Основні особливості періоду

1. Основні особливості періоду та розвитку історичної науки. Західноєвропейська історіографія.

Падіння кріпосного права, буржуазні реформи, це вплинуло на публікацію. Завершився промисловий переворот. Росія залишилась абсолютною монархією.

Це період розквіту історичної думки, історичної науки, активна публікація документів.

Цьому періоду притаманні такі риси:

-              Значно розширюється проблематика досліджень;

-              Посилюється інтерес до економічної і соціальної історії:

А) розвиток промисловості і торгівлі;

Б) історія станів;

В) відносини між станами (Ключевський, Костомаров).

   -    розширюється значно джерельна база;

   -    великий вплив на російську історіографію зробив позитивізм. Причина цього – бурхливий розвиток точних наук. Позитивісти прагнули встановити зв’язок між природничими і суспільними науками. Для позитивізму характерне описання фактів і явищ, не дуже вникаючи в їх причини.

   - Ключевський і Костомаров проявляли інтерес до історії народу. Костомаров висунув тезу, що вивчати історію без етнографії неможливо4

    - зміцнюють свої наукові позиції і здобутки представники «державно-юридичної школи». Вивчали:

        А) історію державних установ;

        Б) історію законодавства;

        В) станів;

        Г) стосунки між станами.

  -  виникає напрям істориків професіоналів, які видавали багато праць, присвячених історії родини Романових (Дубровін). Вивчали історію зовнішньої політики (Іловайський, Шільдер, Татіщев, Дубровін);

  -  виникає народницька історіографія;

  -  марксистська історіографія.

 У січні 1897 р. – перший Всеросійський перепис, за ним проживає 23,4 млн. чол.  1863 р. у Підросійській Україні – 13,4 млн.

В Росії понад 95 % селян жили общинами. В Україні приблизно 80 % жили одноосібно.

В цей час дуже поширеними були хлопомани (Антонович, Тадей Рильський). Польські історики зробили великий внесок  у справі етнографічного, статистичного збирання матеріалів.

Йосиф Гнаці Крашевський (автор 130 романів з історії України) – поляк. Шайноха, Роллє, Ровіта-Гавронський, Дубецький, Кубаля – поляки.

Олександр Яблонський (1829-1901) Дорошенко назвав його: «Нестор дослідження української минувшини у польській історіографії» - на першому місці.

 1830-1894 – Михайло Роллє – понад 130 творів автор – на другому місці. Дорошенко називав їх українськими поляками.

В’ячеслав Липинський (1882-1931) – найпрогресивніший історик, соціолог, політик, публіцист, дійсний член НТШ. Діяльність присвятив «повернення до українства сполонізованої шляхти». Написав «Шляхта на Україні» (1929 р.). погляди близькі до Костомарова та Антоновича. Про відновлення України – його ідея.

Позитивізм (від латинського – доведений, доказаний). Корені позитивізму у просвітника Сенсімона (1760-1825) основа поглядів – признання закономірності і прогресивності розвитку людства, яке у майбутньому прийде до справедливого соціалістичного устрою.

Рушієм історії і зміни систем він вважав суперечності між старими порядками та елементами нових.

Він вважав, що причиною цих суперечностей є результат розумової діяльності. Його ідеї розвинув його секретар і фундатор французького позитивізму Огюст Ком (1798-1857).

Він здійснив класифікацію наук і науку про суспільство назвав соціальною фізикою. Потім перейменував на соціологію. Написав «Курс позитивної філософії» 6 т. На його думку соціологія повинна будуватись за взірцем природничих наук. Суспільний розвиток зумовлюється поєднанням трьох гармонійних факторів:

             Матеріальна підстава;

             Духовна;

             Моральна;

             Держава, церква, сім’я – їх представники.

Вплив позитивізму на інтелектуальне життя – величезний. Важливу роль зробив Іполіт Пен (1828-1933). 1898 р. – 2 професори Сорбони Шарль Ланглуа (1860-1929) і Шарль Сеньобос (1854-1942) видали підручник історичного методу, який називався «Вступ до вивчення історії», де класичний зразок позитивістської методології.

Англійський філософ і соціолог Гербер Спенсер (1820-1903 рр.), спираючись на еволюційне вчення Дарвіна, створив систему «синтетичної філософії», яка об’єднала всі теоретичні науки того часу. Свою доктрину виклав у десятитомнику. Вважав, що на відміну від Канта, який створив «походження ідеї», Спенсер прагнув створити картину речей, тобто зовнішню освіту, виокремив 3 види еволюцій процесів:

1.             Неорганічний;

2.             Органічний (жива природа);

3.             Над органічний(суспільство).

Таким чином суспільство було включене у загальноеволюційний процес  природи. Складеним для Спенсера було розмежування соціології та історії.

У цей період історія користувалась великим престижем. Заявив – соціологія – справжня історична наука ,а традиційну історію зараховував до описово-розповідних дисциплін.

Позитивізм привернув увагу дослідників до питання про:

             Вплив на соціальні процеси різних факторів:

А) природного середовища;

В) господарства;

Г) духовно-психологічних явищ.

Надзвичайно популярною була праця англійського Сабокля (1821-1826) – «Історія цивілізації Англії» в 2-х томах. Мав намір написати багатотомні історію світової цивілізації.

Наукове пізнання можливе тільки методами природничих наук. Серед них віділяв:

             експериментальний;

             типологічний;

             порівняльний;

             статистичний.

На думку Бокеля суспільство зазнавало впливу 2-х груп закономірностей:

І. природничик, географічно-кліматичних;

ІІ. Розумово-психічних.

Фізик, хімік, фізіолог Джон Дрепер (1811-1882) дуже популяризував принцип позитивізму в Америці.

Отож, історики багатьох європейських країн, почали дуже жваво цікавитися різними сторонами суспільного життя. На основі позитивізму зароджуються окремі напрями і школи:

             економічної теорії

             соціальної історії

             історії культури

             історії держави і права

теоретики позитивізму в різних країнах концентрували увагу на історичних фактах і процесах, пояснюючи їх з позиції емпіризму.

Під впливом Леопольда Ранке і позитивізму історики продовжували надавати великої ваги скрупульозному вивченню джерел. Група руських істориків створила «Малонімецьку школу». Представники її поєднували ідеї від німецької класичної філософії до позитивізму.

Вони дотримувались і бачили зміст історії в етично-моральному вдосконаленні людини.

Нове у цій школі – визнання повної політичної за ангажованості в історії. Глава цієї школи Дройзен (1818-1884) у своїх «невеличких працях» - «Історія пруської політики» (14 т.) «Нариси підстав історії». Одним з перших виступив проти позитивізму, бо для нього історія – це втілення морально цілісного світу людини. За таких умов історична наука взагалі неможлива, бо вона представляє собою політику минулого, подібну до того, як сама політика є історією сьогодення. Він вказав на обмеженість можливостей історика у дослідженні минулого, тому, що свідомість історика «обтяжена належністю до певної нації, культури, політики, релігії». Одну й ту ж подію тлумачать по-різному.

Дройзен, «досліджуючи-розуміти», таким чином не істина, а розуміння є завданням історії.

Як результат недовіри позитивізму у другій половині 19 ст. філософія історії поділилась на дві галузі:

1.             конструктивна філософія історії, яка формувала теорії про зміст, сенс і мету історичного процесу (розвиток і зміни об’єкту);

2.             формальна історія філософії концентрує увагу на теорії і логіці історичного пізнання (пізнавальні зусилля суб’єкта).

