Семінарські

1. Історія Русів та її місце в українській історіографії.

Однією з пам'яток української історіографії на рубежі XVIII і XIX століть є напівісторичний і напівлітературний пам­флет «Історія Русів», надрукований в 40-х роках у Москві в То­варистві історії і древностей Російських при Московському уні­верситеті.

Щодо точної дати написання та авторства «Історії Русів» є різні гіпотези. Найпоширенішою і найпершою за часом виникнення є та, що автором «Історії Русів» слід вважати архієпископа Мстиславського, Оршанського і Могильовського Георгія (Кониського) (О. Бодянський).

Пізніше з'явилися припущення, що авторами можуть бути:

- князь О. Безбородько (М. Возняк, П. Клепацький, М. Слабченко, А. Яковлів та ін.),

- О. Лобисевич (О. Оглоблин),

- В.Лукашевич (М. Петровський),

- О. М. Маркович (О. Ільїн, Ф. Шевченко),

- В.Полетика (І. Борщак, В. Горленко, А. Єршов та ін.),

- Г.Полетика (М. Василенко, Д. Дорошенко, В. Іконников, О. Лазаревський та ін.),

- Василь і Григорій Полетики (М. Грушевський тощо),

- князь М. Репнін-Волконський (М. Драгоманов),

- В. і О. Ханенки, А. Худорба та ін.

Перша згадка про «Історію Русів» зустрічається в 1828 році, після знахідки рукопису в бібліотеці м. Грінева. Цей твір добре знали М. Гоголь, О. С. Пушкін, кирило-мефодіївці, і також Тарас Шевченко.

Вперше видана Осипом Бодянським у Москві в 1846 році в «Чтениях Общества Истории и Древностей Российских», а також окремим виданням. Друге видання було здійснено в Нью-Йорку в 1956 році у перекладі В. Давиденка, а третє, останнє видання, вже у незалежній Україні у 1991 році (переклад І. Драча). Вперше твір дослівно цитується без посилання на джерела П. П. Гулаком-Артемовським в його творі «Дещо про того Гараська» у 1819 році. Вперше на «Історію Русів» як на рукописне джерело «малоросійської історії» посилається Д. М. Бантиш-Каменський у другому виданні своєї «Історії» у 1830 році. Першу рецензію на твір написав О. С. Пушкін в статті «Собрание сочинений Георгия Кониского» у 1836 році. У 1839 році переклав польською мовою і надрукував окремі фрагменти твору польський історик О.Мацейовський. Вперше ілюстрував текст «Історії Русів» Т. Г. Шевченко у 1844 році. Англійською мовою опублікована завдяки Гарвардському проекту у серії «Гарвардська Бібліотека Давнього Українського Письменства».

У передмові автор обґрунтовує необхідність написання історії Малої Росії тим, що по визволенні її від татар вона у загальній російській Історії замовчувалася. Незважаючи на те, що істориків і літописців у Малій Росії не бракувало, але внаслідок плюндрувань, згуби та всеспалення неможливо було зберегти будь-що цілим. З цієї причини взято цю історію із літописів і записок Білоруських.

В основній частині твору автор оглядає історію народу України-Руси (народу Слов'янського) з найдавніших часів до нашестя Татарського екстрактом, а від того нашестя — широко і докладно. Автор наголошує, що цей народ переселився з Азії від часів Вавілонського змішання мов, став мешкати від гір Рифейськихі від моря Каспійського на сході до ріки Вісли і моря Варязького на Заході: і від Чорного моря і ріки Дунаю на півдні до північного океану і Балтійського моря на Півночі.

Після нашестя багато уваги приділено Козаччині, Хмельниччині, Гетьманщині. Історична концепція твору продовжує традиції козацьких літописів. По суті, це перша політична історія України. З огляду на цензуру, багато своїх власних думок автор ховає між рядками або приписує їх неіснуючим історичним особам минулого. «Історія Русів» — твір, що з'явився на рубежі сторіч і тривалий час поширювався в рукописному варіанті (вийшов друком лише 1846 p.). За жанром ця робота, власне, не є науковою працею, фахівці називають її «політичним памфлетом», написаним у традиціях козацьких літописів. Автор змальовує картину історичного розвитку України з найдавніших часів до 1769 р. Основна увага приділена періодам Козаччини, Хмельниччини, Гетьманщини. В основі історичної концепції твору лежать ідеї автономізму, республіканства, протесту проти національного поневолення. Намагаючись обґрунтувати право народу на свободу та державність, автор стверджував, що тільки Україна була прямою спадкоємицею Київської Русі; польсько-литовська доба — це час розвитку української автономії, коли Україна вступала у відносини з Литвою та Польщею «як вільний з вільним і рівний з рівним»; Визвольна війна під проводом Б. Хмельницького — це справедлива боротьба пригніченого народу за своє «буття, свободу, власність».

