Різне

Тема 2.

Особливості історичних праць Болтіна:

Іван Микитович Болтін (1735-1792 рр.). дворянин. Рано, в 16 років вступив на службу, зблизився з Потьомкіним. Чудово знав мову руських літописів.

Різниця у поглядах Болтіна і Щербатова є, проблема у працях:

1. про походження російського народу;
2. про виникнення кріпацтва;
3. специфічна російська історія;
4. за обмеження хр-пр.
5. раціональність представлення освічених дворян;
6. вимагали підпорядкування історичного матеріалізму конкретній концепції;
7. багато уваги – життєвого впливу середовища на розвиток суспільства;
8. мови свідомо створюються закони якими керуються;
9. признає закономірність історичного процесу.

У 70-х роках  по Росії подорожував француз Леклерк. Вихід в Парижі шеститомної «Історії Росії»:

1. багато унікальних фактичних матеріалів;
2. стояв на прогресивніших позиціях ніж Болтін, але погано знав російську мову, звичаї, тому – історію Росії  писав у чорних тонах.

Болтін пише рецензію у двох томах на цю працю (по 500 сторінок):

1. протестує проти твердження про дикість слов’ян у давнину, дає свою структуру історії Росії;
2. пише, що стародавні часи історія всіх народів була подібна – признавав загальну закономірність історичного розвитку;
3. Леклерк – норманіст, а болтін – антинорманіст;
4. слов’яни не були кочівниками;
5. висновок, що в Росії існували феодалізм як у Європі феод-помістя;
6. у Європі феодалізм з Карла Великого, у Росії з 13 століття – реформи Івана 4.

Критикуючи значення Щербатова у 1788 році пише на нього рецензію 180 сторінок:

1. незнання мови російських літописів, отже – невірне трактування;
2. застаріла праця і немає свого майбутнього значення;
3. погано знає історію Росії.

Одним із перших звернув увагу на роль географічного фактору в житті Росії, признав принцип історизму, виступав за розвиток освіти і культури.

 

 Концепція історії в працях М. М. Щербатова:

 Михайло Михайлович щербатов (1733-1790 рр.).

Князі Щербатови вели свою родословність від Михайла Чернігівського. В Росії першим офіційним історіографом був Міллєр, другим – Щербатов. Його бібліотека за одними джерелами становить 15 тисяч, за іншими 50 тисяч. Катерина ІІ призначила його історіографом. 1768 р. Катерина ІІ доручила розібрати архів Петра І.

Представник аристократичної частини російського дворянства. Вважав, що монарх має радитися з аристократичним дворянством. Критикував Катерину ІІ за те, що вона не радилась.

Раціоналіст. Вважав, що держава виникла внаслідок розвитку людства, що держава, суспільство не може існувати без правил і закону. Існують 4 форми правління:

1. деспотична;
2. монархічна;
3. аристократична;
4. демократична.

Представник монархії, але із залученням дворянства. Має праці із статистики.

Праця «История о прежде бывших в России самозванцах» (1774). Виступає проти будь-яких соціальних рухів.

Основна праця «История Российская от древнейших времен» доведена до 1610 року; хоч мав намір довести до епохи Петра.

Структура:

1.  передмова;

питання, що порушує:

• Що рухає людством? (прогрес визначає успіхами людського розуму. Рівень освіти залежить від того, як ставиться цар господарства).
• Залучив 20 літописів, окрім опублікованих документів. Велику увагу звертає на причинно наслідкові зв’язки;
• Заснував принцип історизму. Зупиняється на характеристиці джерельної бази.

Перераховує 7 причин того, що документів дійшло мало:

1. пізня поява писемності;
2. недбале ставлення наших предків до своєї історі;
3. мало грамотних людей, а ті відомості, які повідомляли літописці часто недостойні;
4. різні стихійні лиха;
5. вимагає критичне ставлення до джерел, більше вірить руським джерелам ніж іноземним.

Структура роботи: (7 книг).

Періодизація щербатова:

Том 1-й – до смерті Ярослава Мудрого;

Том 2-й – від Ярослава Мудрого до татаро-монголів;

Том 3-й – до Дмитра Донського;

Том 4-й – до Івана Грозного;

Том 5-й – повністю Івану Грозному;

Том 6-й присвячений смутному часу.

Торкається й окремих проблем всесвітньої історії. Ділить діяльність Івана 4-го на два періоди:

1. до введення опричнини;
2. після введення опричнини.

Має кілька статей присвячених Петру І. приходить висновку, що реформам Петра Росія зблизилась з Європою на 200 років. Праця Щербатова зіграла позитивну роль в розвитку офіційної історіографії. Але Щербатов не бачив проблеми не знав літописної мови і зробив багато помилок.

 

                                                

 Основні особливості періоду і розвитку історичної думки в Україні і Росії в першій половині 18 ст.

Основні особливості:

18 ст. – епоха розвитку кріпацтва «вшир» та «вглиб».

За Соловйовим, зароджуються елементи буржуазних відносин.

Зміцнення абсолютної монархії. Її основа – феодальний поміщик.

18 ст. – нова глава в російській історії.

Риси історичної науки:

1. зменшується вплив церковної ідеології

2. поступово громадянська або цивільна історія відділялася від церковної

3. розширення культурно-наукових зв’язків з іноземними науковцями

4. важливою віхою було відкриття Академії наук в 1725 р. (колосальна бібліотека, друкарня і кадри)

5. укази Петра І 1703, 1709 рр. збирати і присилати документи.

6. зростає інтерес до історичних народів Європи (давньоримський, давньогрецький)

7. актуальною стає проблема міжнародних відносин

8. автори історичних праць чіткіше усвідомлювали чи вбачали в історії вчительку життя

Ключевський: «Історія не вчителька, а наглядачка, яка «суворо карає за невивчений урок»».

9. поступова зміна середньовічного провіденціоналізму прагматизмом.

10. набирає права громадянська теорія «природного права»

11. світогляд істориків набуває раціоналістичного характеру

У першій чверті 18 ст. розробилися 2 основні проблеми, які диктувалися життям:

1. значення держави і роль монарха у житті країни

2. завдання й характер зовнішньої політики Росії і її міжнародне становище.

Ці проблеми реалізовувалися в 2-х видах праць:

1. великі узагальнюючі твори

2. невеликі за розміром, але з докладним описом якихось подій

Реформи Петра І позитивно впливали і на розвиток України, культурний розвиток. Через Росію Україна посилювала зв’язки з Європою. Історичні знання в Україні відображені в історичних повістях. Ширше почали залучатися до написання історичних праць архівні документи.

Іван Грозний перший замовив написати історію Росії – «Степенная книга».

Олексій Михайлович - «Записной указ»

Петро І вимагав писати про нові часи, але не «від царя Гороха».

1708 р – замовив Ф. Полікарповому. 1715 р – написав. Але Петру не сподобалось і не була надрукована.  Все ж Полікарпов багато говорив про стародавні часи.

1715 – Олексій Мантієв (помер 1723р.), секретар російського посольства в Швеції – «Ядро российской истории». Опубліковано в 1770 р. Міллером; праця ділилася на глави. Кожна книга присвячена певному періоду російської історії:

1 книга. про стародавні часи, про походження руського народу до приходу варягів. Цю ідею потім розвинув Ломоносов.

4 книга. «О отшибении ига татарского» 1480р.

«Самоначальство Иоанна IV» и «Обретение Америки».

5 книга. Смута.

7 книга. Обрання Михайла Романова

Автор говорить про доваряжський період, переплітається російська історія з всесвітньою.

Мантієв говорить, що абсолютизм – найкраща форма правляння.

Є елементи критики джерел. Пише, що імена князів походять від слова «слава».

Негативно ставиться до народних рухів. Праця популярна. Багато разів перевидавалася.

З’явилися праці Б. Куракіна – «История Петра»(близький родич Петра). Оправдовує внутрішню і зовнішню політику Петра. З’являється інтерес до особи у XVIII столітті.

Шафіров «Про Північну війну». Складалося з 3 питань і 3 відповідей:

1. які підстави мав розпочати війну Петро?
2. чому так довго тривала війна?
3. чи б’ються по-джентельменськи?

Публікує міжнародні договори, чим доводить відповіді на питання.

«Книга Марсова» і «Журнал ведення війни Північної» є все, що стосується Північної війни.

Друга чверть XVIII ст. – час становлення.

1. з’явилися нові проблеми:

- утворення давньоруської держави;

-походження словян;

- історія Русі доваряжського періоду;

-історія освіти.

2. публікація документів

3. зявляються праці з географії, статистики, торгівлі і ремесла.

4. початок дискусії з проблеми норманського питання. Сформувалися 2 напрями:

- національний(автохтонний)

-норманістський(перша пол. XVIII ст.)

 

 Історична думка в Україні і Росії в першій чверті 18 ст.

1708 р.  Петро І доручив директору Московського друкарського двору – Ф. Полікарпову написати російську історію, починаючи з Василія ІІІ, і у 1715 р. написав, але праця не сподобалася царю (бо мало про новітні часи).

Незалежно від Полікарпова, секретний шведський посольства Олексій Манкієв пише – «Ядро русской истории» - 7 книг.  Характеристика роботи - з найдавніших часів до початку 18 ст. Перша багатотомна праця, в 1-й книзі порушувалося питання про похід руського народу до варягів, їх прихід. Російська історія викладалася на фоні всесвітньої, намагався критично осмислювати належні документи. Полемізував з істориками, які вважали, що слово «словянин» від латинського «раб», походить від слова «слава». Прихильник абсолютизму, негативно ставився до селянських рухів.

Найбільше праць присвячено Північній війні і Петру І.

Борис Куракін, родич царя, працю присвятив Петру – багато цінних деталей і характеристик; про реформи писав «по гарячих слідах».

Петро Шафінов (барон) – невелика праця про Північну війну: «Осуждение какие законные причины царя Петра I проч. к началу войны против Карла XII, короля шведского шлем». Складався з 3 питань і 3 відповідей:

1. які законні причини початку війни, багато документів, які свідчать, що балтійське узбережжя здавна російське

2. хто винен, що війна така довга (наприкінці 1715р.)

3. чи дотримувалися сторони «правил війни».

«Книга Марсова» 1713р. – альбом про Пн. війну: схеми, плани, карти, укази. «Журнал Северной войны» - хроніка події. Ці праці перевидані за кордоном.

 

Нова проблематика в працях  Крістініна, Чулкова і Голікова:

Крістінін В. В. (1729-1795) -син купця. Основна проблематика його праць – історії Росії і Півночі. Автор багатьох невеликих праць, в яких вперше порушує багато питань регіональної історії. Відстоює:

1. Висловлює думку, що рушієм прогресу є освіта, наука;
2. Людьми що рухають прогресом є купці, промисловці.

Праці: «Історія Архангельська», «Про зовнішню торгівлю при Петрі І», «Исторические начатки о двинском народе», «История кологор».

«Исторический опыт о сельском старинном домостроении двинского народа в Севере». – це перша спроба вивчити історію династії селян промисловців. Його цікавила тема: як із простого селянина виростали промисловці. Для цього він використовував матеріали домашніх архівів. Він дослідив історію сім’ї Вахоніних, Нєгодяєвих за 213 років. 

Прослідкував як сім’я Вахоніних, Нєгодяєвих перетворилась із селян у крупних промисловців. Започаткував історію посадського населення.

«Історія Архангельска» та «Історія Холмогор»:

1. Причина виникнення міст;
2. Розвиток торгівлі і промисловості;

Критикує міську адміністрацію. Започаткував історію регіональну.

 

Чулков Михайло Дмитрович (1740-1793) – різночинець. Людина надзвичайно широко освічена, видавав сатиричний журнал, збирав і публікував російські народні пісні та казки. Зачинатель роману в російській літературі. Відомий ідеолог купецтва. Автор великого за розміром дослідження «историческое описание российской комерции…», праця 7 томів, - 21 книга. Опубліковано у 1870 роках.

1-5 том. – торгівля Русі-Росії через найвідоміші порти, 6-й том – внутрішня торгівля  (ярмарки, торги), 7-й том – лексикон купеческий (словник). Під комерцією тоді розуміли: торгівлю, промисловість, кредит, шляхи сполучення.

Це перша праця в російській історіографії у вузькому розумінні. Наводить багато документів, 4/5 документи, 1/5 текст Чулкова.

Найважливіші особи в Росії – купці, які заслуговують підтримки уряду. Чулков вважає, що торгівля була одним із занять в давні часи. Пише, що торгівля сприяла виникненню міст, ремесла. Ремесло почало в Росії із 14 ст. праця проводить ідею освіченого абсолютизму, ідеал для нього Петро І.

 

Голіков І. І. (1735 - 1801). Син купця. Багато їздив. Зібрав 1,5 тис. документів. 30 томів праця «дияния Петра Великого мудрого преобразователя России».

 

 

 

Історичні погляди М. В. Ломоносова.

Боротьба проти норманської теорії:

М.Ломоносов (1711-1765).Видано академічне видання «Ломоносов М.В, Полное собрание починений» М.1952-1982, Т 1-11.

1749р. Міллер подав дисертацію «О происхождении племени и народа российского»,де проводить норманську теорію. Дійшло 4 рецензії Ломоносова на дисертацію,де критикував Міллера. Дисертацію вирішено спалити.

1751р.- Елизавета Петрівна доручає Ломоносову написати Історію Росії.

1763 р. – починає друкуватись його історія «Древняя российская история» доведена до 1054р. – смерть Ярослава Мудрого.

Ломоносов говорить про автохтонність слов’ян окреслив ареал розселення всіх слов’ян.

1. - публікує «Краткий российский летописец» з 3-х частин:

1. Короткий нарис Русі – Росії із слов’ян до Рюрика. Гімн слов’янам
2. Відомості від київських князів до Петра1
3. Історія шлюбних зв’язків Рюриковичів із закордоном.

 

 

Історичні погляди М. І. Новікова:

Новіков (1744-1818 рр.) дворянин, вчився у гімназії в примосковському університеті. У «Московских ведомостяк» його прізвище у кращих списках гімназії. Через деякий час його виключили за лінивість і прогулювання. 1/3 друкованої продукції видавав Новіков.

1772 року видає «Опыт исторического словаря о российских писателях». Прихильник освіченого абсолютизму, вважав, що рушієм прогресу є освіта, наука, мораль. Мета написання «Опита…» понад 300 прізвищ від Нестора Літописця до діячів 18 ст. Виступає проти французів. У якійсь мірі ідеалізує абсолютну монархію. Висунув 8 правил публікації документів.

 

 

 

Внесок німецьких вчених в розвиток історичної думки в Росії:

Байєр Готфрід Зігфрід (1694-1738). Закінчив Кенінгзбергський університет. Досконало вивчив латинську, знав краще ніж німецьку. Зацікавився історією Сходу. Знав з цього предмету дуже багато. Але багато працюючи підірвав собі нервову систему.

1725 року приїжджає в Петербурзьку академію і очолює кафедру старожитностей. Одержує 600 карбованців у рік і казенну квартиру. Захопився Китаєм. При академії видавалися записки (коментарі). Байєр вів у них історичний відділ. Не знав російську мову. Зосередився на публікації іноземних джерел з історії Росії (греко-латинська). У «Коментаріях» було опубліковано багато праць з історії Росії про скіфів та варягів.

