O

Військова справа Середньовіччя
Особливості:
1. Починається з часів існування варварських королівств, збільшується чисельність війська.
2. Весь період дослідники називають,період «кольчуги».

У 9 -12 столітті з’являється новий вид кольчуги.

В 11 ст. з’являється арбалет- найбільш небезпечна зброя того часу.

Устрій війська: або ж клином,або колоною. Рухались кроком або риссю.
Під час Хрестових походів змінились обладунки.
Повноцінними бійцями вважались важко озброєні воїни і воїни –піхотинці.
європейське військо ніколи не мало дисципліни. Традиції Римської імперії знайшли своє відображення у візантійському війську,озброєння були подібні до мусульманського.
Японська військова справа запозичена від корейців. Найбільших успіхів досягли у виробництві клинків.
монголо- татари змінили тактику. Монголи були чистоплотними людьми, не такі,як європейці.

 

Тема: Загальна характеристика середньовіччя як епохи.

Школа анналів – 1,2,3 покоління нова історична наука.

1. М. Блок, Л. Февр
2. Бродель, Жак Ле Гофф
3. Жорж Дюбі

Сформувались в 20 – 30 роках ХХ століття.   

Блок і Февр запропонували розглядати повсякденну історію як невід’ємну базову категорію загальної історії.

     Психологічна, соціальна, лінгвістична – 3 основні складові історії.

     Новий методологічний підхід щодо постановки питань про минуле.

     Блок стверджував, що початок роботи історика починається не із дослідження свідчень, а із визначенням кінцевого результату.

     Перші представники школи звернули значну увагу на вплив ментальності на соціальні процеси у певному суспільстві.

     Февр вважав, що ментальність  формується під впливом колективного, то Блок – як індивідуальну структуру.

 

2 покоління 40-50 роки ХХ століття.

     Ф. Бродель запропонував тотальний підхід до історії, який складається з трьох складових: соціум, культура, економіка. На основі цих трьох категорій вони виділили три рівні історичного буття : побутово-політичний, соціально-економічний, природно-географічний.

     Таким чином, вони переважно займалися дослідженням повсякденності. Минуле трактували як послідовність довготривалих періодів.

     Досліджуючи питання економіки виділяють  два рівні структур: матеріальне життя і нематеріальне (психологічний аспект).

    

3 покоління  60-70 роки ХХ століття.

     Основну увагу у своїх дослідженнях зосередили на історичній антропології.  Об’єкт їх дослідження  - людина . а не ті чи інші явища й події. Починаючи з 70 років історики анналісти все більше уваги звертають на вивчення нематеріальної сфери. Досліджують – психологічні умови життя, страхи, сподівання, ставлення до різних інститутів (сім’я, релігія, освіта, державна влада).

 

90 роки ХХ століття сформувалось 4 покоління школи анналів, діє і сьогодні. А.Буро, Роже Шартьє.

     Займаються проблемами дослідження спеціальної історії ментальностей. Досліджують вплив колективної свідомості на індивідуальну.

     Найважливіші досягнення – теза вивчення минулого неможливе без проникнення у внутрішній світ і почуття людей, які жили в той час. Жак Ле Гофф найбільше зробив. Пояснював через два поняття час і праця. Час – як атрибут людської свідомості.

     Люди байдужі до часу. Час розглядається як предмет соціального аналізу.

     Розуміння ментальності (Жак Ле Гофф) – як історична реальність, яка замінюється дуже повільно. Жак Ле Гофф відносить ментальність до категорії великої тривалості. Всі зміни, що відбуваються протягом довгого середньовіччя майже не зачіпали повсякденну людину. Ментальність не змінюється або змінюється дуже повільно.

     Найбільша заслуга – ідея про тривимірність історичного процесу. (Ф. Бродель «Середземномор’я і середземноморський світ у епоху Філіпа 2»).

     Три поняття, через які розумів історичний процес :

1. Непорушна історія – стосунки людини із середовищем, що її оточує;
2. Повільно рухала історія – соціальна історія;
3. Історія у вимірі не людини, а індивіда, історія суспільства.

 

     Ідея географічного часу – найбільш статистичний (незмінний, через який можна було прослідкувати еволюцію людства).

     Головне завдання історика – виявити, визначити і пояснити ті зміни, що відбуваються.

    

 

Тема: Влада і суспільство в епоху середньовіччя.

