26.Колоніальні згарблення Англії в кінці 19ст. Підготовка до війни
Наприкінці XIX ст. Англія зазнала найбільш тривалої і тяжкої кризи, що з 1873 р. охопила промисловість, сільське господарство, торгівлю, фінанси. Впродовж 1870-1914 рр. вона втратила світову промислову монополію. Загальне промислове виробництво країни за цей час подвоїлося (але в світі воно зросло у чотири рази). Замість третини світової індустріальної продукції (як було раніше) на частку Англії припадала тепер лише сьома частина. На початку 80-х років її обігнали США, на початку XX ст. - Німеччина. Англійські товари втратили конкурентоспроможність у змаганні з німецькими й американськими. Однак.Англія ще займала перше місце у світі за обсягом вивезення капіталу, її торговельний флот залишався світовим перевізником (половина американських товарів перевозилася англійськими суднами). Вона мала наймогутніший військово-морський флот. Англійський фунт стерлінгів залишався світовою розрахунковою валютою.
При владі перебували Ліберальна (віти) чи Консервативна (торі) партії, змінюючи одна одну. Ліберальна партія на чолі з Уїльямом Бенджаміном Гладстоном і Консервативна партія на чолі з Дізраелі обстоювали інтереси великого капіталу, крім того, консерватори також представляли інтереси великих землевласників. Намагаючись залучити на свій бік масового виборця, ліберали були змушені здійснювати соціальні реформи. Консерватори основну увагу приділяли зовнішній політиці, хоч і вдавалися інколи до обмеженого соціального реформування.
За ліберальних урядів Гладстона було збільшено державне фінансування початкової освіти, запроваджено іспити при вступі на державну службу, а також парламентську реформу: парламентські вибори стали таємними, а закон 1884 р. розширив коло виборців. Консерватори у відповідь скасували заборону на страйкові пікети, зрівняли в правах робітників і підприємців перед судом, заборонили працювати дітям до 10 років тощо.
Як консерватори, так і ліберали здійснювали активну колоніальну політику. Консервативний уряд Солсбері встановив контроль над Суецьким каналом, направив війська на о. Кіпр, вів війну проти бурських республік - Трансваалю й Оранжевої вільної держави, в 60-ті роки - проти Афганістану, завершив загарбання Бірми, Малаккського півострова, Судану. За ліберального уряду Гладстона було окуповано Єгипет, розпочато війну в Судані, захоплено Уганду.
Колоніальна експансія Англії стала причиною англо-бурської війни (1899-1902). Бури, нащадки голландців, які переселилися у Південну Африку, підкорили місцеве населення і понад два десятиліття чинили опір англійцям. Відкриття там покладів золота підштовхнули Англію до підготовки агресії проти бурів. Останні, переконавшись у безпосередній загрозі їхній незалежності, оголосили війну Англії, однак сили були нерівні і 1902 р. бури підписали мирний договір, за яким Трансвааль і Оранжева вільна держава стали англійськими колоніями. Згодом вони були об'єднані з іншими англійськими колоніями в Південно-Африканський Союз, що став англійським домініоном1.
Бури (африканери) - самоназва голландських, французьких і німецьких колоністів в Південній Африці. Центром колоніалізму в
Південній Африці була Папська колонія, створена голландцями у другій половині XVII ст. Сюди переселялися також французькі гугеноти і вихідці з Німеччини. Захопивши землі місцевих африканських племен, бури створювали в районі мису Доброї Надії ферми, де активно використовувалась рабська праця. У першій половині XIX ст. Папська колонія перейшла до Англії, яка ліквідувала місцеве самоврядування бурів, вводила англійську мову й активно переселяла колоністів з Англії. Після прийняття закону 1833р. про звільнення рабів в англійських колоніях бури почали залишати Капську колонію і захоплювати сусідні землі зулусів. У битвах 1838р. ("День Дінга-ана") і 1840р. бури завдали остаточної поразки зулусам, однак створити на їх території власну державу не змогли, оскільки були приєднані англійцями до Папської колонії. Бури витіснили племена бечуано і басуто з басейну річок Оранжева та Вааль і створили там два державні утворення - Трансвааль (Південно-Африканська республіка ) та Оранжеву (Оранжева вільна держава ), незалежність яких визнала Англія у середині XIX ст. Влітку 1867р. на березі річки Оранжева випадково знайшли алмази. Для їх видобутку почали створюватися акціонерні товариства, однак незабаром монополістом стала компанія "Де Бірс", створена С. Родсом, який мріяв про створення системи британських колоній в Африці - від Кепської до Єгипту. Лондон активізував політику в регіоні й запропонував проект федерації британських колоній та бурських республік для спільних колоніальних загарбань в Африці. Після його відхилення бурами Англія у 1877р. захопила Трансвааль. У1879-1887pp. Англія завдала поразки зулусам і включила Зулуленд до складу англійської колонії Наталь. Однак бури Трансваалю відмовились підкорятися англійцям і почали проти них збройну боротьбу. Це змусило Англію знову визнати незалежність Трансваалю. Після того як у Трансваалі були відкриті поклади золота, С. Роде, на той час прем'єр-міністр Папської колонії, почав активно втручатися у внутрішні справи Трансваалю. Іноземні золотодобувачі в Трансваалі ("уїтлендери" ) не допускали бурів до участі в політичному житті республіки. Тоді ті створили власну "партію реформ" і встановили контакти із С. Родсом і керівником англійської адміністрації в Родезії Джемсо-ном. У грудні 1895 р. члени "партії реформ" опублікували ультимативні вимоги до уряду Трансваалю. Наступного дня англійський загін із 500 осіб виступив з Родезії у напрямку до Йоганнесбурга - центру видобутку золота в Трансваалі. Однак у січні 1896 р. англійських солдатів розгромили бурські фермери у битві при Крюгенсдорфі. Полонених відправили в Лондон, де вони були засуджені за порушення кордонів незалежної держави. Однак "золото" й "алмази" все більше приваблювали колонізаторів, що спричинило англобурську війну 1899-1902pp.
Серед внутрішніх проблем найгострішою була ірландська. У 60-80-ті pp. в Ірландії посилився національно-визвольний рух. Ірландська буржуазія висунула програму самоврядування (гом-рулю) для Ірландії в межах Британської імперії. В Ірландії розпочався рух непокори. Ірландська фракція в палаті громад здійснювала обструкцію діяльності англійського парламенту. На початку 1886 р. ліберальний кабінет Гладстона розробив поміркований план гомрулю: в Ірландії створювався місцевий парламент, але найважливіші питання внутрішньої політики мав вирішувати Лондон. Проте й така поміркована поступка наштовхнулась в Англії на рішучий опір. Навіть серед лібералів відбувся розкол. Уряд Гладстона пішов у відставку.
Монополізація виробництва в Англії призводила до посилення експлуатації робітників і загострення соціальних проблем. Організатором руху робітників за поліпшення їхнього економічного становища були тред-юніони, що об'єднували висококваліфікованих робітників. Посилилася також боротьба неорганізованих робітників (мітинги та демонстрації безробітних, страйки робітників сірникових фабрик, газових заводів Лондона, лондонських докерів). У країні формувався "новий юніонізм" - тред-юніони низькооплачуваних, некваліфікованих робітників. 1893 р. виникла незалежна від тред-юніонів Робітнича партія, що боролася за обрання в палату громад представників робітничого класу.
Підприємці вирішили послабити вплив тред-юніонів. 1900 р. під час страйку на залізниці долини Тафф залізнична компанія подала в суд на залізничників, вимагаючи виплати збитків, які компанія зазнала від страйку. Інші компанії почали наслідувати приклад залізничної компанії. Тоді за рішенням Конгресу тред-юніонів на конференції було засновано Комітет робітничого представництва для проведення до парламенту робітничих депутатів для того, щоб вплинути на законодавство країни і зупинити наступ підприємців. 1906 р. Комітет був перейменований у Лейбористську партію.
З метою послаблення соціального напруження міністр економіки Ллойд Джордж (уряд лібералів) вніс у 1909 р. законопроект про максимальний вік виходу на пенсію - 70 років, запровадження матеріальної підтримки бірж праці безробітних, соціальне забезпечення у разі хвороби, інвалідності тощо. Законопроект було затверджено. Проте соціальне маневрування Ллойд Джорджа не дало помітних результатів. Конфлікти робітників з підприємцями тривали: у 1911-1912 рр. страйкували шахтарі, докери, моряки, залізничники, які вимагали підвищення заробітної плати, визнання профспілок, 8-годинного робочого дня.
Не було заспокоєння і в бунтівну Ірландію. Ліберальний уряд, який залежав від голосів ірландських депутатів, у палаті громад прийняв законопроект про гомруль Ірландії, що передавав усі місцеві справи під контроль ірландського парламенту (за умови керівництва Лондоном зовнішньою політикою, армією, поліцією, фінансами, податками). Противники проекту вимагали, щоб до складу майбутньої ірландської держави не входив Ольстер - північна частина острова, де концентрувалися найрозвинутіші промислові центри. їхні прихильники створили в Ольстері збройні загони, які підтримала англійська реакція. Проте офіцери англійських військових частин, які одержали на початку 1914 р. наказ відправитися в Ольстер для наведення там порядку, відмовилися виконати наказ. Ліберальний уряд пішов на поступки бунтівним офіцерам.
Перша світова війна фактично стала приводом для відстрочення закону про гомруль.
На початку XX ст. міжнародні позиції Англії погіршилися. В умовах загострення боротьби імперіалістів за ринки й колонії було поставлене питання про їхній переділ, що загрожувало насамперед Англії як найбільшій колоніальній державі. Різко погіршилися англо-німецькі відносини, посилилися військово-морське суперництво обох держав, торговельна конкуренція, боротьба за колонії.
До кінця XIX ст. Англія здійснювала політику "блискучої ізоляції": керівництво країни вважало, що суперечності між континентальними державами гостріші, ніж між Англією та її суперниками з континентальної Європи. У зв'язку з цим у разі конфлікту з Росією чи Францією Англія могла розраховувати на підтримку Німеччини чи Австро-Угорщини, а тому вона не відчувала потреби зв'язувати себе союзними зобов'язаннями, що можуть втягнути її у війну за чужі інтереси.
Розпалюючи суперечності між великими державами, Англія забезпечувала собі свободу дій. Острівне положення і могутній морський флот оберіг її територію від нападу з боку будь-кого. Необхідність боротьби проти свого головного конкурента - Німеччини - змусила Англію відмовитися від попередньої політики і формувати блоки з іншими державами. 1904 р. Англія і Франція досягли угоди щодо основних колоніальних проблем: Франція припиняла протидію Англії в колоніях, зокрема в Єгипті, а Англія визнавала за Францією право на загарбання Марокко. 1907 р. було підписано англо-французьку угоду, що дістала назву Антанти. Англія та Росія поділила сфери впливу в Ірані, Афганістані та Тибеті. Це зробило можливим англо-російське співробітництво проти Німеччини.
27.Політичне становище у Франції 70 – 90 х років. Конституція 1875
Наприкінці 60-х років XIX ст. в імперії Наполеона III дедалі виразніше відчувалося наближення політичної кризи. Буржуазія відверто висловлювала невдоволення режимом, вимагаючи ширших політичних прав та можливості безпосередньо управляти державою. Падіння рівня життя і зростання податків викликали дедалі більшу стурбованість населення. У Франції наростав страйковий рух, посилювалося загальне невдоволення владою. Особливо постраждав престиж Другої імперії від невдалої зовнішньої політики уряду. Численні війни Наполеона III, як і короткозора зовнішня політика, не приносили відчутної вигоди країні і лише збільшували державний борг. Імперія втратила всіх своїх союзників і опинилася практично в повній політичній ізоляції.
Розуміючи це, Наполеон III і його наближені вирішили вдатися до випробуваного засобу відволікання громадян від внутрішніх проблем -нової війни. Успішні військові дії проти швидко міцніючої Пруссії піднімали б міжнародний авторитет Франції і водночас зміцнили б режим імперії. Розгром Пруссії надовго затримав би об'єднання Німеччини, а в цьому були зацікавлені як уряд, так і французька буржуазія.
Проте війни із Францією прагнула і Пруссія. Отто фон Бісмарк, канцлер Північнонімецького союзу, сподівався у ході переможної війни проти Франції не лише захопити її прикордонні території, але йдомогтися остаточного об'єднання німецьких держав на чолі з Пруссією.
У Франції не сумнівалися в легкій і швидкій перемозі. Але вже в перші дні з'ясувалося, що французька армія, блискуча зовні, значйо поступалася німцям в боєздатності. В управлінні військами панувало безладдя, генерали нерідко не могли розшукати свої бригади, виявилися недоліки постачання, брак продовольства і військового спорядження. А головне, на початку війни, у липні 1870 р., французи спромоглися виставити лише 250 тис. солдатів проти 450 тис. німецьких вояків.
У серпні 1870 р. прусські і союзні їм війська інших німецьких держав розгромили французів під Форбахом і вступили до Лотарингії. Французькі війська виявилися розколотими на дві частини. Армію маршала Базена було блоковано у фортеці Мец, а армію маршала Мак-Магона, при якій перебував і сам Наполеон III, притиснуто до бельгійського кордону й оточено під м. Седай. Тут і відбулася вирішальна битва. Намагаючись прорватися з оточення, французи втратили понад 35 тис. чол. 2 вересня 1870 р. за наказом імператора над Седаном було піднято білий прапор - французька армія капітулювала.
Історичний портрет
Мак-Магон Патріс Моріс (1808-1893) - маршал Франції (1859), герцог. Під час франко-німецької війни армія Мак-Магона зазнала поразки під Седаном. Очолював армію версальців, що діяла проти Паризької комуни (1871). У 1873-1879 рр. - президент Франц
Виникнення Третьої республіки у Франції відбувалося в складних, напружених умовах, в обстановці посиленої реакції.
Її поява була пов'язана передусім з поразкою під Седаном у франко-прусській війні. Седанська катастрофа привела до загибелі Другої імперії. Підйом народного руху 4 вересня 1870 року відновив у Франції республіку.
Початок республіки був дуже складним. Наслідки франко-прусської війни були жахливими. Ганебний мир з Пруссією, втрата економічно важливих Ельзасу і Лотарингії, обов'язок сплатити величезну контрибуцію в розмірі п'яти мільярдів франків — усе це вело до руйнування економіки і розорення населення Франції.
Свій вплив на утворення республіки у Франції зробила революція 18 березня 1871 року. Паризька Комуна, яка визнавала республіканську форму правління і підтримувала її, зазнала поразки. Після загибелі Комуни, версальці розв'язали терор, що привів до значних втрат серед робітничого класу.
Внутрішньополітичне становище в країні залишалося напруженим. Постійним явищем післявоєнних часів стали розгул реакції і посилення монархічних елементів.
