Тема 12. КРАЇНИ ЛАТИНСЬКОЇ АМЕРИКИ
Політичну незалежність країни Латинської Америки здобули у ХІХ столітті під час національно-визвольної боротьби. Тоді ж у них утвердилась республіканська форма правління. За рівнем свого економічного розвитку більшість із них була аграрними країнами. Лише Мексика, Бразилія, Аргентина були аграрно-індустріальними країнами. Надра країн Латинської Америки були багаті на такі корисні копалини, як мідь, нафта, селітра, олово та ін.
Попит під час Першої світової війни на продукти харчування і сировину сприяв розвитку економіки таких латиноамериканських країн як Куба, Венесуела, Перу, Болівія, Еквадор, Уругвай, Парагвай. У них зароджувалися пролетаріат і національна буржуазія.
В аграрному секторі усіх латиноамериканських країн була система крупних латифундій, земельні ділянки були досить великими. У них переважно склалось монокультурне виробництво сільгосппродукції (в Аргентині – м’ясо, на Кубі – цукор, у Бразилії – кава). У Бразилії 0,3% усіх господарств розміром від 10 тис. га і вище зосередили 25% усієї земельної площі. Приблизно таким же було становище в Чилі, Аргентині.
Власниками великих земельних масивів були також іноземні монополії: каучукові плантації Форда в Бразилії, нафтові поля “Стандарт Ойл компані” у Венесуелі, Мексиці, Болівії; “Юнайтед Фрут компані” перетворила в суцільні плантації території Нікарагуа, Сальвадору, Гватемали.
Мільйони селян зовсім не мали землі. Боргова залежність від землевласників змушувала їх відробляти борги своєю працею на плантаціях. Як правило, в такому становищі були індіанці і негри. Білі громадяни країн Латинської Америки (нащадки іспанських і португальських завойовників) були власниками плантацій, інших засобів виробництва.
Протягом 1918-1923 рр. у країнах Латинської Америки відбувалися масові виступи трудящих проти своєї і іноземної буржуазії. Цю боротьбу очолили тільки-що утворені Комуністичні партії Бразилії, Аргентини, Чилі, Уругваю, Мексики.
Національна буржуазія зі свого боку вела боротьбу проти іноземної буржуазії і земельної олігархії. Причому в цьому питанні вони діяли досить солідарно, використовуючи Панамериканський союз і конференції, які він проводив.
У роки економічної стабілізації США зміцнили свої політичні й економічні позиції в країнах Латинської Америки, витісняли насамперед Англію. Так, у Бразилії їх інвестиції зросли з 50 до 431 млн. доларів, у Чилі – з 15 до 483 млн. доларів у Перу – з 35 до 169 млн. доларів В цілому капіталовкладення США порівняно з довоєнним періодом у країни Латинської Америки зросли майже на 100%.
США не тільки вкладали інвестиції в економіку країн Латинської Америки, але і надавали їм позики. За період з 1914 по 1928 р. США надали їм позику на суму 2 млрд. доларів. Це було використано для посилення їх залежності від США. Між країнами Латинської Америки в цей час досить частими були війни. США і в цьому питанні відігравали вирішальну роль. Вони спонукали окремі країни до воєн (1928 р. між Болівією Парагваєм за нафтові поля), вони виступали і в ролі миротворців.
США відстоювали свої інтереси і в тому випадку, коли робітничий і селянський рух загрожував пануванню американських монополій. У разі безпосередньої загрози господарюванню американських монополій США вдавалися до прямої воєнної агресії (як це було в Нікарагуа у 1925 р.). Там партизанська війна йшла з 1925 до 1934 р. Лідер повстанської армії Сандіно був вбитий. Він воював під гаслом: “Краще вмерти патріотом, ніж гнити рабом!”. США забезпечили прихід до влади в Нікарагуа Самоси, який вірно служив американським монополіям. У Сальвадорі боротьбу селян очолив Фарабундо Марті під гаслом: “Землі і волі!”. Він також був вбитий.
Економічна криза привела до згубних наслідків в економіці країн Латинської Америки. Монокультурне виробництво призвело до однобічного експорту і залежності від світового ринку. Попит на продукцію країн Латинської Америки різко скоротився. Це призвело до скорочення прибутків і дальшого злидарювання мільйонів чоловік.
Масове знищення готової промислової і сільськогосподарської продукції стало нормою. Число безробітних досягло 5 млн. чол. Повстання селян у Бразилії, страйк у Гондурасі, Чилі, Аргентині та інших країнах зазнали поразки.
У політичному житті країн Латинської Америки виникло таке явище як каудільїзм. Це – панування реакційних диктаторів, які нерідко починали свою діяльність під ліберальними і радикальними гаслами. За своїм соціальним статусом, каудільйо були, як правило, військовими і в проведенні військових переворотів спирались на армію. Причинами появи каудільїзму були відсутність демократичних свобод, великий вплив армії і церкви, засилля землевласницької олігархії в політичному житті, слабкість національної буржуазії, а також робітничого класу і політичних партій пролетаріату.
Державні перевороти і війни були проявом суперництва між пануючими кланами і засобом іноземних держав збереження свого впливу в країнах Латинської Америки.
Лише в декількох країнах Латинської Америки, а саме, в Перу, Чилі і на Кубі утвердились демократичні режими, зміцніли позиції національної буржуазії. Саме цим слід пояснити відмову в 1933 р. США від політики “великого кийка” і перехід до політики “доброго сусіда”.
З другої половини 30-х років в країнах Латинської Америки значно зміцнили свої позиції фашистська Німеччина, Італія, Японія. Німеччина заохочувала переселення німців в Аргентину, Бразилію, Уругвай (туди переселилося 1,5 млн. німців), щоб створити свою потужну діаспору, яку можна було б використати і при вирішенні стратегічних питань.
