В історію світової культури XIX ст. увійшло як доба піднесення і розквіту літератури, образотворчого мистецтва, музики. Саме в цей час з'явились твори, які становлять до¬рогоцінне надбання духовної культури людства.
Аналізуючи розвиток культури за цей період, передусім варто зазначити , що на нього вплинули значні світоглядні та соціальні зміни. Поглиблювалась наукова революція, набирала оберти капіталізація суспільства, посилювались демократичні процеси в політичному житті. Висхідний розвиток більшості європейських країн сприяв поширенню прогресивних ідей. Історія людства бачилась як цілісний висхідний процес, на вершині якого знаходились цивілізо-вані країни Заходу. Пріоритет західної, європейської культури не підлягав сумніву. Філософи та історики першої половини XIX ст. прагнули з'ясувати закономірності різних періодів світової історії, намагалися перекинути місток між минулим, сучасним і майбутнім, використати так звані об'єктивні закони історії для розбудови нового «досконало¬го» суспільства.
Світоглядні уявлення європейської людини цієї доби формувалися під безпосереднім впливом принципу істориз¬му, інтерес до історичних наук у першій половині століття надзвичайно зріс. Справді, коли протягом життя одного покоління людей руйнуються монархії, виникають нові держави, повністю перекроюється політична карта Європи, докорінно змінюється життя цілих народів, люди на влас¬ному досвіді переконуються в тому, що суспільство безпе¬рервно розвивається. Чому виникають соціальні катаклізми. чи очікують людство нові потрясіння, коли їх чекати? На всі ці питання шукали відповідь у книгах істориків. Загальне захоплення історією було таким же характерним для XIX ст., як захоплення філософією для XVIII або при-родничими науками для XVII ст. Майже в усіх європей¬ських країнах утворюються історичні товариства, заснову¬ються музеї, починають видаватися історичні журнали, формуються національні школи істориків. Мабуть, найва¬гомішою серед них була школа, яка склалася у Франції в добу Реставрації (О. Тьєррі, О. Міньє, Ф. Гізо). Зокрема, Огюстен Тьєррі (1795—1856 рр.) вважав, що історична наука повинна бути ке «біографією влади», а «біографією маси». «...Рух народних мас до свободи, — писав він, — видався би нам більш величнішим, ніж походи завойовни¬ків, а їх бідування зворушили б нас більше, ніж нещастя королів, позбавлених престолу».
У XIX ст. завершується процес формування наукового світогляду європейської людини, розпочатий у попередні століття. На грунті наукового світогляду створюється нова культура, в якій експериментальна наука поступово захоп¬лює домінуючі позиції. Це виявилося вже на початку сто ліття, коли наука остаточно зайняла належне місце серед предметів викладання і стала незалежною від релігії та філософії. Вчений перестає називати себе філософом, як він це робив V XVIII ст. Його вже не цікавлять метафізичні причини буття, він цілком віддається практичному за¬стосуванню своїх знань.
Для вирішення техніко-економічних завдань, що стави¬лися перед наукою, вимагався новий, дослідний підхід до явищ природи. Треба було дослідним шляхом перевірити взаємозв'язки між формами руху, різноманітними хімічни¬ми речовинами, окремими видами рослин і тварин. Нагро¬мадженню природничих знань сприяли розвиток міжнарод¬ної торгівлі, дослідження та освоєння нових географічних регіонів. Картина природи ставала більш повною, вчені відкривали «недостаючі ланки» в системі просторових та часових взаємозв'язків природи.
На перший план висуваються фізика і хімія, які вивча¬ють взаємоперетворення і взаємозв'язок різних форм руху. Зокрема, розвиваються термодинаміка, електрофізика, елек¬трохімія, хімічна атойїістика. В геології утверджується іс¬торичний погляд на земну кору, в біології — еволюційна теорія, виникають палеонтологія та ембріологія. У приро¬дознавстві назрівала заміна метафізичного погляду на природу діалектичним. Особливо цьому сприяли три вели¬ких відкриття: створення клітинної теорії (чеський натура¬ліст Ян Пуркинє (1787—1869 рр.), німецький ботанік Ма-тіас Шлейден (1804—1881 рр.), німецький біолог Теодор Шванн (1810—1882 рр.); відкриття закону збереження та перетворення енергії (німецький прирорознавець Юліус Майєр (1814—1878 рр.); створення еволюційної теорії (анг¬лійський натураліст Чарлз Дарвін (1809—1882 рр.).