Ось чому основна політична проблема післявоєнної Франції була пов'язана з наступним державним ладом країни. Зразу ж після загибелі Комуни вона стала об'єктом гострої боротьби буржуазних партій. Причому найбільш реакційні з них хотіли відновити монархію. Прихильники монархічної форми правління розпадалися на три фракції: легітимістів, яким марилося бачити на королівському троні когось з Бурбонів, орлеаністів, що підтримували Орлеанську династію, і бонапартистів.
Фактично Франція з 4 вересня 1870 року була республікою. У країні існувала посада тимчасового президента, яку посідав спочатку Тьєр, а потім маршал Мак-Магон, працював республіканський уряд, діяли Національні збори, утворені ще за часів франко-прусської війни з метою санкціонування мирного договору. Показово, що до монархістів можна віднести і тимчасового президента, і міністрів, і членів Національних зборів. Всі вони були противниками республіки. Сам термін «республіка» перестав у цей час вживатися в офіційних документах.
Але ліквідувати республіканський лад було в тих умовах неможливо. Цьому заважали і серйозні розбіжності в таборі монархістів, і республіканські настрої більшості буржуазії, і побоювання опору з боку робітничого класу.
За таких умов розробку конституції було доручено не Установчим зборам, як було заведено у Франції, а Національним зборам, які довго вагалися, затягували час, поки нарешті не були змушені перейти до роботи і створити конституційну комісію. Беручись до розробки конституції, члени Національних зборів намагалися ввести такий державний лад, від якого в майбутньому буде легко перейти до монархії.
У лютому 1875 року за ініціативою де Валлона Національні збори, проте, прийняли два конституційних акти: 24 лютого—Закон про організацію Сенату і 25 лютого — Конституційний закон про організацію державної влади. Через деякий час, 16 липня 1875 року, був прийнятий ще один конституційний акт — Закон про відносини державної влади. Усі разом ці три закони і склали Конституцію Третьої республіки, що і визначило її своєрідність.
Конституційні закони 1875 року не визначали загальних принципів державного ладу. Окрім того, вони не стверджували прямо республіканської форми правління. Принципове значення в цьому відношенні мала стаття 2 Конституційного закону про організацію державної влади, де було сказано: «Президент республіки обирається абсолютною більшістю голосів сенатом і палатою депутатів, об'єднаних у національні збори. Він обирається на сім років». Показовим був і сам виступ де Валлона, який, вносячи проект цього закону, казав: «Я не пропоную проголосити республіку, але пропоную продовжити уряд, який в теперішній час існує і який є урядом республіканським».
Були і інші особливості Конституції 1875 року, їй, наприклад, не передувала Декларація або преамбула, зовсім не було розділу про права і свободи громадян. Дуже поверхово визначався статус уряду, зовсім не розглядалася організація місцевого управління. Конституція була зорієнтована лише на визначення структури та компетенції вищих органів державної влади.
Конституція 1875 року розцінювалася як тимчасовий законодавчий акт. Тому їй вибачали і невеликий обсяг (лише 34 статті в трьох законах), і невирішеність багатьох питань і т.ін. Слід також наголосити на тому, що реакція сподівалася на повернення монархії.
Державний лад Третьої республіки за Конституційними законами 1875 року базувався на принципі розподілу влади.
Законодавча влада здійснювалася двома зібраннями: палатою депутатів і сенатом, які об'єднувалися в Національні збори. Палата депутатів обиралася населенням Франції терміном на чотири роки. В Конституції йшлося про «загальне голосування», але жінки, військові, населення колоній були позбавлені виборчих прав. Діяла мажоритарна система виборів у два тури. В першому турі обраним вважався кандидат, який зібрав абсолютну більшість голосів (більше половини). Якщо ніхто із кандидатів не отримав такої кількості голосів, провадився другий тур, на якому для обрання досить було зібрати відносну більшість голосів.
Верхньою палатою був сенат, який складався з трьохсот сенаторів, сімдесят п'ять з яких були довічними, а двісті двадцять п'ять обиралися особливими колегіями виборщиків за департаментами терміном на дев'ять років. Сенат був постійно діючою установою. Його не можна було розпустити, а кожні три роки він оновлювався на одну третину.
Сенат розглядався монархістами як противага палаті депутатів. Тому він мав не тільки рівні права з палатою депутатів, а отримав і деякі переваги. За згодою сенату президент мав право розпустити палату депутатів, сенат міг перетворюватися на найвищий суд Франції.
Сенат і палата депутатів збиралися щороку, їх сесії починалися і закінчувалися одночасно. Президент міг відстрочити засідання палат, але не більше, як на місяць.
Главою держави був президент, який обирався Національними зборами на сім років. Він міг бути переобраним. Президент мав широкі повноваження. У нього було право законодавчої ініціативи. Він оголошував закони, прийняті обома палатами, стежив за їх виконанням і забезпечував його, мав право помилування. Президент розпоряджався збройними силами, призначав на всі цивільні і військові посади, міг розпустити за згодою сенату палату депутатів. Такі права президента наближали його до конституційного монарха.
Згодом почало відбуватися суттєве обмеження влади президента. Він втрачав деякі конституційні повноваження (розпуск палати, відстрочка сесій і т.д.). На посаду президента стали підбирати маловпливових політичних діячів.
Конституційні закони 1875 року передбачали утворення Ради міністрів, однак не давали детального визначення її правового статусу. Але принципове значення мала стаття 6 Закону від 25 лютого 1875 року, де було сказано, що «міністри солідарно відповідальні перед палатами за загальну політику уряду і індивідуально — за їх особисті дії». Закріплення в Конституції інституту парламентської відповідальності уряду давало йому значну самостійність щодо президента. Річ у тім, що президент не був главою уряду, він лише призначав голову Ради міністрів, який відповідав перед парламентом.
Повноваження уряду безперервно зростали. У нього було право законодавчої ініціативи, в його розпорядженні знаходився великий бюрократичний апарат міністерств. Кожен акт президента скріплювався відповідним міністром.
Зберігалася в Третій республіці Державна рада, засновником якої був ще Наполеон І. Цей орган складався з представників вищої бюрократії, які призначалися декретом президента. Державна рада була консультантом уряду в питаннях управління.
Місцеве управління навіть не згадувалося в Конституційних законах 1875 року. Адміністративний поділ зберігався від часів Першої імперії: департамент, округ, кантон, комуна.
На чолі департаменту стояв префект, який призначався декретом президента. Префект був повноважним представником уряду і концентрував у своїх руках усю повноту влади. Подібну роль виконував в окрузі супрефект. Представницькі органи у вигляді генеральних і окружних рад, муніципалітетів вирішували другорядні питання і виконували всі розпорядження префектів і супрефектів.
Не згадували Конституційні закони 1875 року і про третю гілку влади — судову. Між іншим судова система Франції за часів Третьої республіки не зазнала суттєвих змін. Новим було лише скасування в 1883 році довічного призначення суддів. Зберігалася сувора ієрархічність відомства юстиції, призначення магістратів, їх фактична залежність від уряду.
Конституція згадувала про судові функції палат. Відповідно до статті 12 закону від 16 липня 1875 року «президент республіки може бути відданий під суд тільки палатою депутатів і судитися тільки сенатом». Подібне правило діяло і стосовно міністрів «за злочини, заподіяні при виконанні службових обов'язків». Крім того, за декретом президента сенат можна було перетворити на найвищий суд, щоб судити всяку особу, яку обвинувачували «в замахові на безпеку держави».
Специфічною рисою політичної структури Третьої республіки була багатопартійність.
В умовах загострення класових протиріч, суперництва між політичними партіями розгорнулася напружена боротьба між силами реакції і демократії. Свій прояв вона знайшла в спробах державного перевороту.
Першим намагався знищити республіку і відновити монархію президент Франції маршал Мак-Магон (командувач версальськими військами за часів Паризької Комуни). Але зроблена ним 1877 року спроба державного перевороту закінчилася повним провалом. Слідом за ним в 1889 році намагався захопити владу генерал Буланже. Однак він сам злякався і втік до Бельгії. І, нарешті, ще один наступ реакції на республіку відбувся під час так званої справи Дрейфуса, але і він закінчився поразкою.
Третя республіка вистояла, а монархісти остаточно втратили свій вплив. У 1884 році була прийнята конституційна поправка, згідно з якою «республіканська форма правління не може бути предметом перегляду».
28.Причини сповівльнення темпів розвитку економіки Франції у 70 – 90 – х рр. 19 ст. Аграрна криза
Поразка у війні з Німеччиною і громадянська війна в Парижі глибоко вразили все французьке суспільство, завдали сильного удару гідності й патріотичним почуттям французів. Ці події справили також помітний вплив на економічний і політичний розвиток країни.
До останньої третини XIX ст. за рівнем економічного розвитку Франція поступалася лише Англії. А на початок XX ст. у світовому промисловому виробництві вона посідала вже 4-те місце, пропустивши вперед молоді капіталістичні держави - США та Німеччину. Уповільнення темпів економічного розвитку було обумовлене низкою причин.
Величезних збитків економіці завдала невдала війна. Економічний розвиток гальмували також нестача природних ресурсів (що змушувало промисловців купувати сировину за кордоном), зростання конкуренції на світовому ринку, низька купівельна спроможність населення і технічна відсталість французької індустрії. Машини й устаткування, встановлені на підприємствах, були виготовлені здебільшого в першій половині XIX ст. і поступалися новітній техніці німецьких і американських заводів. Реконструкція промисловості вимагала великих коштів, але французька буржуазія воліла вкладати вільні гроші в іноземні позики - це приносило більший прибуток.
Проте в 1871-1900 рр. французька економіка зробила значний крок уперед. Провідне місце у промисловості країни посіли великі металургійні заводи. Поява великих підприємствах прискорила утворення великих промислових об'єднань, багатьом з яких вдалося встановити монопольний контроль над базовими галузями промисловості. Так, у 1876 р. було утворено металургійний синдикат у Лонгві, що об'єднав 13 чавуноливарних заводів. У 80-ті роки було створено цукровий і гасовий картелі. В автомобільній промисловості країни лідирувала компанія Рено, а головні військові, металургійні і машинобудівні заводи опинилися під контролем могутнього концерну Шнейдера в Крезо.
Проте на початку XX ст. у Франції продовжувала переважати легка промисловість з великою питомою вагою дрібних підприємств і ручної, ремісничої праці. Понад половина робітників працювала в кустарних майстернях, а Париж і Ліон залишалися центрами мануфактурного виробництва. Тоді як в інших країнах дрібні і середні підприємства витіснялися великими, у Франції вони зберігалися завдяки традиційній спеціалізації на випуску предметів розкоші (тканин, білизни, косметики, ювелірних виробів).
Франція залишалася аграрно-індустріальною країною, 40 % її населення було зайнято в сільському господарстві. Велика французька революція, знищивши феодальне землеволодіння, перетвориласелян на вільних землевласників. Але дроблення впродовж сторіччя селянської власності призвело до того, що в 1892 р. 85 % усіх господарств становили дрібні наділи від 1 до 10 гектарів. За такої ситуації селяни не могли купувати сучасну техніку і добрива, а врожайність була однією з найнижчих в Європі.
Проте Франція мала значний грошовий капітал. Найбільші банки контролювали фінансову систему країни і зосередили у своїх руках багаторічні заощадження населення. Величезні кошти банки лише частково використовували для розвитку вітчизняної економіки. Вигіднішим був вивіз капіталу за кордон, при цьому значна частка надавалася європейським країнам у формі довгострокових державних позик. На початок XX ст. Франція щорічно надавала кредити до 1,5 млрд франків, поступово перетворюючись на європейського лихваря. Закордонні інвестиції приносили не тільки прибуток, але й політичних союзників. Держави-боржники, особливо Росія, були змушені зважати на інтереси свого кредитора у світовій політиці.
29 Внутрішня і зовнішня політика французького урядів на початку 19ст.Ж.Клемансо
В середині 80-х років XIX ст. Франція зіткнулася з соціальним рухом, який дістав назву буланжизму і був різновидністю бонапартизму. Військовий міністр (з 1886 р.) Буланже звільнив з армії кількох офіцерів-монархістів, оголосив під час деказвільського страйку, що не дозволить використати армію проти робітників, заявив про необхідність реваншу за поразку у війні 1870-1871 pp. з Німеччиною. Ці демагогічні заяви принесли генералу неабияку популярність - з'явилися його портрети, складалися пісні. Відправлений у відставку в 1887 p., міністр тріумфально переміг на виборах до Національних зборів у 1889 р. (одночасно у кількох округах).
Спроба державного перевороту, здійснена його прихильниками, провалилася, а сам генерал був засуджений до довічного ув'язнення.
Події 1889 р. показали, що небезпека відновлення монархії бонапартистського типу продовжує зберігатися. Особливе занепокоєння республіканців викликала фігура президента. Було прийнято постанову, згідно з якою не можуть бути обрані президентами члени колишніх імператорських та королівських родин.
У подальшому обрання президентів аж до Пуанкаре (1913-1920) здійснювалося відповідно до формули Клемансо: «Виберемо най-тупішого».
Становище президента в системі державної влади Леон Гамбетта (політик другої пол. XIX ст., прем'єр Франції у 1882 р.) сформулював так: «Підкоряйся або забирайся геть». Після 1889 р. президенти Третьої республіки були позбавлені реального впливу. До уряду відійшло командування армією, розпуск парламенту став неможливим, президент більше не мав права відхилювати законопроекти. Ослаблення президентської влади означало посилення позицій Національних зборів. Саме у їхні руки переходить контроль над урядом. У випадку парламентського вотуму недовір'я уряд був вимушений подавати у відставку.
Палата депутатів обиралася по округах на основі мажоритарної системи. У першому турі голосування перемогу приносила абсолютна більшість голосів, у другому було достатньо відносної. Оскільки у Франції діяло щонайменше 10 партій (самих лише монархічних було три), другий тур виборів перетворювався у лотерею, а в Національних зборах були тією чи іншою мірою представлені усі політичні сили. Наприклад, у 1893 р. серед депутатів Національних зборів були 12 марксистів і стільки ж представників від немарксистських соціалістичних течій. З іншого боку, голоси більшості (до 2/3 виборців) йшли, що називається, у пісок. Наприклад, після виборів 1885 р. з'ясувалося, що обрані депутати представляють разом 3042 тис. виборців, а кандидати-невдахи - аж 6 млн, тобто удвічі більше. Такими були плюси і мінуси мажоритарної системи.