1. Економічне і соціально-політичне становище Мексики у міжвоєнний період
Мексика не брала участі в Першій світовій війні. У ці роки в Мексиці відбувалась буржуазно-демократична революція. Її наслідком було утвердження в 1917 р. найдемократичнішої конституції на латиноамериканському континенті. За державою було закріплено право на всі природні ресурси країни – землю, надра, води, ліси. Права іноземців на користування ними були обмежені.
Досить радикально передбачалось вирішення аграрного питання шляхом часткової експропріації латифундій і поділу їх серед селян. Було запроваджено 8-годинний робочий день, демократичні права і свободи громадян.
Реалізація основних положень конституції наштовхувалась на опір як місцевої, так і іноземної буржуазії. Уряд В. Карранси не поспішав здійснювати аграрну реформу. На 1919 р. 2 млн.750 тис. селян були безземельними. Селяни вели партизанську війну за свої права, за землю. Лідерами повстанців були Ф. Вілья і Е. Сапата. у 1923 р. вони були вбиті урядовими силами.
Робітничий рух Мексики не вирізнявся ні масовістю, ні організованістю. За вплив на робітничий рух вели боротьбу анархо-синдикалісти, реформісти і марксисти.
Уряд В. Карранси, який прийшов до влади внаслідок революції, намагався трохи обмежити діяльність іноземного капіталу в Мексиці: були збільшені податки нафтопромисловців, здійснено перереєстрацію іноземних володінь. Навіть ось такі досить обмежені заходи уряду на захист національних інтересів викликали невдоволення у монополістів США. У 1920 р. напередодні парламентських виборів у Мексиці стався державний переворот. Його здійснив генерал Обрегон. Змовники заявляли, що вони будуть більш рішуче, ніж В. Карранса захищати національні інтереси Мексики, висловили намір створити велику і процвітаючу Мексику. В. Карранса був вбитий. У столицю Мехіко вступила армія повстанців. Новий уряд очолив генерал Обрегон. У країні утверджувався режим революційного каудільїзму (необмеженої влади). Обрегон проголосив про намір утвердити рівність праці і капіталу, інколи допомагав робітникам у суперечках з підприємцями.
Іноземні держави не визнавали уряд Обрегона, чинили на нього тиск шляхом скорочення видобутку нафти, срібла. Це призвело до різкого збільшення безробіття, голоду, дорожнечі.
Робітники намагались самі налагодити виробництво на шахтах. Селяни захоплювали землю у латифундистів. Проти них уряд Обрегона чинив репресії. Разом з тим, селянам уряд пішов на поступки, передавши їм за 1921-1923 рр. 600 тис. га землі в постійне користування. Ще більше землі вони одержали в тимчасове користування.
Національна буржуазія підтримувала аграрну реформу Обрегона, оскільки це послаблювало політичні позиції латифундистів і відкривало простір швидкого розвитку капіталізму в сільському господарстві.
У відносинах з США уряд Обрегона пішов на поступки і дав згоду на компенсацію за конфісковану в американців під час революції землю, заявив про недоторканість іноземної приватної власності на території Мексики. 31 серпня 1923 р. уряд США відновив дипломатичні відносини з Мексикою, за ними послідували й інші капіталістичні країни (окрім Англії).
У роки економічної стабілізації посилився приплив американських інвестицій в економіку Мексики. Їх загальна сума перевищила 1,5 млрд. доларів. У нафтовій промисловості їх частка досягла 60% (частка мексиканського капіталу складала 1%). У зовнішній торгівлі понад 70% торгового обігу Мексики припадало на частку США.
У 1924 р. уряд Обрегона встановив дипломатичні відносини з СРСР. Того ж року відбулися президентські вибори. Президентом Мексики був обраний генерал Е. Кальєс (соціаліст). У 1925 р. мексиканський Конгрес прийняв закон, який обмежував право власності на надра в Мексиці 50 роками. Американські та англійські нафтові компанії відповіли на це рішення Конгресу згортанням видобутку нафти в Мексиці.
Заодно з американськими та англійськими монополіями виступили латифундисти і католицька церква Мексики. Справа в тому, що латифундисти “потерпіли” від земельної реформи, а церква – від обмеження її впливу на громадське життя (у 1926 р. її позбавили права політичної і майнової діяльності). Католицька церква оголосила уряду Е. Кальєса бойкот, організувала страйк священиків, бойкот театрів, кіно, світських шкіл. Нею були створені воєнізовані загони “Віва Крісто Рей!”. На додачу до цього в 1927 р. генерали Гомеш і Сердано підняли антиурядовий заколот.
Е. Кальєс пішов на згортання аграрної реформи. Селяни не змирились з такими діями уряду, і в ряді штатів, у т. ч. в Мехіко, Мічоакан, Сінолоа, Сінора та ін. підняли повстання. Для придушення повстання селян Е. Кальєс направив військо. Уряд Е. Кальєса став на шлях утисків і робітників, прийняв закон про заборону страйків.
У стосунках зі США уряд Кальєса постійно йшов на поступки. У грудні 1927 р. Конгрес Мексики прийняв закон, згідно з яким концесії, отримані до 1 травня 1917 р. не підлягали націоналізації. Був скасований закон і про обмеження строку дії концесій 50 роками. Після цього налагодились відносини і з католицькою церквою. Це був перший крок вправо уряду Кальєса. Справа в тому, що колишні революціонери уже стали великими власниками (Кальєс, який до обрання президентом був сільським вчителем, також став великим власником).
Такі дії уряду Кальєса в питаннях зовнішньої і внутрішньої політики викликали в країні загострення політичної обстановки. На чолі радикальних елементів став генерал Обрегон. 1 липня 1928 р. Обрегон був обраний президентом Мексики. Через два тижні він був вбитий фанатиком-католиком, щоб “встановити в Мексиці царство Христа”.
