Березнева революція в Пруссії
Заворушення в Пруссії охопили насамперед передову Рейнську провінцію, особливо промислові центри, з березня робітники й ремісники, які вийшли на вулиці Кельна, оточили ратушу й зажадали негайного проведення демо-кратичних реформ. Із Кельна рух швидко поширився далі на схід і 7 березня досяг прусської столиці. З цього дня на вулицях і майданах Берліна не припинялись демонстрації, що перейшли з 13 березня у криваві сутички народних мас з поліцією та військами.
Фрідріх-Вільгельм IV до того як одержав відомості, що у Відні почалася революція, уперто відмовлявся задовольнити бажання ліберальної буржуазії. Але події ставали дедалі загрозливішими, і вночі проти 18 березня, незважаючи на запеклий опір принца-наступннка Вільгельма, який командував гвардією, король змушений був підписати указ з обіцянкою конституції. Окремим указом скасовувалася в Пруссії цензура друку.
Вранці 18 березня звістка про королівські укази швидко поширилась по Берліну. Бюргерство - тріумфувало. Величезні юрби жителів опівдні рушили до королівського замку, щоб привітати нового конституційного монарха. Але біля палацу народні маси наткнулися на гвардійські полки, які зустріли демонстрантів кулями й багнетами. Радощі швидко змінилися гнівом і обуренням. У другій половині дня почали будувати барикади і на вулицях розгорілася запекла боротьба, що тривала до глибокої ночі. В ній особливо активну участь взяли озброєні берлінські робітники та ремісники.
На ранок 19 березня з'ясувалося, що урядові годі сподіватися на перемогу. Як і у Відні, солдати не проявили стійкості. У зв'язку з цим королю не лишалося нічого іншого, як вивести свої війська із столиці й звернутися до повсталого Народу із закликом припинити вуличні сутички.
Напередодні березневих подій прусська буржуазія схвалювала рух, сподіваючись з допомогою народних час добитися конституції. Але в ході революційної боротьб вонс вперше побачила озброєних пролетарів і з страху перед ними почала шукати союзу з королем та юнкерством, що стояло за його спиною. Уже через кілька днів «добромисні» берлінські власники почали просити короля повернути хоч частину виведених військ, одночасно поспішали створити для охорони «порядку» власну Цивільну гвардію.
Розмах робітничого руху був у Берліні, звичайно менший, ніж у Лондоні або Парижі того часу. Хоч багато промисловців і обстоювали при цьому ще досить відсталі погляди і навіть закликали повернутись назад до цехового устрою, деякі робітники і в Берліні вимагали права на працю й створення міністерства праці.
Поворот у настроях ліберальних бюргерів негайно врахувала королівська влада: наляканий Фрідріх-Вільгельм IV і його дворянське оточення розуміли потребу хоча б тимчасового зближення з лібералами й сподівалися на їхню підтримку проти повсталого народу. 29 березня король поставив при владі двох найвизначніших лідерів рейнського лібералізму — банкіра Кампгаузена і фабриканта Ганземана. Перший з них очолив нове, складене, як і раніш, із вірних королю урядовців, міністерство. Після створення його, за словами Ф. Енгельса, «в Пруссії нічого не змінилося, крім осіб, що займали міністерські пости», бо нові міністри прагнули скоріше «зміцнити розхитані устої влади» і обмежитися деякими буржуазними реформами. З перших днів свого приходу до влади ліберальні міністри ладні були стати «щитом династії» Гогенцоллернів і захищати монархію від натиску повсталого народу.