Багатопартійний парламент у поєднанні з відповідальним урядом породжував ще один цікавий феномен Третьої республіки. Для того, щоб сформувати уряд, вимагалося об'єднання у коаліцію кількох партій. Найменша незгода вела до розпаду коаліційної більшості і відповідно - до відставки уряду. Підраховано, що з 1875 по 1914 рр. у Франції змінилося 48 урядів, тобто середня тривалість перебування при владі міністерського кабінету не перевищувала 10 місяців. А, наприклад, з березня 1911 по червень 1914 pp. змінилося аж 8 урядів.
Як не дивно, зміна урядів зберігала міністерські портфелі за лідерами політичних партій - змінювалися лише посади, відповідно до умов нового міжпартійного компромісу. Так, Фрейсіне був прем'єром 4 рази, а членом кабінету - 13, Пуанкаре 6 разів очолював кабінет, а Бріан - навіть 11 (!). Така наступність до певної міри компенсувала звиви та зигзаги французької зовнішньої і внутрішньої політики, пов'язані зі зміною коаліційних урядів.
Однак порівняння виконавчої влади Франції і сусідньої Німеччини, показує, що остання дещо вигравала від дотримання послідовності у роботі виконавчої влади. Особливо чітко виявилася ця різниця після початку Першої світової війни. Незважаючи на те, що до війни тією чи іншою мірою готувалися усі європейські країни, Німеччина виявилася підготовленою найкраще і відразу перенесла бойові дії на територію Франції, створивши вже у серпні 1914 р. небезпечну загрозу окупації французької столиці.
Суспільно-політичний розвиток Третьої республіки напередодні Першої світової війни загалом закономірно характеризувався боротьбою двох тенденцій - демократичної і реакційної. До проявів першої віднесемо амністію учасникам Комуни (1880 р.), проголошення свободи друку (1880 p.), відновлення свободи зібрань (1881 p.), закон про свободу асоціацій, який дозволяв діяльність професійних спілок під наглядом поліції (1884 р.). У 1900 р. тривалість робочого дня була визначена у 10 годин, а в 1906 р. законом було введено щотижневий день відпочинку. Ще на поч. 80-х років школи вилучалися з-під нагляду церкви, а повне відокремлення церкви від держави відбулося у 1905 р. Надання громадянських свобод інколи обставлялося застереженнями, які применшували значення цих актів. Так, наприклад, декларована у 1881 р. свобода зібрань обмежувалася вимогою їх проведення виключно у закритих приміщеннях, про такі зібрання потрібно було завчасно повідомляти поліцію.
У разі виникнення бійки (часто спровокованої) поліція мала право розпустити збори. Як наслідок, поліція спільно з армією на законних підставах розігнала вуличну демонстрацію парижан 1 травня 1890 p., а розгін першотравневих демонстрацій 1891 р. обернувся десятками убитих і поранених демонстрантів.
Проявами реакційної тенденції у законодавчій практиці можна вважати т. зв. «злодійський закон» 1894 р., за яким навіть пропаганда анархізму каралася роботами у Кайєнні, а також чистку судового апарату 1883 р. за політичною ознакою тощо.
Тривалий час основним аргументом монархістів була нібито моральна перевага людей честі, дворян над простолюдом, якого більше цікавлять гроші, чи, тим більше, над представниками національної меншини, що далека від державних інтересів основної нації. Таке розвінчання міфу здійснило справжній переворот у настроях суспільства.
Якщо у 1875 р. Франція не стала монархією лише тому, що три монархічні течії не зуміли домовитися між собою, то уже вибори 1902р. показали - ідея монархії у цій країні похована остаточно. Це ж підтвердили і вибори 1906 р., на яких радикали, ліві республіканці і соціалісти зібрали 415 голосів проти 180 у правих та поміркованих
30.Зовнішньо політичні проблеми Франції останньої третини 19 початку 20 ст.Колоніальні загарбання
ростання промисловості Франції наприкінці XIX - на початку XX ст. порівняно з Англією, Німеччиною і США уповільнилося, що було наслідком франко-німецької війни: виплатою контрибуції, втратою Ельзасу і Лотарингії, а також бідністю її природних ресурсів. За рівнем промислового розвитку вона займала четверте місце, за рівнем концентрації банківської справи - йшла попереду інших країн, хоча на піднесенні були металургійна і текстильна промисловості.
Франція невпинно розширювала свою колоніальну експансію: її війська захопили Туніс, Індокитай, Мадагаскар, Сомалі, частину Гвінеї, Судану, Мавританії, Дагомеї, Верхню Вольту, Конго, Чад.
Посилення напруженості в німецько-французьких відносинах змушувало Францію шукати примирення з Англією. 1899 р. було укладено англо-французький договір про розмежування Судану.
Результатом наступного зближення Англії і Франції стало укладення 1904 р. "сердечної угоди", що передбачала розмежування сфер впливу в колоніальному світі. Франція отримала "право" на загарбання Марокко. Це призводило до надзвичайно гострих конфліктів з Німеччиною, але підтримка Англії та Росії дала змогу Франції нав'язати султану Марокко договір про протекторат1.
31. «Казус Міл єрана»і розкол французького робітничого руху початку 20 ст .Ж. Жорен
Парламентські вибори 1902 принесли перемогу радикалам (тоді називав себе вже радикал-соціалістами), і новий кабінет на чолі з Е. Комбо вирішив поставити боротьбу з клерикалізмом в центр політичного життя. У політиці радикалів позначалася притаманна цієї партії суперечливість.
На всі вирішальні посади в уряді були призначені особи, тісно пов'язані з великими підприємцями і фінансистами. Лише в питаннях боротьби з впливом церкви, розширення світської школи і т.п. Комб повів себе набагато більш рішуче, ніж його попередники. Антиклерикалізм давав можливість радикалам зберігати союз з реформістським крилом французького соціалізму, яке очолював Жорес.
Тим не менш, антиклерикальні заходи уряду викликали різкий опір церкви і римського папи, що змусило Комба порвати дипломатичні відносини з папською курією, а в подальшому внести до парламенту законопроект про відділення церкви від держави. Політика Комба стала здаватися багатьом підприємцям занадто прямолінійної, і на початку 1905 р. його кабінет упав. Новому кабінету, очоленому Морісом Рувье, все ж таки вдалося домогтися ухвалення закону про відділення церкви від держави.
Проведення цього закону сприяло демократизації освіти і зміцненню світської школи. Відсоток неписьменних, що складав до часу франко-пруської війни близько 60, впав у першому десятилітті XX ст. до 2 - 3.
Особливий характер отримало робітничий рух у Франції. Тут професійні спілки або так звані синдикати змусили про себе говорити, як про великого суспільному явищі, тільки в самому кінці XIX ст., Дещо пізніше, ніж у Німеччині. Але зате французький синдикалізм прийняв такий політичний і революційнийхарактер, якого професійні спілки в інших країнах не мали. Інша особливість соціального руху у Франції - та, що тут не було створено єдиної робочої партії, як у Німеччині, а існувало кілька партій з різними програмами, що не знаходять спільної мови.
На рубежі XIX і XX століть об'єднання робітників однієї і тієї ж галузі праці стали утворювати «федерації», а робітничі союзи різних спеціальностей в одному і тому ж місті - «біржі праці». Всі федерації та біржі праці становили «Генеральну конфедерацію праці». Дуже швидкими темпами збільшувалося число робочих синдикатів. Настільки ж швидко зростало і число бірж праці, головною метою яких було допомагати робітникам, у пошуках роботи, у придбанні знань і т.п.
Робочі синдикати у Франції стали точками опору робітників. Велика частина численних страйків і страйків організовувалася робочими членами синдикатів.
Особливістю Франції була роздробленість соціалістичних сил. В кінці XIX ст. в країні було чотири соціалістичні партії:
1) бланкисти, прагнули до встановлення соціалістичного ладу шляхом захоплення влади пролетаріатом;
2) гедісти, вони ж колективісти, послідовники марксизму;
3) бруссісти, або поссібілісти, знаходили нетактовним лякати населення крайніми вимогами і рекомендували обмежуватися межами можливого (звідки їх друга назва);
4) аллеманісти, група, що відкололася від третьої і бачила у виборах тільки агітаційний засіб, а головним знаряддям боротьби визнавала загальний страйк.
У 1901 р. гедісти і бланкисти з деякими дрібними групами на з'їзді в Іврі утворили «Соціалістичну партію Франції», або соціально-революційне єднання, а в 1902 р. їх супротивники об'єдналися на конгресі в Type під «Французьку соціалістичну партію». Головним пунктом суперечностей цих двох партій була позиція про можливість участі в буржуазному міністерстві соціаліста. У 1905 р. жоресісти, гедісти, аллеманісти і «автономісти» об'єдналися в одну групу під назвою «Соціалістична партія французької секції робочого Інтернаціоналу». Після свого об'єднання Соціалістична партія домоглася парламентського успіху.
З'їзд Соціалістичної партії в 1914 р. прийняв постанову про те, що в разі війни Інтернаціонал повинен закликати до загального страйку. Такі ж рішення приймалися неодноразово конгресами Загальної конфедерації праці. Однак керівники Соціалістичної партії і професійних спілок, не рахуючись з тим, що насувається війна неминуче буде з обох сторін імперіалістичної, одностайно висловлювалися за необхідність «захисту вітчизни» у випадку, якщо на Францію «нападуть». У професійних спілках анархо-синдикалістська керівництво на чолі з Леоном Жуо згортали антимілітаристської діяльність.
32.Економічний розвиток на початку 20 ст .Підготовка до війни
У 1870-1913 рр. порівняно з 1820-1870 рр. темпи розвитку промисловості Франції були вдвічі нижчими. За 1870-1913 рр. продукція промисловості зросла в З рази, а світове промислове виробництво - в 7 разів, у США - в 13 разів, у Німеччині - 6 разів.
Упродовж 1870-1913 рр. Франція залишалася аграрно-індустріальною державою: частка продукції аграрного сектору у вартості ВВП перевищувала частку промисловості. Сільське господарство залишалося провідною галуззю економіки. Із 16 млн економічно активного населення у промисловості було зайнято 2 млн (12,5 %), у сільському господарстві - 5 млн (31 %), у торгівлі - 4 млн (25 %).
Для економіки Франції властивий повільний процес зміни форм власності та організації виробництва в промисловості.
На кінець XIX ст. у 94 % підприємств, переважно майстернях мануфактурного типу, працювали 1-10 робітників. На початку XX ст. лише на 30 % підприємств було понад 50 робітників. Швидке зростання кількості акціонерних товариств почалося в перші роки XX ст., коли щорічно виникало 600-700, у 1907 р. - 1000 нових компаній.
Монополізація у формі картелів і синдикатів почалася в 70-х роках XIX ст. Так, в 1876 р. утворився металургійний синдикат (13 заводів), у 1883 р. - цукровий картель. На початку XX ст. монополізація охопила хімічну, вугільну, металургійну галузі, машинобудування, значно повільніше цей процес відбувався в легкій промисловості.
У банківській сфері темпи концентрації капіталу були високими. За 1870-1909 рр. три банки: "Ліонський кредит", "Національна облікова контора", "Генеральне товариство" - збільшили обсяг капіталів у 4,4 разу, вкладів - у 10,2 разу, кількість відділень - у 19,2 разу. Вони контролювали 70 % фінансів країни. Загальна сума банківського капіталу в 1914 р. досягла 11 млрд фр. Головним центром фінансового капіталу був Французький банк.
У структурі промисловості зберігалося лідерство легкої промисловості, що орієнтувалася на виробництво предметів розкоші, текстилю, галантереї.
На початку XX ст. інтенсивно розвивалися нові галузі - електроенергетична, хімічна, транспортне машинобудування, зокрема виробництво автомобілів (друге місце у світі), потягів, суднобудування. За темпами будівництва залізниць Франція поступалася лише США. їх протяжність у 1911 р. досягла 50,2 тис. км. Перед Першою світовою війною відставання французької промисловості від американської, німецької, англійської досягло відповідно: в металургії - 6; 3 і 2 рази; за видобутком вугілля - 12,4; 6 і 7 разів; за виробництвом чавуну - 6,6; 3,9 і 1,6 разу; сталі - 6,3; 7 і 1,9 разу; електроенергії - 8,3 і 1,2 разу.
Сільське господарство Франції
Зберігало парцелярний характер. На початку XX ст. у структурі землеволодіння господарства до 5 га становили 75,6 %, до 20 га - 96,2 %. Процеси концентрації землі відбувалися повільно. В умовах світової аграрної кризи 1875- 1903 pp. почалися певні прогресивні зрушення. Розширилися посіви пшениці та цукрового буряку. Почалася механізація виробництва. За перші десятиліття XX ст. кількість молотарок зросла в 2,5 разу, сівалок - у 4, жниварок - у 8, сіножаток - у 4 рази, використання мінеральних добрив - у 5 разів.
Уряд Франції, проводячи політику сприяння розвиткові сільського господарства, у 1876 р. ухвалив закон про сільськогосподарську освіту і створив Національний агрономічний інститут у Парижі. Перед Першою світовою війною у Франції працювало 4 загальних і 6 спеціальних господарських вузів, 50 практичних шкіл сільського господарства і 16 ферм-шкіл для теоретичної освіти та практичної підготовки з раціонального ведення дрібних господарств. На початку XX ст. було 26 станцій і 17 загальноагрономічних лабораторій, приблизно 30 спеціальних станцій і лабораторій, 80 дослідних і 4000 показових полів. Організована система позашкільного здобуття сільськогосподарських знань. Згідно із законом 1879 р. створено інститут департаментських професорів-агрономів (їх було 87 за кількістю департаментів). Департаментські професори навчали землеробів, проводячи бесіди, організовуючи пересувні курси, консультації, показові заходи, конференції, вони були радниками сільськогосподарських товариств і кооперативів. У1881 р. засновано Міністерство сільського господарства.
Водночас у Франції, порівняно з іншими європейськими країнами, сільськогосподарське виробництво було на низькому рівні. За врожайністю пшениці держава посідала десяте місце у світі. Інколи імпорт сільськогосподарської продукції перевищував експорт.
У сфері послуг активно розвивалася зовнішня торгівля, обсяги якої зросли за 1898-1912 pp. удвічі. Але в структурі переважав імпорт товарів. Відставання експорту в 1,6 разу можна пояснити повільним розвитком економіки.
Вирішальну роль відігравала банківська діяльність, що мала закордонну позиково-лихварську спрямованість. Капіталовкладення всередині країни щорічно зростали на 1 %, експорт капіталу - на З %. Франція займала друге місце (після Великої Британії) у світі за обсягом вивезених капіталів: перед війною він був у 1,6 разу більший, ніж капіталовкладення в національну промисловість і торгівлю. В обігу за кордоном перебувало 60 млрд фр.