Виконуючим обв’язки президента став П. Хіль. У березні 1929 р. почався заколот 44 генералів на чолі з генералом Ескарбоно, підтриманий англійцями і католицькою церквою. Заколот підтримали 18 тис. солдатів із 54 тис. армії Мексики. Озброєні селянські загони допомогли вірним президенту військам придушити заколот. Це змусило США внести деякі корективи в ставлення до Мексики. Вони також сприяли придушенню заколоту (посилення позицій Англії в Мексиці для них було небажаним). Відтепер Мексика опинилась у повній зовнішньополітичній залежності від США.
Після придушення заколоту генералів президент Хіль заборонив Комуністичну партію Мексики, роззброїв партизанські загони, а католицька церква після трьохрічної перерви отримала право богослужіння в костелах і викладання релігії у школах. Загони “Кристерос” перестали існувати.
Світова економічна криза для Мексики через її залежність від іноземного капіталу була досить обтяжливою. Безробітних у Мексиці було не менше 1 млн. чол. Фінансова криза, дефіцит зовнішньоторгового балансу, зростання податків – все це було в Мексиці і мексиканці це відчули на собі досить боляче.
Е.Кальєс, не займаючи ніяких державних посад, здійснював вирішальний вплив на внутрішню і зовнішню політику, проголосив себе “верховним вождем революції”.
Уряд Рубіо став на шлях залучення іноземних капіталів, заборонив страйки, дозволив латифундистам відбирати землю у селян, яку вони одержали згідно аграрної реформи. Уряд Родрігеса (з 1932 р.), як і попередні уряди Мексики направляв військо для придушення селянських повстань у штати Оахака, Пуебло, Дуранто, що виникали на захист своєї землі.
Вихід Мексики з економічної кризи супроводжувався радикалізацією у вирішенні внутрішніх проблем. Національно-революційна партія (створена Е. Кальєсом у 1929 р.) і її ліве крило на чолі з ветераном мексиканської революції Л. Карденесом в 1933 р. розробила “шестирічний план”, який передбачав наділення селян землею, піднесення економічного і технічного рівня землеробства, створення кооперативів і ін.
Ось цей “шестирічний план” став виборчою платформою генерала Л. Карденеса, який став президентом у грудні 1934 р. Уряд Карденеса одразу ж приступив до реалізації передвиборчої програми, аграрної реформи зокрема. Були відновлені демократичні свободи, право на страйки, легалізована Компартія та ін. Е. Кальєс виступив проти прогресивних реформ Л. Карденеса. У 1934 р. підняв заколот проти Карденеса, але зазнав поразки і був висланий з Мексики в США.
Л. Карденес реформував національно-революційну партію в партію мексиканської революції, залучивши до неї масові робітничі і селянські організації. Це була партія соціалістичної орієнтації. Аграрна реформа здійснювалась по всій країні. За період з 1934-1938 рр. селяни отримали ще 17 млн. га землі (в основному це були землі іноземних компаній). У руках латифундистів ще зоставалось 80 млн. га землі.
23 червня 1937 р. уряд Карденеса націоналізував залізниці, що належали іноземним компаніям, а в грудні 1937 р. арбітражний суд Мексики, розглянувши скаргу робітників нафтової промисловості, прийняв рішення про підвищення річного фонду зарплати на 26 млн. песо (приблизно такого збільшення зарплати і вимагала профспілка нафтовиків). Підприємці звернулись із скаргою до Верховного суду. 1 березня 1938 р. Верховний суд Мексики визнав рішення арбітражного суду правильним. Однак нафтові компанії не збирались виконувати рішення Верховного суду Мексики.
За таких умов уряд Карденеса оголосив 18 березня 1938 р. про націоналізацію нафтової промисловості. 17 англійських та американських компаній стали власністю Мексики. Компанії відмовились визнати законним рішення уряду Мексики. Уряди США і Англії з свого боку ввели економічні санкції проти Мексики, наклали ембарго на закупку мексиканського срібла, почався бойкот мексиканської нафти. У відповідь уряд Карденеса розірвав дипломатичні відносини з Англією.
Антиімперіалістичні дії уряду Карденеса були активно підтримані народом Мексики. 23 березня 1938 р. в Мехіко відбулась 250-тисячна демонстрація на підтримку свого уряду. У ній взяли участь озброєні загони робітників. Спроба реакційних сил на чолі з генералом Серільо восени 1938 р. повалити уряд Карденеса потерпіла поразку. Заколотники були розгромлені.
Внаслідок антиімперіалістичних заходів Карденеса позиції іноземних компаній у Мексиці були підірвані і було укріплено національний суверенітет. Складною для Мексики проблемою залишалась зовнішня фінансова заборгованість, залежність від світового капіталістичного ринку.
2. Економічне і соціально-політичне становище Аргентини у міжвоєнний період
На кінець Першої світової війни Аргентина була аграрною країною з високорозвинутим сільським господарством. Землею володіли, в основному, латифундисти та іноземні компанії. Більшість селян не мали землі і змушені були її орендувати. Число батраків на селі постійно зростало.
Використовуючи природні умови, естенсьеро (власники великих пасовищ) постійно збільшували поголів’я великої рогатої худоби. На 1922 р. воно досягло 37 млн. голів. Експорт Аргентини на 98% складався з сільгосппродуктів. Це надзвичайно посилило залежність Аргентини від світового ринку.
Після війни експорт сільгосппродуктів скоротився з 615 млн. доларів до 49 млн. доларів. В економіці Аргентини панував англійський капітал, що контролював залізниці, телеграфний і телефонний зв’язок, комунальне господарство міст, м’ясохолодобійні та ін. Спроби США потіснити англійський капітал в Аргентині не дали вагомого результату через те, що Аргентина і США були конкурентами по деяких продуктах, а Англія була основним покупцем аргентинської сільгосппродукції.
