7

1. Війни нового часу: причини виникнення та класифікація військових конфліктів.

- Світова війна

- Регіональна війна

- Збройні конфлікти

- Прикордонний конфлікт

- Громадянська війна

Поділяються війни також на : характер, участь у війни (пряме або безпосереднє) регулярні, антиурядові, за кількісним змістом, раптові, втягнуті, тривалість.

- Холодна війна.

- Психологічна війна.

Початок ХХІ ст. – боротьба з світовим тероризмом.

 

1. Версальсько-Вашингтонська система повоєнного устрою світу: проблеми становлення та головні причини занепаду.

 

Для підбиття підсумків першої світової війни було скликано Паризьку мирну конференцію, яка розпочала роботу 18 січня 1919 p. Тепер до Парижа прибули представ­ники 27 держав, з них 9 учасниць війни - на боці Антан­ти, 15 -які оголосили війну Німеччині, але не брали участі у воєнних діях, та 3 нових країни - Польща, Чехословаччина, Королівство сербів, хорватів та словенців.

Основним питанням конференції була підготовка мирного договору з Німеч­чиною. Його було підписано 28 червня 1919 p., у п'яті роковини сараєвського вбивства, у Великому Версальському палаці (Версальський мир).

Мирні договори з союзниками Німеччини були укла­дені за зразком Версальського. Сен-Жерменський мир­ний договір з Австрією було підписано 10 вересня 1919р., Нейїський з Болгарією - 27 листопада 1919р., Тріанонсь-кий з Угорщиною - 4 червня 1920 p. та Севрський з Ту­реччиною -10 серпня 1920 p.

Версальська система мирних договорів закріплюва­ла територіальні зміни, які відбулися в результаті пер­шої світової війни й розпаду Німецької, Османської та Австро-Угорської імперій. Франція здобула перевагу на Європейському континенті. Англія закріпила провідні по­зиції на Близькому Сході й панування на морі. Контроль над Лігою Націй фактично перейшов до Англії та Франції.

Ознаки Версальсько-Вашингтонської системи МВ:

Розпад імперій; поява нових держав; перерозподіл колоній; формування регіональних підсистем міжнародних відносин внаслідок появи нових суб’єктів міжнародних відносин.

Створена система міжнародних угод встановила Версальсько-Вашингтонську систему устрою міжнарод­них відносин, що зафіксувала та оформила результати першої світової війни, визначила нове співвідношення сил на світовій арені. Вона стала спробою розв'язати незліченні проблеми, об'єднати й гармонізувати супереч­ливі інтереси народів та держав.

Втім вона мала низку суттєвих недоліків:

не розв'язала протиріччя між держава­ми-переможницями й державами, які зазнали поразки;

не ліквідувала протиріччя між великими й малими країнами;

не запобігла можливості виникнення ре­ваншизму, перш за все внаслідок відсутності дійового контролю за виконанням укладених договорів;

викликала значні територіальні зміни в Європі, друге «велике переселення народів», започат­кувала основи національних конфліктів.

Версальсько-Вашингтонська система закріпила нову розстановку сил у повоєнному світі, але внаслідок своїх вад не могла бути стійкою й тривалою.

1. Політичні рухи в країнах Європи та Америки: їх стратегія і тактика у міжвоєнний період.

 

Після Першої світової війни у політичному житті народів Європи та Америки відбулися глибокі зміни. Політична активність мас під впливом війни значно зросла. Традиційні політичні рухи змушені були пристосовуватися до нових умов. Соціалістична течія в 20-30-ті рр. пройшла шлях від прямих атак на капіталізм, через спроби об’єднання різних її гілок – до непримиренної внутрішньої боротьби.

До традиційних буржуазних політичних течій слід відносити консерваторів і лібералів. Консерватори прагнули збереження традиційних порядків та установ, уникали реформ радикального характеру. Їх підтримували селяни, землевласники, чиновники, частина промисловців, банкірів. Партії консерваторів традиційно називаються правими.

Ліберали (від латинського слова “лібераліс” – вільний) захищали свободу особистості і право приватної власності, виступали проти державного втручання у торгівлю і промисловість. Вони мали сильні позиції у Великобританії і США. Їх підтримували підприємці, частина інтелігенції, робітників. Вони домагалися зменшення соціальної напруги шляхом поліпшення соціального становища населення, проявили політичну гнучкість у питанні про можливість втручання держави в економічне життя. Їх вплив на політичні процеси в 20-30 рр. падав, і їх позиції в Європі зайняли соціалісти.

Соціалісти – від латинського слова “соціаліст” – суспільний. Вони виступали за утвердження суспільної форми власності на засоби виробництва, за владу робітників, проти експлуатації людини людиною. Марксизм – це соціалістичне вчення. Воно поділялося на дві течії: лівих – прихильників революційних методів боротьби проти капіталізму і правих – прихильників реформування капіталістичної системи. Лідерами лівої течії були В.Ленін, Л.Троцький, К.Лібкнехт, Г.Димитров та ін. Лідерами правої течії були Шейдеман, Еберт, Бернштейн, Каутський та ін. Ліві належали до комуністичних партій, праві – до соціал-демократичних партій. Свої політичні і тактичні позиції ліві узгоджували в рамках Комінтерну, праві – в рамках ІІ Інтернаціоналу (відновився у 1920 р.).

Сутністю протиріч у двох соціалістичних течіях було: курс на революцію і встановлення диктатури пролетаріату (ліві) і курс на реформування і зміцнення існуючої політичної системи (праві). Оскільки світової пролетарської революції не відбулося, то комуністи визнали винуватцем соціал-демократів, як провідників буржуазного впливу на робітничий клас.

Давайте спробуємо навколо цієї тези поміркувати і розібратися у складних політичних реаліях післявоєнної Європи.

По-перше, ефективність капіталістичного виробництва була реальністю того часу. Разом з тим, реальністю була соціальна незахищеність членів суспільства. Звідси їх вимоги соціальної справедливості в демократичному і навіть соціалістичному напрямках. Це мало місце в Росії, Німеччині, Угорщині. У США, Великобританії, Франції соціальне становище громадян було більш захищеним. Однак і там мали місце суспільно-політичні рухи явно антимонополістичного характеру, хоча і не переросли в обстановку революційної кризи. У 1919 р. Д.Ллойд-Джордж у зв’язку з цим писав: “Вся Європа насичена духом революції. Скрізь серед робітників панує не просто дух невдоволення, але і гніву і навіть відвертого обурення проти довоєнних умов”.

Це проявилось, по-перше, в масових страйках з вимогами соціалізації найважливіших галузей промисловості. У Німеччині це було оформлено в законодавчому порядку, в США і Великобританії ці гасла стали традиційними під час страйків. Це уже були трудові конфлікти не за збільшення зарплати, а за зміну самого фундаменту економіки.

По-друге, новим у робітничому русі були загальні страйки за встановлення контролю над виробництвом, захоплення, як це було в Італії, фабрик і заводів та управління ними.

По-третє, в русі солідарності з радянською Росією широке розповсюдження набрало гасло “Зробити так, як у Росії”.

На хвилі ось цих нових реалій і відбулося зміцнення політичних позицій лівих соціалістичних груп. Вони виступали за розрив з ІІ Інтернаціоналом, за рішучість у боротьбі проти капіталізму. Більшовики Росії підтримали цей курс і приступили до створення Третього, Комуністичного Інтернаціоналу, який мав забезпечити перемогу над капіталізмом. Перший конгрес Комінтерну відбувся в Москві з 2-4 березня 1919 р. В його роботі взяли участь представники 30 Компартій. В основу стратегії Компартій було покладено курс на соціалістичну революцію і встановлення диктатури пролетаріату.

З огляду на пройдені десятиріччя можемо сказати, що то був помилковий курс. Але лідери комуністичного руху того часу так не вважали. Вони були впевнені, що капіталізм вичерпав свої прогресивні можливості, не здатний пристосуватися до нових потреб суспільного прогресу, а остаточна перемога соціалізму можлива лише за умови перемоги соціалістичних революцій у країнах високого розвитку капіталізму. Особливість ситуації полягала в тому, що соціалісти (комуністи) вважали єдиним шляхом до соціалізму революцію, а соціал-демократи – еволюційний шлях, парламентську боротьбу.

Праві соціалісти переконали більшість робітничого класу в недоречності ”російського варіанту”, де до того ж йшла громадянська війна. Ідея диктатури пролетаріату не одержала достатньої підтримки у країнах Західної Європи За таких умов розрив повний і остаточний між лівими і правими в соціалістичному русі був лише справою часу.

Трагізм ситуації лівих, особливо більшовиків, полягав у тому, що вони не зрозуміли політичних настроїв громадян Європи , які вважали, що кожен народ має право сам обирати свій шлях розвитку. Тому вони засуджували втручання своїх урядів у справи Росії, але і не бажали нав’язування політичної поведінки ззовні у своїх країнах. Звинувачення більшовиками соціал-демократів за такі настрої громадян Європи по меншій мірі некоректні.

На 1921 рік зосталася в минулому найбільш гостра фаза соціально-класової боротьби пролетаріату в країнах Західної Європи. Ця обставина стала вирішальною в повороті крупної буржуазії до наступу на соціальні здобутки трудящих, завойовані ними в попередні роки. Політичним фундаментом такого курсу виступив фашизм.

Проте в соціалістичному русі навіть за умови смертельної небезпеки з боку фашистів і в 20-30-ті роки велись суперечки з теоретичних питань. Відзначимо, що в Європі більш впливовим був реформістський рух. Уже в 1921 р. в соціал-демократичних партіях нараховувалось 8 млн. членів, в комуністичних – 750 тис. членів. Під впливом соціал-демократів було 22 млн. членів профспілок.

Саме цим пояснюється зміна тактики комуністичного руху, суть якої полягала у переході від революційних битв до ”тривалої осади капіталізму”, пошуку союзників в цій боротьбі. Цим пояснюється зміна ставлення до соціал-демократів. Вперше в найбільш повному вигляді це проявилося на третьому конгресі Комінтерну (1921 р.) Ідея єдиного робітничого фронту, яка була висунута на цьому конгресі, почала оволодівати, усвідомлюватися в лівому русі. Однак вона не була, реалізована.

У 1923 р. в Гамбурзі відбувся конгрес Другого Інтернаціоналу і Віденського Інтернаціоналу, на якому обидва Інтернаціонали об’єдналися в Соціалістичний робітничий Інтернаціонал. З тих пір і аж до розпуску в 1943 р. Комінтерну між ними політична боротьба була більш жорстка, ніж між соціалістами і фашистами.

Таким чином, перша спроба встановлення єдиного робітничого фронту, про яку було заявлено в 1922 р., закінчилась невдачею.

Економічна, політична і соціальна стабілізація в країнах Європи, яка мала місце в 1924-1928 рр., поставила перед правими і лівими соціалістами нові проблеми. По-перше, необхідно було визначитись щодо тривалості стабілізації. Праві соціалісти вважали її закономірним результатом функціонування капіталістичної системи, як доказ подолання протиріч і початок епохи без кризового розвитку капіталізму. Звідси випливав їх курс на посилення реформістських тенденцій у робітничому русі, на пропаганду ідей соціального партнерства, яке в кінцевому рахунку мало замінити вільну конкуренцію соціалістичними принципами плановості виробництва. Результати такої політичної лінії були вражаючими. На виборах в ті роки кандидати від Соціал-демократичних партій набирали до 25 млн. голосів, у т. ч. в Австрії і Швеції – більше 30% голосів, у Бельгії, Великобританії, Німеччині, Данії більше 20% голосів, у Франції і Фінляндії. Другий Інтернаціонал об’єднував у цей час 36 партій. Лідери соціал-демократичних партій брали участь або очолювали уряди у Великобританії, Німеччині, Швеції, Бельгії, Данії. Вони вважали, що це і є єдиний шлях у демократизації парламентської системи, вершиною якої мав стати коаліційний уряд з буржуазними партіями, або навіть однорідний соціалістичний уряд. Саме цим можна пояснити причини заперечення ними організації і підтримки масових робітничих виступів на даному історичному етапі.