Французькі капітали вивозили у формі позик іноземним державам. Перед Першою світовою війною французькі позики розподілялися так (млрд марок): Європа - 22 %, у тому числі Росія --12 (40 % від французьких вкладень), Німеччина - 1, балканські країни - 3, Австрія - 2,5, держави Латинської Америки - 6, у колоніях - лише 10 % капіталу. Крім процентів, країна-експортер отримувала, як правило, додаткові вигоди. Наприклад, Франція, надаючи позику Туреччині на 2,2 млрд фр., отримала концесію на будівництво залізниць, встановила контроль над найважливішими турецькими морськими портами, впливала на діяльність головного банку країни Оттоманського. Туреччина фактично перетворилася у напівколонію країни-кредитора. Вивіз капіталу зумовив збільшення кількості рантьє. На початку XX ст. їх налічували 2 млн при населенні 40 млн осіб.
Французькі колонії, на відміну від англійських, не відігравали значної ролі в експорті товарів і капіталів. Метрополія вивозила в свої колонії 10 % експортного капіталу, 13 % товарів. Із колоніальних держав постачали продукти (рис, какао, каву, фрукти) і сировину (бавовну, вугілля, залізну руду, кольорові метали, каучук).
Значення економіки Франції у світовому господарстві зменшилося.
Упродовж 1870-1913 рр. її частка у світовому промисловому виробництві скоротилася з 12 % до 6 %. Франція, яка впродовж XIX ст. займала за обсягом зовнішньоторговельного обороту друге місце після Великої Британії, перемістилася на четверте внаслідок зростання обсягів зовнішньої торгівлі США і Німеччини.
Таким чином, основними ознаками економічного розвитку Франції були повільний процес індустріалізації та низька ефективність матеріального виробництва, один із найвищих у світі рівень розвитку фінансового капіталу. Причини повільного промислового розвитку Франції
Пояснюються імпортом сировини, що спричинило подорожчання продукції, втратами у франко-прусській війні, переважанням розвитку легкої промисловості, низьким технічним рівнем виробництва. Негативно впливали на економічний розвиток парцелярний характер землеробства, його низький технічний рівень, зменшення сільськогосподарського виробництва внаслідок завезення дешевого хліба з-за кордону. Послабленню економіки Франції сприяв експорт капіталів, що становив 30 % від світових інвестицій.
33.Причини швидких темпів економічного розвитку США останньої тритини 19 ст.
Після громадянської війни 1861—1865 pp. були сприятливі політичні умови для економічного зростання. Конгрес США проводив політику підтримки індустріального розвитку. Оточення слабкорозвиненими країнами, мирні умови існування давали змогу вільно розвивати господарство, не витрачаючи значно кошти на воєнні потреби.
Економічні успіхи мали географічну основу. Протяжність морського узбережжя, що досягала 18 тис. миль, надавала переваги для розвитку мореплавства, рибальства, зовнішньої торгівлі. Озера і річки з каналами з'єднували різні штати в одне економічне ціле.
До господарського обігу залучалися великі природні ресурси: вугілля, залізна руда, нафта, кольорові метали, ліс, камінь, сірка, глина. Їх запаси забезпечували розвиток важкої промисловості. Проте бракувало олова, калійних солей.
Швидкими темпами освоювалися землі американського Заходу. Переміг фермерський напрям сільського господарства. Значних розмірів досягло сільськогосподарське виробництво.
Активно запроваджувались власні та європейські винаходи. Лише за 1890—1900 pp. було видано 234 956 патентів. Використовувалися переваги нового будівництва. Морально застаріле обладнання практично було відсутнє і не гальмувало розвиток промисловості. Активна роль належала спеціалізації робітників і підприємств, географічному поділу праці. Промисловість було орієнтовано на масове виробництво, стандартизацію деталей. Значно зросли продуктивність, інтенсивність праці, зменшувалися витрати виробництва.
Існував широкий місткий внутрішній ринок. Високою була конкурентоспроможність американських товарів на зовнішньому ринку. США будували своє господарство під захистом митних бар'єрів. Середній рівень мита на імпортні товари протягом 1890—1897 pp. збільшився з 38 до 75 %.
Пришвидшували розвиток економіки концентрація виробництва і капіталу, акціонування і утворення корпорацій. Економічне піднесення спиралося на інвестиції, що постійно зростали. Якщо в 1859 p. капітал, вкладений у промисловість, становив 1010 млн дол., то в 1899 p. — 8975, в 1914 p. — 22 791 млн дол. Велике значення мали європейські капітали. В 1873 p. їх сума досягала 1500 млн дол., в 1899 p. — 3300 млн дол., в 1914 p. — близько 5 млрд дол., з них англійських — 755 млн дол.
США розвивали своє господарство, використовуючи робочу силу всього світу. За останні 30 років XIX ст. імігрувало майже 14 млн, а за перші 14 років XX ст. — 146 млн осіб. За 1860—1900 pp. населення країни зросло з 31,4 до 76 млн осіб. У 1910 p. воно становило 92 млн осіб.
США пізно включилися до територіального поділу світу. В 1867 p. у Росії за 6,7 млн дол. була куплена Аляска, кожен гектар землі якої обійшовся лише в 5 центів. У 1898 p. Конгрес США узаконив анексію Гавайських островів. Колоніальними володіннями стали Куба, Гуам, Пуер-то-Рико, Філіппіни, частина островів Самоа. Загальна площа колоній США в 1914 p. дорівнювала 0,3 млн км2 з населенням 9,7 млн осіб. Одночасно США стали на шлях економічної експансії, основною зоною якої була Латинська Америка, і збільшували інвестиції за кордоном та експорт товарів, будували філіали своїх підприємств, використовуючи дешеві робочу силу та сировину.
34.Двопартійна система та політичний розвиток США кінець 19 ст . Статуя свободи
В політичному житті США як і раніше панували дві партії – Республіканська і Демократична. В умовах зміцнення цілісності країни та її економічного піднесення в минулому залишилася непримирима ворожнеча між ними, яка була спричинена різними підходами щодо шляхів розвитку США, проблеми рабства тощо. Різниця між двома головними партіями ставала усе меншою. Це відбувалася головним чином тому, що великий промисловий і фінансовий капітал підпорядкував своїм інтересам обидві партії. Своєрідним проявом «стирання» суттєвих розходжень у середині двопартійної системи стали президентські вибори 1876 р. та наступна безпринципна угода на початку 1877 р. («компроміс 1877 р.»). На президентських виборах 1876 р. кандидат Демократичної партії С. Дж. Тілден отримав значну перевагу над кандидатом республіканців Р. Хейсом і мав більше на 250 тис. голосів виборців; за нього висловилися південні штати, а також деякі штати Півночі. Вибори супроводжувалися чисельними порушеннями, підтасуванням результатів виборів, особливо на Півдні, де ще зберігалася реконструкція, а республіканці повністю контролювали виборчу процедуру і рахункові комісії. Під тиском Республіканської партії, яка заперечувала результати виборів, виборча комісія, яка була створена для вирішення суперечки, оголосила республіканця Хейса обраним президентом. Згода південних демократів з рішенням комісії стала можливою внаслідок змови лідерів Республіканської та Демократичної партій: 1) республіканці обіцяли вивести війська з південних штатів; 2) призначити в уряд у крайньому випадку одного представника Півдня; 3) виділити південним штатам значні кошти. Фактично «угода Хейса - Тілдена» означала закінчення політики Реконструкції і значною мірою відновлювала згоду еліт Півдня і Півночі. Демократична партія, скомпрометувавши себе в роки Громадянської війни, поступово і неухильно відновлювала свій політичний вплив, хоч і не могла відразу прийти до влади. Зберігаючи на Півдні опору головним чином на білих фермерів, Демократична партія в умовах промислово-фінансового піднесення заручилася підтримкою залізничних компаній, трестів, банкірських домів (Моргана та інших) і втратила суто аграрний характер. У містах Сходу її масову базу складали робітники-іммігранти католицького віросповідання. До кінця XIX ст. вона двічі провела в президенти свого кандидата – Г. Клівленда (1885 – 1889 і 1893 – 1897 рр.). Політична перевага у цей період належала Республіканській партії, хоч президентами-республіканцями ставали безбарвні й невиразні політики – Р. Хейс (1877 – 1881), Д. Гартфілд (1881), Ч. Артур (1881 – 1885), Б. Гаррісон (1889 – 1893), Мак Кінлі (1897 – 1901). Республіканська партія відстоювала інтереси великого бізнесу на Сході країни. Партія мала міцні позиції в найбільш розвинутих промислових регіонах. За неї голосувала значна частина робітників, міські дрібні підприємці, більшість американців протестантського віросповідання. Основну увагу в цей період Республіканська партія приділяла питанням економіки, в першу чергу промислового розвитку США, регулюванню грошово-кредитної системи і тарифів в зовнішній політиці. У соціальному плані за республіканцями десятиріччями зберігався статус партії-визволительки від рабства і прихильниці аграрної реформи (прийняття в 1862 р. Гомстед-акта); в політичному плані партія вважала себе рятівницею єдності країни. Суттєвих відмінностей між політичними програмами двох партій не було. Основними питаннями, що розділяли Республіканську і Демократичну партії, були проблеми митних тарифів і грошового обігу та реформування федеральної служби. Примітно, що розмежування у ставленні до цих проблем було не тільки між двома партіями, але й усередині кожної з них. Демократична партія виступала за зниження митних бар’єрів, що вело б до зниження вартості імпортних товарів. Республіканська партія, захищаючи промислових магнатів, відстоювала протекціонізм. Так, у відповідь на підвищення республіканцями митних податків у 1890 р. на 50%, демократи зменшили середній розмір мита до 39%. Усе ж через два роки, коли до влади прийшла Республіканська партія, мито було підняте до небаченого рівня – 57%. Загалом до кінця XIX ст. США здійснювали цілеспрямовану протекціоністську політику, захищаючи американську промисловість від іноземної конкуренції, що сприяло її зростанню. Одночасно протекціонізм забезпечував додаткові прибутки промисловцям, які підвищували ціни на товари усередині країни і давали їм можливість, використовуючи засоби демпінгу, стверджуватися на зовнішніх ринках. Важливим питанням внутрішньополітичної боротьби цього періоду був грошовий обіг. Під час Громадянської війни федеральний уряд випустив на суму понад 400 млн дол. паперові гроші – т.зв. «грінбеки» (назва яких пішла від зеленої спинки доларових банкнот), які не мали реального забезпечення. Через інфляцію фактична вартість грінбеків після війни становила 39% від номінальної вартості (39 центів золотом за долар). Представники великого бізнесу, які були зацікавлені в отриманні від уряду за надані йому раніше позики золото і в зміцненні стабільності валюти, що підвищувало кредитоздатність американських банків за кордоном, відстоювали золотий стандарт валюти. У той же час припинення чеканки срібла у 1873 р. і встановлення в 1875 р. вільного обміну паперових грошей на золоту монету з метою вилучення з обігу грінбеків, викликали тривогу і обурення багатьох тисяч боржників, головним чином західних фермерів і дрібних підприємців, які вимагали випуску «дешевих» паперових і срібних грошей, сподіваючись, що за їх допомогою буде легше виплатити борги. Їх підтримувала Демократична партія, хоча через розходження в її рядах щодо збереження біметалізму (тобто грошової системи на основі срібла і золота) чи введення золотого стандарту, вона розкололася на дві фракції. Під тиском широкого громадського руху, зокрема грінбекерів, які об’єдналися в 1874 р. в самостійну партію, Республіканська партія, залишаючись твердим прихильником золотого стандарту, змушена була вдатися до компромісу. Закони 1874 і 1890 рр. дозволили чеканку срібних доларів. Але в 1900 р. біметалізм був остаточно ліквідований і встановлений золотий стандарт. Республіканська і Демократична партії ніколи не мали фіксованого членства і жорстких організаційних структур; вони боролися за владу майже винятково шляхом участі у виборах. Тому велику роль у функціонуванні партій, формуванні їхніх програм відігравали партійні «босси» (господарі), які керували організованими групами неофіційних партійних політиків (рингами). Їх діяльність була направлена на встановлення тривкого партійного контролю над електоратом з метою збереження влади в руках тієї, чи іншої партії. Вони ж підбирали кандидатів на посади в державний апарат. За пануючим у США принципом «переможець отримує все», партія, яка приходила до влади заміщала своїми прихильниками всі посади в державному апараті знизу доверху, що призводило до чисельних зловживань, корупції та хабарництва. Так, у 1884 р. коли на президентських виборах перемогла Демократична партія, 100 тис. чиновників-республіканців були замінені демократами. Така практика перетворювала двопартійну систему на комерційну справу. У США розгорнувся рух за введення системи призначення на державну службу «за заслуги». І республіканці і демократи у гонитві за голосами виборців гаряче дебатували в пресі і на засідання конгресу різноманітні проекти оздоровлення державних установ. У 1883 р. за ініціативою сенатора-демократа Дж. Пендлтона був прийнятий закон, що передбачав створення Комісії з громадянської служби, введення конкурсних екзаменів для здобувачів посад державних службовців, врахування при призначеннях представництв штатів, заборону використання службового становища в політичних цілях, не допуск на державну службу алкоголіків, заходи проти сімейності, заборону чиновникам отримувати гроші окрім платні. Спочатку закон поширювався на близько 14 тис. посад (10% від загальної кількості), а в 1901 р. він охоплював 106 тис. посад. Закон Пендлтона мав позитивне значення, поставивши певні обмеження для діяльності партійних боссів. Незалежно від того, яка партія панувала в Білому домі, чи в конгресі, внутрішня політика здійснювалася переважно в інтересах великого капіталу. Корпорації та великі компанії отримували державну підтримку (субсидії, великі земельні наділ); конгрес і законодавчі органи штатів створювали за допомогою законів сприятливі умови для розвитку великого бізнесу. Так, у 1875 р. в штаті Нью-Джерсі, який був відомий як «батьківщина корпорацій», був прийнятий закон, що фактично скасував усі обмеження на підприємницьку діяльність. У 1892 р. законодавці Нью-Йорка прийняли закон про створення на пільгових умовах однієї з найбільших промислових компаній «Дженерал Моторз». Великий капітал, не обмежений законодавчими рамками, прагнув до економічного панування, вдаючись часто-густо до відверто злочинних засобів у досягненні своєї мети. Так, за свідченням американських аналітиків, нафтовий магнат Дж. Рокфеллер прокладав шлях до влади за допомогою підпалів нафтосховищ незалежних підприємств, змов з власниками залізниць і підкупу суддів і законодавців. У другій половині 1880-х рр.. протест проти свавілля корпорацій, особливо залізничних магнатів різко посилився. Це спричинило перші спроби державного втручання в діяльність великого бізнесу. В 1887 р. у США був прийнятий перший федеральний закон про державне регулювання міжштатної залізничної мережі. Закон забороняв змови між залізничними компаніями про встановлення монопольної ціни на перевезення вантажів і пасажирів, засуджував практику дискримінаційних тарифів і проголошував, що тарифи повинні бути «розумними і справедливими». Для нагляду за виконанням закону створювалася міжштатна торгівельна комісія. Закон 1887 р., незважаючи на його розпливчатість і обмежені можливості комісії, означав поширення влади федерального уряду на сферу економіки, де діяльність залізничних компаній набула надзвичайно корисливого характеру. В 1890 р. американський конгрес під тиском широкого антимонополістичного руху прийняв закон «Акт для захисту торгівлі і комерції від протизаконних обмежень і монополій» (закон Шермана), що започаткував антитрестовське законодавство. Закон Шермана проголошував незаконними «будь-який договір, угоду у формі тресту чи в іншій формі, чи змову з метою обмеження комерції, чи торгівлі між штатами, чи з зарубіжними країнами». Закон не давав чіткого визначення монополії, що перешкоджало його здійснення, його ефективність цілком залежала від судової практики. Суди використовували закон Шермана проти профспілок, які прирівнювалися до трестів, що обмежували конкуренцію. Найвідомішою стала заборона на цій основі пульманівського страйку. На основі закону Шермана протягом 1890 – 1901 рр. було порушено проти корпорацій 18 судових справ. Але корпорації знаходили можливість уникнути правосуддя. Так, у 1895 р. Верховний суд США оголосив недійсним позов проти цукрового тресту, мотивуючи це тим, що каратися можуть лише спроби монополізувати сферу торгівлі, а не виробництво. Цукровий трест був визнаний виробничим об’єднанням. Саме тому, незважаючи на закон Шермана процес створення промислових об’єднань не припинився. Протягом 1890 – 1904 рр. виникло понад 230 об’єднань зі спільним капіталом близько 6 млрд дол.