Згодом народилась окрема наукова дисципліна, яка була пов’язана як з філософією, так і з історією. Називалась методологією історії або теорія історії, в залежності від змісту, який вкладається. Крім позитивізму в Росії була широко популярною теорія Карла Бюхера (1847-1930) – «Виникнення народного господарства (1893)». За ним людство проходить три ступені господарського розвитку:

1.             сімейне (домашнє, натуральне господарство):

-              матеріальні блага споживаються в тому ж господарстві, де й виробляються.

2.             Міське виробництво: обмін уже існує, але обмежується рамками місцевого ринку (матеріальні блага безпосередньо переходять з рук виробника до споживача);

3.             Народне – охоплює всю країну. Є посередник.

Грань, що відділяє сімейне від міського – середина Середньовіччя.

Народне господарство в кожній країні визначились густотою населення. Поширеною була теорія економічного матеріалізму. Суть: економіка є визначальною в житті суспільства; економіка – ключ до розуміння політики.

1. Михайло Петрович Драгоманов і укр.. історіографія.

Михайло Петрович Драгома́нов (або Драгома́нів; 6 (18) вересня 1841[1], Гадяч — 20 червня (2 липня) 1895[2], м. Софія) — український публіцист, історик, філософ, економіст, літературознавець, фольклорист, громадський діяч, представник відомого роду українських громадських і культурних діячів Драгоманових.

Один із організаторів «Старої громади» у Києві. Доцент Київського університету (1864 —1875). Після звільнення за політичну неблагонадійність емігрував до Женеви, де очолював осередок української політичної еміграції (1876–1889). Професор Вищої школи у Софії (зараз — Софійський університет) (1889–1895).

атьки М. Драгоманова, дрібнопомісні дворяни, нащадки козацької старшини, були освіченими людьми, поділяли ліберальні для свого часу погляди. «Я надто зобов'язаний своєму батьку, який розвив у мені інтелектуальні інтереси, з яким у мене не було морального розладу і боротьби…» — згадував пізніше М. Драгоманов.

У 1849–1853 навчався в Гадяцькому повітовому училищі, де, з-поміж інших дисциплін, виділяв історію, географію, мови, захоплювався античним світом.

Продовжив навчання в Полтавській гімназії. Вражав викладачів своєю надзвичайною цілеспрямованістю, працьовитістю, освіченістю. Його сестра Ольга (письменниця Олена Пчілка, мати Лесі Українки) згадувала, що «книжок… Михайло перечитав ще в гімназії таку силу і таких авторів, що багато учнів середніх шкіл пізніших часів… здивувались би, почувши, що між тими авторами були й такі… як Шлосер, Маколей, Прескот, Гізо».

Восени 1859 вступив на історико-філологічний факультет Київського університету. Тут у нього з'являються значно ширші і більші можливості вдосконалювати свою загальну освіту, повніше і живіше знайомитися з тими суспільними і політичними процесами, що постійно зароджувалися у студентському середовищі.

Університет тих часів являв собою один із найважливіших осередків наукового, культурного і громадського життя. Значною мірою це була заслуга попечителя Київського навчального округу, славетного хірурга М.Пирогова, який «допустив у Києві de facto академічну свободу, схожу на європейську». М. Драгоманов намагався органічно поєднувати процес навчання з практичною громадською роботою, на яку підштовхували розбуджені загальною ситуацією політичні настрої.

Етапним у справі становлення М. Драгоманова як політичного і громадського діяча став його виступ над труною Шевченка у Києві, коли прах великого Кобзаря перевозили до Чернечої гори.

1863 — став членом товариства «Громада», об'єднання, що було формою пробудження свідомості національної інтелігенції до пізнання української історії, культури, народного побуту, права. Пізніше, у 1870-х рр., з'явилися нові, «молоді» Громади, в статутах яких уже стояло питання про «самостійне політичне існування» України з «виборним народним правлінням».

Зі середини 1860-х років становлення М. Драгоманова як ученого відбувалося в тісному взаємозв'язку з його публіцистичною діяльністю. У тодішніх роботах М. Драгоманова — історичних, етнографічних, філологічних, соціологічних — мимоволі відбувається зміщення акцентування на політичне підґрунтя означуваного питання.

1870 — Київський університет відрядив М. Драгоманова за кордон. Замість запланованих двох років молодий учений пробув там майже 3, відвідавши за цей час Берлін, Прагу, Відень, Флоренцію, Гайдельберг, Львів.

Особливе місце в політично-публіцистичній діяльності М. Драгоманова посідала Галичина. Він намагався «розбудити» галицьке громадське життя (так, як він це розумів), піднести рівень суспільної свідомості.

Трирічне закордонне турне М. Драгоманова було надзвичайно плідним для молодого вченого. Він тепер міг критично оглянути й оцінити свої переконання, зіставляючи їх з науковим західноєвропейським досвідом.

Наступ реакції, повторне запровадження утисків проти відроджуваних проявів української культури змусили М.Драгоманова виїхати за кордон і стати політичним емігрантом. Восени 1875 року через Галичину й Угорщину він вирушив до Відня з наміром створити там осередок національної політичної думки, започаткувати випуск української газети.

 

Восени 1876 М. Драгоманов створив у Женеві громадсько-політичний збірник «Громада». Було видано 5 томів збірника. Головна тема «Громади» — дати якнайбільше матеріалів для вивчення України і її народу, його духовних починань і прагнення до свободи і рівності серед світової спільноти.

З 2-ї половини 1880-х рр. М. Драгоманова запрошували до співпраці ряд провідних видань Галичини.

У 1878 році на Паризькому літературному конгресі Михайло Драгоманов зачитав доповідь La littérature oukrainienne proscrite par le gouvernement russe («Українська література, заборонена російським урядом»), у якій різко засудив Емський указ і виступив на захист української мови та культури. Прочитавши цю доповідь, що вийшла окремою брошурою, Карл Маркс підкреслив у тексті такі слова: «Тарас Шевченко — син народу в повному розумінні цього слова. Більше, аніж хто інший, він заслуговує на титул народного поета»[3].

1889 — запрошений викладати на кафедрі загальної історії історико-філологічного факультету Софійського університету (Болгарія), де працював до своєї кончини.

«Пригнічений стан духу значною мірою збільшується від усвідомлення печального стану справ в Україні», — свідчила Леся Українка про останні дні свого дядька. Тимчасові поліпшення загального стану сприяли сплескам творчого піднесення, але несподівана смерть від розриву аорти обірвала життя вченого і громадського діяча.

Наукова кар'єра[ред. • ред. код]

У студентські роки захопився історією стародавнього світу. Під керівництвом професора В. Я. Шульгіна підготував дисертацію на право читання лекцій в університеті «Імператор Тиберій», яку захистив у 1864.

Працював учителем географії у 2-й Київській гімназії.

1865 — прийнятий на посаду приват-доцента на кафедру загальної історії історико-філологічного факультету Київського університету Св. Володимира. Читав лекції з історії Стародавнього Сходу, історії та історіографії Стародавньої Греції, історії Стародавнього Риму, Нової історії (доби Реформації та Відродження). Опублікував низку статей зі стародавньої історії.

1870 — захистив магістерську дисертацію на ступінь магістра загальної історії на тему «Питання про історичне значення Римської імперії та Тацит».