«Історія Русів» — це перша своєрідна політична історія України. Цей політичний памфлет характеризується не тільки яскравістю викладу, оригінальністю стилю, емоційністю, патріотизмом, йому притаманні й тенденційність, недостатня документальна обґрунтованість тверджень, неточності, відверті фантазії автора (вигаданість дат, кількості військ, числа загиблих тощо). Безумовно, у цьому творі надзвичайно багато суб'єктивного, але його автор стоїть на патріотичних, демократичних позиціях і його думку рухає гаряче бажання не тільки розібратися в хитросплетіннях національної історії, а й допомогти своєму страждаючому народові. Не випадково, критично оцінюючи «Історію Русів», Д. Дорошенко зазначав, що ця праця «прислужилася дуже мало науковому дослідженню українського минулого, але допомогла пробудженню національної думки».

Книга складається з ІІІ частин:

Частина І-ша складається з Розділів І — V. Описується історія України від першого гетьмана Лянцкоронського до гетьмана Богдана Хмельницького і походу польського короля Яна II Казимира до України;

Частина ІІ-га складається з Розділів І — V. Описується історія України від підписання Зборовського трактату і до посилання до Сибіру гетьмана Самойловича;

Частина ІІІ-тя складається з Розділів І — V. Описується історія України від обрання Івана Степановича Мазепи гетьманом України до царювання цариці Катерини ІІ і ліквідації козацтва.

«Історія Русів» має дві головні ідеї. По-перше, вона підкреслює історичну відмінність і протистояння між русами (Україною) та Московією. По-друге, вона наголошує історичну цілісність русів (українців) від середньовічної Київської Русі до недавньої тоді Козацької держави.

 

 

Проблеми, що порушуються в творі:

- Автохтонність східних слов’ян;

- Їх зв’язки із західними слов’янами;

- Історії України під Литвою і Польщею;

- Визвольна війна, воз’єднання, роль Хмельницького;

- Соціально – економічні процеси на Україні в XVIII ст.;

- Історія України, як складова частина історії Росії;

- Надає козацтву високу оцінку;

- Заклик до відновлення гетьманського устрою;

- Виступ проти Малоросійської колегії;

Щодо значення «Історії Русів» для українців, то я хочу процитувати Валерія Шевчука який пише, що вона надала серйозний вплив на українську інтелігенцію, яка «вже почала втрачати національне обличчя, скинувши козацький кунтуш і жупан і наділа російського крою міжнародний камзол та імперський віцмундир. "Історія русів" нагадала про їх історичних коренях, про їхнє становище, історії, побут , героїчні діяння, щоб зупинити масовий відтік культурних сил з України в культуру чужу, яка узурпувала значною мірою ім'я, державні традиції та історію народу, собі підпорядкованого, і проголосила повністю безсоромний постулат , що той народ не є народом, його мова не є мовою, а історія - не історія, отже, повинен він безболісно і мирно сам себе заперечувати і стати частиною народу панівного, за умови повного зречення від самостійного мислення та національного самоусвідомлення »

 

1. Вклад Я.М. та О.М. Марковичів в розробку історії України.

Серед представників української дворянської історіографії першої половини XIX ст. певне місце займають. два брати Мар­кевичі, що походили з старшинського роду, який здобув прака російського дворянства.

Наукова спадщина старшого брата Якова Михайловича Маркевича (1776—1804 рр.) залишилася незначною. Вона ста­новить лише один невеликий твір «Записки про Малоросію, Її жителів та виробництва». Слід погодитися з думкою О. Лазаревського, який підкреслив у свій час, то, «незважаючи на малий обсяг книжки (98 стор.—М. М.), вона як по задуму, так і по виконанню являє собою учено-літературну працю, автор якої у всякому разі не повинен залишатися забутим»

Яків Михайлович Маркевич народився у Пирятинському повіті на Полтавщині, почав навчання у Глухівському пансіоні, відкритому для дітей старшин, а продовжував своє навчання, як багато інших вихідців з українських шляхетських родів, у Московському університетському пансіоні. Високу осві­ченість Я. Маркевича характеризує досконале знання фран­цузької, німецької та латинської мов, а також глибока обізнаність з західноєвропейською і вітчизняною історією та літературою.

