Основа

1 Державна школа та її місце в російській історіографії. Друге покоління державників
2  Історія Русів, її наукова цінність та місце в українській історіографії
3 Повість временних літ – пам’ятка іст думки часів Київської русі
4 Скептична школа та її роль в розвитку історичної науки. Каченовський
5 Архаїчна міфологія та епос – попередники іст думки в Україні і Росії
6 Боротьба Плеханова проти марксистської концепції історії Росії (1903 1918)
7 Внесок Антоновича в розробку історії України
8 Галицько-волинський літопис та його місце у вітчизняній історіографії
9 Дожовтнева історіографічна література в Росії
10 Завдання вітчизняної історіографії на сучасному етапі
11 Іст думка в Україні в першій половині 19 ст . Марковичі
12 Іст думка в Україні та Росії в першій половині 18ст
13 Іст знання в російській централізованій державі (15-16 ст)
14 Іст знання в Україні в 14-16 ст
15 Іст погляди Плеханова до 1903 р
16 Іст погляди Ломоносова критика ним норманської теорії
17 Іст погляди Новікова
18 Іст погляди слов’янофілів
19 Іст та соціологічні погляди Десницького та Козельського
20 Іст визвольної боротьби в Україні (1648-1654) в оцінці Костомарова
21 Іст Запорізької січі Південної України в наукових студіях Скальковського
22 Іст козацтва визвольної війни в Україні (1648 1654) та гайдамацького руху в працях Максимовича
23 Іст російського визвольного руху в трактуванні Семевського
24 Іст Росії в працях Покровського в дорадянський і радянський період
25 Іст Росії та України в трактуванні Ключевського
26 Іст Росії України Польщі в дисертація та монографічних дослідженнях Соловйова
27 Іст селянства Росії й України в працях Семевського
28 Класифікація історіографічних джерел та їх характеристика
29 Козацько-старшинські літописи та їх місце в українській історіографії
30 Концепція іст Росії в працях Чичеріна і Каверіна
31 Концепція  іст Росії в працях Маркса і Енгельса
32 Концепція іст Росії у працях Еверса
33 Концепція іст України і Росії в працях Леніна
34 Концепція іст України і Росії в працях Костомарова
35 Концепція російської історії в працях Щербатова
36 Карамзін --- представник російської історіографії першої чверті 19 ст
37 Рожков та його схема російської історії
38 Драгоманов і українська історіографія
39 Методологія іст. Іст метод
40 Народницька історіографія. Основні аспекти ідеології (Лавров Михайловський Кропоткін)
41 Наукова діяльність Преснякова Бестужева-Рюміна Богословського
42 Наукові дослідження у вузах України в 1919-1930 роках. Досягнення і недоліки
43 Нова проблематика у працях Чулкова Голікова Крестініна
44 Лазаревський як історик України
45 Щапов і його концепція російської історії
46 Лаппо-Данилевський його внесок у розвиток іст науки в Росії
47 Єфименко та її концепція іст України
48 Організація вищої освіти та підготовка кадрів у вузах України (1917 1930)
49 Основні особливості іст науки в Україні і Росії в другій половині 19 – на початку 20 ст (до 1917)
50 Основні риси іст думки в Україні та у Росії в першій половині 19 ст
51 Особливості іст праць Болтіна
52 Офіційний напрям в російській історіографії ( п п 19 ст)
53 Офіційно- охоронна історіографія в Росії (д п 19 ст)
54 Мілюков і його концепція іст Росії
55 Памятка іст думки в Давньруській державі і в феодально-роздрібленій Русі (10 14 ст)
56 Праці з іст іст думки в Україні в дожовтневий радянський та пострадянський періоди
57 Предмет мета і завдання курсу історіографії
58 Принцип періодизації курсу історіографії
59 Проблематика праць Туган-Барановського і Струве
60 Проблематика праць Кізеветтера Корнілова Дяконова
61 Проблеми іст Давньоруської держави в працях Павлова-Сільванського
62 Проблеми іст Росії в працях Полевого
63 Проблеми іст України в працях Бантиш-Каменського
64 Розвиток іст знань в Україні та у Росії у 17 ст
65 Розвиток іст думки в Україні в д п 18 ст
66 Розвиток іст науки в Росії (1917- с 1930-х р)
67 Роль Татіщева у становленні історіографії в Росії
68 Роль Баєра Міллера і Шльоцера в розвитку іст думки в Росії у 18 ст
69 Роль Багалія в розвитку іст науки в Україні
70 Роль Срезневського в розробці іст України історії словянських народів
71 Роль Грушевського в розробці іст України 
72 Роль наукових товариств і періодики в розвитку іст думки в Україні в 19 – на п 20 ст (до 1917)
73 Роль Бодянського в розвитку іст науки в Україні і Росії
74 Схема російської іст в працях Довнар-Запольського Платонова Любавського
75 Українські літописи кінця 16 – п 17 ст. Їх проблематика
38 Михайло Петрович Драгоманов і українська історіографія
М.П. Драгоманов (1841-1895) – укр.історик, публіцист. Закінчив іст-філолог. факультет Київського університету. Магістерська дисертація – «Вопрос об историческом значении Римской империи и Тацит». Став приват-доцентом. Читав курс стародавньої історії.
В 1870-73 рр. наукове відрядження за рахунок казни по Австро-Угорщині, Німеччині, Італії. 2 був на Галичині і двічі на Закарпатті. Жив у Женеві, а потім у Болгарії, де викладав у Софіївському університеті. 
Листувався з Франком (понад 170 листів). Вперше зустрівся з Франком у 1891 р.
Писав про Угорську Русь – «Австро-руські спомини»(1867-77), «В справі Угорської Русі», переднє слово до «Громади» (1878).
Не має великих узагальнюючих праць з історії України.
Праці:
«Чудацькі думки про укр.нац.справу»(1891)
Понад 60 праць присвячено Т.Шевченку. Вважав, що творчість Шевченка після скасування кріпацтва 1861 стала неактуальною.
Вважав іст.процес закономірним. Відносив себе до позитивістів. Однією з програмних
статей є «Становище і завдання науки з давньої історії»(1884). В цій статті йдеться про найновіші публікації з іст. Ст. світу і погляди позитивістів щодо іст. Ст. світу. поділяв погляди істориків, які бачили в історії соціальний аспект. Підкреслював необхідність класифікувати іст. факти за галузями діяльності людей(це дозволяв зробити соціологічний метод). З позицій позитивізму різко критикував романтизм в укр..історіографії,(особливо П.Куліша), протиставляв праці Куліша і Антоновича, хвалив останнього за фактологію. Прихильник принципу історизму при оцінці іст.процесів:
А)епоха
Б)середовище
В)динаміка – ґенеза, розвиток, трансформації
У своїх політ. поглядах він соціаліст і федераліст. Критикуючи царський режим, вважав, що Україна повинна входити на федеративних принципах до складу Росії. Виступав проти старатизму України.
В праці «Чудацькі думки…»:
- признає, що в українській державній організації – Гетьманщина – були основи доброго ладу, але зовнішні обставини завадили розвитку;
- признає велику роль державної нац. традиції, але разом з тим вказує, що українці не зуміли використати це і зберегти.
В ряді своїх праць пише про своє розуміння історії України в цілому: українську історію треба розглядати на фоні тих епох, в яких розвивалася та історія. Пропонував ділити історію України на:
Княжо-городська
Феодально-литовська
Пансько-польська
Козацька
Царсько-російська з виділом цісарсько- і конституційно-австрійської.
Вимагав від істориків звертати увагу на:
Кількість населення
Економічний лад(господарство)
Менталітет
Рівень освіти
Участь українців усіх класів і культур в історії культури європейської
Дорікає українським історикам у вузькості їх поглядів на історію України.

22 Михайло Максимович (1804-1873)
Етапи діяльності:
І. 1827-34 рр. – навчання у Московському університеті(словесний і фізико-математичний факультети)
ІІ. 1835-45 рр. – Київський університет
ІІІ. 1845-73 рр. – пішов у відставку, поселився на Михайлівській горі.
1827 р. – видав «Малороссийские песни», 1834 р. – «Украинские народные песни». Зокрема, це історичні пісні.
Не залишив великих досліджень з історії України чи Росії. Має сотні статей, присвячених історії України. Він називав себе «не орачем на ниві історичної науки, а збирачем колосків».
Проблеми:
Київська Русь
козацтво
Хмельниччина
Коліївщина (Гайдамаччина)
Був у добрих стосунках з Погодіним. Але, на відміну від нього, Максимович був антинорманістом.
Розглядав історичну науку як складову частину інших наук. Вважав, що історія близька із філологією. Синтез цих наук дозволяє добре вивчити історію народу. Признавав закономірність історичного процесу. Історію України і Росії ділив на 3 періоди, в яких виділяв 3 культурні центри:
Київ
Москва
Петербург
до Івана ІІІ
від Івана ІІІ до Петра
від Петра до нового часу
Спеціальних досліджень про форми державного правління у нього нема, однак його симпатії коливалися між республікою і конституційною монархією. Засуджував кріпацтво. На його думку, кріпацтво – результат законодавства.
Спочатку дуже високо оцінював «Історію Русів», а потім назвав її «високохудожньою підмальовком історії малоросів».
Вважав, що історична думка пройшла етапи:
-17-18 ст.
-19-….(новий етап).
Вважав, що є 2 напрями вивчення історії Київської Русі:
слов’яно-російський
академічний.
Відстоював автохтонність слов’ян, називав їх руськими. «Вони – результат природного з’єднання окремих племен». Вважав, що волиняни – не автохтони, а прийшли з Волги.
На думку Максимовича, слов’яни зробили великий вплив на навколишнє середовище. Історію київської русі ділив на три щаблі:
до смерті Ярослава Мудрого
від Ярослава до Володимира Мономаха
від Мономаха до приходу татар
Вважав, що Рюриковичі не могли правити Руссю, не відображаючи інтереси автохтонів. Позитивно оцінював хрещення Русі. Татаро-монгольське іго оцінював різко негативно.
Козацтво. Вважав, що воно виникло приблизноу 14-15 ст. Погодін вважав, що козаки – особливе плем’я, яке сформувалося у 13 ст. з волинян, тюрків та ін.. Максимович: що козаки – особливий стан, сформований переважно з малоросійського народу (духовенство, шляхта, міщанство, посполити та ін..).
Є праці, присвячені українським літописам.
Хмельниччина. Порівнював смуту у Росії з 1648-54 рр. в Україні. На перше місце ставить економічний гніт, потім політичний і релігійний -  причини Хмельниччини. Рушійною силою були козаки. Позитивно оцінює возз’єднання України з Росією.
У 1828 р. Пушкін опублікував поему «Полтава», де дуже негативно оцінив Мазепу. Максимович виступив на захист Пушкіна. 
Коліївщина. Вважав, що рушійна сила козаки і селяни з Правобережної України, їм протистояли шинкарі, євреї. Дещо перевищує роль релігійного фактора. М. Залізняка назвав героєм.
26 Сергій Михайлович Соловйов (1820-1870)

Народився в Москві, в сім’ї священика. Закінчив Московський університет, історико-філологічний факультет.
У 1864-70 рр. декан історичного факультету Московського університету, потім – ректор (1871-1874). Потім був директором Оружейної палати. Його учнем був Ключевський.
Вплив на нього мали Карамзін, Еверс, Гегель.
Соловйов був близький до державників, але сам державником не був.
Після закінчення університету університету у 1842 р. був учителем у графа Строганова, подорожував по Німеччині, Чехії, Бельгії. У 1845 р. Погодін звільнився з посади зав кафедри історії і на його місце прийняли Соловйова. Через це вони недолюблювали один одного.
Магістерська дисертація «Об отношении Новгорода к великим князьям»(1845)
Докторська – «История отношений между русскими князьями Рюрикова дома»
Розвинув родову теорію Еверса. Видає кілька програмних статей, різко негативно критикує режим Миколи І, кріпацтво. Вважає, що вирішення селянського питання – це першочергове завдання влади.
У 50-70-ті рр. пише праці з історіографії: «Писатели русской истории 18 в.». Має кілька праць, присвячених Б. Хмельницькому.
Програмні стаття: «Исторические письма» (1858), говорить про актуальність вивчення історії. Завдання історії – давати відповіді на сучасні запити життя. Найактуальніші проблеми – про історичну роль дворянства; середнього класу(буржуазії); про долю сільського народонаселення; процес пролетаризації селянства. Для вирішення цих проблем потрібно зрозуміти закони суспільного розвитку. Ідеал – надкласова держава, яка об’єднує всіх громадян. Ідеалом вважав європейську людину, яка ставить інтереси громади вище своїх.
У 1876 р. пише статтю «Начала русской земли». Тут він викладав свої погляди історичного процесу: географічний (природа країни), етнографічний(характер племені, до якого належить народ), зовнішній(контакти з іншими народами).
1851 р. – читав цикл лекцій «Публичные чтения»(4 лекції) – на тему «Взгляд на историческое установление государственного правления в России до Петра Великого». В цих лекціях обґрунтовує тезу про те, що реформи Петра І були обумовлені попереднім історичним розвитком. Наголошує на прогресивності реформ Петра І, внаслідок реформ зросло народне самопізнання.
Праця з історіографії: «Писатели русской истории 18 в.». Як ліберал, критикував кріпацтво, але скасування кріпосного права булло проведено непослідовно, що привело до падіння моралі.
1863 р. – написав велику статтю «История падения Польщи», яка базується на фактичному матеріалі з історії Польщі. Присвячена суспільній боротьбі у Речі Посполитій, розподілу Польщі. Ставить питання про причини падіння Польщі. Вважав, що були 2 основні фактори:
1. реформи в Європі.
2.польська шляхта ставила сої особисті інтереси вище суспільних.
Ідеал у цій статті – держава, яка здійснює політику на благо всіх суспільних станів.
«Публичные чтения о Петре Великом» у 1872 р. (з нагоди 200-річчя народження Петра). Зокрема, говорить:
про закономірність історичного процесу
про історію народу (нації): розвивався з нижчих форм до вищих
роль вождів (герої для нього ті, хто розуміє потреби суспільства, очолює суспільство).
Епоха Петра – перехід від стародавньої історії до нової. Соловйов намагався розкрити умови переходу від стародавньої історії до нової. Росія здійснила цей перехід на 2 століття пізніше, ніж інші країни Європи (просто російський народ діяв на зовнішні обставини + зовнішні умови). Результат реформ:
подолання однобокості господарського розвитку
зростання просування до морів(зокрема, Балтійського).
Завдяки Петру Росія наблизилася до Європи економічно, культурно і політично. Ідеалізував Петра.
«Александр І. Политика. Дипломатия» (1877-78): признаючи внутр. закономірність історичного розвитку, каже, що революційні перевороти є протиприродними. Торкається східного питання – російсько-турецької війни 1826-28 рр., політика Росії на Балканах носила суперечливий характер:
Росія не хотіла конфліктувати з Туреччиною;
Росія мала тут свої інтереси, зокрема, тут жило багато слов'ян.
Т.ч., статті від 1845 до 1878 рр. – охопили великий період.
«История России с древнейших времен»(29 томів), 1851-79 рр., незавершена
Хронологічні рамки – від найдавніших часів до 1774 р.
Як і Грушевський, залишив фундаментальні праці.
Концепції: історична місія Росії – «единая и неделимая Россия».
Структура:
1-12 томи: з найдавніших часів до Петра.
13-18 томи: Петро І
19-29 томи: від Петра до 1774.
І том «Истории России…» - 1851 р., останній – після смерті.
Праця насичена великою кількістю фактичного матеріалу з масою текстів документів.
До 17 ст. – джерела опубліковані, 17-18 ст. – вперше ним використані архівні документи. Соловйов використовував матеріали з етнографії, мовознавства і т.д.
Піддавав досить глибокому аналізу документи. Використовував документи наступним чином: переказував, цитував, практично повністю використовував документ.
Працю пронизує ідея внутрішньої закономірності історичного процесу. З проблем російської історії він висловився двічі – в передмові до 1-го тому і на початку 13 тому. Він не надавав великого значення зовнішнім факторам і зокрема норманам і татарам.
На відміну від тодішньої офіційної історіографії, відмовляється від тези про одвічність самодержавства на Русі. Велику роль в історії Росії відводить кліматичним умовам і процесу колонізації країни, освоєнню нових земель. Через усю працю проводиться думка про степінь народного самопізнання та європеїзації.
У ІІІ томі знову говорить про історичні передумови реформ Петра І. Розрізняє 2 типи держав:
1. утворені неорганічно, в результаті завоювань(європейські держави)
2. в результаті внутрішнього зростання(Росія).
Менше говорить про роль князів. Весь історичний процес в Росії – це боротьба державних начал з родовими. Час вирішальної боротьби – 16 ст. (Іван Грозний). Розглядає правління Івана 4 на фоні правління його попередників. Вважав, що опричнина – це не лише воля царя, але і певного класу.
Називає 2 причини смути:
поганий стан моралі
розвиток козацтва.
Негативно оцінював козацтво і вважав козаків анти суспільним елементо. Скасування козацтва схвалює.
«Смута» закінчилася, на думку Соловйова, завдяки зусиллям земських людей. Час після смути – час підготовки реформ Петра І. вказує на такі фактори: розвиток торгівлі, промисловості, державного апарату, армії, культури, побуту.
Зміст реформ Петра бачить у повороті назад. Практично не бачить у реформах чогось негативного.
У 29-томнику реформи Петра І порівнює з Французькою революцією, а у «Публичных чтениях» - із західноєвропейським відродженням 15-16 ст. Правління Катерини І оцінює негативно. Мало уваги приділив сільським общинам.
Офіційні історіографи негативно оцінили перші томи. Л. Толстой теж негативно оцінив «Историю России…»

12 Основні особливості періоду і розвитку історичної думки в Україні і Росії в першій половині 18 ст.
Основні особливості:
18 ст. – епоха розвитку кріпацтва «вшир» та «вглиб».
За Соловйовим, зароджуються елементи буржуазних відносин. 
Зміцнення абсолютної монархії. Її основа – феодальний поміщик.
18 ст. – нова глава в російській історії. 
Риси історичної науки:
1. зменшується вплив церковної ідеології
2. поступово громадянська або цивільна історія відділялася від церковної
3. розширення культурно-наукових зв’язків з іноземними науковцями
4. важливою віхою було відкриття Академії наук в 1725 р. (колосальна бібліотека, друкарня і кадри)
5. укази Петра І 1703, 1709 рр. збирати і присилати документи.
6. зростає інтерес до історичних народів Європи (давньоримський, давньогрецький)
7. актуальною стає проблема міжнародних відносин
8. автори історичних праць чіткіше усвідомлювали чи вбачали в історії вчительку життя
Ключевський: «Історія не вчителька, а наглядачка, яка «суворо карає за невивчений урок»».
9. поступова зміна середньовічного провіденціоналізму прагматизмом.
10. набирає права громадянська теорія «природного права»
11. світогляд істориків набуває раціоналістичного характеру
У першій чверті 18 ст. розробилися 2 основні проблеми, які диктувалися життям:
1. значення держави і роль монарха у житті країни
2. завдання й характер зовнішньої політики Росії і її міжнародне становище.
Ці проблеми реалізовувалися в 2-х видах праць:
1. великі узагальнюючі твори 
2. невеликі за розміром, але з докладним описом якихось подій
Реформи Петра І позитивно впливали і на розвиток України, культурний розвиток. Через Росію Україна посилювала зв’язки з Європою. Історичні знання в Україні відображені в історичних повістях. Ширше почали залучатися до написання історичних праць архівні документи. 
Іван Грозний перший замовив написати історію Росії – «Степенная книга». 
Олексій Михайлович - «Записной указ»
Петро І вимагав писати про нові часи, але не «від царя Гороха».
1708 р – замовив Ф. Полікарповому. 1715 р – написав. Але Петру не сподобалось і не була надрукована.  Все ж Полікарпов багато говорив про стародавні часи.
1715 – Олексій Мантієв (помер 1723р.), секретар російського посольства в Швеції – «Ядро российской истории». Опубліковано в 1770 р. Міллером; праця ділилася на глави. Кожна книга присвячена певному періоду російської історії:
1 книга. про стародавні часи, про походження руського народу до приходу варягів. Цю ідею потім розвинув Ломоносов. 
4 книга. «О отшибении ига татарского» 1480р. 
«Самоначальство Иоанна IV» и «Обретение Америки».
5 книга. Смута.
7 книга. Обрання Михайла Романова
Автор говорить про доваряжський період, переплітається російська історія з всесвітньою.
Мантієв говорить, що абсолютизм – найкраща форма правляння. 
Є елементи критики джерел. Пише, що імена князів походять від слова «слава».
Негативно ставиться до народних рухів. Праця популярна. Багато разів перевидавалася.
З’явилися праці Б. Куракіна – «История Петра»(близький родич Петра). Оправдовує внутрішню і зовнішню політику Петра. З’являється інтерес до особи у XVIII столітті. 
Шафіров «Про Північну війну». Складалося з 3 питань і 3 відповідей:
які підстави мав розпочати війну Петро?
чому так довго тривала війна?
чи б’ються по-джентельменськи?
Публікує міжнародні договори, чим доводить відповіді на питання. 
«Книга Марсова» і «Журнал ведення війни Північної» є все, що стосується Північної війни.
Друга чверть XVIII ст. – час становлення.
1. з’явилися нові проблеми:
- утворення давньоруської держави;
-походження словян;
- історія Русі доваряжського періоду;
-історія освіти.
2. публікація документів
3. зявляються праці з географії, статистики, торгівлі і ремесла.
4. початок дискусії з проблеми норманського питання. Сформувалися 2 напрями:
- національний(автохтонний)
-норманістський(перша пол. XVIII ст.)
Історична думка в Україні і Росії в першій чверті 18 ст.
1708 р.  Петро І доручив директору Московського друкарського двору – Ф. Полікарпову написати російську історію, починаючи з Василія ІІІ, і у 1715 р. написав, але праця не сподобалася царю (бо мало про новітні часи).
Незалежно від Полікарпова, секретний шведський посольства Олексій Манкієв пише – «Ядро русской истории» - 7 книг.  Характеристика роботи - з найдавніших часів до початку 18 ст. Перша багатотомна праця, в 1-й книзі порушувалося питання про похід руського народу до варягів, їх прихід. Російська історія викладалася на фоні всесвітньої, намагався критично осмислювати належні документи. Полемізував з істориками, які вважали, що слово «словянин» від латинського «раб», походить від слова «слава». Прихильник абсолютизму, негативно ставився до селянських рухів. 
Найбільше праць присвячено Північній війні і Петру І. 
Борис Куракін, родич царя, працю присвятив Петру – багато цінних деталей і характеристик; про реформи писав «по гарячих слідах».
Петро Шафінов (барон) – невелика праця про Північну війну: «Осуждение какие законные причины царя Петра I проч. к началу войны против Карла XII, короля шведского шлем». Складався з 3 питань і 3 відповідей: 
1. які законні причини початку війни, багато документів, які свідчать, що балтійське узбережжя здавна російське
2. хто винен, що війна така довга (наприкінці 1715р.)
3. чи дотримувалися сторони «правил війни».
«Книга Марсова» 1713р. – альбом про Пн. війну: схеми, плани, карти, укази. «Журнал Северной войны» - хроніка події. Ці праці перевидані за кордоном.

51 Особливості історичних праць Болтіна:
Іван Микитович Болтін (1735-1792 рр.). дворянин. Рано, в 16 років вступив на службу, зблизився з Потьомкіним. Чудово знав мову руських літописів.
Різниця у поглядах Болтіна і Щербатова є, проблема у працях:
про походження російського народу;
про виникнення кріпацтва;
специфічна російська історія;
за обмеження хр-пр.
раціональність представлення освічених дворян;
вимагали підпорядкування історичного матеріалізму конкретній концепції;
багато уваги – життєвого впливу середовища на розвиток суспільства;
мови свідомо створюються закони якими керуються;
признає закономірність історичного процесу.
У 70-х роках  по Росії подорожував француз Леклерк. Вихід в Парижі шеститомної «Історії Росії»:
багато унікальних фактичних матеріалів;
стояв на прогресивніших позиціях ніж Болтін, але погано знав російську мову, звичаї, тому – історію Росії  писав у чорних тонах.
Болтін пише рецензію у двох томах на цю працю (по 500 сторінок):
протестує проти твердження про дикість слов’ян у давнину, дає свою структуру історії Росії;
пише, що стародавні часи історія всіх народів була подібна – признавав загальну закономірність історичного розвитку;
Леклерк – норманіст, а болтін – антинорманіст;
слов’яни не були кочівниками;
висновок, що в Росії існували феодалізм як у Європі феод-помістя;
у Європі феодалізм з Карла Великого, у Росії з 13 століття – реформи Івана 4.
Критикуючи значення Щербатова у 1788 році пише на нього рецензію 180 сторінок:
незнання мови російських літописів, отже – невірне трактування;
застаріла праця і немає свого майбутнього значення;
погано знає історію Росії.
Одним із перших звернув увагу на роль географічного фактору в житті Росії, признав принцип історизму, виступав за розвиток освіти і культури.
35 Концепція історії в працях М. М. Щербатова:
 Михайло Михайлович щербатов (1733-1790 рр.).
Князі Щербатови вели свою родословність від Михайла Чернігівського. В Росії першим офіційним історіографом був Міллєр, другим – Щербатов. Його бібліотека за одними джерелами становить 15 тисяч, за іншими 50 тисяч. Катерина ІІ призначила його історіографом. 1768 р. Катерина ІІ доручила розібрати архів Петра І. 
Представник аристократичної частини російського дворянства. Вважав, що монарх має радитися з аристократичним дворянством. Критикував Катерину ІІ за те, що вона не радилась. 
Раціоналіст. Вважав, що держава виникла внаслідок розвитку людства, що держава, суспільство не може існувати без правил і закону. Існують 4 форми правління:
деспотична;
монархічна;
аристократична;
демократична.
Представник монархії, але із залученням дворянства. Має праці із статистики. 
Праця «История о прежде бывших в России самозванцах» (1774). Виступає проти будь-яких соціальних рухів. 
Основна праця «История Российская от древнейших времен» доведена до 1610 року; хоч мав намір довести до епохи Петра.
Структура:
 передмова;
питання, що порушує:
Що рухає людством? (прогрес визначає успіхами людського розуму. Рівень освіти залежить від того, як ставиться цар господарства).
Залучив 20 літописів, окрім опублікованих документів. Велику увагу звертає на причинно наслідкові зв’язки;
Заснував принцип історизму. Зупиняється на характеристиці джерельної бази.
Перераховує 7 причин того, що документів дійшло мало:
пізня поява писемності;
недбале ставлення наших предків до своєї історі;
мало грамотних людей, а ті відомості, які повідомляли літописці часто недостойні;
різні стихійні лиха;
вимагає критичне ставлення до джерел, більше вірить руським джерелам ніж іноземним.
Структура роботи: (7 книг).
Періодизація щербатова: 
Том 1-й – до смерті Ярослава Мудрого;
Том 2-й – від Ярослава Мудрого до татаро-монголів;
Том 3-й – до Дмитра Донського;
Том 4-й – до Івана Грозного;
Том 5-й – повністю Івану Грозному;
Том 6-й присвячений смутному часу.
Торкається й окремих проблем всесвітньої історії. Ділить діяльність Івана 4-го на два періоди:
до введення опричнини;
після введення опричнини.
Має кілька статей присвячених Петру І. приходить висновку, що реформам Петра Росія зблизилась з Європою на 200 років. Праця Щербатова зіграла позитивну роль в розвитку офіційної історіографії. Але Щербатов не бачив проблеми не знав літописної мови і зробив багато помилок.
43 Нова проблематика в працях  Крістініна, Чулкова і Голікова:
Крістінін В. В. (1729-1795) -син купця. Основна проблематика його праць – історії Росії і Півночі. Автор багатьох невеликих праць, в яких вперше порушує багато питань регіональної історії. Відстоює:
Висловлює думку, що рушієм прогресу є освіта, наука;
Людьми що рухають прогресом є купці, промисловці.
Праці: «Історія Архангельська», «Про зовнішню торгівлю при Петрі І», «Исторические начатки о двинском народе», «История кологор». 
«Исторический опыт о сельском старинном домостроении двинского народа в Севере». – це перша спроба вивчити історію династії селян промисловців. Його цікавила тема: як із простого селянина виростали промисловці. Для цього він використовував матеріали домашніх архівів. Він дослідив історію сім’ї Вахоніних, Нєгодяєвих за 213 років.  
Прослідкував як сім’я Вахоніних, Нєгодяєвих перетворилась із селян у крупних промисловців. Започаткував історію посадського населення. 
«Історія Архангельска» та «Історія Холмогор»: 
Причина виникнення міст;
Розвиток торгівлі і промисловості;
Критикує міську адміністрацію. Започаткував історію регіональну.