Після наукового відрядження за кордон у 1873 призначений на посаду штатного доцента.

1875 — звільнений з університету за політичну діяльність.

Літературознавчі погляди

М.Драгоманов у своїх наукових і літературно-критичних працях 1870-1890-х років («Література російська, великоруська, українська і галицька», 1873–1874; «Листи на Наддніпрянську Україну», 1893–1894; "Святкування роковин Шевченка в «руському обществі», 1873; «Війна з пам'яттю про Шевченка», 1882; «Т.Шевченко в чужій хаті його імені», 1893 та ін.) вимагав, щоб література неодмінно керувалася принципами вірності правді життя, відповідала своєму часові, сягала проблемами та героями глибин суспільного життя.

Велике значення мала розробка Драгомановим концепції народності літератури. Він наголошував на історичності цієї категорії, яка, постійно розвиваючись, оновлюючи зміст і форму, виявляла глибоку чутливість до суспільних і естетичних потреб народу. Підтримуючи у творчості українських письменників справді народне, М.Драгоманов вів рішучу боротьбу проти псевдонародності, провінційності та обмеженості літератури.

Одним із перших в українському літературознавстві М.Драгоманов звернувся до аналізу романтизму як напряму в мистецтві, що в попередні десятиліття відіграло позитивну роль у становленні національної літератури, викликавши зацікавленість до усної народної творчості, етнографії, міфології українців. Цим самим було підготовлено передумови для реалізму, який став домінувати в українській літературі 2-ї половини XIX століття.

Цікавою є сама концепція реалізму в естетиці М.Драгоманова, осердям якої є вимога безтенденційного, об'єктивного змалювання життя. Недооцінка переваг реалістичного способу відображення дійсності вела до того, що окремі українські письменники (наприклад, О.Стороженко) малювали абстрактні схеми, а не живих людей, захоплювалися дидактизмом, у той час як художня творчість вимагає «виводити на сцену існуючі, а не видумані особи й становище». Досягнення реалізму в українській літературі вчений пов'язував з творчістю Тараса Шевченка, Марка Вовчка, Панаса Мирного, Івана Нечуя-Левицького, частково Юрія Федьковича. Займаючись порівняльним літературознавством, М. Драгоманов пропагував важливість загальнолюдських естетичних цінностей у розвиткові культури українського народу.

1. Внесок М.О.Максимовича у розвиток вітчизняної історіографії.

Миха́йло Олекса́ндрович Максимо́вич (*3 (15) вересня 1804, хутір Тимківщина, тепер у складі села Богуславець — †10 (22) листопада 1873) — український вчений-енциклопедист, історик, філолог, етнограф, ботанік, поет зі старшинського козацького роду на Полтавщині, перший ректор Київського університету ім. Т. Г. Шевченка.

Народився на хуторі Тимківщина (тепер с. Богуславець Черкаської області).

У 1819 закінчив Новгород-Сіверську гімназію.

1823 р. закінчив Московський університет (словесний і природничий відділи філософського факультету, згодом ще й медичний). Залишився при університеті для науково-академічної праці, викладав ботаніку.

1833 р. одержав учений ступінь доктора й був іменований ординарним професором на кафедрі ботаніки Московського університету.

1834 р. у відкритому тоді Київському університеті Максимович дістав професуру російської словесності й був обраний першим ректором університету (до кінця 1835 р.).

Через поганий стан здоров'я пішов 1845 р. у відставку й решту життя присвятив винятково науково-літературній діяльності, яку провадив на своєму хуторі Михайлова Гора біля с. Прохорівки Золотоніського повіту, де й помер.

 

Максимович не раз намагався повернутися до активної науково-академічної діяльності, однак російське міністерство освіти, побоюючись українофільських поглядів Максимовича, усувало його від науково-академічної діяльності. Живучи в Україні, Максимович підтримував тісні творчі й особисті зв'язки з Т.Шевченком, П.Гулаком-Артемовським, Є.Гребінкою, М.Костомаровим, М.Щепкіним, А.Міцкевичем та ін. визначними діячами науки й культури. Незважаючи на великий науковий авторитет (Максимович був почесним членом кількох українських та російських університетів і багатьох наукових товариств), лише під кінець життя (1871 р.) його обрано членом-кореспондентом Російської Академії Наук з відділу російської мови та словесності.

Максимович був справжнім ученим-енциклопедистом, і то дуже широкого діапазону — від ботаніки до історії. Його наукові праці в царині природознавства, опубліковані у 1820-х рр. — на початку 1830-х рр., не лише стояли на рівні тогочасної науки, але й прокладали для неї методологічні шляхи.

Як фольклорист Максимович видав 1827 р. у Москві «Малороссийские песни», 1834 р. — «Украинские народные песни» (третя збірка «Сборник украинских песен», ч.1 вийшла вже в Києві 1849 р.). Передмова Максимовича до видання 1827 р. була «свого роду літературним маніфестом, повним ентузіазму до народної української поезії» (Д.Дорошенко). Фольклорні видання Максимовича мали величезний вплив на українську фольклористику (також у Галичині). Вони викликали інтерес до українського фольклору не лише серед інших слов'янських народів (зокрема, росіян, поляків, чехів), а навіть в Англії й Америці.

Як мовознавець Максимович опублікував низку статей про класифікацію слов'янських мов (1838, 1845 і 1850), у яких широко користувався даними з української мови. У дискусії з М.Погодіним і П.Лавровським М. обстоював «старобытность» української мови. Максимович був автором етимологічного правопису «максимовчівки». Як літературознавець Максимович вивчав «Слово о полку Ігоревім», яке переклав українською мовою. Йому належить видання і дослідження найдавніших літературних пам'яток Київської Русі — «Руської Правди», «Повісті минулих літ». Був автором праці «История древней русской словесности» (1839 р.), про козацькі літописи, зокрема Грабянки тощо. Крім того, Максимович перекладав псалми українською мовою та написав низку віршів, у тому числі «Ой, як дуже за тобою тужила Вкраїна», присвячений Т.Шевченкові.

В історичних (як і в фольклорно-етнографічних) творах Максимович був прихильником панівного тоді романтизму та ідеї народності. Він обстоював генетичний зв'язок між княжою та козацько-гетьманською добами в історії України, яким він присвятив багато розвідок, статей, критичних заміток про джерела, літературу тощо. У статті «О мнимом запустении Украины» (1857 р.) та «Письмах» до М.Погодіна, Максимович довів безпідставність його гіпотези про «великоруське» населення Київщини за княжої доби. Численні праці Максимовича з історії княжої України, Києва та його пам'яток (зокрема, «Очерк Киева», 1847; «Письма о Киеве к М.Погодину», 1871 та ін.), з історії козаччини, гетьманщини й гайдамаччини (розвідки про гетьмана П.Сагайдачного, «История письма о казаках приднепровских», 1863–1865), «Письма о Б.Хмельницком», 1859, «Бубновская сотня», 1848–1849, про Гайдамаччину й Коліївщину тощо, мали особливе значення для дальшого розвитку української історіографії. В 1830–1834 рр. видав три випуски альманаху «Денница». В 1840 і 1841 у Києві та в 1850 у Москві видав історичний альманах «Киевлянин». У 1859 р. та у 1864 р. у Москві видав альманах «Украинец».