Заняття історією Маркевич почав десь незабаром після за­кінчення навчання, під час свого перебування на Україні. Весь 1795 р. він присвятив подорожі по Лівобережній Україні з метою ближчого її вивчення. З цих спостережень Я. Маркевич виніс велику обізнаність як освічена людина і дослідник су­часного географічного та економічного становища краю, Маркович познайомився також з особами, що захоплювалися зби­ранням старовинних письмових історичних пам'яток, Андріян Іванович Чепа дав йому в тимчасове користування величезну збірку старовинних документів та інших записів І паперів. До речі, ця збірка загинула невідомо де і за яких обставин після трагічної смерті Я. Маркевича '.

Історичному минулому Я. Маркевич присвятив перший і частково другий розділ своєї «Записки», в яких висловив ори­гінальні для свого часу погляди. Перш за все заслуговує на увагу його підхід до історичного джерела. Приступаючи до вивчення стародавньої історії Русі, Маркевич не хоче всту­пати, як він пише, у «царство мрій і привидів», а всякими засо­бами добивається історичної правди на основі достовірних джерел. Такий більш науковий підхід до джерела І прагнення до встановлення істинності факту корінним чином відрізняє метод дослідження Маркевича від багатьох його попередників і сучасників, особливо від автора «Історії РусІв».

Свій стислий виклад історичного минулого Я. Маркевич побудував на досить численнях вітчизняних, а також інозем­них — античних І пізніших німецьких та французьких джере­лах, які він широко вводить у науковий вжиток. Провідне місце тут посідають давні руські літописи — письмові пам'ят­ки російської І української історіографії XVII—XVIII століть, такі, як «Синопсис», «Ядро російської Історії» Манкієва, що тоді приписувалося А. Я. Хилкову, «Російська історія» Еміна, твори М. Щербатова, і Болтіна та Інші, а найбільше в дослі­дженні найдавнішої історії Русі Маркевич спирається на твори М. В. Ломоносова і в основних питаннях, наприклад, у питанні походження слов'ян і русів, він значною мірою є його послі­довником, Про «Історію Русів» ніде жодним словом не зга­дується в творі Маркевича. Це ще є один з доказів пізнішого Походження і поширення, бо неможлива річ, щоб у разі  існування в цей час вона не виявилася б у збірках А. Чепи чи зв'язаного з ним Василя Полетики І не потрапила б до рук Маркевича.

Так, Я- Маркович, по-перше, твердо стоїть на позиціях автохтонності слов'ян. По-друге, в такій самій мірі він вважає русів, або росів, народом споконвічним, автохтонним жителем півдня нашої землі. Він не вдається до критики норманських і антинорманських поглядів, боротьба між якими розпалилася, почина­ючи від Ломоносова, праці якого широко використовує автор «Записки». Я. Маркевич стоїть рішуче на антинорманських по­зиціях, Спиняючись на давніх племенах і народах, що насе­ляли Східну Європу, він головну увагу звертає на предків росів — слов'ян. У викладі їх історії Я. Маркович па відміну від своїх попередників і сучасників уникнув надмірного випи­нання політичного і релігійного фактору, а надав певне місце господарському заняттю слов'янських племен. Головним занят­тям слов'ян Я- Маркович вважає землеробство і скотарство; вони також «скрізь відкривали торгівлю виробами від своєї землі, знали гірниче мистецтво, ткали полотно, варили мідь, роз­водили сади І любили музику». На цій підставі він заперечує погляди норманістів ХУІІІ ст. про дикість і безкультурність слов'ян.

У «Записках» підкреслюється широкий розмах зовнішньої торгівлі слов'ян янтарем, хутрами, шкірами, воском і медом. Литовці по річках приганяли різного роду ліс та дерев'яні виро­би; греки привозили по Дніпру дорогі тканини, золото та Інші предмети роскоші.

Я. Маркович докладно зупиняється на вивченні слов'янської міфології, посилаючись на «Синопсис», працю Г. Попова «Славянская мифология» та на твір М. В. Ломоносова «Древняя российская история».

У питанні початкової історії давньої Руської держави Я. Маркевич лишається вірним своїм поглядам на автохтонність слов'ян і росів. Він вважає першозасновниками держави ру­ських князів Кия, Щека, Хорива. Проте в дальшому оповіданні Маркевич робить певну поступку норманістам у питанні про за­кликання новгородцями князів Рюриковичів, хоч він уникає на­зивати їх варягами чи норманами, а називає їх новгородцями. Рюриковичі у нього, як і в Ломоносова, — слов'яни.