Промисловий розвиток Аргентини дещо пожвавився в роки Першої світової війни, з’явились текстильні, скляні, електротехнічні, хімічні та інші підприємства. Можна навіть говорити про випередження Аргентиною у промисловому розвитку інших латиноамериканських країн. Зауважимо, що 2/3 усіх її підприємств і транспорт належали іноземному капіталу. До того ж наплив іноземних промислових товарів зростав. Це вело до закриття аргентинських заводів і фабрик, які не витримували конкуренції. Наслідком цього було зростання безробіття, цінна сільгосппродукти (в середньому на 150-200%), на одяг та предмети домашнього вжитку – майже в 3 рази.
Президентом країни у 1916-1922 рр. був І. Ірігойєн – один із засновників Радикальної партії і незмінний її лідер упродовж двох десятиріч. Він захищав інтереси національної буржуазії, заохочував розвиток промисловості, намагався обмежити привілеї латифундистів, а також по можливості обмежити діяльність іноземних монополій. Профспілки отримали право на свою діяльність, була заборонена робота в недільні дні. В опозиції до Ірігойєна знаходилась Консервативна партія, яка представляла інтереси латифундистів, католицької верхівки і воєнних.
Серед робітничого класу, 30% якого складали емігранти з Європи і країн Латинської Америки, були поширені анархо-синдикалістські ідеї. Вимоги “повалення буржуазії” вживалися з закликами до класового співробітництва і угод з підприємцями. Профспілки об’єднували до 100 тис. робітників.
У листопаді 1918 р. в Буенос-Айресі почався страйк 2,500 робітників металургійного заводу, який належав англійській фірмі. Страйкарі вимагали 8-годинного робочого дня, підвищення зарплати. Страйк тривав понад 2 місяці. 7 січня 1919 р. господарі заводу викликали військо і кінну поліцію, які під час зіткнень з робітниками вбили 6 чоловік і 30 поранили. Після цього почався загальний страйк робітників столиці.
9 січня під час похорону загиблих робітників, в якому взяли участь понад 200 тис. чол., на похоронну процесію напали війська і поліція. Було вбито і поранено ще сотні чоловік. Робітники почали громити арсенал, будувати барикади. Урядові сили почали погроми в робітничих кварталах, приміщень профспілок. Криваві бої робітників з урядовими силами тривали до 15 січня. За ці дні загинуло більше 1500 робітників. В Аргентині було оголошено стан облоги. Цей тиждень відомий в історії під назвою “кривавого” або “трагічного” тижня. Робітники в цих битвах потерпіли поразку.
Страйковий рух не спадав. У січні 1919 р. страйкувало понад 80 тис. залізничників, моряків. Сільгоспробітники підпалювали склади зерна і продуктів харчування. Селяни отримали 8 млн. га землі. На хвилі піднесення страйкового руху в грудні 1920 р. була утворена Комуністична партія Аргентини, яку очолили В.Кадовілья і Р. Гіольді.
Внутрішня політика Ірігойєна ставала все більше правою. Були закриті приміщення робітничих організацій, сотні людей було арештовано. У відповідь на з’їзді профспілок було прийнято рішення про їх об’єднання в єдину профспілку. Однак реалізувати цю ідею так і не вдалося. Окремі категорії профспілок (муніципальних працівників, кравців та ін.) не увійшли до об’єднаної профспілки.
У квітні 1922 р. президентом Аргентини був обраний М. Альвеар, лідер правих радикалів. Між ним і Ірогейєном виникли суперечки, які призвели до розколу Радикальної партії. Прибічники Альвеара виступили проти персональної диктатури Ірогейєна. Економічний курс Альвеара був зорієнтований на заохочення національного виробництва. У зовнішній політиці Альвеар пішов на ще більше зближення з Англією, знизив мита на англійські промислові товари, підтримав Англію в її протистоянні з США на панамериканській конференції в Сант-Яго (1928 р.).
У 1928 р. в Аргентині відбулися президентські вибори. Перемогу здобув Ірігойєн. Він, навпаки, орієнтувався на США, хоч робив деякі кроки по обмеженню їх експансії. Аргентина відмовила американській нафтовій компанії “Стандарт Ойл” в одержанні нафтових концесій Патагонії, а в 1930 р. Конгрес прийняв закон про націоналізацію нафтової промисловості. Аргентина різко виступила на панамериканській конференції в Гавані (1928 р.) проти високих митних зборів на сільгосппродукти в США.
З СРСР Аргентина не бажала встановлювати дипломатичні відносини. Лише в 1926 р. був покладений початок торговельним відносинам обох країн.
У січні 1928 р. в Аргентині загострилася економічна криза. Різко знизився вивіз пшениці і інших зернових продуктів, скоротилася зовнішня торгівля, державний борг зріс у 3 рази. Розорення дрібної буржуазії набуло загрозливих розмірів, у такій же мірі росло безробіття. Зарплата робітників знизилась на 20%.
Робітничий клас Аргентини чинив опір монополіям. Страйки харчовиків, портовиків, мебельників та інших категорій трудящих переростали в загальні страйки і політичні страйки. У березні 1930 р. через страйк залізничників був паралізований залізничний рух у країні. Страйки мали місце в таких провінціях, як Кордова, Санта-Фе, Тукуман та ін.
Уряд Ірігойєна пішов на поступки. Було введено 8-годинний робочий день, прийнято закон про мінімум зарплати. Невдоволення реакційних сил такими діями Ірігойєна наростало.
6 вересня 1930 р. генерал Х. Урібуру здійснив державний переворот і встановив диктатуру. Він взяв курс на придушення робітничого руху, ввів стан облоги, розпустив парламент, вислав за межі країни Ірігойєна. Компартія та інші організації робітничого класу пішли у підпілля. Тисячі людей були вислані на Вогняну Землю. Усі партії були розпущені. На основі партії консерваторів була створена національно-демократична партія. США надали диктатору Урібуру велику позику після того, як він заявив, що не буде націоналізовувати нафтову промисловість.