Один з лідерів німецької соціал-демократії якраз напередодні приходу до влади фашистів і розгрому ними усіх робітничих організацій заявив: “Ми живемо уже не в умовах капіталізму, ми живемо в період, який і в економічному, і в політичному, і в соціальному відношеннях є перехідним до соціалізму. У Німеччині у нас в десять разів більше, соціалістичних досягнень ніж в Росії”.

Теорія “організованого капіталізму”, орієнтація лідерів соціал-демократії лише на еволюційний шлях до соціалізму, їх курс на “соціальне партнерство” робітників і підприємців з метою досягнення ”політичної та господарської демократії” категорично заперечувався комуністами.

Комуністи в рамках Комінтерну також визнавали факт стабілізації. Однак, вважали її тимчасовою, яка неминуче мала привести до ще більш глобальної кризи. Така політична лінія обґрунтовувалася, по-перше, тим, що і в умовах стабілізації мав місце нерівномірний розвиток різних галузей економіки, по-друге, тим, що і в цей час зберігався високий рівень безробіття (у США, Великобританії, Франції, Німеччині, Італії і Японії в 1929 р., за даними профспілок було близько 10 млн. чол. безробітними); по-третє, платіжні можливості робітників відставали від росту виробництва, що віщувало нове перевиробництво.

Виходячи з цих реалій, компартії засуджували соціал-демократів за їх співпрацю з буржуазією, намагалися організувати робітників на масові виступи на захист своїх класових інтересів. Біда в тому, що і на цьому етапі Комінтерн не відмовився від своєї стратегії – курсу на світову соціалістичну революцію, що уже давно не відповідало об’єктивній обстановці.

Єдиним новим імпульсом у діяльності Комінтерну в роки стабілізації було проголошення тактики єдиного робітничого фронту, яка з 1924 р. трактувалася як “синонім диктатури пролетаріату”, як засіб викриття соціал-демократів та звільнення робітничого класу від їх впливу і завоювання його на сторону компартій. Єдність дій з лідерами соціал-демократії виключалася. Апогеєм цього курсу стала проголошена Комінтерном у 1927 р. тактика “клас проти класу”. Нетерпимість до соціал-демократів була доведена до абсурду. Комінтерн звинувачував їх у ”соціал-фашизмі”.

Результатом такого сектантського курсу з боку комуністичного руху була ізоляція компартій від широких верств робітничого класу. У 30-ті роки, в умовах світової економічної кризи і наступу фашизму, трагізм для комуністичного руху став безмежним.

Соціал-демократичний рух також опинився у скрутному становищі. В умовах масового безробіття і небаченого до того зубожіння мас його ідеологи не могли, як раніше, навівати пролетаріатові необхідність “класового миру”, не могли більше захищати капіталізм від руху протесту пролетарських мас.

Буржуазія за таких умов змінює форму боротьби проти революційних виступів, стає на шлях утворення таких органів, які б придушували всяку опозицію. Усе це поряд із впливом могутніх економічних факторів зумовило зростання фашистських тенденцій монополістичної буржуазії у більшості країн Європи.

Головна небезпека для робітничого руху в умовах глибокої економічної і політичної кризи полягала у швидкому зростанні фашизму. Першочерговим завданням ставало захист демократичних свобод, відвернення нової світової війни. Успішна боротьба проти фашизму була немислима без революційної мобілізації пролетаріату, без встановлення єдності дій у боротьбі проти фашизму. Але така ситуація створювала умови для перемоги соціалістичної революції, якої реформатори, як і раніше, боялися більше, ніж фашизму.

Віденський конгрес ІІ Інтернаціоналу в 1931 р. схвалив тактику німецької соціал-демократії “меншого зла”. Суть її зводилась до того, що соціал-демократія підтримувала будь-який уряд, “щоб не штовхнути всю буржуазію до фашизму”. На ділі це були кроки до зради демократії.

У 1935 р. 45 із 67 компартій (у т.ч. 15 в Європі) діяли в умовах підпілля. Десятки тисяч комуністів загинули в боротьбі з наступом фашизму. Комуністи були на чолі великих страйків 1929-1935 рр. Однак і на цьому етапі компартії з запізненням зрозуміли необхідність зміни гасел і прийомів боротьби у зв’язку з наступом фашизму, не стали на шлях єдності дій з соціал-демократією, переоцінили ступінь революційності основних мас пролетаріату.

У той же час і соціал-демократи досить повільно, навіть після приходу до влади фашистів у Німеччині, засвоювали необхідність рішучого опору фашизмові. Виконком ІІ Інтернаціоналу заборонив своїм секціям вступати у переговори з комуністами на предмет спільних дій проти фашизму.

І лише Лейпцігський процес (вересень – грудень 1933 р.) прискорив процес повороту у свідомості робітничого класу, визрівання ідеї про необхідність широкого міжнародного антифашистського фронту. Першими дали приклад єдності дій комуністи і соціалісти Франції у 1934 р. Потім на цей шлях стали соціалісти і комуністи в Італії, Іспанії, Греції, Австрії.

У 1935 р. в Москві відбувся VII конгрес Комінтерну. На цей час у 65 Компартіях світу було 800 тис. комуністів. Головним питанням на конгресі було “Наступ фашизму і завдання Комінтерну в боротьбі за єдність робітничого руху проти фашизму”. З доповіддю на цю тему виступив Г.Димитров. Слід відзначити, що на той час комуністичний рух в Європі і Америці мав досить авторитетних лідерів: Е. Тельман, В. Пік, М. Торез, М. Кашен, А. Грамші, П.Тольятті, О. Куусінен, Г. Димитров, В. Коларов, К.Готвальд, Х. Діас, Д. Ібаррурі, У. Фостер та ін.

Конгрес розкрив перед усім світом справжню суть фашизму. Прихід до влади фашизму, зробив висновок конгрес, це не звичайна заміна одного буржуазного уряду іншим, а заміна однієї державної форми панування буржуазії, буржуазної демократії іншою формою – відвертою терористичною диктатурою.

У зв’язку з умовами, що змінилися, і новими завданнями по-новому було розв’язане питання про боротьбу за єдність і гегемонію пролетаріату. Головним напрямком у діяльності компартій мала стати боротьба за єдиний фронт. Умовою його створення мала стати єдність дій проти фашизму, проти наступу капіталу, проти загрози війни.

Для успішного здійснення нових гасел була змінена тактика щодо соціал-демократії. VII конгрес Комінтерну визнав допустимість єдиного фронту зверху при обов’язковому поєднанні з єдиним фронтом знизу. По новому була поставлена проблема єдності профспілкового руху. Було запропоновано комуністам вести роботу по створенню на підприємствах єдиних профспілок, єдиного профцентру у кожній країні.

Конгрес поставив питання і про політичну єдність, про єдину політичну партію пролетаріату. Однак умови Комінтерну (їх було 5), у т. ч. вимога революційного повалення влади буржуазії і встановлення диктатури пролетаріату були неприйнятними для соціал-демократичних партій.

Кінцевою метою єдності антифашистської демократичної коаліції мав стати Народний фронт. Стратегічними цілями було визнано об’єднання боротьби усіх антифашистських сил за демократичні свободи і національну незалежність, за збереження миру між народами. Політичним вивершенням Народного фронту мав стати його уряд, який включав би до свого складу усіх антифашистів.

1935-1938 рр. були часом нового піднесення робітничого руху. Цьому було дві причини: по-перше насувалась нова економічне криза з усіма її наслідками для робітників і, по-друге, зростав деспотизм фашистських диктатур в Німеччині, Італії, Іспанії.

У 1935 р. був створений Народний фронт у Франції, у 1936 р. – в Іспанії. У США комуністи добились створення Конгресу виробничих профспілок. Однак глобального об’єднання зусиль Третього Комінтерну і ІІ Інтернаціоналу не сталося. Навіть у підході до такої проблеми, як допомога іспанським республіканцям у збройній боротьбі проти фашистів. На кінець 1938 р. єдність комуністів і соціалістів Європи майже повсюдно ослабла. Знизився загальний рівень робітничого і демократичного руху, особливо після падіння в березні 1939 р. Іспанської республіки.

Досвід об’єднання комуністів і соціалістів попередніх років засвідчував можливість і безумовну необхідність єдності їх дій, величезні перспективи, які відкриває ця єдність перед робітничим рухом. Однак внаслідок полярних стратегічних цілей комуністів і соціалістів політичної єдності на рівні їх політичних органів не відбулося.

Таким чином, у 1918-1939 рр. стратегічні цілі європейського соціалістичного руху не зблизилися. Соціал-демократи не визнали можливості пролетарської революції, комуністи не відмовилися від необхідності встановлення диктатури пролетаріату в ряді європейських країн.

Виникає питання: чого було більше: поразок чи перемог пролетаріату? Дійсно, мільйони робітників загинули в боротьбі з капіталом. Зазнали поразки усі революції у країнах Західної і Центральної Європи. Фашизм розгромив основні сили організованого пролетаріату в Німеччині, Італії, Іспанії, Австрії. У жодній капіталістичній країні комуністи не завоювали більшості пролетаріату.

І все ж за ці десятиріччя європейський і американський робітничий рух (соціалістичний і комуністичний) зробили значний крок вперед. Він очолив і досяг істотних економічних і політичних поступок з боку буржуазії: домігся введення загального виборчого права, підвищення зарплати, запровадження 8 - годинного робочого дня, утворення в багатьох країнах компартій, які зарекомендували себе непримиренними борцями з фашизмом у міжвоєнний період і ще більшою мірою в роки Другої світової війни.

Основними векторами фашистського руху був: курс на розширення і зміцнення соціальної бази буржуазної влади шляхом поєднання національної і соціальної ідеї, подолання революційних рухів, покращення внутрішнього становища за рахунок інших народів, ліквідація СРСР. Найбільш поширеним фашистський рух був в Італії, Німеччині. На 1933 р. фашистським рухом були охоплені 23 країни, а в 1934 р. – 39 країн. У малих країнах Європи фашисти не відігравали самостійної ролі, були колабораціоністами.

Фашизм – це не надкласовий, не народний, не національний рух, а придушення політичних противників, курс на мілітаризацію, дармове використання робочої сили (у завойованих країнах), це ліквідація профспілкових організацій робітників, ліквідація безробіття і підвищення заробітної плати, організація масових добродійних заходів, масових відпочинкових заходів, це дипломатичні і військові успіхи, це пропаганда без всяких правил, це поява великої кількості прислужників, це антифашистські рухи. Соціальна база фашистів – крупна буржуазія, військові, кваліфіковані робітники (частково), а також фермери.

Фашизм передбачає наявність у партії воєнізованих загонів. Програмним документом німецьких фашистів була книга А. Гітлера “Майн Кампф”. На 1941 р. її тираж досяг 7 млн. примірників. У ній Гітлер визначив пріоритети боротьби фашистів: знищити марксизм, профспілки (бо вони є елементом терору проти економіки), знищити демократію та парламентаризм, оскільки він є попередником марксизму. Геополітичні цілі фашистів передбачали розширення життєвого простору і перш за все за рахунок територій на схід від Німеччини. Завойована територія мала бути звільнена від місцевого населення для заселення її німцями.

Німецький фашизм – це антислов’янізм. У 1942 р. Гітлер заявив: “Слов’яни повинні працювати на нас. У тій мірі, в якій вони нам не потрібні, вони можуть вимирати. Обов’язковий медогляд для них зайвий. Розмноження слов’ян не бажане. Освіта небезпечна. Для них достатньо вміти рахувати до 100”.

Німецький фашизм – це антисемітизм, ворожість до євреїв, які нібито поставили за мету змішатися з німецькою расою і її знищити; це – антирадянщина, це курс на ліквідацію СРСР як головного знаряддя єврейської змови і військової загрози для Німеччини; це – підготовка до світової війни, яка мала забезпечити Німеччині світове панування; це – нетерпимість до релігії, було поставлене завдання створити нову релігію “позитивного християнства”; це тотальний контроль над державними органами (лише члени фашистської партії могли обіймати державні посади).