Чулков Михайло Дмитрович (1740-1793) – різночинець. Людина надзвичайно широко освічена, видавав сатиричний журнал, збирав і публікував російські народні пісні та казки. Зачинатель роману в російській літературі. Відомий ідеолог купецтва. Автор великого за розміром дослідження «историческое описание российской комерции…», праця 7 томів, - 21 книга. Опубліковано у 1870 роках. 
1-5 том. – торгівля Русі-Росії через найвідоміші порти, 6-й том – внутрішня торгівля  (ярмарки, торги), 7-й том – лексикон купеческий (словник). Під комерцією тоді розуміли: торгівлю, промисловість, кредит, шляхи сполучення.
Це перша праця в російській історіографії у вузькому розумінні. Наводить багато документів, 4/5 документи, 1/5 текст Чулкова. 
Найважливіші особи в Росії – купці, які заслуговують підтримки уряду. Чулков вважає, що торгівля була одним із занять в давні часи. Пише, що торгівля сприяла виникненню міст, ремесла. Ремесло почало в Росії із 14 ст. праця проводить ідею освіченого абсолютизму, ідеал для нього Петро І. 

Голіков І. І. (1735 - 1801). Син купця. Багато їздив. Зібрав 1,5 тис. документів. 30 томів праця «дияния Петра Великого мудрого преобразователя России».
43 Історичні погляди М. В. Ломоносова.
Боротьба проти норманської теорії:
М.Ломоносов (1711-1765).Видано академічне видання «Ломоносов М.В, Полное собрание починений» М.1952-1982, Т 1-11.
1749р. Міллер подав дисертацію «О происхождении племени и народа российского»,де проводить норманську теорію. Дійшло 4 рецензії Ломоносова на дисертацію,де критикував Міллера. Дисертацію вирішено спалити.
1751р.- Елизавета Петрівна доручає Ломоносову написати Історію Росії.
1763 р. – починає друкуватись його історія «Древняя российская история» доведена до 1054р. – смерть Ярослава Мудрого.
Ломоносов говорить про автохтонність слов’ян окреслив ареал розселення всіх слов’ян.
- публікує «Краткий российский летописец» з 3-х частин:
Короткий нарис Русі – Росії із слов’ян до Рюрика. Гімн слов’янам
Відомості від київських князів до Петра1
Історія шлюбних зв’язків Рюриковичів із закордоном.
17 Історичні погляди М. І. Новікова:
Новіков (1744-1818 рр.) дворянин, вчився у гімназії в примосковському університеті. У «Московских ведомостяк» його прізвище у кращих списках гімназії. Через деякий час його виключили за лінивість і прогулювання. 1/3 друкованої продукції видавав Новіков. 
1772 року видає «Опыт исторического словаря о российских писателях». Прихильник освіченого абсолютизму, вважав, що рушієм прогресу є освіта, наука, мораль. Мета написання «Опита…» понад 300 прізвищ від Нестора Літописця до діячів 18 ст. Виступає проти французів. У якійсь мірі ідеалізує абсолютну монархію. Висунув 8 правил публікації документів.
68 Внесок німецьких вчених в розвиток історичної думки в Росії:
Байєр Готфрід Зігфрід (1694-1738). Закінчив Кенінгзбергський університет. Досконало вивчив латинську, знав краще ніж німецьку. Зацікавився історією Сходу. Знав з цього предмету дуже багато. Але багато працюючи підірвав собі нервову систему. 
1725 року приїжджає в Петербурзьку академію і очолює кафедру старожитностей. Одержує 600 карбованців у рік і казенну квартиру. Захопився Китаєм. При академії видавалися записки (коментарі). Байєр вів у них історичний відділ. Не знав російську мову. Зосередився на публікації іноземних джерел з історії Росії (греко-латинська). У «Коментаріях» було опубліковано багато праць з історії Росії про скіфів та варягів.
Байєр – основоположник норманської теорії. Він взяв «Повісить временних літ» - запис у Нестора під 862 роком – вигнали чудь, словени, кривичі і весь варягів за море і недали їм данину і стали самі володіти. Розбрат пошукайме собі князя і пішли за море до варягів, бо так звали тих варягів Русь. Покликали княжити і володіти ними. 
Праця «Про варягів» заклала наріжний камінь норманської теорії.  Байєр заперечує тезу про прикликання варягів із Прусії. Ця теза була поширена у руських літописних зводах 14 століття. 
Байєр казав: «Варяги із Скандинавії і Данії – це воїни безпосереднього походження, союзники русів і наймалися до русів». Потім теза про те, що варяги – скандинави підвердили німці. 
Міллєр (1705-1783). Закінчив Лейпцігський університет. 1725 року приїхав у росію на запрошення Байєра. Спочатку вчитель академ – гімназії. 1731 р. стає професором. Залицяється до дочки радника академії Шумахера, але вона дає йому «гарбуза». Незнає російської мови. 
1732 року пропонує АН видати збірники документів з історії Росії (з 1732 по 1765 рр.). виписки і переклади неопублікованих пам’ятників, які стосуються древньої історії Росії. Брав участь у Північній експедиції (1733-1743 рр.) Обслідував архіви більш ніж у 20-х містах Сибіру. 35 папок, портфелі Міллєра:
документи з історії Росії 17 ст.;
з історії Сибіру;
матеріали з географії, археології, етнографії та економіки Сибіру.
Міллєр склав докладний обширний план по вивченню географії Росії. Запропонував заснувати при АН спеціальний департамент для вивчення історії Росії, але АН на це не пішла. 
Міллєр перший офіційно призначений історіограф. Написав «Історію Сибіру»:
документи ввів у науковий обіг вперше;
застосував метод наукової критики джерел;
виступає як археограф, написав «Степенную книгу».
«Про козаків». Дві опубліковані, дві ні за дорученням уряду. 
1749 року створена комісія з академіків куди увійшов Ломоносов і Третяковський: реакція на дисертацію Міллєра була від’ємною. 
Міллєр у спаленій дисертації доводить:
слов’яни прийшли на Дніпро з Дунаю;
що це переселення відбулось у уже християнські часи;
слов’ян з Дунаю вигнали волохи;
слов’яни поселились в країні зайнятій фінами;
що варяги не власне ім’я племені а прізвисько;
ототожнює Русь з варягами. Згідно з тезою,  що скандинави дали Русі царів.
У радянській історіографії Міллєр всіляко принижувався.
 Шльоцер А. Л. (1735-1809). Син сільського пастора. Рано осиротів, виховувався у старшої сестри. Багато читав. Закінчив Гетінгенський університет. Зацікавився Сходом, але небуло гроше. За допомогою Міллєра Шльоцер приїжджає
 в Росію (1761-1767) – адмінт АН. Вивчав російську мову. Запропонував план розробляти історію росії.
1767 році їде у відпустку на батьківщину і не повертається. Працює у Гетінгенському університеті. 
Наукова  діяльність:
видає Руську Правду;
Судебник Іван Грозного;
перша друга частина літопису Никона;
видає німецькою мовою історію Росії до заснування Москви (1147). Обидві праці згодом переуклали на російську;
працював над текстом Повісті минулих літ 40 років. 1802-1809 видає німецькою мовою Повість временних літ в 5-х томах.
Згодом у 1809-1819 рр. у Росії переклали на російську мову у 3-хтомах «Нестор. Русские летописи на словянском языке». Посвятив цю працю Олександру І.  Шльоцер вважав, що автором повісті був Нестор. 

19   Розвиток історичної думки Укр. в д. п. 18 ст. С. Ю. Десницького і Я. П. Козельського:
Основна риса української історіографії цього періоду – праці носять компілятивний характер.
Кінець 17-18 століть набуває популярності бароко – стиль мислення перехідної доби. Концепція сарматизму занепадає. Зате розвивається різновид у формі козаризму.
Десницький Семен Юхимович (1740-1789 рр.) вчився у Троїце – Сергіївській лаврі, потім у Московському університеті. Посланий на 4 роки у Глазговський університет за держаний кошт (Англія). Юрист повернувся у Москву і читав римське право російською мовою.
Десницький не залишив великих узагальнюючих праць, але залишив багато «слов і розсуждений». 
На формування його поглядів зробили великий вплив західно-європейські просвітники. Прихильник монархії, але обмеженої сенатом. Для нього взірець: монарх, сенат із 600-800 чоловік (куди обиралися за принципом майнового цензу з усіх станів).
Вважав, що Росія повинна йти по шляху перетворення конституційної монархії. На його думку людство пройшло 4 етапи: 
період простого звіроловства і збирання плодів природи;
період скотарства;
період землеробства;
состояние комерческое.
В основу клав суспільний поділ праці. Розглядає на фоні цих етапів процес утворення приватної власності і держави. На третьому етапі виникла приватна власність, найбільшого розвитку на була на 4 етапі.
Чотири стадії розвитку сім’ї. Вважає що найменше прав мала жінка на першому етапі, найбільше – на четвертому. Не признає матріархат. Вважає, що після появи нарівності система державного підкорення виникає: 
в силу фізичної апереваги одних людей над іншими;
в силу того, що частина людей фізично слабкі;
у певної частини людей нагромаджується багатство.
Дотримується думки, що держави, які виникли внаслідок внутрішнього розвитку є міцними і вічними. Ті, що виникли штучно швидко розпадаються (Олександр Македонський).
Яків Павлович Козельський. Вища освіта, перекладач. Прихильник освіченого абсолютизму, такі ж погляди як у Десницького.
21 Історія Запорізької Січі Південної України в наукових студіях А. О. Скальковського:

Антон Олександрович Скальковський (1808 - 1898).
Народився в Житомирі, хоч батько з поміщиків Київської губернії. Навчався Віленському та Московському університетах на медичному і юридичному факультетах.  Закінчив у 1828 році. Після генерал – губернатор Таврійський князь Воронцов запросив його до себе в Одесу, поставив на чолі статистичного комітету, прислужився, займався ремісничою археологією та статистичною справою. «Археология общей истории и древностей». 
В Катеринославі в сараї знайшов – архів війська запорозького.
Праці на основі архіву і зібраних матеріалів: 
1.    багато праць з історії Одеси;
2.    збірник документів – «История новой Сечи или последнего коша Запорозкого» 3 томи;
3.    займався історією гайдамаків, опублікував – «Наезды гайдамаков на Западную Украину в 18 веке» (1733 – 1768)  – цінні матеріали, приватні архіви польських поміщиків («Польське повстання 1830 року»). Негативна оцінка гайдамаччини єднала оправдання – боротьба проти католиків та мусульман.
Негативно оцінював  Запоріжжя. Схвалював скасування гетьманщини, не признав соціальне розшарування серед козацтва. Негативно оцінював рухи на Запоріжжі, коліївщини.
4.    Праці про зносини Запоріжжя із Кримом;
5.    Праці про колонізацію Південної України і Безсарабії іншими народами;
6.    Особливу цінність – «Статистичний опис Малоросії»  в 2-х томах.
Багато зробив у розвитку краєзнавства на Південній Україні.
70 Проблеми історії України в працях Срезневського:
Срезневський І. І. (1812-1880). Народився в Ярославлі. Потім батька перевели до Харківської губернії, закінчив історико – філологічний факультет. Тісно пов’язаний з гуртком харківських романтиків. 1838 року – професор, 1849 року – академік. Живучи на Україні обійшов все Лівобережжя. Зібрав багато матеріалів і в 1831 році видав в Харкові «Український альманах» - твори і українською і російською мовами, порушив проблеми  вивчення історії України. 
1833-1838 рр. видавав збірник «Запорозкая старина» - 6 випускі.  Зібрані цінні документи з історії України до 17 століття: думи, легенди, пісні та інші. Вказував у передмові на необхідність вивчення історії України, яке широко використовувалося Костомаровим   для написання праці «Богдан Хмельницький». Потім виявилося, що багато пісень видумав сам (Костомаров «Купою гною»). 
Подорожував по землях де жили слов’янські племена – три роки (Прусія, Саксонія, Галичина, Закарпаття). З 13-го по 17 липня 1842 року був на Закарпатті, через яке їхав до Пряшева – через Великі Лучки – Ужгород – Мукачево – Нижні Ворота. 
1852 році видав працю «Русь Угорская» - у праці давав характеристику населенню, описував побут, звичаї, мову. 
4  «Скептична школа» М. Т. Каченовський:
Скептична школа виникла в першій половині 19 ст. Її засновником є Каченовський. Школа формувалася під впливом німців Нібура і Гегеля. Нібур написав «Римську історію» в 3 томах – він також є засновником критики джерел на Заході. 
Основні положення:
-    !B028B8AL 4> VAB>@VW O: 4> =0C:8;
-     >2=VH=O V 2=CB@VH=O :@8B8:0 465@5;;
-     AB>@8:> ?>@V2=O;L=89 <5B>4;
Скептики безпідставно піддавали сумніву «Повість». Були антинорманістами, підтримували Еверса – хозарія. Школа – один із етапів формування буржуазії.
Каченовський (1775-1842). В історії кожного народу є «недостовірний період» він перший  критикував праці Карамзіна. Прихильник єдності історичного процесу всіх народів. Стаття «О баснословном методе российской истории». Руську Правду вважав запозиченою із Скандинавії. Проводив ідею, що Русь – Росія залежна від Західної Європи.
Арцебаше Микола Сергійович – учень Каченовського. У своїх працях застосував метод критики джерел «Замітки з приводу праці Карамзіна» - звинувачує Карамзіна в:
1.    надмірному довір’ї до джерел
2.    піднесений стиль;
3.    маса приміток і фактичних помилок;
4.    вимагав критики факту;
5.    максимальної точної передачі тектсту документа.
До скептичної школи належав Осип Максимович Бодянський. Скептична школа проіснувала недовго. 
11 Внесок Я. М. та О. М. Марковичів в розробку історії України:
Відкривався ряд університетів, посилювався інтерес до старовини. Гурток «Харківських романтиків» (Сризневський І. На західно – українських землях історик Зубрицький.)
Яків Михайлович Маркович (1776-1804 рр.) Для обох інтерес до історії, етнографії, статистики. 
«Записки о Малоросии» видав в 1798 році (98 ст.) лише перша частина; другу не написав. Багато уваги у вступі приділяв джерелам, вимагає критичного підходу власне історії України і подає з найдавніших часів до Ярослава Мудрого. 
Проблеми:
1.    походження слов’ян, вважав їх автохтонами;
2.    їх основне заняття землеробство, торгівля, скотарство;
3.    до 13 ст. всі східні слов’яни мають спільну історію.
Маркович О. М. закінчив Харківський університет. Склав проекти звільнення селян. Прихильник буржуазного розвитку України в історії Росії. Опублікував матеріали сімейного архіву, документи про соціально – економічні відносини 18 ст.
«Записки про Малоросію» інтерес до етнографії.
«Матеріали про історію станів Чернігівської губернії», про кріпацтво, яке засуджує, про дворянські стани, не визнає феодалізм на Україні. «Об истории мест Левобережья». 

62 М. О. Полєвой і його концепція в історії Росії:
Полєвой М. О. (1796-1846 рр.) Російський критик, журналіст ,історик. Зробив спробу дати комплексну історію Росії, говорячи про буржуазний розвиток. Заснував Московський Телеграф. З 1825 по 1834 рр. вийшло 200 випусків.
У 1829 році на сторінках газети пише рецензію на працю Карамзіна. Вважав його істориком попереднього покоління. Завдання історії, основна ідея – у прийнятті тези про всесвітньо історичний процес. Всесвітню історію – порівнював з великим колесом. 
Праця «История руського народа», 6 томів. В основу поклав розвиток народного начала. Описував внутрішнє життя народу, побут, звичаї, російську історію народу. Держава почалась пізніше.  Признавав феодальні відносини. Вимагав критичного ставлення до джерел. Багато уваги приділяв історії міст. Намагаючись підкреслити зв’язок історії Росії з всесвітньою іст. виділяє періоди:
1.    862-1054 – норманська феодальна система;
2.    1055 – 1224 – сімейний феодалізм;
3.    1224-1462 – татаро – монгольське іго;
4.    1462-1722 – єдинодержавство;
5.    від Петра;
Недолік: пише історію як журналіст.
18 Історичні погляди слов’янофілів:
Позиції слов’янофілів:
1.    історія слов’ян і історія народів Європи різна;
2.    в слов’ян відсутні конфлікти;
3.    заперечення загальної закономірності історичного розвитку;
4.    прийняли тезу про прикликання варягів;
Сильна сторона:
1.    вимагали вивчити внутрішнє життя народу, фольклор, етнографію;
2.    вживали німецький романтизм;
3.    в народі шукали національний дух.
Лідерами були вихідці із дворян: О. Хом’яком, П. Кірієвський, К. Аксаков, І. Біляєв, О. Попов. 
О. Хом’яком (1804-1860 рр.) вважав, що особа може розкритись через віру в православ’я. Відхід до католицизму, занепад у Європі. Визнавав природність історичного процесу. 
Два типи історичного розвитку:
-    =0G0;> =5>1EV4=>ABV;
-    =0G0;> A2>1>48.
Кірієвський П. В. (1808-1856). Захопився народною словесністю. Вивчення історії народів.
Асаков К. С. (1817-1860). Центр його уваги - російська община. Слов’янофіли ідеалізували родову общину і слов’янські народи. За ними два шляхи розвитку:
-    H;OE 2=CB@VH=L>W ?@0248 (AEV4=V A;>2 O=8);
-    H;OE 7>2=VH=L>W ?@0248 (70EV4=0  2@>?0).
Ідеалізували історію Росії до Петра професори історики, слов’янофіли:
Біляєв І. Д. (1810-1873), праці з історії станів. Праця «Крестьяне на Руси» (1859). Вважав, що до 18 ст. селяни були вільними. Кріпосне право розглядав як юридичне.
Попов О. М. (1821-1877), праці з історії війни 1812 року. Видав два томи про С. Разіна «Дело Новикова и его товарищей». 
2     «Історія русів».  Її місце в українській історіографії:
Дискусії, щодо авторства і чому написаний О. Пріцак (1818-1824)перша чверть 19 ст. твір колективний характерний одного з патріотичних товариств (різний стиль , певна не послідовність)
До 1846р. ходив у списках, вважався напів історичний, напів літературний твір, вперше список знайшли в 1828р., оригіналу немає. Вперше видав О.Бодянський в 1846р. Ввели автором ректора Києво-Могилянської академії Кониський. Погляди суперечливі, непослідовні особливо щодо селян. Хронологічні рамки – найдавніші часи до 1769р. Проблеми: 
1.    Автохтонність східних слов’ян 
2.    Їх зв’язки із західними слов’янами 
3.    Історії України під Литвою і Польщею
4.    Визвольна війна, воз’єднання, роль Хмельницького 
5.    Соц.-ек. Процеси на Україні в 18 ст.
6.    Історія України, як складова частина історії Росії
7.    Мазепа- негатив
8.    Історія козацтва – висока оцінка
9.    Заклик до відновлення гетьманського устрою
10.     Виступ проти Малоросійської колегії
1  «Державна школа». К. Д. Кавелін:
Державна школа сформувалася у другій половині 19 ст. в основі історії розвитку Росії покладено розвиток самодержавства. Засновники Б. М. Чичерін ,К. Кавелін. Теоретичною основою державників була реакційна сторона вчення Гегеля про державу (ідеалізація).
Відступили від положень Соловйова, від прогресивних висновків. 
Основні положення:
1.    Держава – рушійна сила Російської історії;
2.    Причина цього – природно – географічний фактор;
3.    Відмовились від ідеї внутрішньої закономірності розвитку Росії;
4.    Заперечували єдність історії розвитку всіх народів. Протиставили історію Росії і Західної Європи;
5.    Висунута ідея закріпачення і розкріпачення станів державою;
Держава в інтересах всіх закріпачена. Висунули тезу:
1.    На заході панує начало права, в Росії – сила влади;
2.    На Заході все виростає з низу, в Росії – все насаджується зверху;
3.    Велику роль в історії Росії зовнішнього фактору: варяги, петровські перетворення.
Кавелін К. Д. (1818 – 1885 рр.) - історик, правознавець. Працював професором. Західник. Його діяльність два періоди:
1.    До реформи 1862 р.
2.    Після реформи 1862 р. 
1855 року написав «Записку про звільнення селян», пропонував звільнити селян землею, а держава мала компенсувати поміщикам гроші за землю.
1862 рік опублікував «Дворянство и освобожление крестьян». Конституцію вважав передчасною. 
1868 р. – «Краткий вигляд на русскую историю», «Мысли и заметки к русской истории». 
Ідея державної школи в праці «Взгляд на юредически быт в древней России».
Кавелін запозичив у Гегеля ідею про вирішальну роль держави. Держава – вища форма суспільного життя, завершальний етап у історії Росії. Держава пройшла еволюцію: 
1.    Державні відносини;
2.    Вотчинні відносини;
3.    Державні;
Торкався проблеми общини, вона революціонізує. Община – основна майбутня держава. Праці Кавеліна зіграли позитивну роль, висновки суперечливі.
Друге покоління «державників».
    Погляди Чичеріна і Кавеліна поділяли: Сергієвич, Леонтович, Градовський.
    Риси, властиві цьому поколінню:
§    WE 4VO;L=VABL @>7:2VB;0 ?VA;O 1C@6C07=>W @5D>@<8 60-80-E @>:V2, B><C 2>=8 2V4>1@078 BV 7<V=8, O:V 2V41C;8AO 2 @>AV9AL:><C ACA?V;LAB2V;
§    =5 AE20;N20;8 :@09=L>W @50:FVW, O:0 =0ABC?8;0;
§    1C;8 ?@>B82=8:0<8 @52>;NFV9=>3> @CEC;
§    WE V450;   ?@02>20 45@6020;
§    O: V ?>?5@54=8:8, 45@602V 2V42>48;8 4><V=CNGC @>;L 2 68BBV ACA?V;LAB20;
§    2 F5=B@V WE 4>A;V465=L B0:V ?@>1;5<8:
§    @>728B>: 45@602=>W 2;048,
§     >728B>: 45@602=8E CAB0=>2,
§     >728B>: ?@02>28E =>@<,
§     >728B>: B0 VAB>@VO 70:>=>402AB20.
Розробляли:
§    2V4=>A8=8 <V6 =0@>4>< V 45@602>N 2 <8=C;><C;
§    VAB>@VO 45@602=8E CAB0=>2;
§    4VO;L=VABL <VAF52>W 04<V=VAB@0FVW B0 C?@02;V==O;
§    VAB>@VO AB0=>2>3> 70:>=>402AB20;
§    AB>AC=:8 <V6 AB0=0<8.    
Нове покоління було юристами, тому висвітлювали проблеми з юридичної точки зору.
Сергієвич Василь Іванович (1832-1910) – глава державної юридичної школи. Закінчив Московський універ.. стажувався у Берліні. Магістерська дисертація «Вече и князь. Руское государсвенное устройство и управление во времена князей Рюриковичей».
Сергієвич розкритикував Соловйова за те, що той наївно розглядав стосунки між князями того часу. Сергієвич теорію договірних відносин:
договір між князями;
договір князів і дружини,
договір князів і народу.
Він розвинув теорію державної школи. На його думку правова норма – джерело політичної організації.
Градовський Олександр Дмитрович (1841-1889) – закінчив Харківський університет. Професор Петербурзького університету. Залав основи вивчення в історії державних установ у Росії.
«Начало руського государсвенного права», «Органи управления», органи местного управления».
Проповідував західні ідеї демократизму. Його ідеал – буржуаний державний  устрій Західної Європи..
«Высшая администрация России 18 в. и генпрокуроры», «История местного управления в России».
Проповідував ідеї європейського конституціоналізму і національних традицій, підтримував розвиток і зміцнення земств. Про місцеве управління часів Петра: про діяльність Сенату, Верховної таємної ради тощо.
    Леонтович Федір Іванович (1833-1911) – основні дослідження присвячені суспільному ладу і соціальним відносинам в Середньовічній Русі, історії селянства, історії общини. Праці містять великий фактичний матеріал і були на той час актуальними у зв’язку із розширенням місцевих органів управління.

63 Бантиш-Каменський  Дмитро Миколайович(1788-1850)
Син археографа, закінчив Московський університет, працював у батька в Москві в архіві, знав багато іноземних мов. Основна праця: «История Малой России»(1822 р., 4 томи). 
Подає 9 портретів українських гетьманів, 20 документів. 
Характеристика роботи – з найдавніших часів до скасування гетьманства. Дуже солідна джерельна база для свого часу. 
Проблеми:
- автохтонність українства.
- коротко про литовсько-польські часи
- були докладно описані 1654-1764 рр.
- чи не перший приділив увагу історії суспільної думки в Україні (І.П. Котляревський).
Має працю про Мазепу, доповідь Пушкіну по історії Пугачова.
73 Роль О. М. Бодянського в розвитку української історіографії.
Осип Максимович Бодянський (1803 -1876) – народився на Полтавщині, закінчив історико-філологічний факультет Московського університету, слухав лекції Каченовського, товаришував із Белінським і Герценом. Знав багато словянських мов, скептик. 
Руси – походять від тюркського племені, що жили на берегах Азовського моря та нижній течії гирла Дніпра. «Слово … » як скептик – не раніше 14 ст. Історію Київської русі оцінював скептично.
В 1837 р. – дисертація «О народной поезии словянских племен». Одержав відрядження до балтійських словянських країн. Очолив кафедру «словянского наречия». Зблизився з Максимовичем і Погодіним. В народній поезії вбачав найяскравіші прояви національного характеру, церковно-словянська мова – прамова всіх словян. В основі української сучасної – політична говірка. Секретар МОИДР, редагував ЧОИДР (1845-1876) з перервами, опублікував понад 30 документів з історії України: «Історія русів» Рігельшама, Головацького, Зубрицького, козацько-старшинські літописи.
30 Проблеми історії Росії в працях Бориса Миколайовича Чичеріна(1828-1904)

Історик, теоретик держави і права, публіцист, філософ. З поміщицької сім'ї з Тамбова. Закінчив юридичний факультет Московського університету. Магістерська дисертація «Областные учреждения в России в XVII в.», докторська «О народном представительстве». У працях доводив передчасність російського конституційного ладу. 
Великий вплив на нього зробили Еверс (інтерес до історії державних відносин в Росії, історія державних установ і правових норм, історія соціальних відносив в російській державі. Це все тлумачилося в юридичній площині) і Гегель.
На думку Чичеріна,  держава – це союз людей, об’єднаних правом, який управляється верховною владою з метою досягнення загального блага. 
Під загальним благом розумів здійснення морального порядку – держава визначає і захищає громадські права. Найсприятливіша форма реалізації цих благ – конституційна монархія. 
В ряді своїх праць озвучує основні вимоги лібералізму:
1. свобода совісті
2. свобода віл кріпосної залежності.
3. свобода суспільної думки.
4. свобода книгодрукування
5. свобода викладання.
6. публічність(відкритість) усіх урядових дій і бюджету
7. публічність і гласність судочинства.
Розглядав етапи розвитку російської держави:
І. союз кровний(родова теорія Еверса)
ІІ. В 12 ст. союз кровний змінився союзом «гражданським»
ІІІ. Епоха Петра – союз державний.
В ряді своїх праць розвиває думку і обґрунтовує думку про закріпачення і розкріпачення станів: оскільки держава грала домінуючу роль в житті суспільства, то вона дбала про всі стани і кожен стан був прикріплений до певних галузей.
Якщо держава закріпачила всі стани, то тільки держава має право їх розкріпачити. 
«Обзор истории развития сельской общины в Росcии».  
1.Висловлює думки, полемізуючи з слов’янофілами (мав рацію, що не лише в Росії була община)
2. мав рацію, бо твердив, що община розвивається. 
Помилявся, бо вважав, що общину створює держава з фіскальною метою. 
Праці державників мали позитивне значення, оскільки було опрацьовано і опубліковано велику кількість документів з історії державного правління.
32 Розробка основних засад буржуазної історіографії Йоганом Філіпом
Густавом Еверсом(1781-1830)
За порадою Шльоцера, приїхав в Росію. Викладав, а невдовзі став ректором.
Праці:
-    «О происхождении Русского государства»
-    «История русов»
Він є основоположником так званої «родової теорії».
«История русов»:
1.    антинорманіст.
2.    до приходу варягів у східних словян було своє політичне об’єднання, а значить, не вони (варяги) – творці держави
3.    нормани були військовими найманцями руських князів
4.    висунув думку про те, що південні слов’яни мали тісні зв’язки з Візантією
5.    багато уваги приділив внутрішньому життю слов’ян(побут, культура)
6.    заперечує твердження про те, що багато статей «Руської правди» мають скандинавськими
Недоліки:
-    в цілому, висунувши ряд проблем, повторив принципи дворянської історіографії
-    не зумів використати методи критики 
«История русов» починається з 1552 р.
Він вважав, що стародавня історія – до Петра І. Від Петра І – нова історія.
2-й том не написав, не встиг. 
Його праці базуються на:
1.    опубліковані джерела з історії Росії 
2.    праці російських істориків 18 ст., але на ці праці не посилався.
Праця написана подібно до літопису. Застосовує історико-генетичний метод.
1826 р. – другий період його діяльності. Публікує «Древнейшеє право русов» німецькою мовою.  Розвиває так звану «родову теорію». Вона передбачала внутрішню еволюцію у розвитку держави (органічного розвитку).
Згідно теорії, на Русі існували додержавні форми правління. 
Теорія:
Сім'я->рід->плем’я->народність->держава.
Теорія не була зразу сприйнята, а через 20 років. Її підняв і обґрунтував Соловйов С.М.  Ця теорія підірвала принцип норманської теорії.
36 М. М. Карамзін – представник російської
офіційної історіографії першої чверті 19 ст.
Карамзін Микола Миколайович (1766-1826 рр.).
-     Карамзин Н. М. «Сочинения в 2-х томах». Т-1. Ленінград 1784 г.
-    Крамзин Н. М. «История государства российского». М. 1988 г. 
Народився в місті Симбірськ, дворянин. Не мав вищої освіти. Закінчив Московський пансіон. В кінці 70-х років подорожував по Європі. Після повернення написав «Письма руського путешественника». 
Формування поглядів: великий вплив на нього зробило французьке просвітництво, він переконаний монархіст. Вважав, що рушієм прогресу є поширення освіти і мораль. Розвиток освіти і моралі поклав в основу періодизації людського суспільства: 
1.    первісний стан;
2.    часи варварства;
3.    часи освіти.
Ідеал для нього – освічений монарх. В 1803 році подає заяву на ім’я Олександра І з проханням призначити його офіційним історіографом, це і сталося 31 жовтня 1803 року.
Він написав і видав «Историю государства Российского», 12 томів, праця незавершена (від найдавніших часів до 1612 року). У 1812 році переїхав у Петербург. Пушкін назвав його «первым нашим историком и последним летописцем». 
Для написання праці «История..» використав близько 350 джерел, зокрема 40 літописів (Іпатіївський, Троїцький). 
Карамзін дотримувався думки що основою російської держави є самодержавство. Історія – вчителька життя. 
У передмові сказав, що російська історія поділяється  на 3 періоди:
1.    стародавній (до Івана ІІІ);
2.    середній (від Івана ІІІ до Петра І);
3.    новий (від  Петра).
Характерною ознакою цих періодів є:
1.    система уділів;
2.    єдиновладдя;
3.    зміна громадянських звичаїв;
Насправді ж поділяв історію Росії на 6 періодів:
1.    від прикликання варягів до Святополка Володимировича (862-1015) – розквіт держави;
2.    від Святополка до Ярослава (1015-1238) – занепад самодержавства, розпад держави на уділи, період князівських чварів, татаро-монгольське іго.
3.    1238-1462 – Іван ІІІ – падіння Російської держави, пануванняі татар, відродження Росії. В об’єднавчій політиці московських князів було: становлення єдинодержавства на Русі(збирання земель), утвердження самодержавства великих князів (збирання податків).
4.    Іван ІІІ, Василь ІІІ (1462-1533). При Івані ІІІ ліквідовано залежність від монголів, завершився процес ліквідації державної роздрібленості, повністю утверджено самодержавство.
5.    Іван ІV, Федір Іванович (1533-1598) 
6.     1598-1612 «Смута»: загроза державі Росія стояла на краю загибелі.
Карамзін і норманіст(писав про прикликання варягів у 862р.), і не норманіст ( варяги стояли на нижчому культурному рівні, ніж автохтонні слов’яни).
В 5 томі є глава «зло имеет и добрые следства». Якби не татаро- монголи, то Русь захопилиб чи Польща, чи Шведи, а так русь об’єдналася.
« Ефект Карамзіна» :перша половина сторінок у 1 томі- популярна історія, 2-га половина сторінок- суто документи.
У 1810 році на прохання сестри Олександра І Ольги пише працю «Записка о древній и новой Росии» - це ніби продовження Історії Росії від часів Романових. Основні проблеми:
1.    При царюванні Романових йде поступове зближення Росії з Європою.
2.    Ліквідація смутми призвела до відродження Російської держави
В принципі схвалює реформи Петра але засуджує ліквідацію патріаршества, підпорядкування церкви державі, табель про ранги, перенесення столиці в Петербург, те що ламав старі звичаї.
Катерину ІІ критикував за те, що не радилась з аристократичною частиною дворянства,схвалював зовнішню політику.