Я. Маркевич негативно ставиться до вільного становища посполитих та до їх антикріпосницької боротьби, яку він називає безпорядками. Як ідеолог дворянства він виправдо­вує закріпачення селян, чого довгий час домагалися нащадки українських старшин і шляхти перед царським урядом. Свої до­магання вони обґрунтовували «безладдям» у господарському і політичному житті України. Ці «безладдя» були нібито саме тому, що посполиті мають право вільного переходу від одного землевласника до другого або повного виходу на інші землі. Ідеологи нащадків старшини, в тому числі Я- Маркевич, старалися виправдати кріпосницькі урядові заходи щодо закріпа­чення селян і обґрунтувати свої класові інтереси Історичними мотивами. В цій частині своєї праці Я. Маркевич виступає з явно реакційними поглядами.

Творчість іншого з представників дворянської історіографії Олександра Михайловича Маркевича (1790—1865) відноситься до 30-40-х років минулого століття, коли гостріше стало селян­ське питання і назрівала ще сильніше боротьба за знищення кріпацтва. В дореволюційній дворянській і буржуазній Історіо­графії ім'я Олександра Маркевича і його творчість як історика не зайняли належного місця. На нього звернув увагу лише Олександр Лазаревський в своїй статті про колишніх дослідни­ків української старовини '.

О. Маркевич був молодшим братом Я. Маркевича, так само здобув високу освіту і рано виявив схильність до науково-літе­ратурної діяльності. Десь на початку XIX ст- він закінчив від­критий тоді у Харкові університет і, подібно до брата, також почав заняття історією. Не виключений той факт, що заняттю питаннями історії України сприяла наявність у нього архіву його діда і батька, зокрема рукопис у десяти томах «Щоденни­ка» діда, генерального підскарбія першої чверті XVIII ст. Яко­ва Андрійовича Маркевича та «Записки про Малоросію» перед­часно загиблого брата.

Світогляд О. Маркевича був досить суперечливий, що пояс­нюється суперечливістю самого суспільного життя першої поло­вини XIX ст. і становищем дворянської інтелігенції цього часу. Ці суперечності були відбитком боротьби між старими, що по­ступово відживали, кріпосницькими відносинами і новими, що народжувалися, відносинами — капіталістичними. В зв'язку з цим у передової дворянської Інтелігенції спостерігаються і су­перечливі погляди на існуючий лад.

О. Маркевич за своїм світоглядом і політичною перекон­ливістю лишився вірним своєму класові. Він після звільнення із служби в Чернігівському губернському правлінні часто міняв урядові посади. Кілька років він обирався губернським предводителем дворянства, але у 1838 р., його обран­ня було скасоване Миколою І. Конкретні причини такого став­лення царського уряду до О. Маркевича встановити важко.

Проект О. Маркевича про звільнення селян від кріпацтва не зберігся. Відома лише його переписка з цього приводу з мініст­ром внутрішніх справ графом Перовським. З неї можна уявити цей проект таким. Селянам надається повна особиста воля. Вони звільняються від кріпосного права і можуть вільно зай­матися торгівлею, промислами, сільським господарством тощо. Земля віддається селянам за викуп. Селянин має право вільно купити й продати цю землю. Такий проект, направлений Мар­кевичем па ім'я міністра внутрішніх справ, не тільки не був по­даний на затвердження імператорові, а дістав в конфіденціальному листі суворе осудження міністра внутрішніх справ на ад­ресу новообраного чернігівського губернського предводителя дворянства,

Під час підготовки проекту реформи О- Маркевич увійшов у «Чернігівський губернський комітет поліпшення і устрою по­буту поміщицьких селян» як один з його членів від Глухівського повіту. Він виступив у комітеті як представник так званої мен­шості в опозиції до консервативної більшості. Цю консерва­тивну більшість очолювали великі поміщики Чернігівщини — «українофіли» Г. П. Ґалаґан і В. В. Тарновський, Маркевич при розв'язанні селянського питання відмежувався від консерва­тивної більшості, а після видання положень і Маніфесту 19 лю­того 1861 р. звільнив своїх селян на вигідних для них умовах.

О. М. Маркевича ми можемо віднести до представників тієї частини дворянства, що обрала буржуазний, капіталістичний шлях розвитку свого господарства в першій половині XIX ст. Це не могло не позначитися на його ідеології. Важко встано­вити достовірно, чи був Маркович знайомий з аграрною програ­мою декабристів, проте його проект звільнення селян від крі­пацтва був близьким до аграрної програми декабриста Микити Муравйова. Прогресивні погляди на суспільні відносини, зокрема на аграрно-селянське питання, тісно зв'язані з науково-літературними заняттями Марковича, з його інтересом до мину­лого своєї вітчизни.