 

1. Особливості середньовічної держави в Західній Європі.
2. Середньовічне західно європейське суспільство.
3. Середньовічний Схід та особливості його політичного та соціального розвитку.

 

     Феодалізм – особливість західно європейського суспільства, ототожнюється з політичною роздробленістю, феодальною ієрархією, з певними ступенями церковної організації.

     Селянська община – просте об’єднання селян, яке ніяк не вплинуло на процес формування держави.

     Взаємини світської і духовної влади. (Боротьба за домінування)

Королівська влада

      Інквізиція – результат взаємин духовної і світської влади. Соціальна  система церковних трибуналів, які були покликані  захищати інтереси церкви.

     Письмове законодавство

Система формальних доказів (вина чи не вина). Був заборонений суд Ордалій.

     Західно європейські міста – фінансова і політична підтримка як королівської влади так і церкви. Боротьба за особисту свободу та інші привілеї, боротьба за самоврядування (міське повітря робить людину вільною).

     Три середньовічні стани – теорія розроблена Герард Камбразійський, Адальберон Лаозький :

1. Ті, що моляться (священники, ченці);
2. Ті, що воюють (рицарі);
3. Ті, що працюють (селяни).

     Духовенство поділяли на біле і чорне. Біле – єпископи і священники. Чорне – монахи.

     Світські феодали – ті, що воюють.

     Васалітет – феодальна ієрархічна драбина, яку очолював король, найбагатший власник землі; потім – герцоги, маркізи і графи, яких землею наділяв король.

     Селяни – поземельно і особисто залежні.

Поземельно – вілани (вільні, але не мали право на землю).

Ременси (Іспанія), серви (Франція)

     Починаючи з 12-13 століття селяни отримали можливість викуповуватись з особистої залежності, земля продовжувала залишатися за феодалами.

     Дворянство – придворні, які робили кар’єру, перебуваючи на службі короля.

     Середньовічне королівство -  етап становлення держав. Зародження – з періодом варварських королівств. Коли влада комунга посилювалася і набувала нових рис, найважливіша спадковість. (історія Франків)

     Особливістю держави – феодальна роздрібленість. Не було кордонів.

     З 12 століття формується станова монархія, пов’язана з центрами влади. Причини:

1. Потреба у сильній королівській владі;
2. Тиск на селян з боку феодалів, контроль за ними (контроль повстань);
3. Поява королівських рад, що уніфікувало бюрократичний апарат (канцлер, скарбник, маршал), уніфікована судова система, впорядковано податки, зміцнився чиновницький апарат.

В 13-14 столітті з’являються органи станового представництва (дворянство, духовенство, міщан).

 

     Середньовічний схід, еволюція східного середземноморського суспільства йшла особливим шляхом, який відрізнявся, це було пов’язано з домінуванням тут традицій. Феодалізму схід не знав. Тут сформувалась специфічна азійська соціально-економічна і соціально-політична структура із традиційними формами земельної власності  та центральної державної влади. Жодна з країн сходу не досягла в епоху середньовічної Європи рівня феодалізму.

     Великий вплив на розвиток в добу середньовіччя здійснило поширення державної власності на землю. Земля контролювалася державною скарбницею. Специфічну роль відігравали середньовічні міста. Тут міста були центрами розвитку виключно ремесла і торгівлі.

     Сільська община – гальмувала розвиток, замкнута структура.

     Найпоширенішою формою держави – спадкова монархія, у якій були відсутні будь які обмеження влади правителя. Зберігалися в окремих випадках елементи військової диспотії.

    

Тема. Ренесанс і його особливості

1. Гуманізм і передумови формування епохи Відродження.
2. Філософія Відродження:

А)неоплатонізм Плетона

Б)неплатонізм Піко делла Мірандоли

В)арістотелізм Пєтро Помпонацці

Г)філософія природи Миколи Кузанського

Д)натурфілософія Джордано Бруно

Е)Н. Макіавеллі і теорія держави.

Термін «ренесанс» стосується тільки Італії, а «Відродження» - всієї Європи. Це культурний термін (стосується мистецтва).

Особливості Ренесансу:

-кольори: пурпурний, синій, жовтий, коричневий,

-лінії кулькулярні,

-колонади,

-ренесанс спрямований на людину, на підкреслення її достоїнства.

Епоха Відродження – це час розквіту культури (архітектури, мистецтва, живопису, літератури).

Особливе місце займає філософія Ренесансу.