25 Проблеми історії Росії та України в працях Василя Осиповича Ключевського (1841-1911)
Був учнем  Соловйова.  Закінчив Московський університет. Син священика. З 1879 р. до 1905 р. завідував кафедрою Російською історією Московського університету. До Ключевського ніхто не опублікував свого курсу лекцій.
Ключевський з найдавніших часів до середини 19 ст. – 5 томів.
Магістерська дисертація – «роль монастирів в освоєнні російської Півночі». Але Іконніков випередив його і поміняв тему «Древнерусские жития святых, как исторические источники». Опрацював понад 5 тис. житій святих. Він довів, що у житіях святих багато недостовірного.
Докторська дисертація – «Боярская дума» (1882 р.), де сформульовану концепцію російського історичного процесу, яку він розвинув в курсі Русской истории. У цій праці він висуває такі тези: 
1.    10-11 ст. (Київська Русь) – основні заняття слов’ян цього періоду – торгівля. Місто – центр торгівлі. У місті сформувався промисловий клас, поряд сформувався служилий клас (князівська дружина). Органом цих 2-х класів були віче і рада при князі (Боярська дума). У процесі колонізації центр із Києва перемістився у Пн.-Сх. Русь. Тепер основним заняттям стає сільське господарство.  Промисловість зникає. Князі стають вотчинниками. При московських князях утворюється новий клас – московське боярство. У 16 ст формується урядова аристократія. Боярська дума стає оплотом політичних вимог цієї аристократії.
У 17 ст. занепадає урядовий клас. Дума втрачає своє значення, у 18 ст. вона зникає.
Вважав, що держава є орган, який регулює відносини чи стосунки між землевласниками, селянами.
«Курс русской истории» (5 т.). охоплює 86 лекцій з найдавніших часів до середини 19 ст. перші 4 лекції присвячені методології історії, плану курсу, визначення, що таке історія, роль географічного фактору. Ключевський тут визначив 3 основні сили які керують людським співжиттям:
1.    Особистість людини;
2.    Людське суспільство;
3.    Природа країни.
Російську історію поділив на: 
1.    8-13 ст. – Русь Дніпровська, міська, торгова;
2.    13-серидина 15 ст. Русь Верхньоволжська, удільно-князівська;
3.    Сер. 15 – 20 рр. 17 ст. – Русь Велика,Московська, Царсько-боярська4
4.    Сер. 17 – сер. 19 ст. – Великоросійський, імператорсько-дворянський, період кріпосного господарства і фабрично-заводського.
І. він не норманіст, але і норманіст. Поч.. 1-й період із 6 ст., коли в районі Карпат існував військовий союз Сх. Слов’ян на чолі з князем дулібів. Союз розпався на племена, племена на роди, роди на дрібні двори або сімейне господарство. Провідною в цей період була торгівля. Міста торгові об’єднувалися в торговий округ. Це перша політична організація на Русі.
З появою варягів виникає 2-га політична організація. Спочатку вони були охоронцями,  а потім і завойовниками.
Об’єднання варягів з торговим округом привело до утворення 3 політичних організацій – Великого князівства Руського.
ІІ. Причини занепаду:
1.    Антагонізм імущих і неімущих;
2.    Набіг половців.
Одна частина пішла на Захід (р-н Карпат), інша – на Пн. – Сх.(район Верхньої Волги).
Ключевський був монархістом. 
Риси 2-го періоду: на зміну міської області Київ Русі прийшов князівський уділ. Характеризуючи московських князів він їх називав «бледными тенями киевских князей». Порівнює їх із сміливими хижаками. Не перебільшував негативного впливу татаро-монгол, зайняв середню позицію.
ІІІ. 
1.    Вважає що до середини 15 ст. склалась великоруська народність;
2.    Ця народність вела боротьбу за незалежність із зовнішніми ворогами;
3.    Шукає ця народність свій політичний центр, щоб відновити державну єдність, яка була часів Київської Русі.
Ключевський багато уваги приділяє епосі Івана 4. Вважає, що опричнина, яку Соловйов виправдовував «плод черезчур пужливого воображения царя».
Характеризуючи Івана 4 Ключевський вживає вперше термін «культ личности царя».
Розглядає причини походження кріпацтва. Опрацювавши сотні «порядных записей» довів, що основна причина виникнення залежності є приватний добровільний договір. Отже, походження кріпацтва – селянська заборгованість.
Риси:
IV. 
1.    Воцаріння нової династії.
2.    Територія Росії розширюється до меж російського народонаселення.
3.    Занепадає роль боярства, зростає роль дворянства.
4.    Закріпачення селян.
5.    Зростання обробної промислової у житті країни.
Приділяє багато уваги вирішенню балтійського питання, багато пише про Петра. Засуджував кріпосне право.
У частині 45 і 46 лекцій описано Україну, Переяславську раду, її наслідки. У лекції 45 вживає тезу, що «Малоросія віддалася під захист московського царя». Козаків вважає справді відважними, безстрашними, але нездатними зорганізуватись. Вважає їх бродягами. Каже, що вони виникли у 15 ст.
Причини визвольної війни проти Польщі:
1.    Економічний фактор;
2.    Віра.
Позитивним у козацтві називає те, що вони оберігали кордони.
За Хмельницького каже, що він хотів лише налякати поляків, але не розривати з ними стосунки.
1968 р. вийшли «Дневники, письма, записки Ключевского».

40 Народницька історіографія. Суб’єктивна соціологія Петра Лавровича Лаврова, Михайла Констянтиновича Михайловського, Кропоткіна
Народництво – це ідеологія і рух дворянської та різночинної інтелігенції,Ю який виник у 60-х рр.. 19 ст.
Основні засади народників:
1.    Росія омине капіталізм;
2.    Община основа капіталізму;
3.    Особи творці історії.
Серед російських теоретиків: Бакунін, Лавров, Ткачов, Кропоткін, Михайловський.
Серед українських: Кулятко-Керецький, Дебагаорій-Мокрієвич, Микола Кибалочич, Павло Грабовський, Сергій Русов.
Російське народництво практично не цікавилося визвольними прагненнями національних меншин. Більше того, вважало їх недозрілими. Якщо російське народництво основну увагу зосереджувало на соціалістичні нахили російського селянина (95-80%), то українські хлопомани підкреслювали індивідуалізм українського селянства  і здійснювало культуртрегерську діяльність. У Росії це почалось лише з 80-х рр..
2 течії народництва:
1.    Революційне (60-80-х рр.);
2.    Ліберальне (з 80-х рр. 19 ст.), згодом переродилася у соціалреволюціонерів.
Лавров (1823-1900) – син псковського поміщика. У 1867 р. був заарештований за революційну діяльність, втік із заслання. Його праці («Исторические письма»(1859)) звернені до російської прогресивної молоді слугували справі визволення селян. Закони природи і закони суспільства є тотожними.
Михайловський Микола Констянтинович (1842-1904)- «властитель дум русской интелигенции». Праці його у 10 томах, але щоб усе опублікувати, то треба 50-70 т.
Шлях розвитку Росії – специфічний, що капіталізм у Європі є і буде, а в Росії його не буде.
На його думку розвиток людства – це процес закріпачення особи. Мета прогресу – звільнення особи від впливу суспільства в боротьбі за індивідуалізм. «Героии и толпа», «Ещо о героях», «Ещо о толпе».
Порівнював народні маси з нулями. Казав, що натовп пасивно сприймає історичні умови, вплив сучасності. Він наслідує думку, що натовп висуває своїх героїв, які ведуть і на хороше і на погане.
Натовп – це не народ. Це категорія середньовічна. «Ето сила жалкая и опасная». Його праці відіграли дуже важливу роль.
Кропоткін П. О. (1842-1921) – з древнього князівського роду. Відомий як географ, біолог, теоретик анархізму, але не такий рішучий як Бакунін. Він близький до позитивістів.
Люди подібно до природи потребують взаємодопомогу, яка здійснюється через рід, місто, общину. Вважав, що історичний процес йшов до недержавних форм. Держава стоїть на заваді суспільства розвиватися. Вважав, що державу треба знищити.
Його ідеал – анархічний комунізм – це федерація общин, які само управляються, над якими нема верховної влади. Стосунки в цій общині базуються на вільній угоді людей.
У праці «О великой Французкой революции» проповідує ідею еволюційного розвитку суспільства. Вважав, що боротьба за владу є неприродною, шкідливою, або всяка влада веде до свавілля і деспотизму. В еміграції був 41 р.  і повернувся в 1917 р.
Визнав історичне значення жовтневої революції. Похований на ново дівочому кладовищі.
У 1902 р. ліберальні народники перетворилися в есерів, які виступали за права селянства.

47 Олександра Яківна Єфименко та її концепція в історії України
Народилась в Архангельській губернії. У 1874 р. одружилась з Єфименком Петром. З 1879 р. по 1907 р. О. Я. працює в Харківському університеті. Присвятила багато праць історії України, історії Росії общини й української общини.
«История Украины и её народа». Має працю про турбаївську катастрофу, про Сковороду.
1907 р. на запрошення їде у Петербург, де працювала до 1917 р. (Безстужівські жіночі курси). Тут їй присвоїли доктора історії, а в Харкові – професора без захисту дисертації.
Мала 3 дочок і 2 синів (Тарас і Петро, займали посади в уряді України, другий був археологом).
У ніч з 17 на 18 грудня мати була вбитою бандою на хуторі.
Праці про Україну проникнуті демократизмом, тому в радянські часи не друкувались.
Державна – сила, або інша думка – знаряддя експлуатації. Вона признавала, що община руйнується. В її працях  в перше подано історію Західно-Українських земель і Угорська Русь. Вважала, що русини – автохтони, що угорці, коли прийшли на Закарпаття, то застали тут слов’ян.
27 Історія  селянства Росії та України в працях Василя Івановича Семеновського (Семєвського)
Василь Іванович Семеновський (1848-1916) – крупний спеціаліст з історії російського селянства. Має праці з історії російського визвольного руху. Був народником
І. Магістерська дисертація – «Крестьяне в царствование императрицы Екатерины ІІ».
ІІ. Докторська – «Крестьянский вопрос в России в 18  - 2 пол. 19 века» (2 т.).
І. Проблеми які порушив у магістерській:
1.    Територіальний розподіл і середні розміри земельних наділів різних категорій селянства;
2.    Географія розподілу і співвідношення панщини й оброку;
3.    Охарактеризував селян двірцевого відомства, селян церковних вотчин, державних й удільних селян, які працювали на заводах;
У докторській аналізує різні пропозиції різних верств суспільства з приводу селян:
1.    Проаналізував відповіді на анкети ВЕО;
2.    Депутатів державних комісій;
3.    Секретних комітетів щодо звільнення селян;
4.    Думки Сперанського, Карамзіна, Пушкіна, Радіщева;
5.    Вперше наведено відомості про селянські заворушення у 2-й чверті 19 ст.
У 1909 р. видає фундаментальне дослідження «Общественно-политические идеи декабристов». Питання про декабристів вперше порушив ще в курсі лекцій «О крестьянском вопросе». У праці визначав причини виникнення декабризму:
-    2?;82 ?>78B82=89;
-    2?;82 =530B82=89.
Позитивний вплив – поява вільнодумства в Росії. Негативний – поява таємних товариств.
Позитивний вплив:
-    28E>20==O C AV< W;
-    G8B0==O ;VB5@0BC@8;
-    A;CE0==O ;5:FV9;
-    A?>AB5@565==O ?V4 G0A ?5@51C20==O 70 :>4>=><;
-    VA=C20==O :>=AB8BCFV9=>3> ;04C;
-    @52>;NFV9=V @CE8.
Негативний:
-    @>AV9AL:0 4V9A=VABL;
-    28=8:=5==O B0T<=8E >@30=V70FV9 ?>OA=NTBLAO =5704>2>;5==O<.
1891 р. одержав замовлення мецената Сібірякова написати історію російських золотих промислів Сибіру, - «Рабочие на сибирских золотых промыслах». Вперше детально описав робітників золотих промислів.
Вважав, що можна виправити становище:
-    70:>=>402AB2><;
-    7=8I5==O< 70A8;;O G8=>2=8:V2.
На початку 20 ст. почали досліджувати першу російську революцію.
15 Історичні погляди Георгія Валентиновича Плєханова
Георгій Валентинович Плєханов (1856-1918). 
Періоди:
-    1875-1883   =0@>4=8FL:89;
-    1883-1903   <0@:A8ABAL:89;
-    1903-1918   <5=H>28FL:89.
Вивчав історію общини, селянства. 1876 р. змушений емігрувати. Познайомився з марксистською літературою. 1883 р. переходить на марксистські тенденції. Був у групі «Освобождение труда».
Пише ряд статей проти народників – «Социализм и политическая борьба», «Наші незгоди».
Він з недовірою ставиться до селян. Вважав, що це маса реакційна.
Незгоди почались після 1903 р. – Ленін і Плєханов – ідейні вороги. Плєханов казав, що Росія ще не готова до революції. Плєханов вважав, що класова б-ба повинна затухнути, бо це загрожує державі.
Плєханов – брошура «О войне». 5 квітня він пише статтю «Тезиси Леніна о том почему бред бывает интересным». Каже про передчасність заклику до революції, бо російська економіка не дозріла.
25 жовтня революційна перемога. 28 жовтня – «Откерытое письмо к петроградским рабочим». 
Чому революція не може перемогти (Плэханов):
1.    Високий рівень прогресивних сил;
2.    Високий ступінь свідомості населення.
До середини 30-х рр. Плєханов вивчає більше ніж Ленін. Похований у Санкт-Петербурзі.

Російський революціонер та мислитель, засновник соціал-демократичного руху в Росії Георгій Валентинович Плеханов (1856Щ 1918 рр.) піддав різкій критиці суб'єктивний підхід російських народників в оцінці суспільного розвитку пореформеної Росії, розвивав ідеї марксизму в світлі матеріалістичного розуміння історії, розробив питання співвідносин ролі особи і народних мас в історії. Народники-суб'єктивісти вважали, що Росія йде своїм самобутнім шляхом і тому капіталізм «штучно пересаджений» в Росію, капіталізмі для самобутнього російського економічного ладу випадковий, є занепадом, регресом. Тому треба затримати, зупинити розвиток капіталізму і припинити злам капіталізмом вікових устоїв російського життя. Зіставляючи умови виникнення і історичної ролі капіталізму на Заході з умовами розвитку капіталізму в Росії, Георгій Плеханов» з'ясував спільні передумови розвитку капіталізму в різних країнах і зробив висновок про помилковість протиставлення Росії Заходу, показав, що капіталістичні відносини пробивають дорогу в місті і в селі, ведуть до розкладу устоїв селянської общини, громади. Послідовно відстоюючи марксистське визначення історичного процесу, Георгій Плеханов виступив проти волюнтаризму в історії, розглядав історію людського суспільства як необхідний закономірний процес і разом з тим як продукт діяльності людей, вважав, що існує тісний взаємозв'язок між об'єктивною і суб'єктивною сторонами суспільного життя. Критикуючи соціологічні теорії Петра Лаврова, Петра Ткачова, Миколи Михайловського та ін. в питанні ролі особи і мас в історії, Георгій Плеханов відмічав, що не окремі особи, а народні маси відіграють вирішальну роль в історії, а видатні особи, нерозривно зв'язані з народом, виражають його інтереси і прагнення.

44 Проблеми історії України в працях Олександра Матвійовича Лазаревського
Біографія
Народився у селі Гирівці Конотопського повіту Чернігівської губернії (тепер село 080502105000020509000100118008091000900Шевченкове 09000100118008091000900Конотопського району Сумської області) в сім’ї службовця з дрібнопомісних 0020118008дворян, предки якого належали до 090070011800011001108000козацько-старшинського 00104роду 090007001050211801Лазаревських. Тут він прожив безвиїздно до 7 років.
Сім'я у Лазаревських була велика і через недостаток коштів не було змоги мати учителя дома для О.М. Лазаревського. Через це його в 1842 році відвезли до старшого брата Федора, який в той час був студентом Харківського університету.
В 1844 році він поступив на навчання в перший клас Конотопської повітової школи, де провчився до 1846 року. У лютому 1850 року Лазаревський був принятий до 3 класу Другої Петербурзької гімназії
1 серпня 1854 року Олександр Матвійович вступив на історично-філологічний факультет Петербургського університету, який закінчив у 1858 р. 15 вересня 1859 р. він був зачислений канцелярським урядовцем до Петербургського Губернського правління, але менше ніж через рік, 22 червня 1860 року перейшов урядовцем до Археографічної комісії, яка тоді існувала при Департаменті Міністерства народної освіти.
12 листопада 1861 року Лазаревский обраний членом губернського статистичного комітету, шро на той час були єдиною інституцією по губерніях, де могла проводитись науково-дослідницька робота з вивчення історії, етнографії та статистики відповідних регіонів.
7 червня 1865 року Лазаревського призначено на посаду губернського секретаря "по крестьянским делам Присутствия", а 21 червня того ж року й на посаду секретаря Чернігівського губернського статистичного комітету. В цей час він міг прийнятись за наукову та архівну працю і розгорнув її в широкому масштабі.
У вересні 1865 р. Лазаревський одружився з Катериною Федорівною Лащинскою.
Працюючи в архіві Чернігівської Казеної палати, О.М. Лазаревський відкрив там Румянцевський Опис Малоросії (який вважався втраченим), про що 16 листопада 1865 року зробив відповідну доповідь на засіданні Статистичного комітету.
7 листопада 1866 року був призначений членом Полтавського окружного суду.
З 1880 — у Києві він член судової палати. Член історичного товариства Нестора-літописця, один із засновників журналу 0908050210001801100108000«Киевская Старина».
Через своїх братів, особливо Михайла, був близко знайомий з 0805021050000200100101080301002081Тарасом Григоровичем Шевченко. Лазаревський був присутній при ньому, коли наближався день смерті поета і бачив його за півдоби до кончини, описав останній день його життя, зібрав перші матеріали до історії дитинства поета і супроводжував тіло його до 09000102Канева спільно з художником 070511001102118008090108030110909080000009002081Честахівським.
Лазаревський — автор близько 450 праць і статей переважно з історії 0910200105105060000301001000Лівобережної України 17-18 ст. Головну увагу історик приділив дослідженню історії селянства — «Малоросійські 09010000811посполиті селяни 1648-1788» (1866), козацької старшини і Шляхти — «Нариси дворянських родів Чернігівської губернії» (1868), «Нариси малоросійських фамілій» (1875-76), «Люди старої Малоросії» (1882-88), колонізації та землеволодіння — «Опис старої Малоросії» (1888-1902), адміністративно-судового устрою Гетьманщини — «Суди в старій Малоросії» (1898) та ін. Л. видав важливі документальні публікації: «Щоденник М. Ханенка» (1884), «Сулимівський архів» (1884), «Мотижинський архів» (1890), «Щоденник генерального підскарбія Якова Маркевича» (1893-97), «Любецький архів графа Милорадовича» (1898) та ін.
В основі історичної концепції Лазаревського лежала ідея 0900100400811020народництва. В своїх працях історик підкреслював визиск українського селянства з боку козацької старшини і як результат — неприхильне ставлення до 0051180000108000Гетьманщини та її діячів («Замітки про Мазепу», 1878; «Павло Полуботок», 1880). Зосереджуючись в основному на соціально-економічних проблемах, Лазаревський менше уваги звертав на політичний занепад Гетьманщини внаслідок колоніальної політики російського уряду. Це зумовило деяку однобокість історичної концепції вченого, що підкреслювала українська історіографія, хоча високо оцінила його вкладу розвиток історичної науки в Україні.
Заслугою Лазаревського є те, що він ввів у наукове користування велику кількість документів, архівних матеріалів, які мають велике значення у вивченні історії Лівобережної України другої половини 17-18 століть.
Дослідження історії
Здобув популярність, як історик. Саме він відкрив Рум'янівське «Описание Малороссии», що вважалося втраченим.
Лазаревський вів дослідження на території Лівобережної України. Найбільш відомі його праці: «Очерки малороссийских фамилий», «Малороссийские посполите крестьяне (1648-1783 гг.)», «Описание старой Малороссии» та ін. Саме він відкрив дворянські фальсифікації історії України (спираючись на архівний матеріал).
Бібліографічна діяльність
Щодо бібліографії, то вчений почав нею займатися ще з юнацьких років. У 1853 р., навчаючись у старших класах гімназії, він надрукував у «Черниговских губернських відомостях» свій «Опыт указателя источников для изучения Малороссийского края в историческом и географическом отношениях». Цим посібником молодий бібліограф прагнув «принести хотя малую лепту на пользу науки…». До покажчику ввійшла російська та українська книжково-журнальна література – історична і бібліографічна, а також роботи з географії, статистики та етнографії – всього 154 джерела.
Цей «Опыт», поклав початок історичній бібліографії в Україні. Про нього позитивно віднісся «Журнал Министерства народного просвещения», історик-славіст О.М.Бодянський та відомий російський бібліограф Г.М.Геннаді.
Після позитивних відгуків про «Опыт», Лазаревський поставив за мету розширити свою працю. Поступивши до університету, він отримав вихід до Петербурзької публічної бібліотеки.
Займаючись в бібліотеці, він обробляє першу частину свого покажчика (російську). У 1858 р. надсилає перший випуск «Указателя источников для изучения Малороссийского края» О.М.Бодянському.
В цьому «Указатели» подано майже в чотири рази більше джерел ніж в «Опыте». Всього зареєстровано 554 номери за 1622-1857 рр. За складом покажчик наближався до загального покажчика з українознавства.
«Указатель источников» вийшов з посвятою Бодянському, саме він був першим учителем Лазаревського з бібліографії. Бодянський навчав старанності бібліографування та не прощав бібліографічних неточностей.
Паралельно з підготовною «Указателя» Лазаревський розпочав роботу над складанням іншого великого посібника – «Украинская литературная летопись». Цей літопис він вів протягом трьох років – 1856-1858. За ці роки бібліограф зареєстрував 70 книг і статей.
«Летопись» являла собою критико-бібліографічний огляд поточної української та українознавчої літератури.
Проблеми історії України в працях Олександра Матвійовича Лазаревського
Біографія
Народився у селі Гирівці Конотопського повіту Чернігівської губернії (тепер село 080502105000020509000100118008091000900Шевченкове 09000100118008091000900Конотопського району Сумської області) в сім’ї службовця з дрібнопомісних 0020118008дворян, предки якого належали до 090070011800011001108000козацько-старшинського 00104роду 090007001050211801Лазаревських. Тут він прожив безвиїздно до 7 років.
Сім'я у Лазаревських була велика і через недостаток коштів не було змоги мати учителя дома для О.М. Лазаревського. Через це його в 1842 році відвезли до старшого брата Федора, який в той час був студентом Харківського університету.
В 1844 році він поступив на навчання в перший клас Конотопської повітової школи, де провчився до 1846 року. У лютому 1850 року Лазаревський був принятий до 3 класу Другої Петербурзької гімназії
1 серпня 1854 року Олександр Матвійович вступив на історично-філологічний факультет Петербургського університету. У 1858 році закінчив історико-філологічний факультет Петербурзького університету. 15 вересня 1859 р. він був зачислений канцелярським урядовцем до Петербургського Губернського правління, але менше ніж через рік, 22 червня 1860 року перейшов урядовцем до Археографічної комісії, яка тоді існувала при Департаменті Міністерства народної освіти.
12 листопада 1861 року Лазаревский обраний членом губернського статистичного комітету, шро на той час були єдиною інституцією по губерніях, де могла проводитись науково-дослідницька робота з вивчення історії, етнографії та статистики відповідних регіонів.
7 червня 1865 року Лазаревського призначено на посаду губернського секретаря "по крестьянским делам Присутствия", а 21 червня того ж року й на посаду секретаря Чернігівського губернського статистичного комітету. В цей час він міг прийнятись за наукову та архівну працю і розгорнув її в широкому масштабі.
У вересні 1865 р. Лазаревський одружився з Катериною Федорівною Лащинскою, яка була його сусідкою по Гирявці та родичкою по матері. Через це довелось просити дозволу на шлюб у архієрея .
Працюючи в архіві Чернігівської Казеної палати, О.М. Лазаревський відкрив там Румянцевський Опис Малоросії (який вважався втраченим), про що 16 листопада 1865 року зробив відповідну доповідь на засіданні Статистичного комітету.
7 листопада 1866 року був призначений членом Полтавського окружного суду.
З 1880 — у Києві він член судової палати. Член історичного товариства Нестора-літописця, один із засновників журналу 0908050210001801100108000«Киевская Старина».
Через своїх братів, особливо Михайла, був близко знайомий з 0805021050000200100101080301002081Тарасом Григоровичем Шевченко. Лазаревський був присутній при ньому, коли наближався день смерті поета і бачив його за півдоби до кончини, описав останній день його життя, зібрав перші матеріали до історії дитинства поета і супроводжував тіло його до 09000102Канева спільно з художником 070511001102118008090108030110909080000009002081Честахівським.
Лазаревський — автор близько 450 праць і статей переважно з історії 0910200105105060000301001000Лівобережної України 17-18 ст. Головну увагу історик приділив дослідженню історії селянства — «Малоросійські 09010000811посполиті селяни 1648-1788» (1866), козацької старшини і Шляхти — «Нариси дворянських родів Чернігівської губернії» (1868), «Нариси малоросійських фамілій» (1875-76), «Люди старої Малоросії» (1882-88), колонізації та землеволодіння — «Опис старої Малоросії» (1888-1902), адміністративно-судового устрою Гетьманщини — «Суди в старій Малоросії» (1898) та ін. Л. видав важливі документальні публікації: «Щоденник М. Ханенка» (1884), «Сулимівський архів» (1884), «Мотижинський архів» (1890), «Щоденник генерального підскарбія Якова Маркевича» (1893-97), «Любецький архів графа Милорадовича» (1898) та ін.
В основі історичної концепції Лазаревського лежала ідея 0900100400811020народництва. В своїх працях історик підкреслював визиск українського селянства з боку козацької старшини і як результат — неприхильне ставлення до 0051180000108000Гетьманщини та її діячів («Замітки про Мазепу», 1878; «Павло Полуботок», 1880). Зосереджуючись в основному на соціально-економічних проблемах, Лазаревський менше уваги звертав на політичний занепад Гетьманщини внаслідок колоніальної політики російського уряду. Це зумовило деяку однобокість історичної концепції вченого, що підкреслювала українська історіографія, хоча високо оцінила його вкладу розвиток історичної науки в Україні.
Заслугою Лазаревського є те, що він ввів у наукове користування велику кількість документів, архівних матеріалів, які мають велике значення у вивченні історії Лівобережної України другої половини 17-18 століть.
Дослідження історії
Здобув популярність, як історик. Саме він відкрив Рум'янівське «Описание Малороссии», що вважалося втраченим.
Лазаревський вів дослідження на території Лівобережної України. Найбільш відомі його праці: «Очерки малороссийских фамилий», «Малороссийские посполите крестьяне (1648-1783 гг.)», «Описание старой Малороссии» та ін. Саме він відкрив дворянські фальсифікації історії України (спираючись на архівний матеріал).
Бібліографічна діяльність
Щодо бібліографії, то вчений почав нею займатися ще з юнацьких років. У 1853 р., навчаючись у старших класах гімназії, він надрукував у «Черниговских губернських відомостях» свій «Опыт указателя источников для изучения Малороссийского края в историческом и географическом отношениях». Цим посібником молодий бібліограф прагнув «принести хотя малую лепту на пользу науки…». До покажчику ввійшла російська та українська книжково-журнальна література – історична і бібліографічна, а також роботи з географії, статистики та етнографії – всього 154 джерела.
Цей «Опыт», поклав початок історичній бібліографії в Україні. Про нього позитивно віднісся «Журнал Министерства народного просвещения», історик-славіст О.М.Бодянський та відомий російський бібліограф Г.М.Геннаді.
Після позитивних відгуків про «Опыт», Лазаревський поставив за мету розширити свою працю. Поступивши до університету, він отримав вихід до Петербурзької публічної бібліотеки.
Займаючись в бібліотеці, він обробляє першу частину свого покажчика (російську). У 1858 р. надсилає перший випуск «Указателя источников для изучения Малороссийского края» О.М.Бодянському.
В цьому «Указатели» подано майже в чотири рази більше джерел ніж в «Опыте». Всього зареєстровано 554 номери за 1622-1857 рр. За складом покажчик наближався до загального покажчика з українознавства.
«Указатель источников» вийшов з посвятою Бодянському, саме він був першим учителем Лазаревського з бібліографії. Бодянський навчав старанності бібліографування та не прощав бібліографічних неточностей.
Паралельно з підготовною «Указателя» Лазаревський розпочав роботу над складанням іншого великого посібника – «Украинская литературная летопись». Цей літопис він вів протягом трьох років – 1856-1858. За ці роки бібліограф зареєстрував 70 книг і статей.
«Летопись» являла собою критико-бібліографічний огляд поточної української та українознавчої літератури.
Праці
Исторический очерк Батурина (1625-1760)/ А. Лазаревский. – Киев : Типогр. В.И. Завадзкого, 1891. – 18 с. – Оттиск из 6 книги "Чтений в Историческом обществе Нестора Летописца";
О собирании материалов для истории освобождения крестьян от крепостной зависимости в пяти губерниях Киевского учебного округа/Ал. Лазаревский. – [б.м.] : [б.вид.]. – 8 с. – Авт. указ. в коце статьи. - Отд. оттиск.;
По поводу ста лет от смерти графа П.А. Румянцева/Ал. Лазаревский. – 16 с. – Отд. оттиск из "Киевской старины". - Конволют. Перепл. с перепиской П.А. Румянцева (6 писем);
Историко-статистические сведения о населенных местностях Конотопского уезда/Ал. Лазаревский. – Киев : ТИпография К.Н. Милевского, 1890. – 24 с. – Отд. оттиск из памятной книжки Конотопского земства.;
"Сведения о церковных школах и богадельнях в старой Малороссии в XVIII в.";
"Очерки старейших дворянских родов Черниговской губ." (там же, кн. 2, вып. 1 и 2);
"Павел Полуботок" ("Рус. Архив" 1880);
"Из истории сел и селян левобережной Малороссии" ("Киевская Старина", 1891, 1 и 11);
Видання Лазаревського
"Обозрение Румянцевской описи Малороссии", Чернигов, 1866—85 (Л. принадлежит первая половина "Обозрения", вып. 1 и 2 и часть 3 до стр. 415);
"Описание Черниговского наместничества, Д. Пащенка" ("Записки Черн. Губ. Стат. Комитета", кн. 2, 

