянськими властями; колишні підпільники, які діяли на території Кореї в умовах японського панування; «яньаньці», або корейські кому­ністи, що перебували в районах, контрольованих КПК; парти­занське угруповання - учасники партизанського руху 30-х років у Маньчжурії, до якого належав сам Кім Ір Сен. Він послідов­но під різними приводами знищив або відтіснив від влади всі фракції, крім партизанської. Використавши погіршення ра­дянсько-китайських відносин наприкінці 50-х років. Кім Ір Сен позбувся радянського диктату і усунув з високих постів «ра­дянських корейців», частково їх репресувавши, частково при­мусивши емігрувати.

В 1958 р. Кім Ір Сен увів поділ усього населення на три класи за рівнем відданості режиму: основний; той, що хитається;

ворожий. Статус конкретної людини в північнокорейському суспільстві залежав від особистої твердої віри в комуністичні іде­али, можливості використати її на певних посадах; класового по­ходження до третього покоління; місця народження (Північ чи Південь Кореї, СРСР, Китай та ін.). Основний клас складався з трьох підгруп. Вища включала в себе Кім Ір Сена, його сина і наступника Кім Чен Іра, їх сімей і родичів. До другої підгрупи були віднесені керівники високого рангу, до третьої - «вірні по­слідовники» . Половина населення країни, «ті, що хиталися», з точки зору режиму мали щось «порочне» в біографії, що ставило під сумнів їхню цілковиту відданість правлячій еліті. Члени ворожо­го класу чи їх найближчі родичі і друзі або раніше перебували в опозиції, або мали зв'язки на Півдні чи за кордоном, або ж нале­жали до «скинутих класів». Для «перевиховання» підозрюваних в нелояльності існували центри по виправленню, трудові табори, в'язниці. Практикувалась і смертна кара за «ворожі погляди».

Діяла добре продумана система ідеологічного перевиховання населення в потрібному напрямку і система виховання наступ­них поколінь. Велась пропаганда ідей чучхе - самодостатності і самозабезпеченосїі (чучхе - сам господар) північнокорейського народу. Заохочувались колективні форми роботи і дозвілля. Для різних категорій населення вводилась форма. Так, школярі носи­ли синій одяг, студенти - блакитний, будівельники - зелений і т.д. Всі діти, підлітки і молодь були зобов'язані після навчання або роботи знайти собі корисне заняття І не тинятись без діла.

V з'їзд ТПК (1970) констатував, що в результаті проведених економічних і суспільно-політичних перетворень КНДР пере­творилась у соціалістичну індустріальну державу. Підсумки да­ного періоду закріплялись у новій конституції Північної Кореї (1972). Розпочалось будівництво «розвинутого соціалістичного суспільства».

108

 

'   В КНДР склалася система господарства мобілізаційного типу. економіка розвивалась по екстенсивному шляху постійного роз-гйирення виробництва, а не його модернізації, універсального самозабезпечення, створення нових галузей і підприємств. Пере­ваги надавались капітальному будівництву. В 1978-1984 рр. було збудовано 17,8 тис. нових господарських об'єктів: гідроелект­ростанцій, рудників і шахт, металургійних заводів і цехів, підприємств машинобудівної і хімічної галузей, іригаційних споруд. За допомогою СРСР було споруджено 64 об'єкти.

В рамках третьої семирічки (1987-1993) ставилась мета до­сягти «10 висот соціалістичного будівництва» за трьома програ­мами - енергосировинною, транспортною, «харчування, одягу і жит­ла». Намічалось щорічно виробляти 10 млрд. кВт-год електро­енергії, 120 млн. т вугілля, понад 10 млн. т сталі, 1,7 млн. т кольоро­вих металів, 22 млн. т цементу, 7 млн. т добрив, 1,5 млрд. м тка­нин, 15 млн. т зерна, 11 млн. т морепродуктів. Планувалось на 25% збільшити площу оброблюваних земель за рахунок терасу­вання схилів сопок, осушення боліт і введення в обіг солончаків тощо. Для роботи на будівництві всіх цих об'єктів здійснювались трудові мобілізації. В КНДР будували «всією країною, всім наро­дом, всією армією» - до участі в будівництві широко залучалась Корейська народна армія, діяли також постійні молодіжні будза-гони. Матеріальні стимули до праці практично не застосовува­лись, зате величезна увага надавалась моральним стимулам.

