Релігія як соціальне явище

Релігія існує багато віків. З’ясування сутності релігії – одне з найскладніших завдань релігієзнавства. Розглянемо, наприклад, деякі дефініції релігії, сформульовані в минулі і теперішні часи: Існує величезна кількість визначень релігії.

Шлейемахер Р. –релігія -  це особливе почуття залежності людини від нескінченого.

Тайлор Э. - віра у невидимі духовні істоти.

Фрейзер Дж. - уособлення і задобрювання тих природних сил, перед якими люди безсилі.

Энгельс Ф. – фантастичне відображення у формі неземних сил таких зовнішніх обставин, що панують над людиною.

Фрейд З. - універсальний невроз нав'язливості у формі захисту від почуття внутрішньої непевності і страху.

Пратт Д.Б. - віра в долю.

Уайтхед А. - система істин, здатних переробити характер  людини, що їх приймає.

Дьюи Дж. - прагнення відстояти будь що загальну цінність якогось ідеалу.

Автор кожної із цих дефініцій узагальнив факти, які інтуїтивно відніс  до області релігійних явищ. Немає достатніх наукових підстав відкидати будь-яку з них як помилкову. Але реальна суперечлива сутність релігії не зводиться  до жодної з них.

Латинською мовою religio означає зв’язок, або ж святиня, благочестя, предмет культу. Але роз’яснення походження та етимології цього слова зовсім не розкриває того значення, якого воно набуло в процесі історичного розвитку. До епохи Відродження взагалі єдиного терміна, яким би позначалися різні релігійні течії та який би вживався у строго фіксованому значенні, не було. Відомі латинські (римські) автори Цицерон, Лівій, Цезар та інші використовували слово “релігія” в різних розуміннях – страх, пошана, совість, обраність тощо. Ні в Стародавньому світі, ні в період Середньовіччя воно взагалі широко не вживалось. Використовувались слова-назви конкретних релігійних течій – буддизм, християнство, мусульманство.

Лише з ХV-ХVІ ст. термін “релігія” став вживатися для позначення релігійних явищ незалежно від їх конфесійних особливостей, церковного чи сектантського оформлення. Вже Мартін Лютер у ХVІ ст. користувався ним як усталеним, із строго фіксованим змістом. Саме в цей час він проникає у слов’янські мови, в т. ч. і в українську.

Але навіть з прийняттям єдиного терміна суперечки щодо сутності релігії не припинилися. Саме складність релігійного феномена й спричиняла таку величезну кількість її визначень, що дехто з дослідників почав стверджувати, ніби неможливо дати загальноприйняте визначення релігії.

“За своєю сутністю, - визначає релігієзнавець У.Джемс, - релігія є приватним явищем, що має лише індивідуальне значення і як таке не піддається об’єктивному формулюванню.” Таким чином, дати визначення релігії дуже складно. Тому спочатку розглянемо явище релігії з різних боків, проаналізувавши її ознаки, компоненти, структуру, функції.

Основні ознаки релігії

Ці ознаки визначаються  як богословами, так  і вченими.

1. Основною визначальною ознакою релігійної свідомості є віра у надприродне, в існування  Вищої сили, того, що стоїть вище законів матеріального світу і не підкоряється їм.

Ця віра в надприродне характеризується двома основними моментами:

• віра в те, що надприродне існує реально;
• емоційним відношенням до надприродного.

1. Релігійне почуття, тобто релігійна людина не тільки мислить, уявляє собі надприродний об’єкт, але й переживає своє відношення до нього (любить, дякує, шанує тощо).
2. Релігійний культ. Оскільки віруючий вірить у здатність надприродного впливати на його життя, то всяка релігія включає в себе сукупність дій і обрядів, що мають на меті встановити  контакт із надприродними силами і виконуються у  відповідності до канонічних установлень даної релігії під контролем і керівництвом церкви. Будь-яка релігія включає в себе систему заборон і приписів, що реалізуються в релігійному культі.

Але з’ясування головних ознак релігії виявляється недостатнім для з’ясування її сутності. Тут ми маємо справу із надзвичайно складним  явищем, що включає в себе також ряд різноманітних компонентів.

Компоненти релігії

1. Система догматів (або міфологія у ранніх релігіях) , в яких зафіксовано вірування та уявлення даної релігії.
2. Офіційні церковні документи, богословська література, в яких сформульована догматика так званих «вищих релігій».
3. Норми моральності, що отримали  незалежно від свого дійсного походження виправдання та освячення в системі догматів даної релігії.
4. Релігійні організації - об’єднання послідовників тієї або іншої релігії, що виникають на основі спільності вірувань та обрядів.

Структура релігії

З’ясування сутності релігії неможливо без пояснення її будови, її структури. Релігія, як багатогранне явище, складається з багатьох елементів, що становлять її структуру: зовнішню і внутрішню.

Зовнішня структура релігії включає в себе  релігійні уявлення, релігійні настрої та релігійні дії.

Релігійні уявлення – це комплекс ідей і образів, які пов’язані з вірою у надприродне. В них сили, що панують над людьми, мають ірраціональний характер. Вони зафіксовані в міфах, легендах, догматах віровчення, змісті священних книг, молитвах, теоріях і концепціях.

Релігійні уявлення становлять основу  релігійної свідомості, в якій виділяють два рівні:

Буденний рівень релігійної свідомості формується стихійно, на основі світобачення простих  віруючих, погляди яких відмінні від поглядів богослова або священнослужителя. Вони загальні, аморфні, фрагментарні, розрізнені.

Теоретичний рівень релігійної свідомості формують свідомо і цілеспрямовано ідеологи певної релігії, які подають своє віровчення в узагальненому, систематизованому, узгодженому, тобто “теоретичному” вигляді – богослов’ї (теології). Богослов’я виступає як доказова, послідовна, струнка система догматів. Завершений вигляд цей рівень свідомості знаходить у релігійній літературі.

Релігійні настрої – це ті почуття, які викликає у людини віра. Вони з’являються в процесі осмислення релігійною  людиною світу та особистого буття і завжди спрямовані на надприродне.

Релігійні дії, їх основою є культ - система обрядів, ритуалів, звичаїв, за допомогою яких людина звертається до надприродного (дякує, шанує, прославляє), намагається змінити ставлення до себе.

До цієї зовнішньої, практичної сторони релігії належать релігійні свята, моління, богослужіння, пости, а також матеріальні предмети, необхідні для здійснення цих обрядів, храми, ікони, предмети культу. Всі ці компоненти присутні в кожній релігії, але їх співвідношення в різних релігіях неоднакове. У стародавніх релігіях культ займає домінуюче положення. У православних та католиків йому відводиться більше місця, ніж у протестантизмі, де головна увага приділяється релігійним ідеям.

Внутрішня структура релігії має два елементи: релігійна картина світу і релігійна наука життя.

Релігійна картина світу – це, по суті, відповідь на питання: “Хто, коли, як створив наш світ, яка його будова і призначення?” Кожна релігія дає відповідь на ці питання,  але кожна змальовує її по-різному. Наприклад, в християнстві та іудаїзмі картина світу співпадає, оскільки змальована в одному священному джерелі – Старому Заповіті (П’ятикнижжя Мойсеєве, кн.1 “Буття”).

Релігійна наука життя – це відповідь на питання: “Як треба жити і як треба вірити?”. Для багатьох народів релігія є певним способом життя, оскільки  фіксує певні релігійні і моральні норми.

Функції релігії.

Релігія виконує багато взаємопо’язаних функцій у суспільстві, назвемо лише деякі найголовніші:

1.  Світоглядна – визначення місця людини у світобудові, формування уявлення про мету і сенс  життя та  перспективи посмертного існування.

1. Компенсаторна – релігія виступає як засіб духовної втіхи. Цю функцію релігія виконує переважно на індивідуальному рівні.
2. Комунікативна – здатність об’єднувати і роз’єднувати людей. Релігія завжди об’єднує людей однієї віри і іноді може роз’єднувати людей різних вір.

Нерелігійні функції – політична, культурна, просвітницька, виховна тощо.

Сутність та визначення релігії

Релігія є формою осмислення людиною фундаментальних проблем свого буття. Саме по собі уявлення  про надприродне не є головним для людини. Проблема сенсу життя, смислу буття людини у світі взагалі, проблеми окремої людини та індивідуального безсмертя – от що знаходиться в центрі релігійної свідомості.

Релігія – це не знання людини про несприятливі зовнішні сили, а уявлення про особистий статус у світі, власну тілесну природу, яка має скінченний термін свого буття. Релігія - це могутній для віруючого засіб подолати своє  залежне існування у світі шляхом звернення до надприродних сил, входження з ними у контакт через обряди чи ритуальні дійства. Релігія – це система дій віруючого, необхідних для  утвердження в світі, хоч форма цього утвердження не завжди ґрунтується на раціональному. І це не вада релігії, а її особливість: через релігію ми сприймаємо світ емоціями, образами; вона вступає в свої права там, де раціонально-логічні міркування просто безсилі.

Релігія дає людині можливість відчути свою причетність до тих процесів, що відбуваються у Всесвіті, але не одержали логічного обґрунтування і є продуктом дії незбагненних для нас сил, що існують реально.

У “Міжнародному релігійному словнику” дається більш широке розуміння релігії. Релігія розглядається “як система віри в дійсність, що з'являється надприродним шляхом, і практики, що виникає на основі цієї віри”.