53 Офіційно-охоронна історіографія
 (2 пол. 19 –поч. 20 ст.) – це були висококваліфіковані історики, спеціалісти з усіх періодів історії, історіографи і джерелознавці.
Іловайський Дмитро Іванович (1832-1920) – закінчив Московський університет. Спеціаліст з історії Середньовіччя Росії 
«История Рязанского княжества Руси»
«Разыскания о начале Руси»
История Росии в 5 томах»
Друга праця будувалася на основі нових матеріалів. Виступав протии норманської теорії. Був автором підручників з історії для середніх шкіл і гімназій. «История Росии» витримала 40 видань.
    «История Рос.» назвав історіографічною, тому що подавав не тільки матеріали, але і критики.  Багато уваги приділяв у своїх працях історії родини Рюриковичів і Романових. Використовував у працях і матеріали археології.
    Шільдер Микола Карлович (1842-1902) – військовий історик. Брав учась у російсько-турецькій війні 1877-78 рр.. З 1899 р. – директор Публічної бібліотеки. Опублікував матеріали з таких проблем історії:
Політичної;
Воєнної;
Дипломатичної.
Автор фундаментальних праць, життєписів Павла І, Олександра І, Миколи І. для нього властивий психологізм у трактуванні явищ минулого. Близький до позиції Карамзіна.
Дубровін Микола Федорович (1837-1904) – військовий історик, генерал. Мав доступ до архівних матеріалів. Найбільше пролавився на вмсвітленн військової зовнішньої політики:
Приєднання до Росії Криму і Кавкеазу;
Війна 1812р.;
Кримська війна.
Перший опублікував працю «Пугачов и его сообщники». Описував у працях історію Кавказу, побут, звичаї.
Сергій Спиридонович Татіщев (1846-1906) – дипломат, історик публіцист. Закінчив Сорбонну. Учасник російсько-турецької війни. Подібно до праць Дубровіна, основні теми – зовнішня політика і дипломатія.
«Род Татищевих 1400-1900 рр.»
33 Концепція іст. Росії в працях Леніна.
Аналогічні позиції займав Володимир Ілліч Ленін (1870-1924 pp.) ~ російський політичний діяч, публіцист. Екстерном закінчив юридичний факультет Петербургського університету. Зарахований помічником присяжного повіреного Самарського окружного суду, однак його юридична діяльність обмежилася лише кількома процесами. Двічі захищав власні інтереси і обидва рази успішно. Брав участь в організації та діяльності «Союзу боротьби за визволення робітничого класу», відтак репресований царською владою. Висланий в Сибір (1897-1900 pp.). Організатор та ідеолог нелегальної газети «Искра». Один з організаторів Російської соціал-демократичної робітничої партії, з 1907 р. до квітня 1917 р. в еміграції, один з головних ідеологів Жовтневої революції в Росії 1917 p., голова Ради народних комісарів (1917-1922 pp.), один з організаторів III Комуністичного Інтернаціоналу.
Спираючись на західноєвропейську соціалістичну думку та враховуючи специфіку Росії, Володимир Ілліч Ленін в загальних рисах сформулював марксистську політичну доктрину XX ст. Центральне місце в ній займає питання про класову боротьбу, що є «одним з найголовніших питань марксизму». Тісно пов'язавши марксизм з ідеологією, Володимир Ленін ідеологізував саму доктрину, що стала політичною ідеологією комуністичної партії. Складовою частиною доктрини стала концепція соціалістичної революції. Концепція містила ідею про можливість перемоги соціалістичної революції в одній, окремо взятій країні, положення про об'єктивні передумови революції та суб'єктивний фактор, вчення про авангардистський тип політичної партії, ідею революційної ситуації, поєднання соціальної боротьби з національно-визвольною та переростання буржуазно-демократичної революції в соціалістичну. Володимиру Леніну належить розробка концепції держави диктатури пролетаріату, методів її діяльності, структури, періоду існування, тактики державної політики. Розробив концепцію пролетарської демократії як явища перехідного типу, висунув власну теорію соціально-класової структури суспільства і дав визначення поняттю клас. В полеміці з західною і народницькою соціологією Володимир Ленін розвиває марксистське положення про економічно-політичні системи, за якими суспільство - це живий організм в його функціонуванні і розвитку, що перебуває на певній ступені історичного розвитку. Слідом за Плехановим ганебність суб'єктивістської методології в оцінці ролі особи в історії показує і Ленін, і, якщо Плеханов в полеміці з народниками в основному розробляє питання ролі особи в історії, то Ленін значну увагу, приділяє ролі класів, народних мас, підкреслював, що недоліком попередніх соціологічних теорій є нерозуміння ролі народних мас в історії. Володимир Ленін вважав величезним завоюванням марксистської філософії матеріалістичне розуміння історії. В теорії історичного матеріалізму бачив науковий фундамент для розуміння закономірностей суспільного розвитку і революційної боротьби за соціалістичне перетворення суспільства. Творчо досліджуючи питання економічного, політичного і духовного розвитку суспільства в сучасну епоху, Володимир Ленін розвинув всі сторони марксистської соціології. Особливе значення мають дослідження з питань ролі і особи і народних мас в історії, про державу і революцію та ін.
46 Олександр Сергійович Лаппо-Данилевський і його праці з історії та джерелознавства
О. С. Лапо-Данилевський (1863-1919) – виходець із дворянської сім’ї Катеринославської губернії. Вчився у Петербурзькому університеті. Близький до Кадетів.
Проблеми:
Скіфська давнина;
Економічний лад Великого Новгорода;
Історія Московської держави.
Вивчав і аналізував документи. У магістерській дисертації про податки багато інформації про різні категорії селянства, державні повинності, управління.
Історія фінансів – основна історія Московської держави. В центрі його державної схеми – роль ідей.
До 17 ст. в Росії домінувала ідея держави. 18 ст. і потім дослідує ідею особи.
Вважав, що держава, як орган надкласовий, повинна представляти інтереси всіх верств російського суспільства. Має фундаментальне дослідження територіального характеру 1910-1913 -  «Методологія історії» (2 т.). складається з 2-х частин:
Територіального характеру – написана на позиціях неокантіанства;
Присвячена теорії джерелознавства.
Після революції 28 листопада 1917 р. у Петербурзі поширюється «Воззвание ученых». Він був його автором, де різко засуджував революцію і вважав це порушення м нормального ходу розвитку історії Росії.

54 Павло Миколайович Мілюков і його схема Російської історіографії
П. М. Мілюков (1859-1943 рр.) – історик, політичний діяч, лідер кадецької партії, закінчив Московський університет.
Періоди його діяльності:
80-ті до 1905 рр. – викладач університету у Москві, а потім у Софії. Написав «Главные течения русской исторической мысли»;
Поч. 1905- 1917 рр. – депутат 3 і 4 Думи;
Емігрує у 1920 р. у Лондон, з 1921 р. у Францію (спочатку у Париж, а потім у США), пише свої мемуари «Воспоминания», які вийшли у Нью-Йорку.
Магістерська дисертація – «государственное хозяйство россии и реформа Петра Великого». Праця була на архівних матеріалах.
Ідеї:
Європеїзація Росії не продукт запозичення, а результат внутрішнього розвитку;
Росія спізнилася через історичні умови (географічний фактор, монголо-татари);
Особа Петра відсувалась на задній план.
Опонентом був Ключевський, він виступав проти того, щоб за цю працю йому зразу дали звання доктора. Мілюков сказав, що більше ніяку працю не буде захищати на звання доктора.
Позитивіст. Багато уваги приділяє вивченню економічної історії розвитку Росії «Очерки русской культури» (1908 р.). розглядав культуру у найширшому розумінні цього слова. Вважав, що географічний фактор вплинув на економічний розвиток в Рос. До 16 ст. існувало натуральне господарство. З середини 16 ст. перехід до грошового. Росія відстала на 500 років. Держава закріпачила  всі стани. Вважав, що держава у своїх інтересах створює міста.
Прихильник розвитку Росії по західно-європейському стандарту. Противопоставляв історію Росії західній Європі.
Петра не оцінював. Вважав, що реформи Петра були викликані військовими потребами. 
У «очерках історичного розвитку культури» висуває:
Проблему розвитку свідомості російського суспільства;
Проблема походження і характеру російської національної культури.
Російська к-ра розвивалась під сильним впливом європейської к-ри. 3 етапи впливу:
Спочатку російська культура живилася соками візантійської культури;
З 15 ст. на зміну візантійській мудрості прийшло середньовічне латинське лахміття;
З 18 ст сильний вплив європейської науки.
Висував ідею про випадковість російської революції.

61 Концепція історії Росії Миколи Павловича Павлова-Сільванського
Павлов – Сільванський (1869-1908 рр.) – син флотського лікаря, закінчив історико-філологічний факультет Петербурзького універу.
У 1895 р. здав іспит у Пітерський універ у Карєєва. Здав на 2 з питань історії російського феодалізму, з якого потім був професіоналом. Після цього читати у державних вузах йому було заборонено.
Сильний вплив європейських позитивістів і праці Соловйова, вплив зробили ідеї легального марксизму (Струве).
Праці:
«Феодализм в древній Руси»;
«Феодализм в удельной Руси» (незавершена).
Проводив думку про поступову зміну політичних форм від древньої общини до буржуазно-парламентарної республіки.
Вперше виділив феодалізм в окремий період. Цей феодалізм визначав характер Російської держави.
Виділяв три періоди в історії Російської держави6
Доісторичні часи (до 12 ст.) – панування общинного ладу;
13-перша пол.. 16 ст. – б-ба між общинним ладом і князівською боярською вотчиною. У цей період здійснюється перехід від удільного ладу до держави.
Перемога станової держави.
Його заслуга в 2-х речах:
Признав феодалізм окремим періодом в історії Росії;
Російський феодалізм не відрізнявся суттєво від зх..-європ
Його помилка: обмежив феодалізм такими рамками – 12 – 1865 р. (введення опричнини).
Основні риси феодалізму:
Країна поділилась на багато незалежних і напівзалежних володінь;
Об’єднання цих володінь відбувалося договірними васальними зв’язками;
Вважав, що при феодалізмі держава як така – відсутня. Не було поняття державного підданства;
Відносини між людьми регулювалися не державними законами, а приватними договорами;
У питанні виникнення кріпацтва близький до Ключевського. Багато уваги приділяв общині. Вважав, що община не винятково російське явище, що община виникла чисто з потреб суспільства, а не держави, як казав Чичерін.
Довів, що протягом 17 ст. було б-ба між общиною і боярщиною. Поступово боярщина перемогла. Заперечив, що в давній Русі населення вело бродячий спосіб життя.
1898 р. «Государственные служилые люди» (про дворян). Тут говорив, що державні верхні стани тісно пов’язані інтересами із дворянством.
Його заслуга:
Величезний фактичний матеріал, що стосується феодалізму;
Тотожність російського розвитку із західно-європейським.

60 Проблематика праць О. О. Корнілова, О. О. Кізеветтера, М. О. Д’яконова
О. О. Корнілов (1862-1925) – закінчив Пітерський універ.
Проблеми:
Селянська реформа4
Історія суспільного руху – 1850-70-ті рр..
Чверть життя присвятив вивченню архіву сім’ї Бакуніних.
«Крестьянская реформа» (1905 р.) – велику увагу, вважав, що непослідовна, недосконала.
Досліджуючи історію руху 70-80 – ті рр.. на відміну від Чичеріна казав, що якби уряд проводив толкову внутрішню політику, то не було б революції.
Кізеветер О. О. (1866-1933 рр.) – учень Ключевського, закінчив Московський універ. 1922 р. висланий за контреволюційну діяльність. Спеціаліст з російського міста 18 ст.
«Посадская лбщина в России 18 в.»  -магістерська робота.
Цінність праці:
Окреслив географія посадів, розміри посадів;
Відобразив соціальну структуру посадів;
Податки посадського населення;
Соціальне розшарування;
Соц.. б-ба в посадах.
Докторська про Катерину ІІ – бідніша на фактичний матеріал. Прихильник конституційної монархії в Росії. Читав лекції у Празькому універі.
Дяков М. О. (1855-1919 рр.) -  спеціаліст із середньовічної історії Росії. Подібно до Ключевського дослідив як вільні смерди перетворились у залежних селян.
В основі закріпачення лежав приватний договір, лише потім ці проблеми регулювала держава. Обережний у своїх висновках. Його учень Пресняков.
7 Роль В. Б. Антоновича у розвитку історичної думки в Україні
Антоно́вич Володи́мир Боніфа́тійович (11101818 (30) січня 1834, 09001010200009007181080118008091000900Махнівка — 01051050701821 березня 1908, 0908102Київ) — український 01101080історик, 0110500003археолог, 0100031001етнограф, 011050031001археограф, член-кореспондент 00009Російської АН з 1901; 0910105101професор 090903Київського університету з 1878; належав до 050000000011020хлопоманів; співорганізатор 0110010003100000400Київської Громади.
Батько 001000020810008110000004080081002081Дмитра Антоновича. Дружина — 00100002081090501800800900105108000090800000102000Антонович-Мельник Катерина Миколаївна.
 Біографічні відомості
Студент Володимир Антонович у селянському вбранні. Світлина 1860 р.
Народився у містечку 09001010200009007181080118008091000900Махнівці 00510408110211800809000211Бердичівського повіту 0908102118000031010510118Київської губернії (тепер 09007181080118008091000900Козятинський район, 0100081180000010001118Вінницької області). Навчався у першій (Рішельєвській) і другій гімназіях м.Одеси (1845-1850). Закінчив медичний (1855 р.) та історико-філологічний (1860 р.) факультети 090810211800809101020511081051Київського університету. Після закінчення останнього у 1861 працював учителем латинської мови в першій Київській гімназії, у 1862-1865 викладав історію в Київському кадетському корпусі. Одночасно з 1863 - секретар, а у 1864-1880 - гол. ред. "Тимчасової комісії для розгляду давніх актів" при канцелярії київського, волинського й подільського генерал-губернатора.
У 1861 році приєднався до так званих 050000000008«хлопоманів». Один з організаторів 0110010003100000400Київської громади. З 1878 р. — професор російської історії 090810211800809101020511081051Київського університету, голова Історичного Товариства Нестора-літописця (з 1881 р.), організатор археологічних з'їздів в Україні.
Помер Антонович 8 (01051050701821 березня) 1908 р., похований у 0908102Києві на 0000900020500000400208105Байковому кладовищі (ділянка №7). У квітні 1967 року на могильній плиті В. Антоновича зроблено напис «Антонович Володимир. 1834—1908. Український історик».
Наукова діяльність
Антонович — 002101автор понад 300 праць з 01101118історії, 0110500003118археології та 0100031001118етнографії 0301001000України. Зібрав, зредагував і видав 9 томів 01108020030000000040009000110808«Архива Юго-Западной России», що стосуються історії 091000200105105060000301001000Правобережної України 16—18 століть. Вступні статті Антоновича до цих томів присвячені
історії козацтва 
«О происхождении козачества», 1863;
«Последние времена козачества на правом берегу Днепра по актам 1679—1716 гг.», 1868),
гайдамаччини 
«О гайдамачестве», 1876 і
«О мнимом крестьянском восстании на Волыни в 1789 г.», 1902),
селянства 
«О крестьянах в Юго-Западной России по актам 1770—1798 гг.», 1870),
шляхетства 
«О происхождении шляхетских родов в Юго-Западной России», 1867),
міст і міщанства 
«О городах в Юго-Западной России по актам 1432—1798 гг.», 1870),
церкви 
«Об унии и состоянии православной церкви с половины 17 до конца 18 в.», 1871).
Інші головні праці Антоновича:
«Очерк истории Великого княжества Литовского до смерти великого князя Ольгерда» (1877-78);
«Киев, его судьба и значение с 14 по 16 ст.», (1882);
«Уманський сотник 002000000100Іван Гонта» (1882);
«Монографии по истории Западной и Юго-Западной России» (1885).
За редакцією Антоновича вийшли також
«Сборник материалов для исторической топографии Киева и его окрестностей» (1874);
«Сборник летописей, относящихся к истории Южной и Западной России» (1888);
«Мемуары, относящиеся к истории Южной Руси» (1890—1896);
«Дневник Станислава Освенцима» (1643—1651) та інші.
Антоновичу належать історичні примітки до видання 0100030000000209081000900090511002081М.Драгоманова «Исторические песни малорусского народа» (1874—1875).
Найважливіші праці Антоновича з археології:
«Раскопки в земле древлян» (1893);
«Археологическая карта Киевской губернии» (1895);
«Археологическая карта Волынской губернии» (1902);
«Описание монет и медалей, хранящихся в нумизматическом музее Университета св. Владимира» (1896.
Матеріали досліджень про 08101180Шумськ і його околиці опубліковані у праці «Про місцезнаходження літописних міст Шумська і Пересопниці» (1901).
 Сучасні перевидання
Антонович В.Б. Про Козацькі часи на Україні - К.: Дніпро, 1991. - 238 с.
Громадсько-політична діяльність
Антонович був представником народницької школи в українській історіографії. Він створив так звану 0908102118000100000000004080081000010000208100«київську школу» істориків, що в особі учнів Антоновича з Київського університету (000030001090008110002000002081Дмитро Багалій, 000101002118008090905110000108018002081Петро Голубовський, 0111050211800809090810009000105103109002081Михайло Грушевський, М. Довнар-Запольський, 0908000810500000200000041109002081Іван Линниченко та ін.) заклала підвалини сучасної історичної науки.
У своїх працях Антонович уникав синтези, документально досліджуючи окремі історичні явища. Лише в своїх науково-популярних лекціях («Бесіди про часи козацькі в Україні» (1897); «Виклади про часи козацькі в Україні» (1912) Антонович дав загальний огляд української історії від часів сформування козаччини. Антонович був видатним українським 0100000411800809041181громадським діячем. Належачи до так званих «хлопоманів», він надрукував у відповідь польському публіцистові Зенону Фішеві (псевдонім Падалиця) відому статтю «Моя исповедь» (1862), де подав обґрунтування ідеології «хлопоманів». Майже півстоліття Антонович стояв на чолі українського громадсько-політичного життя, був головою київської 011001000100000400Старої Громади, і за його ініціативою 1890 року в 000008108000Галичині дійшло до «угоди» між 090018008поляками й 0301001011українцями у Львівському сеймі. Антоновичу належить велика роль в реалізації плану переїзду Михайла Грушевського до 091802102Львова і створення там наукового осередку.
Створив українську археологію як науку, розробивши нову методику ведення розкопок. Дослідив стоянки періоду палеоліту, неоліту, провів розкопки поселень Трипільської культури, древлян та розробив їх класифікацію. Видав археологічні карти Київської й Волинської губерній (1895, 1900). Учасник багатьох загальноросійських археологічних з'їздів, міжнародного археологічного конгресу в Лісабоні (1880).
Мешкав у Києві за адресою вулиця Жилянська, 20 (з 1880-х рр. до 1908 року; будинок не зберігся).

71 Внесок Михайла Сергійовича Грушевського в розвиток історичної науки в Україні
М.С. Грушевський (1866-1934) – видатний український історик, археолог, соціолог, літературознавець, організатор української науки, громадсько-політичний і державний діяч.
Історична концепція М. Грушевського ґрунтувалась на здобутках європейської науки, а її методологічні засади оригінально і своєрідно поєднували найновіші теорії історичного процесу, які знаменували перехід від класичної до модерністської парадигми у східноєвропейській історіографії.
В історіософії М.Грушевського історичний процес є безперервною еволюцією з прогресивним спрямуванням, яка має багатовимірний характер. Еволюціонування, розвиток є для нього сутнісною характеристикою існування людства як сукупності націй, націй як кінцевих суб’єктів історії, і менш загальних історичних феноменів, таких як держава, література, релігія тощо. Загальноісторичний процес у М. Грушевського неможливо розглядати як однолінійний. Однозначно визначеним є тільки загальний напрям історії – прогрес. 
       Узагалі процес еволюції нації, на думку М. Грушевського, розвивається у трьох головних площинах – політичній, суспільно-економічній та культурній, які, в свою чергу, діляться на багато інших вужче спеціалізованих сфер розвитку. Ці три головні сфери охоплюють собою "обсяг" історичного існування нації. Слід зазначити, що ці сфери не тотожні і їх пріоритетність не постійна для історії - вона змінюється відповідно до конкретного моменту історичного розвитку. Занепад і застій в одній із площин історичної еволюції компенсується прогресом та успіхами в інших. Найчастіше М. Грушевський називає пріоритетними соціально-політичну та культурну сфери історичного розвитку. 
          Прогресивний розвиток "народу-нації" для М. Грушевського можливий лише за умови, коли нація, усвідомлюючи власну самобутність, у всіх сферах свого розвитку контактує із іншими народами, збагачуючи себе та доповнюючи своїми здобутками поступовий рух людства. Пов'язування М. Грушевським еволюції "народу-нації" із загальним прогресом людства дає підстави стверджувати вплив просвітницької філософії на його світогляд. 
Для всіх історіософських теорій, як прогресивного, так і регресивного спрямувань, велике значення має питання критеріїв історичного прогресу. Для праць М. Грушевського характерні в основному два таких критерії: відповідності "загальнолюдському" напряму історичного розвитку та корисності того чи іншого явища для формування нації. При цьому, якщо перший часто виступає як програмовий, то другий більше використовується у безпосередній практиці історичного дослідження. Саме другий критерій часто діє в оцінках М. Грушевського всупереч класично-позитивістським критеріям прогресу.
        З огляду на цей головний критерій, що діє протягом усього історично-еволюційного процесу формування нації з етнографічної маси, одні і ті ж явища на різних етапах історії нації або у різних своїх формах виступають то прогресивними, то регресивними.
Керуючись критерієм "корисності для нації", М. Грушевський оцінював всі сфери історичного життя українців. У більш завуальованій формі це проявилось в оцінці прогресивності державної форми існування нації як соціального організму. Взагалі ж, судячи з праць історика різних хронологічних періодів його наукової еволюції, держава як форма існування національного організму завжди оцінювалася ним неоднозначно. Так, у перших працях М. Грушевського державний організм характеризувався негативно. Але навіть у тих працях, де вчений показує регресивний характер держави, він переходить до її оцінки з загальнонаціональних позицій, з точки зору корисності для нації.
Найбільш явно критерій корисності для нації проявляється при розгляді М. Грушевським її культурного розвитку. Поступ науки, культури, освіти він вважав критерієм і змістом історичного прогресу. До цього історик надає їм національного забарвлення, таким чином розширюючи їх. З точки зору загальнолюдського прогресу культурний розвиток є прогресивним явищем, але, як вважає історик, з точки зору національності засвоєння хоч і більш прогресивної, але національне чужої культури, без "обробки" її засобами культури національної є, безперечно, явищем регресивним. Висновок ученого: поширення культури, безумовно, є прогресивним явищем, але ця культура повинна мати національне коріння і характер, тобто це поширення має відповідати критерію корисності для нації.
Критерій прогресу у М. Грушевського має яскраве етичне забарвлення: подекуди у його працях ідея прогресу ототожнюється з ідеями добра та справедливості. Із проблемою візи історичного прогресу М. Грушевського безпосередньо пов'язане питання про його ставлення до революційних змін у суспільстві на противагу еволюційним. Пріоритетним для нього все-таки є еволюційний шлях в історії. Чим вищий, на думку вченого, рівень культури народу, тим більше його боротьба набуває не революційного, а реформаторського характеру. Реформаторські, поступові зміни є ознакою політичної зрілості суспільства. Історичний процес М. Грушевський розумів як динамічний, еволюційний та поступальний.
Вчений схилявся до розуміння закономірного розвитку історичного процесу, але розвитку, відмінного від природного світу, бо більш складного і багатофакторного. Неприйнятними для нього є спрощення та схематизація історичного минулого.
Питання закономірності історичного процесу найповніше розкрите М. Грушевським у праці "Початки громадянства. Генетична соціологія", яка стала підсумком його роздумів над характером історико-соціального розвитку. Саме в цій праці учений чітко поставив питання про можливість вичленування в процесі дослідження особливих законів історико-соціальної еволюції. Він наголосив й на потребі аналізу великої кількості фактів життя та індуктивного характеру виведення з них закономірностей і тенденцій.
Таким чином, історична концепція М. Грушевського ґрунтувалась на важливих здобутках наукової суспільної думки. Історичний процес учений трактував як еволюційний та поступовий. Об'єктом дослідження вченого є "народ-нація", який у своїй еволюції в конкретних природно-географічних умовах і у взаємодії з іншими народами створює частину матеріальної і духовної культури, що є елементом загальнолюдського поступу до торжества ідеалів гуманізму. Рушієм цього поступу є прагнення до подолання суперечностей, котрі постійно виникають у суспільстві між процесами соціальної диференціації та інтеграції. Вчений схилявся до розуміння закономірного розвитку історичного процесу, але цей розвиток інший, ніж у природному світі, бо більш складний і багатофакторний.
Методологічні погляди М. Грушевського формувалася під впливом декількох філософських систем – просвітництва, романтизму, позитивізму, неокантіанства та ін. Завдяки цьому учений зміг створити оригінальну теорію історичного процесу, що й досі привертає увагу дослідників своєю націленістю на всебічне вивчення соціальних явищ у їх історичному розвитку.
69 Основна проблематика праць Д. І. Багалія
Багалій Дмитро Іванович (1857 – 1932)
Видатний український історик та громадський діяч, музеєзнавець, етнограф, перший віце-президент Української академії наук. Наукова спадщина пов’язана з історією Слобідської України.
Народився у м. Києві. Навчався на історичному відділі історико-філологічних факультетів Київського та Харківського університетів (1876 – 1880), працював викладачем у Харківському університеті (1883 – 1911), ректор Харківського університету (з 1911). У 1914 – 1917 рр. головував у Харківській міській думі. Член Української Академії наук, голова історико-філологічного відділу (1918); очолював Комісію для складання історико-географічного словника української мови, постійну археографічну комісію, єврейську історико-археографічну комісію, комісію УАН по складанню Біографічного словника діячів українського народу і української землі, головний редактор редакції видань історико-філологічного відділу АН УРСР (1919).
Займав посади декана Академії теоретичних знань у Харкові (1920), професора з історії України у Харківському інституті народної освіти (1921-1927). Стояв на чолі відкритої науково-дослідної кафедри історії України (1922). Керував Центральним архівним управлінням УРСР (1923-1924), Комісією для преміювання наукових праць при Укрнауці (1924-1927), Центральним бюро секції наукових працівників УРСР (1925-1932). Перший директор Науково-дослідного інституту Тараса Шевченка (1926-1932). Автор близько 350 наукових праць.
Д.Багалій – визнаний знавець історії Лівобережної України, дослідженню якої він присвятив 24 спеціальні роботи (серед них – відзначена золотою медаллю Петербурзької Академії наук рецензія на працю А.М. Лазаревського “Описание Старой Малороссии», яка має самостійне наукове значення). Праці Багалія поклали початок систематичному науковому дослідженню історії Слобожанщини. Новаторський підхід – складання плану вивчення історії краю – передбачав дослідження тих питань, які майже не висвітлювалися його попередниками: заселення, соціально-економічний, культурний розвиток краю.