Історичні праці О, Маркевича за його життя залишилися більшістю ненадрукованими, з них тільки частина була видана пізніше, після його смерті. Перші його праці являли собою упо­рядковану збірку паперів сімейного архіву . В ній надруковано ряд джерел, які стосуються соціально-економічних і побутових явищ Історії Лівобережної України XVII—XVIII століть. Тут вміщені, головним чином, невідомі до того часу гетьманські уні­версали другої половини XVII і першої половини XVIII століття про земельні надання І маєтності, про торгівлю і промисли, ме­муари і листування старшини, які розкривають важливі факти побутового характеру, родинних відносин старшинських фамі­лій тощо. Ці документи були виявлені в архіві Якова Андрійо­вича Марковича

Друга праця О. Маркевича «Описання Малоросії», яка залишилась незакінченою і ненадрукованою, була написана, як гадає Лазаревський, в 20-х роках XIX ст.. Це дослі­дження було задумано автором, по всій ймовірності, як про­довження занять над описанням України, розпочатої братом Яковом Маркевичем в його «Записці про Малоросію». Тут ав­тор торкнувся деяких загальних питань статистики України, описання географічного розташування, природи, тваринного світу, річкових і сухопутних шляхів тощо. Значне місце в «Опи­санні» зайняв етнографічний матеріал. До цієї частини праці відноситься незакінчена повість «Малоросійське весілля» , яка була опублікована після смерті Маркевича і характеризує його як знавця побуту козацької старшини.

О. Маркевич в своїх історичних працях, в за­вуальованій формі, непомітно розв'язує актуальну для того часу проблему скасування кріпосного права і великого помі­щицького землеволодіння на користь селянства.

О. Маркевичу належить й ряд важливих праць: «Істо­ричний нарис міста Глухова», «Історія Гамаліївського монастиря» та ін. Уривки з першої надрукував -  Лазаревський. Другу, написану, головним чином, на матеріалах сімейних ар­хівів, без імені автора опублікував Філарет Гумилевський у своєму «Описі Чернігівської єпархії.

Останньою працею, виданою О. Маркевичем в скороченому вигляді, був щоденник його діда. Проте навіть при цій умові він становить важливе джерело для вивчення історії України XVIII ст. Олександр Лазаревський вірно зауважив, що виданням щоденника Маркевич зняв завісу з побутової історії Ук­раїни XVIII ст. «,.,Ми вперше побачили оживленими і гетьма­нів (Апостола і Розумовського), і старшину, що їх оточувала. побачили їх в приватному, закулісному житті, про яке до того часу мали лише туманне уявлення. Заслуга Маркевича у ви­данні дідівського щоденника настільки велика, що якби він свою літературну діяльність обмежив лише надрукуванням цієї пам'ятки, то вже за це його ім'я не було б забуте в мало­руській історіографії».

 

Список використаної літератури:

• Лазаревський О. М. Яків Михайлович Маркович //  Київська Старина. — 1894. — № 12
• Марченко М.І. Українська історіографія з давніх часів до середини XIX ст. – К., 1959. - 259 с.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Д. Бантиш-Каменський – історик України.

Дмитро Миколайович Бантиш-Каменський (5 листопада 1788, Москва - 25 січня 1850, Санкт-Петербург) - російський державний діяч, історик.

Син Миколи Миколайовича Бантиш-Каменського. Освіту здобув домашнє, в 1800 поміщений був юнкером в московський архів Іноземної колегії, керуючим якого складався його батько.

 Будучи відряджений у Сербію, Бантиш-Каменський мав можливість оглянути Україну і країни, що лежали по шляху, які і були їм описані у виданому їм "Подорожі в Молдавію, Валахію і Сербію" (М., 1810).

 В 1812 Бантиш-Каменський супроводжував батька в Нижній Новгород, куди на час був вивезений архів. Після повернення до Москви Бантиш-Каменський слухав лекції в університеті, але незабаром за тим, по смерті батька ( 1814), перейшов на службу в Петербург в Колегію іноземних справ.

Прекрасне знання мов відкривало перед ним широке поле дипломатичної діяльності, але цим він не скористався, а вступив спочатку чиновником особливих доручень, а потім правителем канцелярії до князя H.Г. Рєпніну, призначеному в 1816 військовим губернатором України. П'ятирічне перебування тут дало йому можливість знову віддатися улюбленим архівними занять, плодом яких є його "Історія України від приєднання її до Російської держави до скасування гетьманства, із загальним уведенням, додатком матеріалів і портретами" (4 томи, 1822; 2-е видання, 3 томи, Москва, 1830; 3-е видання, 1842) - праця, розпочатий за дорученням князя Рєпніна, який брав навіть безпосередню участь у складанні першого тому. Джерелами для автора послужили рукописний праця його батька з того ж предмета, численні документи московського архіву, матеріали архіву Малоросійської колегії (при губернському правлінні в Чернігові), архів князя Рєпніна і багато місцевих матеріали. Праця цей, не позбавлений недоліків, довгий час залишався єдиною цільну історію України.