Байєр – основоположник норманської теорії. Він взяв «Повісить временних літ» - запис у Нестора під 862 роком – вигнали чудь, словени, кривичі і весь варягів за море і недали їм данину і стали самі володіти. Розбрат пошукайме собі князя і пішли за море до варягів, бо так звали тих варягів Русь. Покликали княжити і володіти ними.

Праця «Про варягів» заклала наріжний камінь норманської теорії.  Байєр заперечує тезу про прикликання варягів із Прусії. Ця теза була поширена у руських літописних зводах 14 століття.

Байєр казав: «Варяги із Скандинавії і Данії – це воїни безпосереднього походження, союзники русів і наймалися до русів». Потім теза про те, що варяги – скандинави підвердили німці.

Міллєр (1705-1783). Закінчив Лейпцігський університет. 1725 року приїхав у росію на запрошення Байєра. Спочатку вчитель академ – гімназії. 1731 р. стає професором. Залицяється до дочки радника академії Шумахера, але вона дає йому «гарбуза». Незнає російської мови.

1732 року пропонує АН видати збірники документів з історії Росії (з 1732 по 1765 рр.). виписки і переклади неопублікованих пам’ятників, які стосуються древньої історії Росії. Брав участь у Північній експедиції (1733-1743 рр.) Обслідував архіви більш ніж у 20-х містах Сибіру. 35 папок, портфелі Міллєра:

1. документи з історії Росії 17 ст.;
2. з історії Сибіру;
3. матеріали з географії, археології, етнографії та економіки Сибіру.

Міллєр склав докладний обширний план по вивченню географії Росії. Запропонував заснувати при АН спеціальний департамент для вивчення історії Росії, але АН на це не пішла.

Міллєр перший офіційно призначений історіограф. Написав «Історію Сибіру»:

1. документи ввів у науковий обіг вперше;
2. застосував метод наукової критики джерел;
3. виступає як археограф, написав «Степенную книгу».

«Про козаків». Дві опубліковані, дві ні за дорученням уряду.

1749 року створена комісія з академіків куди увійшов Ломоносов і Третяковський: реакція на дисертацію Міллєра була від’ємною.

Міллєр у спаленій дисертації доводить:

1. слов’яни прийшли на Дніпро з Дунаю;
2. що це переселення відбулось у уже християнські часи;
3. слов’ян з Дунаю вигнали волохи;
4. слов’яни поселились в країні зайнятій фінами;
5. що варяги не власне ім’я племені а прізвисько;
6. ототожнює Русь з варягами. Згідно з тезою,  що скандинави дали Русі царів.

У радянській історіографії Міллєр всіляко принижувався.

 Шльоцер А. Л. (1735-1809). Син сільського пастора. Рано осиротів, виховувався у старшої сестри. Багато читав. Закінчив Гетінгенський університет. Зацікавився Сходом, але небуло гроше. За допомогою Міллєра Шльоцер приїжджає

 в Росію (1761-1767) – адмінт АН. Вивчав російську мову. Запропонував план розробляти історію росії.

1767 році їде у відпустку на батьківщину і не повертається. Працює у Гетінгенському університеті.

Наукова  діяльність:

1. видає Руську Правду;
2. Судебник Іван Грозного;
3. перша друга частина літопису Никона;
4. видає німецькою мовою історію Росії до заснування Москви (1147). Обидві праці згодом переуклали на російську;
5. працював над текстом Повісті минулих літ 40 років. 1802-1809 видає німецькою мовою Повість временних літ в 5-х томах.

Згодом у 1809-1819 рр. у Росії переклали на російську мову у 3-хтомах «Нестор. Русские летописи на словянском языке». Посвятив цю працю Олександру І.  Шльоцер вважав, що автором повісті був Нестор.

 

 

 

Розвиток історичної думки Укр. в д. п. 18 ст. С. Ю. Десницького і Я. П. Козельського:

Основна риса української історіографії цього періоду – праці носять компілятивний характер.

Кінець 17-18 століть набуває популярності бароко – стиль мислення перехідної доби. Концепція сарматизму занепадає. Зате розвивається різновид у формі козаризму.

Десницький Семен Юхимович (1740-1789 рр.) вчився у Троїце – Сергіївській лаврі, потім у Московському університеті. Посланий на 4 роки у Глазговський університет за держаний кошт (Англія). Юрист повернувся у Москву і читав римське право російською мовою.

Десницький не залишив великих узагальнюючих праць, але залишив багато «слов і розсуждений».

На формування його поглядів зробили великий вплив західно-європейські просвітники. Прихильник монархії, але обмеженої сенатом. Для нього взірець: монарх, сенат із 600-800 чоловік (куди обиралися за принципом майнового цензу з усіх станів).

Вважав, що Росія повинна йти по шляху перетворення конституційної монархії. На його думку людство пройшло 4 етапи:

1. період простого звіроловства і збирання плодів природи;
2. період скотарства;
3. період землеробства;
4. состояние комерческое.

В основу клав суспільний поділ праці. Розглядає на фоні цих етапів процес утворення приватної власності і держави. На третьому етапі виникла приватна власність, найбільшого розвитку на була на 4 етапі.

Чотири стадії розвитку сім’ї. Вважає що найменше прав мала жінка на першому етапі, найбільше – на четвертому. Не признає матріархат. Вважає, що після появи нарівності система державного підкорення виникає:

1. в силу фізичної апереваги одних людей над іншими;
2. в силу того, що частина людей фізично слабкі;
3. у певної частини людей нагромаджується багатство.

Дотримується думки, що держави, які виникли внаслідок внутрішнього розвитку є міцними і вічними. Ті, що виникли штучно швидко розпадаються (Олександр Македонський).

Яків Павлович Козельський. Вища освіта, перекладач. Прихильник освіченого абсолютизму, такі ж погляди як у Десницького.

Тема 3.

 

Проблеми історії Росії і України в працях О. С. Пушкіна:

 

Олександр Сергійович Пушкін народився 6 червня (26 травня за старим стилем) 1799 року в Москві. Батько його, Сергій Львович (1771 -1848 ), походив з поміщицької, колись багатої родини.  Служив він в Московському комісаріаті, але службою не був заклопотаний. Мати Пушкіна, Надія Осипівна, уроджена Ганнібал, походила від Ганнібала, петровського "арапа", зображеного в романі Пушкіна «Арап Петра Великого».

Виховання Пушкіна було безладним. Французи-гувернери, що мінялися, випадкові вчителі не могли мати глибокого впливу на хлопця. Дитинство Пушкін провів у Москві, виїзджаючи на літо в повіт Захарово, в підмосковний маєток бабусі.

В 1810 році виник проект створення привілейованого учбового закладу - ліцею в Царському Селі, при палаці Олександра I. Пушкін, маючи впливові знайомства, вирішив відправити туди свого сина Олександра. В червні 1811 р. Олександр зі своїм дядьком поїхав до Петербургу і 12 серпня витримав вступний іспит. 19 жовтня було урочисто відкрито ліцей. З цього дня почалося життя ліцеїста Пушкіна.

Ліцей був закритим учбовим закладом, в нього було прийнято всього 30 учнів. Це були діти середніх малозабезпечених дворян, що мали неабиякий вплив на службі.

Кругозір Пушкіна у той час розширював П.Чаадаєв, що опинився в гусарському полку в Царському Селі і додержувався  вельми ліберальних настроїв, він вів довгі політичні бесіди з Пушкіним і зіграв неабияку роль в етичних поняттях Олександра. Згодом Пушкін присвятив Чаадаєву один з перших своїх політичних віршів.

В ліцеї Пушкін займався поезією, особливо французькою, за що він і отримав прізвисько "француз". Серед ліцеїстів проводилися змагання, де Пушкін довгий час брав гору. З російських поетів Пушкіна приваблював Батюшков і група письменників, що об'єдналися навкруги Карамзина. З цією групою Пушкін був пов'язаний через дядька, який був вхожий до неї.

В будинку Карамзина, який знаходився в Царському Селі, Олександр познайомився з Жуковським і Вяземським, їх вплив знайшов відображення у творчості Пушкіна починаючи з 1815 року.

Термін перебування в ліцеї закінчився влітку 1817 року. 9 червня відбулися випускні іспити, на яких Пушкін читав вірш "Безверие". Після закінчення ліцею Пушкіна було призначено в колегію закордонних справ, яка згодом (в 1832 році) перетворилася в міністерство закордонних справ.

Через місяць після початку служби Пушкін вже отримав відпустку до вересня і близько двох місяців провів в Михайлівському, псковському маєтку матері. Потім Пушкін три роки лишався в Петербурзі. Після ліцею в 1817 році Пушкін друкується в журналах, підбирає вірші для своєї збірки, працює над поемою "Руслан і Людмила", яку він почав писати в останній рік ліцею.

В березні 1819 року Олександр Сергійович вступає до літературного товариства "Зелена лампа", там за гулянками йде розповсюдження ліберальних ідей і критика олександрівського режиму. В цей період Пушкін написав політичні вірші: "Вольность" (1817 рік), "К Чаадаеву" (1818 рік), "Сказки" (1818 рік), "Деревня" (1819 рік).

Нерадикальність програми Пушкіна створила йому погану репутацію в уряді. Під ім'ям Пушкіна ходили цикли епіграм, направлених проти Олександра І, Аркачєєва та інших, але далеко не всі вони, належать Пушкіну. За два роки - 1818 і 1819 - Пушкін надрукував тільки шість віршів. В ці роки він писав "Руслана і Людмилу". В петербурзький період Пушкін вів марнотратне життя, відвідував світські салони.

Зібралася гроза, Олександр I вирішив розправитися з Пушкіним і заслати його до Сибіру або в Соловки, з”явилися навіть чутки, що Пушкіна було бито батогами у таємній канцелярії.

Завдяки клопотанню Карамзіна вирок було пом'якшено та прийнято рішення вислати Пушкіна в Катеринослав. Канцелярія була підпорядкована колегії закордонних справ, і, таким чином, заслання мало пристойну форму переадресації по службі.

11 травня 1820 р. Олександр Сергійович прибув у Чернігівську губернію.

Пушкін всебічно знав Україну, об’їздив її в семи напрямках, побував у 124 населених пунктах (міста, містечки, села, хутори, оселі на переправах через річки).

Уявімо собі українські міста і села сто шістнадцять років тому, які він проїхав за першим маршрутом у травні 1820 року: Добрянка, Борова, Буровка, Роїще, Чернігів, Горбова, Жуківка, Дрімайлівка, Ніжин, Почекін, Обичів. Ліси і болота Чернігівщини.

Після Обичева Олександр Сергійович в’їздить у Полтавську губернію: Прилуки, Махнівка, Пирятин, Іванівка, Лубни, Сотниківка, Хорол, Семенівка, Жуки, Рублівка, Кременчук. Дорога перерізала центр Полтавщини.

Переправившись через Дніпро дерев’яним мостом, Пушкін поїхав Катеринославщиною вже по правому березі річки. Через Верхнєдніпровськ, Романково, Карнауховку і в середині травня прибув на місце заслання до Катеринославу, де застудився і захворів. Тут треба було приступати до примусової служби. В бібліографічній літературі широко відомі епізоди зі спогадів лікаря Рудиковського та листів самого Пушкіна (катання по Дніпру, утікачі в кайданах, хвороба, зустріч з Раєвськими).

4 червня Олександр Сергійович їде з Раєвськими на Кавказ. Цей маршрут пролягав чудовим степом з могилами. Вони зупинялися на поштових станціях при Рябій могилі, біля Канцерополів, у колонії Неєнбурга. Біля Кічкаса – переправа через Дніпро. Згадки про острів Хортиця є в зошитах поета. Вони зупинялися в Олександрівську (тепер Запоріжжя), Павлівці (Комишувата), Оріхові, Карлівці, селищах Кінські Роздори, Бельмянське, Захар’ївське, Яр Комишуватий (Ксангуш) та у Маруполі.

Далі починався Північний Кавказ. На кавказьких гарячих водах (нині Пятигорськ) Пушкін провів два місяці - з 5 червня по 5 серпня 1820 року.

У вересні місяці Олександр Сергійович після Кавказа, Тамані, Чорного моря і Криму  через Перекоп, Каховку, Одесу, Тирасполь та Нові Дубоссари прибув до Кишинева. В листопаді того ж року йому вдається поїхати в Кам’янку на Київщину. На цей раз шлях його лежав через правобережну Україну. В Кам’янці Поет захворів і прожив у маєтку Давидових до початку березня 1821 року. У січні 1821 року Пушкін разом з Давидовими прибув до Києва на ярмарок. У Києві Пушкін написав, як це видно з автографів, три поезі: «Морской берег». «Красавица перед дзеркалом» і «Муза», після чого знову повернувся до Кам’янки. Тут 23 лютого була закінчена поема «Кавказкий пленник». Взагалі, перебуваючи у Кишиневі, Поет частенько приїзджає до Кам’янки, звідки у кінці квітня 1821 приблизно на місяць їде в Одесу. Тут у травні 1822 року було написано епілог і посвяту до «Кавказького пленника». Повернувшись з Одеси, Олександр Сергійович у грудні того ж року подорожує Бессарабією. В 1822 році, листопаді місяці, ще раз їде в Кам’янку тим же шляхом через Новомиргород. Цієї осені він написав там вірш «Адель». В липні 1823 року Пушкін переїхав на службу в Одесу, де захоплено працює над «Євгенієм Онєгіним»та пише біля 20 відомих нам ліричних віршів та політичних епіграм. Після цього за наказом генерал-губернатора Воронова прямує до Херсону і через 7 днів знову повертається до Одеси, але зі столиці прийшов царський наказ негайно вислати Поета в село Михайлівське Псковської губернії. І Олександр Сергійович, видавши розписку про те, що виконає наданий йому маршрут, не заїжджаючи до Києва 30 липня попрощався з Одесою. До Миколаєва їхав уже знайомою дорогою, а далі повертає на схід.

4 серпня 1824 року він залишив Україну. Поет у 1828 році написав «Полтаву», а 1829 року готує матеріали для написання історії краю: вивчає літературні джерела, збирає архівні матеріали, креслить карту України, читає фольклорні збірники, знайомиться з літераторами-українцями.

Незабаром сім'я Пушкіна виїхала з Михайлівського. В цей період його життя протікало досить спокійно, це був час посиленої творчості і історичних досліджень Пушкін займався сучасною історією, проводячи паралелі зі стародавньою.

Це відобразилося у його творах. В Михайлівському Пушкін продовжив роботу над романом "Євгеній Онегін" (було написано 4 розділи та в корені змінено план роману), закінчив роботу над поемою "Цигани", розпочату в Одесі. Останнім великим твором, написаним в Михайлівському, була жартівлива поема "Граф Нулін" (13 грудня 1825 р.).

14 грудня 1825 р. під час повстання декабристів Пушкін, що залишився в стороні від змови і розправи, сподівався на зміну своєї долі.