При написанні своєї фундаментальної праці “Історія Слобідської України” вчений провів широкі наукові пошуки в архівах та бібліотеках Петербурга, Москви, Києва, Харкова, Полтави. Офіційні урядові документи (книги переписувачів, межові книги, жалувані грамоти, накази воєводам, картографічні дані), козацько-старшинські літописи, записки сучасників та очевидців, фамільні записки, пам’ятки народної творчості (історичні пісні, сказання, билини) містили значний фактичний матеріал з історичної географії та соціально-економічної історії краю. Характерною особливістю робіт Багалія є використання пам’яток матеріальної культури, даних археології та етнографії.
Багалію належить пріоритет у вивченні соціальної складової процесу заселення краю. Найретельнішим чином вчений вивчив причини переселення вихідців з Правобережної та Лівобережної України на Слобожанщину, прослідив хронологію найбільших міграційних хвиль, детально зупиняючись на соціальному складі та майновому положенні переселенців, а також зображуючи картину боротьби слобожан проти татарських набігів.
Принципове значення має той факт, що Багалій акцентував увагу на ролі економіки, перш за все торгівлі, в історії Слобідської України, вважаючи її одним з основних факторів соціального, культурного розвитку краю. Окрім цього, саме Багалій вперше став вивчати розвиток духовної культури Слобожанщини.
Зокрема, Багалій присвятив близько 40 робіт історії Харківського університету, висвітлюючи проблему його виникнення, структуру та функціонування університетського самоуправління, адміністративні заходи щодо управління університетом, наводячи дані про бюджет закладу, склад викладачів та студентів, наукову діяльність професорів. Взагалі, Багалій відіграв значну роль у розвитку вищої освіти в Україні, очолюючи численні освітянські комітети та актуалізуючи проблеми викладання у вищій школі.
Значну роль вчений відіграв у створенні етнографічного та художнього музею у Харкові. Багато років Д.І.Багалій очолював комісію у Харківській міській думі, яка завідувала роботою міського музею та школи малювання і живопису. На початку своєї діяльності на цій посаді вчений склав план поповнення музею, який фактично передбачав перетворення його в значну історико-культурну установу регіонального масштабу. Основна увага в ньому приділялася місцевому матеріалу. За пропозицією Багалія у музеї був створений відділ “Старий Харків”, значну частину якого склали матеріали, які були передані особисто вченим.
Велику увагу музеєзнавець приділяв поповненню художнього відділу музею. На той час Харків був бідним на художні колекції: на 200-тис. населення було тільки 2 музеї з картинними галереями та скульптурами - університетський і міський. Задля розвитку музейної справи Багалій встановив безпосередні контакти з видатними українськими та російськими художниками, звернувшись до них із проханням подарувати або продати за помірну ціну певну кількість своїх картин.
Таким чином були отримані роботи І.Рєпіна, В.Полєнова, В.Маковського. Зібрання акварелей подарувала Російська Академія мистецтв. Але головним придбанням стала величезна колекція картин та етюдів видатного українського художника С.Васильківського, яку останній подарував місту. Багалій також подарував музею свою колекцію фотографій уславлених харківських діячів та свій особистий портрет, написаний І.Рєпіним.
Окрім цього, разом з академіком М. Сумцовим Багалій доклав значних зусиль для збереження етнографічного музею при харківському історико-філологічному товаристві, який у 1920 р. був перетворений на музей Слобідської України.

 

52 Криза дворянської історіографії в Росії. Офіційний напрям(перша половина ХІХ ст.):
В першій чверті 19 ст. сформувався офіційний напрям, що відстоював існуючий режим. Був проти змін. Найвидатнішими істориками цього напряму були Погодін, Устрялов, Корф, Михайловський-Данилевський. 
Погодін М. П. (1800-1875 рр.) син кріпака. В 26 років професор російського університету. Очолював кафедру. Норманіст. 1835, 1838, 1840 відвідував Львів з метою заснувати Погодінську колонію москвофілів. 
Програмна праця «О происхождении Руси» (1825 р.) де дякує Карамзіну. Погляди не послідовні. Вважав, що розвиток людства єдиний процес Росії. Основні літописи знав напам’ять. Розробив математичний метод. Історію Росії ділив: 
1.    862 – до монголів;
2.    Монголи – Іван ІІІ;
3.    Іван ІІІ – Петро.
Устряло М. Г. (1805-1870). З різночинців. Закінчив Петербурзький університет. Опублікував кілька серій щоденників і іноземців початку 13 ст.  Критикував Карамзіна, але виклав його концепцію.
З 30-х рр. прихильник теорії офіційної народності:
1.    православ’я;
2.    само державність;
3.    народність;
Мав намір написати Історію Петра І в 10 томах. Написав 6.
Корф М. А. (1800-1876 рр.). Закінчив у 1817 році Царсько – селянський ліцей. Працював у другому відділі Сперанського. 1848 року за дорученням Миколи І «Вошшествие на престол Николая І». це перша праця з історії Декабризму, де ідея що декабризм прийшов із заходу. 
Михайловський – Данилевський О. М. (1790-1848 рр.). військовий історик, ад’ютант Кутузова. Після війни спеціаліст війни 1812 року. Ввів в обіг багато документів. 
23 Історія  селянства Росії та України в працях Василя Івановича Семеновського (Семєвського)
Василь Іванович Семеновський (1848-1916) – крупний спеціаліст з історії російського селянства. Має праці з історії російського визвольного руху. Був народником
І. Магістерська дисертація – «Крестьяне в царствование императрицы Екатерины ІІ».
ІІ. Докторська – «Крестьянский вопрос в России в 18  - 2 пол. 19 века» (2 т.).
І. Проблеми які порушив у магістерській:
1.    Територіальний розподіл і середні розміри земельних наділів різних категорій селянства;
2.    Географія розподілу і співвідношення панщини й оброку;
3.    Охарактеризував селян двірцевого відомства, селян церковних вотчин, державних й удільних селян, які працювали на заводах;
У докторській аналізує різні пропозиції різних верств суспільства з приводу селян:
1.    Проаналізував відповіді на анкети ВЕО;
2.    Депутатів державних комісій;
3.    Секретних комітетів щодо звільнення селян;
4.    Думки Сперанського, Карамзіна, Пушкіна, Радіщева;
5.    Вперше наведено відомості про селянські заворушення у 2-й чверті 19 ст.
У 1909 р. видає фундаментальне дослідження «Общественно-политические идеи декабристов». Питання про декабристів вперше порушив ще в курсі лекцій «О крестьянском вопросе». У праці визначав причини виникнення декабризму:
-    2?;82 ?>78B82=89;
-    2?;82 =530B82=89.
Позитивний вплив – поява вільнодумства в Росії. Негативний – поява таємних товариств.
Позитивний вплив:
-    28E>20==O C AV< W;
-    G8B0==O ;VB5@0BC@8;
-    A;CE0==O ;5:FV9;
-    A?>AB5@565==O ?V4 G0A ?5@51C20==O 70 :>4>=><;
-    VA=C20==O :>=AB8BCFV9=>3> ;04C;
-    @52>;NFV9=V @CE8.
Негативний:
-    @>AV9AL:0 4V9A=VABL;
-    28=8:=5==O B0T<=8E >@30=V70FV9 ?>OA=NTBLAO =5704>2>;5==O<.
1891 р. одержав замовлення мецената Сібірякова написати історію російських золотих промислів Сибіру, - «Рабочие на сибирских золотых промыслах». Вперше детально описав робітників золотих промислів.
Вважав, що можна виправити становище:
-    70:>=>402AB2><;
-    7=8I5==O< 70A8;;O G8=>2=8:V2.
На початку 20 ст. почали досліджувати першу російську революцію.

6 Історичні погляди Георгія Валентиновича Плєханова
Георгій Валентинович Плєханов (1856-1918). 
Періоди:
-    1875-1883   =0@>4=8FL:89;
-    1883-1903   <0@:A8ABAL:89;
-    1903-1918   <5=H>28FL:89.
Вивчав історію общини, селянства. 1876 р. змушений емігрувати. Познайомився з марксистською літературою. 1883 р. переходить на марксистські тенденції. Був у групі «Освобождение труда».
Пише ряд статей проти народників – «Социализм и политическая борьба», «Наші незгоди».
Він з недовірою ставиться до селян. Вважав, що це маса реакційна.
Незгоди почались після 1903 р. – Ленін і Плєханов – ідейні вороги. Плєханов казав, що Росія ще не готова до революції. Плєханов вважав, що класова б-ба повинна затухнути, бо це загрожує державі.
Плєханов – брошура «О войне». 5 квітня він пише статтю «Тезиси Леніна о том почему бред бывает интересным». Каже про передчасність заклику до революції, бо російська економіка не дозріла.
25 жовтня революційна перемога. 28 жовтня – «Откерытое письмо к петроградским рабочим». 
Чому революція не може перемогти (Плэханов):
1.    Високий рівень прогресивних сил;
2.    Високий ступінь свідомості населення.
До середини 30-х рр. Плєханов вивчає більше ніж Ленін. Похований у Санкт-Петербурзі.

Російський революціонер та мислитель, засновник соціал-демократичного руху в Росії Георгій Валентинович Плеханов (1856Щ 1918 рр.) піддав різкій критиці суб'єктивний підхід російських народників в оцінці суспільного розвитку пореформеної Росії, розвивав ідеї марксизму в світлі матеріалістичного розуміння історії, розробив питання співвідносин ролі особи і народних мас в історії. Народники-суб'єктивісти вважали, що Росія йде своїм самобутнім шляхом і тому капіталізм «штучно пересаджений» в Росію, капіталізмі для самобутнього російського економічного ладу випадковий, є занепадом, регресом. Тому треба затримати, зупинити розвиток капіталізму і припинити злам капіталізмом вікових устоїв російського життя. Зіставляючи умови виникнення і історичної ролі капіталізму на Заході з умовами розвитку капіталізму в Росії, Георгій Плеханов» з'ясував спільні передумови розвитку капіталізму в різних країнах і зробив висновок про помилковість протиставлення Росії Заходу, показав, що капіталістичні відносини пробивають дорогу в місті і в селі, ведуть до розкладу устоїв селянської общини, громади. Послідовно відстоюючи марксистське визначення історичного процесу, Георгій Плеханов виступив проти волюнтаризму в історії, розглядав історію людського суспільства як необхідний закономірний процес і разом з тим як продукт діяльності людей, вважав, що існує тісний взаємозв'язок між об'єктивною і суб'єктивною сторонами суспільного життя. Критикуючи соціологічні теорії Петра Лаврова, Петра Ткачова, Миколи Михайловського та ін. в питанні ролі особи і мас в історії, Георгій Плеханов відмічав, що не окремі особи, а народні маси відіграють вирішальну роль в історії, а видатні особи, нерозривно зв'язані з народом, виражають його інтереси і прагнення.
45 Щапов Опанас Прокопович – його концепція іст. Росії
 (1831-1876) – засновник земсько-обласної теорії. Народився в Іркутській губернії. Його батько – потомок засланців-поселенців.
Періоди діяльності Щапова:
1852-60-і рр..;
1861-63 рр. – перебував у Петербурзі;
1863-1876 рр. – заслання.
Його відносили до представників народницької історіографії. Закінчив духовне училище і Казанську духовну академію і став викладачем.
     Магістерська робота: «Русской раскол старообрядчества». Торкався проблем суспільного і державного ладу Росії і вбачав, що розкол носив демократичний характер. Після захисту став викладачем у Казані. Але пробув там недовго. У 1861 р. переїхав у Петербург.
    У свох працях говорив, що творцем історії є народ. Він запропонував поділ історії Росії на 2 періоди.
    Суть земсько-обласної теорії:
Перший період назвав земсько-обласний (з найдавніших часів до початку 17 ст.);
Державно-союзний або союзно-обласний (після Смути).
У своїх працях, присвячених общині, проводив таку думку:
Держава Росії – результат дії народних мас: в процесі історичного розвитку населення Русі, а потім Росії, здійснював колонізацію по руслах річок і створив там обласні общини;
Специфіка географічних умов призвела до того, що кожна область мала свою специфіку;
Обласні общини були територіальними одиницями з власним самоуправлінням і аж до 17 ст. – слабо зв’язувалися між собою;
В результаті польсько-шведської інтервенції, яка загрожувала російському народу втратою незалежності, російські народи об’єдналися і створили соєзно-обласну або державно-обласний період.
Він твердив:
принцип народовладдя має бути в основі всієї суспільної організації народу;
реалізація цього принципу повністю відбивається через общину;
община у майбутньому приведе до справедливого суспільства. 
Ідеалізував общину вважав, що зовнішній вплив не міг порушити національних принципів росіян.
    1863 р. – «Земство и раскол». За цю працю він був заарештований і засланий в Ірктськ.
    У цей період пише працю «новая ера на рубеже двух столетий», де відмовляється від земсько-обласної теорії і стає близьким до позитивістів. Вважав, що закони природи тотожні законам розвитку суспільства. Велику роль відводив географічним факторам. Вважав, що природа впливає на фізіологію людей. Говорив про особливий склад крові великоросів. Психологія великороса: він спокійний і байдужий. Щапов передбачав, що у майбутньому Рося зіграє роль мосту між Сходом і Заходом.
34  Микола Іванович Костомаров – історик України
У Царській Росії праці Костомарова видавали у 21 томі. У пострадянській Росії видавали Костомарова у 12 томах окремим томом біографія і в 2-х томах ліричні твори.
Костомаров Н. И. русская история в жизнеописаниях его главнейших деятелей. – М., 1990-93 рр. – Т. 1-3. Переведена репрінтним способом. 
Народився на Слобожанщині. Батько його Іван Петревич Костомаров мав 14 тисяч десятин землі і 300 кріпаків. Мати – Тетяна Петрівна – красуня кріпачка. 
У 1828 р. 3 селяни змовились і вбили його, викрали 10 тис. рублів. Імітували ніби він впав з карети. 
Закінчив Вороніжський пансіон, а потім Харківський універ. Спочатку працював вчителем у місті Рівне, а потім викладачем у Київському універі. Мав одружитись на Аліні Крагейській, але в день весілля його заарештували.
Горький казав, що Костомаров писав історію по непорозумінню. Був засланий у Саратов. У 56 р. повернувся. У 1859 р. став професором у Петербургзькому універі. Був членом Петербурзької археографічної комісії. Видавав «Акти относящиеся к истории Юго-Западной Руси».
теоретичні питання:
Запропонував при вивченні історії народу максимально використовувати матеріали етнографії. У працях багато уваги приділяв духовній стороні народу. Торкався проблеми завдання історії як науки.
Завдання на його думку:
Визначення національного духу4
Як цей національний дух проявлявся в конкретних історичних подіях.
Зміст вбачав у боротьбі двох начал:
демократичного, федеративно-вічового начала;
з монархічним началом централізації і єдинодержавства.
Носіями першого начала були українці, другого – росіяни.
«Мысли о державном начале в древней Руси» (1861). Писав, що в період удільно-вічового укладу руська держава об’єднувала 6 народностей: 
українська
сіверська
великоруська
білоруська
псковська
новгородська
Ці федерації назвав Руська земля, або Русь. 
3 фактори об’єднували ці народності:
родова мова і побут
християнська віра і єдина церква
єдиний князівський рід – Рюриковичів.
Вважає, що історичний розвиток ішов так, що з однієї сторони вони розвивалися самостійно, а другої між ними був зв’язок. Русь йшла до федеративного укладу, але завадили татари.
«Две русские народности» (1861). У політичній сфері україни були здібні створені добровільні товариства. Великоруси старались створити спільну будівлю перейняту великим духом. Розвиток «личного произвола». Ця стаття наробила багато шуму.
«Правда москвичам о Руси», спростовує закиди російських авторів, щодо 2-х народностей. Звинувачує тих, хто поширив ідею виключності російського народу.
«Правда полякам о Руси» - виступає проти польських претензій на наші землі. Прирівнює поляків до українців, українців до росіян.
«Україна» (1860). Дає такі ідеї:
історія України – поема вільного народу;
український народ споконвіку вільнолюбець;
вважає за честь української церкви, що від неї відпало все, що мало ознаки шляхетства і привілеїв;
чому у 17 ст. українці не зуміли відбудувати свою державу, бо люди які керували народними рухами і стояли вище народних мас разом з освітою перейняли й те, що було противне Україні – «отруту польського аристократизму».
Між українцями і новгородцями багато спільного. «Севернорусские народоправства». Де обґрунтовує цю тезу. Перейняли менталітет українців. Знищення Новгороду – результат розпаду новгородської народності.
ІІ. «Б. Хмельницький», «Бунт Стеньки Разіна», «Смутное время в нач. 17 в.», «Мазепа», «Мазепинці», «Руїна».
«Б. Хмельницький» - збирав матеріали зразу після університету.
У 1856 р. перша стаття «О отечественных записках». У 1857 р. теж стаття там же. У 1859 р. – 2 т. У 1876 р. – доповнив. Перше фундаментальне дослідження з Хмельниччини.
Основні ідеї:
в основу народних рухів вклав перш за все соціальні мотиви, 2-е – релігія;
виступав проти держави і відстоював ідеї республіканського демократичного устрою;
несимпатизував прагненням гетьманів утворити державу, яка б спиралась на козацький привілейований стан;
мав туманний ідеал про об’єднання всіх радянських народів;
не бачив в історії козацького періоду ніякого державного стремління;
змагання Хмельницького, Виговського, Дорошенка, Мазепи пояснював або чесними намірами, або вузько-егоїстичної старшини чиї інтереси виявляли гетьмани;
ідеалізує старшину, хоч не мали уяву як будувати державу;
не бачив в особі Хмельницького видатного державного діяча;
особу гетьмана закривають стихійні народні рухи;
так само характеризував і наступників Б. Хмельницького;
з праці Костомарова випливає, що український народ не міг і не вмів створити собі власної держави, організації кращої за Запорозьку Січ, але оскільки вона могла існувати лише тим часом, то не було іншого виходу як піддатися Москві, лад якої критикував.
«Бунт Стенькі Разіна» -  негативно оцінював народні рухи. Вважав їх:
проявом анархічного начала;
безрезультатними;
«блестящими и безплодными как метеоры». 
Негативно його оцінював Пантелеймон Куліш.
У 70-х рр. Костомаров публікує «Русская история в жизнеописаниях ее главнейших деятелей» (3 т.) тут 53 сюжети. Це фактично персоналії. Початковим сюжетом є князь Володимир Святий. Закінчується Катериною ІІ. У 1918 р. у Львові вийшла українською мовою під назвою історія України в життєписах головних її діячів. Тут Костомаров істинний позитивіст. У 2008 р. в Росії перевидали працю Костомарова

20 Микола Іванович Костомаров – історик України
У Царській Росії праці Костомарова видавали у 21 томі. У пострадянській Росії видавали Костомарова у 12 томах окремим томом біографія і в 2-х томах ліричні твори.
Костомаров Н. И. русская история в жизнеописаниях его главнейших деятелей. – М., 1990-93 рр. – Т. 1-3. Переведена репрінтним способом. 
Народився на Слобожанщині. Батько його Іван Петревич Костомаров мав 14 тисяч десятин землі і 300 кріпаків. Мати – Тетяна Петрівна – красуня кріпачка. 
У 1828 р. 3 селяни змовились і вбили його, викрали 10 тис. рублів. Імітували ніби він впав з карети. 
Закінчив Вороніжський пансіон, а потім Харківський універ. Спочатку працював вчителем у місті Рівне, а потім викладачем у Київському універі. Мав одружитись на Аліні Крагейській, але в день весілля його заарештували.
Горький казав, що Костомаров писав історію по непорозумінню. Був засланий у Саратов. У 56 р. повернувся. У 1859 р. став професором у Петербургзькому універі. Був членом Петербурзької археографічної комісії. Видавав «Акти относящиеся к истории Юго-Западной Руси».
теоретичні питання:
Запропонував при вивченні історії народу максимально використовувати матеріали етнографії. У працях багато уваги приділяв духовній стороні народу. Торкався проблеми завдання історії як науки.
Завдання на його думку:
Визначення національного духу4
Як цей національний дух проявлявся в конкретних історичних подіях.
Зміст вбачав у боротьбі двох начал:
демократичного, федеративно-вічового начала;
з монархічним началом централізації і єдинодержавства.
Носіями першого начала були українці, другого – росіяни.
«Мысли о державном начале в древней Руси» (1861). Писав, що в період удільно-вічового укладу руська держава об’єднувала 6 народностей: 
українська
сіверська
великоруська
білоруська
псковська
новгородська
Ці федерації назвав Руська земля, або Русь. 
3 фактори об’єднували ці народності:
родова мова і побут
християнська віра і єдина церква
єдиний князівський рід – Рюриковичів.
Вважає, що історичний розвиток ішов так, що з однієї сторони вони розвивалися самостійно, а другої між ними був зв’язок. Русь йшла до федеративного укладу, але завадили татари.
«Две русские народности» (1861). У політичній сфері україни були здібні створені добровільні товариства. Великоруси старались створити спільну будівлю перейняту великим духом. Розвиток «личного произвола». Ця стаття наробила багато шуму.
«Правда москвичам о Руси», спростовує закиди російських авторів, щодо 2-х народностей. Звинувачує тих, хто поширив ідею виключності російського народу.
«Правда полякам о Руси» - виступає проти польських претензій на наші землі. Прирівнює поляків до українців, українців до росіян.
«Україна» (1860). Дає такі ідеї:
історія України – поема вільного народу;
український народ споконвіку вільнолюбець;
вважає за честь української церкви, що від неї відпало все, що мало ознаки шляхетства і привілеїв;
чому у 17 ст. українці не зуміли відбудувати свою державу, бо люди які керували народними рухами і стояли вище народних мас разом з освітою перейняли й те, що було противне Україні – «отруту польського аристократизму».
Між українцями і новгородцями багато спільного. «Севернорусские народоправства». Де обґрунтовує цю тезу. Перейняли менталітет українців. Знищення Новгороду – результат розпаду новгородської народності.
ІІ. «Б. Хмельницький», «Бунт Стеньки Разіна», «Смутное время в нач. 17 в.», «Мазепа», «Мазепинці», «Руїна».
«Б. Хмельницький» - збирав матеріали зразу після університету.
У 1856 р. перша стаття «О отечественных записках». У 1857 р. теж стаття там же. У 1859 р. – 2 т. У 1876 р. – доповнив. Перше фундаментальне дослідження з Хмельниччини.
Основні ідеї:
в основу народних рухів вклав перш за все соціальні мотиви, 2-е – релігія;
виступав проти держави і відстоював ідеї республіканського демократичного устрою;
несимпатизував прагненням гетьманів утворити державу, яка б спиралась на козацький привілейований стан;
мав туманний ідеал про об’єднання всіх радянських народів;
не бачив в історії козацького періоду ніякого державного стремління;
змагання Хмельницького, Виговського, Дорошенка, Мазепи пояснював або чесними намірами, або вузько-егоїстичної старшини чиї інтереси виявляли гетьмани;
ідеалізує старшину, хоч не мали уяву як будувати державу;
не бачив в особі Хмельницького видатного державного діяча;
особу гетьмана закривають стихійні народні рухи;
так само характеризував і наступників Б. Хмельницького;
з праці Костомарова випливає, що український народ не міг і не вмів створити собі власної держави, організації кращої за Запорозьку Січ, але оскільки вона могла існувати лише тим часом, то не було іншого виходу як піддатися Москві, лад якої критикував.
«Бунт Стенькі Разіна» -  негативно оцінював народні рухи. Вважав їх:
проявом анархічного начала;
безрезультатними;
«блестящими и безплодными как метеоры». 
Негативно його оцінював Пантелеймон Куліш.
У 70-х рр. Костомаров публікує «Русская история в жизнеописаниях ее главнейших деятелей» (3 т.) тут 53 сюжети. Це фактично персоналії. Початковим сюжетом є князь Володимир Святий. Закінчується Катериною ІІ. У 1918 р. у Львові вийшла українською мовою під назвою історія України в життєписах головних її діячів. Тут Костомаров істинний позитивіст. У 2008 р. в Росії перевидали працю Костомарова

 41 Богословська, Михайло МИХАЙЛОВИЧ

Богословська, Михайло МИХАЙЛОВИЧ (1867-1929), російський історик, народився 13 (25) березня 1867 в Москві в сім'ї службовця Московської сохранной скарбниці. Закінчив 5-у міську гімназію, в 1891 історико-філологічний факультет Московського університету. Займався у професорів В. І. Герье, П. Г. Виноградова, В. О. Ключевського. За порадою останнього темою випускного твори обрав Писцовой книги, їх походження, склад і значення низки історичних джерел історії Московської держави ХV, ХVI і ХVII ст. Був залишений при університеті для приготування до професорського звання. З-за матеріальних труднощів підготовку дисертації поєднував з роботою в якості керуючого будинками Олсуфьева. У 1902 захистив магістерську (тобто кандидатську) дисертацію Обласна реформа Петра Великого: Провінція 1719-1727 рр.., В тому ж році вийшла окремою книгою. На відміну від П. Н. Мілюкова, трохи раніше розглянув господарську та фінансову сторону перетворень Петра I, в дисертації аналізувалося їхній політичний зміст. Використовуючи величезний фактичний матеріал і порівняльно-історичні узагальнення, автор характеризував політику Петра I як політику освіченого абсолютизму, в його обласної реформі бачив спробу побудови "ідеального" державного будинку за європейським зразком.