Останні роки почалася реабілітація релігії, що у духовній культурі виконує важливу, якщо не ключову роль. За словами П.Флоренского «религия есть, - или по крайней мере  притязает быть художницей спасения, и дело её - спасать... Она спасает наш внутренний мир от таящегося в нем хаоса... Она улаживает душу. А водворяя мир в душе, она умиротворяет и целое общество, и всю природу».

Типологізація релігій

Розглянемо схематично типологізацію релігії, взявши за основу цивілізаційний підхід:

1. За ознакою трактування надприродного всі релігії поділяються на

1. Політеїстичні релігії, для яких є характерним поклоніння багатьом богам. Політеїзм – це віра у багатьох богів.

Варіантом політеїзму є генотеїзм – уявлення про певну їєрархію богів та особливе шанування верховного божества (богів багато, але головний один). Більшість релігій світу політеїстичні (ундуїзм, синтоїзм, даосизм тощо).

1. Монотеїстичні релігії проголошують віру в одного єдиного бога. Це такі релігії як християнство, іудаїзм, іслам тощо

ІІ. За ознакою часу виникнення та широти розповсюдження релігії можна поділити на

1. Релігійні вірування первісного суспільства, характерні для суспільства, що перебуває на ступені родового ладу. Це такі вірування як тотемізм, фетишизм, анімізм, магія. Їм властиві:

• поклоніння духам (природи, предків), яким спочатку надавали зооморфних (божества у вигляді тварин), а пізніше – антропоморфних рис (божества у вигляді людей);
• відсутність професійних служителів культу;
• поклоніння духам у формі особливого для кожного племені святкування, що супроводжувався магічними обрядами.

1. Ранні національні релігії, які існували у перших цивілізаціях. Це релігії Стародавнього Сходу – Вавілону, Шумеру, Урарту, Ст.Єгипту, а також Ст.Греції, Ст.Риму та деякі інші. Для них характерні:порівняно невелика живучисть: вони існували лише в межах рабовласницького суспільства;

           - політеїзм, при цьому всі боги відповідали за окремі ділянки земного і потойбічного життя;

           - поява професійних жерців;

           - обов’язковість і складність жертвоприношень, часто жертви криваві (тварини, птиця), іноді навіть людські.

3)  Пізні національні релігії,  як правило, не виходять  за рамки  однієї певної етнічної спільності. До національних релігій відносяться конфуціанство, даосизм, синтоїзм, індуїзм, іудаїзм та інші. Спільні риси національних релігій:

• досить велика живучисть – багато пізніх національних релігій існують і в наш час;
• єдність політеїзму і монотеїзму (виникають монотеїстичні національні релігії, наприклад, іудаїзм, сікхізм);
• ритуалізация повсякденного життя людей;
• специфічна обрядовість;
• спрощення жертвоприношень – жертви символічні, у вигляді фруктів, квітів, відсутні кривавих жертв;
• система релігійних приписів і заборон, що відокремлюють дану релігію.

4)  Світові релігії – буддизм, християнство, іслам  стали світовими тому, що визнають рівніст всіх людей незалежно від статі, соціального стану, місця проживання, національної чи расової приналежності. Але цю рівність кожна з цих релігій розуміє по-своєму:

• буддизм рівність всіх вбачає у стражданні;
• християнство – у першородному гріху;
• іслам – у покорі.

5)   Новітні релігійні течії (НРТ) або культи (НРК).

НАЦІОНАЛЬНІ РЕЛІГІЇ

Релігії Китаю. Конфуціанство виникло у Ст. Китаї в VI-V ст. до н.е. Основоположник - китайський державний діяч, філософ, мислитель Кун-цзи (Конфуцій) (551-479 р. до н.е.). Вчення Конфуція відобразило погляди феодального чиновництва, його прагнення зберігти незмінним існуючий соціальний порядок.

У вченні Конфуція головне місце займають соціально-етичні проблеми. Він створив ідеал високоморальної людини. Це “шляхетна людина ” - цзюнь цзи. Вона відрізняється двома основними чеснотами: людяністю і почуттям обов’язку.

Людяність містить у собі розум, стриманість, доброту, вірність, делікатність.

Почуття обов’язку – це обов’язок на державній службі, у сімейному побуті, у вшануванні предків,  у навчанні, у засвоєнні мудрості древніх.

Ставши ідеологією правлячих класів, конфуціанство обростає догмами, тлумаченнями і перетворюється на жорстку систему вимог. Головні вимоги:  1) пам'ятати своє місце в суспільстві ( теорія “виправлення имен”) і 

                                                  2) синівська шанобливість.      

Вчення Конфуція трансформується в релігію в перші століття нашої ери, поєднавши в собі різноманітні народні вірування (культ предків, шанування неба, землі, духів природи тощо). Особа Конфуція оточується ореолом святості, біографія обростає легендами, біля могили будується храм, відбуваються жертвоприношення.

Основною канонічною літературою конфуціанства є Си-Шу і У-Цзин (конфуціанське Четирикнижжя і П’ятикнижжя).

Си-Шу: Да-Сюе (Велике вчення), Лунь-Юй (Бесіди та судження), Чхун-Юн (Вчення про середину), Мен-Цзи.

У-Цзин: І-Цзин (Книга змін), Ши-Цзин (Книга пісень), Лі-Цзин (Книга обрядів), Шу-Цзин (Книга історії), Чунь-Цю (Весни-Осені) – записи розмов з Конфуцієм, зібрані його учнями вже після його смерті та стародавні книги..

Верховна божественна сила конфуціанства - Небо. Воно - уособлення не лише божества, але й вищого розуму, справедливості. Правителі Китаю вважаються синами Неба і обожествляються. Країна називається Піднебесною і вважається центром Всесвіту.

Велике місце у конфуціанстві приділяється релігійним ритуалам і обрядам. Жертвоприношення Небу та предкам, шлюб, народження, похорон супроводжуються піснями, музикою, пантомімою. Культу мертвих  завжди приділяється велика увага. Але його значимість не стільки релігійна, скільки практична: походження, що фіксується за допомогою цього культу, визначало місце людини в суспільстві, її соціальний статус, а значить і право на керівництво іншими людьми.

Особливістю конфуціанского культу є те, що в ньому відсутні професійні жерці. Всі обряди виконувалися чиновниками.

Даосизм – це певною мірою опозиція конфуціанству. В основі його - філософське вчення, що виникло у IV-III ст. до н.е. Засновником даосизму вважається легендарна особа Лао-цзи. Основні принципи даосизма викладені в книзі “Дао де цзин” (“Книга про дао і де”).

Даосизм – політеїстична релігія. Божественний пантеон даосизма очолюється трійцею - верховне божество Шан ді  (Яшмовий володар), Лао-цзи і творець світу Пань гу. До пантеону даосизму входило також багато богів, духів, героїв тощо. Метою життя проголошується пізнання “дао”, злиття з ним. Шлях досягнення цієї мети – це спокій, заснований на бездіяльності.

Важливу роль у релігійній організації даосизму відіграють жерці. На відміну від конфуціанських обрядів (їхній зміст - у поклонінні предкам, імператору), головним заняттям даоських жерців є передбачення, заклинання, ворожіння. 

Даоська релігія поєднала в собі елементи конфуціанства, буддизму та інших релігій з народними традиціями, а також мистецтво даоської дихальної гімнастики і фізичних тренувань, що виступають як елементи морального вдосконалення, необхідного на шляху до «свободи» і «вічного життя». В даний час даосизм утратив колишні позиції.

Синтоїзм - від синто - шлях богів - традиційна національна релігія японців. Склалася у ранньофеодальній Японії у VI-VII ст. на основі численних родоплемінних культів, звичаїв, традицій. Значний вплив на нього справили конфуціанство, даосизм, буддизм.

Синтоїзм характеризується високим ступенем синкретизму. Це обумовило віротерпимість японців, тобто одночасне сповідання двох і більше релігій. Але синтоизм також є глибоко націоналістичним - боги синто породили лише японців.

Синтоїзм - політеїстична релігія. Пантеон синтоїзму складається з величезної кількості богів і духів. Верховне божество, родоначальник правлячої імператорської династії - сонячна богиня Аматерасу. Японець - нащадок «камі» -  духів предків, героїв. Після смерті японець теж стане камі.

Синтоїзм не має церковних канонічних книг. Міфи, легенди, спільні для синтоїзму зібрано у літописно-міфологічні збірки –“Кодзіки” (“Записи про стародавні діла”), “Ніхонсьоки” та  ін.

Практична мета і зміст синтоїзму - утвердження власної історії Японії і божественного походження японського народу. У релігійному уявленні японців велике місце займає віра в реальну допомогу духів померлих родичів, а також у нещастя, що насилаються ними. Тому культова дія полягає в поклонінні, вшануванні духів, місцевих божеств.

У 1868 р. синтоїзм було проголошено державною релігією Японії. У цей період змінюється і структура релігійної системи. Синтоїзм став підрозділятися на династійный, храмовий, домашній.  Збільшилась кількість загальнонаціональних храмів, у яких крім звичайних служб широко відзначаються синтоістські і буддійські свята. У 1946 р. синтоїзм було відокремлено від держави.