Уряд Миколи I шукав можливість обеззброїти Пушкіна. Для цього в Михайлівське був посланий таємний політичний агент Бошняк аби з'ясувати: що говорить Пушкін про уряд, чи не закликає він селян до збурення. Але нічого кримінального той агент не вивідав і тоді уряд вирішив інакше. У вересні Пушкін з фельд'єгерем був відправлений до Москви на побачення з Миколою I.

8 вересня 1826 р. Пушкін прибув до Москви в цей же день був представлений Миколі I. У результаті цього побачення: Пушкін отримав свободу пересування, але твори його надходили на перегляд за дозволом на публікацію самому Миколі I, а посередником призначався шеф жандармів Бенкендорф.

Політика уряду по відношенню до Пушкіна диктувалася прагненням привернути його на свій бік і спожити як глашатая казенних ідей.

З 1827 року Пушкін, живучи вільним життям, починає замислюється над можливістю сімейного. В ці роки находять до друку багато його творів. В цей час він пише незакінчений роман "Арап Петра Великого", продовжує писати "Євгенія Онегіна", пише поему "Полтава".

В Болдіно Пушкін дуже плідно працював. Він написав близько чотирьохсот віршів, 8-у, 9-у і 10-у глави "Євгенія Онегіна" але остання згоріла.. Також він пише в Болдіно близько 30 віршів, 5 повістей, декілька драматичних п’єc, а також багато критичних і публіцистичних статей, працює над маленькими трагедіями.

Перебування в Болдіно мало ще практичний результат, важливий для подальшої біографії Пушкіна. Тут він переконався в занедбаності маєтку Болдіно не могло давати прибутки та і доля поміщика його не приваблювала.. Він був "грамотій і поет" і Болдіно було для нього місцем творчості, а не поміщицьких турбот. Тут, в Болдіно, він написав багато критичних і публіцистичних статей. Значна частина його есе про власні твори належить саме до болдинської осені (1930 рік). Після повернення з Болдіна Пушкін заклав маєток і одружився. Весілля відбулося 18 лютого 1831 року в Москві.

Тоді ж, в 1831 році, Пушкін піднімав питання про дозвіл видавати політичний журнал і отримав його в липні 1832 року, але не скористався ним. Влітку 1831 року Пушкін доопрацьовує роман "Євгеній Онегін" та замислює "Дубровського" і "Історію Пугачева".

Збираючи матеріал для "Історії Пугачева" він їздив на місце битви, після чого в жовтні повернувся в Болдіно і провів там половину листопаду. Це була друга болдинська осінь, під час якої Поет закінчив "Історію Пугачева", написав "Мідний вершник", "Казку про рибака і рибку", "Казку про мертву царівну" і багато віршів, працював над "Піковою дамою".

 

 

Історія Запорізької Січі Південної України в наукових студіях А. О. Скальковського:

 

Антон Олександрович Скальковський (1808 - 1898).

Народився в Житомирі, хоч батько з поміщиків Київської губернії. Навчався Віленському та Московському університетах на медичному і юридичному факультетах.  Закінчив у 1828 році. Після генерал – губернатор Таврійський князь Воронцов запросив його до себе в Одесу, поставив на чолі статистичного комітету, прислужився, займався ремісничою археологією та статистичною справою. «Археология общей истории и древностей».

В Катеринославі в сараї знайшов – архів війська запорозького.

Праці на основі архіву і зібраних матеріалів:

1.   багато праць з історії Одеси;

2.   збірник документів – «История новой Сечи или последнего коша Запорозкого» 3 томи;

3.   займався історією гайдамаків, опублікував – «Наезды гайдамаков на Западную Украину в 18 веке» (1733 – 1768)  – цінні матеріали, приватні архіви польських поміщиків («Польське повстання 1830 року»). Негативна оцінка гайдамаччини єднала оправдання – боротьба проти католиків та мусульман.

Негативно оцінював  Запоріжжя. Схвалював скасування гетьманщини, не признав соціальне розшарування серед козацтва. Негативно оцінював рухи на Запоріжжі, коліївщини.

4.   Праці про зносини Запоріжжя із Кримом;

5.   Праці про колонізацію Південної України і Безсарабії іншими народами;

6.   Особливу цінність – «Статистичний опис Малоросії»  в 2-х томах.

Багато зробив у розвитку краєзнавства на Південній Україні.

 

Проблеми історії України в працях Срезневського:

Срезневський І. І. (1812-1880). Народився в Ярославлі. Потім батька перевели до Харківської губернії, закінчив історико – філологічний факультет. Тісно пов’язаний з гуртком харківських романтиків. 1838 року – професор, 1849 року – академік. Живучи на Україні обійшов все Лівобережжя. Зібрав багато матеріалів і в 1831 році видав в Харкові «Український альманах» - твори і українською і російською мовами, порушив проблеми  вивчення історії України.

1833-1838 рр. видавав збірник «Запорозкая старина» - 6 випускі.  Зібрані цінні документи з історії України до 17 століття: думи, легенди, пісні та інші. Вказував у передмові на необхідність вивчення історії України, яке широко використовувалося Костомаровим   для написання праці «Богдан Хмельницький». Потім виявилося, що багато пісень видумав сам (Костомаров «Купою гною»).

Подорожував по землях де жили слов’янські племена – три роки (Прусія, Саксонія, Галичина, Закарпаття). З 13-го по 17 липня 1842 року був на Закарпатті, через яке їхав до Пряшева – через Великі Лучки – Ужгород – Мукачево – Нижні Ворота.

1852 році видав працю «Русь Угорская» - у праці давав характеристику населенню, описував побут, звичаї, мову.

 «Скептична школа» М. Т. Каченовський:

Скептична школа виникла в першій половині 19 ст. Її засновником є Каченовський. Школа формувалася під впливом німців Нібура і Гегеля. Нібур написав «Римську історію» в 3 томах – він також є засновником критики джерел на Заході.

Основні положення:

-    Ставитись до історії як до науки;

-    Зовнішня і внутрішня критика джерел;

-    Історико порівняльний метод;

Скептики безпідставно піддавали сумніву «Повість». Були антинорманістами, підтримували Еверса – хозарія. Школа – один із етапів формування буржуазії.

Каченовський (1775-1842). В історії кожного народу є «недостовірний період» він перший  критикував праці Карамзіна. Прихильник єдності історичного процесу всіх народів. Стаття «О баснословном методе российской истории». Руську Правду вважав запозиченою із Скандинавії. Проводив ідею, що Русь – Росія залежна від Західної Європи.

Арцебаше Микола Сергійович – учень Каченовського. У своїх працях застосував метод критики джерел «Замітки з приводу праці Карамзіна» - звинувачує Карамзіна в:

1.   надмірному довір’ї до джерел

2.   піднесений стиль;

3.   маса приміток і фактичних помилок;

4.   вимагав критики факту;

5.   максимальної точної передачі тектсту документа.

До скептичної школи належав Осип Максимович Бодянський. Скептична школа проіснувала недовго.

 

 

Внесок Я. М. та О. М. Марковичів в розробку історії України:

Відкривався ряд університетів, посилювався інтерес до старовини. Гурток «Харківських романтиків» (Сризневський І. На західно – українських землях історик Зубрицький.)

Яків Михайлович Маркович (1776-1804 рр.) Для обох інтерес до історії, етнографії, статистики.

«Записки о Малоросии» видав в 1798 році (98 ст.) лише перша частина; другу не написав. Багато уваги у вступі приділяв джерелам, вимагає критичного підходу власне історії України і подає з найдавніших часів до Ярослава Мудрого.

Проблеми:

1.   походження слов’ян, вважав їх автохтонами;

2.   їх основне заняття землеробство, торгівля, скотарство;

3.   до 13 ст. всі східні слов’яни мають спільну історію.

Маркович О. М. закінчив Харківський університет. Склав проекти звільнення селян. Прихильник буржуазного розвитку України в історії Росії. Опублікував матеріали сімейного архіву, документи про соціально – економічні відносини 18 ст.

«Записки про Малоросію» інтерес до етнографії.

«Матеріали про історію станів Чернігівської губернії», про кріпацтво, яке засуджує, про дворянські стани, не визнає феодалізм на Україні. «Об истории мест Левобережья».

 

 «Історія Малоросії» М. А. Маркевича, її джерельна база та наукова цінність:

Маркеви М. А. (1804-1860). Історик самоучка,м поет, музикант, композитор. Із Чернігівщини. Знайомий з Пушкіним. В 1831 р. випустив «Украинские мелодии». Основна праця «Истоория Малоросии» (1838 р. в 5 томах). Структура праці:

1-2 томи – основний текст;

3-5 томи – документи.

Схема «Истории Малоросии»:

1.   слов’яни автохтони;

2.   норманісти;

3.   Київська Русь – українська історія;

4.   ліквідація Січі – нова віха;

5.   великороси молодші брати малоросів;

6.   Україна під Литвою;

1843 – ґрунтовна рецензія Белінського на працю.

М. О. Полєвой і його концепція в історії Росії:

Полєвой М. О. (1796-1846 рр.) Російський критик, журналіст ,історик. Зробив спробу дати комплексну історію Росії, говорячи про буржуазний розвиток. Заснував Московський Телеграф. З 1825 по 1834 рр. вийшло 200 випусків.

У 1829 році на сторінках газети пише рецензію на працю Карамзіна. Вважав його істориком попереднього покоління. Завдання історії, основна ідея – у прийнятті тези про всесвітньо історичний процес. Всесвітню історію – порівнював з великим колесом.

Праця «История руського народа», 6 томів. В основу поклав розвиток народного начала. Описував внутрішнє життя народу, побут, звичаї, російську історію народу. Держава почалась пізніше.  Признавав феодальні відносини. Вимагав критичного ставлення до джерел. Багато уваги приділяв історії міст. Намагаючись підкреслити зв’язок історії Росії з всесвітньою іст. виділяє періоди:

1.   862-1054 – норманська феодальна система;

2.   1055 – 1224 – сімейний феодалізм;

3.   1224-1462 – татаро – монгольське іго;

4.   1462-1722 – єдинодержавство;

5.   від Петра;

Недолік: пише історію як журналіст.

 

Історичні погляди слов’янофілів:

Позиції слов’янофілів:

1.   історія слов’ян і історія народів Європи різна;

2.   в слов’ян відсутні конфлікти;

3.   заперечення загальної закономірності історичного розвитку;

4.   прийняли тезу про прикликання варягів;

Сильна сторона:

1.   вимагали вивчити внутрішнє життя народу, фольклор, етнографію;

2.   вживали німецький романтизм;

3.   в народі шукали національний дух.

Лідерами були вихідці із дворян: О. Хом’яком, П. Кірієвський, К. Аксаков, І. Біляєв, О. Попов.

О. Хом’яком (1804-1860 рр.) вважав, що особа може розкритись через віру в православ’я. Відхід до католицизму, занепад у Європі. Визнавав природність історичного процесу.

Два типи історичного розвитку:

-    начало необхідності;

-    начало свободи.

Кірієвський П. В. (1808-1856). Захопився народною словесністю. Вивчення історії народів.

Асаков К. С. (1817-1860). Центр його уваги - російська община. Слов’янофіли ідеалізували родову общину і слов’янські народи. За ними два шляхи розвитку:

-    шлях внутрішньої правди (східні слов’яни);

-    шлях зовнішньої правди (західна Європа).

Ідеалізували історію Росії до Петра професори історики, слов’янофіли:

Біляєв І. Д. (1810-1873), праці з історії станів. Праця «Крестьяне на Руси» (1859). Вважав, що до 18 ст. селяни були вільними. Кріпосне право розглядав як юридичне.

Попов О. М. (1821-1877), праці з історії війни 1812 року. Видав два томи про С. Разіна «Дело Новикова и его товарищей».

 

Криза дворянської історіографії в Росії. Офіційний напрям(перша половина ХІХ ст.):

В першій чверті 19 ст. сформувався офіційний напрям, що відстоював існуючий режим. Був проти змін. Найвидатнішими істориками цього напряму були Погодін, Устрялов, Корф, Михайловський-Данилевський.

Погодін М. П. (1800-1875 рр.) син кріпака. В 26 років професор російського університету. Очолював кафедру. Норманіст. 1835, 1838, 1840 відвідував Львів з метою заснувати Погодінську колонію москвофілів.

Програмна праця «О происхождении Руси» (1825 р.) де дякує Карамзіну. Погляди не послідовні. Вважав, що розвиток людства єдиний процес Росії. Основні літописи знав напам’ять. Розробив математичний метод. Історію Росії ділив:

1.   862 – до монголів;

2.   Монголи – Іван ІІІ;

3.   Іван ІІІ – Петро.

Устряло М. Г. (1805-1870). З різночинців. Закінчив Петербурзький університет. Опублікував кілька серій щоденників і іноземців початку 13 ст.  Критикував Карамзіна, але виклав його концепцію.

З 30-х рр. прихильник теорії офіційної народності:

1.   православ’я;

2.   само державність;

3.   народність;

Мав намір написати Історію Петра І в 10 томах. Написав 6.

Корф М. А. (1800-1876 рр.). Закінчив у 1817 році Царсько – селянський ліцей. Працював у другому відділі Сперанського. 1848 року за дорученням Миколи І «Вошшествие на престол Николая І». це перша праця з історії Декабризму, де ідея що декабризм прийшов із заходу.

Михайловський – Данилевський О. М. (1790-1848 рр.). військовий історик, ад’ютант Кутузова. Після війни спеціаліст війни 1812 року. Ввів в обіг багато документів.

 

    «Історія русів».  Її місце в українській історіографії:

Дискусії, щодо авторства і чому написаний О. Пріцак (1818-1824)перша чверть 19 ст. твір колективний характерний одного з патріотичних товариств (різний стиль , певна не послідовність)

До 1846р. ходив у списках, вважався напів історичний, напів літературний твір, вперше список знайшли в 1828р., оригіналу немає. Вперше видав О.Бодянський в 1846р. Ввели автором ректора Києво-Могилянської академії Кониський. Погляди суперечливі, непослідовні особливо щодо селян. Хронологічні рамки – найдавніші часи до 1769р. Проблеми:

1.   Автохтонність східних слов’ян

2.   Їх зв’язки із західними слов’янами

3.   Історії України під Литвою і Польщею

4.   Визвольна війна, воз’єднання, роль Хмельницького

5.   Соц.-ек. Процеси на Україні в 18 ст.

6.   Історія України, як складова частина історії Росії

7.   Мазепа- негатив

8.   Історія козацтва – висока оцінка

9.   Заклик до відновлення гетьманського устрою

10. Виступ проти Малоросійської колегії

 

 «Державна школа». К. Д. Кавелін:

Державна школа сформувалася у другій половині 19 ст. в основі історії розвитку Росії покладено розвиток самодержавства. Засновники Б. М. Чичерін ,К. Кавелін. Теоретичною основою державників була реакційна сторона вчення Гегеля про державу (ідеалізація).

Відступили від положень Соловйова, від прогресивних висновків.

Основні положення:

1.   Держава – рушійна сила Російської історії;

2.   Причина цього – природно – географічний фактор;

3.   Відмовились від ідеї внутрішньої закономірності розвитку Росії;

4.   Заперечували єдність історії розвитку всіх народів. Протиставили історію Росії і Західної Європи;

5.   Висунута ідея закріпачення і розкріпачення станів державою;

Держава в інтересах всіх закріпачена. Висунули тезу:

1.   На заході панує начало права, в Росії – сила влади;

2.   На Заході все виростає з низу, в Росії – все насаджується зверху;

3.   Велику роль в історії Росії зовнішнього фактору: варяги, петровські перетворення.