У 1931 р. на президентських виборах переміг генерал А. Хусто (правий радикал), який керував Аргентиною до 1938р. Внутрішньополітичний курс залишався без змін. Репресії проти лівих організацій не тільки не припинилися, але і посилились і доповнились політичними вбивствами.
У зовнішній політиці Хусто пробував обмежити експансію США, уладнати з Англією проблему закупівлі м’яса. У 1933 р. ця проблема була вирішена, 85% аргентинського м’яса закупляла Англія.
У середині 30-х років в Аргентині розгорнулась боротьба за утворення Національного фронту – з боку правих сил. і Народного фронту – з боку лівих сил. Саме в цей час в Аргентині з’явились фашистські організації (серед німецьких емігрантів в першу чергу), у т. ч. “Цивільний легіон”. В 1935 р. уряд Хусто уклав з урядами Бразилії і Уругваю “антикомуністичний Пакт”.
У 1936 р. відбулися вибори до парламенту. Перемогу здобули ліві партії, що сприяло зростанню авторитету лозунгу Народного фронту в країні. На першотравневому мітингу в 1938 р. одночасно виступали демократи, ліві радикали, соціалісти та комуністи, які заявляли про рішимість вести боротьбу проти фашизму, за демократичні свободи. Однак події в Іспанії лякали прибічників буржуазної демократії в Аргентині можливістю виходу за рамки буржуазної держави. Народний фронт не був створений. Соціалісти і ліві радикали відхилили пропозицію комуністів про єдність дій у боротьбі проти монополій.
На президентських виборах у 1938 р. ліві сили виступали роз’єднано. Президентом Аргентини був обраний Ортіс (1938-1940 рр.), колишній директор американської фірми “Уніон телефонік”. Він знизив тарифи на американські промислові товари, сприяв росту американських капіталовкладень в економіку Аргентини. Політична ситуація в Аргентині дещо пом’якшала, репресії зменшились.
Напередодні Другої світової війни різко посилилось економічне проникнення держав “Осі” в Аргентину. Багато банків і великих підприємств в Аргентині опинилися в руках держав “Осі”. Економічна експансія поєднувалась з експансією ідеологічною і політичною. Саме цим слід пояснювати доброзичливу позицію уряду Ортіса до фашистського блоку в роки Другої світової війни, хоч офіційно було заявлено про нейтралітет.
3. Економічне і соціально-політичне становище Бразилії у міжвоєнний період
Бразилія – найбільша по території і найбагатша за природними ресурсами країна Латинської Америки. В економіці країни панували іноземні монополії. Виробництво кави було таким значним, що воно складала 70% бразильського експорту. Від урожаю, збирання і продажу кави залежало все економічне життя країни. Бразилія і після Першої світової війни залишалась аграрною країною. Робітників було всього трохи більше 2 млн. чол., значна частина яких була іноземного походження.
Землею розпоряджались місцеві латифундисти й іноземні концесіонери. Всього оброблялось 1,6% придатної для вирощування сільгосппродукції землі. Земля була сконцентрована у крупних латифундистів, у той же час значна частина селян була безземельною. Вони орендували землю у латифундистів, або були батраками. У найважчому становищі були негри, метиси і самбо (діти від індіанських і негритянських батьків). Вони становили майже половину населення Бразилії і зазнавали на собі найжорстокіші прояви національного гноблення.
Англійський капітал контролював залізниці, комунальні підприємства, виробництво кави. Упродовж 20-ти років він значною мірою був витіснений американським капіталом. У Бразилії після війни швидко зростала текстильна, взуттєва, миловарна промисловість. М’ясохолодобійні, яких ставало все більше, переважно належали американським компаніям. Значна частина робітничого класу була емігрантами з Європи. Керівництво робітничим рухом здійснювала Бразильська робітнича конфедерація. Вона організовувала робітників на боротьбу за 8-годинний робочий день, за підвищення зарплати, поліпшення умов праці. У 1921р. страйки були заборонені, робітничі організації зазнавали репресій. Більшість профспілок були розгромлені. У 1922 р. була утворені Комуністична партія Бразилії.
Новим явищем у політичному житті Бразилії був рух лейтенантів, які
5 липня 1922 р. підняли повстання військового гарнізону фортеці Капакабана. Сили повсталих солдатів були нерівними з урядовими силами. Повстання зазнало поразки. Основна маса повсталих здалися урядовим силам. Лише 18 героїв із зброєю в руках бились до останнього. Рух 1922 р. в армії зробив глибоке враження на громадську думку і викликав прагнення багатьох молодих людей продовжити боротьбу за демократію. В 1922 р. відбулися президентські вибори. Перемогу здобув А. Бернарде (Республіканська партія). Він виконував обов’язки президента Бразилії до 1926 р. Це були роки політичного терору. Профспілки були заборонені, в країні був запроваджений стан облоги.
5 липня 1924 р. в Сан-Паулу почалося збройне повстання військових частин проти режиму Бернардеса. Повсталі захопили Сан-Паулу й утримували його упродовж трьох тижнів. Урядові сили витіснили повсталих військових з міста і вони відступили у глиб країни.
Естафету боротьби проти режиму Бернардеса перейняв капітан Прес тес, який підняв повстання на півдні Бразилії в штаті Ріо-Гранде де Сул. Вимоги повсталих були досить поміркованими: забезпечити в країні демократичні права і свободи, провести амністію політв’язнів, здійснити безкоштовну початкову освіту та ін.
У жовтні 1924 р. війська Престеса об’єднались з відступаючими з Сан - Паулу повсталими частинами і почався похід півтора тисячної “непереможеної” колони Престеса через усю Бразилію з півдня на північ, який тривав більше двох років (з жовтня 1924 до лютого 1927 р.). До колони Престеса приєднались революційно налаштовані студенти, робітники, селяни, батраки. Колона рухалась під гаслом: “Не дамо згаснути полум’ю революції!”. У місцях, де проходила колона Престеса, були ліквідовані боргові обв’язки селян, чимало із них отримали землю.