Максимович працював також у царині української археології та був автором першої в Україні археологічної праці з застосуванням типологічного методу («Украинские стрелы древнейших времен», 1868).

1. Микола Михайлович Костомаров – історик України.

У Царській Росії праці Костомарова видавали у 21 томі. У пострадянській Росії видавали Костомарова у 12 томах окремим томом біографія і в 2-х томах ліричні твори.

Костомаров Н. И. русская история в жизнеописаниях его главнейших деятелей. – М., 1990-93 рр. – Т. 1-3. Переведена репрінтним способом.

Народився на Слобожанщині. Батько його Іван Петревич Костомаров мав 14 тисяч десятин землі і 300 кріпаків. Мати – Тетяна Петрівна – красуня кріпачка.

У 1828 р. 3 селяни змовились і вбили його, викрали 10 тис. рублів. Імітували ніби він впав з карети.

Закінчив Вороніжський пансіон, а потім Харківський універ. Спочатку працював вчителем у місті Рівне, а потім викладачем у Київському універі. Мав одружитись на Аліні Крагейській, але в день весілля його заарештували.

Горький казав, що Костомаров писав історію по непорозумінню. Був засланий у Саратов. У 56 р. повернувся. У 1859 р. став професором у Петербургзькому універі. Був членом Петербурзької археографічної комісії. Видавав «Акти относящиеся к истории Юго-Западной Руси».

теоретичні питання:

Запропонував при вивченні історії народу максимально використовувати матеріали етнографії. У працях багато уваги приділяв духовній стороні народу. Торкався проблеми завдання історії як науки.

Завдання на його думку:

             Визначення національного духу4

             Як цей національний дух проявлявся в конкретних історичних подіях.

Зміст вбачав у боротьбі двох начал:

             демократичного, федеративно-вічового начала;

             з монархічним началом централізації і єдинодержавства.

Носіями першого начала були українці, другого – росіяни.

«Мысли о державном начале в древней Руси» (1861). Писав, що в період удільно-вічового укладу руська держава об’єднувала 6 народностей:

             українська

             сіверська

             великоруська

             білоруська

             псковська

             новгородська

Ці федерації назвав Руська земля, або Русь.

3 фактори об’єднували ці народності:

1.             родова мова і побут

2.             християнська віра і єдина церква

3.             єдиний князівський рід – Рюриковичів.

Вважає, що історичний розвиток ішов так, що з однієї сторони вони розвивалися самостійно, а другої між ними був зв’язок. Русь йшла до федеративного укладу, але завадили татари.

«Две русские народности» (1861). У політичній сфері україни були здібні створені добровільні товариства. Великоруси старались створити спільну будівлю перейняту великим духом. Розвиток «личного произвола». Ця стаття наробила багато шуму.

«Правда москвичам о Руси», спростовує закиди російських авторів, щодо 2-х народностей. Звинувачує тих, хто поширив ідею виключності російського народу.

«Правда полякам о Руси» - виступає проти польських претензій на наші землі. Прирівнює поляків до українців, українців до росіян.

«Україна» (1860). Дає такі ідеї:

             історія України – поема вільного народу;

             український народ споконвіку вільнолюбець;

             вважає за честь української церкви, що від неї відпало все, що мало ознаки шляхетства і привілеїв;

             чому у 17 ст. українці не зуміли відбудувати свою державу, бо люди які керували народними рухами і стояли вище народних мас разом з освітою перейняли й те, що було противне Україні – «отруту польського аристократизму».

Між українцями і новгородцями багато спільного. «Севернорусские народоправства». Де обґрунтовує цю тезу. Перейняли менталітет українців. Знищення Новгороду – результат розпаду новгородської народності.

ІІ. «Б. Хмельницький», «Бунт Стеньки Разіна», «Смутное время в нач. 17 в.», «Мазепа», «Мазепинці», «Руїна».

«Б. Хмельницький» - збирав матеріали зразу після університету.

У 1856 р. перша стаття «О отечественных записках». У 1857 р. теж стаття там же. У 1859 р. – 2 т. У 1876 р. – доповнив. Перше фундаментальне дослідження з Хмельниччини.

Основні ідеї:

1.             в основу народних рухів вклав перш за все соціальні мотиви, 2-е – релігія;

2.             виступав проти держави і відстоював ідеї республіканського демократичного устрою;

3.             несимпатизував прагненням гетьманів утворити державу, яка б спиралась на козацький привілейований стан;

4.             мав туманний ідеал про об’єднання всіх радянських народів;

5.             не бачив в історії козацького періоду ніякого державного стремління;

6.             змагання Хмельницького, Виговського, Дорошенка, Мазепи пояснював або чесними намірами, або вузько-егоїстичної старшини чиї інтереси виявляли гетьмани;

7.             ідеалізує старшину, хоч не мали уяву як будувати державу;

8.             не бачив в особі Хмельницького видатного державного діяча;

9.             особу гетьмана закривають стихійні народні рухи;

10.           так само характеризував і наступників Б. Хмельницького;

11.           з праці Костомарова випливає, що український народ не міг і не вмів створити собі власної держави, організації кращої за Запорозьку Січ, але оскільки вона могла існувати лише тим часом, то не було іншого виходу як піддатися Москві, лад якої критикував.

«Бунт Стенькі Разіна» -  негативно оцінював народні рухи. Вважав їх:

             проявом анархічного начала;

             безрезультатними;

             «блестящими и безплодными как метеоры».

Негативно його оцінював Пантелеймон Куліш.

1. Концепція історії Росії й України в працях С.М. Соловйова.

Сергі́й Миха́йлович Соловйо́в (5(17) травня 1820, Москва — 4(16) жовтня 1879), російський історик, від 1847 професор Московського університету, від 1872 академік Імператорської Санкт-Петербурзької Академії наук.

Очоливши кафедру російської історії Московського університету у 27-річному віці, Соловйов невдовзі поставив собі неймовірно важке завдання — створення нової фундаментальної праці з історії Росії із найдавніших часів по 18 в., що замінив б собою застарілу Історію держави Російського >Н.М.Карамзина.

На початку 1851 Соловйов простудіював перший тому узагальнюючого праці, названого їм "Історія Росії із найдавніших часів". З того часу з безприкладної пунктуальністю учений щорічно випускав черговий тому. Тільки останній, 29-й тому Соловйов я не встиг підготувати до видання, і він у світ у 1879, вже після його смерті.

"Історія Росії…" — вершина наукового творчості Соловйова, від початку остаточно плід самостійної наукової праці автора, вперше котрий підняв і вивчила новий великий документальний матеріал. Головна ідея цього твору — уявлення історію Росії виглядала як єдиному, закономірно не зовсім розвиненому прогресивному процесі просування від родового ладу до "правової держави" і "європейської цивілізації". Центральне місце у процесі історичного поступу Росії Соловйов відводив виникненню політичних структур, основі яких, на його думку, складалося держава.

Останніми роками життя політичні та історичні погляди Соловйова зазнали певну еволюцію — від помірковано ліберальних до консерватив-нішим. Вчений мало що схвалював ні з методах здійснення буржуазних реформ, ні з пореформеній дійсності1860-1870-х років, яка не в всім виправдала його очікування. Ця еволюція проявилася на минулих монографіях вченого Історія падіння Польщі (1863), Прогрес і релігія (1868), Східний питання 50 років як розв'язано (1876), Імператор Олександр Перший: Політика — Дипломатія (1877), у публічних лекціях про Петра Великому (1872). У цих працях Соловйов засудив польське повстання 1863, виправдав зовнішньополітичну лінію Росії, і його вінценосців, дедалі більше став виступати за освічену (не конституційну) монархію і імперське велич.