Кавелін К. Д. (1818 – 1885 рр.) - історик, правознавець. Працював професором. Західник. Його діяльність два періоди:

1. До реформи 1862 р.

2.   Після реформи 1862 р.

1855 року написав «Записку про звільнення селян», пропонував звільнити селян землею, а держава мала компенсувати поміщикам гроші за землю.

1862 рік опублікував «Дворянство и освобожление крестьян». Конституцію вважав передчасною.

1868 р. – «Краткий вигляд на русскую историю», «Мысли и заметки к русской истории».

Ідея державної школи в праці «Взгляд на юредически быт в древней России».

Кавелін запозичив у Гегеля ідею про вирішальну роль держави. Держава – вища форма суспільного життя, завершальний етап у історії Росії. Держава пройшла еволюцію:

1. Державні відносини;

2.   Вотчинні відносини;

3.   Державні;

Торкався проблеми общини, вона революціонізує. Община – основна майбутня держава. Праці Кавеліна зіграли позитивну роль, висновки суперечливі.

 

 

Бантиш-Каменський  Дмитро Миколайович(1788-1850)

Син археографа, закінчив Московський університет, працював у батька в Москві в архіві, знав багато іноземних мов. Основна праця: «История Малой России»(1822 р., 4 томи).

Подає 9 портретів українських гетьманів, 20 документів.

Характеристика роботи – з найдавніших часів до скасування гетьманства. Дуже солідна джерельна база для свого часу.

Проблеми:

- автохтонність українства.

- коротко про литовсько-польські часи

- були докладно описані 1654-1764 рр.

- чи не перший приділив увагу історії суспільної думки в Україні (І.П. Котляревський).

Має працю про Мазепу, доповідь Пушкіну по історії Пугачова.

 

 

Роль О. М. Бодянського в розвитку української історіографії.

Осип Максимович Бодянський (1803 -1876) – народився на Полтавщині, закінчив історико-філологічний факультет Московського університету, слухав лекції Каченовського, товаришував із Белінським і Герценом. Знав багато словянських мов, скептик.

Руси – походять від тюркського племені, що жили на берегах Азовського моря та нижній течії гирла Дніпра. «Слово … » як скептик – не раніше 14 ст. Історію Київської русі оцінював скептично.

В 1837 р. – дисертація «О народной поезии словянских племен». Одержав відрядження до балтійських словянських країн. Очолив кафедру «словянского наречия». Зблизився з Максимовичем і Погодіним. В народній поезії вбачав найяскравіші прояви національного характеру, церковно-словянська мова – прамова всіх словян. В основі української сучасної – політична говірка. Секретар МОИДР, редагував ЧОИДР (1845-1876) з перервами, опублікував понад 30 документів з історії України: «Історія русів» Рігельшама, Головацького, Зубрицького, козацько-старшинські літописи.

 

 

 

 

Проблеми історії Росії в працях Бориса Миколайовича Чичеріна(1828-1904)

 

Історик, теоретик держави і права, публіцист, філософ. З поміщицької сім'ї з Тамбова. Закінчив юридичний факультет Московського університету. Магістерська дисертація «Областные учреждения в России в XVII в.», докторська «О народном представительстве». У працях доводив передчасність російського конституційного ладу.

Великий вплив на нього зробили Еверс (інтерес до історії державних відносин в Росії, історія державних установ і правових норм, історія соціальних відносив в російській державі. Це все тлумачилося в юридичній площині) і Гегель.

На думку Чичеріна,  держава – це союз людей, об’єднаних правом, який управляється верховною владою з метою досягнення загального блага.

Під загальним благом розумів здійснення морального порядку – держава визначає і захищає громадські права. Найсприятливіша форма реалізації цих благ – конституційна монархія.

В ряді своїх праць озвучує основні вимоги лібералізму:

1. свобода совісті

2. свобода віл кріпосної залежності.

3. свобода суспільної думки.

4. свобода книгодрукування

5. свобода викладання.

6. публічність(відкритість) усіх урядових дій і бюджету

7. публічність і гласність судочинства.

Розглядав етапи розвитку російської держави:

І. союз кровний(родова теорія Еверса)

ІІ. В 12 ст. союз кровний змінився союзом «гражданським»

ІІІ. Епоха Петра – союз державний.

В ряді своїх праць розвиває думку і обґрунтовує думку про закріпачення і розкріпачення станів: оскільки держава грала домінуючу роль в житті суспільства, то вона дбала про всі стани і кожен стан був прикріплений до певних галузей.

Якщо держава закріпачила всі стани, то тільки держава має право їх розкріпачити.

«Обзор истории развития сельской общины в Росcии».  

1.Висловлює думки, полемізуючи з слов’янофілами (мав рацію, що не лише в Росії була община)

2. мав рацію, бо твердив, що община розвивається.

Помилявся, бо вважав, що общину створює держава з фіскальною метою.

Праці державників мали позитивне значення, оскільки було опрацьовано і опубліковано велику кількість документів з історії державного правління.

 

 

 

 

Розробка основних засад буржуазної історіографії Йоганом Філіпом

Густавом Еверсом(1781-1830)

За порадою Шльоцера, приїхав в Росію. Викладав, а невдовзі став ректором.

Праці:

-        «О происхождении Русского государства»

-     «История русов»

Він є основоположником так званої «родової теорії».

«История русов»:

1.    антинорманіст.

2.   до приходу варягів у східних словян було своє політичне об’єднання, а значить, не вони (варяги) – творці держави

3.   нормани були військовими найманцями руських князів

4.   висунув думку про те, що південні слов’яни мали тісні зв’язки з Візантією

5.   багато уваги приділив внутрішньому життю слов’ян(побут, культура)

6.   заперечує твердження про те, що багато статей «Руської правди» мають скандинавськими

Недоліки:

-        в цілому, висунувши ряд проблем, повторив принципи дворянської історіографії

-     не зумів використати методи критики

«История русов» починається з 1552 р.

Він вважав, що стародавня історія – до Петра І. Від Петра І – нова історія.

2-й том не написав, не встиг.

Його праці базуються на:

1.    опубліковані джерела з історії Росії

2.   праці російських істориків 18 ст., але на ці праці не посилався.

Праця написана подібно до літопису. Застосовує історико-генетичний метод.

1826 р. – другий період його діяльності. Публікує «Древнейшеє право русов» німецькою мовою.  Розвиває так звану «родову теорію». Вона передбачала внутрішню еволюцію у розвитку держави (органічного розвитку).

Згідно теорії, на Русі існували додержавні форми правління.

Теорія:

Сім'я->рід->плем’я->народність->держава.

Теорія не була зразу сприйнята, а через 20 років. Її підняв і обґрунтував Соловйов С.М.  Ця теорія підірвала принцип норманської теорії.

 

Історичні погляди Герцена:

Герцен Олександр Іванович (1812-1870). У 40-х роках головна увага Герцена була направлена на розробку теоретичної основи історичної науки.

Суспільно-політичне значення історичної науки Герцен бачив в тому, що вона повинна допомагати виясненню сучасності і перспективи історичного розвитку. Як і Белінський Герцен бачив завдання історика в тому,щоб встановити об’єктивні закономірності історичного розвитку. Герцен підкреслював непереборність нового в історії.

Герцен не переборов ідеалізму в розумінні історії,але його теоретичні узагальнення не були абстрактними формулами. Вони ґрунтувались на уважному і глибокому вивченню соціального розвитку.

З початку 50-х років в центрі уваги Герцена були питання вітчизняної історії, висвітлення яких давало йому можливість відкрито вести боротьбу з самодержавно-кріпосницьким ладом.

Герцен розглядав історію Росії як історію народу, а не самодержавно-поміщицької держави. Основну причину  незадовільного вивчення російської історії він бачив у неправдивих принципах дворянсько-буржуазної історіографії.

В 40-х роках головну увагу Герцена було направлено на розробку теоретичних основ  історичної науки. Із всіх питань його найбільш цікавило питання загальної історії. Ідеалістичний характер історичних поглядів Герцена в 40-х роках знайшов своє вираження в трактуванні ним розвитку людства як процесу духовного збагачення. У відповідності з цим він ділив історію людства на періоди:

1. Класичний

2.   Романтичний

3.   Реалістичний

Після революції 1848 р. він починає розробляти утопічну теорію «російського соціалізму». Як і Белінський, Герцен самою спільною періодизацією російської історії  вважав її поділ на:

1. Допетрівський

2.   Після петрівський

Цю періодизацію Герцен поклав в основу своєї узагальнюючої історичної праці «О развитии революционных идей в Росии». Герцен перевидав «Путишествие из Петербурга в Москву» А. Н Радищева (1858р.) і вперше опубліковані : записка князя М.М. Щербатова «О повреждении нравов в Росии». Крім того,ним були видані 2-ва випуски «Исторических зборников» с(1859  і1861рр.), Які містили матеріли  по історії Росії(18-19 століття.).

 

 

М. М. Карамзін – представник російської

офіційної історіографії першої чверті 19 ст.

Карамзін Микола Миколайович (1766-1826 рр.).

-   Карамзин Н. М. «Сочинения в 2-х томах». Т-1. Ленінград 1784 г.

-     Крамзин Н. М. «История государства российского». М. 1988 г.

Народився в місті Симбірськ, дворянин. Не мав вищої освіти. Закінчив Московський пансіон. В кінці 70-х років подорожував по Європі. Після повернення написав «Письма руського путешественника».

Формування поглядів: великий вплив на нього зробило французьке просвітництво, він переконаний монархіст. Вважав, що рушієм прогресу є поширення освіти і мораль. Розвиток освіти і моралі поклав в основу періодизації людського суспільства:

1. первісний стан;

2.   часи варварства;

3.   часи освіти.

Ідеал для нього – освічений монарх. В 1803 році подає заяву на ім’я Олександра І з проханням призначити його офіційним історіографом, це і сталося 31 жовтня 1803 року.

Він написав і видав «Историю государства Российского», 12 томів, праця незавершена (від найдавніших часів до 1612 року). У 1812 році переїхав у Петербург. Пушкін назвав його «первым нашим историком и последним летописцем».

Для написання праці «История..» використав близько 350 джерел, зокрема 40 літописів (Іпатіївський, Троїцький).

Карамзін дотримувався думки що основою російської держави є самодержавство. Історія – вчителька життя.

У передмові сказав, що російська історія поділяється  на 3 періоди:

1. стародавній (до Івана ІІІ);

2.   середній (від Івана ІІІ до Петра І);

3.   новий (від  Петра).

Характерною ознакою цих періодів є:

1. система уділів;

2.   єдиновладдя;

3.   зміна громадянських звичаїв;

Насправді ж поділяв історію Росії на 6 періодів:

1. від прикликання варягів до Святополка Володимировича (862-1015) – розквіт держави;

2.   від Святополка до Ярослава (1015-1238) – занепад самодержавства, розпад держави на уділи, період князівських чварів, татаро-монгольське іго.

3.   1238-1462 – Іван ІІІ – падіння Російської держави, пануванняі татар, відродження Росії. В об’єднавчій політиці московських князів було: становлення єдинодержавства на Русі(збирання земель), утвердження самодержавства великих князів (збирання податків).

4.   Іван ІІІ, Василь ІІІ (1462-1533). При Івані ІІІ ліквідовано залежність від монголів, завершився процес ліквідації державної роздрібленості, повністю утверджено самодержавство.

5.   Іван ІV, Федір Іванович (1533-1598)

6.   1598-1612 «Смута»: загроза державі Росія стояла на краю загибелі.

Карамзін і норманіст(писав про прикликання варягів у 862р.), і не норманіст ( варяги стояли на нижчому культурному рівні, ніж автохтонні слов’яни).

В 5 томі є глава «зло имеет и добрые следства». Якби не татаро- монголи, то Русь захопилиб чи Польща, чи Шведи, а так русь об’єдналася.

« Ефект Карамзіна» :перша половина сторінок у 1 томі- популярна історія, 2-га половина сторінок- суто документи.

У 1810 році на прохання сестри Олександра І Ольги пише працю «Записка о древній и новой Росии» - це ніби продовження Історії Росії від часів Романових. Основні проблеми:

1. При царюванні Романових йде поступове зближення Росії з Європою.

2.   Ліквідація смутми призвела до відродження Російської держави

В принципі схвалює реформи Петра але засуджує ліквідацію патріаршества, підпорядкування церкви державі, табель про ранги, перенесення столиці в Петербург, те що ламав старі звичаї.

Катерину ІІ критикував за те, що не радилась з аристократичною частиною дворянства,схвалював зовнішню політику.

 

Історія України та Росії в працях В. Г. Белінського:

Народився в м. Свеаборгу в родині флотського лікаря. Вчився в Чембарі (тепер — м. Бєлінський) у повітовому училищі і в Пензенській гімназії. 1829 вступив до Моск. університету, з якого за написання антикріпосницької драми «Дмитро Калінін» був виключений (1832). Працював у журн. «Телескоп» та газ. «Молва» (1833—36), де були надруковані його перші статті — «Літературні мрії» (1834), «Про російську повість і повісті п. Гоголя» (1835). Редагував журнал «Московский наблюдатель» (1838—39). В 1839 переїхав до Петербурга, очолив літ.-критич. відділ журн. «Отечественные записки». В 1846 разом з М. Щепкіним кілька місяців подорожував по Україні, в:двідав Харків, Миколаїв, Херсон, Одесу, побував у Криму. Порвавши з редактором журн. «Отечественные записки» Краєвським, перейшов у 1847 в журн. «Современник», став його ідейним керівником. Тяжко хворий, влітку 1847 виїздив у Зальцбрунн (Німеччина) на лікування, де написав славнозвісний «Лист до Гоголя». Помер Бєлінський у Петербурзі від туберкульозу, похований на Волковому кладовищі.

Творчість Бєлінського поклала початок формуванню революційно-демократичного напряму в передовій російській культурі 19 ст. Революційно-демократичні й матеріалістичні погляди його розвивались під впливом антикріпосницького руху в Росії та революц. подій на Заході, в боротьбі проти реакційної ідеології та бурж. лібералізму. У розвитку філософських і суспільно-політичних поглядів Бєлінський пройшов складний і суперечливий шлях — від просвітительства до революц. демократизму, від ідеалізму до матеріалізму. Приблизно до кін. 30-х рр. Бєлінський стояв на позиціях філософського ідеалізму, який привів його до тимчасового теоретичного «примирення» з реакц. суспільним ладом Росії. Демократична спрямованість поглядів Бєлінський різко суперечила цьому «примиренню». На початку 40-х рр. він пориває з ідеалізмом та просвітительством і переходить на позиції матеріалізму й революц. демократизму. Бєлінський піддав гострій критиці кріпосницькі порядки Росії, капіталізм і буржуазну державу; він доводив, що шлях до ліквідації кріпосницького гніту лежить через революцію. Б. відстоював принципи матеріалістичної філософії, критикував різні форми ідеалізму, обґрунтовував діалектичний погляд на світ. Бєлінський зазнав впливу ранніх праць К. Маркса, з якими він ознайомився в 40-х рр. В основі соціологічних поглядів Б. лежить визнання істор. закономірностей суспільного розвитку, вирішального значення народних мас в історії. Бєлінський прагнув створити революційну теорію, яка, на його думку, могла б стати основою докорінної перебудови існуючого суспільства. Він вірив у велике майбутнє Росії, пророче передбачав перетворення її у центр всього цивілізованого світу. Бєлінський був утопічним соціалістом і в поглядах на розвиток історичного процесу залишився ідеалістом. Проте він ближче за інших утопістів підійшов до матеріалістичного розуміння історії. Філософські й суспільно-політичні погляди Бєлінського мають істор. значення; вони, як і погляди Чернишевського і Добролюбова, лягли в основу бойової революц.-демократичної програми.