 У березні 1825 Бантиш-Каменський призначений був губернатором в Тобольськ. На цій посаді він багато дбав про благоустрій міста, поліпшення побуту засланців і місцевих інородців (сприяв скасуванню калиму серед диких вогулів), про промисловості краю і т. п.

 Незважаючи, однак, на таку корисну діяльність, Бантиш-Каменський в 1828 став жертвою сенаторської ревізії, за яку потягнулися слідство і суд в Петербурзі (по 1834). З приводу цих переслідувань він склав докладну записку під заголовком " Шемякін суд в XIX столітті "; частина її була надрукована в Русской старине 1873.

 Користуючись своїм мимовільним дозвіллям, Бантиш-Каменський знову віддався улюбленим літературним заняттям. До цього часу відноситься його " Словник достопам'ятних людей російської землі "(5 томів, Москва, 1836, доповнення в 3 томах, Спб., 1847), заснований на безлічі архівних джерел, фамільних документів та усних повідомленнях.

 У травні 1836 Бантиш-Каменський призначений був губернатором Віленської губернії; тут він звернув увагу на поліпшення богоугодних закладів і госпіталів, на пристрій міст, але в 1838 був відкликаний і зарахований до Міністерству внутрішніх справ. Потім він складався членом ради цього міністерства ( 1839) і членом департаменту уділів ( 1810), а в 1841 наданий в таємні радники.

Головною працею Д, М. Бантиш-Каменського була «Істо­рія Малої Росії» в чотирьох томах, що вийшла вперше з друку у Москві в 1822 р. В 1830 р. вийшло друге видання в трьох частинах І в 1843 р. третє видання.

«Історія Малої росії» охоплює собою період з найдавні­ших часів до скасування гетьманства на Україні. Перше ви­дання її являє собою ніби чорнову роботу над вивченням істо­рії України. Так, наприклад, стародавньому періоду Русі було присвячено лише кілька сторінок значної за обсягом праці. Автор взагалі некритично ставився до використаних ним дже­рел, особливо при підготовці першого видання, що дало під­ставу акад. Д. І. Багалію ще наприкінці XIX ст. прийти до висновку про низьку наукову цінність праці Бантиш-Каменського. Він зазначав, що «Історія Малої Росії», «становить лише бібліографічний інтерес». Разом з тим Багалій перший розглянув цю працю в зв'язку з тогочасним станом історичної науки, указавши на помилки і недосконалості праці, навіть після її переробки в другому і третьому виданнях.

Перша частина «Історії Малої Росії» другого видання охоп­лює період з найдавніших часів до возз'єднання України з Росією. Друга частина містить історичний матеріал від Пере­яславської ради 1654 р. до кінця XVII ст., до обрання на геть­манство Мазепи і третя — від Мазепи до скасування гетьман­ства.

Ідеологія автора «Історії Малої Росії» виразно реакційна, монархічна. Проте своєю працею він вніс значні елементи но­вого в пізнання історичного минулого, додав багато важливого в українську і російську історіографію.

 

Список використаної літератури:

1. Атаманенко А. Дмитро Бантиш-Каменський як історик України // Наукові записки. Історичні науки. – Острог: Вид-во Національного університету “Острозька академія”, 2008. – Вип. 12. – 300 с.
2. Марченко М.І. Українська історіографія з давніх часів до середини XIX ст. – К., 1959. - 259 с.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. «Історія Малоросії» М.А.Маркевича, її джерельна база та наукова цінність.

Одним з представників дворянської історіографії другої чверті XIX ст. був - Микола Андрійович Маркевич (1804—1860). Маркевич народився в с. Дунайцях, Глухівського .повіту на Чернігівщині, в старовинній і багатій поміщицькій родині.

Творчість М. А. Маркевича, як і ряду інших істориків 40-х років XIX ст., знаходилася на межі між дворянським і буржуазним періодами розвитку української історіографії. Його історичні твори, зокрема «Історія Малоросії», характеризують настання кризи дворянської історіографії, її безсилля стати об'єктивною наукою, на роль якої претендували і про безсторонність якої часто говорили її представники, в тому числі Маркевич

М. Л. Маркевич був істориком-самоучкою. Він не мав спеціальної підготовки, як і багато інших його попередників, бо історія як наука, подібно до філософії, тоді ще не визначилась в окрему галузь.