У роки першої російської революції і подальший період участі в суспільно-політичному житті не брав. Дотримувався консервативних поглядів, вважав міцність підвалин і непорушність самодержавного держави необхідними умовами життя Росії. Тому в 1911, коли наступник В. О. Ключевського на кафедрі російської історії Московського університету О. А. Кизеветтер подав у відставку на знак протесту проти реакційних заходів міністра освіти Л. А. Кассо, майже без коливань зайняв цю посаду. Займався також викладанням в Московській духовній академії, на вищих жіночих курсах. У 1909 захистив в якості докторської дисертації монографію Земське самоврядування російською півночі в ХVII ст. (Ч. 1-2, 1909-1912), в якій представив результати досліджень економічного і соціального побуту північних територій, питань земельної власності, розшарування селянства, фінансової, адміністративної, судової, церковної та інших сфер земського самоврядування. До цього дослідження тематично примикають численні спеціальні нариси, присвячені історії селянства (про чорносошну і державних селян, про псковських ізорніках та ін.)

Революційні події 1917 сприйняв як пролог хаосу і анархії, вважаючи Росію неготовою до буржуазного правлінню, не кажучи вже про соціалізм. Від тяжких роздумів про долю батьківщини рятувався роботою в архівах і викладанням в Московському університеті, де залишався професором до 1925. Саме тоді приступив до підготовки фундаментальної наукової біографії Петра Великого (Петро Перший. Матеріали для біографії, опублікована в 5 томах після смерті автора, вже в 1940-1948), в якій, як повідомляв у листі до А.С.Лаппо-Данилевському, « поставив собі задачею описати його життя за кожен день цього життя ». Праця залишився незавершеним: виклад подій доведено до 1700.

Помер Богословський в Москві 20 квітня 1929, похований на Новодівичому кладовищі в Москві.
ПРЕСНЯКОВ Олександр Євгенович (1870-1929)

А.Є. Пресняков Видатний російський радянський історик А.Є. Пресняков народився 21 квітня (3 травня) 1870 року в Одесі в родині Євгена Львовича Преснякова, інженера-шляховика, члена правлінь різних залізних доріг, автора статей з економіки шляхів сполучення. Незабаром після народження Олександра, Євген Львович стає управляючим Закавказької залізницею, і вся сім'я переїжджає в Тифліс. Преснякови часто переїжджали з місця на місце, при цьому вони не бідували і приділяли серйозну увагу освіті сина. Олександр навчався непогано. У 1889 році він закінчив гімназію в Тифлісі, а потім вступив на історико-філологічний факультет Петербурзького університету. Історія з дитинства займала А.Є. Преснякова, тому вже в роки навчання в університеті він починає займатися науковою діяльністю.

В університеті Олександр познайомився і потоваришував з професором кафедри російської історії Сергієм Федоровичем Платоновим (1860-1933), під керівництвом якого він і почав свою наукову роботу. Зовсім ще молодою людиною студент Пресняков писав матері про те, які перспективи відкриває йому університетський диплом і яким йому представляється правильний вибір кар'єри. Вражає здравость його оцінок - адже в 1893 році, в рік закінчення університету, А.Є. Пресняков уже удостоєний золотої медалі за конкурсне твір «Царствена книга, її склад і походження» і залишений при університеті «для підготовки до професорського звання»: на два роки зі стипендією.

Але не тільки науковою роботою займається Пресняков. У його безпосередні плани входить і викладацька діяльність, перш за все тому, що учительство - це гарантований заробіток, який допоможе створити сім'ю, адже він завжди поділяв науку як служіння істині і науку як кар'єру. Після закінчення університету А.Є. Пресняков пише в одному з листів матері: «... наука, розумові інтереси і т.д. - Це одне, а учена кар'єра - інше, яка сама повинна до першого прикластися, а гнути перше під друге - річ небажана. Я не хочу множити числа quasi-науковців, які написали книгу і читають лекції, хоча їм - по совісті - нічого сказати з кафедри ». Тому після закінчення університету Пресняков починає викладати російську історію та історію російського права в різних навчальних закладах Петербурга, в тому числі в приватних гімназіях Таганцевой і Стоюніна, в Катерининському сирітському інституті, на Педагогічних курсах при петербурзьких жіночих гімназіях. Коли в 1903 році на базі Вищих жіночих курсів, був заснований Жіночий педагогічний інститут, А.Є. Пресняков став одним з його організаторів і провідних викладачів. Першим директором інституту став учитель А.Є. Преснякова - С.Ф. Платонов.

До цього часу молодий учений вже обзаводиться сім'єю. Його дружиною стає Юлія Петрівна Кімонт - молода жінка з традиційної польської родини, студентка художньо-промислового училища барона Штігліца. Приватне життя А.Є. Преснякова зовсім не складалася безхмарно. Шлюб зажадав від нього чималих зусиль. Батьки Юлії Петрівни зовсім не мріяли бачити в зятьях молодої людини з невиразними для них життєвими перспективами: не поміщик, не чиновник, без гарантованого заробітку. Становище дещо поліпшується в 1907 році, коли А.Є. Пресняков отримує посаду приват-доцента Петербурзького університету і починає читати там курс лекцій з російської історії.

Основними темами наукових інтересів Преснякова в передреволюційний період були історія політичних відносин на Русі до XVI століття, джерелознавчі питання літописання XVI ст., Історія громадської думки XIX століття. Він відкидав теорію «родового княжого володіння» в Київській Русі, вважаючи, що в основі князівської власності лежить «сімейне, отчиной право». Розробляючи історію «княжого права», А.Є. Пресняков вважав, що одним з найважливіших напрямків діяльності давньоруських князів було створення поруч із зазвичай-правовими спілками членів племені особливого «союзу княжий захисту», до якого входили і князівська дружина, і населення княжих сіл. Він також вважав, що княжая захист був «общеисторическим явищем у всіх європейських народів».

А.Є. Пресняков досліджував процес централізації в тісному зв'язку з усім комплексом міжнародних відносин Північно-Східної Русі; він вивчив процес об'єднання російських земель з позиції внутрішньої історії не тільки Московського великого князівства, а й питомих - Тверського, Рязанського і Нижегородського. Він був противником різкого протиставлення історії Київської та Володимиро-Суздальської Русі, доводив, що сімейно-вотчинні розділи волостей-князівств у Володимиро-Суздальській Русі завжди були лише продовженням сімейно-вотчинних розділів Київської Русі. Київську Русь Пресняков розглядав як загальну основу історичного розвитку російського та українського народів. Пресняков був видатним археологом і дослідником давньоруських літописів. Результати його історичних досліджень виявилися в великої монографії "Княже право у Стародавній Русі: нариси з історії X-XII століть" (1909), яка була його дисертацією на ступінь магістра російської історії.

Вплив подружжя Преснякова, польки за походженням, призводить до того, що він починає вивчати польську мову і буквально схилятися перед польською культурою, що ледь не призвело до розриву відносин з С.Ф. Платоновим. Пресняков починає читати лекції з історії західної Русі та Литовсько-Руської держави. Вперше ці лекції були їм прочитані в університеті в 1908/09 і 1909/10 роках. Надалі курс історії Литовсько-Руської держави повторювався автором ще кілька разів. В основу цього курсу лягла самостійна робота не тільки над друкованими, а й над архівними джерелами. А.Є. Пресняков зробив навіть спеціальну наукову відрядження до Кракова для роботи в архіві. Особливою заслугою автора треба вважати виділення питання про російських землях у складі Литовсько-Руської держави і безпосереднє вивчення історичних доль цих земель. Зокрема Пресняков особливо підкреслює многоплеменной складу великого князівства Литовського і надалі Речі Посполитої і внутрішню роз'єднаність окремих земель, що входили до їх складу, яка виключала можливість їх дійсного перетворення в єдину централізовану державу. Під кутом зору феодальної роздробленості дано цікавий аналіз політичного ладу Литовсько-Руської держави та розглянуто послідовний хід його історії до Люблінської унії 1569 року.

Тим не менш, переважною сферою інтересів А.Є. Преснякова була все-таки історія Стародавньої Русі. Дослідження вченого охоплюють безліч питань - найдавніше розселення східних слов'ян, відносини Русі і варягів, племінної побут східних слов'ян та освіта міських областей, освіта Київської держави, хрещення Русі, суспільне становище князя, князівська адміністрація і суд в стародавній Русі, статутне законодавство та багато іншого. У результаті своїх досліджень А.Є. Пресняков більш повно і достовірно, ніж його попередники, показало політичну бік об'єднання земель Північно-Східної Русі. Але Пресняков не пов'язував висунуту ним на противагу державній школі ідею збирання влади князями з розвитком соціально-економічних відносин. У творі "Московське царство" (1918) Пресняков розглядав Російська держава XVI-XVII століть у дусі державної школи, як надкласовий, в рівній мірі закріпити всі стани російського суспільства.

У 1918 році А.Є. Пресняков став доктором російської історії, захистивши дисертацію на тему «Освіта Великоруського держави. Нариси з історії XIII-XV століть »та був обраний на посаду штатного екстраординарного професора по кафедрі російської історії Петроградського (потім - Ленінградського) університету.

Петербурзький універсітетПосле 1918 Пресняков продовжував дослідження в галузі історії середньовічної Русі, зокрема, займався теоретичними питаннями феодалізму в Росії. Він став одним з організаторів (в 1921) і директором (з 1922 року) Історичного науково-дослідного інституту при Петроградському університеті (інститут фактично існував до 1925 року).

Після Жовтневої революції А.Є. Пресняков намагається пристосуватися до нової дійсності, прагне засвоїти марксистську методологію, що, зокрема, відбилося в його інтерес до соціально-економічних питань. Значну увагу він тепер приділяє питанням російської історії XIX століття, в тому числі і революційного руху, пише роботи з теорії марксизму. Зайнявся вивченням повстання декабристів, він до 100-річчя повстання видає три грунтовні науково-дослідні роботи - "Олександр Перший" (1924), "Апогей самодержавства. Микола I "(1925) та" 14 грудня 1825 "(1926), створює історичні портрети російських імператорів, засновані на архівних джерелах.

У 1921 році А.Є. Пресняков був серед засновників науково-історичного товариства "Старий Петербург". Разом з такими відомими російськими вченими як Л.А. Ільїн, О.М. Бенуа, П.П. Вейнер, В.П. Зубов, В.Я. Курбатов, С.М. Тройницький, С.Ф. Платонов, А.Ф. Коні, Н.П. Анциферов, І.А. Фомін, А.П. Остроумова-Лебедєва він займався питаннями охорони, вивчення та відновлення пам'яток минулого, проблемами сучасного будівництва і архітектури. У 1920-і роки він викладав історію в Інституті Червоної професури, з 1927 року був професором цього інституту. Крім того, він був професором Ленінградського Педагогічного інституту ім. А.І. Герцена, а також Археологічного інституту (Пресняков був також деканом археографічного факультету). У 1920 році А.Є. Пресняков був обраний членом-кореспондентом Російської Академії Наук (з 1925 - АН СРСР). У 1927-1928 роках був директором Ленінградського відділення Інституту історії РАНІОН (Російської Асоціації науково-дослідних інститутів суспільних наук).

Пресняков був не тільки чудовим ученим і педагогом, він був надзвичайно культурним і інтелігентною людиною. При всій напруженості професійних і соціальних колізій, будучи стомлений уроками в гімназіях і уроками приватними, лекцій і іспитами, працями в архівах і роботою над статтями, турботами про заробітки і побут родини - він знаходив час і на те, щоб займатися музикою, літературою. Ще зовсім молодою людиною А.Є. Пресняков ввійшов у кружок Г.В. Форстен, складений як гурток меломанів, хоча інтереси «форстенят» аж ніяк не обмежувалися музикою. Цілком звичним проведенням часу для кола друзів Олександра Євгеновича було зібратися за фортепіано з клавіром опери, програти її всю і заспівати. Не менш показовий був і сам стиль дружнього спілкування. В одному з листів А.Є. Пресняков розповідає, що днями він десь затримався, повернувся додому, швейцар повідомив, що його чекають якісь добродії. Це прийшли його друзі, яким прислуга сказала, що господар скоро повернеться. Друзі розташувалися у вітальні, розклали ноти, відкрили кришку рояля ... Прийшов господар, приєднався до них - і в музикуванні вони провели час до ранку. Так описано домашнє виконання опери Римського-Корсакова «Моцарт і Сальєрі», клавір якої на той момент ще не був надрукували.

Величезне місце в житті А.Є. Преснякова займає мистецтво - театри, концерти, виставки. Велике враження справило на нього відвідування Щукінського зборів, про який до того він тільки чув, але тепер зміг долучитися до Гогену, Матіссу і Моне. Глибокі дружні стосунки пов'язували Преснякова з людьми різних інтересів і професій - але, перш за все, це були люди творчі: Сергій Адріанов - історик і журналіст, Костянтин Крафт - художник і скульптор, Іван Лапшин - філософ і психолог, Володимир Головань - мистецтвознавець, пристрасний мандрівник і екскурсовод. Товариськість, відвертість і доброзичливість Олександра Євгеновича проявилися і в тому, що він був членом різних університетських гуртків. Причому, він міг входити в різні гуртки і вчитися одночасно в різних вчителів, не створюючи при цьому конфліктних ситуацій.

А.Є. Пресняков був людиною сердечним і чуйним. Він любив і жалів художника Г.М. Манізера, овдовілого після трагічної загибелі на пожежі його дружини і маленького сина Гвідо - хрещеника Преснякова. Коли Г.М. Манізер хворів, А.Є. Пресняков доглядав за ним як за самим близьким родичем, всіляко допомагав його багатодітній сім'ї. Те ж саме можна сказати і про професора університету І.М. Гревса, якому Пресняков також багато допомагав. У будинку в Преснякова постійно хтось жив, гостював, ночував ... Він раз у раз вирішував чиїсь проблеми. Що вже говорити про симпатії А.Є. Преснякова до власної сім'ї і дітям! Без усяких сумнівів, він був люблячим сином, відданим чоловіком і годувальником великої сім'ї. Сильне враження справляє стримана печаль, з якою він описує у щоденнику коротку хвороба і смерть свого первістка путики. Про глибину відносин Олександра Євгеновича з дружиною свідчить безліч збережених листів до неї, де і через багато років Пресняков не втомлюється повторювати, що життя його тримається на почутті її постійної присутності в його душі.

Видатний російський історик, А.Є. Пресняков став справжнім вченим, не залишивши педагогічної діяльності, до кінця своїх днів читаючи лекції, виховавши багатьох учнів, серед яких найбільш відомі Б.А. Романов та С.М. Чернов. Будучи не тільки дослідником, а й видатним педагогом, А.Є. Пресняков з незвичайною точністю і дохідливістю виклав один із найскладніших періодів у російській історії, що викликає значні труднощі при його вивченні. Лекції А.Є. Преснякова, видані вперше в 1938-1939 роках, були призначені не тільки для студентів і школярів, але і для всіх любителів російської історії. Його праці видавалися і після його смерті (в останній раз в 1993-1998 роках, листи видані у 2005 році), були переведені на іноземні мови.

Видатний представник петербурзької школи істориків, член-кореспондент Академії Наук СРСР, професор А.Є. Пресняков в останній рік життя тяжко хворів, але не думав про смерть і продовжував працювати, живучи за прислів'ям "померти сьогодні - страшно, а коли-небудь - нічого". Він лікувався в Парижі, але, повернувшись до Ленінграда, помер у страшних муках в Мечнікова лікарні. Це сталося 30 вересня 1929 року в Ленінграді. Помер він, що називається, «своєю смертю» - від раку мови. Некролог Преснякову встиг написати його вчитель С.Ф. Платонов, який вже 25 січня 1930 року був заарештований за сфабрикованою ОГПУ «Академічного справі». У числі 85 заарештованих у цій справі були багато колег А.Є. Преснякова, еліта істориків Москви, Ленінграда та інших міст. Шістьох вчених засудили до розстрілу, ще двоє померли на засланні, в тому числі і С.Ф. Платонов (він був засланий до Самари, де помер у 1933 році від серцевої недостатності).

А.Є. Пресняков був похований на Нікольському цвинтарі Олександро-Невської лаври. Архітектурне надгробок з барельєфом вченого, встановлене в 1931 році, виконав його друг, скульптор М.Г. Манізер. У тому ж 1931 році бібліотека А.Є. Преснякова була продана Колумбійському університету в США.
29 Літопис Г. Граб’янки, його наукова цінність:

Граб’янка (????? по 1737/38 рр.) оригінал не дійшов. Вперше публікував український археограф Василь Туманський у 1793 р. 2-й – у 1853 р. (КАК); - 1992 р. 
Навчався у Києво-Могилянській колегії. Володів багатьма мовами. Займав великі посади. Демократ, відстоював права козаків на автономію в складі Росії. Один з перших написав чолобитну. Як результат заарештований і звільнений у 1725 року, помер у поході. 
Структура: 
1.    початок козацтва – доба Хмельницького;
2.    епоха Хмельницького;
3.    після Хмельницького (руїна).
Предки козаків були скіфи, що розселилися по всій Європі. Ідеалізував Хмельницького. Позитивне ставлення до возз’єднання. Концепція не позбавлялася провіденціалізму, подібно до Татіщева – «Історія вчителька життя». Негативно ставився до соціальних конфліктів.
Літопис Самовидця, його місце у вітчизняній історіографії:

Літопис Самовидця — козацький літопис староукраїнською мовою, одне з фундаментальних джерел з історії Східної Європи 17 століття, зокрема періоду Хмельниччини і Руїни в Україні. Написана очевидцем подій, вихідцем з старшини Війська Запорозького. 
Короткі відомості:
Літопис Самовидця складається із вступу, який оповідає про стан України перед Хмельниччиною, і двох головних частин:
перша присвячена часам Хмельниччини й Руїни (до 1676 включно) й написана, правдоподібно, значно пізніше описуваних подій;
друга — доведена до 1702 включно, становить Літопис у стислому розумінні цього слова, написаний на Лівобережжі, найповніше (з уваги на локальні новини) у Стародубі.
Літопис Самовидця писаний доброю українською мовою того часу, близькою до народної. Автор літопису документально не відомий, належав до козацької старшини й посідав якийсь час видатне становище в українському уряді. Дослідники віддавна намагалися встановити його ім'я. Це стало можливе після праць Вадима Модзалевського про Романа Ракушку-Романовського. У 1920-их pp. низка авторів (Віктор Романовський; Олександр Оглоблин і особливо Микола Петровський) незалежно один від одного, на підставі аналізу автобіографічного матеріалу в Літописі, дійшли висновку (втім, вперше висловленого ще в 1846 істориком-аматором Д. Сєрдюковим), що автором Літопису Самовидця найправдоподібніше був Роман Ракушка-Романовський, генеральний підскарбій за Івана Брюховецького, а в останні десятиліття свого життя — священик у Стародубі. Ця думка була прийнята більшістю істориків (Дмитро Багалій, Михайло Грушевський, Дмитро Дорошенко, Іван Крип'якевич та інші й зокрема новітня історіографія), але деякі автори називали інших кандидатів на авторство Іван Биховець, військовий канцелярист (Л. Окіншевич), Федір Кандиба, полковник корсунський (М. Андрусяк, Михайло Возняк) та ін.
Ориґінал Літопису не дійшов до нас. Збереглося кілька копій, зроблених у XVIII столітті або й пізніше. Найдавніші й найповніші — це списки Г. Іскрицького (перша половина XVIII ст.) й Якова Козельського (друга пол. XVIII ст.), які й покладено в основу наукових публікації цієї пам'ятки. Вперше, діставши його від Пантелеймона Куліша (від нього й назва Літопису Самовидця), опублікував Літопис, Осип Бодянський (1846); більш науково підготоване видання Київської Археографічної Комісії за редакцією і вступною статтею Ореста Левицького (1878), перевидане Інститутом історії АН УРСР (1971, Дзира Я.) і «Harvard Series in Ukrainian Studies» (1972).
39 Методологія історії. Історичний метод:

Не існує загально прийнятої методології історії. У зв’язку з цим тлумачення терміну різне.
Методологія історії – це теорія історичного пізнання.
Методологія історії розробляє принципи і засоби добування  знань про минуле, систематизацію і тлумачення одержаних даних для вияснення суті історичного процесу та реконструкції його у всій його конкретності і цілісності. Гуревич казав: «Реконструюючи минуле, ми його конструюємо».
Методологія історії – нерозривний складовий елемент історичної науки. По відношення до цієї науки вона: 
-    результат, підсумок попереднього розвитку історичної науки;
-    результат, який теоретично осмислений і перероблений в логіку сучасного науково-історичного пізнання.
Існує кілька основних проблем(корінних) методології історії:
1.    предмет і межі історичної науки, її співвідношення з іншими галузями знання: філософія, соціологія, політика, література, культурологія;ї
2.    соціальна функція і дієвість історичної науки;
3.    проблема пізнавальності і об’єктивний критерій істини у дослідженні минулого;
4.    історичний факт та його місце в реконструкції минулого;
5.    специфічність історичного дослідження.
Якщо методологія відображує найбільш загальні генеральні принципи світогляду, то історичний метод – це окреме похідне поняття.
Існують загально-наукові, конкретні, та методи наукового дослідження.
Є чотири основні методи історичного дослідження: 
1.    історико – генетичний; 
2.    історико – порівняльний;
3.    історико – типологічний;  
4.    історико – системний.
   Історико – генетичний – найдревніший – описує докладно, до найменших подій. Метод цей позитивний тим, що ми маємо максимальну кількість фактів; дозволяє побачити ґенезу розвитку.
Недолік методу – у цій дрібноті автор не бачить проблеми. Своїх законів цей метод немає дає нам уяву, рух у часі.
Історико – порівняльний – порівнює. Недолік, ми не бачимо динаміки.
Методів жодних немає у чистому вигляді.
Методи історіографії:
1.    засоби конкретного історіографічного аналізу
а) аналіз передумов саморозвитку історичної науки певної доби;
б) аналіз діяльності окремих істориків.
2.    методи історіографічного синтезу;
а) класовий;
б) культурологічний;
в) сцієнтистський (науковий).
67 Василь Миколайович Татіщев та його роль
у розвитку історичної думки в Росії:
Шльоцер назвав його батьком російської історії. Основна праця «История Российская» в семи томах М.-Л. 1962-1968.
Татіщев в першу чергу державний діяч. В його часи існували такі дві проблеми: 
1.    Суть духовного життя в Західній Європі;
2.    Вплив цього життя на розумове життя в Росії, зокрема на історичну думку.
В історіографії два питання:
1.    Потреба синтезу попередніх праць та висновків на основі синтезу;
2.    Ключевський: «Собирание и обработка материалов для погной истории России». Працювали разом з німецькими письменниками з ініціативи Петра І. 
Татіщев з древнього дворянського роду, дуже енергійна людина. Петро І багато разів відправляв його у Швецію.
Демідов написав на нього скаргу Петру І за те, що він звернувся не в сенат, а самому Петру, його оштрафували на 30 тисяч, але позаяк він був часто позикодавцем Петра то не платив.
Почав писати з 1719 року історію російськую. 1939 року Татіщев привозить у Петербург перший варіант російської історії. Вона  була забракована сенатом і він допрацьовує.
«История Российская с древнейших времен» 5 томів, незавершена. Опублікована післі смерті Татіщева. Всі праці Татіщева діляться   на 4 групи:
1.    узагальнюючого характеру;
2.    коментарі;
3.    огляди в історичних записках;
4.    праці з географії.
Раціоналіст, проти засилля церкви в науці, розробляти проект реформи в освіті.
Історію ділить на два етапи: 
1.    обретение букв;
2.    початок християнства і початок книгодрукування.
Праця його – закономірний підсумок історичних знань у 18 столітті. Структура роботи: 
І-й том присвячений теоретичним проблемам (стародавні письмена у слов’ян, хрещення слов’ян, що таке історія, про СІД, джерелознавство, питання про критичне ставлення до документів).
Признає еволюцію розвитку людства. На його думку 4-етапи:
1.    супружеское;
2.    родовое;
3.    домовое;
4.    гражданское.
У третьому виникає приватна власність і вступає в дію принцип суспільного договору. Прихильник монархії, теорії природного права. Виділяв форми правління: 
1.    монархія;
2.    аристократія;
3.    демократія.
Усі форми є правомірними. Фактори, що впливають на форму правління:
1.    становище земель;
2.    територія країни;
3.    стан народу.
2-5 томи власне історія Росії. Приводить тексти документів розташованих у хронологічному порядку, аналізує їх. Зробив 186 коментарів.  
1768 рік Шльоцер публікує його праці. 1848 рік – опублікований останній 5-й том найдений Погодіним і опублікований Бодянським. Це перша спроба узагальнити все, що було до нього.
9 Дожовтнева історіографічна література
Інтерес до історії історичної науки виникає у кінці 20-30 XIX ст. Причини були різні. 
У цей період виникають школи: 
скептична – Качановський.
Проблеми історії історичної науки порушувалися:
Федотов, Гастеєв, Зіновьєв, Микола Ів. Надєждін
Порушували такі проблеми:
1.Розглядали розвиток історичних знань як процес;
2.намагалися встановити етапи цього процесу;
3.намагалися зрозуміти вплив західноєвропейської філософії й історіографії на російську;
4.віддавали належне німецьким вченим Байєру, Шльоцеру і Міллеру, за те, що ті розробили методи наукової критики джерел і їх публікації.
Недоліки в їх поглядах - вони не виділяли історіографію в окрему галузь, а вважали її частиною літературознавства чи джерелознавства.
В 1837 р. Надєждін Микола Іванович опублікував «Об исторических трудах в России». У цій праці він визначав етапи розвитку історичної науки в Росії.
Виділив 3 етапи розвитку історичних знань в Росії:
І.«Период сказаний» (легенди, міфи)
ІІ.Літописний 
ІІІ.з XVIII ст. – період «умственной жизни» і «период исторической критики»
Новий етап в історії історичної думки почався з XIX ст.:
Соловйов Сергій Михайлович(1820 - 1879) «Писатели русской истории XVIII в.»
Багато цікавого фактичного матеріалу про істориків XVIII ст..
- професор Петербурзької духовної академії Коялович Михайло Йосипович – «История русского самосознания по историческим пам’ятникам и научным сочинениям». Казав, що історична наука почалася з появою праць Соловйова, Костомарова, тобто з сер. 19 ст. Пізнання минулого завжди є суб’єктивним. 
- В. Ключевський (1841 - 1911): читав курс історіографії і джерелознавства. Свої лекції присвятив історіографії 18 ст. 
До кінця 18 ст. не було узагальнюючих праць з історіографії, були тільки персоналії.
- Мілюков П.М. «Главные течения русской исторической мысли»(курс лекцій в Московському університеті).
- Бесстюжев-Рюмин К. «Биографии и характеристики» в 2-х томах – збірник статтей про істориків з 18 ст. і бібліографія праць про них.
- Г.В. Плеканов «История русской общественной мысли» (незавершена) з найдавніших часів до кінця 18 ст.
Курси історіографії в університетах читали:
1.у Москві – Ключевський
2.у Санкт-Петербурзі – Бесстюжев-Рюмин
3.у Варшаві – Дмитро Цветаєв
4.у Харкові – Д. Багалій
5.у Києві – Володимир Іконников (праця «Опыт русской историографии », в 2-х тт.. Кожен том складався з 2-х книг).
«Опыт русской историографии»: багато місця присвячено джерелознавству, публікації документів і історикам.
5 Архаїчна  міфологія та епос – попередники
історичної думки Київської русі.
Міфологія виникає в первісно общинному ладі. Головними героями були боги. Згодом, з розвитком культури, поруч з богами почали виступати герої. 
Новий етап – поява писемності: палермський камінь (записи на камені відрізнялися лаконічністю). Перші записи велися про фараонів, царів Месопотамії. Наступне – записи на папірусі. Колискою душі історії є Стародавня Греція (Геродот, Фукідід). Багато зробив Арістотель, Платон. Арістотель ділить форми правління:
·    аристократія;
·    політія;
·    тиранія; 
·    олігархія;
·    демократія;
Ідея закономірного історичного розвитку Геродот:
·    від богів;
·    від героїв;
·    від людей.
Центральне місце займав твір, який не втрачає свого значення і сьогодні – Біблія. Вплив Біблії: у ній є динаміка, розвиток, інтерес до особи. 
Виникає філософський напрям – прагматизм. В середньовіччі на зміну прагматизму приходить провіденціалізм. Етапи світової історіографії:
1.    антична натурфілософія;
2.    середньовічний провіденціалізм;
3.    епоха ренесансу;
4.    просвітництво;
5.    романтизм;
6.    позитивізм;
7.    неопозитивізм;
8.    неокантіанство.
28 1.    Класифікація історіографічних джерел та їх характеристика:
Немає єдиної класифікації історіографічних джерел. Існує 7 груп історіографічних джерел:
1.    праці істориків (опубліковані, неопубліковані, монографії, статті, рецензії);
2.    документи з історії науково дослідницьких організацій та установ, архівів, товариств;
3.    документи і матеріали з історії вищів, які готують істориків(навчальні програми, теми  дисертацій, наукових конференцій, засідання кафедри);
4.    протоколи, рішення, постанови резолюції симпозіумів, наукових конференцій, з’їздів;
5.    проблемні статті у журналах, наукових збірниках, авторами яких є колективи істориків, представники історичних шкіл;
6.    опубліковані і архівні документи;
7.    з’їзди партій, постанови.
3 Повість Временних літ – пам’ятка історичної думки
періоду Київської Русі:
Повість Временних Літ – автор Нестор. Нестор користувався якимось попередніми літописами. В основу покладено літопис Аскольда 865-866 рр. знаємо існує дві редакції Лаврентіївська і Іпатіївська.
Шахматов вважав, що в основі лежить: 
1.    звід 1039 року;
2.    звід 1073 року;
3.    звід 1093 року;
4.    редакція Нестора 1113 р;
5.    редакція Сільвестра 1116 р;
6.    звід 1118 р. 
Перша дата яку вживає Нестор 852 рік (6360 рік). Під цією датою він записує, що Русь напала на Царград. Насправді це сталося у 860 році. Друга дата – 862 рік (6370 р.) прикликання варягів: «Вигнали чудь словени, кривичі і весь варягів за море і не дали їм долини і стали самі управляти і не було в них правди, і воювати між собою вони почали, і сказали вони пошукаємо собі князя. Пішли вони за море до варягів. Покликали княжити варягів ними».
Існують гіпотези про джерела Нестора: 
1.    візантійські хронічки;
2.    договори Русі з Візантією Х століття;
3.    топоніми;
4.    переказ про Андрія Первозванного;
5.    «Сказание об обритении грамоты словенской».
31 Карл Ге?нріх Маркс (нім. Karl Heinrich Marx, 5 травня 1818, Трір — 14 березня 1883, Лондон) — німецький філософ, соціолог, економіст, політичний журналіст. Його наукові твори та економічні дослідження, об'єднані в теоретичне вчення, яке називають марксизмом, сформували основу комуністичного і соціалістичного руху.