В літературно-критичних та естетичних поглядах Бєлінський ішов від ідеалістичного розуміння ролі мистецтва й літератури в житті суспільства до визнання активної ролі мистецтва у служінні інтересам народу. Був поборником реалістичної літератури, яка б розкривала життя народу, його прагнення. Бєлінський заклав основи революційно-демократичної естетики, утверджував ідею служіння літератури народові, батьківщині. Він виступав проти апологетів «самодержавства, православія і народності» в літературі, проти «чистого мистецтва», реакційного романтизму, дидактичної белетристики й псевдонародності літератури, боровся за реалістичний метод; живу дійсність, життя вважав основою мистецтва. Матеріалістична естетика Бєлінського, розвинута й продовжена Чернишевським і Добролюбовим, була найбільшим досягненням у розвитку домарксистської естетичної думки.

Бєлінський — один з засновників матеріалістичної історично-літературної науки в Росії. Найважливіші літ.-критич. праці: річні огляди літератури (1840—47), «Герой нашого часу» (1840), «Вірші М. Лєрмонтова» (1841), «Промова про критику» (1842), «Пригоди Чичикова або Мертві душі» (1842), „ «Паризькі таємниці» Е. Сю“ (1844), цикл статей «Твори Олександра Пушкіна» (1843—46). У них критик розкрив своєрідність і велич рос. літератури, визначив основні тенденції і закономірності її розвитку від Ломоносова до Гоголя, що полягали в утвердженні реалізму й народності. Бєлінський характеризував творчість Пушкіна як визначне явище російської культури, в якій органічно злились національні риси російського життя з передовими ідеями. Бєлінський розкрив творчу самобутність поета, назвав роман «Євгеній Онєгін» енциклопедією російського життя. В статтях про Гоголя дав рішучу відсіч критикам реакційного табору, що нападали на критичне спрямування його творчості і т. з. «натуральну школу», підкреслював викривальний антикріпосницький зміст гоголівської творчості. Виступаючи проти реакційних поглядів слов'янофілів і лібералів-західників, Бєлінський показував, що видатні рос. письменники, всупереч рабському схилянню перед західною культурою, критично засвоювали її кращі зразки, розвивали справді національну російську літературу. Сам Бєлінський високо оцінював творчість В. Шекспіра, П. Беранже, Ж. Санд, Г. Гайне, Дж.-Г. Байрона, стежив за розвитком слов'янських літератур, писав про міжнародне значення творчості А. Міцкевича.

Бєлінський категорично заперечував право українського народу творити власну історію.

В особливо різкій формі його антиукраїнські погляди прослідковуються у листі до 1847 року в листі до літературного-критика Павла Аннєнкова, в якій образливих слів були удостоєні українські письменники Тарас Шевченко та Пантелеймон Куліш.

Намагання спрямувати нову українську літературу у річище офіційної ідеалогії стали також причиною несправедливої оцінки поеми Т. Шевченка «Гайдамаки», якої він припустився в полеміці з редакцією журналу «Маяк».

ТЕМА 4.

Проблеми історії України в працях Олександра Матвійовича Лазаревського

Біографія

Народився у селі Гирівці Конотопського повіту Чернігівської губернії (тепер село Шевченкове Конотопського району Сумської області) в сім’ї службовця з дрібнопомісних дворян, предки якого належали до козацько-старшинського роду Лазаревських. Тут він прожив безвиїздно до 7 років.

Сім'я у Лазаревських була велика і через недостаток коштів не було змоги мати учителя дома для О.М. Лазаревського. Через це його в 1842 році відвезли до старшого брата Федора, який в той час був студентом Харківського університету.

В 1844 році він поступив на навчання в перший клас Конотопської повітової школи, де провчився до 1846 року. У лютому 1850 року Лазаревський був принятий до 3 класу Другої Петербурзької гімназії

1 серпня 1854 року Олександр Матвійович вступив на історично-філологічний факультет Петербургського університету, який закінчив у 1858 р. 15 вересня 1859 р. він був зачислений канцелярським урядовцем до Петербургського Губернського правління, але менше ніж через рік, 22 червня 1860 року перейшов урядовцем до Археографічної комісії, яка тоді існувала при Департаменті Міністерства народної освіти.

12 листопада 1861 року Лазаревский обраний членом губернського статистичного комітету, шро на той час були єдиною інституцією по губерніях, де могла проводитись науково-дослідницька робота з вивчення історії, етнографії та статистики відповідних регіонів.

7 червня 1865 року Лазаревського призначено на посаду губернського секретаря "по крестьянским делам Присутствия", а 21 червня того ж року й на посаду секретаря Чернігівського губернського статистичного комітету. В цей час він міг прийнятись за наукову та архівну працю і розгорнув її в широкому масштабі.

У вересні 1865 р. Лазаревський одружився з Катериною Федорівною Лащинскою.

Працюючи в архіві Чернігівської Казеної палати, О.М. Лазаревський відкрив там Румянцевський Опис Малоросії (який вважався втраченим), про що 16 листопада 1865 року зробив відповідну доповідь на засіданні Статистичного комітету.

7 листопада 1866 року був призначений членом Полтавського окружного суду.

З 1880 — у Києві він член судової палати. Член історичного товариства Нестора-літописця, один із засновників журналу «Киевская Старина».

Через своїх братів, особливо Михайла, був близко знайомий з Тарасом Григоровичем Шевченко. Лазаревський був присутній при ньому, коли наближався день смерті поета і бачив його за півдоби до кончини, описав останній день його життя, зібрав перші матеріали до історії дитинства поета і супроводжував тіло його до Канева спільно з художником Честахівським.

Лазаревський — автор близько 450 праць і статей переважно з історії Лівобережної України 17-18 ст. Головну увагу історик приділив дослідженню історії селянства — «Малоросійські посполиті селяни 1648-1788» (1866), козацької старшини і Шляхти — «Нариси дворянських родів Чернігівської губернії» (1868), «Нариси малоросійських фамілій» (1875-76), «Люди старої Малоросії» (1882-88), колонізації та землеволодіння — «Опис старої Малоросії» (1888-1902), адміністративно-судового устрою Гетьманщини — «Суди в старій Малоросії» (1898) та ін. Л. видав важливі документальні публікації: «Щоденник М. Ханенка» (1884), «Сулимівський архів» (1884), «Мотижинський архів» (1890), «Щоденник генерального підскарбія Якова Маркевича» (1893-97), «Любецький архів графа Милорадовича» (1898) та ін.

В основі історичної концепції Лазаревського лежала ідея народництва. В своїх працях історик підкреслював визиск українського селянства з боку козацької старшини і як результат — неприхильне ставлення до Гетьманщини та її діячів («Замітки про Мазепу», 1878; «Павло Полуботок», 1880). Зосереджуючись в основному на соціально-економічних проблемах, Лазаревський менше уваги звертав на політичний занепад Гетьманщини внаслідок колоніальної політики російського уряду. Це зумовило деяку однобокість історичної концепції вченого, що підкреслювала українська історіографія, хоча високо оцінила його вкладу розвиток історичної науки в Україні.

Заслугою Лазаревського є те, що він ввів у наукове користування велику кількість документів, архівних матеріалів, які мають велике значення у вивченні історії Лівобережної України другої половини 17-18 століть.

Дослідження історії

Здобув популярність, як історик. Саме він відкрив Рум'янівське «Описание Малороссии», що вважалося втраченим.

Лазаревський вів дослідження на території Лівобережної України. Найбільш відомі його праці: «Очерки малороссийских фамилий», «Малороссийские посполите крестьяне (1648-1783 гг.)», «Описание старой Малороссии» та ін. Саме він відкрив дворянські фальсифікації історії України (спираючись на архівний матеріал).

Бібліографічна діяльність

Щодо бібліографії, то вчений почав нею займатися ще з юнацьких років. У 1853 р., навчаючись у старших класах гімназії, він надрукував у «Черниговских губернських відомостях» свій «Опыт указателя источников для изучения Малороссийского края в историческом и географическом отношениях». Цим посібником молодий бібліограф прагнув «принести хотя малую лепту на пользу науки…». До покажчику ввійшла російська та українська книжково-журнальна література – історична і бібліографічна, а також роботи з географії, статистики та етнографії – всього 154 джерела.

Цей «Опыт», поклав початок історичній бібліографії в Україні. Про нього позитивно віднісся «Журнал Министерства народного просвещения», історик-славіст О.М.Бодянський та відомий російський бібліограф Г.М.Геннаді.

Після позитивних відгуків про «Опыт», Лазаревський поставив за мету розширити свою працю. Поступивши до університету, він отримав вихід до Петербурзької публічної бібліотеки.

Займаючись в бібліотеці, він обробляє першу частину свого покажчика (російську). У 1858 р. надсилає перший випуск «Указателя источников для изучения Малороссийского края» О.М.Бодянському.

В цьому «Указатели» подано майже в чотири рази більше джерел ніж в «Опыте». Всього зареєстровано 554 номери за 1622-1857 рр. За складом покажчик наближався до загального покажчика з українознавства.

«Указатель источников» вийшов з посвятою Бодянському, саме він був першим учителем Лазаревського з бібліографії. Бодянський навчав старанності бібліографування та не прощав бібліографічних неточностей.

Паралельно з підготовною «Указателя» Лазаревський розпочав роботу над складанням іншого великого посібника – «Украинская литературная летопись». Цей літопис він вів протягом трьох років – 1856-1858. За ці роки бібліограф зареєстрував 70 книг і статей.

«Летопись» являла собою критико-бібліографічний огляд поточної української та українознавчої літератури.

 

Проблеми історії Росії та України в працях Василя Осиповича Ключевського (1841-1911)

Був учнем  Соловйова.  Закінчив Московський університет. Син священика. З 1879 р. до 1905 р. завідував кафедрою Російською історією Московського університету. До Ключевського ніхто не опублікував свого курсу лекцій.

Ключевський з найдавніших часів до середини 19 ст. – 5 томів.

Магістерська дисертація – «роль монастирів в освоєнні російської Півночі». Але Іконніков випередив його і поміняв тему «Древнерусские жития святых, как исторические источники». Опрацював понад 5 тис. житій святих. Він довів, що у житіях святих багато недостовірного.

Докторська дисертація – «Боярская дума» (1882 р.), де сформульовану концепцію російського історичного процесу, яку він розвинув в курсі Русской истории. У цій праці він висуває такі тези:

1.   10-11 ст. (Київська Русь) – основні заняття слов’ян цього періоду – торгівля. Місто – центр торгівлі. У місті сформувався промисловий клас, поряд сформувався служилий клас (князівська дружина). Органом цих 2-х класів були віче і рада при князі (Боярська дума). У процесі колонізації центр із Києва перемістився у Пн.-Сх. Русь. Тепер основним заняттям стає сільське господарство.  Промисловість зникає. Князі стають вотчинниками. При московських князях утворюється новий клас – московське боярство. У 16 ст формується урядова аристократія. Боярська дума стає оплотом політичних вимог цієї аристократії.

У 17 ст. занепадає урядовий клас. Дума втрачає своє значення, у 18 ст. вона зникає.

Вважав, що держава є орган, який регулює відносини чи стосунки між землевласниками, селянами.

«Курс русской истории» (5 т.). охоплює 86 лекцій з найдавніших часів до середини 19 ст. перші 4 лекції присвячені методології історії, плану курсу, визначення, що таке історія, роль географічного фактору. Ключевський тут визначив 3 основні сили які керують людським співжиттям:

1.   Особистість людини;

2.   Людське суспільство;

3.   Природа країни.

Російську історію поділив на:

1.   8-13 ст. – Русь Дніпровська, міська, торгова;

2.   13-серидина 15 ст. Русь Верхньоволжська, удільно-князівська;

3.   Сер. 15 – 20 рр. 17 ст. – Русь Велика,Московська, Царсько-боярська4

4.   Сер. 17 – сер. 19 ст. – Великоросійський, імператорсько-дворянський, період кріпосного господарства і фабрично-заводського.

І. він не норманіст, але і норманіст. Поч.. 1-й період із 6 ст., коли в районі Карпат існував військовий союз Сх. Слов’ян на чолі з князем дулібів. Союз розпався на племена, племена на роди, роди на дрібні двори або сімейне господарство. Провідною в цей період була торгівля. Міста торгові об’єднувалися в торговий округ. Це перша політична організація на Русі.

З появою варягів виникає 2-га політична організація. Спочатку вони були охоронцями,  а потім і завойовниками.

Об’єднання варягів з торговим округом привело до утворення 3 політичних організацій – Великого князівства Руського.

ІІ. Причини занепаду:

1.   Антагонізм імущих і неімущих;

2.   Набіг половців.

Одна частина пішла на Захід (р-н Карпат), інша – на Пн. – Сх.(район Верхньої Волги).

Ключевський був монархістом.

Риси 2-го періоду: на зміну міської області Київ Русі прийшов князівський уділ. Характеризуючи московських князів він їх називав «бледными тенями киевских князей». Порівнює їх із сміливими хижаками. Не перебільшував негативного впливу татаро-монгол, зайняв середню позицію.

ІІІ.

1.   Вважає що до середини 15 ст. склалась великоруська народність;

2.   Ця народність вела боротьбу за незалежність із зовнішніми ворогами;

3.   Шукає ця народність свій політичний центр, щоб відновити державну єдність, яка була часів Київської Русі.

Ключевський багато уваги приділяє епосі Івана 4. Вважає, що опричнина, яку Соловйов виправдовував «плод черезчур пужливого воображения царя».

Характеризуючи Івана 4 Ключевський вживає вперше термін «культ личности царя».

Розглядає причини походження кріпацтва. Опрацювавши сотні «порядных записей» довів, що основна причина виникнення залежності є приватний добровільний договір. Отже, походження кріпацтва – селянська заборгованість.

Риси:

IV.

1.   Воцаріння нової династії.

2.   Територія Росії розширюється до меж російського народонаселення.

3.   Занепадає роль боярства, зростає роль дворянства.

4.   Закріпачення селян.

5.   Зростання обробної промислової у житті країни.

Приділяє багато уваги вирішенню балтійського питання, багато пише про Петра. Засуджував кріпосне право.

У частині 45 і 46 лекцій описано Україну, Переяславську раду, її наслідки. У лекції 45 вживає тезу, що «Малоросія віддалася під захист московського царя». Козаків вважає справді відважними, безстрашними, але нездатними зорганізуватись. Вважає їх бродягами. Каже, що вони виникли у 15 ст.