Статуя
У 1856 році французький професор-правознавець і громадський діяч Едуар де Лабуле при зустрічі з молодим скульпторомФредеріком Огюстом Бартольді висунув ідею споруди монумента, який спочатку мислився, як пам'ятник на честь війни за незалежність США.
Незабаром Бартольді прибув до Америки, де звернув увагу на острів Бедлоу і не переставав думати про нього, як про найвдаліше місце для майбутнього монумента.
Повернувшись до Парижа, скульптор знов зустрівся з Лабуле і вже передав йому проект. У ті роки Бартольді виконував багато замовлень, але створення монумента для Америки стало його головною роботою впродовж п'ятнадцяти років.
Задум статуї виник з давнього епізоду, який він побачив під час вуличних боїв у Парижі в 1851 році. Йому запам'яталася дівчина з барикади, в легкому вбранні і з піднятим у руці палаючим факелом, яка і стала прообразом статуї.
Перша глиняна модель була заввишки чотири фути, потім скульптор зробив ще три робочі моделі, що послідовно збільшувалися в розмірах. Вони коректувалися і дороблялися доти, доки не був досягнутий оптимальний варіант.
У Франції Бартольді потребував допомоги інженера для вирішення конструктивних питань, пов'язаних зі спорудженням такої гігантської мідної скульптури. Отже інженеру Густавові Ейфелю (майбутньому творцеві Ейфелевої вежі) він доручив спроектувати масивну чавунно-сталеву опору і проміжний підтримуючий каркас, який дозволить мідній оболонці статуї рухатися вільно, зберігаючи при цьому вертикальне положення. Детальні розробки Ейфель передав своєму помічникові, досвідченому інженеру з будівельних конструкцій Морісу Кехліну. Цікаво, що мідь для статуї має начебто російське походження, хоча цей факт не підтверджений[1].Примітно також, що бетонну основу під статуєю виготовлено з німецького цементу. Фірма Дюккехофф виграла тендер на поставку цементу для будівництва фундаменту Статуї Свободи в Нью-Йорку, який для того часу був найбільшою бетонної конструкцією у світі.
Для фінансування проекту було засновано Франко-Американський союз на чолі з Лабуле. Французький комітет в Парижі очоливФердинанд де Лессепс, будівельник Суецького каналу. На чолі американського комітету став юрист Вільям Евартс.
Французька сторона повинна була забезпечити будівництво статуї, а американська п'єдесталу для неї.
До початку 1884 року робота над статуєю була завершена. Усередині в ній змонтували сходи і впродовж трьох місяців парижани могли її оглядати в остаточному вигляді. Серед відвідувачів був і знаменитий письменник Віктор Гюґо.
В цей час у США збір коштів на п'єдестал просувався досить поволі. До початку 1884 року тільки почалося бетонування фундаменту.
Місце для статуї Свободи в нью-йоркській гавані, затверджене Актом Конгресу 1877р, було вибрано генералом Вільямом Шерманом, з урахуванням побажань самого Бартольді, на острові Бедлоу, де ще з початку XIX століття стояв форт у формі зірки.
Цікавим фактом є те, що мідь для статуї було вивезено з території нинішньої республіки Башкортостан (за іншою інформацією — виплавлена на нижньотагільскому мідноплавному заводі).
Навесні 1885 року, після місячної подорожі, французький військовий вітрильник «Ізер» доставив статую в Нью-Йорську гавань. Для перевезення статую розібрали на 350 частин і спакували в 214 ящиків. (Її права рука з факелом, закінчені раніше, вже експонувалися на Всесвітній виставці в Філадельфії в 1876, а потім у Медісон Сквер у Нью-Йорку). Статую зібрали на її новій підставі за чотири місяці. Урочисте відкриття статуї Свободи, на якому виступив президент США Гровер Клівленд, відбулося 28 жовтня 1886 р. у присутності тисяч глядачів. Як французький подарунок до сторічної річниці американської революції він запізнився на десять років.
35. Демократичний та робітничі рухи у США . Чикагські події 1886 року
В умовах бурхливого економічного розвитку останніх десятиріч XIX ст., особливо індустріалізації країни, швидкими темпами зростала чисельність робітничого класу. Якщо в 1870 р. в промисловості й транспорті працювало 3,8 млн робітників то через 30 років їх кількість зросла до 9,4 млн, понад 50% яких складали емігранти. Зросла питома вага робітників, які працювали на великих підприємствах нових галузей виробництва, у виробництві засобів виробництва, в металургії, залізничній справі. Попри те, що швидкий розвиток техніки і технологічні вдосконалення виробничих процесів збільшили попит на некваліфіковану працю, резерв якої постійно зростав у зв’язку з безпрецедентною кількістю іммігрантів, важливу роль відігравали кваліфіковані робітники. До категорії кваліфікованих робітників входило в 1880 р. 844 тис. робітників, в 1890 р. – 1910 тис., в 1900 р. – 2200 тис. Американські робітники, особливо кваліфіковані, отримували більшу заробітну платню аніж європейські. Однак умови праці основної маси робітників були надзвичайно тяжкими – тривалий робочий день, що досягав 12 – 14 годин (8 годинний робочий день був введений після тривалої боротьби на нечисленних державних підприємствах), надзвичайно висока інтенсифікація праці, штрафи за провину, експлуатація жіночої та дитячої праці, відсутність страхування на випадок хвороби, каліцтва, безробіття. Заробітна платня відставала від прожиткового мінімуму. В кінці 90-х рр. дві третини робітників заробляли менше 600 дол. на рік, в той час як прожитковий мінімум для сім’ї з п’яти чоловік, наприклад у Нью-Йорку, становив 825 дол. В кінці XIX ст. різко зросли витрати американських робітників на житло, транспорт, лікування, освіту. Особливо у складних умовах знаходилися робітники-іммігранти, які концентрувалися у великих промислових центрах – Чикаго, Нью-Йорку, Сан-Франціско. Найнужденнішим було негритянське населення. Закон 1875 р. про громадянські права, що проголошував рівні права темношкірого населення з білими, залишався мертвою буквою, а в 1893 р. закон був зовсім скасований як такий, що «суперечить конституції США». Під час промислових криз 1873, 1883 і 1893 рр. безробіття охоплювало сотні тисяч робітників, в першу чергу, іммігрантів, темношкірих робітників. Своєрідність розвитку США обумовила особливості американського робітничого руху. Так, у середовищі американських робітників культивувалися принципи практицизму, індивідуалізму і конкуренції. Це відображало історичний процес формування робітничого класу США, що відбувався в умовах менш гострих соціальних конфліктів ніж в Європі. Великі фонди «вільних земель» на Заході США, приваблювали на лише мільйони іммігрантів і фермерів, але й міські прошарки населення. Частина американських робітників невдоволених своїм становищем могла податися на Захід і перетворитися на дрібних власників, фермерів. Цією обставиною пояснюється підвищена плинність складу промислових робітників і те, що тільки в кінці XIX ст. склалися значні кадри постійних робітників. Одночасно у середовищі робітничого класу виокремлювався верхній висококваліфікований прошарок, що мав певні привілеї («робітнича аристократія»). У соціальному відношенні ця верхівка робітничого класу відчувала свою близькість до таких прошарків суспільства як дрібні власники, ремісники, торговці. «Робітнича аристократія» формувалася головним чином із середовища корінних американців англосаксонського походження, які посідали привілейоване становище у порівнянні робітниками-іммігрантами. На розвитку робітничого руху позначалися також релігійні й між групові відмінності, національно-мовна роздрібненість, тиск давно сформованої двохпартійної системи. Важливо відзначити, що загальнодемократичні завдання, в боротьбі за вирішення яких робітники могли згуртуватися, пройти школу самостійної політичної діяльності, у США вже були здійснені. Народні маси США до і під час Громадянської війни досягли демократичних свобод: загального виборчого права для чоловіків, республіканської форми правління, свободи слова, зборів, друку, совісті. Через вказані причини робітничий рух у США розвивався повільно, мав головним чином характер економічних виступів і лише поступово набував риси політичної боротьби. В останні десятиріччя XIX ст. американські робітники вели вперту боротьбу за свої нагальні права, за право організовувати професійні союзи і використовувати страйк як одну з форм боротьби за скорочення робочого часу, поліпшення умов праці. Першим значним виступом робітників на захист своїх інтересів після Громадянської війни був страйковий рух у 1870-і роки. Рух розпочався тривалим страйком на пенсільванських шахтах у 1874 – 1875 рр. і завершився в 1877 р. загальнонаціональним страйком залізничників. У відповідь на 10 % скорочення заробітної платні залізничники Балтімори, Іллінойса, Чикаго, Пітсбурга оголосили страйк. На його придушення були направлені федеральні війська і поліція, що призвело до збройних зіткнень, бунтів і погромів. Так, у м. Сан-Луіс робітничий виконавчий комітет протягом двох тижнів утримував у своїх руках владу в місті. Уряд за допомогою військ і жорстких репресій придушив виступ робітників. Ще більш посилився страйковий рух у 1880 – 1890-і роки. Найбільшим піднесенням страйкової боротьби став загальний страйк, що почався 1 травня 1886 р.; страйк охопив понад 350 тис. робітників у кількох містах країни. Центром подій став Чикаго, де страйкувало понад 65 тис. робітників. Під час мітингу 3 травня поліція, захищаючи штрейкбрехерів, стріляла по страйкуючим, вбивши кількох робітників. На наступний день під час мітингу-протесту на головній чикагській площі Хаймаркетсквер провокатор кинув бомбу в поліцейських, які відкрили вогонь по демонстрантах. Керівники страйку були арештовані і семеро з них були засуджені до смертної кари. (У 1889 р. конгрес ІІ Інтернаціоналу на честь американських робітників оголосив 1 травня міжнародним святом солідарності трудящих). Внаслідок масових страйків і демонстрацій весною 1886 р. понад 180 тис. робітників добилися 8-годинного робочого дня, а для 200 тис. робочий день був скорочений з 12 годин до 9-10 годин, хоч у наступні роки тривалість робочого дня знову збільшувалася. Найбільшими виступами американських робітників 1890-х років був Гомстедський страйк 1892 р., Пульмановський страйк 1894 р., похід безробітних у Вашингтон 1894 р., страйки гірників і шахтарів. Влітку 1892 р. робітники сталеплавильних заводів мільйонера Карнегі в м. Гомстед (біля Пітсбурга) у відповідь на нове скорочення заробітної платні оголосили страйк. На знак солідарності з ними застрайкували металурги Пітсбурга, залізничники Баффало, промислові робітники інших міст. Страйк набув гострого характеру. Металісти Гомстеда зі зброєю в руках билися з найнятими підприємцями агентами Пінкертона і поліцією. Лише з прибуття 8 тис. солдат вдалося придушити страйк, що тривав п’ять місяців. У 1894 р. піднялася нова хвиля страйкового руху, що охопила 750 тис. робітників. Найбільш масштабним був страйк на вагонобудівних заводах в м. Пульман (передмістя Чикаго). Страйк організував Американський союз залізничників під керівництвом соціаліста Юджина Дебса. Страйк, що тривав два місяці, охопив 23 залізниці США. В ньому взяло участь понад 150 тис. робітників. Лише за допомогою військ і масових арештів уряд Клівленда придушив страйк. Великий резонанс у країні викликав перший в історії США похід безробітних на Вашингтон у 1894 р. Сімнадцятьма колонами рухалися безробітні з різних районів країн, до них приєднувалися фермери, які розорилися. Уряд Клівленда дав наказ зупинити учасників походу поза містом. У Вашингтон змогли пробитися тільки кілька сотень чоловік. У столиці були проведені масові арешти; були схоплені і керівники походу Коксі і Браун. Усією країною прокотилися мітинги на захст арештованих. Першою спробою організації робітників у національному масштабі стало створення об’єднання «Орден лицарів праці», яка виникла в 1869 р. як таємна організація кравців Філадельфії на принципах масонської ложі з відповідними ритуалами і обрядами. В 1874 р. Орден був відкритий для інших професій. В 1878 р. Орден перейшов до відкритої діяльності, кількість його членів стала швидко зростати і в першій половині 1880-х рр. перетворився у велику і найвпливовішу робітничу організацію США. Програма Ордена найважливішими цілями проголошувала боротьбу за «фінансове і промислове звільнення робітників усього світу від тиранії великих корпорацій і рабства найманої праці», заміну найманої праці споживчими кооперативними організаціями робітників, викуп державою залізниць, телеграфу і телефону, банків, заборону дитячої праці, рівну оплату праці жінок, використання арбітражу для вирішення трудових конфліктів, введення 8-годинного робочого дня. Керівництво Ордена ігнорувало політичну боротьбу і досягнути поставлені цілі Ордена збирався за допомогою виробничих і споживчих кооперативів. Девіз Ордена – «Шкода завдана одному, повинна турбувати всіх» імпонував багатьом робітникам. Першим серед робітничих організацій Орден лицарів праці об’єднав кваліфікованих і некваліфікованих робітників, незважаючи на стать, віросповідування, колір шкіри та політичні переконання. Орден здійснив кілька успішних страйків; на переговорах із залізничним магнатом Дж. Гулдом у 1885 р. організовані робітники