І все ж сили повсталих і урядових військ були не на користь перших. К. Престес, пройшовши з колоною 2,5 тис. км., вирішив у грудні 1927 р. припинити боротьбу і перейшов на територію Болівії. Ім’я Престеса стало в Бразилії символом надії.
На президентських виборах 1926 р. перемогу здобув В. Луїс, який обіймав цю посаду до 1930 р.
Світова економічна криза для Бразилії була досить важкою. З другої половини 1929 р. ціни на каву почали падати. Розорення дрібних і середніх господарств набрало великих масштабів. Щоб затримати падіння цін, плантатори й експортери кави у продовж 1931-1934рр. спалили 27 млн. мішків по 60 кг кави. На три роки була заборонена посадка нових кавових дерев.
Друга за величиною галузь – текстильна – також переживала глибоку кризу. За період з 1929-1933 рр. зарплата текстильників була скорочена більш як на 60%.
На президентських виборах 1930 р. перемогу здобув К. Престес. Однак результати виборів були опротестовані ліберальним альянсом який і здійснив у жовтні 1930 р. воєнний переворот. Тимчасовим президентом став Ж. Варгас (великий поміщик-скотар).
Ж. Варгас пішов на поступки повсталим Сан-Паулу. Половина боргів була виплачена державою, були призначені вибори в Установчі збори. Це означало, що між національною буржуазією і поміщиками було досягнуте порозуміння.
Установчі збори розробили нову конституцію, яка вступила в силу в липні 1934 р., після чого Ж. Варгас був обраний президентом республіки. Саме в цей час у Бразилії була заснована фашистська партія – Бразильський патріотичний рух. У ньому брали участь, перш за все, німецькі та італійські емігранти. Вони взяли курс на зближення з Німеччиною і Італією. Їхні озброєні загони були досить чисельними. Напади на робітничі організації для них стали звичним явищем.
У березні 1935 р. у Бразилії була створена коаліція Національно-визвольний альянс, до якого увійшли профспілки, студентські спілки, селянські ліги та ін. До нього примкнула частина депутатів та губернаторів, які були не згідні з політикою президента Ж. Варгаса. Програма Альянсу передбачала забезпечення національної незалежності і створення національно-революційного уряду, націоналізацію іноземного капіталу, захист демократичних свобод, передачу селянам і робітникам експропрійованих у національних зрадників земель, запровадження соціального страхування, рівної плати за працю та ін.
За чотири місяці в Бразилії було створено 1500 осередків Альянсу, в яких нараховувалось понад 1,5 млн. чол. Почесним головою Альянсу був обраний К. Престес, який перебував в еміграції. У 1934 р. К. Престес вступив у ряди Комуністичної партії Бразилії.
11 липня 1935 р. уряд Ж. Варгаса оголосив Альянс поза законом, було заарештовано понад 20 тис. чол. На заклик Альянсу відбулися повстання в м. Наталі, військових в Ріо-де-Жанейро. Ці повстання зазнали поразки. У 1936 р. був заарештований К. Престес, якого засудили на 16 років і 8 місяців тюремного ув’язнення.
У листопаді 1937 р. Ж. Варгас здійснив державний переворот, скасував конституцію і встановив диктатуру. Відбулися арешти сенаторів і депутатів, які були незгідні з переворотом. Бразилія була оголошена корпоративною республікою. Страйки робітників а також створення ними своїх організацій було заборонено. Разом з тим, Ж. Варгас став на шлях зміцнення державного сектору економіки, встановив мінімум зарплати, ввів пенсії промисловим робітникам, відмовився вступити в Антикомуністичний Пакт, націоналізував ряд іноземних компаній. У травні 1938 р. “інтегралісти” підняли проти Ж. Варгаса повстання, але зазнали поразки. Внутрішня політика Ж. Варгаса залишилася без змін. У зовнішній політиці Бразилія вела гру між імперіалістичними угрупуваннями, схилившись напередодні. Другої світової війни на бік США.
4. Економічне і соціально-політичне становище Чилі у міжвоєнний період
Економіка Чилі розвивалась по двох основних напрямках: сільськогосподарське і гірничо-видобувне виробництво (головним чином, мідь і селітра). В економіці Чилі панував англійський капітал. Його інвестиції досягли 331 млн. доларів, а інвестиції США становили лише 15 млн. доларів.
Після Першої світової війни США активізували проникнення свого капіталу в Чилі. Уже на 1920 р. його сума досягла 200 млн. доларів, а на кінець 1939 р. – 700 млн. доларів, обігнавши англійські капіталовкладення. Американський капітал заволодів гірничо-видобувною промисловістю, банками, залізницями, пароплавними лініями. Чилійська дрібна буржуазія не витримувала конкуренції і розорювалась. Із 3196 промислових підприємств 1412 належали американським і англійським монополістам.
Іноземний капітал сприяв створенню і розвитку в Чилі хімічної, цементної, текстильної, швейної і м’ясної промисловості. Це привело до появи і формування чилійського пролетаріату, який відзначався найбільшою політичною активністю серед інших країн Латинської Америки.
Така ситуація була зумовлена надзвичайно низькою зарплатою робітників і дорожнечею продуктів харчування та комунальних послуг.
Латифундисти забезпечували обробіток лише 20% землі, а решта використовувалась під пасовища. Продуктивність сільського господарства була дуже низькою. Більшість селян мали не більше 1 га землі, а решта була батраками з невеличким земельним наділом. За земельний наділ вони відробляли у власника землі до 265 днів на рік.