Таким чином, Перша світова війна здійснила великий вплив на політичне життя у країнах Європи та Америки, внесла серйозні корективи в політичну палітру. У перші повоєнні роки суттєво зміцнила свої позиції соціалістична течія. Розкол, який стався в ній ще до початку війни, у 20-30-ті роки, поглибився. Це було причиною послаблення її позицій напередодні Другої світової війни. Буржуазні політичні течії від оборони в 20-ті роки перейшли в наступ у 30-ті роки. Страх перед можливою перспективою втрати політичної та економічної влади штовхав їх до тоталітарної політичної поведінки. Вивершенням цього курсу в Європі був фашизм.

1. Місце та роль особи в історії країн Західної Європи міжвоєнного часу (А. Гітлер, Б.Муссоліні)

Є модель особистостей, що творять історію, і є модель особистостей, що творять політику.

Філософ Ральф Валдо Емерсон: нема власне історії, є біографії (їх сукупність), ці діячі творять історію, відповідно наявний негативний чи позитивний вплив цих осіб на МВ (Гітлер, Хусейн). Тепер говорять про негативну роль Буша, позитивну роль Горбачова (в цілому – бо виступав за загальнолюдські цінності (книга «Перебудова. Нове мислення»). Дослідник Роберт Айзек писав про американського дипломата Генрі Кісінджера як про найбільш впливового політика в 1970-х рр. Також дуже значимою є постать Збігнєва Бжезінського як політичного аналітика. На думку Маргарет Герман (1988 р.), вплив лідерів на МВ визначається такими чинниками: їхній світогляд, політичний стиль, мотиви, підготовка до міжнародної діяльності, міжнародний (політичний) клімат на початку їхньої діяльності, як відбувається соціалізація (суспільна адаптація) до (їх) посад (одразу призначили «по блату» чи поступове просування по ієрархічній службовій «драбині»).

Є й інша схема: «раціональний вибір в процесі прийняття рішень лідерами» (фактично, вибір з-поміж кількох альтернатив (варіантів):

1) визначення лідером проблеми (по суті, її формулювання чи формалізування);

2) вибір цілей (чи завдань);

3) знаходження альтернатив вирішення проблеми;

4) вибір (однієї з альтернатив).

Такий підхід чи схему було застосовано американським президентом Джоном Кеннеді під час Карибської кризи (1962 р. )

1. Основні проблеми Другої світової війни. Історіографічні оцінки.

 

Сучасна російська історіографія здебільшого відмовилася від радянської традиції подавати політику СРСР напередодні війни як виключно миротворчу, що намагалася всіма доступними дипломатичними заходами організувати разом з Англією і Францією систему колективного захисту від агресора.

 

Наприклад, у зазначеній праці Зубова політику радянського керівництва напередодні війни порівняно із реваншистськими прагненнями Третього Райху. «Мир у Європі, - йдеться у праці, - залишався у кордонах 1920 року і перешкоджав експорту революції. Підкоривши Росію, більшовики прагнули, не менше нацистів, світового панування. Ціною змови двох диктаторів, мається на увазі пакт Молотова-Рібентропа, для Москви стали війна у Європі, яка у червні 1941 року прийшла у Росію».

 

У російській історіографії триває дискусія чи на час нападу Німеччини 1 вересня 1939 року на Польщу СРСР брав участь у ІІ Світовій війні, чи ні? «Наприклад, дослідник Михайло Мельтюхов у праці 2002 року стверджує, що 17 вересня СРСР вступив у ІІ Світову війну, але не на боці Німеччини, як гадає дехто з дослідників, а як третя сила, що діє у власних інтересах», – повідомив історик.

 

Відкритою у російській історіографії залишається дискусія, спровокована виходом книжки Суворова «Лєдокол» щодо намірів СРСР завдати по гітлерівській Німеччині превентивного удару на випередження. Підводячи проміжні підсумки цієї дискусії Олександр Вільшов зазначив, що ні думка Хрущова про те, що Сталін не вірив у напад Гітлера і не готував армії належним чином до війни, ні думка Суворова про озброєні до зубів, оснащені новітньою технікою численні червоні полчища, які влітку 1941 року готові були напасти на Німеччину, не відповідає дійсності.

 

Натомість Михайло Мельтюхов стверджував, що зміст радянських оперативних планів, директивних ідеологічних документів ЦК ВКП (б) і воєнної пропаганди поряд із даними про безпосередні військові приготування червоною армією до наступу неоднозначно свідчать про намір радянського керівництва здійснити влітку 1941 року напад на Німеччину. Тобто деякі російські історики теж стверджують, що такі наміри були, і що ідеї великої пролетарської революції, які заповідав Ленін, Сталін все-таки десь в глибині душі не полишав».

 

Важливе значення для оцінки подій ІІ Світової війни мають події між 22 червня 1941 року та 2 травня 1945 років. Більшість російських істориків цей хронологічний відрізок часу окреслює терміном «Велика Вітчизняна війна». Наприклад, у другому томі праці Сахарова період ВВВ охоплює явища, які мали місце навіть після подій 1944 року, коли радянські війська перейшли кордон СРСР, і ввійшли на територію Румунії, Болгарії, Угорщини, Польщі, Чехословаччини, Німеччини. Зубов натомість не послуговується терміном «Велика вітчизняна війна», а говорить про радянсько-нацистську війну.

Одним із важливих підсумків війни, на переконання частини науковців, стало подальше зміцнення більшовицького режиму у Росії і за її межами. Захист батьківщини від зовнішнього ворога спричинив появу радянського патріотизму, який зміцнив диктатуру на довгі десятиліття. Виникла радянська імперська свідомість, гордість за те, що майже чверть світу виконує волю Кремля, ігнорування того, що несло народам Росії і Східної Європи насильницьке насадження комуністичної диктатури».

Таким чином, Попри реанімацію у путінській Росії радянського міфу про ІІ Світову війну, сучасна російська історіографія все-таки намагається переосмислити і сконструювати свою концепцію подій 1939-45 років, почасти всупереч офіційній державницькій ідеології сучасного Кремля.

Даже спустя почти 60 лет историки не могут найти однозначный ответ на вопрос: кто же всё-таки является виновником развязывания Второй мировой войны. В настоящее время существует три основных мнения по этому вопросу:

1) Вторую мировую войну развязали империалистические страны с целью передела мира. Этой точки зрения придерживалось большинство советских учёных-историков. Во многих публикациях послевоенного времени, посвященных Второй мировой войне, можно встретить такого рода высказывания: «Советские люди мирно и напряжённо трудились, претворяя в жизнь смелые планы третьей пятилетки, завершая строительство социализма. 2) Истинный виновник войны — это германский фашизм, а остальные участники — его жертвы.

3) Также существует версия о том, что И.В. Сталин сам готовил нападение на Германию. Она впервые была высказана бывшим советским военным разведчиком Виктором Суворовым (его настоящее Владимир Богданович Резун). Он перешёл на Запад и в конце 80-х годов опубликовал книгу «Ледокол». Большинство российских и немецких историков выступили с критикой идей опережающей войны. В 1995-м году в России была опубликована книга израильского историка Г. Городецкого «Миф «Ледокола», в которой оспаривалась версия Суворова. Но у Суворова были и приверженцы. В конце 1994-го года в Германии была опубликована книга немецкого историка Мазера «Нарушенное слово», в которой повторяется концепция, выдвинутая Суворовым.

 

1. Нацистський новий порядок в Європі 1941-1944 рр. Голокост.

Окупаційна політика фашистських держав була детально розроблена водночас з планами ведення війни. Про злочинні плани загарбників щодо народів Східної Європи переконливо свідчать так звані план "Ост", директива "Про особливу підсудність у районі здійснення плану "Барбаросса" і особливі заходи військ", вказівки про ставлення до радянських військовополонених та інші документи.

План "Ост" 25 травня 1940 р. було подано Гітлеру, який затвердив його як директиву. Цим планом передбачалися колонізація Радянського Союзу і країн Східної Європи, знищення мільйонів людей, перетворення на рабів рейху залишених живими росіян, українців, білорусів, поляків, чехів та інших народів Східної Європи. Планувалося виселити протягом 30 років 65% населення Західної України, 75% населення Білорусі, 80-85% поляків з території Польщі, значну частину населення Латвії, Литви, Естонії — всього 31 млн чоловік. Пізніше німецьке керівництво збільшило число осіб, які підлягали виселенню зі Східної Європи, до 46-51 млн. Намічалося на вивільнені землі переселити 10 млн німців, а місцевих жителів, шо залишалися (за розрахунками гітлерівців — близько 14 млн), поступово "понімечити". Документи нацистського рейху свідчать, що СРСР підлягав розчленуванню і ліквідації. На його території передбачалося утворити чотири рейхскомі-саріати — німецькі колоніальні провінції "Остланд", "Україна", "Москва", "Кавказ", управління якими мало здійснюватися спеціальним "східним міністерством" під орудою А. Розенберга

Сенс "нового порядку", як нацисти називали встановлений ними режим, зводився до ліквідації незалежності і суверенітету, всіх демократичних і соціальних здобутків, безмежної економічної експлуатації І свавілля окупантів

Економіку всіх поневолених країн було поставлено на службу загарбникам. Промисловість працювала на замовлення окупантів. Сільське господарство постачало їх продовольством, робоча сила використовувалася на будівництві воєнних об'єктів.

Мільйони жителів Європи були примусово вигнані на працю до Німеччини. Ближче до кінця війни нестача робітників стала настільки гострою, шо нацисти використовували навіть працю дітей. Для утримання населення в покорі широко використовувалася система заручництва і масових екзекуцій. Символами цієї політики було повне знищення жителів сіл Орадур у Франції, Лідице в Чехо-словаччинІ, Хатинь у Білорусі. За роки окупації в республіках Прибалтики, в Білорусі, Україні, Російській Федерації гітлерівці знищили більше 10 млн чоловіків, жінок, дітей. Нацистський режим демонстрував всьому світові свою антилюдську сутність.

Історія ніколи не пробачить фашизму ці нелюдські злочини, що іменувалися "новим порядком".

2. Холокост

Слово холокост означає катастрофу, або знищення єврейського народу в роки Другої світової війни.

"Новий порядок" передбачав здійснення особливої расової політики, жертвами якої стали євреї, цигани, а після цього і слов'янське населення Східної Європи. 1942 р. керівництво Німеччини прийняло рішення про початок фізичного знищення всіх євреїв у Європі. По всій її території запрацювали "фабрики смерті", концентраційні табори, найбільшими з яких були Освенцім (з травня 1940 по січень 1945 р. було знишено понад 4 млн чоловік). Майда-нек (знайшли свою смерть 1,5 млн в'язнів), Треблінка на території Польщі; Дахау, Бухенвальд, Заксенгаузен і Ра-венсбрюк у Німеччині; Маутхаузен в Австрії. Там були ув'язнені військовополонені, цивільне населення, учасники руху Опору. Загалом у концтаборах опинилося 18 млн чоловік, 12 млн з яких були знищені. 6 млн з них були євреї. Тільки в Бабиному Яру окупанти знищили 195 тис. чоловік, 150 тис. з яких були євреями. Криваві погроми провадили спеціально створені зондер-команди.

За свідченням Янкеля Верніка, якому вдалося вийти живим з пекла Треблінки, знищення людей (в першу чергу євреїв) відбувалося так: "До камер розміром у 25 квадратних метрів впускали від 450 до 500 чоловік. Було страшенно тісно. Один напирав на іншого. Вносили дітей, гадаючи, що цим врятують 'їх. На шляху до смерті їх били, штовхали прикладами, а також залізними палицями. На них пускали собак, які, гавкаючи, кусалися й кидалися на жертв. Кожен з криком, рятуючись від ударів і собак, сам поспішав в обійми смерті — біг у газову камеру. Ті, що були сильніші, переносили слабших. Шум тривав недовго. Двері з іріском зачинялися, камера ставала могилою. Пускали мотор і з'єднували з вихлопними трубами, 15 хвилин — і всі були мертві, навіть не лежали, бо це було неможливо. Стояли, падаючи один на одного. Вже не кричали. Матері і діти в смертних обіймах..."