Індуїзм - найбільш поширена релігія в сучаснії Індії. Виник у IV-VI ст. на основі брахманізма і ведизма, життєвих принципів, моральних, соціальних норм і цінностей, філософських доктрин, племінних вірувань і обрядів, міфологічних уявлень і ритуалів народів Ст. Індії. Індуїзм - одна з найбільших релігій світу поширена серед населення Цейлону, Непала, Бірми, Малайї й інших країн Південно-Східної Азії, а також Східної і Південної Африки.

Індуїзм - надзвичайно складний комплекс суперечливих вірувань, звичаїв і обрядів. Індуїзм виникає в процесі суперництва брахманізму з буддизмом як результат його подолання. Вирішальною перевагою індуїзму, що забезпечило його кінцевий успіх була орієнтація на конкретні умови кастової Індії.  Найточніше сутність “індуїзму”зафіксована у розумінні його як особливий індійський спосіб життя: всю суму життєвих принципів і норм, соціальних і етичних цінностей, вірувань і уявлень, обрядів, культів, міфів, легенд  тощо.

Таким чином, індуїзм явився глобальним синтезом і кінцевим результатом усіх найдавніших релігійно-філософських пошуків. У силу своєї толератності, багатошаровості, комплектності він продовжував убирати в себе й асимілювати практично все, що було в межах його можливостей і в сфері його впливу (навіть Будда був включений до пантеону  індуїзму).

Основні догмати індуїзму.  Індуїзм як релігійна система в основних рисах склався в період раннього середньовіччя. Вже тоді були вироблені основні положення індуїстскої догматики і розроблений складний ритуал богослужінь і жертвоприношень.

Догматику індуїзму можна звести до кількох положень:

1. Вчення про переселення душ  і призначений кожній живій істоті нескінченний ряд послідовних перероджень з однієї смертної форми в іншу. Тільки в процесі посмертних перевтілень людина може розраховувати на підвищення свого соціального статусу в залежності від поведінки її в даній смертній формі.

2)  Вчення про відплату (карма), про те, що сукупність усіх діянь людини в цьому житті визначає шлях його майбутніх перевтілень.

1. Вчення про споконвічну нерівність людей і неможливість перебороти цю нерівність у земному житті, тобто визнання священним поділ суспільства на касти.

Метою життя визнається з'єднання з брахманом (світовою душею). Воно досягається дхармой - виконанням релігійних, сімейних і суспільних повелінь, які зафіксовано у священних книгах Ведах. Збереглися 4 Веди: «Ригведа» - збірник гімнів; «Самаведа» - збірник піснеспів, запозичених із «Ригведи», але розташованих у порядку, необхідному ритуалом; «Яджурведа» - гімни і заклинання, що вживаються при жертвоприношеннях; «Атхарведа» - збірник магічних заклинань.

Індуїзм - політеїстична релігія. Боги наділені космогонічними функціями, високими моральними якостями. Поряд із богами шануються напівбоги, духи, тварини, рослини, камені.

Основні боги індуського пантеону: Брахма, Вишну і Шива. Відповідно до релігійної легенди Брахма створив світ, Вишну оберігає його, а Шива руйнує його і знову відтворює. Брахма, який виконав свою основну функцію, відійшов на другий план, а Вишну і Шива стали верховними божествами. За кожним із цих богів стояла велика кількість родинних та місцевих божеств.

Вишну - м'який і несуперечливий бог, максимально простий і близький людям. Миролюбний , але схильний до проказ. Він мав нескінченну кількість аватар (Аватара - сходження, канонічне втілення Вишну, перевтілення його у тварин або людей для порятунку роду людського ). Але головних аватар було десять:  Чотири тваринні : 1) Риба – будучи якою Вишну рятує царя Ману від потопу; 2) Черепаха - навчила богів робити з океанської води напій безсмертя; 3) Вепр - піднімає землю з вод; 4) Лев - перемагає царя демонів. 5) Карлик - велетень. 6) Парашурама - воїн, що прославився своїми подвигами. 7) Рама - легендарний герой, ватажок аріїв. 8) Крішна - пустотливий юнак,пастух, що причаровував дівчат музикою. 9) Будда. 10) Калка - месія, прихід якого тільки очікується.

Шива - як і Вишну, має величезну кількість автар. Він має 4 руки, 3 ока (третє око - засіб знищення). Головна його функция - бог смерті, руйнації, покровитель аскетів. Але практично, на перший план вийшов інший момент - культ життєвої сили і чоловічого початку. Шива - гроза демонів: він випив отруту, що могла б знищити все - тому на деяких його зображеннях у нього синя шия. Ця його іпостась виявляється в момент танцю: найчастіше зображують танцюючого Шиву. Вважається, що головна сила Шиви - у Шакті - дусі енергії, що не завжди при ньому: вона накопичується під час споглядання, а потім “розряджається”.

Культ індуїзму. На честь окремих богів споруджувалися храми, де містилися статуї богів. Були розроблені канонічні форми зображення кожного божества. Крім храмів є велика кількість священних місць, річок і предметів. (“Води священної річки Ганг”) – культ води і омовіння.. Багато тварин також вважаються священними (культ тварин), особливо корова, а також мавпа, змія та інш. На честь священних тварин також будують храми і приносять жертви.

З усіх священних місць Індії самим древнім і найбільше що почитається є Бенарес, який стоїть на високому лівому березі священного Ганга. У ньому нараховується біля півтори тисяч храмів.

Квіти – найпоширеніша форма жертвоприношення, але в жертву приносяться також фрукти, овочі, а іноді і тварини.

У індуїзмі немає єдиного керівного центру, єдиної догматики, обрядності, церковної ієрархії. Але вироблена така структура, що дозволяє контролювати щоденне життя віруючого через жерців, а також через кастові ради.

Індуїзм неоднорідний. У ньому існує велика кількість сект і напрямків. Найбільш значні з них - вишнуїзм, шиваїзм, шактизм. Ці напрямки пов'язані з поклонінням богам Вишну і Шиві. Шактизм - поклоніння Шакти - жіночому божеству, творчо енергетичному початку, що персоніфікується в однієї з богинь (Махашакти, Діви, Парвати та інш.).

Неоіндуїзм представлений численними школами, сектами, групами, деякі з них поширені і на Заході. Наприклад, секта кришнаїтів (або «Міжнародне товариство свідомості Крішни»). Головний закон життя для них - духовне вдосконалення, досягнення котрого можливе на рівні божественного, нематеріального світу. Кінцева мета послідовників різноманітних форм неоіндуїзму - злиття з божественним світом, звільнення розуму від «матеріального тяжіння».

Іудаїзм виник у II тис.  до н.е.  серед семітських кочових племен Аравійського півострова.

Релігійні уявлення іудаїзму довгий час передавалися в усній традиції. Тільки у I-му тисячолітті до н.э поступово були закріплені письмово. На цьому етапі релігійні уявлення іудаїзму перетерпіли значні зміни. У VII ст. до н.е. в іудаїзмі виникають монотеїстичні ідеї: у 621 р. до н.е. іудаїзм було проголошено монотеїстичною релігією. Єдиним Богом був став Бог Яхве. Проте остаточно монотеїзм затвердився в іудаїзмі тільки у II ст. до н.е. Проголошення монотеїзму пов'язано з прагненням євреїв побудувати самостійну незалежну державу .

 

Основні догмати іудаїзму:

1. Визнання єдиного бога Яхве. Бог Яхве є символом єврейської державності.

2. Догмат про «богообраність» євреїв. З моменту свого виникнення іудаїзм було проголошено релігією “богообраного” народу, що уклав домовленість із богом Яхве. Саме ця ідея поряд із складною обрядовістю не дозволила іудаїзму вийти за межі єврейського середовища навіть тоді, коли євреї виявилися розсіяними по різних країнах.

3. Віра в прихід месії і потойбічне існування. Для євреїв дуже характерні ідеї месіанства. Спочатку під месією розуміли реального царя-визволителя. Пізніше - посланника бога, що повинен обновити світ, зібрати всіх євреїв у Палестині (“навколо Сиону” – невелика гора у Палестині) і покарать їхніх ворогів.

Священна література іудаїзму

В історії іудаїзму виділяють два періоди. Початковий період іудаїзму - період його виникнення і становлення звичайно називають біблійним. Єврейські жерці стверджували, що Яхве відкрився “богообраному“ народу через Завіт, передав євреям священне писання, яке євреї повинні берегти і якого повинні дотримуватися. Цей Завіт або Танах містить у собі Тору (П”ятикнижжя), Небіїм (Пророки) і Кетубім (Писання). Ці книгистворювались з Х по ІІ ст до н.е. В них викладено релігійні, космологічні та інші погляди стародавніх євреїв, їх етичні та правові норми, уявлення про суспільство і людину.

Другий період в історії іудаїзму – талмудичний. Після завоювання Палестини римлянами почалась масова еміграція євреїв. Єврейські общини у багатьох країнах збиралися у релігійно-культурних центрах – синагогах, де читали і коментували Тору. Усні тлумачення Тори були записані – так виникла книга Мішна. А тлумачення і роз’яснення Мішни – це Гемара. Мішна і Гемара разом – це Талмуд. Як і Танах, Талмуд – основне богословське джерело іудаїзму. Він містить закони карного і громадянського характеру, моральні норми, тлумачення догматичних і канонічних правил, різні практичні поради.

