пользователей: 30398
предметов: 12406
вопросов: 234839
Конспект-online
РЕГИСТРАЦИЯ ЭКСКУРСИЯ

I семестр:
» History222
» ВЛК
» Нова історіяяяяя 2
» История Зарубежной Культуры
» Украинский язык
» Валеология
» Андр
» Istoriografhy
» Азия и Африка
» Економика
» Нова історія
» Религия
» Державний
» ІСТОРІОГРАФІЯ!
» Правознавство
» New history
» Ек
» НОВА ІСТОРІЯ !!!
» СЛОВЯНИ
» ШЦР
» Політологія
» СЛН
» СпецКурс
» СамробШНЦР
» МДЛ ШНЦР
» Культура
» ЕКЗАМЕН ШНЦР
» ШНЦР МОДУЛЬ
» СЛОВЯНИ №2
» І
» Філософія
» ШНЦР САМ
» Соціо
» ІСК Модуль
» E
» ІІІІІІІІІ
» Укр еміграція
» Методологія
» КНП КУЛ
» Етика
» Візантія)
» Мова історії
» Проблеми давньої історії
» ЯІ
» АКТ ПРБ НОВІТ ШНЦР

BСТУП

 

   Захід і Схід: протягом тисячоліть ці два поняття сприймаються майже як символи протилежності, скажімо як вода й вогонь, світ і темрява, біле і чорне. Проте, незважаючи на таку тривалу історію (а протиставлення Сходу і Заходу виникло ще за часів греко-перських воєн V ст. до н. е.), науковці поки що не змогли дати повну й вичерпну дефініцію їхніх відмінностей. В усякому разі з цивілізаційних позицій ці поняття вже давно втратили “географічну чистоту” (для Європи Африка (як частина Сходу) скоріше південь, а Марокко - навіть південний захід). Проте на почуттєвому, ментальному рівні європейці завжди відчували свою протилежність Сходу як цивілізації, а існування такої багатогалузевої науки, як сходознавство, свідчить про визнання її існування і в академічних сферах. Що ж таке Схід узагалі і середньовічний Схід зокрема?

 

Зрозуміло, що час появи цивілізаційної дихотомії Схід - Захід треба шукати саме на Заході, бо східні цивілізації зародилися значно раніше і довгий час існували, не маючи ніяких соціокультурних антиподів. Отже, лише поява античного суспільства (Заходу) гальванізувала цей цивілізаційний розкол. І тут проблема дещо спрощується, бо зародження європейської цивілізації античного типу майже одностайно відносять до реформ Солона (VI ст. до н.е.). Саме тоді з'явилася соціальна структура, опорою якої стали: гіперболізоване панування приватної власності, громадянське суспільство (і сам інститут громадянства, на відміну від Сходу, де були лише піддані), ринковий характер економіки (з опорою на вільних громадян - приватних власників), законодавство, що враховувало не лише права, а й обов'язки громадянина тощо.

 

Схід не переживав такої соціальної мутації, і хоча ніколи не був монолітним (його цивілізаційна мозаїчність не підлягає сумніву), але бодай в одному він був однотипним. Традиційний Схід ніколи не знав панування приватної власності в господарстві (хоча приватна власність існувала, але вона ніколи не була тут основою економіки) й узагалі не знав поняття “громадянське суспільство”. Якщо в центрі уваги в процесі розвитку європейської класичної цивілізації завжди був індивідуум, людина, її права та свободи, обов'язки і майно, життя й честь, то на Сході над усе стояли інтереси колективу і держави як найбільшого відомого людству соціально організованого колективу, волю якого висловлював старший, начальник, вождь, намісник і, нарешті, правитель як верхівка соціальної піраміди.

 

Отже, Схід як соціокультурне поняття охоплює собою цивілізації, основами яких виступали: абсолютний примат колективних, общинних, державних інтересів над індивідуальними, значне (а іноді й тотальне) одержавлення економічного життя та деспотичний характер влади, джерелом існування якої були не податки, що їх приватні власники сплачували державі для виконання нею суспільно необхідних функцій (захист кордонів, розробка законів, підтримка порядку в країні тощо), а рента державі як тотальному співвласнику всіх засобів виробництва в країні. Останнє кардинально відрізняло податкову систему на Заході від аналогічних поборів на Сході, де вони хоча й мали форму податків, а також частково використовувалися владою для виконання аналогічних суспільно необхідних функцій, але по суті залишилися державною власницькою рентою.

 

Все це породило також якісні особливості соціально-майнової стратифікації в східних суспільствах. На відміну від Заходу, де насамперед наявність власності та її обсяг у руках конкретного індивідуума визначали його соціальний статус у суспільстві, на Сході все було навпаки. Тут саме ступінь причетності до влади насамперед визначав суворо регламентований (хоча й у певних межах) обсяг доходів, які отримував індивід від засобів виробництва в країні. Лише співпричетність до станово-владної структури (а точніше, місце в ній) визначала рівень добробуту людини, і ті, хто намагалися вийти за межі негласно (а іноді й гласно*Прикладом законодавчого регулювання розподілу матеріальних благ за принципом: “кожному стільки, скільки йому належить”, може слугувати наказ кашмірського правителя VIII ст. Лалітадітьї: “Необхідно слідкувати за тим, щоб у селян не було зерна більше, ніж потрібно на рік, і більше волів, ніж потребує обробка землі... Селяни не повинні купувати одяг, прикраси, вовняні покривала, їжу, коней, жінок, житло, які личать місту”. Цит. за: Всемирная история экономической мысли: В 6 т. М.,1987. Т. 1. С._277. Аналогічні законодавчі акти відомі в різні часи майже всім цивілізаціям традиційного Сходу.>) визначених для них споживацьких рамок, одразу ставилися владою на місце. Кожен на Сході мав стільки, скільки йому належить, скільки призначено, а не скільки він заробив. І хоча в межах різних неєвропейських цивілізацій в різні часи ця схема працювала по-різному, але непохитність цього закону завжди брала врешті-решт гору, що влаштовувало як “верхи” (із зрозумілих причин), так і “низи”, для яких, по-перше, формально ніколи не закривався шлях до політичних (а значить і майнових) верхів, а по-друге, частка належних доходів мала не лише верхню, але й нижню межу, нижче якої влада, номінально, не зважувалася опускати простих людей. Саме з цією метою східні володарі періодично накопичували скарбниці, запаси продовольства й т. ін., щоб викинути на ринок або просто роздати підданим у важкі часи епідемій, воєн, стихійних лих тощо.