Твори Маркса, більше, ніж будь-кого іншого, вплинули на розвиток теоретичної думки й історичні події 20 століття. Опитування, проведене Бі-Бі-Сі у 1999 у всьому світі, назвав Маркса «найвидатнішим мислителем тисячоліття»[2].

Юність

Карл Маркс народився третьою дитиною в сім'ї адвоката у Трірі в будинку за адресою Брюкерґассе 664 (тепер це Брюкерґассе 10, де знаходиться музей Маркса). 15 жовтня 1819 року їхня сім'я переїхала в новий будинок за адресою Сімеонштрассе 8 (тепер на цьому місці встановлена пам'ятна плита). Його батько, Генріх (Гиршель) Маркс (Heinrich Marx), і мати, Генрієта Пресбург (Пресборк), походили з родин рабинів. У 1817 році батько прийняв протестантство, щоб не втратити звання судового радника. Маркса охрестили в шестирічному віці. В цьому, мабуть, потрібно шукати коріння його критичного ставлення до релігії.

У 1830–1835 роках Маркс навчався у Трірській міській гімназії, закінчивши її на відмінно у 17-річному віці. У 1836 році він засватався із своєю майбутньою дружиною Женні фон Вестфален (Jenny von Westphalen). Закінчивши гімназію в Трірі, Маркс вступив до університету, спочатку в Бонні, потім в Берліні, вивчав юридичні науки, але згодом захопився історією і філософією.

Розвиток до 1849

У 1841 Карл Маркс закінчив університет, здавши екстерном університетську дисертацію про філософію Епікура. За своїми поглядами Маркс був тоді гегельянцем-ідеалістом. У Берліні він увійшов до гуртка молодогеґельянців (Бруно Бауер і ін.), які прагнули робити з філософії Гегеля атеїстичні і революційні висновки.

Перші твори Маркса також свідчать про його належність до молодогегельянців. У його статтях міститься аналіз і критика Гегелівської філософії.

Після закінчення університету Маркс переселився до Бонна, розраховуючи на професуру. Але реакційна політика уряду примусила Маркса відмовитися від наукової кар'єри. У цей час рейнські радикальні буржуа, що мали конфлікт інтересів з лівими гегельянцями, заснували в Кельні опозиційну газету: «Райніше Цайтунг», яка почала виходити з 1 січня 1842 року. У 1842–1843 роках Карл Маркс працював журналістом і редактором у «Райніше Цайтунг» у Кельні. Спочатку Маркс висловлювався за відміну цензури, потім перейшов до відкритої критики уряду (багато його статей були заборонені цензурою або піддавалися жорсткому редагуванню).

До початку січня Маркс майже відкрито закликав до революційного повалення прусської монархії та заміни її демократичним правлінням. Це переповнило чашу терпіння уряду, і в березні 1843 газету закрили. Ще раніше Марксу довелося залишити посаду редактора, але навіть його звільнення не врятувало газету. Газетна робота продемонструвала Марксу, що він був недостатньо знайомий із політичною економією, тож він старанно взявся за її вивчення, продовжуючи працювати журналістом.

У 1843 році Маркс одружився із аристократкою Дженні фон Вестфален, племінницею засновника концерну Phillips. Молода сім'я перехала до Парижа, де він познайомився з Генріхом Гейне та у 1844 вступив у дружбу з Фрідріхом Енгельсом, з яким його до кінця життя об'єднувала спільна робота. Саме Енгельс звернув увагу Маркса на становище робітничого класу.

У 1846 його було вигнано з Парижа і, так само як Енгельс, він переїхав у Брюссель. Там вони написали роботу «Німецька ідеологія», що критикує ідеї Гегеля і молодогегельянців. Навесні 1847 року Маркс і Енгельс долучилися до таємного пропагандистського товариства «Союз комуністів» — товариства німецьких емігрантів, з якими Маркс познайомився у Лондоні. За дорученням товариства вони склали знаменитий «Маніфест Комуністичної Партії», що вийшов 21 лютого 1848.

Коли вибухнула лютнева революція 1848, Маркс був висланий з Бельгії. Він приїхав знову до Парижа, а звідти, після березневої революції, до Німеччини, до Кельна. Там він спробував знову видавати «Rheinische Zeitung». Газета виходила з 1 червня 1848 до 19 травня 1849, після чого була закрита через економічні труднощі та цензуру.
 
Карл Маркс в юності
Лондонське вигнання

Карл Маркс був висланий з Німеччини 16 травня 1849. Він відправився зі своєю сім'єю спочатку до Парижа, але був висланий і звідти після демонстрації 13 червня 1849 і виїхав до Лондона, де і жив до самої смерті.

Умови емігрантського життя були вкрай важкі. Убогість душила Маркса і його сім'ю. Без постійної фінансової підтримки Енгельса та випадкового заробітку від написання статей до газет Маркс не тільки не зміг би закінчити «Капітал», але й неминуче загинув би під гнітом злиднів. У цей час були створені його головні економічні твори.

У період з 1856 до 1857 року Карл Маркс опублікував в газетах "Вільна преса Шеффілда" (The Sheffield Free Press) та "Вільна преса" (The Free Press) серію статей під назвою "Викриття дипломатичної історії XVIII століття" (Revelations of the Diplomatic History of the 18th Century), які в 1899 році були перевидані, за матеріалами, які підготувала його дочка Елеонора, як окрема книга з назвою "Таємна дипломатична історія XVIII століття" (Secret Diplomatic History of the Eighteenth Century).

У 1864 Маркс організував «Міжнародну робітничу асоціацію» (International Workingmen’s Association, пізніше перейменована в Перший Інтернаціонал). На урочистій промові з приводу створення асоціації Маркс неправильно процитував прем'єр-міністра Гледстона, спотворивши його слова так, що ті набули прямо протилежного сенсу (Той нібито заявив «Це п'янке зростання багатства повністю обмежене заможними класами». Насправді той сказав «З тривогою і болем дивився б я на п'янке зростання багатства, якщо б воно було обмежене тими, хто знаходиться в сприятливих обставинах.» і пояснив, що зростання багатства Великобританії істотно покращує положення і британських трудящих.) Ця фальсифікація (або помилка) сильно дискредитувала організацію.

Спочатку організація складалася з анархістів, британських трейдюніоністів, французьких соціалістів та італійських республіканців. Пізніше розбіжності між Марксом та лідером анархістів Михайлом Бакуніним призвели до розриву з анархістами, які були вигнані з організації. У 1872 році, після розгрому Паризької Комуни і в умовах наростання реакції, Перший Інтернаціонал переїхав до Нью-Йорка, але через 4 роки, в 1876 році, був ліквідований на філадельфійській конференції. Всі спроби відновлення організації впродовж подальших 5 років не були успішними. Другий інтернаціонал, в який сьогодні входять провідні партії Великої Британії, Франції, Німеччини, Іспанії і багатьох інших країн Євросоюзу, був встановлений в 1889 році як спадкоємець Першого інтернаціоналу, через 6 років після смерті його засновника.

1867 вийшов перший том «Капіталу».

Карл Маркс помер у Лондоні у віці 64 роки і там похований на кладовищі «Highgate-Cemetery». Останні томи «Капіталу» видав Енгельс після смерті Маркса.

Родина

У Маркса було 7 дітей: Дженні Кароліна (Дженні Лонге, 1844–83), Дженні Лаура (Лаура Лафарг, 1845–1911), Едгар (1847–1855), Генрі Едвард Гай («Гвідо», 1849–1850), Дженні Евелін Френсіс («Францишка», 1851–52), Дженні Джулія Елеонор (1855–98). Одна дитина померла перш, ніж отримала ім'я в липні 1857. Незважаючи на невеликі статки, Маркс намагався забезпечити для своєї дружини Дженні та дітей умови життя середнього класу. Його дружина померла у 1881. Після її смерті, в останні 15 місяців життя, Маркс захворів на катар, який незабаром перейшов у бронхіт і запалення легень.

Вчення

Маркс разом з Фрідріхом Енгельсом створив цілісну та послідовну матеріалістичну систему поглядів на світ, історію людства та розвиток суспільства. Ця система поглядів має назву марксизм або марксистська філософія.

Ідейно-теоретичні витоки поглядів

У розвитку своїх ідей Маркс спирався на спадщину німецької класичної філософії, англійської політекономії і французького утопічного соціалізму[3].

Матеріалістична діалектика

На відміну від ідеалістичної діалектики Гегеля, марксистська діалектика є матеріалістичною. За Марксом не свідомість чи Бог створюють матерію, а навпаки матерія у своєму постійному русі та розвитку створила свідомість. Пізнання можливе через органи чуття та розум, а практика є мірилом, яким вимірюється світ та є єдиним критерієм істини.

Діалектичний метод Маркс застосовує також щодо історії, формулюючи матеріалістичний погляд на історію. Не духовний процес, а матеріальні умови є визначальними у розвитку суспільства. У суспільному виробництві люди протягом свого життя перебувають у виробничих відносинах, які, насамперед, залежать від рівня розвитку продуктивних сил. Сукупність цих виробничих відносин є економічним базисом суспільства, на якому ґрунтуються всі інші процеси життя, зокрема, соціальні, політичні та духовні. Отже, не свідомість окремих людей визначає їхнє буття, а суспільне буття визначає їхню свідомість. На певній стадії розвитку матеріальні сили виробництва починають конфліктувати із виробничими (економічними) відносинами. У випадку, коли виробничі відносини гальмують розвиток продуктивних сил чи вступають з ними у протиріччя - виникає підґрунття для соціальної революції. Зміна економічної бази призводить до зміни суспільства. Але нова форма суспільства виникає тільки там, де існують кращі альтернативи, оскільки людство не ставить собі завдання, які воно не здатне вирішити (див. Гегеля - теза містить антитезу). Буржуазне суспільство є останньою стадією передісторії - останньою формою антагоністичного суспільного виробництва.

В історії людства нічого не трапляється випадково чи стихійно, а все є наслідком чи пов'язано з розвитком економічних та торгових відносин (товарного виробництва). Суспільний розвиток відбувається незалежно від людського мислення, тобто є об'єктивним процесом. Передумовою виникнення безкласового суспільства є, по-перше, розвиток універсальної робочої здатності: універсальність робочої сили через відповідний розвиток навиків в процесі виробництва. Таким чином, робочий клас усвідомлює факт свого становлення універсальними виробниками світу. Другою передумовою виникнення безкласового суспільства є зубожіння населення. Досягнувши певного карколомного пункту, робочий клас скаже: «я є нічим, а мусів би бути усім!». Тоді капіталізм руйнується та виникне соціалізм, а пізніше комунізм.

Релігію Маркс називав «опієм народу» — явищем, яке виникає на певній (ранній) стадії розвитку людства.

Маркс писав, що соціалізм/комунізм буде найбільш вільним, демократичним та соціальним суспільством. Після соціалістичної революції держава поступово вмирає, виникає комунальне самоуправління, децентралізована поліція, замість підприємств — об'єднання. Кожен працює згідно його можливостей, а отримує відшкодування згідно своїх потреб. Такий суспільний стан вимагає як багатство матеріальних речей, так і людей, які можуть контролювати свої потреби.

Відчуження людини

З поділом праці збільшується відчуження людини. Суть людини полягає в єдності його праці, життя та спільноти. Але вона не просто працює, а виробляє те, що потребує для свого життя. В системі поділу праці не споживча вартість, а обмінна вартість є визначальною, точніше те, скільки отримує за свою працю, оскільки не є власником виробництва. Людина є колесом у великій машині, робоча сила стає також товаром, який може купуватися та продаватися. У капіталістичному суспільстві працівник відчужується від результатів своєї праці так, що він сам собі стає чужим, а також інші люди стають йому чужими.
 
Пам'ятник Карлу Марксу в м. Житомирі

Вирішення цієї проблеми полягає в подоланні поділу праці, що не значить повернення до непродуктивної праці та простих умов життя. Нові працівники є універсальними, вони впізнали би себе в своїй продукції, але на вищому рівні, бо стали би універсальними виробниками світу (негація негації - див. Гегеля). А людська суть є сукупністю суспільних відносин. (див. Аристотель).

Теорія класів і класової боротьби

Маркс визначив природу криз у капіталістичному суспільстві та довів[Джерело?] невипадковість та закономірну періодичність криз у буржуазному суспільстві. Капіталіст (власник фабрики, корпорація) намагається збільшувати свої прибутки, а для цього збільшує норми вироботки та систематично зменшує витрати на оплату найманої праці, тобто заробітну плату працівників. Однак, оскільки, працівники є членами суспільства, яке споживає вироблену продукцію, відповідно зменшується попит та виникає криза перевиробництва, коли вироблену продукцію немає кому купувати.

Як економіст Маркс не розробляє проект майбутніх соціалістичних форм суспільства, тобто його система не є нормативною, а позитивною (він пояснює та аналізує, а не надає рекомендації). Соціалістичні утопії, на його думку, обмежують революційне мислення, оскільки там вимагається підтримка вищих верств населення, які добровільно ніколи не підтримуватимуть такі ідеї. Робочий клас може лише шляхом соціалістичних перетворень реалізувати свою свободу. Ця свобода є для Маркса економічною проблемою. Тому він ретельно аналізує капіталістичну систему. Проте, він не просто критикує вчення англійських класиків, але інтерпретує по-своєму та доповнює їх вчення. Саморуйнація капіталістичної системи є результатом спрямованості всієї історії до остаточної форми суспільства — соціалізму.

У часи, коли жив Маркс, не було таких понять як «глобалізація», «споживацтво», «постіндустріальне суспільство», «інформаційне суспільство», тому у наукових працях Маркса немає відповідей на деякі гострі проблеми сучасної світової економіки. Але це не зменшує методологічного значення творів Маркса як цінного першоджерела для вивчення проблем глобальної економіки.
Теорія трудової вартості та додаткової вартості

Якщо застосовувати послідовно теорію про трудову вартість товару Рікардо, прибуток підприємців обґрунтувати не можливо. Якщо вартість товару не дорівнює середній кількості робочих годин, які необхідні для його виробництва, тоді прибуток неможливий. З іншого боку, згідно з цією теорією, робітники отримуватимуть тільки ту платню, якої вистачає для виживання. Тому ця теорія не могла бути правильною. Проте, Маркс не намагався запропонувати нову теорію оплати праці, він її тільки по-своєму перетлумачив: вартість товару відповідає застосованій робочій силі, проте, робітники отримують тільки стільки, скільки їм потрібно для виживання. Всі інші години, які не оплачуються, є додатковою вартістю. Її привласнює собі капіталіст, не маючи на це права, оскільки тільки робота є продуктивним фактором. Таке використання робочої сили капіталістами є наслідком капіталістичної системи, а не результатом обману або більшої влади з боку конкретного капіталіста.

Закон про зменшення ставки прибутку

Витрати виробництва (загальний капітал) складаються із робочої сили (змінний капітал) та товарів, що куплені на ринку (постійний капітал). Останній не виробляє додаткової вартості, але, згідно Маркса, забирає її. Чим капітало-інтенсивнішим є виробництво, тим меншим відсоток прибутку = додаткова вартість / загального капіталу (при константному відсотку використання). Внаслідок цього, із прибутку фінансуються нові інвестиції, які збільшують продуктивність та відсоток додаткової вартості. З іншого боку, через постійну акумуляцію збільшується постійний капітал та відсоток прибутку зменшується. Це факт, а також конкуренція між підприємцями змушує капіталістів акумулювати в повному обсязі додаткову вартість з метою збільшення загального прибутку для компенсації зменшеного відсотку прибутку.

Кризові фази
Прибуток збільшується внаслідок збільшення виробництва. В свою чергу збільшується зайнятість, а також інвестиції.
Через акумуляцію додаткової вартості та використання її для інвестицій зменшується попит працюючого робочого класу. Окрім цього, через купівлю нових апаратів виробництва люди звільнюються, що призводить до додаткового зменшення попиту.
Виникає загальна криза, зменшуються ціни на товари та робочу силу. Водночас, постійний капітал знецінюється. Відсоток прибутку збільшується й таким чином, збільшення виробництва (збільшення найманих працівників) стає привабливою альтернативою. Це призводить до повернення до 1-ої фази.

Теза щодо виникнення безкласового суспільства

Постійні кризи пагубно впливають на соціальну структуру (в сенсі Гегеля — кількісні зміни впливають на якісні). Все більше малих та середніх підприємств банкрутують та відбувається концентрація капіталу в кількох руках. З іншого боку, все більшою стає кількість безробітних, вони зубожіють (теорія зубожіння). Таким чином, маси повстають проти капіталістів та капіталістична система доходить до саморуйнації. Відбувається соціалістична революція та суспільний клас капіталістів зникає. Проте класова структура суспільства зберігається, доки революційний клас пролетарів не саморозчиниться у народі. На шляху до таких змін, писав Маркс у своїх працях, буде багато перешкод, бід і страждань, тобто прихід пролетаріату швидше за все буде ознаменований потужними суспільними змінами та потрясіннями. (Ці думки Маркса зустрічаються у російському перекладі 1920-х років, проте згодом його праці перекладають заново, щоб не було таких явних натяків на тодішній СРСР.[Джерело?])
[ред.]
Твори
Економічно-філософські рукописи (1844)
Тези про Фейєрбаха (1845)
Німецька ідеологія (1846)
Злидні філософії (1847)
Маніфест комуністичної партії (1848)
Наймана праця і капітал (1849)
Класова боротьба у Франції 1848-1850 (1850)
Вісімнацяте Брюмера Луї Бонапарта (1852)
Таємна дипломатична історія XVIII століття (1856-1857)
До критики політичної економії (1859)
Статті про Громадянську війну у США (1861)
Заробітна платня, ціна й зиск (1865)
Капітал, т. 1 (1867)
Громадянська війна у Франції (1871)
Критика Готської програми (1875)
Капітал, т. 2 [опублікований під редакцією Фрідріха Енгельса після смерті Маркса] (1885)
Капітал, т. 3 [опублікований під редакцією Фрідріха Енгельса після смерті Маркса] (1894)

Енгельс Фрідріх, німецький суспільно-політичний діяч, філософ, один з основоположників марксизму. Народився Енгельс 28 листопада 1820 у прусському місті Бармен в сім'ї фабриканта. Закінчивши гімназію (1837), Енгельс займається самоосвітою; в 1841 р., перебуваючи на військовій службі в Берліні, відвідує лекції Берлінського університету, посилено займається філософією і вступає в студентський гурток младогегельянців. У той час уже відомий поетичними та літературно-публіцистичними творами, опублікованими під псевдонімом Ф. Освальд. У 1841-1842 рр.. пише низку статей і брошур, спрямованих проти Ф. Шеллінга і його вчення (найвідоміша - «Шеллінг і одкровення»), протиставляючи їм вчення Л. Фейєрбаха. Після закінчення служби восени 1942 р. їде в Манчестер, на текстильну фабрику, співвласником якої був його батько. По дорозі знайомиться в Кельні з головним редактором «Рейнської газети» К. Марксом. В Англії сходиться з лідерами чартистського руху «Північна зірка», сам вступає в чартистское партію і пише книгу «Становище робітничого класу в Англії» (1845). 
  Після повернення на батьківщину пише спільно з Марксом ряд робіт, встановлює зв'язки з німецькими соціалістами, активно співпрацює в соціалістичних журналах. Побоюючись арешту, навесні 1845 р. залишає Німеччину і прямує до Брюсселя, куди перед цим переселяється Маркс, висланий з Франції. Восени 1845 року Маркс і Енгельс приступають до роботи над «Німецькій ідеологією» (1845-1846), в якій вперше дається розгорнутий виклад матеріалістичного розуміння історії і вихідні положення нового світогляду - наукового комунізму, а на наступний рік створюють прообраз комуністичної партії - Брюссельський комуністичний кореспондентський комітет. У наступному році докорінно перетворюють паризький «Союз справедливих», проводять два його конгресу (нове гасло: «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!"), А в лютому 1848 р. випускають «Маніфест комуністичної партії». 
  Наприкінці 1849 р. Енгельс приїжджає до Лондона, де в 1850 р. випускає ряд робіт, узагальнюючих досвід революції і продовжують розробку теорії і тактики революційного пролетаріату («Німецька кампанія за імперську конституцію», «Селянська війна в Німеччині» та ін.) У листопаді 1850 р. переїжджає до Манчестера, де працює в торговельній конторі свого батька та фінансово підтримує Маркса, що знаходиться у вкрай важких умовах. Крім того, на прохання Маркса Енгельс пише ряд статей «Революція і контрреволюція в Німеччині», які були опубліковані прогресивної американській газеті «Нью-Йорк Дейлі Трібюн» в 1851-1852 рр.. за підписом Маркса. У 1851 р. Енгельс приступає до систематичних занять військової теорією, підсумком яких стали статті про Кримську війну, про національно-визвольних війнах в Індії та Китаї, про італо-франко-австрійської війни, про Громадянську війну в США, про франко-прусській війні ( «Нотатки про війну», 1870-1871), а також ряд статей і заміток з військових питань для «Нової американської енциклопедії», а сам Енгельс став військовим теоретиком пролетарської партії і розробив її стратегію в національно-визвольних рухах. 
  У 1873 р. Енгельс приступив до створення своєї головної праці, присвяченого філософських проблем природознавства, - «Діалектика природи», в якому він хотів дати діалектико-матеріалістичне узагальнення всіх найважливіших досягнень природно-наукової думки, і над яким він працював з великими перервами протягом 1873-1883 рр.., хоча так і не зміг закінчити. 
  Сприяв формуванню та зміцненню соціалістичних партій у Німеччині, Франції, Іспанії, Італії, США та інших країнах, а зі створенням 28 вересня 1864 Міжнародного товариства робітників - 1-го Інтернаціоналу - стає одним з його керівників. У 1877-1878 рр.. пише роботу «Анти-Дюрінг», спрямовану проти Є. Дюрінга і його філософської еклектики. (У 1880 р., з метою популяризації праці в масах, три його глави були опубліковані у вигляді брошури «Розвиток соціалізму від утопії до науки»). 
  Після смерті Маркса Енгельс починає складати остаточний текст не виданих томів «Капіталу», займаючись цією роботою майже до кінця свого життя (2-й том вийшов в 1885 р., 3-й - у 1894 р.). Крім цього, підготував третє і четверте німецьке видання 1-го тому «Капіталу», а також англійське видання 1-го тому, написав праці «Походження сім'ї, приватної власності і держави» (1884) і «Людвіг Фейєрбах і кінець класичної німецької філософії» (1886). У 1889 р. домагається створення 2-го Інтернаціоналу. Остання робота - брошура «Селянське питання у Франції та Німеччині» (1884). Померла 5 серпня 1895 р. в Лондоні.
59 Туган-Барановський Михайло (20 січня (8 січня ст.с.) 1865, Солонім, Харківщина — 21 січня 1919, Одеса) — перший економіст-східноєвропеєць, наукові теорії якого визнали зарубіжні вчені різних шкіл і напрямків; один із найкращих знавців кон'юнктурних економічних циклів, автор численних праць про теорію вартості, розподілу суспільного доходу, історію господарського розвитку та кооперативних основ господарської діяльності. Доктор економіки (1899).
Зміст
[сховати]

    * 1 З біографії
    * 2 Творчий доробок
    * 3 Вшанування
    * 4 Примітки
    * 5 Література
    * 6 Див. також

[ред.] З біографії

Народився у селі Солоному на Харківщині у дворянській родині. Рід батька походив із литовських татар (повне прізвище — Туган-Мірза-Барановський)[1], мати — українка з Полтавщини. Закінчив природничо-математичний і правничо-економічний факультети Харківського університету і доповнював студії в Англії (1892).

1890 у ж. «Юридический Вестник» опублікував першу наукову працю «Учение о предельной полезности хозяйственных благ как причина их ценности», в якій виступив з критикою теорій трудової вартості та граничної корисності. Вивчаючи економічні теорії, опублікував біографічні нариси: «Прудон, его жизнь и деятельность» (1891) та «Д. С. Милль, егр жизнь и учено-литературная деятельность» (1892).

1894 опублікував відому працю «Промышленные кризисы в современной Англии, их причины и влияние на народную жизнь», за яку здобув у Московському університеті ступінь маґістра політичної економії.

1895 вступив до Вільного Економічного Товариства (головою з 1896) і брав активну участь на цьому форумі в економічних дискусіях народників і марксистів. Разом з П. Струве став визначнішим прихильником т. зв. леґального марксизму і в 1890их pp. надрукував низку статей, нерідко полемічного характеру. З 1895 — приват-доцент політичної економії в Петербурзькому Університеті, 1899 звільнений за «вільнодумство», 1898 появилася його праця «Русская фабрика в прошлом и настоящем», в якій подана синтеза капіталістичного розвитку в Росії і критика поглядів народників та слов'янофілів на ролю соціально-економічних інституцій, зокрема дрібного промислового виробництва. За цю працю здобув докторат Московського університету.

1901-05 він перебував на Полтавщині і брав деяку участь в українському суспільному житті, зокрема в Полтавському земстві. З 1905 вдруге приват-доц. Петербурзького Університету, одночасно проф. екон. фак. Петербурзького Політехніки і Комерційного інститутів; також приватного університету Шанявського у Москві (кафедра кооперації). З 1901 Т.-Б. цілком відмовився від попередніх поглядів і припинив співпрацю з представниками популярного тоді в Росії «леґального марксизму». За цього другого періоду діяльності Т.-Б. схилявся до поглядів неокантіянців й опублікував багато теоретичних й іст. праць, в яких складні явища суспільно-екон. життя пов'язував з ідеалами соц. справедливости, що найвиразніше віддзеркалене в його працях з кооперативізму. До найважливіших праць цього періоду належать: «Очерки по истории политической экономии» (1901-2, в ж. «Нар. Богатство») — перша праця про історію екон. доктрин у Рос. Імперії; поширене вид. «Очерки по новейшей истории политической экономии» 1903; 3 вид. 1915, того ж р. також нім. мовою), «ОсновьІ политической экономии», дуже популярний високошкільний підручник (1 вид. 1907, 5-те 1924; укр. переклад 1919), «Теоретические основы марксизма» (1905, також нім. мовою), «Subjectivismus und Objectivismus in der Wertlehre» (1907), «Социальная теория общественного распределения» (1910; нім. мовою 1913), «Социально-экономические идеалы нашого времени» (1913), «Социальные основы кооперации» (1916, 3 вид. 1919; у тому ж р. також скор. укр. вид. «Кооперація, її природа і мета»), «Бумажные деньги и металл» (1917), «О кооперативном идеале» (1918), «Вплив ідей політ. економії на природознавство та філософію» («Записки ВУАН», 1923) та ін. 1906 Т.-Б. — гол. ред. ж. «Вестник Кооперации», у 1910-их pp. — популярного серійного вид. «Новые идеи в экономике» (5 випусків). Перед першою світовою війною Т.-Б. співпрацював з М. Грушевським й ін. укр. ученими над підготовою енциклопедичного довідника «Украинский народ в его прошлом и настоящем» (1914 — 16, 2 тт.), третій т. якого, зредагований Т.-Б. і присвячений нар. господарству України, не появився.