Культ іудаїзму включає в себе велику кількість обрядів, молитов, постів, свят, приписів і заборон. Так, наприклад, кожний віруючий повинен пам’ятати 365 заборон і 248 повелінь, які містяться у Талмуді. Головний обряд іудаїзму – обряд обрізання, який є символом прилучення новонародженого  до віри і проводиться на восьмий день життя хлопчика. Храмів в іудаїзмі немає. Був Храм , збудований за часів царя Соломона, зруйнований персами у VI ст до н.е. і знову відбудований. Але його остаточно зруйнували римляни у I ст.н.е. Від нього лишилася  стіна плачу.

СВІТОВІ  РЕЛІГІЇ

Буддизм

Буддизм -  найдавніша  світова релігія. Він виник у VI - V ст. до н.е. в Індії і згодом, значно змінившись, поширився за її межі у країни Центральної та Південно-Східної Азії, Далекого Сходу та  ін. Шарль Эліот із повним правом називає цю релігійну систему «експортною формою індуїзму».

 Ранній буддизм відмовився від елементів, що гальмували його розвиток поза Індією, таких як:

• безпосереднє санкціонування кастової системи;
• функція спасіння, якою наділялись брахмани;
• шанування святих книг (Веди, Махабхарата та ін.);
• характерна для Індії ритуальна система.

Засновником буддизму вважається легендарна особа царевич Сиддхардха, життя якого відоме нам з найдавніших буддистських  літературних пам'ятників «Лаліта Вістара» і «Лотус істинної віри», знайдених в країні Непал. До складу легенд про Будду ввійшли дуже древні міфи, достовірні факти його життя нам зовсім невідомі.

Царевич Сиддхартха народився в другій половині VI ст. в країні Непал, у невеличкій державі, столицею якого було місто Капілавасту. Він належав до царського роду і був вихований як спадкоємець престолу. За легендою, Будда народився від діви і пришестю його у світ передувало чудесне знамення (сон про білого слона). Будда – це  не справжнє ім'я великого вчителя. Будда осначає “просвітлений вищім знанням”, “той, що пізнав істину”. Сучасники знали Будду під ім'ям аскета Гаутами, у поезії він називається часто Шак’я-Муні. У рік, коли в нього народився син, Сиддхартха мав чотири зустрічі, що цілком змінили його долю. Він зустрів спочатку старця, що зігнувся від років; потім побачив  хворого; потім він побачив похоронну процесію. І нарешті, він зустрів аскета-ченця, який спокійно і з гідністю йшов своєю дорогою. Після цих чотирьох  зустрічей Сиддхартха змінив своє життя. Міркування привели Гаутаму до переконання, що світ є величезне скупчення страждань. Він себе запитував: «Відкіля ці страждання? Як їх можна позбутися?»

Гаутама відчув непереборне бажання відкрити джерела страждання, нерозлучного із всяким життям, і знайти йому полегшення. Він покинув свою сім’ю, одягся в бідний одяг, пішов пішки з одного села в інше, живучи милостинею, спостерігаючи життя і продовжуючи свої міркування.  Одержавши перемогу над спокусами, Шак’я-Муні досяг верховної мудрості й одержав можливість знайти відповіді на питання, що він собі поставив. Пізнавши велику істину Гаутама став Буддою. На протязі 40 років Будда проповідував нове релігійне вчення і помер у віці 80 років, оточений учнями і послідовниками.

Священна література буддизму.Віроучення і культ раннього буддизму викладені в Трипітаках (Трипітаки дослівно перекладається як «три кошики») - це зібрання релігійних творів, що сприймаються віруючими за одкровіння Будди. У цьому збірнику сформульована догматика буддизму, а також буддійське тлумачення релігійно-філософських і етичних проблем.  Трипітаки складаються із трьох частин: Вінаяпітака – головна частина, в якій містяться правила, що регулюють життя  ченців, Сутрапітака – містить сутність буддистської доктрини, Абідхармапітака – релігійно-філософські тексти.

Головна священна істина буддизму - твердження тотожністі буття і страждання. У III ст. до н.е.у часи правління царя  Ашоки помітно розширилася сфера впливу буддизму, і він перетворився фактично в державну релігію

Головні догмати буддизму

I. Один із головних догматів буддизму - догмат про страждання. Він викладений у вченні про чотири святі істини:

1. «Жити - значить страждати»: “Що таке страждання? Саме народження є страждання, старість, хвороба, смерть - от страждання.”
2. «Причина страждань - бажання»: “Яке походженння страждання? Воно відбувається від бажання, яке постійно відновлюється, що з'єднується із бажанням насолоди і доставляє деякі радощі”.
3. «Щоб позбавитись  від страждань треба позбавитись від бажань»: “А як відвернути страждання? Тільки запобіганням бажання, що постійно відновлюється”
4. «Шлях позбавлення від бажань - дотримуватися вчення Будди»: “А яким шляхом відвернути страждання?” Цей шлях складається з 8 стадій, починаючи від повного розуміння до істинного споглядання”.

Розвиваючи своє вчення, Будда розробив докладний “восьмеричний шлях” - метод розуміння істини і наиближення до нірвани:

1. Праведна віра (вірити Будді, що світ повний скорботи і страждань, що необхідно придушувати в собі пристрасті).
2. Істинна рішучість (твердо визначити свій шлях, обмежити пристрасті і прагнення).
3. Праведна мова (стежити, щоб слова не вели до зла, а мова була правдивою і доброзичливою).
4. Праведні діяння (уникати поганих вчинків, робити добрі справи).
5. Праведне життя (вести життя гідне, не приносячи шкоди живому).
6. Праведна думка (стежити за напрямком своїх думок, настроюватися на добре).
7. Праведні помисли (усвідомити, що все зло - від нашої похоті).
8. Істинне споглядання (терпляче і  постійно тренуватися, досягати уміння зосереджуватися, споглядати, заглиблюватися в пошуках істини).

П. Догмат про нірвану. У буддійській літературі нірвана (заспокоєння, затихання) - надбуття, стан вічного спокою, тиші, повного подолання людських почуттів, бажань, вічного блаженства у злитті з божеством. Досягнення нірвани - головна мета буття віруючого. Досягти стана нірвани може той, хто виконує релігійні і моральні приписи. Стану нірвани може досягти лише той віруючий, який виключається з процесу перероджень. Досягнення нірвани - багаторазовий процес. Праведники повинні спочатку пройти світ блаженства, або рай, а грішники - пекло.

Основні моральні заповеді буддизму: не вбивай; не бреши; не кради; не пий вина; не бажай чужої дружини.

Відповісти на запитання про приналежність буддизму до політеїзму або до монотеїзму дуже важко. Буддизм часто називають релігією без Бога, Будда - не Бог. Але в буддизмі визнаються всі боги брахманізму.

Основні напрямки буддизму

Найдавніша форма буддизму, ранній буддизм - Хінаяна - “вузький шлях спасіння” або “мала колісниця”- по суті це вчення і шлях ченців. Основний його принцип - відмова від участі в мирському житті, відхід у чернечу общину (Чернець мав лише п’ять предметів: жовтий одяг, кружку дляподаяння, бритва, щоб брити голову, посох, полумисок, Йому дозволялось жити лише в печері або зруйнованому будинку,  приймати їжу з ранку до полудня і т.д.). Ранній буддизм відрізняється простотою обрядів. Головними елементами культу були: шанування Будди, проповідь, поклоніння “святим місцям”, ніби-то  пов'язаним із народженням, проповіддю і смертю Будди.

На рубежі I-II ст. правителем північноіндійського Кушанського царства, покровителем буддизму був скликаний IV буддійський собор, що затвердив іншу форму буддизму - Махаяна - “широкий шлях спасіня” або “велика колісниця”. Основні положення Махаяни були розроблені індійським буддистом Нагарджуною. Мета Махаяни - зближення вчення зі світом, прилучення до нього простих людей, перетворення буддизму в зрозумілу всім людям релігію.

У Махаяні вважається, що благочестя і подаяння милостині ченцям, що роблять прості люди, наближають їх до нірвани, як і заслуги ченця.Тобто, спастись, наблизитися до нірвани може не тільки чернець, але кожний, хто вірить Будді, додержується п'яти заповідей, дає милостиню ченцям. Крім того, у Махаяні було введено інститут бодхісаттв. Бодхисатва - це святий, просветлений, який заслужив проаво стати буддою, рперейти у нірвану. Але він не робить останнього кроку, а залишається з людьми, щоб полегшити їхні страждання і повести за собою по шляху спасіння.

У Махаяні вперше в буддизмі з'являється концепція про рай і пекло. Культ: обряди поступово ускладнювалися: були введені молитви і різні магічні заклинання, почали практикувати жертвопринесення, виник раскішний ритуал, пантеон не тільки святих, але і Будд (наприклад, містична фігура Адібудди, тобто будди будд, що стоїть на початку процесу перероджень, з'явилися зображення будд і бодхисатв). Буддизм форми Махаяна поширився за межами Індії. У самій Індії буддизм поступився місцем індуїзму.

Інші напрямки буддизму: чань-буддизм (Китай), дзен-буддизм (Японія), ламаїзм, що виник у Тибеті у ХIV ст., а у ХVI-ХVII ст. поширився серед монголів, бурятів, тувінців, калмиків. В наш час найпоширенішою формою буддизму в Європі є ламаїзм, який самі буддисті називають алмазним шляхом.