 

Все це, звичайно, гальмувало розвиток людської особистості, її ініціативи та природних здібностей, і, зрештою, стало причиною глобального відставання східних цивілізацій від Заходу. Але так було не завжди, що приводить нас до іншої глобальної проблеми - що таке Схід середньовічний, що це за епоха в його розвитку?

 

На відміну від Заходу, розвиток якого мав, певною мірою, циклічний характер (від античності, через феодалізм, до капіталізму, в межах якого були повністю відроджені й далі розвинуті згадані вище фундаментальні основи греко-римського суспільства, частково деформовані в середньовічній Європі), розвиток традиційного Сходу позначався скоріше лінійним характером, без кардинальних зламів існуючих соціальних структур. Не дивно, що останнім часом дехто з науковців навіть пропонує взагалі відмовитися від поділу східної історії на стародавню і середньовічну, замінивши її поняттям “традиційний Схід”. Проте історія традиційного Сходу надто тривала, щоб залишити її без будь-якої періодизації. Крім того, Схід також розвивався (хоча й не так, як Європа), тому ніяк не можна вмістити в один цивілізаційний етап розвитку ранні держави Шумеру та Аккаду і Арабський халіфат, Китай епохи Чжоу і епохи Мін, Індію буддійських часів і часів “індуїстської революції”.

 

Що ж вважати початком середньовіччя для Сходу?

 

Історики-марксисти (прибічники формаційної теорії розвитку людства), як і інші історики-європоцентристи, майже одностайно відстоювали думку, що кінець давнини і початок середньовіччя в історії всього людства припадає на V ст. н. е., коли на далекому заході Євразії зазнала краху антична цивілізація з її громадянським суспільством, товарним рабством і досконалим римським правом, а на її місці почала формуватися сучасна етнополітична карта Європи. Але Західна Європа - це ще не все людство, і на Сході фазовий перехід від давнини до середньовіччя охоплює значно ширші хронологічні межі III - V ст. н. е.

 

Це були часи, коли суспільства Сходу (і не тільки Сходу) пережили величезну кількість якісних соціальних змін. Із Близького Сходу зусиллями персів-зороастрійців, очолюваних Сасанідами, було витіснено залишки “європейських вільностей” (еллінізм), над якими взяли гору традиції східного деспотизму. У Східній Європі почалася консолідація східнослов'янських племен (у V ст. Кий, Щек, Хорив та сестра їхня Либідь заснували Київ). На півдні Азії (в Індії) занепадав як ідеологія та система цінностей буддизм, і на його руїнах визрівала “індуїстська революція”. На Далекому Сході з урагану етнічних зіткнень, у якому загинуло 27 народів (у тому числі давні китайці та хунни), народжувався середньовічний Китай, а далі на схід міцніли новостворені корейські царства.

 

Уперше в державотворні процеси включилися слов'яни, германці, “Чорна Африка”, Індокитай, Малайський архіпелаг, Японія, які перестали бути “дикою” периферією цивілізованого світу. Водночас у великому євразійському Степу в кочовиків на зміну родоплемінній протодержавності прийшла орда - своєрідна, але повнокровна державна система. Середньовічні китайці, тюрки, японці, індуси чи перси відрізнялися від давніх китайців, хуннів, “народу ва”, давніх індійців чи еллінізованих парфян не менше, ніж італійці від римлян, а українці від русичів. Ось чому саме III - V ст. стали для народів Азії та Африки, як і для всієї людської спільноти Старого Світу, початком середньовічної історії.

 

Щодо верхньої межі середньовічної епохи на Сході, то її хронологічне визначення також продовжує викликати чимало дискусій. Європоцентристи обстоюють думку, що середньовічна епоха на Сході завершилася наприкінці XV_cт., прив'язуючи це до епохи Великих географічних відкриттів, західноєвропейського Ренесансу та зумовленого ними початку буржуазно-капіталістичної трансформації Заходу. Проте, як ми вже переконалися, доктрина європоцентризму є малопродуктивною при дослідженні історії традиційного Сходу, на який великі європейські зрушення XV - XVI ст. майже не вплинули.

 

Ще одіознішою постає марксистська концепція, яка датувала кінець середньовічної епохи на Сході початком... Англійської буржуазної революції (40-ві роки XVII ст.), яка не лише на Азію та Африку, а й на розвиток Європи не дуже вплинула.