на чолі з Орденом виступали рівноправним партнером підприємців. У 1886 р., коли страйковий рух у країні досяг найбільшого розмаху, чисельність Ордена перевищувала 700 тис. Відмова керівника Ордена Т. Паудерлі від участі у загальному страйку за 8-годинний робочий день у травні 1886 р., провал низки страйків 1880-х рр., архаїчна структура Ордена, що перешкоджало ефективному вирішенню нагальних економічних вимог, а також невдача кооперативної діяльності, суперництво з Американською федерацією праці (АФП), яка запропонувала привабливішу для робітників модель професійної організації, - усе це спричинило масовий вихід робітників із організації. У 1890 р. кількість членів Ордена скоротилася до 75 тис., а у 1917 р. Орден лицарів праці офіційно припинив своє існування. Керівна роль в організованому робітничому русі перейшла до Американської федерації праці, яка була започаткована в 1882 р. в Пітсбурзі як організація профспілок і робітничих союзів, а остаточно сформувалася в 1886 р. Організаційно структура АФП сформувалася за цеховим принципом: робітники об’єднувалися за професіями і місцем проживання. В програмі АФП наголошувалося на непримиримості класових інтересів пролетаріату і буржуазії, на неминучості боротьби між ними. АФП організувала низку великих страйків, очоливши рух за 8-годинний робочий день. Участь АФП в боротьбі за 8-годинний робочий день у травні 1886 р., зокрема в Чикаго, підняла її авторитет; вона перехопила лідерство у Ордена лицарів праці. Кількість членів АФП зросла з 138 тис. у 1886 р. до 868 тис. у 1900 р. (1,7 млн у 1904 р. – 80% усіх організованих робітників США). Однак, поступово АФП перетворилася в організацію, в яку приймалися лише висококваліфіковані і високооплачувані робітники. Протягом 40 років АФП беззмінно очолював С. Гомперс, який проповідував «простий і справжній юніонізм»: і боротьбу за підвищення заробітної платні і скорочення робочого дня, що поліпшить життя перш за все висококваліфікованих робітників. Гомперс пропонував «політичний нейтралізм» - відмову від політичної діяльності. Як супротивник класової боротьби, він виступав за «індустріальний мир» між капіталом і працею. Метою робітничого руху проголошувалася боротьба за поліпшення умов найму робочої сили в умовах існуючої соціальної і політичної системи. Але Гомперс відмовлявся від організації мільйонних мас некваліфікованих робітників. В АФП був закритий доступ неграм і іммігрантам з Азії. Масовий робітничий рух 1870-х рр. прискорив консолідацію соціалістичних організацій США. Соціалістичні ідеї набули поширення у США з приїздом з Європи робітників іммігрантів, зв’язаних з І Інтернаціоналом. До 1872 р., коли Генеральна рада Інтернаціоналу була перенесена в Ною-Йорк, у США нараховувалася 30 секцій Інтернаціоналу. Соціалістичні групи використовували масовий робітничий рух для пропаганди соціалістичних ідей. В 1876 р. після припинення діяльності Генеральної ради Інтернаціоналу на об’єднавчому з’їзді соціалістичних груп була створена Робітнича партія Америки, яка у 1877 р. була перетворена у Соціалістичну робітничу партію (СРП). Програма партії проголошувала головним завданням розширення виборчого права і участь у виборах з метою «добитися законодавства відповідно нашим інтересам». Кінцевою метою проголошувалася побудова «кооперативної республіки». З чисельністю близько 7 тис. чоловік СРП за своїм складом була переважно іммігрантською, основні газети виходили німецькою мовою, а тому партія залишалася в ізоляції. До того ж партію роздирала фракційна боротьба. В 1890 р. у СРП вступив Д. Де Леон, який незабаром став її фактичним лідером і до 1914 р. визначав політику партії. Юрист, викладач Колумбійського коледжу Де Леон був блискучим оратором і публіцистом. Прихильник «активного соціалізму» і безкомпромісної класової боротьби він ігнорував значення боротьби за повсякденні потреби робітників. Під його керівництвом СРП дещо поповнила свої ряди корінними американцями. Редагована ним газета почала виходити англійською мовою. В 1892 р. СРП мала свої організації в 32 із 44 існуючих тоді штатів. На президентських виборах 1892 і 1896 рр. СРП виставляла своїх кандидатів. Однак, СРП як і раніше залишалася осторонь від основної маси корінних американських робітників. У практичній діяльності Де Леон не зумів залучити Соціалістичну робітничу партію до профспілкового, фермерського, загальнодемократичного рухів. «Соціалізм і нічого окрім соціалізму», проголошував Де Леон. Після невдалих спроб «соціалізувати» тред-юніони, намагань змінити політику АФП, СРП створила нове профспілкове об’єднання, яке однак не мало успіху; його чисельність не піднімалася вище 15 тис. робітників. З цих же причин СРП залишила Орден лицарів праці. негативну позицію партія зайняла щодо тогочасних важливих питань участі у фермерському, антимонополістичному рухах США. Невдоволення частиною соціалістів політикою Де Леона привело до розколу партії в 1899 р. В результаті, до кінця XIX ст. після майже 25 річного існування Соціалістична робітнича партія нараховувала 5-6 тис. членів, розкиданих по 26 штатам
36.Економічний і політичний розвиток США на початку 20 ст. Президент Рузвельт
США вступили в XX ст. як найбільша індустріально-аграрна держава. Бурхливий економічний розвиток, характерний для США в останні десятиріччя XIX ст., продовжувався з такою ж інтенсивністю на початку XX ст. У Сполучених Штатах продовжували діяти багато попередніх факторів, що обумовили прискорений економічний розвиток після Громадянської війни. Швидкими темпами відбувався процес індустріалізації, продовжувався розвиток високотоварного фермерського господарства, зберігався надзвичайно ємкий внутрішній ринок, 15 млн іммігрантів поповнили масу трудящих за перші півтора десятиріччя XX ст. Населення країни за період з 1900 до 1912 р. зросла з 76 млн чоловік до 95 млн. (у 1915 р. вже понад 100 млн), а національне багатство за цей період збільшилося з 88,5 млрд дол. до 165 млрд. За перші 10 років XX ст. вартість річної продукції промисловості і сільського господарства подвоїлася. Перед першою світовою війною обсяг продукції обробної промисловості дорівнював обсягу продукції Німеччини. Англії, Франції разом взятих. На 1913 р. США виробляли в рік 33 млн т. сталі, 31 млн т. чавуну, 517 млн т. вугілля, 33 млн т. нафти. Бурхливе залізничне виробництво завершилося в XIX ст. Усе ж з 1900 р. до 1913 р. загальна довжина залізничної мережі зросла з 193 тис. миль до 250 тис., кількість потягів з 37,6 тис. до 65,6 тис. Початок XX ст. ознаменувався подальшим технічним прогресом. Кількість патентів виданих у США зросла з 24,6 млн у 1900 р. до 43,1 млн у 1915 р. З часів пуску першої електростанції в 1882 р. швидко зростає виробництво електроенергії: в 1902 р. у США було вироблено електроенергії 6 млрд кВт. г., а в 1912 – 25 млрд. Половина спожитої електроенергії була використана в промисловості. В 1899 р. електромотори становили 5% джерел енергії в обробній промисловості, у 1914 р. – 39%. Одночасно на рубежі XIX і XX ст. ст. у соціально-економічній структурі США відбулися значні зміни: капіталізм вільної конкуренції змінився на корпоративний (трестований), монополістичний капіталізм. Створення могутніх монополістичних об’єднань у період 1898 – 1903 рр. набуло особливо широкого розмаху. За даними американського економіста Джона Муді, який в 1904 р. опублікував дослідження «Правда про трести», за період з 1 січня 1899 р. до 1 вересня 1902 р. у США створилося 82 трести з загальним капіталом 4,3 млрд дол. На початок 1904 р. в промисловості, на транспорті, в області зв’язку і на підприємствах громадського користування функціонувало 446 трестів з загальним акціонерним капіталом 20 млрд. 379 млн дол. До 1914 р. у США нараховувалося 25 тис. підприємств, але питома вага продукції, що вироблялася трестами була настільки великою, що некорпоративні підприємства не відігравали значної ролі. В 1914 р. трести виробляли близько 3/4 промислової продукції США. На початку XX ст. у США створюються могутні трести, які стали монополістами в різних галузях виробництва. Першим в історії США і найбільшим корпоративним об’єднанням у металургії став Сталевий трест (Ю.С. Стіл корпорейшн) з капіталом 1 млрд дол. Сталевий трест був заснований в 1901 р. під керівництвом найбагатшого банкіра Джона Моргана, який викупив за 225 млн дол. сталеплавильні підприємства Е. Карнегі і об’єднав їх з низкою інших корпорацій. Вже протягом першого десятиріччя існування на Сталевий трест припадало майже половина виплавки чавуну у США і 2/3 виробництва сталі, а його щорічні прибутки становили 100 – 150 млн дол. Другим провідним монополістичним об’єднанням був родоначальник трестів нафтовий трест Джона Рокфеллера «Стандарт ойл», який розвивався швидкими темпами. На початок XX ст. він контролював 95% нафтової промисловості США і здійснював контроль над багатьма промисловими і залізничними фірмами. В 1911 р. до розпуску «Стандарт ойл» (трест був поділений за рішенням Верховного суду США на 33 самостійні компанії) володіла капіталом у 1 млрд дол., контролював 2/3 виробництва і продажу нафти. Швидкими темпами відбувалося трестування автомобільної промисловості. В 1913 р. понад 80% виробництва автомобілів у США припадало на долю трьох найбільших автомобільних компаній – Г. Форда, «Дженерал моторз» і «Крайслер», які в 1913 р. продали 461,5 тис. легкових автомобілів, а в країні було зареєстровано 1 млн. 190 тис. автомобілів. На залізничному транспорті на початку XX ст. оперувало 6 монополій, які контролювали 80% усіх залізниць, їх капітал становив 9 млрд дол. В області зв’язку в 1900р. монопольні позиції зайняла «Амерікен телефон енд телеграф компані», яка експлуатувала 1,355 тис. телефонів. Фірма братів Маккорміків «Інтернешл харвестер» виробляла 85% сільськогосподарських машин. Величезна концентрація виробництва на початку XX ст. супроводжувалася швидкою концентрацією капіталу і зрощуванням банківського капіталу з промисловим. Типовими представниками фінансової олігархії були 2 династії «некоронованих королів» Америки – Рокфеллери і Моргани. Контролюючи левову частину промислових підприємств, вони контролювали і банківську систему США. Фінансово-промислові групи Рокфеллера і Моргана на початку XX ст. займали 341 директорську посаду в 112 банках, залізничних компаніях, промислових і фінансових корпораціях з спільним капіталом 22 млрд. 245 млн дол., тобто контролювали четверту частину багатства країни. Капітал власного банку «Дому Моргана» становив понад 650 млн дол., а рокфеллеровського «Нешнл сіті бенк» – близько 500 млн дол. Перехід до панування монополій, корпоративного виробництва і фінансової олігархії суттєво вплинуло на систему економічних відносин у Сполучених Штатах. В умовах періодичних економічних криз перевиробництва 1903-1904 рр. і 1907-1908 рр. великий корпоративний бізнес, на відміну від порівняно дрібних підприємців, міг підтримувати монопольно високий рівень цін шляхом скорочення виробництва заради підтримки високого рівня прибутків. У той же час економічні кризи і тиск великого капіталу спричиняли розорення десятків тисяч дрібних і середніх підприємств, збільшували безробіття. Добиваючись максимальних прибутків корпорації посилювали експлуатацію трудівників, шляхом зговору про ціни і умови виробництва; корпорації необґрунтовано завищували ціни на продукцію, вдавалися до випуску недоброякісної продукції, бездумно нищили природні багатства. Тобто, всесилля монополій зачіпало життєві інтереси широких верств населення і навіть кола немонополістичного бізнесу США. На початку XX ст. у Сполучених Штатах виникають принципово нові соціальні суперечності – між монополістичними об’єднаннями, трестами і основною масою населення. а президентських виборах у 1900 р. представник Республіканської партії В. Маккінлі вдруге переміг В. Брайана і на другий термін став президентом США. У вересні 1901 р. Маккінлі під час відвідування Всесвітньої виставки в Баффало був убитий одним із анархістів. Згідно з конституцією його посаду зайняв віце-президент Теодор Рузвельт, який у віці 42 роки став на той час наймолодшим в історії країни президентом. Далекоглядний і гнучкий політик ще в 1898-1900 рр. на посаді губернатора Нью-Йорка Рузвельт запровадив закон про обмеження привілеїв корпорацій. Масові рухи соціального протесту проти зловживань великих монополій в усіх сферах економічного і суспільного життя США змушували правлячі кола держави реагувати на соціально-політичні проблеми, що стояли перед американським суспільством. Неспроможність Республіканської і Демократичної партій позитивно вирішити назрілі проблеми ставила на порядок денний питання про необхідність регуляторних дій держави щодо формування взаємовідносин корпоративного капіталу і американського суспільства. Програми ліберального реформізму широко розроблялися американськими політологами, економістами, юристами. Але тільки на початку XX ст. були зроблені спроби практичного втілення ліберально-реформістських програм. Їх ініціатором став впливовий діяч Республіканської партії, герой іспансько-американської війни на Кубі, Т. Рузвельт. Він активно