З 1972 р. почала набувати небаченого розмаху кампанія вих­валяння Кім Ір Сена, який зусиллями північнокорейської про­паганди перетворився на найбільш возвеличуваного лідера сучасності. Всі повнолітні громадяни були зобов'язані носити значки із зображенням Кім Ір Сена. Його день народження (15 квітня) став головним державним святом КНДР, кожен ко­реєць цього дня повинен був покласти квіти особисто від себе до підніжжя одного з численних пам'ятників вождю. Вихованці дитсадків перед обідом мали хором дякувати Кім Ір Сену за своє щасливе дитинство. В 1980 р. на VI з'їзді ТПК син Кім Ір Сена Кім Чен Ір був проголошений «великим наступником все­світньої чучхейської революційної справи», а засоби масової інформації почали вихваляти його надприродну мудрість і ве­лич з тією ж силою, їно й подвиги його батька. У 80-х роках почали споруджуватись «грандіозні монументальні будівлі» -архітектурно-меморіальнйіінсамблі, присвячені діяльності ТПК і її лідерів: Тріумфальні ворота, монумент ідей чучхе, Виставка міжнародної дружби, кладовище революціонерів тощо.

В 90-ті роки в Північній Кореї почалися серйозні труднощі. Далися взнаки технічна і технологічна відсталість промисло­вості і сільського господарства; обмеженість розвитку на базі

109

 

жорсткого централізованого планування; економічна ізоляція;)' неврожайні роки (1995-1997). Розпад СРСР і соціалістичної си-/ стеми позбавив КНДР значної допомоги. За оцінками 00Н і міжнародних фінансово-економічних організацій, виробництва валового національного продукту в Північній Кореї скоротилось з 20,8 млрд. дол. в 1992 р. до 14 млрд. дол. в 1998 р. Дохід н^і душу населення знизився за цей час з 1 005 дол. до 429 дол. В 1997-1998 рр. ВНП КНДР складав близько 5% цього показника для сусідньої Республіки Кореї. В порівнянні з 1989-1990 рр. в країні вдвічі скоротився видобуток корисних копалин і вироб­ництво електроенергії. Різко зменшились закупки нафти у Росії і Китаю. При річній потребі в 4 млн. т Північна Корея ввозить близько 1 млн. т. Це призвело до помітного скорочення вироб­ництва. Найбільш важке становище склалося в сільському гос­подарстві. Руйнівні повені 1995-1996 рр. завдали збитків на 17 млрд. дол., знищили врожай, вивели з обороту земельні угіддя. Збори сільськогосподарської продукції зменшились у 2,5 рази (з 4,6 млрд. дол. в 1992 р. до 1,6 млрд. дол. в 1996 р. і до 1,9 млрд. дол. в 1997 р.). З 1995 р. продовольчу допомогу КНДР почали надавати Міжнародний Червоний Хрест, ЮНІСЕФ, Півден­на Корея, СІЛА, КНР, Японія, країни Західної Європи. Після усу­нення найбільш тяжких наслідків стихійних лих сільське гос­подарство Північної Кореї зможе виробляти лише 34-35% про­довольства від потреби. Ситуація в економічній сфері вимагає проведення радикальних реформ.

            45))))) «Економічне диво» в Республіці Корея. Перехід до демократії

Після розколу в Республіці Корея встановився військовий режим Лі Син Мана (1948-1960), який орієнтувався на СІЛА. 1 жовтня 1953 р. дві країни підписали Договір про спільну обо­рону, що надавав американській стороні право мати на південно-корейській території військові бази і розміщувати війська. Де­мократичний рух режимом придушувався, опозиційна діяльність заборонялась. Проводились репресії проти лівих сил. В 1960 р. Лі Син Мав був усунутий від влади в результаті народного по­встання. Незабаром управління країною перейшло до рук чер­гового диктатора Пак Чжон Хі (1961-1979). Саме він при анти­демократичній внутрішній політиці організував успішні еко­номічні реформи, що вивели Південну Корею в групу «нових індустріальних держав».

На рубежі 50-60-х рр., Республіка.Корея була надзвичайно бідною і відсталою країною, ВНП якої складав усього 87 дол. на душу населення. Економічне відродження здійснювалось під жорстким контролем держави і було спрямоване на форму­вання і розширення ринкових відносин, завоювання зовнішніх

110

 

ринків. Накопичення капіталів розпочалося зі створення тек­стильної промисловості з експортною орієнтацією. Зароблені на зовнішніх операціях кошти південнокорейські бізнесмени під наглядом держави вкладали в машинобудування, суднобу-д звання, сталеливарну, електронну, хімічну промисловість. Ре-»иму і приватним підприємцям вдалося добитися підтримки іі оземних інвесторів, широко залучити у пріоритетні вироб-н: їцтва кредити і передові технології. Держава підтримувала і з: охочувала національне підприємництво через систему суб­сидій і податків, контроль за цінами і шляхом прямого втру­чання в економічні процеси. В південнокорейській економіці виникло близько 100 фінансово-промислових груп, найбільш впливовими з яких були «Х'юнде», «Самсунг», «ЕлДжі», «Деу», «ЕсКей». На світовий ринок почала поставлятися дешева і якіс­на високотехнологічна продукція. Розпочавши вивіз автомобілів лише у 80-ті роки, південнокорейські фірми в 1987 р. продали за кордон 300 тис. автомашин, в т.ч. майже половину - в США. Почалося вкладення капіталів у видобувну промисловість країн Південно-Східної Азії, Латинської Америки, Австралії. Однією з причин економічних успіхів Республіки Корея була вкрай низька зарплата. Протягом майже 25-ти років вона штучно утримувалась на рівні в 9-10 разів нижчому, ніж у СЩА, і в 4-5 разів нижчому, ніж в Японії. Так, робітнику в промисловості в середньому платили 1,55 дол. на годину (в Японії - 9,5 дол., в США - 13,1 дол.). Навіть інженер у Південній Кореї отриму­вав у 5 разів менше, ніж спеціаліст такого рівня у США. Робо­чий тиждень тривав 54,4 години при 11-годинному робочому дні і двох вихідних на місяць.