 

Дехто з науковців пропонує вважати кінцем середньовічної епохи на Сході XIX ст., коли система колоніалізму, озброєна дешевими товарами капіталістичної машинної індустрії, здійснила кардинальну трансформацію традиційної внутрішньої структури Сходу, пристосувавши її до нових реалій капіталістичного світового ринку, в якому східним народам залишили місце сировинного додатку до Європи. Але й ця, на перший погляд, аргументована й приваблива концепція, знову ж таки, базується на європейських реаліях: промисловій революції в Європі та її наслідках для Сходу.

 

Якщо ж обгрунтовувати концептуальні дослідження цивілізаційними зрушеннями саме східних суспільств, то лише кінець XVII - початок XVIII ст. не поступаються за масштабами перетворень на Сході III - V ст., і тому можуть хронологічно відповідати вимогам фазового переходу від середньовіччя до Нового часу в Афро-Азіатському регіоні. Саме тоді розпочалася масштабна внутрішня криза традиційних східних суспільств, базованих на гіпертрофованій ролі держави в економічному та соціальному житті й відсутності громадянського суспільства та пов'язаних із ним прав і свобод. Саме на рубежі XVII - XVIII cт. у смугу глибокої кризи вступили Туреччина, Іран, країни Судану, зазнали краху деспотичні імперії: “Великих Моголів” у Індії, південноафриканська Мономотапа, Індонезійська Матарам, втратили свою державність монголи та китайці (їх завоювали значно відсталіші маньчжури), а Японія, Корея, Тайланд та Ефіопія для збереження своїх традиційних порядків самоізолювалися від зовнішнього світу. Тоді ж масові колоніальні експансії розпочала на Сході Європа (африканське узбережжя Атлантики та Індійського океану, Індія, Шрі-Ланка, Індонезія, Малакка, Тайвань тощо). Все це свідчило про те, що традиційна східна структура вичерпала на тому етапі розвитку людства свої можливості, і саме її агонію можна вважати кінцем середньовіччя на Сході.

 

Отже, курс історії країн Азії та Африки середніх віків висвітлює історію формування та еволюції традиційних середньовічних цивілізацій Сходу від III ст. до кінця XVII ст. Що ж до якісних відмінностей епохи середньовіччя на Сході від стародавніх часів, то їх можна виділити як мінімум чотири:

 

1) Зазнала якісних змін етнічна карта Афро-Азійського регіону.

 

Місце вавилонян, єгиптян, хеттів, урартів і парфян зайняли на Близькому Сході араби, перси (спочатку зороастрійці, а потім шиїти) і тюрки; інші тюркські народи разом із монголами змінили у Великому Степу хуннів і сяньбійців; на місці Согду виник Туркестан; бантумовні негроїди стали володарями Центральної та Південної Африки (витіснивши пігмеїв у зелене пекло вологих екваторіальних лісів, а представників койсанської раси у безводні пустелі півдня); місце давніх ханьців заступив строкатий суперетнос середньовічних китайців і т. ін.

 

2) Значно збільшилися географічні масштаби цивілізаційного ареалу на Сході.

 

Повнокровні державно-політичні та соціально-економічні структури східного типу з'явилися в Японії, Великому Степу, Індонезії, частині Індокитаю та Шрі-Ланки, на Тибеті, Мадагаскарі, майже на всій території “Чорної Африки”.

 

3) Епоха середньовіччя - це період абсолютного культурного, економічного та технологічного домінування Сходу над Західною Європою. Остання протягом цих півтори тисячі років залишалася далекою, бідною і напівдикою в культурному плані окраїною Євразійського материка. Схід у ті часи розвивався значно динамічніше, що якісно відрізняє цю епоху від часів давнини (періоду відносної культурно-цивілізаційної рівноваги античної Європи й стародавніх суспільств Сходу) і Нового часу (періоду культурно-цивілізаційної, насамперед економічної та технологічної, переваги Європи над Сходом).

 

4) Нарешті, саме в середні віки на Сході постало таке нове ідеологічне явище, як транснаціональні, а врешті-решт_ - світові релігії.

 

Буддизм із Індії поширився на Тибет, Шрі-Ланку, Східну та Південно-Східну Азію; мітраїзм із Середньої Азії прийшов на Тибет і до монголів; конфуціанство охопило, крім Китаю - Корею, Японію та В'єтнам; іслам із Аравії поширився на весь Близький Схід, на значні простори “Чорної Африки”, Індії; навіть індуїзм прийшов в Індокитай та Індонезію.

 

Таких процесів Стародавній Схід не знав, що дає підстави нам охарактеризувати середньовічну історію Афро-Азіатського регіону як якісно новий етап його цивілізаційного розвитку.

 

В епоху середньовіччя в Афро-Азіатському регіоні всі структури традиційних східних суспільств досягли апогею у своєму розвитку, але, вичерпавши себе, прийшли до логічного занепаду і кризи, чим скористався Захід, який завдяки колоніалізму спробував перебудувати Схід на свій зразок. Що з цього вийшло - досліджують інші дисципліни (Нова історія Сходу та Історія сучасного Сходу), а ми повернемося до історії Афро-Азіатського середньовіччя.

 

Географічні межі та культурно-господарське районування середньовічного Сходу. Розгляд принципових розбіжностей між Заходом і Сходом викликає спокусу сприймати останній як щось монолітне та моноцивілізаційне. Проте, на відміну від західного типу цивілізації, Схід ніколи не був єдиною культурно-господарською спільнотою, а його фундаментальна несхожість із Заходом не повинна затушовувати мозаїчність східної структури, що мала кілька модифікацій. З іншого боку, строкатість Сходу не мала нічого спільного з еклектичною мішаниною. В епоху середньовіччя на безкраїх просторах Африки та Азії виділяються шість культурно-господарських суперцивілізацій, кожна з яких за масштабами, ментальними та ціннісними орієнтирами, етнокультурними та соціально-економічними особливостями створює певну цивілізаційну спільноту.