Після Першої світової війни впав попит на мідь, селітру. Це призвело до безробіття і голоду сотень тисяч робітників. У Сант-Яго відбувся масовий мітинг проти голоду. Страйки робітників, демонстрації студентів, селянські виступи – це основні напрямки боротьби в чилійському суспільстві за свої права. Робітники вимагали націоналізації селітряної промисловості. Найпомітнішим був страйк на селітряних розробках влітку 1925 р. у Ла Коруньї. Урядові війська вбили понад 2 тис. страйкарів.
Профспілковий рух Чилі був представлений Робітничою федерацією, яку очолював Л. Рекабаррен. Політичними організаціями робітничого класу були Соціалістична робітнича партія і з 1922 р. – Комуністична партія Чилі.
У 1920 р. на президентських виборах перемогу здобув кандидат ліберального союзу А. Алесандрі. Власне, він не добрав трохи голосів, але за підтримки Соціалістичної партії Верховний суд затвердив А. Алесандрі президентом Чилі. Консерватори, які до цього часу були при владі, зазнали поразки.
5 вересня 1924 р. воєнна хунта повалила владу А. Алесандрі. Однак через чотири місяці і ця хунта була відсторонена від влади новою воєнною хунтою, яка відновила владу А. Алесандрі. У серпні 1925 р. Конгрес Чилі прийняв нову конституцію, яка закріпила основні демократичні права і свободи громадян. Відновлення конституційного ладу дозволило вийти із підпілля Комуністичній партії, хоч переслідування робітничого руху не припинялися.
У лютому 1927 р. ставленик США полковник К. Ібаньєс здійснив державний переворот. Репресії проти робітничих організацій розпочалися по усій країні, його називали “чилійським Муссоліні”. За його правління була спроба підкупити робітничий клас, передавши йому 2% прибутків капіталістів. Цій же меті було підпорядковане рішення про заснування корпоративних організацій. Однак уже в 1929 р. цей процес припинився. Не виправдала себе і політика кредитування селян для купівлі ними землі.
Світова економічна криза з великою силою насунулась на Чилі. Виплавка міді у 1932 р. скоротилась з 320 тис. т до 103 тис. т в 1929 р. Експорт Чилі у 1932 р. порівняно з 1929 р. скоротився у 8 разів, а імпорт – у 7,5 разів.
Фінансова криза спонукала уряд до припинення виплат по іноземних позиках. Кількість безробітних досягла в 1932 р. 350 тис. чол. (із 4 млн. населення Чилі). Зниження зарплати промислових робітників досягло 40%.
На чисельних мітингах робітників звучали вимоги відставки диктатора Ібаньєса. Диктатор був змушений відмовитися від влади і втік в Аргентину. У грудні 1931 р. президентом став Х. Монтеро. Однак це не зменшило політичної напруги. 23 серпня 1931 р. в Чилі почався загальний страйк. Мало місце заворушення в армії, на флоті. На кораблях у порту Кокімбо були підняті червоні прапори, обрані матроські комітети. У повстанні взяло участь понад 10 тис. моряків. Урядові сили жорстоко придушили повстання. 20 чоловік було розстріляно, 10 тис. чол. було віддано до суду, сотні учасників повстання були засуджені до каторжних робіт або до ув’язнення.
4 червня 1932 р. почалося повстання воєнного гарнізону столиці. Повсталих солдатів підтримали робітники, дрібна міська буржуазія, студенти. Уряд Монтеро пішов у відставку. Владу в Чилі захопили Девіла і Грове. У країні почалися масові демонстрації, під час яких демонстранти вимагали ліквідувати американську селітряну компанію “Косач”. 12червня 1932 р. Девіла був змушений вийти зі складу уряду.
Новий уряд Чилі очолив Грове. Він проголосив Чилі “соціалістичною” республікою. Він обіцяв амністію політв’язням, встановити контроль над зовнішньою і внутрішньою торгівлею, ліквідувати американську селітряну компанію “Косач”, звільнити орендарів від старої заборгованості, забезпечити населення продуктами харчування і т.д. Однак нічого із передвиборної програми Грове не виконував.
З 4 до 16 червня 1932 р. в столиці Чилі Сант-Яго за пропозицією Компартії було створено 11 рад робітничих депутатів, які існували поруч з хунтою. “Соціалістичний” уряд Грове проіснував 2 тижні і був повалений реакційними силами. Ради були розігнані, робітничі організації піддавались репресіям.
На президентських виборах у жовтні 1932 р. перемогу здобув А. Алесандрі. Він відмовився ліквідовувати американську селітряну компанію “Косач”, а лише дав їй нову назву “Ковенса” (Корпорація по продажу селітри і йоду). Підтримав А. Алесандрі і фашистських заколотників в Іспанії.
У квітні 1935 р. прихильники ідеї соціалізму утворили в Чилі Соціалістичну партію, яка виступала за проведення соціальних реформ у країні. У тому ж році був утворений Народний фронт на основі об’єднання усіх профспілкових організацій, Комуністичної, Демократичної і Радикальної партії. 25 жовтня 1938 р. на виборах президента перемогу здобув кандидат Народного фронту професор П. Серда. Це була перша перемога демократичних сил у Латинській Америці.
Уряд Народного фронту створив належні умови для зростання впливу профспілок, були відновлені такі демократичні права, як право зборів, організацій, страйків та ін. Однак головне гасло Народного фронту: “Хліб, притулок, одяг!” так і не було здійснене. Заклики уряду до “замирення” і “співпраці” класів вносили елементи дезорганізації в робітничий рух. До того ж фашистські організації діяли в Чилі безперешкодно.
Тим не менше перемога Народного фронту означала перемогу антифашистського демократичного руху в одній із великих країн Латинської Америки.
5. Економічне і соціально-політичне становище Куби у міжвоєнний період
Після Першої світової війни посилився процес проникнення капіталу США в цукрову, тютюнову промисловість Куби. На 1929 р. він досяг 1,5 млрд. доларів. У 1921 р. почалось катастрофічне падіння виробництва цукру, що негативно вплинуло на економічне становище трудящих мас.