Християнство

Християнство – це перш за все релігія Заходу, це єдина релігія, характерна для західного світу на противагу східному з його великою кількістю релігійних систем. Але незважаючи на це, християнство своїм корінням пов’язане з культурою Сходу.

Християнство виникає серед євреїв  І  столітті.

Історія становлення християнства охоплює період від середини І ст. до V століття. На протязі цього періоду християнство пережило декілька стадій розвитку:

1. стадія актуальної  есхатології (2-га пол. І ст.).
2. стадія пристосування  (II ст.);
3. стадія боротьби за панування в імперії (ІІІ – V ст.).

Стадія актуальної есхатології, або апокаліптична, або іудео-християнська:

Більшість дослідників історії християнства вважають єдиним християнським літературним джерелом в цей період «Одкровіння Іоана Богослова» або «Апокаліпсис», в якому відображений стан і вчення християнства періоду його виникнення. Незважаючи на це, всі течії християнства ігнорують Апокаліпсис як першу, початкову стадію раннього християнства. Таке ставлення пояснюється тим, що зміст Апокаліпсису не вкладається в християнську догматичну систему, що склалася пізніше.

Цю стадію можна назвати іудео-християнською тому, що в деяких сектах іудаїзму з’являються не характерні для іудаїзму ідеї. Наприклад, очікування подій, що внесуть суттєві зміни у долю євреїв і всього людства, старий світ загине і буде створено новий.

Таким чином, раннє християнство було іудейською мессіаністично-есхатологічною сектою людей, що

1. об’єдналися в очікуванні близького кінця світу і виникнення нових світових порядків;
2. рішуче виступають проти існуючих порядків, висловлюють ідеї ненависті до нього, закликають до непокори і очікують його загибелі у найближчий час;
3. засуджують багатство і висловлюють  похвалу бідності.

Стадія пристосування.

У ІІ ст., особливо у другій його половині надії на близький кінець світу поступово змінюються настановою на існування в реальному світі, на пристосування до його порядків.  Головні риси цієї стадії християнства:

1. Перехід християнства від стадії актуальної есхатології до стадії пристосування був пов’язаний із змінами у соціальному і національному  складі общин. У І– ІІ ст. серед християн були переважно раби, ремісники, вільновідпущенники тощо. У другій пол. П ст. прихід до християнських общин багатих, а значить і більш освічених, людей, які у к. ІІ ст. брали на себе функцію ідеологічного і літературного оформлення християнського вчення. Вважається, що саме в цей період були написані головні книги Нового Завіту – Євангелія.
2. Ідеї похвали бідності і осудження багатства змінюються, набувають чисто умовного характеру. З’являється більш гнучка формула про духовну бідність замість матеріальної.

3. Ненависть до пануючих класів та заклик до непокори, характерні для Апокаліпсису, змінюються закликом до любові й  покори.

1. В цей період виникає християнська церква як система установ і сукупність професіоналів – служителів цієї церкви:  це голови молитовних зборів, а також  упорядники господарського життя общини, що виконували обов’язки скарбників, розпорядників милостині та спільних трапез – єпископи. Пізніше вони стали єдиними керівниками общини.
2. Остаточний розрив з іудаїзмом не лише у доктринально-догматичній сфері, а й у практично-культовій. Відмова  святкувати суботу (перенесли на неділю); дотримуватись заборон і повелінь Талмуда; виконувати обряди  (головне – відмова від обрізання.)
3. Початок становлення християнського культу

1. готовність християнства до асиміляції обрядів: іудейських та елліністичних. Так, на поч. V ст. Августин визнавав запозичення християнством язичницьких обрядів і навіть схвалював це.
2. перші християнські обряди: причастя – можливо, було раніше, ніж хрещення, оскільки йому не треба було витісняти схожий іудейський обряд (обрізання), і хрещення. Ці обряди стали основою християнського культу.

Стадія боротьби за панування в Римській імперії

1. Це був період всебічної кризи Римської імперії: кризовий стан економіки, політики, ідеології ускладнювався епідеміями, до яких додались численні стихійні  лиха та нападки зовнішні ворогів. Звідси, ріст містицизму.

Отже, ідеологічна атмосфера в Римський імперії була сприятлива для християнства: за таких умов виникла необхідність загальноімперської релігії для ідеологічної підтримки влади. Християнство мало для цього

              1) космополітичну спрямованість;

              2) демократичність та демонстративна любов до соціальних низів;

              3) «верноподданическая» позиція, проповідь повного підкорення владі.

Отже, у ІІІ ст. християнство стає єдиною релігією, здатною стати державною в Римській імперії. Але взаємовідносини церкви християнської та держави були складними.

2.   Важливою рисою цього періоду була легалізація християнства в Римській імперії:

У 311 р. імператор  Галерій об’явив християнство дозволеною релігією;

У 313 р. імператор Костянтин закріпив це Міланським едиктом, а у 324 р. фактично проголосив його державною релігією.

У 394 р. імператор Феодосій проголосив християнство єдиною дозволеною релігією Римської імперії.

3.   В цей період відбувається становлення догматики християнства:

Догматика християнства складається з 12 основних положень, зафіксованих у Нікеє-Царградському Символі християнської віри, який був прийнятий на перших двох вселенських християнських соборах: на першому Нікейському  у 325 році перші сім положень і на другому Константинопольському (Царградському) соборі у 381 році решта п’ять. У першому пункті мова іде про віру у Бога-Отця, з другого по сьомий – про віру у Бога-Сина. Восьмий пункт говорить про віру у Бога-Духа святого, що походить від Бога-Отця. Але вже у IV ст. виникли розбіжності у трактуванні саме цього восьмого пункту Символу віри: деякі діячі християнської церкви вважали, що Дух Святий походить і від Бога-Сина. Саме ця розбіжність і стала пізніше головною теоретичною причиною розколу християнства.

4. У IV ст. закінчується формування культу християнства: В основі культу християнства лежать сім головних обрядів, сім таїнств – хрещення,  миропомазання, сповідь (покаяння), причастя (євхаристія), шлюб (вінчання), священство (посвята у сан), маслосвяття (соборування). Після розколу ці обряди стали виконуватись дещо по-різному у православ’ї та католицизмі.

5. У IV ст. формуються християнські автокефальні (самостійні) церкви, виникають Римська, Александрійська, Антиохійська, Ієрусалімська, Константинопольська церкви.

Розкол християнства, його соціально-історичні та теоретичні причини

Остаточний розкол християнства відбувся у 1054 році, коли папа римський та патріарх константинопольський  проголосили один одному анафему. Але причини розколу сформувалися значно раніше, ще у IV-V ст.

Соціально-історичні причини розколу.  У IV ст. Римська імперія розпалась на дві частини – Західну і Східну. На території західної Римської імперії лишився лише один церковний центр – Римська християнська церква. В умовах бурхливого формування феодалізму, міжусобних воєн, роздрібленості християнство в особі Римської церкви було єдиним, що об’єднувало Західну Європу. Тому в західній частині Римської імперії папи (перший папа з’явився у Уст.) диктували свою волю правителям і церква , намагаючись пристосуватись до швидких змін у суспільстві, вносила певні зміни у догматику і культ.

У східній частині Римської імперії формування феодалізму відбувалось повільно, без потрясінь, воєн. Це була єдина сильна держава на чолі з імператором. На території східної частини Римської імперії християнство  було представлене декількома автокефальними церквами, серед патріархів не було єдності. В цих умовах християнська церква не претендувала на зверхність над державою, а лише підтримувала владу, виступала її союзником і намагалась зберегти незмінними догматику і культ.

Теоретичною причиною розколу християнства стала розбіжність представників церков у трактуванні восьмого пункту Символу віри. Представники одних церков вважали за необхідне змінити цей пункт (“Дух Святий походить від Бога-Отця”), додавши до нього слова “і  від Бога-Сина”, оскільки, Бог-Син єдиносущій Богу-Отцю ( так зване filiogve – «і від Сина»). Інші вважали, що нічого змінювати не можна.

Існували і інші причини, але ці виявилися головними. Розбіжності між церквами поглиблювались на протязі століть, що і призвело до остаточного розколу на Західну (католицьку) церкву і на Східну (православну).

Священна (канонічна) література християнства.

Священною літературою християнства  є Святе Письмо і Святий Переказ.  Святе Письмо – це Біблія, яка складається з двох частин: Старого Заповіту (має три частини – П’ятикнижжя Мойсеєве, Пророки, Писання) і Нового Заповіту, головною частиною якого є чотири Євангелія. Святий Переказ включає в себе постанови перших семи вселенських соборів (православ’я), або постанови 21 вселенського собору і вказівки пап (католицизм).

Культ християнства. У християнстві досить складний і поширений культ, в основі якого – сім таїнств: Хрещення, миропомазання, сповідь (каяття), причастя (євхаристія), шлюб (вінчання), священство (посвята у сан), маслосвяття (соборування).

Православ’я

Після розколу християнства у 1054 р. у Східній частині Римської імперії утворилась православна гілка християнства.