 

1) Східна Азія або Далекий Схід (Китай, Корея, Японія, певною мірою В'єтнам) - спільнота, яку умовно називають суперцивілізацією китайсько-конфуціанського типу.

 

2) Великий Степ - велетенська спільнота кочових культур.

 

3) Західна Азія (Іран, Ірак, Аравія, Західне Середземномор'я, Туреччина) та Північна Африка або Близький Схід - суперцивілізаційна спільнота, культурно-стрижневим фундаментом якої став арабо-персько-турецький ісламський світ.

 

4) Південна Азія (Індія, Шрі-Ланка) та Тибет - суперцивілізація буддійсько-індуїстського типу.

 

5) Південно-Східна Азія (Індокитай, Малакка, Малайський (Індонезійський) архіпелаг, Філіппіни) - синкретична спільнота змішаного походження, що виникла внаслідок культурно-цивілізаційного зіткнення буддійсько-індуїстської та китайсько-конфуціанської суперцивілізацій, ускладнена в епоху середньовіччя вторгненням ісламу.

 

6) “Чорна Африка” (Судан, Ефіопія, Екваторіальна та Південна Африка) - надзвичайно строкатий полікультурний ареал цивілізаційних вогнищ, до якого географічно примикає Мадагаскар. Визначальною рисою цієї спільноти було загальне тотальне культурно-господарське відставання у розвитку від інших регіонів як Сходу, так і Заходу.

 

Східне суспільство і феодалізм. З початку XIX ст. європейські підручники, наукові дослідження, енциклопедії та посібники називали середньовічний Схід феодальним. Пояснювалося це дуже просто: якщо в Європі в ці століття панував феодалізм, то чим Азія чи Африка гірші? Схему накреслили ще до того, як дослідили сам предмет аналізу, бо лише відсутність достатніх знань про афро-азіатське середньовіччя могла породити таку кричущу наукову нісенітницю. Та тільки-но стала на ноги європейська орієнталістика, тільки-но до рук істориків, філософів і соціологів потрапив фактичний матеріал про реальну історію східних суспільств, апріорі надумана концепція розвалилася на очах. Ш._Л._Монтеск'є, Д._Дефо, Вольтер, Ф._К'єне, А._Сміт, Г._В._Гегель, В._Вебер, навіть, частково, К._Маркс і Ф._Енгельс майже в один голос визнали несхожість Сходу й Заходу, неможливість оперувати західними соціологічними схемами на східному матеріалі. А.Тойнбі взагалі відкинув поняття єдиного всесвітньо-історичного розвитку, “роздробивши” людство на сукупність несхожих і самодостатніх цивілізацій (рахунок яким збільшував з кожною наступною працею). У дослідженнях професійних європейських сходознавців рубежу XIX - XX ст. вже навіть не згадується про “феодальний Схід” або “феодалізм на Сході” з його пережитками.

 

В радянській науці перші дискусії щодо “азіатського способу виробництва” та “феодального Сходу” розпочалися в 1920-х роках. Їх учасники оперували переважно цитатами К.Маркса та Ф.Енгельса, але в 30-х роках дискусії припинилися. “Азіатчиків” перевиховали або знищили, а для розуміння історичного процесу, з легкої руки тов. Сталіна й завдяки теоретичним обгрунтуванням акад. В.В.Струве, введено істматівську п'ятичленку ладів (первіснообщинний - рабовласницький - феодальний - капіталістичний - комуністичний, з першою фазою - соціалізмом), за межі якої виходити не рекомендувалося. Встановивши східну деспотію в СРСР, вожді від “диктатури пролетаріату” не бажали залишати в умах підданих зайвих асоціацій, і хоча після смерті Й.Сталіна за “азіатчину” в сходознавстві перестали переслідувати, такого роду дослідження не схвалювалися.

 

Епоха тоталітарного однодумства канула у небуття (сподіваємося - назавжди), але “феодалізм на Сході” продовжують шукати (і не тільки на пострадянському науковому полі). “Знаходять” феодалізм у традиційній Японії, його “пережитки” - в Африці та Середній Азії, “феодалізують” сучасний Іран та Афганістан і т. ін. Помилка породжує помилку.

 

То був феодалізм на середньовічному Сході, чи його не було?

 

Ні, не було, причому це стосується і економіки, і політики.

 

Соціально-економічною основою феодального ладу вважається інститут спадкової феодальної земельної власності, тобто власності станової (землею можуть володіти виключно представники повноправного панівного стану) та умовної (землю давали у спадкову власність за службу сюзеренові). На середньовічному Сході тотальним власником або співвласником всіх земель виступала держава, а в останньому варіанті співволодіння фундаментальних станових обмежень на спільне з державою володіння землею, як правило, не існувало.

 

Візиткою класичного феодалізму в політиці завжди була феодальна політична роздробленість. На середньовічному Сході нормальним станом суспільства, політичним ладом, за якого всі потенції цивілізаційної структури східного типу виявлялися в повній мірі, залишалася централізована держава, що спиралася на повновладний бюрократичний апарат, а роздробленість сприймалася тимчасовим відхиленням від норми, хворобливим, регресивним, кризовим станом соціального організму.

 

Феодальний лад і східна цивілізація - абсолютно різні типи людського суспільства, причому типи фундаментально протилежні, несхожі, несумісні. Вони майже позбавлені соціально-економічних або державно-політичних потенцій для злиття, тож використання в науковому обігу словосполучення “феодальний Схід” є абсолютним архаїзмом.