втручався в економіку, у справи корпорацій, в операції трестів, банків, залізниць. Вперше в історії країни керівник виконавчої влади почав реалізацію програми активного втручання держави в економіку. У своїй політиці Рузвельт виходив із необхідності збільшення ролі держави, вважаючи, що величезній владі корпорацій необхідно протиставити ще більшу владу уряду. Господарство, стверджував він, «повинне контролюватися в інтересах усього суспільства», а це за його словами, може бути досягнуте лише одним шляхом – «наданням відповідних функцій контролю одному органу, здатному здійснювати такі повноваження – федеральному уряду». Реформаторська діяльність Рузвельта була розпочата галасливою кампанією проти зловживань трестів. Першим об’єктом антитрестовської ініціативи президента став залізничний трест «Норзерн секюрітіс кампані», який був створений шляхом об’єднанням кількох залізничних компаній під контролем банкірського «дому Моргана». В 1903 р. Рузвельт добився судового рішення про розпуск цього тресту за звинуваченням у порушенні ним антитрестовського закону Шермана. За ним настала черга судових процесів проти тресту скотобоєнь Чикаго, тютюнового і цукрового трестів та інших великих монополістичних об’єднань. Рузвельт добився прискорення судочинства у справах про порушення антитрестовського законодавства і відкриття справ проти 44 корпорацій. Це створило Рузвельту славу «руйнівника трестів». Обіцяне президентом посилання антитрестовське законодавства знайшло своє втілення в трьох законах, що були прийняті Конгресом. За двома законами, прийнятими в 1903 р., залізничним компаніям заборонялося робити будь-які відхилення від існуючих тарифів при укладанні договорів з відправниками грузів, а також створювалося нове міністерство торгівлі і праці, до складу якого повинне було входити спеціальне бюро у справах корпорацій. Закон 1904 р. розширював повноваження Комісії з торгівлі між штатами у сфері регулювання залізниць. Рузвельт не виступав проти великих корпорацій, чи обмеження їхньої діяльності, навпаки, вважав, що без них не було б такого стрімкого зростання національного багатства. Але, як Рузвельт неодноразово підкреслював, він вимагав прийняття такого законодавства, яке б усувало зловживання з боку монополій. Під тиском громадської думки, збуреної викриттями журналістів – «розгрібачів бруду» уряд Рузвельта здійснив низку заходів у справі поліпшення санітарних умов виробництва харчових продуктів і ліків. Окрім того, уряд здійснив низку кроків у сфері збереження природних ресурсів: добився значного розширення лісних резервів, що знаходилися під охороною держави, призупинив розпродаж земельних наділів у надрах яких були поклади вугілля та інших корисних копалин, встановив федеральний контроль над ресурсами гідроенергії. Були створені перші національні парки, здійснені заходи щодо іригації посушливих районів на заході країни. Політика ліберального реформізму, яку розпочав Т. Рузвельт була популярною серед широких верст населення США. Саме це дозволило йому на президентських виборах у 1904 р. бути переобраним на другий термін. Новий представник Республіканської партії Вільям Тафт, який розглядався як прихильник і послідовник Рузвельта, на президентських виборах у 1908 р. переміг кандидата демократів В. Брайана. Президентство Тафта тривало один термін – чотири роки. Спочатку він продовжував ефективну антитрестовську політику, значним досягненням якої став розпуск «Стандарт Ойл» і тютюнового тресту в 1911 р. Сприяв прийняттю законів про розширення повноважень Комісії з торгівлі між штатами і про створення системи поштових ощадбанків, утвердженню поправки до конституції про прибутковий податок (1913 р.). Розпочав широку реорганізацію державного апарату з метою підвищення його ефективності. В останні години перебування в Білому домі підписав закон про створення Міністерства праці. Але, загалом, Тафт взяв курс на згортання ліберальних реформ. Він виявився не таким далекоглядним і гнучким державним діячем, яким був Т. Рузвельт. Керуючись принципом, «краще миритися з несправедливістю, ніж здійснювати руйнівні зміни», він проявляв обережність при вирішенні назрілих соціальних проблем. Він почав здійснювати консервативну політику, згортаючи втручання держави в економічне життя і відкрито захищав інтереси великого бізнесу. Підтримка Тафтом інтересів монополій при прийнятті в 1909 р. тарифу Пейна-Олдріча, що зберігав високе протекціоністське мито, а також при вирішенні питання про розпродаж суспільних земель у деяких штатах, викликали широке незадоволення в країні. Сильна опозиція політиці Тафта, що виникла усередині Республіканської партії, створила в 1914 р. Національну прогресивну республіканську лігу. Лідером прогресистів, як стали називати її прихильників, став сенатор Р. Лафоллєт. Прогресисти вимагали встановлення урядового контролю над діяльністю трестів, демократизації виборчої системи, охорони прав робітничих організацій. Політична боротьба в Республіканській партії набула особливо гострого характеру під час президентської передвиборчої кампанії 1912 р. Представники Національної прогресивної республіканської ліги ставили за мету добиватися затвердження сенатора Р. Лафоллета офіційним кандидатом Республіканської партії. Але одночасно в передвиборчу боротьбу вступив і Т. Рузвельт, який ще в 1910 р. повернувся до активної політичної діяльності з програмою «новий націоналізм». Головна ідея «нового націоналізму» полягала у здісненні радикальних реформ як альтернативи можливої революції і у створенні сильного федерального уряду, який ставить інтереси нації вище регіональних, групових чи індивідуальних інтересів. Ця програма передбачала державне регулювання трестів, залізничних компаній та інших підприємств, зв’язаних з торгівлею між штатами; перегляд протекціоністських тарифів; введення прибуткового податку, реорганізацію банківської системи, охорону природних ресурсів, прийняття соціального законодавства, визнання права робітників на профспілки і страйки, поліпшення умов праці найманих робітників, створення міністерства праць. Досвідчений і спритний політик, Рузвельт долучився до прогресистів, відтіснив Лафоллета з лідируючих позицій і перетягнув на свій бік більшість діячів Національної прогресивної республіканської ліги. Спираючись на підтримку прогресистів, Рузвельт розгорнув активну передвиборчу агітаційну кампанію. Але керівництво Республіканської партії відхилило запропонований Т. Рузвельтом ліберально-реформістську програму «нового націоналізму». Передвиборчий з’їзд Республіканської партії в червні 1912 р. висунув кандидатом партії на посаду президента не Т. Рузвельта, а В. Тафта як ставленика консервативного крила партії. Тоді Рузвельт і його прихильники пішли на розрив з Республіканською партією і створили Національну прогресивну партію (НПП). З’їзд нової партії одноголосно затвердив Рузвельта кандидатом у президенти. Засадами передвиборчої платформи НПП стали положення «нового націоналізму», що передбачала державне регулювання трестів і соціальне законодавство. Передвиборча кампанія НПП і її кандидата знайшла підтримку широкого кола виборців. Але на виборах 1912 р. у Т. Рузвельта виявився серйозний суперник, який виступив з власним проектом ліберального реформізму – « нова свобода». Ним став кандидат від Демократичної партії Вудро Вільсон, відомий вчений-історик, колишній ректор Прінстонського університету і губернатор штату Нью-Джерсі. Він був знаний в демократичних колах США завдяки своїй активній антикорупційній діяльності. «Нова свобода» Вільсона, як альтернатива «новому націоналізму» Рузвельта, схематично уміщувалася в 3 пункти: індивідуалізм, свобода особистості і свобода конкуренції. З цих позицій Вільсон оголосив себе ворогом трестів, але пропонував не знищення трестів, і не контроль над ними, як вимагали прогресисти і Рузвельт, а регулювання конкуренції. В. Вільсон, як його ідейний натхненник Л. Брандейс, оголосив себе ворогом не великого бізнесу, а монополій, які з’явилися внаслідок «нечесної» конкуренції і які перекривали шляхи для розвитку дрібного, середнього і некорпоративного великого бізнесу. Великий бізнес, що використовував законні засоби збільшення ефективності виробництва, заслуговує на схвалення і підтримку, а трести, що виникали як результат фінансових махінацій, повинні переслідуватися (розпускатися) – такий лейтмотив пропагандистської кампанії представника Демократичної партії. Щодо конкретної програми соціально-політичних реформ, які пропонував Вільсон, то вона була схожою з програмою Рузвельта. Розлад у Республіканській партії допоміг Вільсону отримати перемогу на виборах у листопада 1912 р. Вільсон набрав 6,3 млн голосів, забезпечивши собі переважну більшість виборщиків – 435 із 531. (Рузвельт отримав 4,1 млн голосів, Тафт – 3,5 млн, Дебс – близько 1 млн голосів). Вибори були знаменними тим, що три четверті голосів були віддані кандидатам, які виступали з програмами ліберальних і навіть радикальних реформ, що свідчило про нагальність проблеми реформування американського суспільства в умовах посилення ролі трестового капіталу. Прийшовши в Білий дім В. Вільсон протягом 1913-1914 рр. здійснював політику ліберального реформаторства, яка отримала назву «нова демократія». У лютому 1913 р. ще до вступу Вільсона на посаду президента, вступила у силу 16-а поправка до конституції США про введення для всього населення країни прибуткового податку. На основі цієї поправки уряд Вільсона провів через Конгрес закон про встановлення прогресивно-прибуткового оподаткування. У травні 1913 р. вступила у силу 17-а поправка до конституції США, за якою сенатори федерального Конгресу почали обиратися не законодавчими зборами штатів, як це було раніше, а шляхом прямого голосування виборців. Прибутки понад 3 тис. дол. (а для сімейних – понад 4 тис. дол.) оподатковувалися в розмірі 1%, податок на прибутки понад 20 тис. поступово збільшувався до максимальної ставки 6% на прибутки, що перевищували 500 тис. дол. Заходом політики «нової демократії стала тарифна реформа 1913 р.(закон Адервуда), що зменшувало мито з 42% до 27%, а залізо, сталь і продовольчі товари звільнялись від нього повністю. Заходом великого значення у сфері економічної політики було прийняття в 1913 р. закону про федеральну систему резервних банків. Країна була поділена на 12 округів, у кожному з яких був створений резервний банк, що об’єднував діяльність банків регіону. Всі 12 резервні банки підпорядковувалися одному центру – Федеральному резервному управлінню у Вашингтоні, яке складалося з представників федерального уряду і великих банків. Федеральна резервна система забезпечувала чітку централізацію усієї кредитно-банківської системи США, що посилювало контроль держави над економічним життям країни. У відповідністю з програмою «нової свободи» адміністрація Вільсона в 1914 р. провела через конгрес антитрестовський закон – закон Клейтона. Цей закон був прийнятий з метою розширення можливостей вільної конкуренції і зниження соціальної напруженості. Він ставив завданням виправлення недоліків антитрестовського закону Шермана і введення додаткових заходів заборони монополістичної практики великого бізнесу. Зокрема, закон Клейтона забороняв цінову дискримінацію, корпораціям заборонялося продавати свою продукцію різним покупцям за неоднаковими цінами. Вводилося заходи з регулювання діяльності холдінгових (акціонерних) компаній. Обмежувалася поширена практика перехресного директорату, коли група фінансових магнатів тримала під своїм жорстким контролем діяльність багатьох промислових і фінансових об’єднань. Важливе принципове значення мали положення закону Клейтона про те, що профспілкові та фермерські організації, які не ставили за мету отримання прибутків, не повинні розглядатися як організації, направленні на обмеження торгівлі. Тобто, на відміну від закону Шермана, профспілки і кооперативні організації фермерів не попадали під судове переслідування за страйки, пікетування та бойкоти, які мали мирний характер і були направлені на досягнення законних цілей. Обмежувалося судове втручання в трудові конфлікти. Хоч президент Американської федерації праці С. Гомнерс назвав цю статтю закону Клейтона «великою хартією праці» практичні дії Верховного суду США часто – густо блокували її практичне здійснення. Закон Клейтона посилив антитрестовське законодавство за допомогою розширення повноважень Федеральної торгової комісії та комісії з торгівлі між штатами. Після прийняття закону Клейтона президент В. Вільсон заявив про завершення програми «нової демократії і вступ країни до впорядкованих відносин між державою, капіталом і працею. Подальший внутрішній розвиток США визначався ситуацією, що була спричинена першою світовою війною. Таким чином, ліберальний реформізм початку XX ст. став важливим етапом соціального прогресу США. Не випадково цей період увійшов у історію США як «прогресивна ера». Незважаючи на обмеженість цих реформ, це був важливий початковий етап соціальних змін, що мали незворотний характер і помітно змінили риси американського суспільства і напрям його наступної еволюції.