Основна його праця «Історія Малоросії». Головним джерелом для написання твору стала «Історія Русів» та праці М. і Д. Бантиш-Каменських.

«Історія Малоросії» складається з п'яти томів. З них лише два томи тексту, а три наступні являють собою додаток до тексту—примітки, цілісні, а більше в уривках документи, описи джерел, перелік числа козацьких військ у різні часи, списки полків, сотень, генеральної, полкової і сотенної старшини, списки російських воєвод, церковних правителів тощо.

Схема «Історії Малоросії»:

1.   слов’яни автохтони;

2.   норманісти;

3.   Київська Русь – українська історія;

4.   ліквідація Січі – нова віха;

5.   Великороси молодші брати малоросів;

6.   Україна під Литвою;

 

У 1843 р.  Бєлінський дає ґрунтовну негативну рецензію на працю. Так, він пише: «Як всяка благонамірена праця, «Історія Малоросії» Маркевича заслуговує уваги і пошани, тим більше, що в її виконанні помітно багато добросовісності і старанності, а дві великі частини матеріалів — особливої вдячності; але як історія, в сучасному значенні нього слова, твір Маркевича не виходить з ряду попередніх спроб такого роду...»

 

Список використаної літератури:

1. Калакура Я. С. Українська історіографія: Курс лекцій. – К.: Генеза, 2004. – 496 с.
2. Марченко М.І. Українська історіографія з давніх часів до середини XIX ст. – К., 1959. - 259 с.

 

 

1. Роль О.М. Бодянського в розвитку української історіографії.

Осип Максимович Бодянський (1803 -1876) – народився на Полтавщині, закінчив історико-філологічний факультет Московського університету, слухав лекції Каченовського, товаришував із Белінським і Герценом. Знав багато словянських мов, скептик.

Автор численних наукових праць з історії, літератури, фольклору, мовознавства слов'янських країн. Ввів до наукового обігу пам'ятку Пересопницьке Євангеліє.

Цінні історичні розвідки Бодянського «Про погляди відносно походження Русі» (1835), «Про час виникнення слов'янських письмен» (1845) та ін. Перша літературна-критична праця присвячена творчості Г. Квітки-Основ'яненка (1834). В «Розгляді різних думок про стародавню мову північних і південних русів» (1835) відстоював самобутність української мови. Окремим виданням опублікована магістерська дисертація «Про народну поезію слов'янських племен» (1837). Переклав на російську мову окремі праці П. Й. Шафарика, українського історика Д. І. Зубрицького. Серед поетичних творів відомі «Наські українські казки» (1835) і поезії 1843—44. В «Чтениях» вміщував матеріали з історії України і Росії, народні пісні. За його редакцією видано «Літопис Самовидця». Бодянський був ініціатором видання «Пісні Угорської і Галицької Русі» Я. Головацького, а також «Історія Русів».

У 1847 році Осип Бодянський у «Чтениях в Императорском Обществе» оприлюднив латинський текст конституції Пилипа Орлика. Він спирався на копію, яка зберігалася в паперах генерального хорунжого Миколи Ханенка.

У працях «Розгляд різних поглядів про давню мову північних і південних русів» (1835, російською мовою), «Г.[осподину] возводителю к общеславянскому коренному звуку» (1843), літературно-критичній розвідці про твори Григорія Квітки-Основ'яненка (1834) Бодянський обґрунтував давність і самобутність української мови, досліджував її історію, фонетику, граматику, стилістику, обстоював фонетичний принципи українського правопису, нормалізацію української літературної мови на основі полтавського діалекту, відзначав милозвучність української мови.

Започаткував порівняльне вивчення української та інших слов'ян, мов. Автор праць з історії слов'янських мов: «Про народну поезію слов'янських племен» (1837), «Про час виникнення слов'янських письмен» (вид. 1895). Переклав російською мовою ряд праць П. Шафарика та інших слов'янських учених. Зібрані Бодянським українські народні пісні опубліковані 1978 у книзі «Українські народні пісні в записах Осипа та Федора Бодянських».

Архів Бодянського зберігається в Інституті літератури імені Тараса Шевченка Національної Академії наук України, а також у сховищах Москви та Санкт-Петербурга.

 

Список використаної літератури:

1. Василенко Н. П. О. М. Бодянский и его заслуги для изучения Малороссии. К., 1904
2. Кондрашов Н. А. Осип Максимович Бодянский. М., 1956.

 

 

1. Проблеми історії України в працях І.І. Срезневського.