 

 

 

 

2.Маньчжурська династія Цин - остання династія Китаю - правила з 1645 по 1911 рік. У руках маньчжурської знаті знаходилися вищі органи влади і керівництво армією. Змішані шлюби було заборонено, і все ж таки маньчжури швидко китаїзувалися, тим більше, що на відміну від монголів вони не протиставляли себе китайській культурі. Маньчжурські імператори були ревносними конфуціанцями. Китай під владою династії Цин у XVII - XVIII століттях розвивався достатньо інтенсивно. На початок XIX століття в Китаї налічувалося близько 300 млн чоловік.

 

Демографічний тиск призвів до необхідності інтенсифікації сільського господарства за активної участі держави. За своїм політико-правовим ладом, особливо це стосується серцевини імперії Палацу, Цин мало чим відрізнялася від Давнього і Середньовічного Китаю; політика ізоляції від Заходу сприяла консервації феодалізму в усіх сферах суспільного життя.

Зовнішня експансія Цин

 

Правителі держави Цин проводили політику ізоляції Китаю від зовнішнього світу. Європейська колонізація майже не торкнулася країни. Католицькі місіонери відігравали помітну роль при імператорському дворі до кінця XVII століття, після чого християнські церкви були поступово закрито, а місіонерів вислано з країни. У середині XVIII століття припинено торгівлю з європейцями, за винятком одного порту в Кантоні (Гуанчжоу). Опорним пунктом іноземної торгівлі залишався острів Макао, який перебував під контролем португальців.

 

У перші два століття цинської династії Китай, закритий для контактів із зовнішнім світом, виявляв себе як сильна незалежна держава, яка здійснює експансію у всіх напрямах.

 

Васалом Китаю була Корея. В середині XVIII століття до імперії увійшла Північна (Зовнішня) Монголія. У 1757 році було знищено Джунгарське ханство, і його територію разом з підкореним до 1760 року Східним Туркестаном було включено до складу Цинської імперії під назвою Синьцзян ("Новий кордон"). Після низки походів манчьжуро-китайської армії проти Тибету цей район наприкінці XVIII століття було приєднано до Цинської імперії. Війни Цинської імперії проти Бірми (1765-1769 роки) і В'єтнаму (1788-1789 роки) виявилися невдалими і закінчилися поразкою цинських військ. Одночасно здійснювалася експансія на північ і північний схід, що неминуче призвело до конфлікту з Росією в Приамур'ї. Протягом двох століть територія Китаю збільшилася практично вдвічі. Цинська імперія обзавелася свого роду буферними зонами - Маньчжурією, Монголією, Тибетом, Синь-цзяном, які охороняли китайські землі.

 

У цинському Китаї будь-які офіційні представники іноземних держав розглядалися виключно як предюставники васальних держав - реальних чи потенційних.

Цинський Китай і Росія

 

Перші кроки щодо встановлення російсько-китайських відносин було здійснено Росією наприкінці періоду Мін (місія Івана Петліна у 1618-1619 роках), але основні місії (Федора Байкова, Миколи Спафарія у 1675-1678 роках та ін.) відбулися вже у цинський період. Паралельно з місіями на схід просувалися російські козаки - походи першопроходців Василя Пояркова (1643-1646 роки) та Єрофея Хабарова (1649 -1653 роки) поклали початок освоєнню росіянами Приамур'я і призвели до його приєднання до Росії, у той час як маньчжури вважали ці райони своєю вотчиною.

 

У середині XVII століття на обох берегах Амуру вже існували російські фортеці-остроги (Албазінський, Кумарський та ін.), селянські слободи і пашні. У 1656 році було утворено Даурське (пізніше - Албазінське) воєводство, до якого входила долина Верхнього та Середнього Амуру з обох берегів.

 

Хоча кордони імперії Цин тоді проходили північніше Ляодунського півострова ("Вербовий палісад"), у 1650-ті роки і пізніше Цинська імперія спробувала військовою силою захопити російські володіння в басейні Амуру і не допустити прийняття місцевими племенами російського підданства. Манчьжурське військо на певний час витіснило козаків з фортеці Албазін. Услід за місіями Федора Байкова і Миколи Спафарія Росія у 1686 році направила до прикордонної влади на Амурі повноважне посольство Федора Голові на для мирного ладнання конфлікту.

Переговори велися в оточенні багатисячної маньчжурської армії. З китайського боку в них брали участь місіонери-ієзуїти, які чинили опір угодам Китаю з Росією, що ще більше ускладнювало загальну атмосферу. Китай відмовився визначити російсько-китайський кордон по Амуру і вимагав собі все Албазінське воєводство, все Забайкалля, а надалі - взагалі всі землі на схід від Лени.

 

Погрожуючи захопити Нерчинськ штурмом, цинський уряд примусив Ф. Головіна погодитися на виведення російських військ з Верхнього і Середнього Амуру. Відповідно до Нерчинського договору Росія була змушена поступитися Цинській імперії своїми володіннями по правому березі ріки Аргунь і частині лівого та правого берегів Амуру. Козаки зобов'язувалися зруйнувати і полишити фортецю Албазін. Унаслідок різночитань у текстах договору, укладених кожною зі сторін, значна частина території виявилася нерозмежованою і фактично перетворилася на буферну зону між двома державами. Розмежування між Росією і Китаєм у цій зоні завершилося в XIX столітті. Остаточно кордон Росії з Китаєм на Далекому Сході було визначено Айгунським (1858 рік) і Пекінським (1860 рік) договорами; він пройшов по ріках Амур та Уссурі через озеро Ханка і гірські хребти до ріки Туманьцзян. Російсько-китайське територіальне розмежування в Центральній Азії було завершено до середини 1890-х років.