Догмати православ’я викладено у Символі віри (12 положень), де восьмий пункт зберігає формулювання, прийняте у IV ст. на перших двох вселенських соборах – Нікейському (325 р.) і Константинопольському (381 р.) (“Дух Святий походить від Бога-Отця”)

Священна література православ’я - Святе Письмо і Святий Переказ Святе Письмо – це Біблія, яка складається з двох частин: Старого Заповіту (має три частини – П’ятикнижжя Моїсеєве, Пророки, Писання) і Нового Заповіту, головною частиною якого є чотири Євангелія. Святий Переказ включає в себе постанови перших семи вселенських соборів.

В основі культу православ’я – в своїй основі має сім таїнств: хрещення,  миропомазання, сповідь (покаяння), причастя (євхаристія), шлюб (вінчання), священство (посвята у сан), маслосвяття (соборування), здійснення яких відрізняється від католицизму.

У православ’ї немає єдиного організаційного центру. В світі існує декілька (до розпаду СРСР – їх було 15) автокефальних (самостійних) церков.

Католицизм

На території Західної частини Римської  імперії сформувалась католицька церква, яка на відміну від православ’я досить швидко реагувала на зміни в суспільстві і вносила відповідні зміни у власну догматику і культ .

В основі католицької догматики також лежать 12 положень Символу віри, але католики 1) змінили формулювання восьмого пункту (“Дух Святий походить і від Бога-Отця і від Бога-Сина”);  2) додали до них ще декілька догматів, прийнятих на протязі наступних століть. Наприклад, догмат про непогрішимість пап. Або догмат про тілесне піднесення Діви Марії тощо.

Священна література католицизму - Святе Письмо і Святий Переказ.  Святе Письмо – це Біблія, яка складається з двох частин: Старого Заповіту (має три частини – П’ятикнижжя Моїсеєве, Пророки, Писання) і Нового Заповіту, головною частиною якого є чотири Євангелія. Святий Переказ включає в себе постанови 21 вселенського собору і вказівки пап .

Культ католицизму:  в його основі лежать сім головних обрядів, сім таїнств (хрещення,  миропомазання, сповідь або покаяння, причастя або євхаристія, шлюб або вінчання, священство або посвята у сан, маслосвяття або соборування), які дещо відрізняються від православних, наприклад:

Хрещення відбувається не шляхом занурення немовляти (православ’я), а обливання.

Миропомазання , на відміну від православ’я (де воно відбувається одночасно з хрещенням), проводять , коли дитині  буде 7-8 років.

Сповідь (покаяння) - у православ’ї священик бачить того, хто сповідується, а у католицизмі сповідь відбувається у спеціальних кабінках, де священик не бачить віруючого.

Священство – на відміну від православних священиків (для них шлюб є обов’язковим), католицькі священики дають обітницю безшлюбності (целібат).

Протестантизм

Католицька церква в Європі була ідеологом феодалізму і сама, прагнучи багатства, була найбільшим феодалом. Куль католицизму ускладнювався і ставав дедалі більш дорогим. В умовах формування раннього капіталізму  представники молодої буржуазії були зацікавлені у зменшенні авторитету церкви, послабленні її перш за все як феодала. Все це формувало невдоволеність католицькою церквою майже всіх верств населення, і навіть духовенства. Останньої краплею і приводом для виступу проти церкви стала її практика продажу індульгенцій (прощення гріхів заслугами святих).

Саме тому 31 жовтня 1517 року німецький священик Мартін Лютер проголосив 95 тез проти католицької церкви.  Він виступав проти визнання священною влади папи, індульгенцій (прощення гріхів заслугами святих), зловживання духовенства. Так виникло лютеранство, яке швидко стало популярним в Європі, перш за все у Німеччині. Але сейм Німеччини заборонив лютеранство. І тоді у 1529 році представники деяких німецьких земель та молодої буржуазії підписали “Протестацію” – документ, що зафіксував протест проти заборони лютеранства. Саме ця дата стала датою народження протестантизму і від цього слова цей напрямок християнства отримав свою назву.

У підвалини протестантизму закладені два засадничні твердження:

• спасіння людини залежить не від виконання “добрих справ” (таїнств, обрядів, жертв на користь церкви), а тільки від віри в спокутувальну жертву Христа;
• джерелом істини в релігії є не священна усна традиція (Святий Переказ), а тільки Святе Письмо, передусім  Євангелії.

Ці ідеї позначилися і на культовій практиці протестантизму: вона не протиставляє духовенство мирянам, кожний віруючий має право по-своєму переказувати і тлумачити “слово Боже” (принцип “священства всіх віруючих”). Релігійний культ спростився і став дешевшим: збереглися лише деякі релігійні свята, не стало шанування ікон і мощів, число таїнств зведено до двох (хрещення і причастя), богослужіння складається з проповідей, спільних молитов і співання псалмів. Протестанти не визнають святих, ангелів, культу Богородиці, заперечують уявлення про чистилище, яке поширене в католицькій церкві. Протестантське духівництво обирається мирянами, в протестантизмі немає чернецтва й безшлюбності духівництва (целібату).

У своїй реформі католицизму протестантизм посилався на первісне християнство.

Протестантизм – не однорідна течія. Це сумарна назва для позначення різних, досить суперечливих напрямків або сект. Перші з них виникли у ХVI  ст.:  лютеранство, кальвінізм (від імені Кальвіна), англіканська церква.

Іслам

Іслам - одна зі світових релігій, найбільш розповсюджена в країнах Близького і Середнього Сходу, Північної Африки і Південнно-Східної Азії. У наші дні прихильників ісламу майже 1 млрд.

Слово «іслам» - арабського походження. Воно означає покірність, віддання себе Богу, сповідання догматів релігії. А тих, хто сповідує іслам називають арабським словом «муслім» - той, хто віддав себе Божій волі, хто поклався на Бога. Звідси - мусульманство - це синонім ісламу. Іслам потребує не тільки віри в єдиного Бога, а і безмежного визнання всіх релігійних правил і обрядів, догм і ритуалів.

Іслам виник в Західній Аравії в VII ст., у період переходу арабів від патріархально-родового ладу до класового.

Засновником ісламу був Муххамет або Магомет (570-632). Магомет народився 8 серпня в місті Мекка - поселенні навколо святилища Кааби, де знаходився так званий Чорний камінь і священне джерело. Магомет належав до роду Гашимідів. Батько його Абдалла не дожив до народження сина, а мати Алима померла, коли він був ще дитиною. Магомет був вихований своїм дідом, а потім дядьком.

У певний період свого життя Магомет зацікавився релігійним напрямком «ганідів», які проповідували єдинобожжя. Він став часто і на довгий час усамітнюватись, віддаватися молитвам і аскетичним вправам. Так продовжувалося декілька років і розвило в нього вроджену схильність до екстазу і бачень. Свої видіння спочатку він прийняв  за безумство і навіть думав про самогубство. Але коли ці бачення стали частими, він побачив у них заклик до відродження справжньої релігії, віри в єдиного істинного Бога і відчув себе пророком.

Якось уночі, у місяці Рамадан, коли він молився на горі Гирі, до нього явився архангел Гавриіл із шовковим сувієм і змусив його, хоча він і не вмів читати, прочитати все написане в ньому. Це легенда про походження священної книги мусульман - Коран. Але і після цього сумніви ще 2-3 року переслідували Магомета і лише після повторного бачення він зробився пророком.

Біля 610 р. Магомет починає проповідувати, у нього з’являються учні. Але в Мецці він не мав підтримки і успіху, тому що виступав проти надмірного багатства купців і проти ідолів їхньої релігії.

Не знаходячи підтримки в Мецці, Магомет із своїми послідовниками у 622 р. перейшов у місто Медина, де значний прошарок складали люди середнього достатку. Тут проповідь єдності на основі віри в єдиного бога знайшла визнання. Вперше була створена мусульманська община, що носила не тільки релігійний, але і політичний характер. Саме  622 р. мусульмани вважають  роком народження своєї релігії. Під керівництвом Магомета і його сподвижників у 630-631 р. навколо Медини склалося релігійно-політичне об’єднання племен, що носило військовий характер. Це змусило у 630-631 р. мекканску знать здатися і прийняти нове релігійне вчення. Після смерті Магомета утворилася теократична держава - халіфат, що вела завойовницькі війни і протягом  сторіччя завоювала величезну територію (майже все узбережжя Середземного моря). У XI-XII вв. іслам був прийнятий також у деяких країнах, не завойованих арабами.