Влітку 1917 Т.-Б. повернувся в Україну і як член УПСФ (доти був кадетом) брав активну участь в укр. гром. і держ. житті; недовгий час (вересень-грудень 1917) був генеральним секретарем фінансів, але найбільше уваги присвятив кооп. справам. Т.-Б. відстоював створення власної укр. валюти; опублікував ст. про усамостійнення укр. кооп. руху, редагував ж. «Укр. Кооперація» та очолював Укр. Товариство Економістів, брав участь у створенні УАН і в заснуванні Укр. Держ. Університету в Києві. Помер несподівано в потязі дорогою до Парижу, куди їхав у складі української дипломатичної місії; похований в Одесі.
[ред.] Творчий доробок

Його концепції стали підґрунтям розробленої Дж. М. Кейнсом теорії прогнозування ринкової кон'юнктури, проведенні ефективної економічної політики. Представник «легального марксизму». Один із найяскравіших представників ліберального руху в Україні. Брав участь у заснуванні Національної академії України. Міністр фінансів Української народної республіки (1917—1918). Головна праця — «Російська фабрика в минулому і сучасному» (1898).

Наукова спадщина Туган-Барановського становить близько 140 праць, які охоплюють майже всі ділянки економічної науки. Найбільше значення має його теорія періодичних криз, вивченню яких він присвятив низку праць, що появилися і в перекладах на німецьку та французьку мови і здобули йому світове ім'я. Менше популярна його дуалістична теорія вартості, яка базується на критиці трудових теорій Давида Рікардо і Карла Маркса та теорії граничної корисності австрійської економічної школи. Туган-Барановський багато уваги присвятив кооператизмові, і працями в цій ділянці він належить до числа найвидатніших теоретиків кооперативного руху у Східній Європі.

Радянські автори, цитуючи полемічні писання Володимира Леніна проти теорій Туган-Барановського, називають його буржуазним економістом й активним діячем контрреволюції в Україні.
Из семьи, начало к-рой положил проф. В.Я. Струве, эмигрировавший в Россию, -академик, создатель Пулковской обсерватории, основатель рус. школы астрономов: его сын Б.В. Струве (отец Струве), с отличием окончивший Царскосельский лицей (отсюда культ А.С. Пушкина в семье), был губернатором в Перми. Струве с ранних лет воспитывался в атмосфере высокой культуры, интеллектуализма. Будучи студентом юрид. ф-та Петерб. ун-та (окончил в 1885), увлекся марксизмом, уверовал, что социализм

"в один прекрасный день восторжествует в мире" ("Вестник рус. студенч. христианского движения", Париж - Нью-Йорк, 1970, № 95/96, с. 147). В этот период познакомился с участниками первых марксист, кружков М.М. Брусневым, Л.Б. Красиным, Л.Н. Потресовым, В.И. Ульяновым (Лениным) и др. Вёл. с-д, пропаганду среди рабочих.

В своей первой кн. "Критич. заметки к вопросу об экон. развитии России" (СПб.. 1894), анализируя причины тяжёлого положения рус. деревни, сформулировал соотношение точек зрения народников (к-рые, по его словам, считали, что "плачевное состояние крест-ва является следствием правительств, политики"), марксистов (утверждавших, что оно является "необходимостью, обусловленной капиталистич. способом произ-ва, господствующим в России") и легальных марксистов" (т.е. самого Струве), полагавших, что оно - следствие "недостаточной производительности всего нар. х-ва с его недостаточно развитым обществ. разделением труда, его недостатком предпринимат. духа, его пережитками отсталых форм докапиталистич.. экон. и обществ. отношений" (с. 164-65): книга заканчивалась афоризмом: "Признаем же нашу некультурность и пойдём на выучку к капиталистам". В марксизме Струве считал нерушимым лишь то, что социализм возможен "только через капитализм, как зрелый и законный плод последнего" (там же. с. 165).

В 1896 участвовал в 4-м Междунар. соц. конгрессе в Лондоне. После 1-го съезда РСДРП (1898). по предложению группы с-д., написал "Манифест РСДРП". Однако вскоре пришёл к выводу, что в марксизме есть противоречие между соц. и экон. формулами, отверг необходимость падения капитализма, за что Ленин назвал его "великим мастером ренегатства" (ПСС, т. 16, с. 467). Полит, кредо Струве становится либерализм. С его позиций он выступал против самодержавия, требуя бурж.-демокр. свобод, с ним связывал будущие обществ, преобразования в России.

В 1901 эмигрировал, в Германии издавал еженедельник "Освобождение", нелегально распространявшийся в России. Рев-ция 1905-07 позволила вернуться на родину. С образованием в окт. 1905 Конституционно-демокр. партии С- чл. её ЦК, вёл полит, и публицистич. деятельность; был избран дел. 2-й Гос. Думы. Начиная с 1905 Струве от оппозиции власти переходит к её фактич. поддержке. В сб-ке своих статей за 1905-12 "Patriotica" утверждал, что гл. опасность России грозит не справа, а слева, от безответственного, анархич. революционизма: был удручён неспособностью и близорукостью властей. С 1907 редактор-издатель ежемесячного лит-полит, ж. "Рус. Мысль". В 1909 Струве участвовал в издании сб. "Вехи", где в ст. "Интеллигенция и рев-ция" исследовал роль интеллигенции как идейно-полит, сиды, подчёркивал её заслуги в развитии культуры и в просвещении народа; в то же время отмечал, что характерная черта рус. интеллигенции - "отчуждение от гос-ва и враждебность к нему" ("Вехи", М., 1990, с. 135). Струве считал, что интеллигенции "необходимо пересмотреть своё мировоззрение" (там же, с. 146) и отказаться от "соц. оптимизма" (там же, с. 147). Главная идея статьи - рев-цию (1905 - 1907) не надо было делать вовсе. В годы 1-й мир. войны пропагандировал идею защиты Отечества. В 1906-17 преподавал политэкономию в Петерб. политехнич. ин-те. После опубликования труда по экономике "Хозяйство и цена" (1916) Струве были присвоены степень доктора и звание профессора; с 1917 академик (по политэкономии и статистике; исключен из АН в 1928).

Февр. рев-цию 1917 назвал "величайшим мировым событием". В ст. "Освобожденная Россия" писал: "Вторая рус. рев-ция, завершившая дело полит, освобождения нашей родины... сломала на своём пути все преграды" ("Рус. Мысль", 1917, кн. 2, с. XI). Лозунг "Война до победного конца", считал Струве, получил только теперь "свой окончат, смысл и всецелое оправдание" (там же, с. XII). Свою задачу в рев-ции видел в расширении публицистич. и издат. деятельности. С апр. начал издавать еженедельник "Рус. Свобода", куда привлек крупных полит, деятелей, философов, публицистов (НА Бердяева, А.С. Изгоева. В.В. Шульгина и др.).

Приобщившись к свободе, станем свободными и ответств. творцами культуры"- призывал Струве в передовой статье ("Рус. Свобода", 1917, № 1, с. 5). Однако уже в № 3 (май) звучит тревога. Струве отмечал, что рус. народ никогда не переживал таких тяжёлых испытаний, как в дни после рев-ции, когда в нар. массах утрачен "здравый патриотич. инстинкт", и мы переживаем такой момент истории, когда поистине •промедление времени смерти подобно" (там же, N" 3, с. 3). Струве призывал "объединяться для творч. работы" в "Лигу рус. культуры", к-рая не должна преследовать "никаких полит, целей" и объединить представителей "всех полит, оттенков", надо любить свою нац. культуру во всём её ист. богатстве, пестовать её, "отстаивать её права и лицо" и в водовороте рев. событий и в свободном "состязании нац. культур" (там же). В июне опубликовал ст. "Иллюзии рус. социалистов", в к-рой доказывал необоснованность их надежны на то, что в России "восторжествовали проникнутые идеями и духом социализма рабочие и солдаты" и что "воплотившийся в этих нар. массах социализм перекинется на запад", это - "грубейшая ошибка и плачевная иллюзия". Рус. рев-ция, заключал Струве, "есть не торжество социализма, а его попрание и крушение" (там же, №7, с. 3). а рус. социалисты, считая себя борцами за социализм, на деле компрометируют и "губят социализм как идею" (там же, с. 4). Если в России - стране "пьяного илота социализма и клас. борьбы" - восторжествует социализм, то это будет означать "полное нар.-хоз. и гос-хоз. банкротство". Струве осуждал деятельность соц. партий, утверждая, что они используют идею социализма лишь как знамя для возбуждения "разрушит, противогосударственных и противо-культурных инстинктов, овладевших нар. массами" (там же, с. 5).

В мае Струве участвовал в подготовке конференции "Лиги рус. культуры", на к-рой высупил с докладом, в нач. июня избран чл. Врем. к-та этой лиги. На торжеств. собрании членов Гос. Думы всех созывов представлял 2-ю Гос. Думу. Его откровенно оборонч. и антисоц. позиция импонировала правительств, кругам. Он был членом Врем. Совета Рос. Республики (Предпарламента), от группы гражд. обществ, деятелей входил в комиссию по иностр. делам. При обсуждении в Совете Республики вопроса об обороне Струве заявил о поддержке резолюции. предложенной Н.В. Чайковским, в к-рой предлагалось усилить ответственность "как за превышение, так и за бездействие власти", повести "самую энергичную борьбу с самоуправством, самосудами и самовольными захватами", проводить твёрдую и решительную экон. политику ("Речь". 1917, 19 октябрь).

На заседании Совета Республики 20 окт., говоря о внеш. политике Врем. пр-ва, утверждал, что провозглашение "пресловутой" формулы "без аннексий и контрибуций" было "ист. ошибкой"; сетовал на то, что "рус. гос-во превратилось в какой-то аукцион, на к-ром нар. душа предлагается тому. кто, не справляясь ни со своим карманом, ни со своей совестью, готов дать наибольшую цену- выдать какие угодно векселя для того. чтобы потом убежать от всякого платежа"; критиковал с-д. за подстрекательства против власти -"Мы живём в каком-то сумасшедшем доме, где здоровые. честные и нормальные люди исходят в борьбе с буйными больными", характеризовал большевизм как "смесь интернацио-налистич. ада со старой рус. сивухой", к-рой "опаивают рус. народ несколько неисправимых изуверов, подкрепляемых кучей герм. агентов" ("Речь", 1917, 21 окт.). Пропаганду немедленного мира называл сознательным введением рус. народа в "тягчайшее заблуждение", рев. ликвидация войны вызовет демобилизацию армии и пром-сти, что приведёт к "катастрофич. падению интенсивности и производительности труда и анархии", а это "ввергнет массы в испытания, гораздо более горшие, чем испытания, налагаемые войной" (там же). По его словам, если власть будет передана в руки левых элементов, это приведёт к гос. банкротству, с их пр-вом не станут разговаривать не только союзники, но и враги (там же).

Окт. переворот категорически не принял. В ст. "В чём рев-ция и контррев-ция?" утверждал, что события 1917 "это солд. бунт... принятый интеллигенцией страны за рев-цию, в надежде превратить в рев-цию". Надежда не оправдалась, и бунт превратился в "грандиозный и позорный всерос. погром" ("Рус. Мысль", 1917. № 11/12, с. 57). Рев-ция, вдохновляемая соц. лозунгами, направлена против "рус. конституции" и есть "сплошное отрицание собственности и правопорядка", поскольку она не является буржуазной, "рус. социализм в его борьбе с буржуазией и бурж. порядками по существу контрреволюционен" и должен быть преодолен и сметён (там же, с. 60). Для победы над внеш. врагом и в гражд. войне России нужна "большая вооруж. сила в руках твёрдой гос. власти" (там же, с. 58).

В нач. 1918 выступил инициатором издания "Из глубины. Сборник статей о рус. рев-ции" (М- П., 1918; переизд., М. 1990). осн. авторами к-рого были участники "Вех". В "Преяисловии издателя" он писал, что авторы ощущают то ни с чем не сравнимое морально-полит, крушение, к-рое постигло наш народ и наше гос-во" (с. 19). Свою ст. "Ист. смысл рус. рев-ции и нац. задачи" Струве начинал словами: "Рус. революция оказалась нац. банкротством и мировым позором - таков непререкаемый морально-полит. итог пережитых нами с февраля 1917 г. событий" (там же, с. 235). Струве даёт объяснение "той катастрофы, к-рая именуется и впредь будет, вероятно, именоваться рус. революцией". Он отвергает ссылки "на некультурность нар. масс" и на "режим ("старый порядок" и т. п.)" (с. 236). Причина заключается в совпадении "извращённого идейного воспитания рус. интеллигенции... с воздействием великой мировой войны на нар. массы"

...Самодержавие создало в душе, помыслах и навыках рус. образованных людей психологию и традицию гос. отщепенства Это отщепенство и есть та разрушительная сила, к-рая, разлившись по всему народу и спрягшись с материальными его похотями и вожделениями, сокрушила великое и многосоставное гос-во" (с. 237). "Это отщепенство от гос-ва получило с половины XIX в. идейное оформление, благодаря восприятию рус. интеллигенцией идей зап.-европ. радикализма и социализма" (с. 239). Анализируя историю России, Струве приходит к выводу: "...подготовлялась и творилась рев-ция с двух концов,- ист. монархией с её ревнивым недопущением культурных и образованных элементов к властному участию в устроении гос-ва, и интеллигенцией страны с её близорукой борьбой против гос-ва" (с. 241).

В ситуации 1918 Струве видит "реальное воплощение в жизни проповеди рев. социализма, опирающегося на идею клас. борьбы. Вожаки мыслят себе орг-цию об-ва согласно идеалам коммунизма, как цель, разрыв существующих духовных связей и разрушение унаследованных обществ. отношений и учреждений - как средство, ...идея со-циализма как орг-ции хоз. жизни- безразлично, правильна или неправильна эта идея - вовсе не воспринимается рус. массами; социализм (или коммунизм) мыслится ими только либо как раздел наличного имущества, либо как получение достаточного и равного пайка с наименьшей затратой труда, с минимумом обязательств" (с. 242).

Завершает Струве статью утверждением, что в России "возрождение жизненных сил даст только нац. идея". У интеллигенции "долг перед народом" состоит в том, чтобы "нести в широкие нар. массы нац. идею как оздоровляющую и организующую силу, без к-рой невозможно ни возрождение народа, ни воссоздание гос-ва" (с. 250).

В годы Гражд. войны Струве активно участвовал в "белом движении": член "Особого совещания" при ген. А.И. Деникине и пр-ва ген. П.Н. Врангеля. Незадолго до эвакуации белой армии ездил в Париж, где добился от франц. президента А. Мильерана признания пр-ва Врангеля и помощи франц. флота, на судах к-рого из Крыма смогли выбраться ок. 200 тыс. эмигрантов. Виновницей поражения "белого движения" считал интеллигенцию, к-рая изменила нац. интересам. "Россию погубила безнацнональность интеллигенции, единственный в мировой истории случай забвения нац. идеи мозгом нации" (там же).

В эмиграции Струве продолжал активную издат. и исследоват. работу. Библиография его печатных трудов содержит 660 названий (см.: Ковалевский П.Е., Зарубежная Россия, т. 1-2, Париж, 1970-73). Оставался до конца своих дней непримиримым противником большевизма.
14 Історичні знання в Україні в 14-17 століттях:
Праці цього періоду носять швидше джерельний характер. 
Західноруський (Литовський). До нас дійшли 3 списки які стосуються історії  України, вони є з 14 століття. 
Починаючи з 15 -16 століття матеріал був уже оригінальний. Він стосується власне історії України. 
1-й список – Супрасиський (1520 р.).
2-й список – літопис Биховця – він є найповніший.
3-й список – Баркулабівський. Його автором є священик Федір Пилипович. У ньому відображені події 16-початку 17 століття. Тут також вже вклинюється частина історії Росії.
Синнодики (пом’янники)- це книги, де записані біографії церковних діячів, яких було канонізовано. До нас дійшло 4 синнодики, які виникли в Києві. 
У 16 – початку 17 століття – історичні знання є основною складовою частиною літератури, посвіти. 
Братські школи: 
1.    Острозька школа;
2.    Києво – Могилянська академія.
Праці цього періоду носили вже більш світський характер. 
Густинський літопис: оригінал нажаль не дійшов до нас, але вважається, що первинним автором цього літопису був Захарій Копистенський, який назвав його «Кройніко». Це компілятивний твір написаний на основі руських джерел. 
Згадуються події 16-17 століть – діяльність Запорізьких козаків; 
-    Запровадження унії;
       Київський літопис: це збірник літописних оповідань. Його автор невідомий. Відображенна історія Південної Русі і Литви, опис починається від приходу татар до 60-х років 16 ст. Мова гарна, літературна, але все ж ближче до церковної.
Львівський літопис: автор шляхтич Михайло Гунашевський (учасник громадського питкання Львова, перебував у Запорозьткому війську, він противник унії).
Мета твору: змалювати поневолення України Литвою та поляками. 
Ідея: законність визвольної боротьби. 
90 сторінок – цитати й     аформи.
50 сторінок – церковна література.
40 сторінок – лікарські поради.
30 сторінок – архів Гунашевського.
60 сторінок – антиунійні докази.
1850 рік Денис Зубрицький зняв копію і послав у Петербург. 1894 р. Франко писав про цей     рукопис. Писав що Гунашевський 1610 року народження. Була чутка, що Зубрицький викрав його і відправив до Петербурга. 
Острозький літопис:  з 1500 р. до кінця 30-х років 17 ст. Концепція близька до Львівського – боротьба проти унії. Дуже багато про Острог і князів острозьких.
Сюди вже відносимо мемуарну літературу: записки Михалова Литвина – про побут литви, татар, білорусів, українців. Погляди близькі до поглядів Пересвєтова. Литтвин проповідує ідеї сильної централізованої держави, ідеалізує Івана 4.ї
Гійом Левассар Дебоплан 1630-1648 був на Україні. Залишив нам «Описания Украины». Перевидано в Україні 1990 року у Львові 302 сторінки.
Щоденники австрійського дипломата Еріха Лясоти (1588-1594).
    56 Праці з історії історичної науки в Росії в радянський період:
В 40-х роках ХХ ст.. з’явилася праця Рубінштейна «Русская историография» понад 700 сторінок. До 1960-х років в СРСР друге народження історіографії. 60-70-ті роки ХХ ст.. – жваві дискусії про:
1.    періодизацію радянської історіографії;
2.    про курс історіографії  в університетах;
3.    процес формування методологічного апарату.
Покровський «Історична наука і борьба класу». 
1948 р. – критика праці Рубінштейна:
1.    феномен Рубінштейна, спадковість марксизму;
2.    не показав оригінальність історичної науки;
3.    не розглядав демократичних поглядів.
1955 р. Інститут Історії Академії Наук СРСР випустив «Очерки истории исторической науки в СРСР» в 5 томах. Останній вийшов 1985 р. 
Перший том присвячений історичній науці з древніх часів до середини 18 століття. Давалась характеристика історичної науки в 15 республіках. Другий том – друга половина 19 ст. до 1917 року. 
Почали видавати курси лекцій. А Черепнін «Русская историография до 19 века».
1965 р. праця Астаханова «Курс лекцій з російської історіографії». 1960 р. – підручник «Історіографія історії СРСР». 1971 р. - «Історіографія історії СРСР доповнення». 
Шапіров А. «Русская историография с древнейших времен до 1917 года».
13 Розвиток історичних знань  в Російській
централізованій державі (15-16 ст.)
У Москві  у 15 ст. створювались загальноруські літописні зводи, базувалися на основних місцевих літописцях. Дійшли 4 літописні зводи:
1.    Фотіїв поліхрон;
2.    Московський літописний звід 1479 року. В ньому доводиться що Новгород належить Московському князівству.
1512 року на Русі написаний «Хронограф». «Хронограф»:
1.    208 глав;
2.    ідея провіденціалізму;
3.    1453 до захоплення турками Константинополя;
4.    В основу ліг літопис Лагофеста.
Основні риси історичних знань:
1.    Створення загальноруських літописних зводів;
2.    Домінує теза про те, що в центр Руських земель мандрує Київ- Володимир – Москва;
3.    Посилюється інтерес до всесвітньої історії;
4.    Зароджується ідея про богообраність Русі. Москва третій Рим. Монах Філофей у 1524 р. сформулював цю тезу. Вона слугувала боротьбі проти латинізму, зміцнення позицій російської церкви. 
5.    Створювалися грандіозні літописні зводи: «Воскресенський», «Ніконовський». «Лицевой звод» за Івана 4-го.;
6.    Автори почали використовувати документи державних архівів.
Середина 16 ст. І. С. Пересвєтов:
1.    Виразник сильної центральної влади;
2.    Прихильник боротьби з боярством;
3.    Оцінювати не за родовитістю а за заслугами перед державою;
4.    За розвиток науки, освіти;ї
5.    До деякої міри критикував церкву.
За Івана 4-го було написано декілька творів:
1.    «Степенная книга»;
2.    «Казанская история»;
3.    «История о великом князе Московском»;
Казанская история. 1552 взято Казань. Важають, що автор Русич. 2 частини: 
1.    Родовід Івана 4-го;
2.    Штурм Казані.
Іван  4 написав три листи Курбському, але є і відповіді на ці листи. Не дійшло ні одного рядка з почерком Івана 4-го.

1.    М. О. Полєвой і його концепція в історії Росії:
Полєвой М. О. (1796-1846 рр.) Російський критик, журналіст ,історик. Зробив спробу дати комплексну історію Росії, говорячи про буржуазний розвиток. Заснував Московський Телеграф. З 1825 по 1834 рр. вийшло 200 випусків.
У 1829 році на сторінках газети пише рецензію на працю Карамзіна. Вважав його істориком попереднього покоління. Завдання історії, основна ідея – у прийнятті тези про всесвітньо історичний процес. Всесвітню історію – порівнював з великим колесом. 
Праця «История руського народа», 6 томів. В основу поклав розвиток народного начала. Описував внутрішнє життя народу, побут, звичаї, російську історію народу. Держава почалась пізніше.  Признавав феодальні відносини. Вимагав критичного ставлення до джерел. Багато уваги приділяв історії міст. Намагаючись підкреслити зв’язок історії Росії з всесвітньою іст. виділяє періоди:
1.    862-1054 – норманська феодальна система;
2.    1055 – 1224 – сімейний феодалізм;
3.    1224-1462 – татаро – монгольське іго;
4.    1462-1722 – єдинодержавство;
5.    від Петра;
Недолік: пише історію як журналіст.
55 Пам’ятки історичної думки в Давньоруській державі і
феодально роздробленій Русі (10-14 ст.):
Писемні пам’ятки у формі літописів, розглядають це як:
1.    історичні джерела;
2.    історіографічні джерела.
Можна їх вважати і літературними творами. Існували в етнічній Росії до 17 ст., в Україні до 18, а в Грузії до 19 ст. Найстаріший – Повість временних літ..
Русь розпалася і виникло локальне літописання. В монастирях або при дворах великих вельмож. У таких літописах більше місцевих подій. Домінує ідея про правонаступництво від Києва. В 14 ст. – новий жанр – історичні повісті до 17 століття. Різниця – у літописі порушується багато тем, більше правдивості, чіткості. В історичній повісті – одна проблема – автор дозволяє собі фантазувати. 
Найперший «Сказание о Мамаевом побоище» (Куликовська битва 1380 р.). 
«Задонщина» - автор рязанський піп Сафонія: ідея – центр має бути не в Рязані а в Москві. У 16 ст. «Казанская история» - взяття Казані. 13 ст – «Слово о полку Ігоревім» (к. 18 ст. Пушкін або Ярославський архімандрит Биковський на основі Задонщини). «Повчання дітям Володимира Мономаха».
14-15 ст. – процес утворення централізованої Російської держави. Виникають давньоруські літописні зводи йде процес концентрації літописання.
58 Принципи періодизації історичної науки
Є такий принцип як формаційний(суспільно-академічні формації), який розробили Маркс і Енгельс. Є 4 періоди, які в свою чергу діляться на етапи.
Періодизація:
І. Історіографія епохи феодальних відносин
ІІ. Історіографія періоду буржуазних відносин.
ІІІ. Радянська історіографія
IV. пострадянська історіографія
Періоди поділяються на такі етапи:
І. Історіографія епохи феодальних відносин:
1. етап нагромадження історичних знань (Х-ХVII ст)
2. перетворення цих знань в науку
3. виникнення нових напрямів: буржуазного і просвітницького, але домінує дворянська історіографія (д. п. XVIII ст.)
4. занепад дворянської і розвиток буржуазної історіографії (п.п. ХІХ ст).
ІІ. Історіографія періоду буржуазних відносин.
1.історіографія розвитку буржуазних відносин; виникнення нових напрямів(середина – кінець ХІХ ст.):
-    народництво;
-    марксизм.
2. криза в історичній науці(зневірилися історики в тому, що можна пізнати історичну науку – кінець ХІХ ст. – 1917р.)
ІІІ. Радянська історіографія
1.    1917 р. – сер. 30-х рр.. – українізація
2.    сер. 30-х – сер. 50-х рр.. – процес формування культу Сталіна
3.    сер. 50-х – кін. 80-х рр.. – ХХ з’їзд КПРС, період Брежнєва.
IV. пострадянська історіографія – з 1991 по сьогодні.
65 Основні особливості періоду і розвитку історичної думки в Україні і Росії
в другій половині 18 ст.
Основна риса української історіографії цього періоду – праці носять компілятивний характер.
Кінець 17 – 18 ст. набуває популярності бароко – стиль мислення та поведінки людей перехідної доби. У 18 ст. концепція сарматизму занепадає, проте розвивається її різновид – хозаризм. 
Найдавніші праці цього періоду – твори Семановського, Стефана Луковського.
Петро Семановський – випускник Києво-Могилянської академії, вчився за кордоном. Його праця «Краткое описание малороссийского народа», використав різні джерела.
Його погляди:
1.    скіфи – це слов’яни. 
2.    до 14 ст. – спільний період в історії 3-х народів – українського, російського, білоруського.
3.    всі козаки – донські, уральські – походять від запорізьких козаків
4.    негативно ставився до ліквідації Гетьманщини і схвалював автономію
5.    мало уваги приділяв історії самого народу 
Стефан Лукомський «Зібрання історичне»(від завоювання литовського князя Гедиміна до 16 ст.).
Порушує тему, «що таке козаки?». Вважав, що козаки – з місцевого населення. Ця праця носить компілятивний характер. 
Опанас Шафонський(1740-1812). «Топографічне описання Чернігівського намісництва», складена за дорученням графа Румянцева-Задунайського. Він прихильник Росії, вихваляє Катерину ІІ, виступає проти козаків, схвалює ліквідацію Запорізької Січі. 
Олександр Гігельман(1720-1779). «Історія України»(«Літописне повістування про Малоросію, її народ і козаків»). Видана у 1785 – 1806 рр. 
Праця винятково компілятивна. Чудово ілюстративна, є 2 карти. Ця праця підсумок праць з історії України д.п. 18ст. 
Семен Юхимович Десницький (1740-1789). Вчився в Троїце-Сергіївській лаврі, потім у Московському університеті, був посланий на 4 роки в Глазго, в університет. Повернувся в Московський університет і читав римське право російською мовою. За це професори написали Катерині ІІ донос, однак Катерина поставилася до цього схвально. 
Залишив багато «слов и рассуждений». 
Його погляди:
Великий вплив на його погляди здійснило західноєвропейське просвітництво. 
1.    Був прихильником монархії, але обмеженої сенатом. Для нього взірець: «Монарх-сенат.». Сенат обирають за принципом майнового цензу всі верстви суспільства.
2.    вважав, що Росія повинна йти по шляху перетворення у конституційних поглядах.
Його розуміння історичного процесу:
Людство пройшло 4 етапи розвитку(состояния):
-период простого звіроловства и сробирания даров природи
-період скотарства
-період землеробства
-період промисловості і торгівлі(состояние коммерческое).
На фоні цих етапів розглядався процес появи приватної власності і держави. Появу привітної власності повязує з 3-м етапом, коли земля стала засобом збагачення. 
На його думку, розвиток сімї і шлюбних відносин пройшов 4 етапи: 
не признає матріархат; вважає, що найменше прав жінка мала в 1-му періоді, найбільше – в 4-му.
Вважав, що після нерівності держава виникає за таких умов:
-    в силу переваги сильніших над слабшими
-    в силу того, що частина людей фізично, може, й слаба, але мудра
-    в руках певної частини людей нагромаджується багатство, з’являються соціальні нерівності і як наслідок – держава.