Після двох років панування гітлерівців у Галичині, у Львові та інших містах Східної Галичини євреїв майже не залишилось, вони загинули у львівському гетто, Яновсько-му таборі та інших концтаборах, створених тут. Наприклад, єврейська громада Львова, яка Існувала тут ще з XIII ст., до війни налічувала 160 тис. чоловік. Після звільнення міста в 1944 р. нарахували, за одними даними, 800, за іншими, — 300 чоловік. Всього на окупованій території колишнього Радянського Союзу, за підрахунками доктора Арадо, директора Інституту Пам'яті жертв нацизму й героїв Опору Яд Ва-Шем в Ізраїлі, перед війною проживало 2,75-2,9 млн євреїв. Після закінчення війни в живих залишилося кілька десятків тисяч. Тільки в Ізраїлі загинуло не менше 1,5 млн чоловік єврейської національності. Серед них були видатні вчені, духовні особи, уславлені лікарі, юристи, діячі мистецтва — художники, письменники, музиканти, які збагатили науку і культуру не тільки свого народу, а й усієї Європи, цивілізацію всього світу.

 

1. Ялтинсько-Потсдамська система повоєнного устрою світу: проблеми становлення та головні причини занепаду.

Успішний наступ союзників та розпад фашистського блоку набли­зили поразку Німеччини. Для того, щоб остаточно підтвер­дити плани її розгрому й виробити спільну політику у повоєнній Європі, Рузвельт, Черчілль та Сталін зустріли­ся на конференції в Ялті (4-11 лютого 1945 p.). Головним питанням була координація військових зусиль та узгодження воєнних планів до безумовної капітуляції Німеччини.

«Велика трійка» узгодила практично усі питання щодо Німеччини. Було вирішено знищити її збройні сили, покарати воєнних злочинців, ліквідувати нацистську партію, скасувати гітлерівські закони та установи, зму­сити Німеччину сплачувати репарації.

Для втілення цих рішень союзники домовилися оку­пувати Німеччину. Кожній з трьох держав, а також Франції, надавалися свої зони окупації: східна частина Німеччини -СРСР, північно-західна - Англії, південно-західна - США.

Обговорювалося також польське питання. Було ви­рішено, що східний кордон Польщі проходитиме по «лінії Керзона», а на заході та півночі вона отримає «суттєве прирощення території». Польський тимчасовий уряд ви­рішено було реорганізувати та ввести до його складу де­мократичних діячів з самої Польщі та з еміграції.

В ході Ялтинської конференції Сталін, Рузвельт та Черчілль уклали таємну угоду: Радянський Союз обіцяв всту­пити у війну з Японією не пізніше як через три місяці після закінчення війни в Європі за умови збереження попереднього становища Монгольської Народної Республіки, передання СРСР Південного Сахаліну та Курильських островів, створен­ня радянської воєнно-морської бази в Порт-Артурі (Китай).

Важливе місце в роботі Кримської конференції було відведено обговоренню питання про створення Організації Об'єднаних Націй. Глави трьох великих держав ухвалили проект Статуту цієї міжнародної організації. Було вирішено включити до числа її фундаторів Україну й Білорусію.

На конференції були прийняті «Декларація про звільне­ну Європу», заява «Єдність в організації миру, як і у ве­денні війни», вирішено утворити постійну нараду міністрів закордонних справ СРСР, США та англії (НМЗС) для вирі­шення проблем повоєнного мирного врегулювання.

17 липня 1945 p. у передмісті Берліна - Потсдамі - розпочалася ос­тання конференція в історії антигітлерівської коаліції. Її склад та позиції дещо відрізнялися від попередніх. Радянський Союз представляв Й.Сталін, Англію на початку конференції - У. Черчілль, згодом К. Еттлі (якій переміг на виборах у Великобританії), делегацію США очо­лював новий президент країни Г. Трумен (Т. Рузвельт помер 12 квітня 1945 p.).

Конференція тривала з 17 липня по 2 серпня 1945 p. Були розроблені принципи політики союзників щодо Німеч­чини: 4Д= демілітаризація, демократизація, декартелізація й де­нацифікація. Було вирішено розпочати підготовку мирних договорів з Німеччиною та її колишніми союзниками в Європі, для чого було створено Раду міністрів закордон­них справ (РМЗС) США, СРСР, Англії, Франції та Китаю. Після дебатів вдалося врегулювати питання про нові кор­дони Польщі. Був утворений Міжнародний трибунал для покарання головних воєнних злочинців.

За підсумками конференції Німеччину було поділе­но на чотири зони окупації, кожна з яких відповідно кон­тролювалася командуванням військ СРСР, США, Англії та Франції. Були зафіксовані нові німецькі кордони.

СРСР підтвердив свій намір вступити у війну з Японією.

Головною сферою обговорень були європейські справи, насамперед те, що стосувалося всебічного вирішення «німецького питання».

Оцінюючи досягнуті в Потсдамі домовленості: вони зафіксували об'єктивне співвідношення сил та інтересів — насампе­ред великих держав — на момент укладання відповідних угод. Адже територіальний устрій у більшості частин Європи залишається в основному таким, яким його було встановлено в Потсдамі.

 

 

 

 

1. Крах світової колоніальної системи: причини та наслідки.

Колоніальні війни. Пішовши на пре¬доставленіе незалежності частини коло¬ній, західні держави спробували удер¬жать іншу їх частину силою зброї. На¬чалісь тривалі колоніальні війни, які правлячі кола Голландії, Анг¬ліі і Франції вели в своїх колишніх вла¬деніях: Індонезії, Малайї, Індокитаї.

Влітку 1947 р голландські колонізато¬ри пред'явили ультиматум Індонезії, вимагаючи формування спільного «Феде-рального» голландсько-індонезійського уряду, в якому Голландія ігра¬ла б вирішальну роль, а також негайно-ного повернення націоналізованих раніше підприємств. Коли Індонезія от¬клоніла ультиматум, голландські війська, що знаходилися в Індонезії, почали воен¬ние дії, що тривали більше двох років. Лише в листопаді 1949 року в результаті масового протидії індонезій¬ского народу і підтримки світового об¬щественного думки Голландія визнала Індонезію незалежною державою.

У Малайї англійські війська разору¬жілі народну антияпонскую армію і відновили панування колонізаторів. • Малайци розпочали партизанську війну, ко¬торая тривала з перервами в тече¬ніе цілого десятиліття. Тільки навесні 1956 англійський уряд заявило, що готове визнати незалежність цієї країни. Офіційне проголошення не¬завісімості Малайї було в авгу¬сте 1957 р

Найтривалішою і кровопролитної з усіх колоніальних воєн цього періоду була війна французьких колонізаторів в Індокитаї, на території якого рас¬положени В'єтнам, Лаос і Камбоджа. Вона тривала майже 8 років, з 1946 по 1954 р Під час війни колонізатори вдавалися до тортур, вбивств, масових репресій проти мирного населення. Разом з тим вони широко використовували політичні маневри, створивши знаходяться під їх кон¬тролем автономні уряду єт-нама, Лаосу і Камбоджі. У 1949 р фран¬цузское уряд оголосив про предос¬тавленіі «незалежності в рамках Фран-цузская союзу» В'єтнаму, Лаосу і Кам¬бодже. Ці держави отримували право на «самоврядування», але французькі війська залишалися на їх території, контроліро¬валі збройні сили і зовнішню по¬літіку.

Боротьба за незалежність в країнах Близького Сходу і Північної Африки. Запеклу боротьбу проти колонізаторів вели народи Близького Сходу і Север¬ной Африки. Особливо активну роль іг¬ралі арабські народи, що становлять по-переважна більшість населення цього регіону. Після досягнення незалежності Сирією, Ліваном і Трансиорданией в районі Близького Сходу залишилася лише одна колонія - Палестина, з 1919 р яв¬лявшаяся підмандатної територією Анг-ща. Палестина була населена змішаним населенням: арабським і єврейським. Євреї жили в Палестині з часів Старого За¬вета, араби - з часу її завоювання арабським Халіфатом в VII ст. н.е. У тече¬ніе багатьох століть Палестина і її столиця Єрусалим були найважливішим історія-ко-релігійним центром: їх вважали «Святий землею» представники трьох мі¬рових релігій - християни, іудеї і му¬сульмане.

Більшість єврейського населення Палестини було за сіоністами, ко ¬ торие організували масову іммігра¬цію євреїв з Європи і США в Палесті¬ну і домагалися створення на її терріто¬ріі єврейської держави Ізраїль. Які прибували до Палестини євреї вважали, що вони повертаються на свою споконвічну «землю предків», але араби, які становлять до другої світової війни більшість

населення Палестини, сприймали їх як небажаних прибульців, виступа¬лі проти організації держави Ізра-іль і вимагали заснувати в Палестині арабська держава.

Організація Об'єднаних Націй, неодноразово обговорювала «палестін¬скій питання», в листопаді 1947 прийняла ре-золюцію про припинення британського мандата на Палестину і створення на її території двох незалежних держав: арабської (площею 11,1 тис. Кв. Км) і єврейського (площею 14 тис. кв. км). «Святі місця» Іерусаліма.предполага¬лось інтернаціоналізувати, забезпечивши вільний доступ до них усіх бажаючих.

Відповідно до резолюції ООН Ве¬лікобрітанія 14 травня 1948 р заявила, що вона відмовляється від мандата на Палесті¬ну. У той же день було проголошено не¬завісімость Ізраїлю, але знаходився в Йорданії арабська легіон почав наступ проти ізраїльтян. Так нача¬лась перша арабо-ізраїльська війна, в якій з арабської сторони найбільш ак-тивно брали участь відмовилися визнати існування Ізраїлю Йорданія, Егі¬пет, Сирія, Ліван, Ірак. У 1949 р війна закінчилася поразкою арабів. У допол¬неніе до відведеної йому резолюцією ООН території Ізраїль зайняв ще 6,7 тис. Кв. км земель в Палестині. Заселяло їх арабське населення в значній частині знайшло притулок в сусідніх арабських країнах. Загальна кількість арабських біженців перевищило 900 тис. Осіб, тоді як чисельність єврейського населення Ізраі¬ля в 1948 р становила лише 717 тис. Че¬ловек. На Близькому Сході виник новий осередок міжнародної напруженості і по-енной небезпеки.

Слідом за державами Близького Вос¬тока розгорнули боротьбу проти колоніза¬торов країни Північної Африки. У 1951 р домоглася незалежності колишня італьян¬ская колонія Лівія. У 1956 р Франція погодилася надати незалежність своїм колишнім протекторатів Північній Африці - Марокко і Тунісу. Інша обста¬новка склалася в іншому североафрікан-ському володінні Франції - Алжирі, де на¬ряду з арабським було численне європейське населення, рішуче ви-ступає проти незалежності. 1 ноября 1954 р прихильники незалежності под¬нялі повстання в гористій частині Алжиру. Французька влада спробували придушити його силою, і в Алжирі почалася нова ко¬лоніальная війна, що тривала майже 8 років.

1. Західна Європа на шляху єднання. Утворення Європейського Союзу.

Ідея про необхідність об’єднання західноєвропейських країн реальних обрисів на початку 1950-х років. Початок процесам інтеграції в Західній Європі поклало підписання (за ініціативою міністра закордонних справ Франції Робера Шумана) 18 квітня 1951 p. ФРН, Францією, Італією та країнами Бенілюксу (Бельгія, Нідерланди та Люксембург). Паризької уго¬ди про створення Європейського об'єднання вугілля та сталі (ЄОВС), яке почало функціонувати у серпні 1952 p. Воно мало на меті утворення спільного ринку продуктів горнорудної промисловості (вугілля, залізної руди, криці й металобрухту). Передбачалося колективне регулюван¬ня обсягів виробництва, рівня цін та інвестиційних програм у цих галузях. Ці країни виходили з того що вугілля та сталь – це такі галузі виробництва, які є основою основ подальшого розвитку важкої промисловості, яка в свою чергу є найважливішою в подальшому розвиткові економіки.

Наступним кроком стало подія 25 березня 1957 році, коли вищезгадані країни утворили ще дві організації: Євроатом та Європейське економічне співтовариство.

Перша організація мала на меті створення спільного ринку сировини та обладнання для атомної енергетики, об'єднан¬ня зусиль в галузі ядерних досліджень.

