Останнім часом усе більш популярним стає синергетичний підхід. Синергетика - це новий напрямок міждисциплінарних досліджень, об'єктом якого є процеси самоорганізації в різних системах: фізичних, хімічних, біологічних, кліматичних тощо. Засновниками цієї науки є бельгійський вчений, лауреат Нобелівської премії з хімії І.Р Пригожин та німецький фізик Г. Гакен. Синергетичний підхід застосовується і в культурології для дослідження історико-культурних реалій, даючи плідну можливість по-новому розкрити механізми соціокультурних змін. Згідно із цим підходом, культура постає як нерівноважна відкрита нелінійна самоорганізуюча система. Нелінійність системи означає множинність шляхів її еволюції. У процесах самоорганізації виявляється амбівалентна природа хаосу, який може виступати як руйнуючим, так і творчим началом. У ситуаціях, коли система досягає певного критичного рівня, вона стає нестійкою - у ній виникає як мінімум два і більше можливих напрямків розвитку, станів-атракторів. Цей стан системи називається точкою біфуркації або поліфуркації. І. Пригожин підкреслював, що поблизу точок біфуркації випадковість, окремі малі флуктуації, випадковість можуть відігравати досить суттєву і навіть визначальну роль у визначенні долі системи. Синергетика формує уявлення про альтернативність, поліваріантність шляхів розвитку складних систем. Це потенційно дає можливість вибору таких варіантів подальшого розвитку культури, які відповідали б цілям і інтересам людства і не були б згубними для природи.
Таким чином, якщо у ХІХ столітті конструктивною основою світогляду виступала біологічна наука (на її основі, наприклад, сформувався еволюціоністський погляд на культуру), то сьогодні подібну роль виконують математичні моделі, що розробляються в рамках синергетики. Вони вносять нове розуміння у можливості поведінки складноорганізованих систем, у тому числі і культури, і можливих способів управління ними.
Оригінальна інтерпретація культурної динаміки представлена теоретиками постмодерністської традиції. Постмодерністська модель соціокультурних процесів ґрунтується на ідеї невпорядкованого розповсюдження культурних процесів, які за своєю суттю позбавлені напрямку і регулярності: це своєрідний "рух бажання". Для них динаміка культури не є зростанням або розвитком, а принципово відмінним типом руху, який можна позначити терміном " ризома", запозиченим з ботаніки, де він означає певний спосіб росту рослин, що відрізняється як від розгалуження стебел з єдиного кореня (метафора системного, впорядкованого розвитку культурних процесів), так і від "пучкоподібного" кореня. Ризома
- це невпорядковане розповсюдження множинності, що не має певного переважаючого напрямку, а йде вбік, вгору, назад, без жодної регулярності, яка б давала можливість передбачити наступний рух.