37.Активізація Зовнішної політики США на поч 20 ст. Зародження ідеології експансіонізму
В перші 15 – 20 років після закінчення Громадянської війни головна увага у США приділялася інтенсивному освоєнню західних земель, будівництву залізниць, індустріалізації країни. Разом з цим, в цей період суттєво змінювалися рушійні мотиви зовнішньополітичних прагнень Північноамериканської республіки. Якщо до Громадянської війни зовнішня і внутрішня політика країни визначалася інтересами південних рабовласників і зв’язаної з ними частини торговців і промисловців Північного Сходу, то в останній десятиріччя XIX ст. зовнішньополітичний курс США диктувався великим промисловим і банківським бізнесом, котрий набував риси монополістичного капіталу, якому стає «тісно» в межах своєї країни. Після Громадянської війни провідні політики і військові США привселюдно закликали поширити америнський вплив на інші регіони, на увесь Американський континент і острови Тихого океану, оволодіти багатими ринками Східної Азії. Державний секретар США В. Сьюард у кінці 1860-х років проголошував, що США повинні оволодіти Американським континентом і «встановити контроль над усім світом». Проте, реалістичне розуміння очевидного відставання США від провідних європейських країн у військовій сфері і необхідності збереження їх економічної незалежності від Європи суттєва обмежувало експансіоністські наміри американських політиків. Не маючи можливості здійснювати таку ж широку колоніальну експансію на усіх материках, як Англія і Франція, США приділяли на той час головну увагу Латинській Америці і басейну Тихого океану. США намагалися обмежити подальші загарбання європейських держав у цих регіонах і закріпитися на островах Карибського моря і створити морські бази в Тихому океані на підступах до Азіатського континенту. У зовнішній політиці керівництво США зверталося перш за все до економічного проникнення, до «доларової експансії» як однієї з форм колоніальної політики. Обсяг продукції, що випускалася у США був набагато більший ніж у Великій Британії і становив половину обсягу продукції усіх європейських країн. Зростання виробництва супроводжувалося значним розширенням експорту. З 1877 до 1900 р. обсяг американського експорту збільшився з 645 млн дол.. до 1400 млн. Проте за розмірами зарубіжних інвестицій США ще далеко відставали від Англії, Франції та Німеччини. Але експорт американського капіталу мав цілеспрямований характер. Із 500 млн дол. вивезеного в 1900 р. капіталу дев’ять десятих припадало на американські країни: Мексика – 185 млн дол., Канада – 150 млн, Куба – 50 млн, Південна Америка – 45 млн, країни Тихого океану – 5 млн дол. (усього 10 млн дол. в країни Європи). Проникнення американського капіталу в Латинську Америку було незначним, але у 1880-і рр. США активізували політико-економічний наступ, намагаючись потіснити позиції Англії, які були досить міцними. Обґрунтування зазіхань США на провідну роль у цьому регіоні став панамериканізм – теорія економічної, політичної та духовної спільності інтересів усіх країн Американського континенту. В 1889 р. за ініціативою державного секретаря США Д. Блейна у Вашингтоні була скликана перша панамериканська конференція, в якій взяли участь усі країни Латинської Америки. Запропонований Сполученими Штатами проект міжамериканського митного союзу не отримав підтримки. Підписана половиною учасників угода про арбітраж згодом не була ратифікована. Конференція заснувала Міжнародний союз американських республік з постійним робочим органом – комерційним бюро, розташованим у Вашингтоні (у 1910 р. був перейменований в «Панамериканський союз»). Одним із засобів посилення впливу США в Латинській Америці стало розширене тлумачення доктрини Монро (1823 р.), як це проголосила «доктрина Олні» під час першої венесуельської кризи. Криза виникла в англійсько-американських відносинах у зв’язку з конфліктом між Великою Британією і Венесуелою через кордони Британської Гвінеї. Багаторічна прикордонна суперечка між Британською Гвінеєю і Венесуелою в районі гирла р. Оріноко різко загострилася коли тут знайшли золото. Після відмови Великої Британії передати справу на міжнародний арбітраж США рішуче втрутилися в конфлікт на боці Венесуели. Державний секретар Р. Олні в ноті від 20 липня 1895 р. рішуче заперечував будь-які форми європейського контролю над територією латиноамериканських країн. Він заявив: «Тепер Сполучені Штати практично є сувереном на цьому континенті і їхня воля-закон з питань, на які поширюється їх втручання». Це право обґрунтовувалося тим, що «необмежені ресурси США разом з ізольованістю роблять їх господарем становища і фактично невразливими перед лицем будь-якої держави і усіх їх разом». Позиція Олні відобразила новий етап у розвитку доктрини Монро, коли вона стала використовуватися для повного витіснення європейських держав із політичного життя Західної півкулі. Недаремно сучасники охрестили ноту Олні «дванадцятидюймовою». Вирішення англійсько-венесуельського конфлікту відбулося на американських умовах. Головними ініціаторами активізації політики США на Тихому океані і у Східній Азії були власники текстильних підприємств, транснаціональних залізниць і пароплавних компаній, великі комерсанти північно-східних штатів, бізнесмени тихоокеанського узбережжя і фермери Заходу. США прагнули анексувати в басейні Тихого океану в першу чергу Гавайські острови і острови Самоа. В 1878 р. уряд президента Р. Хейса нав’язав місцевим вождям Самоа договір, за яким США отримали право на створення військово-морської станції в гавані Паго-Паго (острови Тутуіла). Але через побоювання зіткнення з європейськими державами США в 1879 р. пішли на розподіл сфер впливу на островах з Великою Британією і Німеччиною. У 1889 р. на конгресі в Берліні над островами Самоа був установлений тристоронній протекторат. Значну увагу США приділяли Гавайським островам, які займали ключові позиції на перетині морських шляхів у самому центрі Тихого океану. Американсько-гавайський договір 1875 р. став для США правовою засадою для пограбування Гаваїв. Договір передбачав на основі принципу «взаємного надання рівних можливостей» взаємне безмитне необмежене вивезення товарів сторонами, які домовляються, і зобов’язував гавайський уряд не поступатися будь-якій державі портами, гаванями та іншими територіями Гавайського королівства. В 1887 р. США підписали додаткову конвенцію до договору 1875 р., яка передавала в розпорядження американців бухту Пірл-Харбор на острові Оаху недалеко від Гонолулу. Тут була обладнана американська військово-морська база. На початку 1893 р. спираючись на американську морську піхоту, купка плантаторів - північноамериканців здійснила переворот, що привело до повного політичного підпорядкування Гавайських островів США. Юридично ця анексія була закріплена під час іспансько-американської війни 1898 р. Особливу активність США виявляли на Далекому Сході, намагаючись міцно закріпитися в Китаї та Кореї. При цьому в боротьбі проти європейських держав керівництво США намагалося використати Японію, яка на той час не вважалася небезпечним суперником. Слід за Японією, яка в 1876 р. нав’язала Кореї нерівноправний договір, США примушують Корею в 1882 р. надати їм там таких самих сприятливих умов для експлуатації природних багатств, у сфері торгівлі, мореплавства, правовому, правовому становищі своїм громадянам. США у свою чергу брали зобов’язання надавати Кореї допомогу у випадку нападу на неї будь-якої держави. Як відомо, японсько-китайська війна 1894 – 1895 рр. стала сигналом для висування європейськими державами нових колоніальних вимог до Китаю. США взяли активну участь у цьому колоніальному грабунку. Вони здійснюють заходи щодо розширення торгівлі з Китаєм, збільшення капіталовкладень, розробляють проекти будівництва американцями залізниць у Китаї тощо. В 1890 р. США вивезли з Китаю товарів на суму 16 млн дол., у 1895 р. – 20 млн, у 1900 – 27 млн дол. Найбільшою організацією американського капіталу в Китаї була «Амерікен-Чайна дівелопмент компані», яка була заснована перш за все для отримання концесій на будівництво залізниць і експлуатації мінеральних покладів. У 1898 р., коли розгорілася гостра боротьба за поділ Китаю на «сфери впливу» (американцям «сфера впливу» не дісталася), була створена Американсько-Азійська асоціація. В неї увійшли представники американських промислових і торговельних компаній на чолі з рокфеллерівським трестом «Стандарт ойл», які були зацікавлені в Китаї як у ринку збуту товарів і місце вкладення капіталу. Асоціація вимагала, щоб федеральний уряд забезпечив збут американських товарів та надійне і вигідне вкладання американських капіталів у Східній Азії. В останні десятиріччя XIX ст. у США формується ідеологія експансіонізму, яка відображала експансіоністські прагнення американського бізнесу. Впливові кола США намагалися нав’язати широким масам необхідність загарбань, зобразити територіальні загарбання актом справедливості. Експансіоністська ідеологія у США мала глибокі витоки. Безпрецедентна експансія, що продовжувалася протягом багатьох поколінь (з 1776 р. до 1900 р. територія США збільшилася в 10 разів) і зв’язані з нею особливості соціально-економічного і політичного розвитку (колосальні ресурси, легкий доступ до землі, більша заробітна платня, рухомі класові та станові розмежування, демократичні свободи) породили стійкі уявлення про американську винятковість. Міфи про національну обраність, «очевидне призначення» втілилися в доктрині «визначення долі», розуміння якої історично змінювалося. В колоніальний період переважало теологічне обґрунтування – віра гнаного пуританина на свободу віросповідання. Починаючи з війни за незалежність на перший план висувається концепція політичного «визначення долі». Принципи свободи і демократії, проголошені американською революцією, безсумнівно мали велике значення; в першій половині XIX ст. США були єдиною великою республікою. Ці та інші особливості політичного розвитку, досягнені в області демократії породили теорії «винятковості» американського шляху розвитку, «обраності народу» нести демократію в інші країни. Попри те, що в кінці XX ст. теорія унікальності американської демократії, її переваги над європейськими державними системами усе більше втрачала під собою підґрунтя, вона продовжувала жити. Для багатьох американців залишалося аксіомою, що доля Сполучених Штатів визначена згори і їм судилося панувати на усьому Північноамериканському континенті, у Західній півкулі, а можливо в усьому світі. Іншим важливим ідейним джерелом експансіоністської ідеології став расизм, основоположником якого вважається Ж. Гобіно, який написав книгу «Досвід про нерівність людських рас». Цей опус французького графа знайшов визнання і популярність на Півдні США. Хоч в результаті Громадянської війни рабство на Півдні було знищене, але расова дискримінація залишалася – в 1883 р. закон про громадянські права був скасований. В період з 1895 до 1910 р. у 8 штатах півдня негри були позбавлені прав, у 1905 р. з конгресу пішов останній негр. У кінці XIX ст. расизм отримав біологічне обґрунтування на основі перекручених чи упереджено витлумачених даних антрополога Мак–Гі. Расизм у цей час набув зовнішньополітичну направленість, він слугував обґрунтуванням колоніальних загарбань. Не менше значення у формуванні експансіоністських ідей, усталення в американській суспільній думці кінця XIX ст. соціал-дарвінізму Г. Спенсера, концепції англійсько-саксонської зверхності Б. Кідда. Д. Фріске тощо. Виправдання експансії містилося в концепції «кордонів» Ф. Тернера, яка мала широке розповсюдження у США. Її сутність полягала в твердженні, що розширення географічних кордонів країни є визначальним фактором її історії. Він пророкував неминучість активізації зовнішньої політики США для продовження розпочатого в часи заснування американських колоній руху на Захід. Затятим ідеологом культу сили і експансії США був військово-морський діяч А. Мехен. Присвятивши життя вивченню впливу військово-морської сили на всесвітню історію (надрукував 140 праць, включаючи 20 книг), дійшов висновку про те, що успішний розвиток великої держави залежить від завоювання нею домінуючих позицій на морях. «Контроль над морем за допомогою морської торгівлі та військово-морської зверхності означає переважаючий вплив у світі», – робив висновок Мехен. Він стверджував про неминучість втягнення США у світову боротьбу за існування. Пропагував необхідність утвердження на ринках Китаю, встановлення контролю над Гаваями, над зоною Панамського каналу тощо. Провідниками ідеологами експансіонізму були Генрі і Брукс Адамси, А. Беверідж, Д. Барджесс, Г. Лодж, Г. Фріске й інші, які стояли близько до правлячих кіл США, але вони впливали на настрої країни не стільки через Білий дім, скільки через американську пресу і університетські кафедри. Експансія необхідна – такою була основна тема виступів багатьох бізнесменів і державних діячів у 1880-1890-і роки. Ця тема також займала важливе місце в дискусіях конгресменів США. В кінці XIX ст. США вийшли на арену світової політики, вступивши в боротьбу за колонії, джерела сировини, сфери прикладання капіталу. Запізнившись до розподілу колоній, США не змогли створити «класичної» колоніальної імперії, схожої на британську чи французької. Територіальний поділ світу був уже завершений, будь-яка спроба його переділу, захоплення нових колоній означала безпосередню конфронтацію з могутніми європейськими державами. Давалася взнаки відносна військова слабкість США в кінці XIX ст., гальмом були також антивоєнні й демократичні традиції американського народу. Внаслідок цього колоніальна експансія США мала певну своєрідність. Економічний і військово-політичний диктат США здійснювали щодо країн, які мали формально-правову державну і політичну самостійність, але були на багато слабкішими США. Такою була війна США з Іспанією в 1898 р., яка була не випадковим, а закономірним явищем. До кінця XIX ст. колись могутня іспанська монархія прийшла до занепаду. Економічне і політичне становище Іспанії було надзвичайно складним. Проте іспанська монархія продовжувала утримувати рештки своїх колишніх величезних колоніальних володінь у Західній півкулі й Азії. США приділяли особливу увагу іспанським колоніям Кубі і Філіппінам, які вирізнялися природними багатствами і займали важливе стратегічне розташування з точки зору подальшого розширення експансії. Так, економічні зв’язки Куби з США були міцнішими ніж з Іспанією. 90% цукру-сирцю, головного предмету експорту Куби, поглиналося американським ринком. Одночасно США уважно слідкували за розвитком політичних подій, що відбувалися на Кубі, за політикою іспанської монархії і зростанням невдоволення кубинського народу, який неодноразово віднімався на боротьбу проти колоніального гноблення. В 1895 р. на Кубі вибухнуло нове повстання проти іспанського панування. На Філіппінах визвольне повстання розпочалося в 1896 р. Приводом для втручання США послужили жорстокі репресії, що застосовувалися Іспанією проти повсталого народу Куби. США, заявивши про своє співчуття боротьбі повстанців, кілька разів направляли ноти протесту проти насильств іспанської влади. Для підкріплення дипломатичних кроків США вдавалися до демонстрації сили: в Гавану був направлений броненосець «Мен». 15 лютого 1898 р. броненосець «Мен» раптово вибухнув; загинули 260 матросів і близько 100 було поранено. Хоч ретельне розслідування не виявило винуватців катастрофи, уряд США звинуватив іспанців. 11 квітня 1898 р. президент США В. Маккінлі звернувся до Конгресу здійснити «насильницьке умиротворення Куби». Право США на втручання в іспансько-кубинський конфлікт він обґрунтував комерційними інтересами американців, їхнім прагненням до встановлення на Кубі порядку і стабільного уряду. 20 квітня Конгрес визнав незалежність Куби, зажадав виведення іспанських військ і уповноважив президента США використати збройні сили. Проголошувалася також відмова США від намірів анексувати Кубу. У відповідь на оголошення американцями блокади Куби, Іспанія 23 квітня 1898 р. оголосила війну Сполученим Штатам. 25 квітня американський Конгрес прийняв резолюцію про визнання стану війни з Іспанією. Головну роль в іспансько-американській війні відіграв американський флот, який отримав вирішальні перемоги біля Сантьяго (Куба) і біля Маніли (столиця Філіппін). Основний тягар боротьби на суші випав на долю кубинських і філіппінських повстанців. Висадка американського експедиційного корпусу в Гуантанамо 7 червня 1898 р. і його успішне просування разом з кубинськими військами блокувало м. Сантьяго, гарнізон якого капітулював 17 липня. Після цього відбулася загальна капітуляція іспанських військ на Кубі. 25 липня американські війська розпочали окупацію Пуерто-Рико. За французького посередництва 12 серпня було укладено угоду про перемир’я США з Іспанією. На Філіппінах в Манільській затоці американська ескадра 1 травня 1898 р. знищила іспанську ескадру із застарілих суден, не втративши жодної людини. Встановивши морську блокаду Маніли, американські війська за допомогою філіппінських повстанців захопили плацдарм на її околицях. Після перемир’я з Іспанією Маніла була здана американцям без бою. Іспансько-американська війна, що тривала 3 місяці, завершилася підписанням Паризького мирного договору 10 грудня 1898 р. Мир передбачав відмову Іспанії від прав на Кубу, передачу США Пуерто-Рико й інших іспанських островів у Вест-Індії, найбільший з Маріанських островів – о. Гуам, відмову від Філіппін на користь США за 20 млн дол. Іспанія відмовилася передати США Каролінські острови, які разом з Маріанськими в 1899 р. були продані Німеччині. Іспансько-американська війна остаточно витіснила Іспанію із Західної півкулі і піднесла США до рангу світової держави і посилила їх позиції в Карибському басейні і на підступах до Східної Азії. У 1901 р. у США був прийнятий закон («поправка Платта») про умови припинення окупації Куби американськими військами. Закон обмежував суверенітет Куби в зовнішньополітичній сфері, закріпляв за США право на інтервенцію «для збереження незалежності Куби і підтримки уряду», підтверджував законність усіх актів американських окупаційних властей, дозволяв США створити на острові військово-морську базу в Гуантанамо. Цей закон був повністю включений в конституцію кубинської республіки, проголошеної в 1902 р., що поставило Кубу у становище американського протекторату. Після визволення Філіппін від іспанців американські війська ще до 1902 р. вели жорстоку колоніальну війну проти філіппінської армії, сформованої під час війни за незалежність. У 1902 р. Конгрес США прийняв закон про тимчасове управління Філіппінами як некорпорованою територією США, яке тривало до 1917 р.