Опіумні війни

 

До кінця XVIII ст. торгівля Китаю із зовнішнім світом знову почала розширюватися. Китайський шовк, фарфор, чай та інші товари користувалися значним попитом в Європі, але китайці відмовлялися що-небудь купувати в європейців, тому тим доводилося платити сріблом за китайські товари. Тоді англійці стали ввозити до Китаю опіум, головним чином контрабандою з Індії, і незабаром заохотили до вживання опіуму місцеве населення, особливо у приморських районах. Ввезення опіуму постійно зростало і стало справжнім лихом для країни, що призвело до серії опіумних війн у середині XIX століття. Поразка в цих війнах поступово перетворила Китай на фактичну напівколонію європейських держав.

Революція тайпінів

 

У середині XIX століття цинська імперія перебувала у кризовому стані. Національне пригнічення, яке викликало суцільну ненависть китайців до маньчжурської династії, масове розорення ремісників унаслідок напливу європейських товарів, виплата за рахунок населення контрибуцій західним державам після поразки в опіумній війні 1840-1842 роки, посилення у зв'язку з цим податного тягаря - все це підготувало фунт для виникнення серед широких мас населення таємних анти маньчжурських організацій, різного роду сект, які готували заколоти і повстання. Найбільшим із них було "Товариство поклоніння Небесному Володареві" (Бай шан-дихуй), засноване на Півдні Китаю сільським учителем Хун Сюцюанем. Вихідець із селян, наділений розумом і честолюбством, екзальтований і схильний до пророцтва, він тричі намагався скласти екзамен на чиновника, але невдало. В його ученні, яке він став проповідувати з 1837 року, перепліталися елементи християнства, ідеали рівності і соціальної справедливості. Себе Хун Сю-цюань оголосив молодшим братом Христа, у стані екзальтації створював гімни, в яких визначав шлях побудови небесного царства на землі. За умови кризи подібного роду вчення набувають популярності серед широких мас населення. До кінця 40-х років учення Хуан Сю-цюаня поширилося по всьому Південному Китаю. У 1850 році послідовники Хун Сю-цюаня спалили свої будинки, організували табір у гірських районах Китаю і розпочали збройну боротьбу проти династії.

Армія тайпінів

 

Організацію повстанців відрізняли згуртованість, залізна дисципліна, безвідмовне підкорення молодших старшим. В армії культивувалися додержання десяти християнських заповідей, гуманне ставлення до населення, заборонялися пограбування, жорстокість і свавілля щодо простого народу, азартні ігри, вино, вживання опіуму. На відміну від зазвичай неорганізованих селянських військ армія тайпінів мала чітку організацію. Низовим підрозділом була "п'ятірка" - чотири бійці і командир, п'ять "п'ятірок" становили взвод, чотири взводи - роту, п'ять рот - полк, полки зводилися в корпуси і армії, в армії були розроблено і введено в дію військові статути. З середовища простого народу висунулося чимало талановитих командирів. Під час наступу тайпіни висилали вперед агітаторів, які роз'ясняли мешканцям сіл і міст мету руху, закликали до повалення маньчжурської династії, знищення багатіїв і чиновників. На захоплених територіях ліквідовувалася стара маньчжурська влада, знищувалися урядові установи, податкові реєстри, боргові записи. Майно багатіїв конфісковувалося, продовольство, захоплене в державних складах, ішло на потреби армії. Предмети розкоші, коштовності знищувалися.

 

У цілому армія тайпінів несла з собою ідеологію егалітаризму, селянського зрівняльного комунізму. Протягом 1851-1865 років Китай являв собою арену запеклої громадянської війни. Армія тайпінів, яку очолювали талановиті полководці - вихідці з простого народу, громила відбірні урядові війська. Чисельність армії тайпінів досягла мільйона чоловік. Цинська імперія опинилася на грані знищення, і лише допомога, надана маньчжурській династії Англією і Францією, врятувала її від падіння. Слід відзначити, що поразці тайпінів сприяли також розкол у їхніх рядах, суперництво, яке розпочалося серед полководців, а також сектантська нетерпимість тайпінів до традиційних релігійних і культових традицій Китаю. Незважаючи на поразку і гігантські жертви війни (загинуло близько 30 млн чол.), рух тайпінів упередив падіння останньої династії і ліквідацію в Китаї віджилого феодального ладу.

Держава тайпінів

 

11 січня 1851 року, у день народження Хун Сю-цюаня, було проголошено створення "Небесної держави великого благодіяння" (Тайпін тянь-го). Хун Сю-цюань одержав титул "Небесного князя" - Тянь-вана, титули князів одержали також його соратники. Воєнізована держава тайпінів утілювала в життя ідеї селянського утопічного комунізму. Власність на землю було скасовано, уся земля ділилася відповідно до їдців, основою держави проголошувалася община, яка складалася з 25 родин, розділених на п'ятірки. Община залишала після збирання врожаю частину, необхідну для прогодування і сівби, інше здавала до державних складів. Кожна родина повинна була виділити до армії одного бійця. Командирам частин належала військова і цивільна влада на місцях. У містах ремісники об'єднувалися за професіями в майстерні, здавали свою продукцію державі, одержуючи від неї необхідне продовольство.