Еволюція ісламу

В історії ісламу виділяють такі періоди:

1. Мекканський етап 610—622 рр., який характеризувався ви­робленням основ ісламського віровчення та початком його публічної проповіді серед населення міста Мекки. Однак у цей час послідовни­ки Мухаммада були порівняно малочисельними і згодом були змушені покинути Батьківщину, оскільки їх діяльність занепокоїла правлячу міську верхівку. Так сталася Хіджра, переселення перших мусульман із Мекки до міста Медіни. Від цієї події прийнято починати літочислення за мусульманським календарем.
2. Медінський період 622—632 рр. був позначений організацією мусульманської громади, унормуванням культових норм і правил повся­кденного життя. Завершується період війною з Меккою і переможним поверненням мусульман до рідного міста.
3. Період «4 праведних халіфів» (до середини VII ст.). Після смерті Пророка Мухаммада за правління його найближчих соратників відбулась остаточна уніфікація віровчення ісламу, був складений і остаточно відредагований Коран як Святе Письмо цієї релігії. Іслам поширив свій вплив на всю територію Аравійського півострова і розпо­чав масштабні завоювання в Африці та Азії. Одночасно стався розкол ісламу на два основні напрями — суннітів і шиїтів.
4. Період ісламського завоювання, розширення ісламу «вшир» (середина VII — початок IX ст.). Мусульмани приєднали до сфери свого впливу Північну Африку, Середню Азію, Закавказзя, південь Європейського континенту. Однак на завойованих територіях вони залишалися у меншості, допускали сповідування інших релігій і від­чували помітний культурний вплив з боку більш розвинених підко­рених народів.
5. Період розширення ісламу «углиб» (IX—XIII ст.). Характе­ризувався тим, що мусульмани склали більшість у основних державних утвореннях, якими управляли мусульманські династії. Ставилися терпимо тільки до християнства та іудаїзму, але за умови визнання вищості ісламу. Арабська культура досягала найвищої міри розквіту, а ісламська цивілізація стала лідером тогочасного світу. Головна причина успішної ісламізації — послідовність і мирність. Іслам приваблював населення підкорених країн можливістю підвищення соціального статусу (раби звільнялися), швидкої кар'єри, зменшенням податків.
6.    Період ослаблення ісламу з XIV до середини XX ст. Ісламський світ утратив єдність, почалися громадянські війни, тому його розміри і вплив неухильно скорочувалися підтиском європейського християнства.
7.    Період мусульманського відродження — з другої половини XX ст. Він характеризується:

а) економічною модернізацією арабського світу завдяки розробці половини найбільш дешевої і якісної нафти в світі;

б) неформальним політичним об'єднанням більшості арабських країн;

в) питома вага мусульман щодо загального населення планети зросла у XX а. з 12—13 до 17—19%, і прогнозується подальше збільшення — До 20—25% на 2025 р. Тоді як, для порівняння, питома вага християн коливається останні сто років у межах 33—35%. Це зростання обумовлене двома основними факторами. Перший фактор — активне навернення в іслам немусульман (кочові племена Африки, чорношкіре населення США і Канади, до 1 млн європейців); другий, що дає переважну частку такого прирос­ту, — високий рівень народжуваності серед мусульманських народів, що за сучасного рівня розвитку медицини (а отже, різкому зниженні смертності) призвів до демографічного ви­буху в ісламському світі; г) посиленням в арабських країнах фундаменталістських орієн­тацій. Увижається, що соціальною основою ісламського фундаменталізму виступає «нижчий середній клас» — учителі, дрібні торговці і ремісники, чиновники, яким модернізація за західними зразками загрожує пониженням соціального статусу і погіршенням матеріального стану.

Священна  канонічна література ісламу.

Джерелом віровчення ісламу є Коран (араб. “Аль-Кур’ан - читання”), який мусульмани вважають вищим і найбільш повним із священних писань, до яких вони відносять також Тору і Євангелія.

Відповідно до ісламської традиції саме Коран і був прочитаний  архангелом Гавриїлом по вічному оригіналу, що зберігається на небі. Зміст Корана складають проповіді Магомета, уславлення бога, догмати, закони, легенди та полеміка з  євреями і християнами.

Записаний Коран був уже після смерті Магомета, його текст змінювався протягом другої половини VII ст.

Коран поділяється на 114 сур (глав), розташованих за принципом зменшення їхнього обсягу. Хоча сури розташовані не в хронологічній послідовності, їх поділяють на «Мекканські» і «Мединські» відповідно до основних періодів життя Магомета.

Іншим священним джерелом ісламу є  Сунна - збірник переказів про те, як поводився Магомет у різних випадках життя. У Сунні викладено моральне і правове вчення ісламу. Вона стала канонічною книгою мусульман у IX ст. Разом із Кораном вона є головним джерелом мусульманського права - шаріату (належний шлях).

Основні догмати ісламу, викладені у священних книгах:

1. Іслам потребує віри в єдиного бога  Аллаха  - монотеїзм в ісламі виражений більш яскраво, чим в інших релігіях (хоча є ангели, демони і пророки). Це абстрактний монотеїзм: Бог - безособова істота, Аллах - єдиний, всюдисущий, невидимий і непізнаваний дух.
2. Найважливіша ідея в ісламі - ідея абсолютної покірності богу, слухняності і смиренності. Покірність тут носить всеохоплюючий характер - людина повинна покорятися богу, правителям, діти - батькам, жінки - чоловікам.
3. Іслам сприймає ідею посередника між людьми і богом, але відхиляє догмат боговтіления. Магомет - людина, але обрана богом, а тому спроможна бачити і чути те, чого не бачать інші.

В основі культу ісламу лежать так називані «5 стовпів ісламу»,

п’ять головних обо’вязків мусульманина за шаріатом:

1. Сповідання віри, яке заключається у повторенні формули: «Немає Бога,  крім Аллаха і Муххамет пророк його».
2. П'ятикратна щоденна молитва (намаз).
3. Піст у місяць Рамадан (ураза) як тілесна форма служіння богу.
4. Обов'язкова милостиня (закят).
5. Паломництво в Мекку (хадж).

Деякі богослови вважають ще одним стовпом ісламу джихад - «священну війну» проти невірних.

Поряд із 5 стовпами в ісламі існує ряд інших обрядів:

Один з найголовніших - обряд обрізання, що символізує  приналежність до ісламу. Багато уваги приділяється регулюванню сімейно-шлюбних відносин: мусульманин може мати до чотирьох дружин. Чоловік може розірвати шлюб без пояснення причини. Жінка - нижча істота.

Існують також харчові заборони, заборони зображувати живі істоти, щоб не конкурували з богом  тощо.

Основні напрямки в ісламі - сунізм і шиїзм. Поділ ісламу на сунізм і шиїзм відбувся в другій половині VII ст.

Більшість мусульман - суніти, сунізм вважається ортодоксальним напрямком, він спирається на Коран і Сунну.

На відміну від суннітів, шиїти проголосили принцип спадкової духовної влади. При цьому законними спадкоємцями Магометаі відповідно імамами (духовними керівниками) вважаються  четвертий халіф Алі, зять Магомета (чоловік його дочки Фатіми) та його нащадки. Відповідно до шиїтскої легенди останній (12-й) імам Мухаммед, убитий у IX ст., в дійсності не загинув, а був узятий на небо живим. Він явиться до віруючих у день страшного суду і встановить царство рівності і справедливості. Шиїти трактують деякі місця в Корані, використовуючи  їх для звеличання Алі, а в Суні визнають лише місця, пов'язані з Алі та його прибічниками. Поряд із цим шиїти мають власне священне писання - ахбари. На відміну від сунітів шиїти мають обряд, що називається «дні ашури» (шахсей - вакхей)  в пам'ять про вбитого в бою Хусейна, сина першого імама. У ці дні відбуваються жалобні ходи із самокатуванням.

Крім того в ісламі існують різноманітні секти: ісламістів, вакхабитів, бехаїтів тощо.

Тема 4. Нові релігійні течії в Україні

І. Визначення НРТ. "Нові релігії" - це не абсолютний, а відносний термін, який з часом змінить своє наповнення і застосовуватиметься до новіших релігійних явищ. Під "новими" релігіями розуміються такі релігійні комплекси, які донедавна були невідомі в Україні. Серед них

    - релігійні течії, що сформувалися ще в XIX ст. і потім привнесені в Україну завдяки місіонерству їх адептів,

    - новотвори другої половини XX ст., що з'явилися в результаті діяльності релігійних реформаторів, які, базуючись на певній або декількох віросповідних традиціях, творять нові віровчення, культ, організацію.

Як правило,  НРТ

• історично не успадковані від попередніх епох,
• генетично не притаманні релігійній духовності українського народу,
• культурно, побутове, ментально не укорінені в його традиційному житті, але
• в умовах глобалізації стають складовою духовного обліку нації.

ІІ. Типологія нових релігій. НРТ типологічне можна об'єднати у декілька груп:

1. Найчисельнішою і найпотужніша з них - неохристиянська, до якої відносяться як історичні, але нетрадиційні для України християнські церкви, так і нові, недавно створені організації християнського походження: "Армія спасіння", Церква Ісуса Христа Святих останніх днів (мормони), Християнські церкви харизматнчного напряму: Церква Повного Євангелія, Церква Посольства благословенного Царства Божого для всіх народів, Церква Живого Бога, Українська Християнська євангельська Церква, Духовний центр "Нове покоління" християнських церков України, Церква Христа, Київський християнський центр "Нове життя", Новоапостольська церква, Церква Нового Єрусалиму (сведенборгці), Богородична церква тощо.

Всі ці релігійні течії виникали в рамках традиційного християнства з метою його осучаснення. Вчення новоутворених церков, звісна річ, базуються на Біблії як основному віросповідному джерелі і на особі Ісуса Христа як центральної фігури релігійних доктрин.

Характерним для неохристиянських угруповань є

• критика ортодоксального християнства за відхід від первісних традицій;
• оголошення своєї церкви виключно істинним, відроджувальним рухом євангельського християнства, навіть месіанським у долі Христової віри;
• досконале знання Біблії з дозволом вільного прочитання її та власної інтерпретації;
• піднесення книг своїх пророків і вчителів до рангу віросповідних джерел, часом навіть авторитетніших за Біблію;
• визнання поруч з Ісусом Христом свого лідера керівником церкви, пророком або ж посланцем Бога;
• своє власне розуміння Трійці, природи Ісуса Христа, сутності Святого Духа, пекла, раю тощо.