Особливості філософії:

1)це був антисхоластичний рух

2)спрямованість до людини

3)віра в духовний та фізичний потенціал людини.

Соціальною основою Відродження були італійські міста-комуни.

Піко делла Мірандола – «Промова про гідність людини» - доводив, що людина сама творить свою долю і здатна до безмежного вдосконалення. Намагався відродити академію Платона, ідеї Плетона. Вважав, що місце людини бути проміжною ланкою, яка поєднує тілесні і духовні властивості світу у гармонійне ціле.

Пєтро Помпонацці відроджує ідеї Арістотеля. Праця – «Про безсмертя душі». Всі події в житті людини намагався пояснити розумом, але не відкидав чудесного. Основна діяльність людини не для досягнення безсмертя, а для достойного життя зараз.

Микола Кузанський займався космологією. Висновки робив виходячи з основ теології (німецький кардинал). Вислів: «Людина теж є бог, але не в абсолютному,  а в обмеженому розумінні». Намагався довести людино подібність Христа.

Джордано Бруно – «Про причину, принцип і єдине». Займався проблемами матерії, всесвіту. Матерію називає єдиним, а космос – порожнечею. Людську душу протиставляв душі тварини. Казав, що душа залежить від будови тіла людини.

Нікколо Макіавеллі – «Государ». Виправдовує тиранію і деспотію.

 

1. Середньовічна концепція історичного часу.

Сформувалися три моделі іст. Часу:

1. Антична
2. Біблійна
3. Давньогерманська

Античні концепції часу – Візантійська імперія. На перших етапах існування християнські концепції часу були:

Спроби показати історію людства як єдиний взаємоповязаний процес у центрі якого була покладена історія іудеїв та Христа.

Історія інших народів сприймалася як другорядна.

В ІІІ – V ст. ств. Перші християнські хронографи, завдання яких було співставити і поєднати язичницькі події та біблійні історії.

Перший хронограф був складений Євсевієм Кесарійський та Ієронімом, у їх варіантах історія людства постає у блоках від часів Авраама до їхньої сучасності причому з однаковим підходом трактування біблійних і реальних  подій.

Першу універсальну християнську хронографія створив Озарій (380-420 рр.) «7 книг історії проти язичників». Суть – хотів передати людську історію як цілеспрямований божественний план (ідея Страшного Суду не відкидалась). Вся історична концепція була лінійною, але як регіональною ми її розглядати не можемо, оскільки сенс людського життя розглядався як Божа воля.

 

1. Мораль та етика середньовіччя.

Мораль можна охарактеризувати 4 термінами:

А) Традиційна.

Б) Корпоративна

В) Сакралізована

Г) Надзвичайно суперечлива.

Саме в цю добу утворюється ідея духовної рівності всіх людей перед Богом.

Однією з особливих рис моралі було виконання основних заповідей. (хоча в реальному житті вони не рідко порушувалися) Хрестові походи (вбивство во імя Бога).

Духовна рівність перед Богом не означала однакового шляху до неї, не відміняла відміннність між людьми, тобто соціальних, майнових і станових особливостей.

Серед моралі виправдовувався поділ суспільства на різні стани. Корпоративність моралі проявилося у нормах поведінки: цех.

 

1. Основні положення християнської етипки. Августин Блаженний, основа моралі. Синтетична етика Фоми Аквінського.

Середньовічна етика відкидала постулати античної моралі та філософії. Основою етики середньовіччя був не розум, а віра. Всі цінності трактувалися через заповіді Божі, тому для християнської етики характерне:

• Поєднання песимістичних і оптимістичних думок. (Песимізм = буденність, оптимізм = Боже царство).
• Ключовою проблеми християнської етики стає ідея любові до Бога, а любов розглядається як своєрідний універсальний принцип моралі. Саме через цю ідею з’явилося милосердя: яке не було відоме античності.

Завдяки появі милосердя виробляється новий погляд на особистість, з цього часу орієнтир стала сильна особистість, яка була здатна здобути все у собі самій

• Формується есхатологія (світ відкритий і має закінчення).
• Ідея відмови від багатства.
• Завдяки цьому поєднується і філософія, і релігія, і мораль.

Августин Блаженний (354-430 рр.)

