пользователей: 21241
предметов: 10456
вопросов: 177505
Конспект-online
зарегистрируйся или войди через vk.com чтобы оставить конспект.
РЕГИСТРАЦИЯ ЭКСКУРСИЯ

I семестр:
» History222
» ВЛК
» Нова історіяяяяя 2
» История Зарубежной Культуры
» Украинский язык
» Валеология
» Андр
» Istoriografhy
» Азия и Африка
» Економика
» Нова історія
» Религия
» Державний
» ІСТОРІОГРАФІЯ!
» Правознавство
» New history
» Ек
» НОВА ІСТОРІЯ !!!
» СЛОВЯНИ
» ШЦР
» Політологія
» СЛН
» СпецКурс
» СамробШНЦР
» МДЛ ШНЦР
» Культура
» ЕКЗАМЕН ШНЦР
» ШНЦР МОДУЛЬ
» СЛОВЯНИ №2
» І
» Філософія
» ШНЦР САМ
» Соціо
» ІСК Модуль
» E
» ІІІІІІІІІ
» Укр еміграція
» Методологія
» КНП КУЛ
» Етика
» Візантія)
» Мова історії
» Проблеми давньої історії
» ЯІ
» Mandr
» АКТ ПРБ НОВІТ ШНЦР

2 модуль

 

Цивільним законодавством  регулюються особисті майнові та не майнові  відносини засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні та рівності і самостійності їх учасників.

Предметом цивільного права є:

1) майнові відносини, пов'язані з використанням товарно-грошової форми;

2) відносини, що виникають у сфері інтелектуальної діяльності, і які базуються на інституті авторського права чи права промислової власності. Ці відносини пов'язані зі створенням, використанням та охороною результатів інтелектуальної діяльності (творів науки, літератури, мистецтва, товарних зразків, фірмових найменувань, винаходів, тощо).

3)особисті немайнові відносини, що пов'язані із захистом честі і гідності, ділової репутації фізичних і юридичних осіб; охороною інтересів фізичної особи, зображеної в творах образотворчого мистецтва;  правом фізичної особи на життя, здоров'я, особисту свободу, на недоторканість житла,  свободу світогляду і віросповідання і т. ін.

Цивільні правовідносини регулюються диспозитивним методом:

  • юридична рівність сторін,
  • вільне волевиявлення,
  • майнова самостійність сторін.  

Засади цивільного законодавства:

- неприпустимість свавільного втручання в сферу особистого життя людини;

- неприпустимість позбавлення  права власності, крім  випадків, передбачених законом;

- свобода договору;

- свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом;

- судовий захист.

 

42.

Акти цивільного законодавства визначені у ст.4 ЦК.

Основним актом цивільного законодавства України є Цивільний кодекс України. Актами цивільного законодавства є також інші закони України, які приймаються відповідно до Конституції України та цього Кодексу.

Цивільні відносини можуть регулюватись актами Президента України у випадках, встановлених Конституцією України. Якщо акти Президента, видані у випадках, встановлених Конституцією України, та постанови Кабінету Міністрів у галузі цивільного права у кожному разі є актами цивільного законодавства, то інші органи державної влади можуть видавати нормативно-правові акти, що регулюють цивільні відносини, лише у випадках і в межах, встановлених законом. Тобто, вимогою до актів Президента та Кабінету Міністрів у галузі цивільного права є відповідність цих актів Конституції, ЦК або іншому закону у той час, як вимогами до актів інших органів влади України є, по-перше, наявність у законі вказівки про те, що вони можуть видавати нормативно-правові акти, які регулюють цивільні відносини, а по-друге, відповідність цих актів положенням ЦК та інших законів.

Актами цивільного законодавства є також постанови Кабінету Міністрів України. Якщо постанова Кабінету Міністрів України суперечить положенням цього Кодексу або іншому закону, застосовуються відповідні положення цього Кодексу або іншого закону.   Інші органи державної влади України, органи влади Автономної Республіки Крим можуть видавати нормативно-правові акти, що регулюють цивільні відносини, лише у випадках і в межах, встановлених Конституцією України  та законом.

 

 

43.