Метою Європейського Економічного співтовариства (ЄЕС) проголошувалося:

поступова ліквідація обмежень у торгівлі між краї¬нами-учасницями;

ліквідація перешкод для пересування людей, капі¬талів та послуг між державами ЄЕС;

зближення законодавств країн ЄЕС;

розробка принципів узгодженої економічної політики;

спільна політика в галузі транспорту та сільського господарства.

Угоди почали набули чинності з весни 1958 p.

Великобританія не спромоглася очолити інтеграційні процеси в Європі. Тому вона відмовилася від підписання обох договорів (щоправда пізніше це було визнано помилкою). Великобританія зробила спробу протис¬тавити цьому власне альтернативне об'єднання. У червні 1959 p. у Сток¬гольмі на нараді Великобританії, Австрії, Данії, Норвегії, Португалії, Швейцарії та Швеції було ухвалено рішення про створення Європейської асоціації вільної торгівлі (ЄАВТ). 4 січня 1960 p. було укладено договір про створення ЄАВТ, щоправда ця організація не була ефективною. Вже після утворення ЄАВТ стало зрозуміло, що ця організація не стане конкурентом ЄЕС через слабкість країн, що входили до неї. Згодом ЄАВТ перетворилася у структуру яка діяла лише у зовнішньоторговельній сфері, її вплив був дуже незначний. На сьогоднішній день до складу ЄАВТ входять: Швейцарія, Норвегія, Ісландія та Ліхтенштейн.

 Еволюція ЄЕС в 60-80 рр.

 

Наступним кроком у еволюції європейської інтеграції стало 20 липня 1963 року. У столиці Камеруну Єунде підписується Єундська конвенція. В ній було закріплено розширення сфери дії ЄЕС і умови співробітництва  із 26 країнами Африки, більшість з яких складають колонії Франції.

У 1967 році злиття 3-х організацій (Євроатом, Європейське об’єднання вугілля та сталі та ЄЕС) у організацію під єдиним керівництвом ЄЕС, яку стали називати “парасольковою” структурою.

У 1968 році перший етап європейської інтеграції завершується по трьом основним напрямам:

завершується утворення митного союзу ЄЕС, скасовано будь які обмеження на пересування товарів через митниці;

утворюється єдиний ринок сільськогосподарської продукції;

сформовано єдиний механізм координації торговельно-економічної та соціальної політики.

Початком європейського політичного співробітництва можна вважати зустріч на вищому рівні країн-членів ЄЕС в Гаазі у грудні 1969 p.

Наступним кроком європейської інтеграції стало підписанння 22 липня 1972 року угоди між ЄЕС та ЄАВТ про загальноєвропейську зону вільної торгівлі (взаємна торгівля на пільгових умовах), яка діє і сьогодні.

1 січня 1973 року сталося перше розширення ЄЕС: до нього приєднуються Великобританія, Ірландія та Данія (відповідно вони вийшли з ЄАВТ). У 1973 p. Великобританія, Данія та Ірландія стали членами ЄЕС, у 1981 p. членом ЄЕС стала Греція.

Через два роки розширюється сфера діяльності ЄЕС і у третьому світі: у 1975 році була підписана Ломейська конвенція (Того), згідно з якою до сфери дії ЄЕС приєдналося ще 20 країн третього світу Африки та Азії – колишні англійські колонії та домініони.

Наступним кроком стало перетворення ЄЕС у червні 1979 року з суто економічної організації у політично-економічну структуру. Відбулися перші прямі вибори до Європарламенту. Фактично Європарламент існував з самого початку існування ЄЕС, але до цього моменту національні парламенти делегували своїх представників до Європарламенту. Після червня 1979 року громадяни стали безпосередньо обирати своїх представників до Європарламенту.

На середину 80-х років країни-члени ЄЕС прийшли до висновку, що ЄЕС як суто економічна структура вже себе вичерпала і готова поширити свою сферу впливу на всі сфери буття людини (окрім військової).У 1986 році в еволюції ЄЕС відбулася дуже важлива подія, яка заклала підвалини того, що на сьогодні називається Європейським Союзом: 17 лютого 1986 року підписується Єдиний європейський акт, який юридично закріпив функції європейського політичного співробітництва в межах Європейського співтовариства.

Він став першим кроком на шляху до економічного союзу. В ньому мова йшла про уніфікацію більш ніж 300 норм внутрішнього законодавства. Крім того, цей договір привніс такі нововведення:

формалізував Європейське політичне співробітництво, Європейську валютну систему та Європейську раду;

до компетенції ЄС було додано 6 нових галузей: єдиний ринок, валютне співробітництво, соціальна політика, зв’язки, науково-дослідні та дослідно-конструкторські розробки, стандарти захисту навколишнього середовища;

розширено повноваження Європейського парламента: Європейська рада тепер могла подолати вето Європарламенту в питання єдиного ринку лише одностайно;

в Європейській раді було введено принцип голосування простою більшістю, скасовано принцип національного вето в більшості питань стосовно єдиного ринку;

країни-члени погодились приймати спільні принципи та стандарти в різних аспектах, від податків до найму на роботу, від здоров’я до захисту середовища;

було створено Суд першої інстанції для розгляду справ фізичних осіб, організацій та корпорацій.

Було також встановлено термін до 1 січня 1993 року для створення “єдиної Європи”.

У 1986 році також починаються переговори про підписання нового документу, який би інституціоналізував повне об’єднання Європи (ця ідея знайшла втілення у Маастрихтському договорі).

З жовтня 1988 p. ЄС уклав угоди про торгівлю та співробітництво з більшістю цих країн. У деяких випад¬ках, зокрема з Польщею, Угорщиною, Румунією, Болгарією та Чехословаччиною, йшлося про асоційоване членство на шляху до їх вступу до ЄС.

 

 Підписання Маастрихтського договору. Утворення ЄС.

Геополітичні зміни, що відбулися у світі наприкінці 80-х - на початку 90-х pp., поставили Співтовариство перед необхідністю вирішення трьох головних завдань:

забезпечити подальшу участь об'єднаної Німеччини у європейських інтеграційних процесах;

сприяти економічним та політичним реформам в країнах Центральної та Східної Європи;

розробити ефективний механізм співробітництва в галузі зовнішньої політики та політики безпеки.

У 1986 році в еволюції ЄЕС відбувається дуже важлива подія, яка заклала підвалини того, що на сьогодні називається Європейським Союзом: 17 лютого 1986 року підписується Єдиний європейський акт. На середину 80-х років країни-члени ЄЕС прийшли до висновку, що ЄЕС як суто економічна структура вже себе вичерпала і готова поширити свою сферу впливу на всі сфери буття людини (окрім військової). Першим кроком мала стати уніфікація законодавства західноєвропейських країн (що і було зроблено підписанням Єдиного європейського акту). В ньому мова йшла про уніфікацію більш ніж 300 норм внутрішнього законодавства. Було також встановлено термін до 1 січня 1993 року для створення “єдиної Європи”.

У 1986 році також починаються переговори про підписання нового документу, який би інституціоналізував повне об’єднання Європи. 11 грудня 1991 p. керівники держав та урядів два¬надцяти країн-членів ЄЕС зібралися у місті Маастріхт (Голандія). 7 лютого 1992 року у м. Маастрихт було підписано Договір про Європейський Союз. В ньому було закладено концепцію трьох опор ЄС:

1.             інституціональна: 4 наднаціональних органи управління єдиної Європи: Європейська комісія, Європейська Рада, Європарламент та Європейський суд;

2.             єдина зовнішня політика та політика безпеки;

3.             єдина політика в галузі внутрішніх справ.

Текст Маастрихтської угоди складається з двохсот сторінок чималого формату, до яких додано дев'яносто сторінок протоколу та Заключний акт з тридцяти декларацій.

Маастрихтська угода відкрила нову фазу у поглибленні економічної та політичної інтеграції. Відповідно до угоди, ЄЕС було трансформовано у Європейський Союз (ЄС), який мав являти собою єдиний економічний простір без внутрішніх кордонів, в якому будуть забезпечені свобода пересування капіталів, товарів та послуг, а потім і громадян, а також спільна політика в галузі промислового виробництва, сільського господарства й транспорту, охорони навколишнього середовища, у сфері досліджень, енергетики, соціальній політиці, у зовнішній політиці та в галузі безпеки, юстиції та внутрішніх справ. Основні напрями політики визначаються Європейською радою.

Виконання усіх цих угод передбачає розширення прерогатив головних інститутів Європейського Союзу – Ради міністрів, Європейського парламенту, Комісії європейських спільнот, Судової палати. Фінансової палати.

Передбачається, що формування політичного та воєнного союзу буде тривати протягом щонайменше двох десятиріч та не виключає створення єдиного уряду.

З 1 листопада 1993 року Маастрихтський договір набув чинності і замість ЄЕС було утворено Європейський союз.

Через два роки після цієї події (1 січня 1995 року), до ЄС приєднуються 3 країни: Австрія, Фінляндія та Швеція. Велися переговори про вступ до ЄС з Норвегією, однак на референдумі більшість населення Норвегії проголосувала проти. Називають 2 причини цього:

традиційно у скандинавських каїнах соціальні стандарти знаходяться на значно вищому рівні, і вступивши до ЄС країна мала б знизити свій рівень;

Норвегія – єдина країна з 4-х, яким пропонувався вступ, має достатньо ресурсів для власного існування.

З 1 січня 1995 p. ЄС включав 15 країн: Австрія, Бельгія, Великобританія, Німеччина, Греція, Данія, Ірландія, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Португалія, Фінляндія, Франція, Швеція.

 

1. Утворення та діяльність Організації Обєднаних Націй в другій половині ХХ – на початку ХХІ ст.

Організація Об'єднаних Націй - це універсальна міжнародна організація, створена в момент завершення другої світової війни, в умовах розгрому фашизму, завдяки спільній боротьбі країн антигітлерівської коаліції за вирішальної ролі Радянського Союзу. При створенні ООН було враховано негативний досвід Ліги Націй, що існувала у період між двома світовими війнами, були відкинуті ті антидемократичні риси, які характеризували структуру і діяльність Ліги Націй.

Ініціаторами Організації Об'єднаних Націй з'явилися Радянський Союз, Сполучені Штати Америки та Великобританія, причому особливе значення мали зусилля радянської дипломатії. За словами С. Б. Крилова, учасника всіх підготовчих нарад з вироблення Статуту ООН, "місцем народження Організації Об'єднаних Націй з'явилася Москва", так як саме тут, на Московській конференції міністрів закордонних справ СРСР, США і Великобританії, у жовтні 1943 р. була прийнята Декларація по питанню щодо загальної безпеки, що передбачала тісну співпраця Об'єднаних Націй як у веденні війни проти фашизму, так і в забезпечення післявоєнної безпеки. Декларація містила тезу про необхідність установи загальної міжнародної організації для підтримки миру і безпеки, заснованої на принципі суверенної рівності всіх миролюбних держав. Істотне значення в процесі створення ООН мали рішення Тегеранської (листопад-грудень 1943 р.) та Кримської (лютий 1945 р.) конференцій глав урядів СРСР, США і Великобританії.

Статут ООН. Основні положення Статуту були вироблені на конференції представників СРСР, США, Великобританії, а також Китаю, що відбулася в серпні-жовтні 1944 р. у Вашингтоні, в старовинній міській садибі Думбартон-Окс. Тут були визначені назву Організації, структура її Статуту, цілі та принципи, питання правового положення органів і т. д. Але деякі важливі питання (про первісних членів Організації, про процедуру голосування в Раді Безпеки) були врегульовані пізніше на Кримської конференції керівників трьох держав. Остаточний текст Статуту був узгоджений на Конференції Об'єднаних Націй у Сан-Франциско (квітень-червень 1945 р.) за участю представників 50 держав, причому СРСР, США, Великобританія і .Китай виступали як запрошують держави.

Урочиста церемонія підписання Статуту відбулася 26 червня 1945 р. Статут підлягав ратифікації підписали його державами відповідно до їх конституційної процедурою. Ратифікаційні грамоти здавалися на зберігання Уряду США, виконував функцію депозитарію. Передбачалося, що Статут набере чинності після здачі на зберігання ратифікаційних грамот Радянським Союзом, Сполученими Штатами Америки, Великобританією, Китаєм і Францією, тобто державами, отримали статус постійних членів Ради Безпеки і більшістю інших держав, які підписали Статут. Таким днем стало 24 жовтня 1945 р. Дата вступу в силу Статуту ООН вважається днем заснування Організації Об'єднаних Націй і відзначається щорічно як День Об'єднаних Націй.