 

Справжні революційні перетворення були здійснені в галузі шлюбно-сімейних відносин, жінки одержали рівні права з чоловіками, створювалися жіночі школи, був заборонений варварський звичай бинтування ніг дівчаткам.

 

На жаль, держава тайпінів не уникла долі всіх егалітарних суспільств, які знає історія: полководці одержували титули князів, знищуючи маньчжурську знать, а самі оселялися в її розкішних палацах, обзаводилися гаремами й одалісками. Це стало однією з причин розкладання "Небесної держави великого благодіяння" та її падіння.

Японсько-китайська війна 1894-1895 років

 

У 1874 році Японія захопила Формозу, але змушена була її покинути через вимогу Англії. Тоді Японія зосередила свої зусилля на Кореї, яка перебувала у васальній залежності від Китаю, і Маньчжурію. У червні 1894 року на прохання корейського уряду Китай направив війська до Кореї, аби придушити селянське повстання. Скориставшись цим приводом, Японія також направила сюди свої війська, після чого стала вимагати від корейського короля проведення "реформ", які означали фактичне встановлення в Кореї японського контролю.

 

У ніч на 23 липня 1894 року за підтримки японських військ у Сеулі було здійснено урядовий переворот. Новий уряд 27 липня звернувся до Японії з "проханням" про вигнання китайських військ з Кореї. Але ще 25 липня японський флот уже без оголошення війни розпочав бойові дії проти Китаю; офіційне оголошення війни сталося тільки 1 серпня 1894 року Розпочалася японсько-китайська війна. У перебігу війни перевага японської армії і флоту призвели до значних поразок

 

Китаю на суходолі і морі (під Асаном, липень 1894 року; під Пхеньяном, вересень 1894 року; при Цзюляні, жовтень 1894 року). З 24 жовтня 1894 року воєнні дії перемістилися на територію Північно-Східного Китаю. До березня 1895 року японські війська захопили Ляодунський півострів, Вейхайвей, Іншу, під загрозою перебував Мукден.

 

17 квітня 1895 року у Симоносекі представники Японії та Китаю підписали принизливий для Китаю Симоносекський договір.

Потрійна інтервенція

 

Умови, нав'язані Японією Китаю, призвели до так званої потрійної інтервенції Росії, Німеччини та Франції -держав, які на цей час уже підтримували контакти з Китаєм, а тому сприйняли підписаний договір як збиток, завданий їхнім інтересам. 23 квітня 1895 року Росія, Німеччина та Франція одночасно, але поодинці, звернулися до японського уряду з вимогою відмовитися від анексії Ляодунського півострова, яка могла б призвести до встановлення японського контролю над Порт-Артуром саме тоді, коли Микола II, підтриманий західними союзниками, мав власні замахи на Порт-Артур як незамерзаючий порт для Росії. Німецька нота була найжорстокішою, навіть принизливою для Японії.

 

Японії довелося поступитися. 10 травня 1895 року японський уряд заявив про повернення Китаю Ляодунського півострова, щоправда, наполігши на збільшенні суми китайської контрибуції на 30 млн таелей.

 

У 1895 році Росія надала Китаєві позику в 150 млн рублів під 4 % річних. Договір містив зобов'язання Китаю не погоджуватися на іноземний контроль над своїми фінансами, якщо в ньому не братиме участі Росія. Наприкінці 1895 року з ініціативи Вітте було засновано Російсько-Китайський банк. З червня 1896 року в Москві підписано російсько-китайський договір щодо оборонного союзу проти Японії. К вересня 1896 року між китайським урядом і Російсько-Китайським банком було підписано концесійний договір щодо будівництва Китайської Східної залізниці. Товариство Китайської Східної залізниці одержало смужку землі уздовж дороги, яка переходила під його юрисдикцію. У березні 1898 року було підписано російсько-китайський договір щодо оренди Росією Порт-Артура та Ляодунського півострова.

 

У серпні 1897 року Вільгельм II відвідав Миколу II у Петергофі і домігся згоди на облаштування німецької військово-морської бази у Цзяочжоу (в тодішньому варіанті транскрипції - Кіао-Чао) на південному узбережжі Шаньдуна. На початку листопада в Шаньдуні китайці вбили німецьких місіонерів. 14 листопада 1897 року німці висадили десант на узбережжі Цзяочжоу і захопили його. 6 березня 1898 року було підписано німецько-китайську угоду, за якою Китай передав в оренду Німеччині Цзяочжоу строком на 99 років. Одночасно китайський уряд надав Німеччині концесію на побудову двох залізниць у Шаньдуні та низку гірничих концесій у цій провінції.

 

Недовготривалий період реформ розпочався 11 червня 1898 року з видання маньчжурським імператором Цзайтянем указу "Про встановлення основної державної політики". Цзайтянь привернув групу молодих реформаторів - учнів та однодумців Кан Ювея для розроблення серії указів про реформи. Загалом було видано понад 60 указів, які стосувалися системи освіти, будівництва залізниць, заводів і фабрик, модернізації сільського господарства, розвитку внутрішньої і зовнішньої торгівлі, реорганізації збройних сил, чищення державного апарату тощо. Період радикальних реформ завершився 21 вересня того самого року, коли вдова-імператриця Цисі здійснила двірцевий переворот і скасувала реформи.