Російська історія, на думку Соловйова, відкривається тим явищем, кілька племен, не бачачи можливості виходу з родового, особливого побуту, закликають князя з роду, закликають єдину загальну влада, яка з'єднує пологи за одну ціле, подає наряд, зосереджує сили північних племен, користується цими силами для зосередження інших племен нинішньої середній і південної Росії. Тут головне запитання для історика у тому, як визначилися відносини між покликаним урядовим початком іпризвавшими племенами, і тими, хто був підпорядковані згодом; як змінився побут цих племен внаслідок впливу урядового початку - безпосередньо і з допомогою іншого початку - дружини, як і, своєю чергою, побут племен діяв визначення відносин між урядовим початком й іншимнародонаселением під час встановлення внутрішнього порядку чи вбрання.

1. Проблеми історії України в працях О.М.Лазаревського.

Відомий український історик Олександр Матвійович Лазаревський народився 20 червня 1834 р. в с. Гирівці (нині — с. Шевченкове) Конотопського повіту. В десятирічному віці він вступив до Конотопського повітового дворянського училища, а 1850 р. уже був учнем Петербурзької гімназії, де і зацікавився історією України. З 1853 р. О. М. Лазаревський починає друкувати свої перші замітки з української історії в газеті "Черниговские губернские ведомости". Після вступу на історико-філологічний факультет Петербурзького університету він поглиблює вивчення історії України і пише ряд наукових праць. 1858 р., коли О. М. Лазаревський закінчив університет зі ступенем кандидата, був виданий його збірник "Указатель для изучения Малороссийского края". Через три роки він назавжди залишив столицю і повернувся на Чернігівщину, де продовжив плідно займатися науковою роботою. Свої праці він друкував у місцевих та петербурзьких виданнях.

Лазаревський — автор близько 450 праць і статей переважно з історії Лівобережної України 17-18 ст. Головну увагу історик приділив дослідженню історії селянства — «Малоросійські посполиті селяни 1648-1788» (1866), козацької старшини і Шляхти — «Нариси дворянських родів Чернігівської губернії» (1868), «Нариси малоросійських фамілій» (1875-76), «Люди старої Малоросії» (1882-88), колонізації та землеволодіння — «Опис старої Малоросії» (1888-1902), адміністративно-судового устрою Гетьманщини — «Суди в старій Малоросії» (1898) та ін. Л. видав важливі документальні публікації: «Щоденник М. Ханенка» (1884), «Сулимівський архів» (1884), «Мотижинський архів» (1890), «Щоденник генерального підскарбія Якова Маркевича» (1893-97), «Любецький архів графа Милорадовича» (1898) та ін.

В основі історичної концепції Лазаревського лежала ідея народництва. В своїх працях історик підкреслював визиск українського селянства з боку козацької старшини і як результат — неприхильне ставлення до Гетьманщини та її діячів («Замітки про Мазепу», 1878; «Павло Полуботок», 1880). Зосереджуючись в основному на соціально-економічних проблемах, Лазаревський менше уваги звертав на політичний занепад Гетьманщини внаслідок колоніальної політики російського уряду. Це зумовило деяку однобокість історичної концепції вченого, що підкреслювала українська історіографія, хоча високо оцінила його вкладу розвиток історичної науки в Україні.

Заслугою Лазаревського є те, що він ввів у наукове користування велику кількість документів, архівних матеріалів, які мають велике значення у вивченні історії Лівобережної України другої половини 17-18 століть.

Дослідження історії

Здобув популярність, як історик. Саме він відкрив Рум'янівське «Описание Малороссии», що вважалося втраченим.

Лазаревський вів дослідження на території Лівобережної України. Найбільш відомі його праці: «Очерки малороссийских фамилий», «Малороссийские посполите крестьяне (1648-1783 гг.)», «Описание старой Малороссии» та ін. Саме він відкрив дворянські фальсифікації історії України (спираючись на архівний матеріал).

Бібліографічна діяльність

Щодо бібліографії, то вчений почав нею займатися ще з юнацьких років. У 1853 р., навчаючись у старших класах гімназії, він надрукував у «Черниговских губернських відомостях» свій «Опыт указателя источников для изучения Малороссийского края в историческом и географическом отношениях». Цим посібником молодий бібліограф прагнув «принести хотя малую лепту на пользу науки…». До покажчику ввійшла російська та українська книжково-журнальна література – історична і бібліографічна, а також роботи з географії, статистики та етнографії – всього 154 джерела.

Цей «Опыт», поклав початок історичній бібліографії в Україні. Про нього позитивно віднісся «Журнал Министерства народного просвещения», історик-славіст О.М.Бодянський та відомий російський бібліограф Г.М.Геннаді.

Після позитивних відгуків про «Опыт», Лазаревський поставив за мету розширити свою працю. Поступивши до університету, він отримав вихід до Петербурзької публічної бібліотеки.

Займаючись в бібліотеці, він обробляє першу частину свого покажчика (російську). У 1858 р. надсилає перший випуск «Указателя источников для изучения Малороссийского края» О.М.Бодянському.

В цьому «Указатели» подано майже в чотири рази більше джерел ніж в «Опыте». Всього зареєстровано 554 номери за 1622-1857 рр. За складом покажчик наближався до загального покажчика з українознавства.

«Указатель источников» вийшов з посвятою Бодянському, саме він був першим учителем Лазаревського з бібліографії. Бодянський навчав старанності бібліографування та не прощав бібліографічних неточностей.

Паралельно з підготовною «Указателя» Лазаревський розпочав роботу над складанням іншого великого посібника – «Украинская литературная летопись». Цей літопис він вів протягом трьох років – 1856-1858. За ці роки бібліограф зареєстрував 70 книг і статей.

«Летопись» являла собою критико-бібліографічний огляд поточної української та українознавчої літератури.

Праці

•              Исторический очерк Батурина (1625-1760)/ А. Лазаревский. – Киев : Типогр. В.И. Завадзкого, 1891. – 18 с. – Оттиск из 6 книги "Чтений в Историческом обществе Нестора Летописца";

•              О собирании материалов для истории освобождения крестьян от крепостной зависимости в пяти губерниях Киевского учебного округа/Ал. Лазаревский. – [б.м.] : [б.вид.]. – 8 с. – Авт. указ. в коце статьи. - Отд. оттиск.;

•              По поводу ста лет от смерти графа П.А. Румянцева/Ал. Лазаревский. – 16 с. – Отд. оттиск из "Киевской старины". - Конволют. Перепл. с перепиской П.А. Румянцева (6 писем);

•              Историко-статистические сведения о населенных местностях Конотопского уезда/Ал. Лазаревский. – Киев : ТИпография К.Н. Милевского, 1890. – 24 с. – Отд. оттиск из памятной книжки Конотопского земства.;

•              "Сведения о церковных школах и богадельнях в старой Малороссии в XVIII в.";

•              "Очерки старейших дворянских родов Черниговской губ." (там же, кн. 2, вып. 1 и 2);

•              "Павел Полуботок" ("Рус. Архив" 1880);

•              "Из истории сел и селян левобережной Малороссии" ("Киевская Старина", 1891, 1 и 11);

Видання Лазаревського

•              "Обозрение Румянцевской описи Малороссии", Чернигов, 1866—85 (Л. принадлежит первая половина "Обозрения", вып. 1 и 2 и часть 3 до стр. 415);

1. О.П.Щапов і його концепція історії Росії.

