Символізм, зародившись у 70-ті роки XIX ст. у Франції (поезія Рембо, Верлена, Малларме), згодом поширився в усіх країнах Європи, зокрема у Німеччині (Гауптман), Англії (Уайльд), Росії (Бєлий, Мережковський, Блок та ін.). В основу творчості символісти покладають ідею домінування символу замість конкретики образу. Це своєрідний протест проти фактологічності мистецтва, утверджуваної натуралізмом, і повернення до ідеалу класичної художності. Цікаво, що багато митців, які розпочинали художню творчість у межах натуралістичної естетично-художньої програми, пристають до художнього символізму (Ібсен, Гауптман). За характеристикою М. Бердяєва, символізм знаменував собою, з одного боку, культурний ренесанс, заглиблення у зміст буття з його невичерпним багатством, що може бути осягнуте лише завдяки символічній мові мистецтва, що бачить буття як "усе в усьому". З іншого боку, символізм відображав передчуття суспільних і духовних катастроф. Джерелом трагізму, що звучить у творчості символістів, є баналізація змісту життя. Андрій Бєлий влучно сформулював суть цієї духовної ситуації: "Фетишизм товарного виробництва, творчість ідолів і форм мистецтва, насильств над героєм, — усе це уособлення одного лише згасання ритму життя". Творче індивідуальне "Я" є центром естетики символізму і визначає пафос мистецтва цієї течії.