2. Релігійні організації орієнталістського спрямування: неоіндуїзм, течії буддійського толку, поодинокі рухи японської, китайської, корейської орієнтації.

Неоіндуїзм: характерним є опора на давню ведичну традицію при вдалому використанні досягнень інших культур, а також цінностей багатьох релігій. В Україні неоіндуїзм представлений громадами і центрами Міжнародного Товариства Свідомості Кришни, Ошо Раджніша, Саї-Баби, Шрі-Чінмоя, Місії "Світло душі", Міжнародного товариства "Всесвітня чиста релігія" (сахаджи), Трансцендентальної медитації та ін.

Буддійські течії поширені в Україні переважно у їх модернових формах. В Україні представлені громадами таких напрямів; дзен-буддизм, нітерен, різні школи тибетського буддизму (карма каг'ю, дзог чен, гелугпа, ріме).

3.     Язичницькі світоглядні комплекси: громади послідовників вчителів і пророків Володимира Шаяна, Лева Силенка, прихильників прадавніх дохристиянських вірувань українського народу (Рун віра - Рідна Українська Національна віра, рицарі сонячного ордену, рідновіри, ладовіри, вогнепоклонники, шанувальники давньоруської богині Берегині тощо).

4.     Синтетичні (штучно створені) релігії, які в своїх догматах й культі опираються на множинні традиції (християнство, ведизм, буддизм, іслам), але не просто еклектично поєднують їх, а створюють свої власні вчення, систему обрядових дійств, сильну церковну організацію, претендуючи на статус надрелігії. В цих течіях

- розвинутий культ лідера,

- авторитет власних віросповідних джерел,

- присутня ідея богообраності їх послідовників. 

До цієї групи відносяться Велике Біле Братство, Церква об'єднання (або уніфікації), АУМ сінрікьо.

5.  Різні позавіросповідні езотеричні об'єднання (теософське, антропософське, послідовники вчення Гурджієва, екстрасенсорики тощо) та сайєнтологічні рухи (Діанетика-Фонд Хаббарда, Наука розуму, Християнська наука). Вони як прояв нової й нетрадиційної для України релігійності є в певному відношенні опозицією до офіційної ідеології традиційних релігій.

6.  В Україні є прихильники обожнення сил зла, поклоніння Сатані (Дияволу або Люциферу) — сатанізм. В кінці 70-х років в Росії, а на початку 80-х pp. в Україні сатанізм заявив про себе як репрезентована в декількох громадах релігійна течія, віросповідні догмати і культові дії якої, будучи своєрідним антиподом християнства, побудовані на дзеркальному відображенні останнього. Сатаністи вшановують не Бога, а Сатану, читають Біблію навпаки, мають свою Біблію (Біблія Ла Вея) проводять так звані "чорні меси" з використанням чорних свічок, перекинутих розп'ять, проклять, ритуальних жертвоприношень тощо. Моральна програма сатаністів відзначається крайнім індивідуалізмом, прагматизмом, егоїзмом, що утверджує особистісні пріоритети, перевагу над всіма, культ сили. Прихильники Сатани в Україні не чисельні, організаційно не об'єднані. Вони існують переважно як молодіжні угруповання з явними музичними (трешофільськими чи хардроківськими) зацікавленнями та екстремістськими світоглядними пристрастями, які з часом, при відповідному керівництві, можуть перерости у цілісну структуру.

Причини і тенденції поширення НРТ. Серед причин появи НРТ в Україні виділяють

• зовнішні і внутрішні,
• соціально-економічні і політичні,
• суто духовні: криза традиційних віровчень та історичних церков, полірелігійність більшості країн світу, взаємовплив різноманітних духовних традицій, успіхи свободи релігій і віросповідань, дискредитація комунізму як ідеології і моральної доктрини, світоглядна революція, зміна життєвих домінант сучасного покоління та ін.

Поширення в Україні НРТ має свою специфіку.

Говорячи про нетрадиційну релігійність, слід мати на увазі, що її поява і поширення на Україні мають деякі особливості у порівнянні із країнами Заходу.

1) поява НТР пов'язана не лише з послаб­ленням традиційної релігійності, але й з періодом релігійного відродження.

2) якщо на Заході неокульти виступили певною релігій­ною альтернативою існуючим традиційним релігіям, то на на­ших теренах вони з'явилися, як протест проти комуністичних ідеологій, як форма дисидентства.

3) неорелігії мають в Україні і чисто прикладну спря­мованість. Вони сприймаються до певної міри як форма фізич­ного і психічного оздоровлення. Знання про оздоровчі техніки йоги, медитації прийшли в неорелігійній формі.

4) на Україну неорухи прийшли через посередників: не з батьківщини релігій нового руху, а з інших країн, не від гуру, а від його західних учнів.

5) відносна легкість проникнення пояснюється специфі­кою вітчизняного менталітету, який був відкритий різним впливам. Це сформувало у нашого народу терпиме ставлення до інако­мислення.

Неорелігії з'явилися як міський феномен. Новітня релігійність зберігає цю характеристику й понині.

Сучасний неовіруючий відрізняється від традиційно віруючого за специфічним соціально-демографічним портретом носіїв новітньої релігійності:

- більше половини їх членів (51%) становлять молоді люди віком від 20 до 29 років, значною є й середня вікова група (від 30 до 49 років) - 38,2%. Як бачимо, переважна більшість членів новітніх громад у віковому сенсі є соціально найактивнішою частиною українського населення. Саме цей віковий прошарок суспільства працює, створює матеріальні та духовні цінності, а отже тісно контактує із соціумом. Зрозуміло, що саме такі люди мають чималий вплив на оточуючих своїм життєвим досвідом, який, в разі його позитивності, є прикладом для наслідування і гарантом правильності обраного духовного шляху. Є підстави вважати появу нетрадиційної релігійності переважно молодіжним явищем.

- достатньо високий рівень освіченості неовіруючих . З вищою та незакінченою вищою освітою серед них є 54,1 %. Найвищий відсоток тих, хто має вищу І незакінчену вищу освіту, спостерігаємо у багаї -82 %. Скажімо, серед буддистів такий рівень освіти мають 52,4% опитаних.

Неовіруючі займають відносно привілейоване місце в соціумі, виконуючи функції ідеологів, проповідників, духівників, оскільки серед них багато представників інтелігенції (педагоги, науковці, лікарі, художники, інженери та ін.) та студентів, які становлять відповідно 29,2% і 21,5% від числа усіх опитаних. Найменшим в новітніх рухах є прошарок робітників, службовців, працівників сільського господарства.

Безперечно, новий віруючий формує нове розуміння Бога, бачить нетрадиційні шляхи свого зв'язку з ним, практикує вже модернові обряди і переживає незвичайні психологічні стани. Твориться новий тип віруючого, нова релігійність. Український неофіт відрізняється від свого зарубіжного побратима тим, що останній приходив до неорелігій внаслідок переосмислення офіційних церковних доктрин і релігійної символіки, їх раціоналізації або ж розмивання системи догматичних релігійних норм. В Україні неорелігійні рухи поповнювалися переважно за рахунок невіруючих, а іноді й колишніх атеїстів, тобто тих, хто не мав попереднього релігійного досвіду. Зрозуміло, що це суттєво впливає і на характер релігійної організації, в якій вирішальна роль надається лідеру при одночасному збереженні демократичних форм управління громадою.

На відміну від західних країн, де новітні релігійні явища постали певною альтернативою існуючим традиційним релігіям, на наших теренах вони виникали як рухи протесту, і не стільки спочатку як протесту релігійного, скільки загально світоглядного та ідеологічного - проти комунізму як теорії та практики. Тому ці рухи носили дисидентське забарвлення. Тільки з часом вони перетворювалися з рухів "проти" на рухи "за". Відбувалася позитивізація змісту їх діяльності, настроїв. В цілому ж неорухи запропонували конструктивні, хоч і специфічні, шляхи подолання кризових станів людини, сім'ї, суспільства.

На сьогодні більшість неорелігійних громад вже організаційно оформилися, уточнили віросповідні положення, зміцнили свої позиції в соціумі, серед людей. Отже, в цілому відбулася стабілізація як кількості неорелігійних громад та представлених в Україні різних релігійних течій, так і прихильників або членів цих громад.

Аналіз сучасного стану нетрадиційної релігійності дає мож­ливість виявити його характер, специфіку діяльності цих течій в нових історичних умовах, їхні взаємини з суспільним середови­щем, зокрема з державними структурами.

Представники неокультів враховують непросту релігійну ситуа­цію в Україні, а тому постійно турбуються про створення собі своє­рідного позитивного іміджу серед населення. Крішнаїти, представники Церкви єднання, різні неопротестантські течії виявляють за­цікавлення справами духовно-національного відродження Украї­ни. Вони охоче йдуть на співпрацю з громадськими науковими та іншими організаціями. Разом з тим активність неорелігійних утво­рень, цілеспрямована орієнтація на молодь, інтелектуальну части­ну суспільства, використання деякими з течій активного психоло­гічного впливу, жорстокості, авторитаризм лідерів, строга дисцип­ліна зумовили неоднозначність оцінок діяльності неорелігій, прояв крайніх форм несприйняття їх.