Щапов Опанас Прокопович (1831-1876) – засновник земсько-обласної теорії. Народився в Іркутській губернії. Його батько – потомок засланців-поселенців.

Періоди діяльності Щапова:

1852-60-і рр..;

1861-63 рр. – перебував у Петербурзі;

1863-1876 рр. – заслання.

Його відносили до представників народницької історіографії. Закінчив духовне училище і Казанську духовну академію і став викладачем.

    Магістерська робота: «Русской раскол старообрядчества». Торкався проблем суспільного і державного ладу Росії і вбачав, що розкол носив демократичний характер. Після захисту став викладачем у Казані. Але пробув там недовго. У 1861 р. переїхав у Петербург.

   У свох працях говорив, що творцем історії є народ. Він запропонував поділ історії Росії на 2 періоди.

   Суть земсько-обласної теорії:

Перший період назвав земсько-обласний (з найдавніших часів до початку 17 ст.);

Державно-союзний або союзно-обласний (після Смути).

У своїх працях, присвячених общині, проводив таку думку:

Держава Росії – результат дії народних мас: в процесі історичного розвитку населення Русі, а потім Росії, здійснював колонізацію по руслах річок і створив там обласні общини;

Специфіка географічних умов призвела до того, що кожна область мала свою специфіку;

Обласні общини були територіальними одиницями з власним самоуправлінням і аж до 17 ст. – слабо зв’язувалися між собою;

В результаті польсько-шведської інтервенції, яка загрожувала російському народу втратою незалежності, російські народи об’єдналися і створили соєзно-обласну або державно-обласний період.

Він твердив:

принцип народовладдя має бути в основі всієї суспільної організації народу;

реалізація цього принципу повністю відбивається через общину;

община у майбутньому приведе до справедливого суспільства.

Ідеалізував общину вважав, що зовнішній вплив не міг порушити національних принципів росіян.

   1863 р. – «Земство и раскол». За цю працю він був заарештований і засланий в Ірктськ.

1. Офіційно охоронна історіографія в Росії.

(2 пол. 19 –поч. 20 ст.) – це були висококваліфіковані історики, спеціалісти з усіх періодів історії, історіографи і джерелознавці.

Іловайський Дмитро Іванович (1832-1920) – закінчив Московський університет. Спеціаліст з історії Середньовіччя Росії

«История Рязанского княжества Руси»

«Разыскания о начале Руси»

История Росии в 5 томах»

Друга праця будувалася на основі нових матеріалів. Виступав протии норманської теорії. Був автором підручників з історії для середніх шкіл і гімназій. «История Росии» витримала 40 видань.

   «История Рос.» назвав історіографічною, тому що подавав не тільки матеріали, але і критики.  Багато уваги приділяв у своїх працях історії родини Рюриковичів і Романових. Використовував у працях і матеріали археології.

   Шільдер Микола Карлович (1842-1902) – військовий історик. Брав учась у російсько-турецькій війні 1877-78 рр.. З 1899 р. – директор Публічної бібліотеки. Опублікував матеріали з таких проблем історії:

Політичної;

Воєнної;

Дипломатичної.

Автор фундаментальних праць, життєписів Павла І, Олександра І, Миколи І. для нього властивий психологізм у трактуванні явищ минулого. Близький до позиції Карамзіна.

Дубровін Микола Федорович (1837-1904) – військовий історик, генерал. Мав доступ до архівних матеріалів. Найбільше пролавився на вмсвітленн військової зовнішньої політики:

Приєднання до Росії Криму і Кавкеазу;

Війна 1812р.;

Кримська війна.

Перший опублікував працю «Пугачов и его сообщники». Описував у працях історію Кавказу, побут, звичаї.

Сергій Спиридонович Татіщев (1846-1906) – дипломат, історик публіцист. Закінчив Сорбонну. Учасник російсько-турецької війни. Подібно до праць Дубровіна, основні теми – зовнішня політика і дипломатія.

1. Друге покоління державників у Рос. Історіографії.

Погляди Чичеріна і Кавеліна поділяли: Сергієвич, Леонтович, Градовський.

   Риси, властиві цьому поколінню:

                їх діяльність розквітла після буржуазної реформи 60-80-х років, тому вони відобрази ті зміни, які відбулися в російському суспільстві;

                не схвалювали крайньої реакції, яка наступила;

                були противниками революційного руху;

                їх ідеал – правова держава;

                як і попередники, державі відводили домінуючу роль в житті суспільства;

                в центрі їх досліджень такі проблеми:

                розвиток державної влади,

                Розвиток державних установ,

                Розвиток правових норм,

                Розвиток та історія законодавства.

Розробляли:

              відносини між народом і державою в минулому;

              історія державних установ;

              діяльність місцевої адміністрації та управління;

              історія станового законодавства;

              стосунки між станами.        

Нове покоління було юристами, тому висвітлювали проблеми з юридичної точки зору.

Сергієвич Василь Іванович (1832-1910) – глава державної юридичної школи. Закінчив Московський універ.. стажувався у Берліні. Магістерська дисертація «Вече и князь. Руское государсвенное устройство и управление во времена князей Рюриковичей».

Сергієвич розкритикував Соловйова за те, що той наївно розглядав стосунки між князями того часу. Сергієвич теорію договірних відносин:

договір між князями;

договір князів і дружини,

договір князів і народу.

Він розвинув теорію державної школи. На його думку правова норма – джерело політичної організації.

Градовський Олександр Дмитрович (1841-1889) – закінчив Харківський університет. Професор Петербурзького університету. Залав основи вивчення в історії державних установ у Росії.

«Начало руського государсвенного права», «Органи управления», органи местного управления».

Проповідував західні ідеї демократизму. Його ідеал – буржуаний державний  устрій Західної Європи..

«Высшая администрация России 18 в. и генпрокуроры», «История местного управления в России».

Проповідував ідеї європейського конституціоналізму і національних традицій, підтримував розвиток і зміцнення земств. Про місцеве управління часів Петра: про діяльність Сенату, Верховної таємної ради тощо.

1. Проблеми історії Росії й України в працях Ключевського.

Був учнем  Соловйова.  Закінчив Московський університет. Син священика. З 1879 р. до 1905 р. завідував кафедрою Російською історією Московського університету. До Ключевського ніхто не опублікував свого курсу лекцій.

Ключевський з найдавніших часів до середини 19 ст. – 5 томів.

Магістерська дисертація – «роль монастирів в освоєнні російської Півночі». Але Іконніков випередив його і поміняв тему «Древнерусские жития святых, как исторические источники». Опрацював понад 5 тис. житій святих. Він довів, що у житіях святих багато недостовірного.