Причини визвольної війни проти Польщі:

1.   Економічний фактор;

2.   Віра.

Позитивним у козацтві називає те, що вони оберігали кордони.

За Хмельницького каже, що він хотів лише налякати поляків, але не розривати з ними стосунки.

1968 р. вийшли «Дневники, письма, записки Ключевского».

 

Народницька історіографія. Суб’єктивна соціологія Петра Лавровича Лаврова, Михайла Констянтиновича Михайловського, Кропоткіна

Народництво – це ідеологія і рух дворянської та різночинної інтелігенції,Ю який виник у 60-х рр.. 19 ст.

Основні засади народників:

1.   Росія омине капіталізм;

2.   Община основа капіталізму;

3.   Особи творці історії.

Серед російських теоретиків: Бакунін, Лавров, Ткачов, Кропоткін, Михайловський.

Серед українських: Кулятко-Керецький, Дебагаорій-Мокрієвич, Микола Кибалочич, Павло Грабовський, Сергій Русов.

Російське народництво практично не цікавилося визвольними прагненнями національних меншин. Більше того, вважало їх недозрілими. Якщо російське народництво основну увагу зосереджувало на соціалістичні нахили російського селянина (95-80%), то українські хлопомани підкреслювали індивідуалізм українського селянства  і здійснювало культуртрегерську діяльність. У Росії це почалось лише з 80-х рр..

2 течії народництва:

1.   Революційне (60-80-х рр.);

2.   Ліберальне (з 80-х рр. 19 ст.), згодом переродилася у соціалреволюціонерів.

Лавров (1823-1900) – син псковського поміщика. У 1867 р. був заарештований за революційну діяльність, втік із заслання. Його праці («Исторические письма»(1859)) звернені до російської прогресивної молоді слугували справі визволення селян. Закони природи і закони суспільства є тотожними.

Михайловський Микола Констянтинович (1842-1904)- «властитель дум русской интелигенции». Праці його у 10 томах, але щоб усе опублікувати, то треба 50-70 т.

Шлях розвитку Росії – специфічний, що капіталізм у Європі є і буде, а в Росії його не буде.

На його думку розвиток людства – це процес закріпачення особи. Мета прогресу – звільнення особи від впливу суспільства в боротьбі за індивідуалізм. «Героии и толпа», «Ещо о героях», «Ещо о толпе».

Порівнював народні маси з нулями. Казав, що натовп пасивно сприймає історичні умови, вплив сучасності. Він наслідує думку, що натовп висуває своїх героїв, які ведуть і на хороше і на погане.

Натовп – це не народ. Це категорія середньовічна. «Ето сила жалкая и опасная». Його праці відіграли дуже важливу роль.

Кропоткін П. О. (1842-1921) – з древнього князівського роду. Відомий як географ, біолог, теоретик анархізму, але не такий рішучий як Бакунін. Він близький до позитивістів.

Люди подібно до природи потребують взаємодопомогу, яка здійснюється через рід, місто, общину. Вважав, що історичний процес йшов до недержавних форм. Держава стоїть на заваді суспільства розвиватися. Вважав, що державу треба знищити.

Його ідеал – анархічний комунізм – це федерація общин, які само управляються, над якими нема верховної влади. Стосунки в цій общині базуються на вільній угоді людей.

У праці «О великой Французкой революции» проповідує ідею еволюційного розвитку суспільства. Вважав, що боротьба за владу є неприродною, шкідливою, або всяка влада веде до свавілля і деспотизму. В еміграції був 41 р.  і повернувся в 1917 р.

Визнав історичне значення жовтневої революції. Похований на ново дівочому кладовищі.

У 1902 р. ліберальні народники перетворилися в есерів, які виступали за права селянства.

 

Олександра Яківна Єфименко та її концепція в історії України

Народилась в Архангельській губернії. У 1874 р. одружилась з Єфименком Петром. З 1879 р. по 1907 р. О. Я. працює в Харківському університеті. Присвятила багато праць історії України, історії Росії общини й української общини.

«История Украины и её народа». Має працю про турбаївську катастрофу, про Сковороду.

1907 р. на запрошення їде у Петербург, де працювала до 1917 р. (Безстужівські жіночі курси). Тут їй присвоїли доктора історії, а в Харкові – професора без захисту дисертації.

Мала 3 дочок і 2 синів (Тарас і Петро, займали посади в уряді України, другий був археологом).

У ніч з 17 на 18 грудня мати була вбитою бандою на хуторі.

Праці про Україну проникнуті демократизмом, тому в радянські часи не друкувались.

Державна – сила, або інша думка – знаряддя експлуатації. Вона признавала, що община руйнується. В її працях  в перше подано історію Західно-Українських земель і Угорська Русь. Вважала, що русини – автохтони, що угорці, коли прийшли на Закарпаття, то застали тут слов’ян.

 

Історія  селянства Росії та України в працях Василя Івановича Семеновського (Семєвського)

Василь Іванович Семеновський (1848-1916) – крупний спеціаліст з історії російського селянства. Має праці з історії російського визвольного руху. Був народником

І. Магістерська дисертація – «Крестьяне в царствование императрицы Екатерины ІІ».

ІІ. Докторська – «Крестьянский вопрос в России в 18  - 2 пол. 19 века» (2 т.).

І. Проблеми які порушив у магістерській:

1.   Територіальний розподіл і середні розміри земельних наділів різних категорій селянства;

2.   Географія розподілу і співвідношення панщини й оброку;

3.   Охарактеризував селян двірцевого відомства, селян церковних вотчин, державних й удільних селян, які працювали на заводах;

У докторській аналізує різні пропозиції різних верств суспільства з приводу селян:

1.   Проаналізував відповіді на анкети ВЕО;

2.   Депутатів державних комісій;

3.   Секретних комітетів щодо звільнення селян;

4.   Думки Сперанського, Карамзіна, Пушкіна, Радіщева;

5.   Вперше наведено відомості про селянські заворушення у 2-й чверті 19 ст.

У 1909 р. видає фундаментальне дослідження «Общественно-политические идеи декабристов». Питання про декабристів вперше порушив ще в курсі лекцій «О крестьянском вопросе». У праці визначав причини виникнення декабризму:

-    вплив позитивний;

-    вплив негативний.

Позитивний вплив – поява вільнодумства в Росії. Негативний – поява таємних товариств.

Позитивний вплив:

-    виховання у сім’ї;

-    читання літератури;

-    слухання лекцій;

-    спостереження під час перебування за кодоном;

-    існування конституційного ладу;

-    революційні рухи.

Негативний:

-    російська дійсність;

-    виникнення таємних організацій пояснюється незадоволенням.

1891 р. одержав замовлення мецената Сібірякова написати історію російських золотих промислів Сибіру, - «Рабочие на сибирских золотых промыслах». Вперше детально описав робітників золотих промислів.

Вважав, що можна виправити становище:

-    законодавством;

-    знищенням засилля чиновників.

На початку 20 ст. почали досліджувати першу російську революцію.

 

Історична проблематика в працях Василя Васильовича Берві – Флеровського

Василь Васильович Берві-Флеровський (1823-1918).

1869 р. – «Положение рабочего класа России» (2 т.). це перша праця, де під робітничим класом розуміли всіх працюючих.

Порушив такі питання:

1.   із розвитком фабрично заводської промисловості широко поширюється жіноча і дитяча праця;

2.   поширюється відходництво, яке він засуджує.

Приходить до висновку, щоб покращити становище робітничого класу можна лише законодавством.

 

Історичні погляди Георгія Валентиновича Плєханова

Георгій Валентинович Плєханов (1856-1918).

Періоди:

-    1875-1883 – народницький;

-    1883-1903 – марксистський;

-    1903-1918 – меншовицький.

Вивчав історію общини, селянства. 1876 р. змушений емігрувати. Познайомився з марксистською літературою. 1883 р. переходить на марксистські тенденції. Був у групі «Освобождение труда».

Пише ряд статей проти народників – «Социализм и политическая борьба», «Наші незгоди».

Він з недовірою ставиться до селян. Вважав, що це маса реакційна.

Незгоди почались після 1903 р. – Ленін і Плєханов – ідейні вороги. Плєханов казав, що Росія ще не готова до революції. Плєханов вважав, що класова б-ба повинна затухнути, бо це загрожує державі.

Плєханов – брошура «О войне». 5 квітня він пише статтю «Тезиси Леніна о том почему бред бывает интересным». Каже про передчасність заклику до революції, бо російська економіка не дозріла.

25 жовтня революційна перемога. 28 жовтня – «Откерытое письмо к петроградским рабочим».

Чому революція не може перемогти (Плэханов):

1.   Високий рівень прогресивних сил;

2.   Високий ступінь свідомості населення.

До середини 30-х рр. Плєханов вивчає більше ніж Ленін. Похований у Санкт-Петербурзі.

 

Російський революціонер та мислитель, засновник соціал-демократичного руху в Росії Георгій Валентинович Плеханов (1856Щ 1918 рр.) піддав різкій критиці суб'єктивний підхід російських народників в оцінці суспільного розвитку пореформеної Росії, розвивав ідеї марксизму в світлі матеріалістичного розуміння історії, розробив питання співвідносин ролі особи і народних мас в історії. Народники-суб'єктивісти вважали, що Росія йде своїм самобутнім шляхом і тому капіталізм «штучно пересаджений» в Росію, капіталізмі для самобутнього російського економічного ладу випадковий, є занепадом, регресом. Тому треба затримати, зупинити розвиток капіталізму і припинити злам капіталізмом вікових устоїв російського життя. Зіставляючи умови виникнення і історичної ролі капіталізму на Заході з умовами розвитку капіталізму в Росії, Георгій Плеханов» з'ясував спільні передумови розвитку капіталізму в різних країнах і зробив висновок про помилковість протиставлення Росії Заходу, показав, що капіталістичні відносини пробивають дорогу в місті і в селі, ведуть до розкладу устоїв селянської общини, громади. Послідовно відстоюючи марксистське визначення історичного процесу, Георгій Плеханов виступив проти волюнтаризму в історії, розглядав історію людського суспільства як необхідний закономірний процес і разом з тим як продукт діяльності людей, вважав, що існує тісний взаємозв'язок між об'єктивною і суб'єктивною сторонами суспільного життя. Критикуючи соціологічні теорії Петра Лаврова, Петра Ткачова, Миколи Михайловського та ін. в питанні ролі особи і мас в історії, Георгій Плеханов відмічав, що не окремі особи, а народні маси відіграють вирішальну роль в історії, а видатні особи, нерозривно зв'язані з народом, виражають його інтереси і прагнення.

 

Друге покоління «державників».

   Погляди Чичеріна і Кавеліна поділяли: Сергієвич, Леонтович, Градовський.

   Риси, властиві цьому поколінню:

§ їх діяльність розквітла після буржуазної реформи 60-80-х років, тому вони відобрази ті зміни, які відбулися в російському суспільстві;

§ не схвалювали крайньої реакції, яка наступила;

§ були противниками революційного руху;

§ їх ідеал – правова держава;

§ як і попередники, державі відводили домінуючу роль в житті суспільства;

§ в центрі їх досліджень такі проблеми:

§ розвиток державної влади,

§ Розвиток державних установ,

§ Розвиток правових норм,

§ Розвиток та історія законодавства.

Розробляли:

§   відносини між народом і державою в минулому;

§   історія державних установ;

§   діяльність місцевої адміністрації та управління;

§   історія станового законодавства;

§   стосунки між станами.         

Нове покоління було юристами, тому висвітлювали проблеми з юридичної точки зору.

Сергієвич Василь Іванович (1832-1910) – глава державної юридичної школи. Закінчив Московський універ.. стажувався у Берліні. Магістерська дисертація «Вече и князь. Руское государсвенное устройство и управление во времена князей Рюриковичей».

Сергієвич розкритикував Соловйова за те, що той наївно розглядав стосунки між князями того часу. Сергієвич теорію договірних відносин:

договір між князями;

договір князів і дружини,

договір князів і народу.

Він розвинув теорію державної школи. На його думку правова норма – джерело політичної організації.

Градовський Олександр Дмитрович (1841-1889) – закінчив Харківський університет. Професор Петербурзького університету. Залав основи вивчення в історії державних установ у Росії.

«Начало руського государсвенного права», «Органи управления», органи местного управления».

Проповідував західні ідеї демократизму. Його ідеал – буржуаний державний  устрій Західної Європи..

«Высшая администрация России 18 в. и генпрокуроры», «История местного управления в России».

Проповідував ідеї європейського конституціоналізму і національних традицій, підтримував розвиток і зміцнення земств. Про місцеве управління часів Петра: про діяльність Сенату, Верховної таємної ради тощо.

   Леонтович Федір Іванович (1833-1911) – основні дослідження присвячені суспільному ладу і соціальним відносинам в Середньовічній Русі, історії селянства, історії общини. Праці містять великий фактичний матеріал і були на той час актуальними у зв’язку із розширенням місцевих органів управління.

 

Офіційно-охоронна історіографія

 (2 пол. 19 –поч. 20 ст.) – це були висококваліфіковані історики, спеціалісти з усіх періодів історії, історіографи і джерелознавці.

Іловайський Дмитро Іванович (1832-1920) – закінчив Московський університет. Спеціаліст з історії Середньовіччя Росії

«История Рязанского княжества Руси»

«Разыскания о начале Руси»

История Росии в 5 томах»

Друга праця будувалася на основі нових матеріалів. Виступав протии норманської теорії. Був автором підручників з історії для середніх шкіл і гімназій. «История Росии» витримала 40 видань.

   «История Рос.» назвав історіографічною, тому що подавав не тільки матеріали, але і критики.  Багато уваги приділяв у своїх працях історії родини Рюриковичів і Романових. Використовував у працях і матеріали археології.

   Шільдер Микола Карлович (1842-1902) – військовий історик. Брав учась у російсько-турецькій війні 1877-78 рр.. З 1899 р. – директор Публічної бібліотеки. Опублікував матеріали з таких проблем історії:

Політичної;

Воєнної;

Дипломатичної.

Автор фундаментальних праць, життєписів Павла І, Олександра І, Миколи І. для нього властивий психологізм у трактуванні явищ минулого. Близький до позиції Карамзіна.

Дубровін Микола Федорович (1837-1904) – військовий історик, генерал. Мав доступ до архівних матеріалів. Найбільше пролавився на вмсвітленн військової зовнішньої політики:

Приєднання до Росії Криму і Кавкеазу;

Війна 1812р.;

Кримська війна.

Перший опублікував працю «Пугачов и его сообщники». Описував у працях історію Кавказу, побут, звичаї.

Сергій Спиридонович Татіщев (1846-1906) – дипломат, історик публіцист. Закінчив Сорбонну. Учасник російсько-турецької війни. Подібно до праць Дубровіна, основні теми – зовнішня політика і дипломатія.

«Род Татищевих 1400-1900 рр.»

 

Щапов Опанас Прокопович – його концепція іст. Росії

 (1831-1876) – засновник земсько-обласної теорії. Народився в Іркутській губернії. Його батько – потомок засланців-поселенців.