10 січня 1946 р. в Лондоні у Вестмінстерському палаці, відкрилася перша сесія Генеральної Асамблеї ООН, а через тиждень там же зібрався на перше засідання Рада Безпеки ООН. 1 лютого був обраний перший Генеральний секретар ООН, ним став Трюгве Лі (Норвегія). В подальшому діяльність головних органів Організації (крім Міжнародного Суду) проводилася переважно в її штаб-квартирі в Нью-Йорку. У відповідності зі ст. 1 Статуту Організація Об'єднаних Націй переслідує наступні цілі:

1) підтримувати міжнародний мир і безпеку і з цією метою приймати ефективні колективні заходи для запобігання й усунення загрози миру, а також придушення актів агресії або інших порушень миру і проводити мирними засобами, у згоді з принципами справедливості і міжнародного права, владнання або вирішення міжнародних спорів або ситуацій, які можуть привести до порушення миру; 2) розвивати дружні відносини між націями на основі поваги принципу рівноправності і самовизначення народів, а також вживати інші відповідні заходи для зміцнення загального миру; 3) здійснювати міжнародне співробітництво у вирішенні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного і гуманітарного характеру і в заохоченні і розвитку поваги до прав людини і основних свобод для всіх, без відмінності раси, статі, мови і релігії; 4) бути центром для узгодження дій націй у досягненні цих загальних цілей. Членами Організації Об'єднаних Націй є суверенні держави. За процедурою оформлення членства в Організації розрізняються початкові і знову прийняті члени.

Первісними членами вважаються ті держави, які брали участь в установчій конференції у Сан-Франциско в 1945 р., підписали та ратифікували Статут ООН. За даними на 1 грудня 1997 р. членами ООН є 185 держав.

 

1. Еволюція партійно-політичних систем в країнах Західної Європи і Пн.Америки у повоєнний період.

Після другої світової війни відбулися серйозні із¬мененія в партійно-політичної сісте¬ме багатьох країн Заходу, особливо тих з них, які раніше перебували під гне¬том фашизму або піддавалися фашіст¬ской окупації.

Праві буржуазні партії лібераль¬но-консервативного спрямування, які не прінімав¬шіе участі в Опорі і нерідко співпрацювали з окупантами, були глибоко дискредитовані. Навпаки, різко зріс авторитет таких партій, ко ¬ торие активно брали участь в освободі¬тельной боротьбі і пропонували програми глибокого оновлення суспільства, в першу чергу, комуністів, соціал-демократів і християнських демократів.

Чисельність комуністичних пар¬тій і їх виборців значно увелі¬чілась. Якщо в 1939 р в капіталістіче¬ском світі налічувалося 1 млн. 750 тис. Комуністів, то в 1946 р їх чисельність досягла 3,7 млн. Чоловік. У загальній слож¬ності за комуністів тоді голосувало 14 млн. Виборців. Французька коммуні¬стіческая партія, яка налічувала в 1945 р більше 900 тис. Чоловік, перетворилася на найбільшу політичну партію Франції. Найчисельнішою компар¬тіей капіталістичного світу стала Італійська комуністична партія. У 1945 р в ній перебувало понад 1,7 млн. Че¬ловек. Ніколи раніше комуністи не користувалися таким авторитетом і влія¬ніем.

У 1944-1947 рр. французькі коммуні¬сти знову, як і в період Народного фронту (1936-1938 рр.) увійшли до складу уряду Франції. Крім того, в 1944-1947 рр. комуністи вперше в іс¬торіі увійшли до складу урядів ще 8 капіталістичних країн Європи, в тому числі в уряду Італії та Франції,

а також чотирьох країн Латинської Амері¬кі. 'В Італії і Франції комуністи стали на чолі найбільших общенац-нальних об'єднань профспілок.

У багатьох країнах комуністи ви¬ступалі спільно зі своїми союзниками по руху Опору: соціалі¬стамі, членами профспілок, беспартій¬нимі. В Італії і у Франції коммуні¬сти і соціалісти відновили або знову уклали угоди про спільні дей¬ствіях.

З огляду на реальну історичну об¬становку, комуністи Західної Європи, не відмовляючись від теоретичних положе¬ній марксизму-ленінізму про диктатуру пролетаріату і побудову соціалізму, вже не висували таких вимог в ка¬честве найближчій політичного завдання. Своєю основною метою вони вважали созда¬ніе нової, «передовий» або «прогрессів¬ной» демократії, яка передбачає корінні соціально-економічні та політичні перетворення, в тому числі націоналізацію банків і промишленно¬сті, передачу "землі трудящим, участь робітників в контролі і управлінні перед- підприємствами.

Значним впливом продовжували користуватися соціалісти і соціал-демократи. Після другої світової війни в програми багатьох соціалістичних і соціал-демократичних партій поряд з ідеалами соціалізму були включені вимоги знищення залишків фашіз¬ма, демократизації політичного життя, націоналізації банків і промислово-сті, поліпшення системи соціального страхування та підвищення життєвого рівня трудящих. Соціал-демократи вважали, що соціальні перетворення можна здійснити без революції, шляхом

Крім Італії та Франції комуністи вході¬лі до складу урядів Австрії, Бельгії, Данії, Норвегії, Ісландії, Фінляндії, Люк¬сембурга, Чилі, Куби, Коста-Ріки і Еквадору.

реформ, і тому їх називали соціал-реформістами.

У всіх країнах Західної Європи, за винятком Італії та Франції, соціал-реформістські партії були многочіс¬леннее, ніж комуністичні. Соціалі¬стіческіе, соціал-демократичні та лейбористские партії капіталістичних країн в цілому перевищували комуністів за чисельністю більш ніж в 2 рази, а за кількістю виборців - бо¬лее ніж в 3 рази. Найбільшою з партій соціал-демократичного типу, як і раніше була Лейбористська партія Великобританії, яка налічувала понад 3 млн. Членів і зібрала на виборах 1945 р голоси 12 млн. Виборців. Після другої світової войнььсоціалістіческіе, соціал-демократичні та лейбористские партії брали участь в урядах 12 капіталістичних держав. В Англії, Франції, Бельгії, Швеції, Норвегії вони не раз очолювали уряди.

Як правило, соціал-демократичні партії зберігали тісні зв'язки з проф¬союзамі. Вони очолювали основні профспілкові об'єднання в Англії, Швеції, Норвегії, Бельгії, Австрії, мали значний вплив в профсоюз¬ном русі Італії, Франції, Запад¬ной Німеччини.

Дуже великий вплив придбали християнсько-демократичні партії. Військові лиха, зазвичай сопровож¬дающіеся зростанням релігійних настрое¬ній, участь християн в русі Сопро¬тівленія, обіцянки соціальних реформ залучили до християнських демократів симпатії тих трудящих, які жела¬лі суспільних змін, але не разделя¬лі комуністичних або соціалістіче¬скіх переконань . У післявоєнних про¬граммах християнсько-демократичних партій Італії, Франції, ФРН фігуріро¬валі вимоги проведення аграрної та податкової реформ, введення государст¬венного регулювання економіки, уніч¬тоженія фашизму і панування великого капіталу, розширення демократичних свобод. Одночасно в них засуджувалася класова боротьба і проповідувалося клас¬совое співробітництво в дусі «хрістіан¬ской етики і моралі». Відкидаючи соціа¬лізм і комунізм, вони проголошували

собі за мету створення «християнської ці¬вілізаціі».

Найбільш впливовими християнсько-демократичними партіями були Християнсько-демократична партія Італії (створена в 1943 р), Народно-республіканський рух у Франції • (1944 р), Християнсько-демократичний союз в Західній Німеччині (1946 г.). На перших післявоєнних парламентських ви¬борах за них голосувало 22-24 млн. Ізбі¬рателей. В Італії та ФРН християнсько-демократичні партії в 40-е і 50-е го¬ди незмінно очолювали уряди; у Франції, Бельгії, Голландії, Австрії вони брали участь в урядах, а іно¬гда і очолювали їх. Через християнські профспілки ці партії впливали на частину робітників. Разом з тим, хрістіан¬скіх демократів підтримали і ті верстви населення, які раніше йшли за правими партіями, а після їх краху рас¬сматрівалі християнську демократію як оплот проти комунізму.

Після війни майже всі провідні пар¬тіі країн Західної Європи сприйняли ідеї соціального реформізму. Навіть анг-ською консерватори оголосили, що вони не виступають проти необхідних ре¬форм.

У Сполучених Штатах Америки в рамках традиційної двопартійної сіс¬теми тривала боротьба між неоліт-бераламі і неоконсерваторами. У перші повоєнні роки вплив неолібераль¬них прихильників «нового курсу» Рузвель-та падало. Переважання в правлячих кру¬гах отримав неоконсерватівий блок, со¬стоявшій з правого крила демократичний-ської і Республіканської партій і висту¬павшій за обмеження державного втручання в економіку і соціальні відносини.

Великою своєрідністю відрізнялося по¬ложеніе в Латинській Америці, де частина національної буржуазії і середніх верств населення брала участь в боротьбі проти правлячої олігархії, тісно пов'язаної з іноземним капіталом. У ряді країн Латинської Америки набув широкого поширення націонал-реформізм, прихильники якого визнавали необ-ність соціальних і політичних ре¬форм, виступали за зміцнення націо-

нальної незалежності, але відкидали ре¬волюціонние методи боротьби. Ліве кри¬ло націонал-реформістів вимагало ос-вобожденіе Латинської Америки від засі¬лья американського імперіалізму, а пра¬вое крило, навпаки, стверджувало, що американський імперіалізм є «прогресивним» і тому бажано «гармонійна співпраця» з ним. Нові конституції. У перші после¬военние роки, відмічені підйомом ан¬тіфашістскіх і демократичних сил, в трьох найбільших капіталістичних го¬сударствах - Франції, Італії та Японії-були розроблені нові конституції. У цих конституціях знайшли своє відображення багато демократичних вимоги. Французька Конституції 1946 р восста¬новіла політичні свободи, ліквіді¬рованние під час війни. Італійська Конституція 1947 зафіксувала факт скасування монархії і проголосила республіку. Згідно японської констіту¬ціі 1947 р монархія зберігалася, але ім¬ператор позбавлявся реальної влади і рас¬сматрівался тільки як «символ государ¬ства і єдності народу».

У всіх цих конституціях поряд з політичними свободами (свободи сло¬ва, друку, особистості, релігії, зібрань, асоціацій та ін.) Були записані і соці¬альние права, що представляють первосте¬пенний інтерес для трудящих: право на працю, на відпочинок, на соціальне обеспече¬ніе і освіту.

У 1949 р була прийнята конституція Федеративної Республіки Німеччини. Вона проголосила ФРН «демократичною і соціальною федеративною государст¬вом», але не уточнювала характер обществен¬ного ладу. Конституція містила всі основні політичні свободи з оговор¬кой, що вони не повинні використовуватися для боротьби «проти основ вільного демократичного порядку» або консті¬туціонного ладу. У конституції було записано, що її дія буде поширенням країни на інші частини Німеччини (тобто на НДР) «по їх приєднання» до ФРН.

Всі нові конституції визнавали ра¬венство громадян перед законом, рівність прав чоловіків і жінок, свободу політи-чеський і профспілкової діяльності, пра¬во на страйк. Органи влади формировались шляхом вільних виборів на много¬партійной основі з загальним таємним голосуванням.

Передбачалася можливість огра¬ніченія приватної власності в гро) ських інтересах, в тому числі націонал-i зация джерел сировини, енергії і круп-е під- приємств. Конституції Італії, Франції і ФРН відмовлялися рассматрі¬вать війну як спосіб вирішення между¬народних конфліктів. Конституція Япо-s ванні декларувала відмову «на вічні вре¬мена» від війни як суверенного права нації. Встановлення демократичних i порядків і конституційне закріплення г політичних і соціальних прав громадян створювало сприятливі умови для раз¬вітія суспільства, для боротьби за мир і со¬ціальний прогрес.