Докторська дисертація – «Боярская дума» (1882 р.), де сформульовану концепцію російського історичного процесу, яку він розвинув в курсі Русской истории. У цій праці він висуває такі тези:

1.             10-11 ст. (Київська Русь) – основні заняття слов’ян цього періоду – торгівля. Місто – центр торгівлі. У місті сформувався промисловий клас, поряд сформувався служилий клас (князівська дружина). Органом цих 2-х класів були віче і рада при князі (Боярська дума). У процесі колонізації центр із Києва перемістився у Пн.-Сх. Русь. Тепер основним заняттям стає сільське господарство.  Промисловість зникає. Князі стають вотчинниками. При московських князях утворюється новий клас – московське боярство. У 16 ст формується урядова аристократія. Боярська дума стає оплотом політичних вимог цієї аристократії.

У 17 ст. занепадає урядовий клас. Дума втрачає своє значення, у 18 ст. вона зникає.

Вважав, що держава є орган, який регулює відносини чи стосунки між землевласниками, селянами.

«Курс русской истории» (5 т.). охоплює 86 лекцій з найдавніших часів до середини 19 ст. перші 4 лекції присвячені методології історії, плану курсу, визначення, що таке історія, роль географічного фактору. Ключевський тут визначив 3 основні сили які керують людським співжиттям:

1.             Особистість людини;

2.             Людське суспільство;

3.             Природа країни.

Російську історію поділив на:

1.             8-13 ст. – Русь Дніпровська, міська, торгова;

2.             13-серидина 15 ст. Русь Верхньоволжська, удільно-князівська;

3.             Сер. 15 – 20 рр. 17 ст. – Русь Велика,Московська, Царсько-боярська4

4.             Сер. 17 – сер. 19 ст. – Великоросійський, імператорсько-дворянський, період кріпосного господарства і фабрично-заводського.

І. він не норманіст, але і норманіст. Поч.. 1-й період із 6 ст., коли в районі Карпат існував військовий союз Сх. Слов’ян на чолі з князем дулібів. Союз розпався на племена, племена на роди, роди на дрібні двори або сімейне господарство. Провідною в цей період була торгівля. Міста торгові об’єднувалися в торговий округ. Це перша політична організація на Русі.

З появою варягів виникає 2-га політична організація. Спочатку вони були охоронцями,  а потім і завойовниками.

Об’єднання варягів з торговим округом привело до утворення 3 політичних організацій – Великого князівства Руського.

ІІ. Причини занепаду:

1.             Антагонізм імущих і неімущих;

2.             Набіг половців.

Одна частина пішла на Захід (р-н Карпат), інша – на Пн. – Сх.(район Верхньої Волги).

Ключевський був монархістом.

Риси 2-го періоду: на зміну міської області Київ Русі прийшов князівський уділ. Характеризуючи московських князів він їх називав «бледными тенями киевских князей». Порівнює їх із сміливими хижаками. Не перебільшував негативного впливу татаро-монгол, зайняв середню позицію.

ІІІ.

1.             Вважає що до середини 15 ст. склалась великоруська народність;

2.             Ця народність вела боротьбу за незалежність із зовнішніми ворогами;

3.             Шукає ця народність свій політичний центр, щоб відновити державну єдність, яка була часів Київської Русі.

Ключевський багато уваги приділяє епосі Івана 4. Вважає, що опричнина, яку Соловйов виправдовував «плод черезчур пужливого воображения царя».

Характеризуючи Івана 4 Ключевський вживає вперше термін «культ личности царя».

Розглядає причини походження кріпацтва. Опрацювавши сотні «порядных записей» довів, що основна причина виникнення залежності є приватний добровільний договір. Отже, походження кріпацтва – селянська заборгованість.

Риси:

IV.

1.             Воцаріння нової династії.

2.             Територія Росії розширюється до меж російського народонаселення.

3.             Занепадає роль боярства, зростає роль дворянства.

4.             Закріпачення селян.

5.             Зростання обробної промислової у житті країни.

Приділяє багато уваги вирішенню балтійського питання, багато пише про Петра. Засуджував кріпосне право.

У частині 45 і 46 лекцій описано Україну, Переяславську раду, її наслідки. У лекції 45 вживає тезу, що «Малоросія віддалася під захист московського царя». Козаків вважає справді відважними, безстрашними, але нездатними зорганізуватись. Вважає їх бродягами. Каже, що вони виникли у 15 ст.

Причини визвольної війни проти Польщі:

1.             Економічний фактор;

2.             Віра.

Позитивним у козацтві називає те, що вони оберігали кордони.

За Хмельницького каже, що він хотів лише налякати поляків, але не розривати з ними стосунки.

1. Народницька історіографія. Суб’єктивна соціологія.

Народництво – це ідеологія і рух дворянської та різночинної інтелігенції,Ю який виник у 60-х рр.. 19 ст.

Основні засади народників:

1.     Росія омине капіталізм;

2.     Община основа капіталізму;

3.     Особи творці історії.

Серед російських теоретиків: Бакунін, Лавров, Ткачов, Кропоткін, Михайловський.

Серед українських: Кулятко-Керецький, Дебагаорій-Мокрієвич, Микола Кибалочич, Павло Грабовський, Сергій Русов.

Російське народництво практично не цікавилося визвольними прагненнями національних меншин. Більше того, вважало їх недозрілими. Якщо російське народництво основну увагу зосереджувало на соціалістичні нахили російського селянина (95-80%), то українські хлопомани підкреслювали індивідуалізм українського селянства  і здійснювало культуртрегерську діяльність. У Росії це почалось лише з 80-х рр..

2 течії народництва:

1.     Революційне (60-80-х рр.);

2.     Ліберальне (з 80-х рр. 19 ст.), згодом переродилася у соціалреволюціонерів.

Лавров (1823-1900) – син псковського поміщика. У 1867 р. був заарештований за революційну діяльність, втік із заслання. Його праці («Исторические письма»(1859)) звернені до російської прогресивної молоді слугували справі визволення селян. Закони природи і закони суспільства є тотожними.

Михайловський Микола Констянтинович (1842-1904)- «властитель дум русской интелигенции». Праці його у 10 томах, але щоб усе опублікувати, то треба 50-70 т.

Шлях розвитку Росії – специфічний, що капіталізм у Європі є і буде, а в Росії його не буде.

На його думку розвиток людства – це процес закріпачення особи. Мета прогресу – звільнення особи від впливу суспільства в боротьбі за індивідуалізм. «Героии и толпа», «Ещо о героях», «Ещо о толпе».

Порівнював народні маси з нулями. Казав, що натовп пасивно сприймає історичні умови, вплив сучасності. Він наслідує думку, що натовп висуває своїх героїв, які ведуть і на хороше і на погане.

Натовп – це не народ. Це категорія середньовічна. «Ето сила жалкая и опасная». Його праці відіграли дуже важливу роль.

Кропоткін П. О. (1842-1921) – з древнього князівського роду. Відомий як географ, біолог, теоретик анархізму, але не такий рішучий як Бакунін. Він близький до позитивістів.

Люди подібно до природи потребують взаємодопомогу, яка здійснюється через рід, місто, общину. Вважав, що історичний процес йшов до недержавних форм. Держава стоїть на заваді суспільства розвиватися. Вважав, що державу треба знищити.

Його ідеал – анархічний комунізм – це федерація общин, які само управляються, над якими нема верховної влади. Стосунки в цій общині базуються на вільній угоді людей.

У праці «О великой Французкой революции» проповідує ідею еволюційного розвитку суспільства. Вважав, що боротьба за владу є неприродною, шкідливою, або всяка влада веде до свавілля і деспотизму. В еміграції був 41 р.  і повернувся в 1917 р.

Визнав історичне значення жовтневої революції. Похований на ново дівочому кладовищі.