Найбільш відомий представник доби Патристики. Основним завданням вбачав у осмислення кожної з 10 заповідей Божих, а також займався проблемами етики. «Град Божий», «Сповідь». Будь який християнин думає про виправдання. Будь-яка дія = виправдення. Розробив вчення про волю, яку розглядав як дух життя. (Животворящий дух). Саме він відтворив тіло людини. Окреме місце відводив мудрості, яку вважав тим знанням, яку зробить людину Блаженною.

 

Фома Аквінський (1225 – 1274 рр.)

Базувався на вченнях Арістотеля. Надзвичайно суперечливе вчення. Фома намагається довести протилежне ( релігія і мораль розглядається не як рівні поняття, а як ті які підпорядковуються одна одній, в залежності яка візьме верх, таким шляхом і буде розвиватись людство.)
Вищою метою згідно з вченням Аквінського було досягнення досконалості, і саме Богоподібність.

 

1. Еразм Ротердамський і антихристиянська етика.

Основною темою праць було співставлення віри і науки, причому він їх не протистовляв. На його думку віра і розум (наука) гармонічно звязані між собою. (Знання покликане зміцнити віру, і розуміти святе письмо).

Найвідоміша праця – «Зброя християнського воїна». Віра на його думку посилюється знанням, тому її називає антихристиянською. Між знанням і вірою ставить знак рівності.

Для нього античні праці є підготовчим етапом і джерелом християнського знання. Він автор концепції «двох істин», яка сформувалась протягом ХІІІ ст, згідно неї істина формується людським розумом і розглядається філософією (не природна істина, поряд з нею фігурує істина Св.Письмо, яка була недоступна, або ж осмислюється частково. На його думку схоластика це розвиток релігії та віри.

 

1. Скептична етика Мішель Монтень (1533-1592)

Вважається одним із пізніх теоретиків середньовічної моралі. Свою теорію побудував на основних поняттях стоїцизму.  Всі твори були у стоїтичному дусі і стосувалися трактування або грецької філософії, або римського права. Його етика зіграла позитивну роль у ставленні до віри у дива. Категорично виступили проти «переслідувачі відьом». Твір – «Досліди» («Опыты»). Бог – як незрозуміла і недосяжна першопричина.

 

1. Етичні вчення Середньовічного Сходу.

Індія розвиток етики. Основа етики цього суспільства базувалася на тому, що доля людини визначалася «особливом аспектом світобудови», який знав про дхарму. Лише представники перших трьох варн: брахмани, кшатрії, вайшії вважалися духовно народженими двічі.

Вихід з одніє до іншої неможливий.

Ідеальна поведінка дотримуватися Кодексу.

Китайська духовна етика має риси індивідуалізму (даосизм) Згідно з цим – володіє двома натурами «дао» природна, і штучна яка характерна для людського «я».

Ідеальна людина «дао» панує над «я».

Арабський халіфат переосмислене взаємоіснування, філософії, держави і релігії.

Представник Аль-Кінді (801-873 рр.) Вчення Арістостеля. Вважав Бога окремою причиною всіх явищ, з погляду логіки обгрунтував всіх догмати віри. Сформував схему трьох ступенів пізнання – логіка, філософія, математика.

Авіценна (Ібн-Сіна) (980-1037 рр.) Природа за Ібн Сіною, в подальшому існуванні розвивається незалежно від Бога, за принципом саморуху, але разом з тим є замкнутою у просторі і часі.

Аверроєс (Ібн-Рушд)  (1126 – 1198 рр.) засновник аверроізму. Говорив про безначальність матерії й розмежував алегоричну і раціональну релігії. Двоїстість.

Духовно культурна спадщина Візантійської імперії.

Своєрідність Візантійської цивілізації полягає в тому, що вона розвивалася на перехресті кількох цивілізацій – пізньоантичної, східної, західноєвропейської. Основою Візантії стала грецька культура, але при цьому власні традиції обєднувалися з нетерпимістю до культур інших народів.

Для неї є характерним:

• Урочиста пишність.
• Витонченість форм.
• Глибина душі.
• Внутрішня шляхетність.

На відміну від Західної Європи зберегла культуру. ( при цьому вважалася  оплотом християнства, не завдавалось утиску художня культура і наука.) Основна тендеція її цілісність. Специфічною рисою Візантійської цивілізації є високий рівень розвитку дипломатії та війського мистецтва. Серед науки найбільше розвивалася історія та хронографія (Констянтин VII Багрянородний) і математика (Лев Математик), архітектура (Св. Софія Константинопольська) мініатюра, фреска.