Періоди діяльності Щапова:

1852-60-і рр..;

1861-63 рр. – перебував у Петербурзі;

1863-1876 рр. – заслання.

Його відносили до представників народницької історіографії. Закінчив духовне училище і Казанську духовну академію і став викладачем.

    Магістерська робота: «Русской раскол старообрядчества». Торкався проблем суспільного і державного ладу Росії і вбачав, що розкол носив демократичний характер. Після захисту став викладачем у Казані. Але пробув там недовго. У 1861 р. переїхав у Петербург.

   У свох працях говорив, що творцем історії є народ. Він запропонував поділ історії Росії на 2 періоди.

   Суть земсько-обласної теорії:

Перший період назвав земсько-обласний (з найдавніших часів до початку 17 ст.);

Державно-союзний або союзно-обласний (після Смути).

У своїх працях, присвячених общині, проводив таку думку:

Держава Росії – результат дії народних мас: в процесі історичного розвитку населення Русі, а потім Росії, здійснював колонізацію по руслах річок і створив там обласні общини;

Специфіка географічних умов призвела до того, що кожна область мала свою специфіку;

Обласні общини були територіальними одиницями з власним самоуправлінням і аж до 17 ст. – слабо зв’язувалися між собою;

В результаті польсько-шведської інтервенції, яка загрожувала російському народу втратою незалежності, російські народи об’єдналися і створили соєзно-обласну або державно-обласний період.

Він твердив:

принцип народовладдя має бути в основі всієї суспільної організації народу;

реалізація цього принципу повністю відбивається через общину;

община у майбутньому приведе до справедливого суспільства.

Ідеалізував общину вважав, що зовнішній вплив не міг порушити національних принципів росіян.

   1863 р. – «Земство и раскол». За цю працю він був заарештований і засланий в Ірктськ.

   У цей період пише працю «новая ера на рубеже двух столетий», де відмовляється від земсько-обласної теорії і стає близьким до позитивістів. Вважав, що закони природи тотожні законам розвитку суспільства. Велику роль відводив географічним факторам. Вважав, що природа впливає на фізіологію людей. Говорив про особливий склад крові великоросів. Психологія великороса: він спокійний і байдужий. Щапов передбачав, що у майбутньому Рося зіграє роль мосту між Сходом і Заходом.

Концепція іст. Росії в працях Маркса, Енгельса, Леніна.

Аналогічні позиції займав Володимир Ілліч Ленін (1870-1924 pp.) ~ російський політичний діяч, публіцист. Екстерном закінчив юридичний факультет Петербургського університету. Зарахований помічником присяжного повіреного Самарського окружного суду, однак його юридична діяльність обмежилася лише кількома процесами. Двічі захищав власні інтереси і обидва рази успішно. Брав участь в організації та діяльності «Союзу боротьби за визволення робітничого класу», відтак репресований царською владою. Висланий в Сибір (1897-1900 pp.). Організатор та ідеолог нелегальної газети «Искра». Один з організаторів Російської соціал-демократичної робітничої партії, з 1907 р. до квітня 1917 р. в еміграції, один з головних ідеологів Жовтневої революції в Росії 1917 p., голова Ради народних комісарів (1917-1922 pp.), один з організаторів III Комуністичного Інтернаціоналу.

Спираючись на західноєвропейську соціалістичну думку та враховуючи специфіку Росії, Володимир Ілліч Ленін в загальних рисах сформулював марксистську політичну доктрину XX ст. Центральне місце в ній займає питання про класову боротьбу, що є «одним з найголовніших питань марксизму». Тісно пов'язавши марксизм з ідеологією, Володимир Ленін ідеологізував саму доктрину, що стала політичною ідеологією комуністичної партії. Складовою частиною доктрини стала концепція соціалістичної революції. Концепція містила ідею про можливість перемоги соціалістичної революції в одній, окремо взятій країні, положення про об'єктивні передумови революції та суб'єктивний фактор, вчення про авангардистський тип політичної партії, ідею революційної ситуації, поєднання соціальної боротьби з національно-визвольною та переростання буржуазно-демократичної революції в соціалістичну. Володимиру Леніну належить розробка концепції держави диктатури пролетаріату, методів її діяльності, структури, періоду існування, тактики державної політики. Розробив концепцію пролетарської демократії як явища перехідного типу, висунув власну теорію соціально-класової структури суспільства і дав визначення поняттю клас. В полеміці з західною і народницькою соціологією Володимир Ленін розвиває марксистське положення про економічно-політичні системи, за якими суспільство - це живий організм в його функціонуванні і розвитку, що перебуває на певній ступені історичного розвитку. Слідом за Плехановим ганебність суб'єктивістської методології в оцінці ролі особи в історії показує і Ленін, і, якщо Плеханов в полеміці з народниками в основному розробляє питання ролі особи в історії, то Ленін значну увагу, приділяє ролі класів, народних мас, підкреслював, що недоліком попередніх соціологічних теорій є нерозуміння ролі народних мас в історії. Володимир Ленін вважав величезним завоюванням марксистської філософії матеріалістичне розуміння історії. В теорії історичного матеріалізму бачив науковий фундамент для розуміння закономірностей суспільного розвитку і революційної боротьби за соціалістичне перетворення суспільства. Творчо досліджуючи питання економічного, політичного і духовного розвитку суспільства в сучасну епоху, Володимир Ленін розвинув всі сторони марксистської соціології. Особливе значення мають дослідження з питань ролі і особи і народних мас в історії, про державу і революцію та ін.

 

Козацько-старшинські літописи.

 

 

 

 

Тема 5.

Олександр Сергійович Лаппо-Данилевський і його праці з історії та джерелознавства

О. С. Лапо-Данилевський (1863-1919) – виходець із дворянської сім’ї Катеринославської губернії. Вчився у Петербурзькому університеті. Близький до Кадетів.

Проблеми:

1. Скіфська давнина;
2. Економічний лад Великого Новгорода;
3. Історія Московської держави.

Вивчав і аналізував документи. У магістерській дисертації про податки багато інформації про різні категорії селянства, державні повинності, управління.

Історія фінансів – основна історія Московської держави. В центрі його державної схеми – роль ідей.

До 17 ст. в Росії домінувала ідея держави. 18 ст. і потім дослідує ідею особи.

Вважав, що держава, як орган надкласовий, повинна представляти інтереси всіх верств російського суспільства. Має фундаментальне дослідження територіального характеру 1910-1913 -  «Методологія історії» (2 т.). складається з 2-х частин:

1. Територіального характеру – написана на позиціях неокантіанства;
2. Присвячена теорії джерелознавства.

Після революції 28 листопада 1917 р. у Петербурзі поширюється «Воззвание ученых». Він був його автором, де різко засуджував революцію і вважав це порушення м нормального ходу розвитку історії Росії.

 

Павло Миколайович Мілюков і його схема Російської історіографії

П. М. Мілюков (1859-1943 рр.) – історик, політичний діяч, лідер кадецької партії, закінчив Московський університет.

Періоди його діяльності:

1. 80-ті до 1905 рр. – викладач університету у Москві, а потім у Софії. Написав «Главные течения русской исторической мысли»;
2. Поч. 1905- 1917 рр. – депутат 3 і 4 Думи;
3. Емігрує у 1920 р. у Лондон, з 1921 р. у Францію (спочатку у Париж, а потім у США), пише свої мемуари «Воспоминания», які вийшли у Нью-Йорку.

Магістерська дисертація – «государственное хозяйство россии и реформа Петра Великого». Праця була на архівних матеріалах.

Ідеї:

• Європеїзація Росії не продукт запозичення, а результат внутрішнього розвитку;
• Росія спізнилася через історичні умови (географічний фактор, монголо-татари);
• Особа Петра відсувалась на задній план.

Опонентом був Ключевський, він виступав проти того, щоб за цю працю йому зразу дали звання доктора. Мілюков сказав, що більше ніяку працю не буде захищати на звання доктора.

Позитивіст. Багато уваги приділяє вивченню економічної історії розвитку Росії «Очерки русской культури» (1908 р.). розглядав культуру у найширшому розумінні цього слова. Вважав, що географічний фактор вплинув на економічний розвиток в Рос. До 16 ст. існувало натуральне господарство. З середини 16 ст. перехід до грошового. Росія відстала на 500 років. Держава закріпачила  всі стани. Вважав, що держава у своїх інтересах створює міста.

Прихильник розвитку Росії по західно-європейському стандарту. Противопоставляв історію Росії західній Європі.

Петра не оцінював. Вважав, що реформи Петра були викликані військовими потребами.

У «очерках історичного розвитку культури» висуває:

• Проблему розвитку свідомості російського суспільства;
• Проблема походження і характеру російської національної культури.

Російська к-ра розвивалась під сильним впливом європейської к-ри. 3 етапи впливу:

1. Спочатку російська культура живилася соками візантійської культури;
2. З 15 ст. на зміну візантійській мудрості прийшло середньовічне латинське лахміття;
3. З 18 ст сильний вплив європейської науки.

Висував ідею про випадковість російської революції.

 

Концепція історії Росії Миколи Павловича Павлова-Сільванського

Павлов – Сільванський (1869-1908 рр.) – син флотського лікаря, закінчив історико-філологічний факультет Петербурзького універу.

У 1895 р. здав іспит у Пітерський універ у Карєєва. Здав на 2 з питань історії російського феодалізму, з якого потім був професіоналом. Після цього читати у державних вузах йому було заборонено.

Сильний вплив європейських позитивістів і праці Соловйова, вплив зробили ідеї легального марксизму (Струве).

Праці:

• «Феодализм в древній Руси»;
• «Феодализм в удельной Руси» (незавершена).

Проводив думку про поступову зміну політичних форм від древньої общини до буржуазно-парламентарної республіки.

Вперше виділив феодалізм в окремий період. Цей феодалізм визначав характер Російської держави.

Виділяв три періоди в історії Російської держави6

1. Доісторичні часи (до 12 ст.) – панування общинного ладу;
2. 13-перша пол.. 16 ст. – б-ба між общинним ладом і князівською боярською вотчиною. У цей період здійснюється перехід від удільного ладу до держави.
3. Перемога станової держави.

Його заслуга в 2-х речах:

• Признав феодалізм окремим періодом в історії Росії;
• Російський феодалізм не відрізнявся суттєво від зх..-європ

Його помилка: обмежив феодалізм такими рамками – 12 – 1865 р. (введення опричнини).

Основні риси феодалізму:

• Країна поділилась на багато незалежних і напівзалежних володінь;
• Об’єднання цих володінь відбувалося договірними васальними зв’язками;
• Вважав, що при феодалізмі держава як така – відсутня. Не було поняття державного підданства;
• Відносини між людьми регулювалися не державними законами, а приватними договорами;

У питанні виникнення кріпацтва близький до Ключевського. Багато уваги приділяв общині. Вважав, що община не винятково російське явище, що община виникла чисто з потреб суспільства, а не держави, як казав Чичерін.

Довів, що протягом 17 ст. було б-ба між общиною і боярщиною. Поступово боярщина перемогла. Заперечив, що в давній Русі населення вело бродячий спосіб життя.

1898 р. «Государственные служилые люди» (про дворян). Тут говорив, що державні верхні стани тісно пов’язані інтересами із дворянством.

Його заслуга:

• Величезний фактичний матеріал, що стосується феодалізму;
• Тотожність російського розвитку із західно-європейським.

 

Проблематика праць О. О. Корнілова, О. О. Кізеветтера, М. О. Д’яконова

О. О. Корнілов (1862-1925) – закінчив Пітерський універ.

Проблеми:

1. Селянська реформа4
2. Історія суспільного руху – 1850-70-ті рр..

Чверть життя присвятив вивченню архіву сім’ї Бакуніних.

«Крестьянская реформа» (1905 р.) – велику увагу, вважав, що непослідовна, недосконала.

Досліджуючи історію руху 70-80 – ті рр.. на відміну від Чичеріна казав, що якби уряд проводив толкову внутрішню політику, то не було б революції.

Кізеветер О. О. (1866-1933 рр.) – учень Ключевського, закінчив Московський універ. 1922 р. висланий за контреволюційну діяльність. Спеціаліст з російського міста 18 ст.

«Посадская лбщина в России 18 в.»  -магістерська робота.

Цінність праці:

1. Окреслив географія посадів, розміри посадів;
2. Відобразив соціальну структуру посадів;
3. Податки посадського населення;
4. Соціальне розшарування;
5. Соц.. б-ба в посадах.

Докторська про Катерину ІІ – бідніша на фактичний матеріал. Прихильник конституційної монархії в Росії. Читав лекції у Празькому універі.

Дяков М. О. (1855-1919 рр.) -  спеціаліст із середньовічної історії Росії. Подібно до Ключевського дослідив як вільні смерди перетворились у залежних селян.

В основі закріпачення лежав приватний договір, лише потім ці проблеми регулювала держава. Обережний у своїх висновках. Його учень Пресняков.

 

Роль В. Б. Антоновича у розвитку історичної думки в Україні

Антоно́вич Володи́мир Боніфа́тійович (18 (30) січня 1834, Махнівка — 21 березня 1908, Київ) — український історик, археолог, етнограф, археограф, член-кореспондент Російської АН з 1901; професор Київського університету з 1878; належав до хлопоманів; співорганізатор Київської Громади.

Батько Дмитра Антоновича. Дружина — Антонович-Мельник Катерина Миколаївна.

 Біографічні відомості

Студент Володимир Антонович у селянському вбранні. Світлина 1860 р.

Народився у містечку Махнівці Бердичівського повіту Київської губернії (тепер Козятинський район, Вінницької області). Навчався у першій (Рішельєвській) і другій гімназіях м.Одеси (1845-1850). Закінчив медичний (1855 р.) та історико-філологічний (1860 р.) факультети Київського університету. Після закінчення останнього у 1861 працював учителем латинської мови в першій Київській гімназії, у 1862-1865 викладав історію в Київському кадетському корпусі. Одночасно з 1863 - секретар, а у 1864-1880 - гол. ред. "Тимчасової комісії для розгляду давніх актів" при канцелярії київського, волинського й подільського генерал-губернатора.

У 1861 році приєднався до так званих «хлопоманів». Один з організаторів Київської громади. З 1878 р. — професор російської історії Київського університету, голова Історичного Товариства Нестора-літописця (з 1881 р.), організатор археологічних з'їздів в Україні.

Помер Антонович 8 (21 березня) 1908 р., похований у Києві на Байковому кладовищі (ділянка №7). У квітні 1967 року на могильній плиті В. Антоновича зроблено напис «Антонович Володимир. 1834—1908. Український історик».

Наукова діяльність

Антонович — автор понад 300 праць з історії, археології та етнографії України. Зібрав, зредагував і видав 9 томів «Архива Юго-Западной России», що стосуються історії Правобережної України 16—18 століть. Вступні статті Антоновича до цих томів присвячені

• історії козацтва

• «О происхождении козачества», 1863;
• «Последние времена козачества на правом берегу Днепра по актам 1679—1716 гг.», 1868),

• гайдамаччини

• «О гайдамачестве», 1876 і
• «О мнимом крестьянском восстании на Волыни в 1789 г.», 1902),

• селянства

• «О крестьянах в Юго-Западной России по актам 1770—1798 гг.», 1870),

• шляхетства

• «О происхождении шляхетских родов в Юго-Западной России», 1867),

• міст і міщанства

• «О городах в Юго-Западной России по актам 1432—1798 гг.», 1870),

• церкви

• «Об унии и состоянии православной церкви с половины 17 до конца 18 в.», 1871).