Суб'єктом цивільного правовідношення є будь-яка особа, поведінка якої регулюється нормами цивільного права. Учасники цивільних правовідносин поділяються на такі категорії:

а) фізичні особи (громадяни України, іноземці, особи без громадянства);

б) юридичні особи (підприємства, установи, організації);

в) держава Україна;

г) Автономна Республіка Крим;

д) територіальні громади;

є) іноземні держави;

ж) інші суб'єкти публічного права (ст. 2 ЦК).

Можливість особи стати учасником цивільного правовідношення називається правосуб'єктністю. Складовими правосуб'єктності є правоздатність та дієздатність. Якщо під правоздатністю розуміють здатність особи набувати цивільні права та обов'язки, то під дієздатністю — здатність особи своїми діями набувати для себе права та обов'язки.

Під об'єктом цивільного правовідношення розуміють все те, з приводу чого виникають відповідні правовідносини. Безоб'єктних цивільних відносин не існує. Об'єктами цивільних правовідносин можуть виступати:

а) речі;

б) дії (в тому числі послуги);

в) результати інтелектуальної творчості;

г) особисті немайнові блага;

д) інформація тощо.

 

44.

Цивільна правоздатність – здатність мати цивільні права та обов’язки, визнається за всіма фізичними особами, вона виникає у момент народження фізичної особи і припиняється у момент її смерті.

Цивільна дієздатність – визнається за фізичними особами, які усвідомлюють значення своїх дій та можуть керувати ними.

 Види цивільної дієздатності:

- повна(18 р.),

- часткова(14 р.),

- неповна дієздатність (від 14 до 18 р.).

 

45.

Право власності – право особи на річ, яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, не залежно від волі інших осіб.

 Зміст права власності:

1) Право володіння – фактична наявність речі у власника (законні,незаконні).

2) Право користування – можливість вилучати з речі її корисні властивості.

3) Право розпорядження – можливість впливати на річ, визначити її практичну або юридичну долю.

Згідно  статті  328 Цивільного Кодексу України підставами набуття права власності є:

     1. Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

      2. Право  власності вважається набутим правомірно,  якщо інше прямо  не  випливає  із  закону  або  незаконність  набуття  права власності не встановлена судом.

 

 

46.           

Згідно  статті  328 Цивільного Кодексу України підставами набуття права власності є:

     1. Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

      2. Право  власності вважається набутим правомірно,  якщо інше прямо  не  випливає  із  закону  або  незаконність  набуття  права власності не встановлена судом.

Юридична особа публічного права набуває право власності на майно,  передане  їй  у  власність,  та  на  майно,  набуте  нею у власність на підставах, не заборонених законом.

Право  власності  на нову річ,  яка виготовлена (створена) особою,  набувається нею,  якщо інше не встановлено договором  або законом.   Особа, яка  виготовила  (створила) річ зі своїх матеріалів на підставі договору, є власником цієї речі.

Право власності на новостворене  нерухоме  майно  (житлові будинки,  будівлі,  споруди  тощо)  виникає  з  моменту завершення будівництва (створення майна).  До  завершення   будівництва   (створення   майна)   особа вважається   власником   матеріалів,  обладнання  тощо,  які  були використані в процесі цього будівництва (створення майна).

Особа,  яка зібрала ягоди, лікарські рослини, зловила рибу або здобула іншу річ у лісі, водоймі тощо, є їхнім власником, якщо вона діяла відповідно до закону,  місцевого звичаю або  загального дозволу власника відповідної земельної ділянки.

Право  власності  у  набувача майна за договором виникає з моменту передання майна,  якщо інше не встановлено  договором  або законом.  Право  власності  на  майно  за  договором,  який підлягає нотаріальному посвідченню,  виникає у набувача  з  моменту  такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним.  Якщо  договір  про  відчуження  майна  підлягає  державній реєстрації,  право  власності  у  набувача виникає з моменту такої реєстрації.