У політичному житті Куби фактично керував американський генерал Краудер. Враховуючи, що з 1917 р. на острові уже знаходились американські війська, можна сказати, що Куба фактично втратила свій суверенітет.
Опір з боку кубинців таким діям США був такий сильний, що в лютому 1922 р. США відкликали з Куби генерала Краудера і свої війська.
З 1925 р. президентом Куби був Х. Мачадо, який встановив свою особисту диктатуру. Він був обраний з допомогою США і тому всіляко сприяв проникненню американського капіталу на Кубу. Він ліквідував автономію Гаванського університету, заборонив профспілки, себе називав “Антиль-ським Муссоліні”. А народ називав його “президентом 1000 вбивств” через те, що вбивства журналістів, студентів, письменників, робітників за його правління стали звичайним явищем.
Державний борг Куби зріс у два рази. Економічне становище населення, особливо селян, різко погіршилось. У 1925 р. орендарі почали рух за поліпшення умов праці. Вони припинили висадку тростини, інколи спалювали свої посіви. Військо суворо придушило цей рух. Терор Х. Мачадо здійснював не тільки проти орендарів, але й інших верств населення. Уся Куба була озброєним табором.
У липні 1925 р. на Кубі Х. Мелья заснував Комуністичну партію, а на першому всекубинському з’їзді профспілок була створена Національна робітнича федерація Куби.
Світова економічна криза 1929-1933 рр. важко відбилась на економіці Куби, яка цілком залежала від торгівлі з США. Кубинський експорт скоротився у США більш як у три рази. У 1931 р. Х. Мачадо прийняв рішення про скорочення на 30% виробництва цукру, щоб домогтися підвищення цін. Але сталося так, що і виробництво цукру скоротилося, і падіння цін не припинилося. Це ще більше загострило соціальну напругу.
У 1932 р. в країні з населенням у 4 млн. чол. нараховувалось 800 тис. чол. безробітних. Економічні і політичні страйки, селянські заворушення, студентські і робітничі демонстрації стали повсякденним явищем.
1 серпня 1933 р. в Гавані була розстріляна масова патріотична демонстрація. 4 серпня на Кубі почався загальний страйк протесту під гаслами: “Геть Мачадо!”, “Геть імперіалізм янкі!”. Селяни брались за зброю і почали самовільно захоплювати землю латифундистів. Революційний рух проник і в армію. Солдати відмовлялися стріляти в робітників і селян. Стихійно почали виникати ради робітничо-селянських депутатів.
12 серпня 1933 р. офіцери з відома президента США Ф. Рузвельта примусили Х. Мачадо в присутності посла США зробити заяву про свою відпустку і виїхати з Куби на Багамські острови. Так впала диктатура Х. Мачадо. Це був початок буржуазно-демократичної революції. Новий уряд Куби очолив де-Сеспедес. Студентський рух на цьому етапі революції висунув гасло: “Куба для кубинців!”. Це був протест проти засилля США в економічному і політичному житті Куби. Уряд Сеспедеса повідомив про намір понизити зарплату сержантам і солдатам кубинської армії. Це викликало з їх боку рішучий протест.
4 вересня 1933 р. відбувся державний переворот у ході якого влада Сеспедеса була повалена. Сержант Ф. Батиста, один із керівників перевороту, отримав чин полковника і був призначений головнокомандувачем кубинської армії. До складу хунти він не увійшов.
10 вересня 1933 р. хунта передала владу тимчасовому урядову на чолі з президентом Мартіном. США відмовились визнати уряд Мартіна. У грудні 1933 – січні 1934 рр. уряд Мартіна здійснив ряд прогресивних заходів по утвердженню національного суверенітету Куби, обмежив діяльність американських монополій, підвищив зарплату робітникам, здійснив часткову конфіскацію землі мачадистів.
Ці заходи посилили невдоволення з боку США. До берегів Куби була направлена американська військова ескадра з 30 кораблів. І лише масові протести кубинців проти таких дій США не дозволили їм здійснити висадку війська на острів. Єдине, що могли зробити США, так це ввести квоту на вивіз кубинського цукру в США. Це були економічні санкції проти уряду Мартіна.
Реальна влада на Кубі все більше переходила до Батисти. 14 січня 1935 р. Батиста змусив Мартіна піти у відставку. Новий уряд очолив Мендієта. Цей уряд США одразу ж визнали. Мендієта ввів на Кубі стан облоги, заборонив компартію. США на цей час уже мали на Кубі воєнно-морську базу в бухті Гуантанамо і сильні позиції в економіці острова.
Упродовж 1933-1935 рр. на Кубі велась активна страйкова боротьба робітників, селян. Апогеєм страйкового руху був березневий страйк 77 тис. чол. Вони вимагали ліквідації воєнної диктатури і відновлення демократичних свобод. Цей страйк закінчився поразкою. Це і був кінець буржуазно-демократичної революції. Кубинська буржуазія і латифундисти спільно із США зуміли зупинити розвиток революції на Кубі.
З 1933 до 1935 рр. на Кубі змінилося 8 урядів. Фактичним диктатором Куби був Батиста, який спирався на 30-тисячну армію. У 1937 р. за ініціативою Компартії було створено Народно-революційний блок, до якого увійшли Компартія, профспілкові організації, селянські ліги. Батиста, враховуючи полівіння в Мексиці, політику “доброго сусіда” Ф. Рузвельта, був змушений відновити деякі демократичні свободи. Були легалізовані профспілкові організації, вийшла із підпілля Компартія Куби.
У листопаді 1939 р. відбулися вибори в Установчі збори Куби. На президентських виборах 1940р. Батиста здобув перемогу і став президентом Куби. США заявили про свою підтримку Батисти.