Срезневський Ізмаїл Іванович (1812-1880)

Народився в Ярославлі. Потім батька перевели до Харківської губернії, закінчив історико – філологічний факультет. Тісно пов’язаний з гуртком харківських романтиків. 1838 року – професор, 1849 року – академік. Живучи на Україні обійшов все Лівобережжя. Зібрав багато матеріалів і в 1831 році видав в Харкові «Український альманах» - твори і українською і російською мовами, порушив проблеми  вивчення історії України.

1833-1838 рр. видавав збірник «Запорозкая старина» - 6 випусків.  Зібрані цінні документи з історії України до 17 століття: думи, легенди, пісні та інші. Вказував у передмові на необхідність вивчення історії України, яке широко використовувалося Костомаровим   для написання праці «Богдан Хмельницький». Потім виявилося, що багато пісень видумав сам (Костомаров «Купою гною»).

Срезневський написав працю, присвячену історії Слобожан­щини: «Історичний огляд громадянського устрою Слобідської України від часів заселення до перетворення в Харківську гу­бернію», надрукований вперше в «Харьковских губернских ведомостях» в 1839 р.

Подорожував по землях де жили слов’янські племена – три роки (Прусія, Саксонія, Галичина, Закарпаття). З 13-го по 17 липня 1842 року був на Закарпатті, через яке їхав до Пряшева – через Великі Лучки – Ужгород – Мукачево – Нижні Ворота.

1852 році видав працю «Русь Угорская» - у праці давав характеристику населенню, описував побут, звичаї, мову.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Історія Запорізької Січі, Південної України в наукових студіях А.О. Скальковського.

Апполон Олександрович Скальковський. (1808 - 1898).

Народився в Житомирі, хоч батько з поміщиків Київської губернії. Навчався Віленському та Московському університетах на медичному і юридичному факультетах.  Закінчив у 1828 році. Після генерал – губернатор Таврійський князь Воронцов запросив його до себе в Одесу, поставив на чолі статистичного комітету, прислужився, займався ремісничою археологією та статистичною справою. «Археология общей истории и древностей».

Автор численних праць з історії й економіки Південної України XVIII—XIX століть (переважно на основі архівних матеріалів); головні з них: «Хронологическое обозрение истории Новороссийского края», тт. І—II (1835–1838) й «Опыт статистического описания Новороссийского края», тт. І—II (1850—53; т. III залишився в рукопису; за цю працю отримав Демидовську премію). Скальковський знайшов і зберіг архів Коша Запорозького XVIII ст. (нині в Києві), на підставі якого написав низку праць, зокрема «История Новой Сѣчи или последняго Коша Запорожского», тт. І—III (1840; друге видання — 1846, третє — 1885—86; сучасне перевидання — 1994), «Наезды гайдамак на Западную Украйну в XVIII ст. 1733—1768 гг.» (1845); документальні статті з історії Запорожжя та Правобережної України XVIII ст., серед них: «Филипп Орлик и Запорожцы» («Київська старовина», 1882), «Несколько документов из истории гайдамачества» («Київська старовина», 1885) та ін.

Історичні праці Скальковського, не зважаючи на романтичний підхід, певну ідеалізацію Запорожжя й шляхетське наставлення до історії гайдамаччини, завдяки документальній базі, зберігають свою вагу для історичної науки, особливо через те, що деякі цінні документи з історії Південної України та Запорозької Січі, які він використував, зараз втрачені. Зневажливе ставлення Скальковського до гайдамаків було затавровано Тарасом Шевченком у поезії «Холодний Яр»[1].

Також був автором публіцистичних статей, історичних романів («Кагальничанка», «Хрустальная балка», «Братья Искупители», «Мамай») тощо. У Петербурзі й Одесі зберігся цінний архів Скальковського, зокрема його досі не опублікований щоденник, розпочатий ще за студентських років, писаний спершу польською, а пізніше російською мовою.

Його праці:

• «Хронологическое обозрение истории Новороссийского края», тт. І—II (1835–1838)
• «Опыт статистического описания Новороссийского края», тт. І—II (1850—53; т. III залишився в рукопису; за цю працю отримав Демидовську премію)
• «История Новой Сѣчи или последняго Коша Запорожского», тт. І—III (1840; друге видання — 1846, третє — 1885—86; сучасне перевидання — 1994)
• «Наезды гайдамак на Западную Украйну в XVIII ст. 1733—1768 гг.» (1845)
• Первое тридцатилетие Одессы (1837).
• Сношения запорожцев с Крымом. Материалы для истории Новороссийского края (1844).
• Болгарские колонии в Бессарабии и Новороссийском крае (1848).
• Историко-статистический опыт о торговых и промышленных силах г. Одессы (1859).