     Особа,  яка знайшла загублену річ, набуває право власності на неї після спливу шести місяців з моменту заяви про знахідку міліції або органові місцевого самоврядування, якщо:

     1) не буде встановлено власника або іншу особу, яка має право вимагати повернення загубленої речі;

     2) власник або інша особа,  яка має право вимагати повернення загубленої  речі,  не заявить про свої право на річ особі,  яка її знайшла, міліції або органові місцевого самоврядування.

      Фізична або юридична особа може набути право  власності  у разі  приватизації  державного майна та майна,  що є в комунальній власності. Приватизація   здійснюється   у   порядку,   встановленому законом.

 

 

47.

Підстави припинення права власності:

1) відчуження власником свого майна;

2) відмови власника від права власності;

3) припинення права власності на майно,  яке  за  законом  не може належати цій особі;

4) знищення майна;

5) звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника;

6) реквізиції;

7) конфіскації;

8) припинення юридичної особи чи смерті власника.

Відмова від права власності:

1. Особа може  відмовитися  від  права  власності  на  майно, заявивши про це або вчинивши інші дії, які свідчать про її відмову від права власності.

2. У разі відмови від права власності на майно,  права на яке не  підлягають  державній  реєстрації,  право  власності  на нього припиняється  з  моменту  вчинення  дії,  яка  свідчить  про  таку відмову.

Реквізиція. 

1. У разі стихійного лиха,  аварії, епідемії, епізоотії та за інших надзвичайних обставин, з метою суспільної необхідності майно може бути примусово відчужене у власника на підставі та в порядку, встановлених   законом,   за   умови   попереднього   і    повного відшкодування його вартості (реквізиція).

2. В  умовах воєнного або надзвичайного стану майно може бути примусово відчужене у власника з наступним  повним  відшкодуванням його вартості.

Конфіскація. 

1. До особи може бути застосовано позбавлення права власності на  майно  за  рішенням суду як санкція за вчинення правопорушення  у випадках, встановлених законом..

 

 

 

 

48.

Поняття і види права спільної власності.

1. Майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).

2. Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності.

3. Право спільної власності виникає з підстав, не заборонених законом.

4. Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно.

  Тобто:

1. Інститут права спільної власності характеризується множинністю суб'єктів та єдністю об'єкта. Він оформлює відносини з приводу приналежності майна (речі) одночасно кільком особам - суб'єктам відносин власності (співвласникам). Причому відносини спільної власності можуть виникати між будь-якими суб'єктами права власності - фізичними, юридичними особами, державою, територіальними громадами тощо. Суб'єкти права спільної власності, як і будь-який власник, на свій розсуд володіють, користуються і розпоряджаються належним їм майном. Але правомочності володіння, користування і розпорядження даним майном вони здійснюють сумісно.

2. Спільна власність може бути двох видів: з визначенням часток учасників (спільна часткова) і без визначення таких часток (спільна сумісна). Відносини спільної сумісної власності можуть мати місце тільки у випадках, передбачених законом. Саме тому на практиці значно частіше складаються відносини спільної часткової власності.

Часткою власників у праві спільної сумісної власності є вираженою арифметично (1/2, 2/3 і т. д.). Натомість частка учасника спільної сумісної власності у спільному майні завчасно не визначена. Вона встановлюється при поділі майна між співвласниками, а також при виділі частки когось із них.

3. У законі немає ні вичерпного, ні хоча б приблизного уніфікованого переліку підстав виникнення права спільної власності. Пов'язується це з тим, що підставами виникнення права спільної власності є найрізноманітніші юридичні факти: створення або придбання майна спільними зусиллями або за спільні кошти, приватизація житла, перехід майна до кількох спадкоємців, укладення численних договорів тощо.

4. Стосовно одного і того ж майна (частини майна) може існувати одночасно спільна сумісна та спільна часткова власність. Наприклад, у випадку, коли власниками 1/2 частки у праві власності на об'єкт нерухомості за договором купівлі-продажу стали подружжя, кожне з яких перебуває у зареєстрованому шлюбі, ця частина майна буде належати подружжю на праві спільної сумісної власності, а інша 1/2 - на праві спільної часткової власності іншому співвласнику.

 

 

49.