1. Основні проблеми «холодної війни» другої половини ХХ ст. Переможці та переможені.

Одним з ініціаторів повороту у зовнішньополітич­ному курсі США був дипломат Джордж Ф.Кеннан. Про­тягом  1945-1946  pp.  він  звернувся  до держдепартаменту США з трьома записками. Найбільш відома з них - так звана «довга телеграма» з Москви від 22 лютого 1946 p.

Головні ідеї Дж.Ф.Кеннана полягали у наступному:

СРСР буде намагатися поширити кордони соціалістичного табору, по-перше, в країнах Централь­ної та Східної Європи, по-друге, через вплив на комуністичні партії Західної Європи, по-третє, буде підтримувати на­ціонально-визвольний рух з метою послаблення там по­зицій західних держав й заповнення «вакууму» сили;

необхідно стримувати комуністичну загрозу. Для цього потрібно, перш за все, інформувати світове співто­вариство відносно реального стану справ у СРСР, про дії тоталітарного режиму;

комуністичні ідеї являють собою загрозу тільки для «хворого суспільства», тому необхідно розробити пози­тивну й конструктивну програму повоєнного світу;

необхідне гуртування країн Заходу для протидії ра­дянській загрозі.

5 березня 1946 p. колишній прем'єр-міністр Великоб­ританії У.Черчілль у присутності президента США Г.Трумена виступив з промовою у м. Фултон. Він стверджував, що почалася епоха проти­стояння двох систем: демократичної й тоталітарної. Замість фашизму виник новий ворог - комуністичний то­талітаризм, який несе загрозу світу. СРСР перегородив Європу «залізною завісою», створивши собі сфери впли­ву у Центральній та Східній Європі. Він використовує для розширення сфери своєї експансії «п'яту колону», тобто комуністичні партії. Радянському Союзу повинна проти­стояти асоціація англомовних народів, США мають взя­ти на себе основний тягар боротьби з комунізмом, а Великобританія стане ланкою, що пов'яже Північну Аме­рику, західноєвропейські держави, британські колонії та домініони.

Й.В.Сталін оцінив промову У.Черчілля як заклик до війни проти СРСР. Проте й радянські лідери зробили чи­мало для розпалювання вогнища «холодної війни».

9 лютого 1945 p. Й.В.Сталін виступив з промовою перед виборцями. Він, зокрема, стверджував, що внутрішні конфлікти капіталізму неминуче призведуть до нових війн. А ці війни, у свою чергу, послаблюють капіта­лістичну систему, прискорюють її неминучий крах внас­лідок соціалістичних революцій.

У квітні 1945 p. різкий конфронтаційний виступ міністра закордонних справ СРСР В.М.Молотова під час установчої конференції 00Н у Сан-Франциско отримав назву «першого пострілу у «холодній війні».

 «Доктрина Трумена».

Зовнішня політика США по­воєнних років базувалася на так званій доктрині «стри­мування» Радянського Союзу.

Доктрину «стримування» вперше було впровадже­но у Східному Середземномор'ї. Великобританія підтри­мувала Грецію, де місцеві комуністи загрожували монархічному уряду громадянською війною, й Туреччи­ну, від якої СРСР домагався спільного контролю над протоками Босфор й Дарданелли. У 1947 p. британський уряд повідомив американському, що він не в змозі допомагати Греції та Туреччині. Президент Г.Трумен сподівав­ся, що конгрес проголосує за допомогу Греції й Туреччині у розмірі 400 млн. дол. 12 березня 1947 p. президент Г.Трумен виступив на спільному засіданні обох палат американського конгресу. Посилаючись на «комуністичну загрозу» Греції й Туреччини, Г.Трумен зак­ликав конгрес в інтересах «національної безпеки США» асигнувати до 30 квітня 1948 p. 400 млн. дол. для надан­ня допомоги урядам Греції й Туреччини. Він, зокрема, зазначив: «Я вважаю, що Сполучені Штати повинні про­водити політику підтримки вільних народів, які чинять опір спробам захопити владу збройними меншинами або тис­ку ззовні».

Отже, «доктрина Трумена» мала два аспекти:

1. регіо­нальний - передбачав американську допомогу Греції й Туреччині.
2. глобальний. Глобальний ас­пект, тобто сутність американської доктрини, передбачав, що США беруть на себе відповідальність за усі країни, які знаходяться під загрозою комунізму. США будуть захища­ти їх шляхом надання як економічної, так і військово-полі­тичної допомоги.

Г.Трумен підкреслював, що за останні місяці тоталітарні режими утвердилися в ряді держав, а економічна підтримка дозволить забезпечити національ­ну незалежність та побудувати справді вільний світ.

Ця програма заклала підвалини закону від 15 трав­ня 1947 p., згідно з яким були укладені американо-грецькі та американо-турецькі угоди, які визначали умови аме­риканської допомоги Греції й Туреччині.

Отже, це було народження «доктрини Трумена». США вперше проголосили, що їх інтереси вимагають «стримування» СРСР, а ситуація, що склалася навколо Греції й Туреччини, загрожує безпеці США.

«План Маршала».

Друга світова війна підірвала економіку всієї Європи. На 25% впав європейський ВВП, зростало безробіття та відчувався сильний брак інвестицій. Через це, і через ряд політичних міркувань, США почало розробляти план економічної допомоги Європі.

- 5 червня 1947 p. державний секретар США Дж. Маршал виступив з промовою у Гарвардському універси­теті з нагоди присвоєння йому ступеня доктора права. Він сформулював основні положення комплексу еконо­мічних та політичних заходів щодо здійснення реконст­рукції в Європі, що здобули назву «плану Маршала». Отже, його мета - відродження справно функціонуючої економіки, що дозволила б створити такі політичні та соціальні умови, за яких могли б функціонувати інститу­ти «вільного суспільства», а також залучення Західної Німеччини до Західного блоку й зменшення радянсько­го впливу в Європі. Для цього потрібна додаткова допо­мога Західній Європі, що повинна здійснюватися крупномасштабно.

З 27 червня по 2 липня 1947 p. у Парижі відбулася нарада за участю Франції, Великобританії та СРСР. СРСР відмовився від участі у «плані Маршала». Після цього він почав вимагати цього ж від своїх союзників. Усі східноєвропейські країни підтримали СРСР, проблема виникла тільки з Чехословаччиною, яку все ж таки вдалося переконати під тиском СРСР.

Відкинувши американський план, Радянський Союз втратив свою популярність серед населення європейських країн, тому що виявився супротивником стабілізації ситуації у цих країнах. Комуністи країн За­хідної Європи, відмовившись від «плану Маршала» виглядали «ворогами» національних інтересів своїх країн, що дало поштовх антирадянській кампанії. Після цього не могло йти й мови про їх перебування в урядах Західної Європи.

Західна Європа одержала близько 17 млрд. доларів і стала економічно незалежною від США. Невдовзі Західна Європа почала конкурувати зі Сполученими Штатами на світових ринках, помітно підвищився життєвий рівень більшості західноєвропейського населення.

Фактично розкол Європи у відношенні до «плану Маршала» став початком «холодної війни», розподілу світу на сфери впливу, протистояння СРСР та США. Створена прорадянська Рада економічної взаємодопомоги мала значно менш скромні економічні можливості і значною мірою такий хід подій обумовив економічне розшарування Західної і Східної Європи.

 Підготовка та укладення Північно-Атлантичного договору.

Перед загрозою нового протистояння життєво важливими для Західної Європи стали гарантії безпеки. Логіка конфронтації підказувала, що шукати їх слід не в загальноєвропейській системі, а в межах західного табору. Така система мала забезпечити недоторканність держав Західної Європи насамперед за рахунок зміцнення військового потенціалу. Центром вій­ськової інтеграції Західної Європи стала Великобританія. Роз'єднана Німеччина та слабка Франція не сприймалися в Лондоні як гарантія проти поширення комунізму, тому для досягнення цієї мети необхідна була консолідація зусиль усіх держав Західної Європи та узгодження їхніх дій зі США. Великобританія відводила для себе роль сполуч­ної ланки між США і Європою.

Першим кроком до консолідації стало підписання 4 березня 1947 р. у Дюнкерку англо-французького Договору про союз та взаємну допомогу строком на 50 років. Його основною метою декларувалося «запобігання новій аг­ресії з боку Німеччини».

Великобританія закликала до розширення коаліції. 22 січня 1948 р. англійський міністр закордонних справ Е. Бевін у своєму виступі перед палатою громад запропо­нував створити Західний союз європейських держав. Ця ініціатива дістала підтримку США. В березні 1948 р. в Брюсселі  розпочалася  конференція  представників Великобританії, Франції, Бельгії, Голландії та Люксем­бургу. 17 березня 1948 р. вони підписали Договір про економічне, соціальне й культурне співробітництво та ко­лективну самооборону.

Цей договір дістав назву «Брюс­сельський пакт».

Строк його дії також становив 50 років, а метою знову декларувалася протидія «відновленню агресивної політики Німеччини». До речі, основним питанням порядку денного конференції була проблема утворення західнонімецької держави та майбутньої її ін­теграції до європейських військових угруповань. Укла­дення «Брюссельського пакту» певною мірою вгамувало побоювання Франції та країн Бенілюксу щодо німецько­го реваншизму.

Згідно з договором формувалися консультативна рада міністрів закордонних справ, військовий комітет мі­ністрів оборони та військовий штаб. На початку жовтня 1948 р. була створена військова організація Західного союзу. Реалізуючи свої плани розбудови системи безпеки в Європі, Великобританія у квітні 1948 р. провела таємні переговори зі Сполученими Штатами та Канадою щодо створення трьома державами Північноатлантичного сою­зу. За задумом Лондона, цей союз мав доповнити За­хідний у загальній системі безпеки та надати Англії «ядерні гарантії» безпеки. Сполучені Штати підтримали дії європейських союзників щодо військової інтеграції й були готові приєднатися до цього процесу.

11 червня 1948 р. сенат США ухвалив резолюцію № 239 — «резолюцію Ванденберга».

Ця резолюція означа­ла офіційну відмову Вашингтона від практики неприєд­нання до військово-політичних об'єднань за межами Західної півкулі в мирний час. Прийняття «резолюції Ванденберга» дало США змогу безпосередньо очолити процес створення військово-політичних блоків у всьому світі, і насамперед у Європі, б липня 1948 р. розпочалися ініційовані США таємні переговори між Сполученими Штатами, Канадою та членами Західного союзу. Темою переговорів стала «оборона Атлантичного регіону». Вже наприкінці 1948 р. одночасно з роботою над текстом май­бутнього договору США провадили консультації ще з сьома країнами Західної Європи: Італією, Данією, Іс­ландією, Норвегією, Португалією, Ірландією та Швецією. Лише останні дві відхилили пропозицію північноамери­канського партнера. Всі інші дали принципову згоду приєднатися до майбутнього блоку.

4 квітня 1949 р. Північноатлантичний пакт підписали у Вашингтоні пред­ставники Бельгії, Великобританії, Данії, Ісландії, Італії, Канади, Люксембургу, Нідерландів, Норвегії, Португалії, США та Франції.

З серпня того ж року договір набрав чинності. З метою підтримки атлантичної інтеграції в жовтні 1949 р. сенат США затвердив закон «Про взаємну військову допомогу». Вже в січні 1950 р. згідно з цим законом США уклали вісім двосторонніх угод із за­хідноєвропейськими членами НАТО про фінансову допо­могу у військовій сфері. В 1951 р., керуючись законом, конгрес затвердив суму асигнувань — 9,5 млрд доларів — для кредитування закупок військової техніки та облад­нання членами НАТО.

Наступним кроком у посиленні співпраці в межах НАТО стало підписання членами альянсу 19 липня 1951р. конвенції «Про статус збройних сил країн—учасниць НАТО».