1. О.Л. Єфрименко та її концепція історії України.

Народилась в Архангельській губернії. У 1874 р. одружилась з Єфименком Петром. З 1879 р. по 1907 р. О. Я. працює в Харківському університеті. Присвятила багато праць історії України, історії Росії общини й української общини.

«История Украины и её народа». Має працю про турбаївську катастрофу, про Сковороду.

1907 р. на запрошення їде у Петербург, де працювала до 1917 р. (Безстужівські жіночі курси). Тут їй присвоїли доктора історії, а в Харкові – професора без захисту дисертації.

Мала 3 дочок і 2 синів (Тарас і Петро, займали посади в уряді України, другий був археологом).

У ніч з 17 на 18 грудня мати була вбитою бандою на хуторі.

Праці про Україну проникнуті демократизмом, тому в радянські часи не друкувались.

Державна – сила, або інша думка – знаряддя експлуатації. Вона признавала, що община руйнується. В її працях  в перше подано історію Західно-Українських земель і Угорська Русь. Вважала, що русини – автохтони, що угорці, коли прийшли на Закарпаття, то застали тут слов’ян.

1. Історія  селянства Росії та України в працях  Василя Івановича Семановського.

Василь Іванович Семеновський (1848-1916) – крупний спеціаліст з історії російського селянства. Має праці з історії російського визвольного руху. Був народником

І. Магістерська дисертація – «Крестьяне в царствование императрицы Екатерины ІІ».

ІІ. Докторська – «Крестьянский вопрос в России в 18  - 2 пол. 19 века» (2 т.).

І. Проблеми які порушив у магістерській:

1.     Територіальний розподіл і середні розміри земельних наділів різних категорій селянства;

2.     Географія розподілу і співвідношення панщини й оброку;

3.     Охарактеризував селян двірцевого відомства, селян церковних вотчин, державних й удільних селян, які працювали на заводах;

У докторській аналізує різні пропозиції різних верств суспільства з приводу селян:

1.     Проаналізував відповіді на анкети ВЕО;

2.     Депутатів державних комісій;

3.     Секретних комітетів щодо звільнення селян;

4.     Думки Сперанського, Карамзіна, Пушкіна, Радіщева;

5.     Вперше наведено відомості про селянські заворушення у 2-й чверті 19 ст.

У 1909 р. видає фундаментальне дослідження «Общественно-политические идеи декабристов». Питання про декабристів вперше порушив ще в курсі лекцій «О крестьянском вопросе». У праці визначав причини виникнення декабризму:

     вплив позитивний;

     вплив негативний.

Позитивний вплив – поява вільнодумства в Росії. Негативний – поява таємних товариств.

Позитивний вплив:

     виховання у сім’ї;

     читання літератури;

     слухання лекцій;

     спостереження під час перебування за кодоном;

     існування конституційного ладу;

     революційні рухи.

Негативний:

     російська дійсність;

     виникнення таємних організацій пояснюється незадоволенням.

1891 р. одержав замовлення мецената Сібірякова написати історію російських золотих промислів Сибіру, - «Рабочие на сибирских золотых промыслах». Вперше детально описав робітників золотих промислів.

Вважав, що можна виправити становище:

     законодавством;

     знищенням засилля чиновників.

1. Концепція історії Росії й України в працях Маркса, Енгельса, Леніна.

Аналогічні позиції займав Володимир Ілліч Ленін (1870-1924 pp.) ~ російський політичний діяч, публіцист. Екстерном закінчив юридичний факультет Петербургського університету. Зарахований помічником присяжного повіреного Самарського окружного суду, однак його юридична діяльність обмежилася лише кількома процесами. Двічі захищав власні інтереси і обидва рази успішно. Брав участь в організації та діяльності «Союзу боротьби за визволення робітничого класу», відтак репресований царською владою. Висланий в Сибір (1897-1900 pp.). Організатор та ідеолог нелегальної газети «Искра». Один з організаторів Російської соціал-демократичної робітничої партії, з 1907 р. до квітня 1917 р. в еміграції, один з головних ідеологів Жовтневої революції в Росії 1917 p., голова Ради народних комісарів (1917-1922 pp.), один з організаторів III Комуністичного Інтернаціоналу.

1. Історичні погляди Г.В.Плєханова.

Георгій Валентинович Плєханов (1856-1918).

Періоди:

     1875-1883 – народницький;

     1883-1903 – марксистський;

     1903-1918 – меншовицький.

Вивчав історію общини, селянства. 1876 р. змушений емігрувати. Познайомився з марксистською літературою. 1883 р. переходить на марксистські тенденції. Був у групі «Освобождение труда».

Пише ряд статей проти народників – «Социализм и политическая борьба», «Наші незгоди».

Він з недовірою ставиться до селян. Вважав, що це маса реакційна.

Незгоди почались після 1903 р. – Ленін і Плєханов – ідейні вороги. Плєханов казав, що Росія ще не готова до революції. Плєханов вважав, що класова б-ба повинна затухнути, бо це загрожує державі.

Плєханов – брошура «О войне». 5 квітня він пише статтю «Тезиси Леніна о том почему бред бывает интересным». Каже про передчасність заклику до революції, бо російська економіка не дозріла.

25 жовтня революційна перемога. 28 жовтня – «Откерытое письмо к петроградским рабочим».

Чому революція не може перемогти (Плэханов):

1.     Високий рівень прогресивних сил;

2.     Високий ступінь свідомості населення.

До середини 30-х рр. Плєханов вивчає більше ніж Ленін. Похований у Санкт-Петербурзі.

 

Російський революціонер та мислитель, засновник соціал-демократичного руху в Росії Георгій Валентинович Плеханов (1856Щ 1918 рр.) піддав різкій критиці суб'єктивний підхід російських народників в оцінці суспільного розвитку пореформеної Росії, розвивав ідеї марксизму в світлі матеріалістичного розуміння історії, розробив питання співвідносин ролі особи і народних мас в історії. Народники-суб'єктивісти вважали, що Росія йде своїм самобутнім шляхом і тому капіталізм «штучно пересаджений» в Росію, капіталізмі для самобутнього російського економічного ладу випадковий, є занепадом, регресом. Тому треба затримати, зупинити розвиток капіталізму і припинити злам капіталізмом вікових устоїв російського життя. Зіставляючи умови виникнення і історичної ролі капіталізму на Заході з умовами розвитку капіталізму в Росії, Георгій Плеханов» з'ясував спільні передумови розвитку капіталізму в різних країнах і зробив висновок про помилковість протиставлення Росії Заходу, показав, що капіталістичні відносини пробивають дорогу в місті і в селі, ведуть до розкладу устоїв селянської общини, громади. Послідовно відстоюючи марксистське визначення історичного процесу, Георгій Плеханов виступив проти волюнтаризму в історії, розглядав історію людського суспільства як необхідний закономірний процес і разом з тим як продукт діяльності людей, вважав, що існує тісний взаємозв'язок між об'єктивною і суб'єктивною сторонами суспільного життя. Критикуючи соціологічні теорії Петра Лаврова, Петра Ткачова, Миколи Михайловського та ін. в питанні ролі особи і мас в історії, Георгій Плеханов відмічав, що не окремі особи, а народні маси відіграють вирішальну роль в історії, а видатні особи, нерозривно зв'язані з народом, виражають його інтереси і прагнення.