Захист права власності - це сукупність передбачених зако­ном цивільно-правових засобів, які, по-перше, гарантують нор­мальне господарське використання майна (тобто вони забезпе­чують захист відносин власності в їх непорушеному стані), а, по-друге, застосовуються для поновлення порушених правовід­носин власності, для усунення перешкод, що заважають їх нор­мальному функціонуванню, для відшкодування збитків, які за­подіяні власнику.

Захист права власності здійснюється в позовому порядку судом, господарським судом, третейським судом, а у випадках, передбачених законом, - товариським судом та іншими гро­мадськими організаціями.

 Судовий захист права власності здійснюється шляхом розгля­ду справ за такими позовами:

1)  про визнання права власності на майно;

2)  про витребування майна з чужого незаконного володіння чи відшкодування його вартості;

3)  про поділ спільного майна або виділ з нього частки;

4)  про визначення порядку володіння, користування та роз­порядження майном, що є спільною власністю;

5)  про визнання недійсними правочинів про відчуження майна;

6)  про визнання незаконними актів державних органів, ор­ганів місцевого самоврядування про неправомірне втручання у здійснення власником правомочностей щодо володіння, ко­ристування та розпорядження майном;

7)  про переведення прав та обов´язків покупця за договором купівлі-продажу, укладеним учасником спільної часткової влас­ності щодо своєї частки з порушенням права іншого учасника да­ної спільної власності на переважне право купівлі;

8)  про передачу в приватну власність майна, яке за законом підлягає відчуженню;

9)  про визнання недійсними правочинів про відчуження квар­тир з громадського житлового фонду з порушенням, наприклад, права наймача на придбання цього приміщення у власність або пе­реведення на нього прав та обов´язків набувача за цим договором;

10)  про відшкодування шкоди, заподіянуї майну, або збитків, завданих особі порушенням її права власника (включаючи і не одержані доходи);

 

50.

Зобов’язання - є правовідношенням, в якому одна сторона (боржник) зобов’язується вчинити на користь  іншої сторони (кредитора) певну дію або утриматись від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання свого обов’язку.

Підстави виникнення зобов’язань:

- договори;

- створення літературних і художніх творів,винаходів,інших творінь;

- завдання шкоди іншій людині (майнові,моральні);

- акти органів державної влади, органів місцевого самоврядування, з яких безпосередньо випливають цивільні права і обов’язки;

- акти цивільного законодавства.

Способи забезпечення зобов’язань:

  1. неустойка(штраф),
  2. порука,
  3. застава,
  4. гарантія,
  5. завдаток,
  6. притримання.

ВИДИ ЗОБОВʼЯЗАНЬ:

  • договірні (договори купівлі-продажу, оренди, обміну);
  • недоговірні (публічна обіцянка винагороди за виявлену послугу).

 

 

51.

Зобов’язання – це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язується вчинити на користь іншої сторони (кредитор) певну дію або утриматись від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язків.

Підстави виникнення зобов’язань:

  1. Договори та інші правочини.
  2. Створення літературних, художніх творів, винаходів, інших результатів інтелектуальної та творчої діяльності.
  3. Завдання шкоди іншій особі (майнової, моральної).
  4. Акти органів державної влади, органів місцевого самоврядування, з яких безпосередньо випливають цивільні права і обов’язки.
  5. Акти цивільного законодавства, з яких випливають цивільні права і обов’язки.

Способи забезпечення зобов’язань:

  1. Неустойка (штраф, пеня).
  2. Порука.
  3. Застава.
  4. Гарантія.
  5. Завдаток.
  6. Притримання.

Види зобов’язань:

  1. Договірні.
  2. Недоговірні.

 

52.

Спадкування – це перехід прав та обов’язків від фізичної особи, яка померла(спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців)

Види спадкування:

1.за заповітом

2.за законом

1)  Заповіт – це особисте розпорядження фізичної особи своїм майном на випадок своєї смерті.

Право на заповіт має  фізична особа з повною дієздатністю.

Вимоги до заповіту:

1-Заповіт складається у письмовій формі.

2-Заповіт власноруч підписується спадкоємцем.

3-Заповіт обов’язково посвідчується нотаріально.

2)  Випадки коли спадкування здійснюється за законом:

1-Нема заповіту.