Цисі

 

Доречно сказати декілька слів щодо особи Цисі. Не тому, щоб ця вкрай аморальна, жорстока і ница особа заслуговувала на це сама по собі. Через цю особистість виразно проглядається особлива властивість держав з надмірно централізованою (тоталітарною) системою влади. Подібні системи управління, які спираються самі на себе, за певних умов можуть сприяти прогресу щодо розвитку країни, але за однієї умови: якщо на чолі їх волею випадку опиниться сильна прогресивна особистість. Централізована, потужна система влади стократно збільшує енергію правління (у Китаї засновник імперії Тан Гао Цзу - колишній селянин Лю Бан; в Афінах "тиран" Пісистрат; російські самодержці Іван Третій, Петро І, Катерина II; у Німеччині - Бісмарк, у Франції - генерал де Голль тощо). У той же час до системи влади, знову ж таки волею випадку, може прорватися маленький "вірус", такий собі крихітка Цахес, зла нікчемність якого миттю збільшується стократно, завдаючи збитки великій державі і мільйонам людей. Історія правління Цисі є таким прикладом.

 

Цисі народилася 1835 року у родині маньчжурського аристократа. У 1853 році, пройшовши конкурс наложниць при дворі імператора. Цисі увійшла до палацу правителів Китаю, "закритого міста" в Пекіні, опинившись у п'ятому, найнижчому ранзі наложниць - "дорогоцінні люди". Дівчата, які належали до цього рангу, могли за все життя жодного разу не відвідати спальні імператора.

 

При дворі за Цисі закріпилося прізвисько Похапала (Орхідея). Будучи від природи кмітливою, вона потоваришувала з імператрицею Ціань, яка була безплідною. За деякими джерелами, вона врятувала життя імператриці, розпізнавши в бокалі останньої отруту. Коли імператор вирішив, що йому потрібен спадкоємець, він запропонував імператриці обрати для цього наложницю. Ціань рекомендувала Цисі. Таким чином, остання перейшла до рангу "дорогоцінних наложниць".

 

У 1856 році Цисі народила хлопчика. Багато істориків вважають, що насправді дитина була народжена молодою служницею Чуін, убитої відразу після пологів. Статус матері спадкоємця престолу посилив вплив Цисі при дворі. Поступово імператор передавав їй усе більше і більше повноважень, завдяки чому вона фактично стала правителькою Китаю.

 

Імператор І чжу, який правив під девізом "Сяньфен", помер 1861 року. Регентшами цілком слушно стали вдова-імператриця Ціань і мати спадкоємця Цисі. Політична влада рівною мірою належала обом, але імператриця, яка не цікавилася політикою, передала важелі правління наложниці. Через деякий час Ціань померла від харчового отруєння. Цисі стала одноособовою правителькою-регентшею.

 

Регентство Цисі мало було тривати включно до 17-річчя спадкоємця, якого при народженні назвали Цзайчунь. Спадкоємець вів розпусне життя, був схильний до сексуальних оргій. Після досягнення ним повноліття Цисі видає декрет, у якому повідомляє, що її регентство закінчилося і вона передає владу спадкоємцю. Але у грудні 1878 року Цзайчунь, який правив під девізом "Тунчжи", оприлюднив звернення: "Мені поталанило в цьому місяці захворіти на віспу". Відповідно до поширеного тоді повір'я людина, яка перехворіла на віспу, виявлялася відзначеною богами. Послаблений венеричними захворюваннями організм спадкоємця не був здатний довго чинити опір хворобі і менше ніж через два тижні спадкоємець помер. Влада повністю перейшла до рук Цисі.

 

Цисі відзначалася надзвичайною підозрілістю і жорстокістю. Нею було створено власну шпигунську мережу, яка обплутала двір. Жоден заколот просто не міг здійснитися, оскільки Цисі так боялися, що іноді самі учасники заколоту повідомляли їй про нього. У неї була безліч коханців, а щодо жахливих звичаїв у палаці Цисі ходили легенди.

Боксерське повстання

 

У травні 1900 року в Китаї почалося велике повстання, яке одержало назву боксерського, або Іхетуанського, повстання. 20 червня в Пекіні було вбито німецького посланця Кеттелера. Одразу за цим повсталі оточили дипломатичні місії, які знаходилися в особливому кварталі Пекіна. В осаді опинилася також будівля католицького кафедрального собору Петанг (Бейтанг). Почалися масові вбивства "іхетуанями" християн, у тому числі були вбити 222 православні китайці. 21 червня 1900 року Цисі оголосила війну Великій Британії, Німеччині, Австро-Угорщині, Франції, Італії, Японії, США та Росії. Великі держави погодилися на спільні дії проти повсталих. Головнокомандувачем експедиційними силами було призначено німецького генерала Вальдерзеє. Але коли він прибув до Китаю, Пекін було вже звільнено невеличким передовим загоном під командуванням російського генерала Ліневича. Російська армія зайняла Маньчжурію.

 

8 лютого 1904 року розпочалася російсько-японська війна за контроль над Манчжурією і Кореєю. Війна, яка проходила на території Китаю, була для Росії невдалою, за її результатами Росія була змушена поступитися Японії Порт-Артуром і Ляодунським півостровом з частиною збудованої на цей час Китайською Східною залізницею. У 1910 році Японія анексувала Корею.

 

14 грудня 1908 року в один день померли Імператриця Цисі й Імператор Гуансюй, якого Цисі раніше відсторонила від влади. Можливо. Гуансюй був отруєний, оскільки Цисі не хотіла, аби він пережив її. На престол зійшов останній імператор Китаю Пу І, якому було два роки. Регентом призначено його батька князя Чунь.


21.10.2013; 00:38
хиты: 427
рейтинг:0
Гуманитарные науки
история
для добавления комментариев необходимо авторизироваться.
  Copyright © 2013-2024. All Rights Reserved. помощь