У філософському відношенні розвиток європейської культури XIX ст., особливо його першої половини, відбу¬вався під знаком гегелівської філософії. Видатний німець¬кий філософ Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770— 1831 рр.) зробив спробу систематизації всього змісту ви-робленої людством культури. Глибокий історизм мислення дав змогу йому простежити у межах своєї системи відомі реальні історичні зв'язки. Всю історію людства філософ розглянув як єдиний процес, в якому кожна доба займає своє особливе місце і спричиняє вплив на наступні епохи. Вже в ранніх творах він трактував іудаїзм, античність, християнство як закономірні ступені розвитку духу. У «Фе¬номенології духу» (1807 р.) культура людства подана в її закономірному розвитку як поступове виявлення творчих сил «світового розуму». Свою епоху Гегель вважав перехід¬ною до нової формації, яка поступово визріває в надрах християнської культури і грунтується на буржуазних моральних та правових принципах. Вплив гегелівської філософії на громадську думку XIX ст. важко переоцінити. Роз¬винутий ним діалектичний метод став своєрідним резюме всієї попередньої історії людського пізнання, наукового та художньо-естетичного освоєння світу.
Показово, що своїм духовним батьком Гегель визнавав видатного німецького поета, мислителя, природознавця Иоганна-Вольфганга Гете (1749—1832 рр.). Чуттєво-поетичне сприйняття природи, притаманне багатьом творам поета, знайшло своєрідне відображення у філософській системі Гегеля. «Коли я оглядаюсь назад, на шлях, який я про¬йшов у духовному розвитку, — писав Гегель Гете в 1825 році, — я бачу, що Ви вплетені в кожний крок цього шля-ху, і я б дозволив собі назвати себе одним із Ваших синів. Моє мислення отримало від Вас силу протистояти абстрак¬ції, а Ваші видання були тими маяками, по яких я направ¬ляв свій рух». Відомо, що Гегель мав великий вплив на систему художнього мислення Бальзака, Меріме та інших письменників і діячів культури XIX ст.
У культурному житті XIX ст. можна побачити два взає¬мопов'язаних процеси — розвиток національних культур та виникнення культурних феноменів, які мали інтегруюче регіональне, а іноді — світове значення, як, скажімо, філософія Гегеля. Розвиток національних культур був зумов¬лений зміцненням національних держав. У свою чергу, утворення регіональних літератур та мистецтв було покликане до життя схожістю соціально-економічних умов, світо¬гляду, ідеології, поглибленням зв'язків між народами. Зро¬стання міжнародного культурного обміну відбувалось зав¬дяки стрімкому розвиткові світових економічних контактів, удосконаленню засобів комунікації. Саме в XIX ст. скли¬каються перші міжнародні конгреси, відкриваються перші міжнародні виставки, розширюється кількість перекладних видань, зростає кількість людей, які вивчають іноземні мови. Література і мистецтво Європи проникає в країни Азії та Африки, поширюється й зворотній культурний вплив. Так, Гете створює «Західно-східний диван», стверджуючи тим самим новий поетичний стиль, а «Східні мотиви» В. Гюго відкрили добу романтизму у французькій поезії. Без «Східних поем» важко собі уявити творчість видатного англійського поета Д. Байрона. Орієнталістські сюжети були притаманні німецьким романтикам (Шлегель, Гауф, Рюккерт, Платен), вплинули на формування французького романтичного живопису (Делакруа, Шассеріо).
У другій половині XIX ст. європейський та північноамериканський живопис зазнає впливу японського мистецтва, яке відіграло важливу роль у творчості Мане, Дега, Уістлера. Великий всесвітній обмін культурними цінностя¬ми, який мав місце і в попередні епохи, в XIX ст. розгор¬тається з особливою силою. Проте слід зазначити, що куль¬тура країн Європи, які випередили в науково-технічному відношенні Схід, була більш активною. В країнах Азії та Африки розпочинається процес «європеїзації», який мав суперечливі наслідки.