2- Заповіт  визнано не дійсним.

3-Спадкоємці,призначені за заповітом ,померли до відкриття спадщини.

4-Спадкоємці, призначені за заповітом,відмовилися від спадщини.

Спадкування за законом здійснюється почергово.

Між спадкоємцями за законом спадщина ділиться порівну незалежно від черги.

Є п’ять черг спадкоємців:

1) - Один з подружжя

- діти

- батьки

До прийняття спадщини спадкоємці другої черги запрошуються тоді,коли немає спадкоємців першої черги.

2) Брати ,сестри спадкодавця, дід і бабуся.

Строки прийняття спадщини: спадщину має прийняти спадкоємець, або відмовитися від неї протягом 6 місяців.

 

 

53.

Житлове право – це галузь права, що встановлює норми, які регулюють правовідносини між громадянами, державними та громадськими організаціями у процесі реалізації права громадян на житло.

 Основними джерелами житлового права України є: 

  • Конституція України,
  •  Житловий кодекс України від 30 червня 1983 року,
  • Закон «Про приватизацію державного житлового фонду» від 19 червня 1992 року,
  • «Про об’єднання співвласників багатоквартирного будинку» від 28 листопада 2001 року.

 

54.

Житло — одна з основних матеріальних умов життя людини. Суб'єктивне право на житло - це можливість людини й громадянина мати житло у власності чи одержати його за договором найму з державного чи громадського фонду, користуватися житлом і вимагати від зобов'язаних суб'єктів забезпечення реалізації цього права в повному обсязі.

Реалізація людиною й громадянином права на житло здійснюється в таких формах:

1) активна діяльність суб'єкта, що потребує поліпшення житлових умов у процесі надання жилих приміщень; користування жилим приміщенням; участі в управлінні житловим фондом; здійснення експлуатації та охорони різних видів житлового фонду;

2) утримання від дій, що порушують житлові права інших суб'єктів;

3) володіння, користування і розпорядження житлом відповідно до чинних нормативно-правових актів;

4) вимоги від компетентних державних органів, громадських організацій і посадових осіб застосовувати відповідні норми житлового права, виносити справедливі індивідуально-правові рішення і домагатися їх виконання.

 

 

 

55.

У розділі III (Забезпечення громадян жилими приміщеннями. Користування жилими приміщеннями) ЖК України викладено правові норми, що закріплюють і регулюють порядок надання житла в будинках державного і громадського житлового фонду, забезпечення громадян жилими приміщеннями в будинках житлово-будівельних кооперативів і користування різними видами жилих приміщень.

Згідно зі ст. 31 ЖК України кожен громадянин України, що потребує покращання житлових умов, має право одержати в користування жиле приміщення в будинках житлового фонду (державного і громадського) в порядку, передбаченому законодавчими актами України. Жилі приміщення таким громадянам надаються переважно у вигляді окремої квартири на сім'ю.

Законом установлюється вік, із якого громадянин України може здійснювати своє право на одержання житла. Дієздатність щодо реалізації такого права настає в особи з виповненням їй 18 років, а якщо особа зареєструвала шлюб чи стала до роботи в передбачених законом випадках, то й раніше.

Громадяни, які потребують покращання житлових умов, беруться на облік для одержання житла в будинках державного і громадського житлового фонду.
Житлом забезпечуються згідно з загальною чергою, позачергово і першочергово. Право на заселення квартири дає тільки ордер.

Ордер на жиле приміщення - це письмове розпорядження на його заселення, що видається на підставі рішення виконавчого комітету органу місцевого самоврядування чи місцевої державної адміністрації. Він є єдиною підставою для заселення в надане жиле приміщення, видається лише на вільне жиле приміщення, має чітко встановлену форму.
Ордер здається в житлово-експлуатаційну організацію і є підставою не лише для заселення в житло, а й для укладення з відповідальним квартиронаймачем договору житлового найму.

 


29.05.2014; 03:04
хиты: 165
рейтинг:0
Гуманитарные науки
история
для добавления комментариев необходимо авторизироваться.
  Copyright © 2013-2016. All Rights Reserved. помощь