На відміну від французького німецька Освіта в цілому не зверталася до традиційних антропологічних сюжетів. Немає в представлених нам філософських текстах безпосередніх міркувань про людську чи природу людської субъективності. Мова йде про особливості національного характеру, та про моральний прогрес людства. Власне антропологічна тема здається розмитої, що витягається важко з комплексу філософського знання.
Тим часом саме в німецькому просвітництві філософська антропологія поступово оформлялася в самостійну область філософської рефлексії поряд, скажемо, з теорією пізнання чи етикою. Німецькі просвітителі розглядали себе як своєрідних місіонері в розумінні покликаних відкрити людям очі на їхню природу і призначення, направити їх на шлях одухотворюючих істин. Ренесансний ідеал вільної особистості знаходить в епоху просвітництва атрибут загальності: повинен думати не тільки про себе, але і про інших , про своє місце в суспільстві . В епоху Відродження людина, що осмислювалася як абсолютна основа для природи, суспільства й історії, не була, однак, повною мірою співвіднесена із соціальністю, із суспільною ідеєю . Просвітителі ж прагнули усвідомити специфіку цих меж людських зв'язків. У центрі їхньої уваги - проблеми найкращого суспільного пристрою, розробка програм суспільних перетворень, максимально відповідних людській природі. Ще одна характерна ознака просвітництва - історичний оптимізм. Він ґрунтується на представленні про розумність людини, на переконанні , що в людській природі маса прекрасних, позитивних задатків. Що стосується пороків, дурних вчинків, пристрастей, то вони переборні. Немає такої сторони людської натури, яку неможна облагородити, випливаючи з мірок розуму. Звідси ідея прогресу як можливість нескінченного удосконалювання людини і людства, «виховання людського роду», зміни соціальності на шляху пошуку найкращих форм людського існування. Ще одна характерна ознака просвітництва - історичний оптимізм. У німецькій філософії початок просвітництва зв'язаний з ім'ям Християна Вольфа (1679-1754), систематизатора і популяризатора навчання Лейбніца. Вольф вперше в Німеччині створив систему, що охопила основні області філософського знання. Вольфіонці були переконані в тім, що поширення утворення негайно приведе до рішення всіх гострих питань сучасності. Культ розуму сполучався в них з пієтетом перед християнською вірою, якій вони намагалися дати раціональне тлумачення. Сам Вольф не приділив належної уваги антропологічним сюжетам. Видним представником вольфіанскої просвітительської філософії у свій ранній, «докритичний» період виступає Иммануіл Кант (1724-1804). У його творчості можна прослідити визначену еволюцію від проблем природознавства й загальної «метафізики» до проблеми людини. Перш ніж поставити загальні фундаментальні питання про призначення людини, про його сутність. Кант звертається, здавалося б, до приватних тем - до мрій духовидця Сведенборга, до світу людських почуттів, до оцінки національних особливостей людей. Таким чином, можна сказати, що німецьке Просвітництво, одухотворене пафосом історизму, органічного розвитку, що розглядає рух людини до досконалості як неминучий закон соціальної динаміки, позначило ряд важливих дій на шляху до пошуків індивідуальності до створення філософської антропології як самостійної області філософського знання.