ОСОБЛИВОСТІ ТА ЗАГАЛЬНІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ В XX СТОЛІТТІ
Культура XX ст., як історичний феномен, знає поки що лише один, початковий рубіж свого розвитку. Незважаючи на те що до кінця століття, а разом з ним й другого тисячо¬ліття християнської доби, залишилось зовсім небагато часу, процеси в царині культури, породжені суперечностя¬ми сучасної епохи, ще не вичерпали себе. Іншими словами, для філософа та історика культура XX ст. ще не є чимось завершеним, тому важко розробити більш-менш струнку теорію культурного життя цього століття. Це — справа майбутнього. Проте, враховуючи унікальність XX ст., його технологічну, екологічну, соціально-політичну та духовну своєрідність, вже зараз можна зробити деякі висновки з приводу того стану культури, в якому опини¬лося людство напередодні нового тисячоліття своєї історії.
На перший погляд здається, що расова, етнічна, лінг¬вістична, релігійна, соціально-економічна розмаїтість су¬часних народів земної кулі не дає підстав для вживання таких категорій, як «світова культура», або «світова циві¬лізація XX ст.». Проте за зовнішнім хаосом можна побачити цілісну картину з загальним сюжетом і навіть провідною ідеєю. Саме в нашому столітті на повний голос заявили про себе інтеграційні процеси. На планеті майже не залишилось культур, які б існували в ізоляції. Чинники зовнішнього впливу на культуру набули однакового загальнопланетарного змісту, що привело до появи універсальних процесів у галузі духовного життя. Безумовно, універсалістські тенденції виявляються в кожній національній куль¬турі залежно від конкретних факторів: історичного досвіду народу, його ментальності, соціального устрою та економіч¬ного укладу, що утворює в кожному окремому випадку особливу культурну ситуацію. Прикладом може бути куль¬тура сучасної України, яка на відміну від західних країн протягом майже усього століття перебувала під тиском ідеологічного та політичного тоталітаризму. Але в цій кон¬кретиці можна простежити як унікальне, так і універсаль¬не. Зокрема, в XX ст. виразно виявилися дві тенденції. З одного боку, криза духовності, яка характеризується пе¬редусім відчуженням мас від культурних надбань нації та людства, витісненням духовних цінностей на периферію людської свідомості, пануванням стереотипів масової псев¬докультури. З іншого боку, посилюється протилежний про¬цес, пов'язаний із прагненням частини суспільства повернутися до лона культури, зробити своє буття дійсно духовним. В океані пароксизмів безкультур'я нашого століття — кровопролитних світових та регіональних війн, ядерної загрози, національно-етнічних та релігійних конфліктів, політич¬ного тоталітаризму, руйнування та знищення природи, зростаючої егоїзації індивідів тощо — багато хто починає сприймати культуру як землю обітовану, як панацею, єди¬ну рятівну силу, спроможну розв'язати п-роблеми сучасного людства.
Стосовно першої тенденції можна зазначити, що духов¬на криза різко загострилася після першої світової війни. В духовному відношенні наслідки цієї війни були, мабуть, більш руйнівними, ніж в матеріальному. Християнські цін¬ності, які протягом тисячоліття становили духовну підва¬лину європейської культури, зазнали серйозного тиску з боку примітивних націонал-шовіністичних ідей та емоцій. У перших філософських концепціях XX ст. — від Шпенг-лера до Тойнбі, від Бердяєва до Хайдеггера ця ситуація осмислювалась як всезагальна культурна криза, пов'язана з переходом до нової, бездуховної доби світової історії. Свою лепту в руйнування духовних засад культури внесли й революції, зокрема в Російській імперії. З одного боку, революції переборювали занепалі форми життя, з іншого — вони були пов'язані з пробудженням й посиленням культу тотального руйнування старого. З цього приводу видатний гуманіст нашого століття Микола Реріх (1874—1947 рр.) писав: «Ми повинні визнати, що за останні роки європей¬ська культура розтрощена. В гонитві за тим, що не суди-лося людству, зруйновані щабелі підйому, які зводилися світовою культурою тисячоліттями». За М. Реріхом, рево¬люції не лише знищують найцінніші культурні пам'ятки, але й поширюють дух здичавіння, адже кровопролиття зав¬жди розбуджує найтемніші інстинкти. «Якою працею та самовідданістю доведеться знову виправляти струси та злами культури. Визнаємо, що людство сильно здичавіло... Мало знання. Мало мистецтва. В житті мало таких засад, які могли б привести до золотого віку єдності» *, — зазна¬чав він.