В ході економічних перетворень зміцнювались позиції ве­ликої буржуазії і середнього класу, які прагнули брати участь в управлінні державою. Змін вимагала наймана робоча сила. Відсутністю демократичних свобод була незадоволена інтелі­генція. Найбільшу політичну активність проявляло студент­ство, яке неодноразово проводило антиурядові мітинги і демон­страції, йшло на сутички з силами правопорядку. В кінці 70-х — на початку 80-х років нові суспільні сили почали створювати опозиційні партії, які спочатку заборонялися, а потім почали діяти напівлегальне. Після вбивства Пак Чжон Хі (1979) вла­ду захопило чергове військове угруповавия, очолюване Чон Ду Хваном. В умовах наростання виступів опозиції його адміністра­ція пішла на поступки, ,

У грудні 1987 р. відбулися прямі президентські вибори, на яких переміг відставний генерал Ро Де У. На парламентських виборах більшість депутатських мандатів здобула опозиція. У 1988 р. набрала чинності нова конституція Республіки Корея,

111

 

яка розширила права парламенту, обмежила повноваження { президента, зокрема, скоротила термін його перебування на цьому) посту з семи до п'яти років, закріпила демократичні свободи, в конституцію включений пункт про небажаність участі армії х політиці. В 1992 р. пост президента вперше зайняв не колишнії і або нинішній військовий, а дисидент Кім Єн Сам. Південнокс-рейське суспільство вступило в період демократичних перетвс -рень. Після парламентських виборів 2000 р. правлячою партіє» стала Демократична партія нового тисячоліття, а її лідер Кін Де Чжун є президентом Республіки Корея з 1997 р.         ;

У результаті економічного ривка Південна Корея перетво­рилась у «нову індустріальну країну» з розвинутою промисло­вістю і могутнім експортним потенціалом. На середину 90-х років вона займала друге місце у світі в будівництві суден; третє - напівпровідників; п'яте - продукції електроніки, нафтохімії і текстилю; шосте - автомобілів і продукції металургії. Середні темпи економічного зростання за 1962-1996 рр. складали 7,4% на рік, в окремі періоди вони досягали до 10-11%. Вартість екс­порту виросла з 14 млн. дол. до 130 млрд. дол. (в 3 170 разів). Головною проблемою південнокорейської економіки є її висока залежність від кон'юнктури зовнішніх ринків і курсів валют.

Помітно зріс життєвий рівень південнокорейців. На почат­ку 90-х років купити автомобіль міг собі дозволити кожен 23-й громадянин країни, а в 1997 р. - кожен п'ятий. В середині 90-х років у користуванні мешканців Південної Кореї знаходилось 10 млн. автомашин при населенні в 45,7 млн. чол. Нові моделі побутової техніки жителі країни прагнули швидко обміняти на новітні. Середній американець купував собі автомобіль раз на 7-8 років, південнокореєць - раз на 3-4 роки. Період користу­вання холодильником в Республіці Корея становив 7 років, праль­ної машини - 6 років, кольорового телевізора - 7 років (у США

- відповідно 15,13,11 років).

В 1997-1998 рр. господарство країни зазнало негативного

впливу кризи в Південно-Східній Азії. Внутрішній валовий про­дукт на душу населення знизився з 10 548 дол. в 1996 р. до 9 511 дол. в 1997 р. і 6 664 дол. в 1998 р. За роки кризи збанк­рутувало 4 640 підприємств, а також відомі концерни «Хамбо», «Кіа», «Халла», один з лідерів «великої п'ятірки» концерн «Деу». Національна валюта була девальвована більш ніж на 50%. По­над 1 млн. чоловік втратили роботу. Для подолання кризи про­водилась реформа діяльності фінансово-промислових груп і банків, розширялись права дрібних акціонерів, змінювався поря­док найму робочої сили. МВФ виділив Південній Кореї стабілі­заційний кредит у сумі 57 млрд. дол., а також переніс на більш пізні терміни виплату позик на суму 22 млрд. дол.

112

 


02.12.2014; 21:27
хиты: 165
рейтинг:0
для добавления комментариев необходимо авторизироваться.
  Copyright © 2013-2016. All Rights Reserved. помощь