Інші головні праці Антоновича:

• «Очерк истории Великого княжества Литовского до смерти великого князя Ольгерда» (1877-78);
• «Киев, его судьба и значение с 14 по 16 ст.», (1882);
• «Уманський сотник Іван Гонта» (1882);
• «Монографии по истории Западной и Юго-Западной России» (1885).

За редакцією Антоновича вийшли також

• «Сборник материалов для исторической топографии Киева и его окрестностей» (1874);
• «Сборник летописей, относящихся к истории Южной и Западной России» (1888);
• «Мемуары, относящиеся к истории Южной Руси» (1890—1896);
• «Дневник Станислава Освенцима» (1643—1651) та інші.

Антоновичу належать історичні примітки до видання М.Драгоманова «Исторические песни малорусского народа» (1874—1875).

Найважливіші праці Антоновича з археології:

• «Раскопки в земле древлян» (1893);
• «Археологическая карта Киевской губернии» (1895);
• «Археологическая карта Волынской губернии» (1902);
• «Описание монет и медалей, хранящихся в нумизматическом музее Университета св. Владимира» (1896.

Матеріали дослі­джень про Шумськ і його околиці опубліковані у праці «Про місцезнаходження літо­писних міст Шумська і Пересопниці» (1901).

 Сучасні перевидання

• Антонович В.Б. Про Козацькі часи на Україні - К.: Дніпро, 1991. - 238 с.

Громадсько-політична діяльність

Антонович був представником народницької школи в українській історіографії. Він створив так звану «київську школу» істориків, що в особі учнів Антоновича з Київського університету (Дмитро Багалій, Петро Голубовський, Михайло Грушевський, М. Довнар-Запольський, Іван Линниченко та ін.) заклала підвалини сучасної історичної науки.

У своїх працях Антонович уникав синтези, документально досліджуючи окремі історичні явища. Лише в своїх науково-популярних лекціях («Бесіди про часи козацькі в Україні» (1897); «Виклади про часи козацькі в Україні» (1912) Антонович дав загальний огляд української історії від часів сформування козаччини. Антонович був видатним українським громадським діячем. Належачи до так званих «хлопоманів», він надрукував у відповідь польському публіцистові Зенону Фішеві (псевдонім Падалиця) відому статтю «Моя исповедь» (1862), де подав обґрунтування ідеології «хлопоманів». Майже півстоліття Антонович стояв на чолі українського громадсько-політичного життя, був головою київської Старої Громади, і за його ініціативою 1890 року в Галичині дійшло до «угоди» між поляками й українцями у Львівському сеймі. Антоновичу належить велика роль в реалізації плану переїзду Михайла Грушевського до Львова і створення там наукового осередку.

Створив українську археологію як науку, розробивши нову методику ведення розкопок. Дослідив стоянки періоду палеоліту, неоліту, провів розкопки поселень Трипільської культури, древлян та розробив їх класифікацію. Видав археологічні карти Київської й Волинської губерній (1895, 1900). Учасник багатьох загальноросійських археологічних з'їздів, міжнародного археологічного конгресу в Лісабоні (1880).

Мешкав у Києві за адресою вулиця Жилянська, 20 (з 1880-х рр. до 1908 року; будинок не зберігся).

 

 

Внесок Михайла Сергійовича Грушевського в розвиток історичної науки в Україні

М.С. Грушевський (1866-1934) – видатний український історик, археолог, соціолог, літературознавець, організатор української науки, громадсько-політичний і державний діяч.

Історична концепція М. Грушевського ґрунтувалась на здобутках європейської науки, а її методологічні засади оригінально і своєрідно поєднували найновіші теорії історичного процесу, які знаменували перехід від класичної до модерністської парадигми у східноєвропейській історіографії.
В історіософії М.Грушевського історичний процес є безперервною еволюцією з прогресивним спрямуванням, яка має багатовимірний характер. Еволюціонування, розвиток є для нього сутнісною характеристикою існування людства як сукупності націй, націй як кінцевих суб’єктів історії, і менш загальних історичних феноменів, таких як держава, література, релігія тощо. Загальноісторичний процес у М. Грушевського неможливо розглядати як однолінійний. Однозначно визначеним є тільки загальний напрям історії – прогрес.
       Узагалі процес еволюції нації, на думку М. Грушевського, розвивається у трьох головних площинах – політичній, суспільно-економічній та культурній, які, в свою чергу, діляться на багато інших вужче спеціалізованих сфер розвитку. Ці три головні сфери охоплюють собою "обсяг" історичного існування нації. Слід зазначити, що ці сфери не тотожні і їх пріоритетність не постійна для історії - вона змінюється відповідно до конкретного моменту історичного розвитку. Занепад і застій в одній із площин історичної еволюції компенсується прогресом та успіхами в інших. Найчастіше М. Грушевський називає пріоритетними соціально-політичну та культурну сфери історичного розвитку.
          Прогресивний розвиток "народу-нації" для М. Грушевського можливий лише за умови, коли нація, усвідомлюючи власну самобутність, у всіх сферах свого розвитку контактує із іншими народами, збагачуючи себе та доповнюючи своїми здобутками поступовий рух людства. Пов'язування М. Грушевським еволюції "народу-нації" із загальним прогресом людства дає підстави стверджувати вплив просвітницької філософії на його світогляд.
Для всіх історіософських теорій, як прогресивного, так і регресивного спрямувань, велике значення має питання критеріїв історичного прогресу. Для праць М. Грушевського характерні в основному два таких критерії: відповідності "загальнолюдському" напряму історичного розвитку та корисності того чи іншого явища для формування нації. При цьому, якщо перший часто виступає як програмовий, то другий більше використовується у безпосередній практиці історичного дослідження. Саме другий критерій часто діє в оцінках М. Грушевського всупереч класично-позитивістським критеріям прогресу.
        З огляду на цей головний критерій, що діє протягом усього історично-еволюційного процесу формування нації з етнографічної маси, одні і ті ж явища на різних етапах історії нації або у різних своїх формах виступають то прогресивними, то регресивними.

Керуючись критерієм "корисності для нації", М. Грушевський оцінював всі сфери історичного життя українців. У більш завуальованій формі це проявилось в оцінці прогресивності державної форми існування нації як соціального організму. Взагалі ж, судячи з праць історика різних хронологічних періодів його наукової еволюції, держава як форма існування національного організму завжди оцінювалася ним неоднозначно. Так, у перших працях М. Грушевського державний організм характеризувався негативно. Але навіть у тих працях, де вчений показує регресивний характер держави, він переходить до її оцінки з загальнонаціональних позицій, з точки зору корисності для нації.
Найбільш явно критерій корисності для нації проявляється при розгляді М. Грушевським її культурного розвитку. Поступ науки, культури, освіти він вважав критерієм і змістом історичного прогресу. До цього історик надає їм національного забарвлення, таким чином розширюючи їх. З точки зору загальнолюдського прогресу культурний розвиток є прогресивним явищем, але, як вважає історик, з точки зору національності засвоєння хоч і більш прогресивної, але національне чужої культури, без "обробки" її засобами культури національної є, безперечно, явищем регресивним. Висновок ученого: поширення культури, безумовно, є прогресивним явищем, але ця культура повинна мати національне коріння і характер, тобто це поширення має відповідати критерію корисності для нації.

Критерій прогресу у М. Грушевського має яскраве етичне забарвлення: подекуди у його працях ідея прогресу ототожнюється з ідеями добра та справедливості. Із проблемою візи історичного прогресу М. Грушевського безпосередньо пов'язане питання про його ставлення до революційних змін у суспільстві на противагу еволюційним. Пріоритетним для нього все-таки є еволюційний шлях в історії. Чим вищий, на думку вченого, рівень культури народу, тим більше його боротьба набуває не революційного, а реформаторського характеру. Реформаторські, поступові зміни є ознакою політичної зрілості суспільства. Історичний процес М. Грушевський розумів як динамічний, еволюційний та поступальний.

Вчений схилявся до розуміння закономірного розвитку історичного процесу, але розвитку, відмінного від природного світу, бо більш складного і багатофакторного. Неприйнятними для нього є спрощення та схематизація історичного минулого.

Питання закономірності історичного процесу найповніше розкрите М. Грушевським у праці "Початки громадянства. Генетична соціологія", яка стала підсумком його роздумів над характером історико-соціального розвитку. Саме в цій праці учений чітко поставив питання про можливість вичленування в процесі дослідження особливих законів історико-соціальної еволюції. Він наголосив й на потребі аналізу великої кількості фактів життя та індуктивного характеру виведення з них закономірностей і тенденцій.

Таким чином, історична концепція М. Грушевського ґрунтувалась на важливих здобутках наукової суспільної думки. Історичний процес учений трактував як еволюційний та поступовий. Об'єктом дослідження вченого є "народ-нація", який у своїй еволюції в конкретних природно-географічних умовах і у взаємодії з іншими народами створює частину матеріальної і духовної культури, що є елементом загальнолюдського поступу до торжества ідеалів гуманізму. Рушієм цього поступу є прагнення до подолання суперечностей, котрі постійно виникають у суспільстві між процесами соціальної диференціації та інтеграції. Вчений схилявся до розуміння закономірного розвитку історичного процесу, але цей розвиток інший, ніж у природному світі, бо більш складний і багатофакторний.

Методологічні погляди М. Грушевського формувалася під впливом декількох філософських систем – просвітництва, романтизму, позитивізму, неокантіанства та ін. Завдяки цьому учений зміг створити оригінальну теорію історичного процесу, що й досі привертає увагу дослідників своєю націленістю на всебічне вивчення соціальних явищ у їх історичному розвитку.

 

Основна проблематика праць Д. І. Багалія

Багалій Дмитро Іванович (1857 – 1932)

Видатний український історик та громадський діяч, музеєзнавець, етнограф, перший віце-президент Української академії наук. Наукова спадщина пов’язана з історією Слобідської України.

Народився у м. Києві. Навчався на історичному відділі історико-філологічних факультетів Київського та Харківського університетів (1876 – 1880), працював викладачем у Харківському університеті (1883 – 1911), ректор Харківського університету (з 1911). У 1914 – 1917 рр. головував у Харківській міській думі. Член Української Академії наук, голова історико-філологічного відділу (1918); очолював Комісію для складання історико-географічного словника української мови, постійну археографічну комісію, єврейську історико-археографічну комісію, комісію УАН по складанню Біографічного словника діячів українського народу і української землі, головний редактор редакції видань історико-філологічного відділу АН УРСР (1919).

Займав посади декана Академії теоретичних знань у Харкові (1920), професора з історії України у Харківському інституті народної освіти (1921-1927). Стояв на чолі відкритої науково-дослідної кафедри історії України (1922). Керував Центральним архівним управлінням УРСР (1923-1924), Комісією для преміювання наукових праць при Укрнауці (1924-1927), Центральним бюро секції наукових працівників УРСР (1925-1932). Перший директор Науково-дослідного інституту Тараса Шевченка (1926-1932). Автор близько 350 наукових праць.

Д.Багалій – визнаний знавець історії Лівобережної України, дослідженню якої він присвятив 24 спеціальні роботи (серед них – відзначена золотою медаллю Петербурзької Академії наук рецензія на працю А.М. Лазаревського “Описание Старой Малороссии», яка має самостійне наукове значення). Праці Багалія поклали початок систематичному науковому дослідженню історії Слобожанщини. Новаторський підхід – складання плану вивчення історії краю – передбачав дослідження тих питань, які майже не висвітлювалися його попередниками: заселення, соціально-економічний, культурний розвиток краю.

При написанні своєї фундаментальної праці “Історія Слобідської України” вчений провів широкі наукові пошуки в архівах та бібліотеках Петербурга, Москви, Києва, Харкова, Полтави. Офіційні урядові документи (книги переписувачів, межові книги, жалувані грамоти, накази воєводам, картографічні дані), козацько-старшинські літописи, записки сучасників та очевидців, фамільні записки, пам’ятки народної творчості (історичні пісні, сказання, билини) містили значний фактичний матеріал з історичної географії та соціально-економічної історії краю. Характерною особливістю робіт Багалія є використання пам’яток матеріальної культури, даних археології та етнографії.

Багалію належить пріоритет у вивченні соціальної складової процесу заселення краю. Найретельнішим чином вчений вивчив причини переселення вихідців з Правобережної та Лівобережної України на Слобожанщину, прослідив хронологію найбільших міграційних хвиль, детально зупиняючись на соціальному складі та майновому положенні переселенців, а також зображуючи картину боротьби слобожан проти татарських набігів.

Принципове значення має той факт, що Багалій акцентував увагу на ролі економіки, перш за все торгівлі, в історії Слобідської України, вважаючи її одним з основних факторів соціального, культурного розвитку краю. Окрім цього, саме Багалій вперше став вивчати розвиток духовної культури Слобожанщини.

Зокрема, Багалій присвятив близько 40 робіт історії Харківського університету, висвітлюючи проблему його виникнення, структуру та функціонування університетського самоуправління, адміністративні заходи щодо управління університетом, наводячи дані про бюджет закладу, склад викладачів та студентів, наукову діяльність професорів. Взагалі, Багалій відіграв значну роль у розвитку вищої освіти в Україні, очолюючи численні освітянські комітети та актуалізуючи проблеми викладання у вищій школі.

Значну роль вчений відіграв у створенні етнографічного та художнього музею у Харкові. Багато років Д.І.Багалій очолював комісію у Харківській міській думі, яка завідувала роботою міського музею та школи малювання і живопису. На початку своєї діяльності на цій посаді вчений склав план поповнення музею, який фактично передбачав перетворення його в значну історико-культурну установу регіонального масштабу. Основна увага в ньому приділялася місцевому матеріалу. За пропозицією Багалія у музеї був створений відділ “Старий Харків”, значну частину якого склали матеріали, які були передані особисто вченим.

Велику увагу музеєзнавець приділяв поповненню художнього відділу музею. На той час Харків був бідним на художні колекції: на 200-тис. населення було тільки 2 музеї з картинними галереями та скульптурами - університетський і міський. Задля розвитку музейної справи Багалій встановив безпосередні контакти з видатними українськими та російськими художниками, звернувшись до них із проханням подарувати або продати за помірну ціну певну кількість своїх картин.

Таким чином були отримані роботи І.Рєпіна, В.Полєнова, В.Маковського. Зібрання акварелей подарувала Російська Академія мистецтв. Але головним придбанням стала величезна колекція картин та етюдів видатного українського художника С.Васильківського, яку останній подарував місту. Багалій також подарував музею свою колекцію фотографій уславлених харківських діячів та свій особистий портрет, написаний І.Рєпіним.

Окрім цього, разом з академіком М. Сумцовим Багалій доклав значних зусиль для збереження етнографічного музею при харківському історико-філологічному товаристві, який у 1920 р. був перетворений на музей Слобідської України.