Згідно з її положеннями США одержували право утримувати в Європі військові бази, збройні сили альянсу могли розташовуватися на території інших країн—членів НАТО, в обох випадках іноземні збройні сили фактично користувалися правом екстериторіальності. Але йшлося не лише про формальне об'єднання держав Західної Єв­ропи, а й про перетворення нових атлантичних зв'язків на справжню запоруку недоторканності, тобто формуван­ня ефективного військового утворення. А досягти цього було неможливо без участі Західної Німеччини. Проте, перспектива ремілітаризації ФРН викликала занепо­коєння не лише на Сході, але й на Заході континенту.

Створення ОВД.

Негайно після підписання Паризького договору 29 листопада – 2 грудня 1954р. СРСР організував у Москві конференцію з Європейської безпеки, на яку були запрошені також 3 найбільші західні країни. Та, оскільки ті відмовилися, то у конференції взяли участь лише країни народної демократії, у тому числі і Східна Німеччина. Щойно у травні 1955 року стало відомо про ратифікацію Лондонського та Паризького  договорів , СРСР негайно, 7 травня розірвав англо-радянську (1942р) та франко-радянську (1944) угоди.

Потім у Варшаві з 11 по 14 травня  1955 року відбулася конференція східного блоку. Вона закінчилася підписанням 14 травня  договору про дружбу, співпрацю та взаємну допомогу 8 країн ( СРСР, Польща, Чехословаччина, Східна Німеччина, Румунія, Болгарія, Албанія, Угорщина).  Цей договір фактично копіював Атлантичний пакт. Його стаття 5 передбачала організацію єдиного командування на чолі з радянським маршалом Конєвим. Можливість участі НДР у єдиному командуванні мало розглядатися пізніше. Варшавський договір, нічого не змінивши у стані східного військового блоку, надав йому більш наочного вигляду.

Варшавський пакт не змінював радикаль­но ситуацію в Європі, бо на момент його укладення СРСР уже підписав двосторонні договори з країнами Східної Європи. Крім того, пакт не мав агресивного ха­рактеру, бо не виключав можливості поліпшення від­носин країн-членів й Заходом, декларував недоторкан­ність суверенітету держав-учасниць. Задля поліпшення ситуації на переговорах з німецької проблеми підпоряд­кування НДР єдиному командуванню відстрочувалося. Ще до укладення Варшавського договору, 15 травня 1955 р., СРСР підписав мирну угоду з Австрією, зобов'я­завшись вивести свої війська з її території. Отже, утво­рення Варшавського блоку не мало практичного значен­ня, а було ще одним актом залякування, який органічно укладався в картину конфронтації Заходу й Сходу протя­гом усієї «холодної війни».

З утворенням ОВД було завершено процес кон­солідації союзників обох наддержав, залучення їх до участі в глобальній конфронтації та легалізації нових союзницьких відносин у політичній, військовій та еко­номічній сферах. Блокова біполярність ставала реальністю.

 

1. Перехід до «постсучасного» суспільства нового типу: гуманізація та демократизація.

У другій половині XX ст. — із 70-х років на Заході та з 90-х років у постсоціалістичних країнах — починається інтенсивний перехід до суспільства нового типу, яке визначається деякими вченими як "постсучасне". Цей перехід пов'язаний зі зміною матеріальних і духовних засад розвитку сучасної цивілізації. Потужний імпульс цьому процесові надав постіндустріальний етап науково-технічної революції.

Суспільство нового типу становить собою досить складне явище, виявити в якому домінування певних процесів не так просто. Проте сучасний світовий розвиток уже засвідчує деяку усталеність окремих тенденцій. На якісно-інноваційний характер постсучасного суспільства, що є основою для розуміння майбутнього людської цивілізації, вирішальним чином впливають п'ять основних інтег-ральних особливостей, які становлять своєрідну "пентаграму" постсучасного розвитку: децентралізація, гуманізація, демократизація, інформатизація та індивідуалізація.

Гуманізація суспільства. Ця постсучасна тенденція полягає у поступовому поверненні до цінностей гуманізму на принципово нових засадах. Крізь призму гуманізації в умовах сьогодення на прикладі розвинених країн можна говорити про небувале досі зближення матеріального і духовного рушіїв людського розвитку. Так, з розвитком нової технологічної структури виробництва, із впровадженням автоматизованих систем, електроніки, інформатики змінюється характер суспільного виробництва.

Постіндустріальне виробництво орієнтується в бік задоволення індивідуальних потреб споживача, дестандартизації, виробництва продукції малими серіями, формування середніх і малих еко-номічних структур. Водночас формується новий тип працівника. Домінуючою поступово стає інтелектуальна, творча праця людини. Це, у свою чергу, сприяє подоланню індустріальних форм відчуження людини, зумовлює визнання людської особистості основним багатством суспільства. Отже, зміни, що відбуваються в постіндустріаль-ному суспільстві, спричиняють глибоку інтеграцію сфер матеріального й духовного виробництва, їх органічне поєднання у структурну цілісність, сприяють забезпеченню потреб не тільки фізіологічних, а й вищого порядку, які зумовлюють всебічний розвиток особи.

В умовах постіндустріалізації зародилась і розвивається тенденція до максимального використання наукових здобутків і до значного підвищення рівня освіти. Уже в 60-х роках деякі дослідники звертали увагу на необхідність у процесі модернізації суспільства пріоритетного розвитку сфери освіти, розглядаючи її як запоруку прискорення процесу вдосконалення людського потенціалу. Така позиція означала відмову від прагнення звести модернізацію до техніко-економічних нововведень.

За нинішніх умов теоретичні знання і рівень освіти розглядаються як джерело інновацій, в тому числі як удосконалення соціального і політико-правового простору. Все це пов'язане не лише зі зміною характеру виробництва, а й зі зростанням ступеня залежності суспільства від фундаментальних соціально-гуманітарних наукових досліджень та політики їх реалізації.

Наука за багатьма параметрами виявилась неготовою до нових функцій у суспільстві. Це зумовлено розчаруванням у її прогностичних можливостях та тенденцією до відродження містики і міфотвор-чості, релігійно-сектантської експансії, що призводить до нав'язування одномірного світогляду, продукування нетерпимості, вторгнення у свідомість підлітків та ін. Зазначене явище — характерна ознака будь-якого цивілізаційного зламу і, на думку Ю. Яковця, є тимчасовим. Упродовж двох-трьох десятиліть ситуація може кардинально змінитись. Є всі підстави очікувати виникнення із непевної ситуації нерівномірно-закономірних змін грандіозної наукової революції, яка створить оновлену картину світу і виведе науку на позиції "лідера", відкриє для неї можливість стати наріжним каменем постіндустріаль-ної цивілізації.

В умовах постсучасності не тільки зростає значення освіти, а й змінюються її зміст, форми і методи. Освіта стає безперервним процесом, що супроводжує людину упродовж усього життя, забезпечує постійне оновлення та иоповнення знань і умінь. Вузькофахова орієнтація в здобутті знань змінюється широкою гуманітаризацією освіти. Перехід до принципово нових тенденцій у розвитку освіти розпочався насамперед у розвинених країнах внаслідок кризи системи набуття знань, орієнтованої на попередню соціально-політичну структуру суспільства. Проте якісні зміни в суспільному розвитку спричинили неадекватність попередніх знань і навичок новим обставинам, виявили функціональну неграмотність і професійну некомпетентність, падіння ефективності виробництва у більшості країн світу, в тому числі в Україні.

Гуманізація наприкінці XX ст. виходить далеко за межі освітньо-виховного процесу. Вона вбирає в себе елементи нової етики, що розглядають суспільство як осереддя для гармонійного поєднання людини і колективу, суспільних та політичних інститутів. Важливим елементом такої гармонізації суспільства є гуманізація діяльності бюрократії, державної адміністрації. Світова практика в цьому питанні демонструє багатоступеневий механізм створення комплексної гуманізованої системи відбору, підготовки та освіти представників бюрократії.

Пострадянські країни, які відстали від демократичних стандартів розв'язання проблеми рекрутування бюрократії, у 90-х роках інтенсивно надолужують втрачене, оскільки від вирішення цієї проблеми залежить ефективність функціонування виконавчої влади, політичної системи в цілому. Разом із спонтанними процесами набуття істеблішментом юридичної, політологічної підготовки, оволодіння новими інформаційними технологіями одним із засобів прискорення гуманізації нової еліти, усіх представників владно-бюрократичних структур могла б бути в перехідних суспільствах певна згода щодо гуманістичних принципів політики, прийнята основними політичними силами.

Важливою тенденцією постсучасного розвитку є подолання в розвинених країнах Європи вестернізованого світосприйняття через призму масової культури. Досягнення матеріального добробуту підштовхнуло розвинені суспільства до пошуку постматеріальних цінностей, зокрема відродження масового інтересу до високої культури — кращих зразків живопису, театру, музики, балету. Антикультура ж поступово відступає на задній план разом з індустріально-матеріальною експансією.

Демократизація суспільства. Значна частина політичних сил посттоталітарних країн ототожнює її з рухом у бік реалізації ідеї безпосередньої демократії — проблеми, яка набула особливого розвитку і дискусійного характеру в західних політологічних концепціях, починаючи з 60-х роках XX ст. її прихильники акцентують увагу на позитивних стереотипах, до яких відносять:

 

•  вплив означеного різновиду демократії на всебічну демократизацію суспільства, соціальну емансипацію і самореалізацію особистості;

•  ширші можливості, порівняно з представницькими інститутами, для вираження інтересів і волі народу;

•  забезпечення стійкої легітимації влади, подолання політичного відчуження громадян і, як наслідок, зростання стабільності політичної системи та ефективності управління;

•  забезпечення контролю над політичними інститутами і посадовими особами, подолання зловживань владою, відриву правлячої еліти від народу, бюрократизації чиновництва.

Противники безпосередньої демократії вказують на її негативні сторони і слабкі місця, а саме:

•  низька ефективність і безконтрольність політичних рішень внаслідок прийняття їх широким загалом;

•  постійна небезпека виникнення тоталітаризму або популістського авторитаризму, пов'язана з властивою масам схильністю до ідеологічного диктату, й ущемлення свободи в ім'я рівності;

•  складність і дорожнеча практичного здійснення прямого народовладдя;

•  неможливість залучити більшість громадян до систематичної участі в управлінні без примусу внаслідок небажання значної частини населення займатися політикою.

Відхід від ототожнення сучасного процесу демократизації з різноманітними проявами і варіантами втілення безпосередньої демократії пов'язаний з тим, що на розвиток процесу демократизації суспільства на сучасному етапі існування людської цивілізації визначальний вплив мають такі чинники:

•  втрата привабливості й делегітимація авторитаризму як моделі національно-державного розвитку внаслідок виявлення його економічної неефективності як інструменту модернізації суспільства;

•  глобалізація територіального поширення сучасної демократичної хвилі й масове зростання у світі привабливості демократичних моделей та зразків політичної поведінки внаслідок культурних впливів, що походять від західної цивілізації;

•  наявність міжнародно-правових стандартів, а також специфічних універсальних чинників (високий рівень індустріального, економічного розвитку, урбанізації; розвиненість масових ко-мунікацій; наявність ринкової, конкурентної економіки; соціальний плюралізм; масовий характер освіти), які підтримують демократичні імпульси в різних країнах.

Сучасна демократизація суспільства поєднує в собі класичні риси демократичного розвитку та особливості, що випливають з характеру плюралістичного постмодерного суспільства. Найбільш відповідним йому є розуміння демократії як "поліархії" (від гр. polys — багато та arche — влада, джерело, засада; дослівно багатовладність, багатоза-садність). Зазначений термін запровадили у сучасну політичну науку 1953 р. американські політологи Р. Даль і Т. Ліндблом, виходячи з наявної розбіжності нормативного та реально-інституційного понять демократії. Сучасними вченими, які сприйняли і розвивають запропоноване поняття, екстраполюючи його на постсучасне суспільство, поліархія розглядається як політичний порядок, який характеризується розподілом та розосередженням влади між ЇЇ різними центрами та носіями.

В умовах постмодернізації зазначене поняття, на відміну від класичного тлумачення демократії, дає змогу залучати до сучасної теорії демократії нові політичні аспекти та феномени, що постають з Динамічного розвитку постмодерного суспільства: ідейний та організаційний плюралізм, співвідношення вертикального і горизонтального вимірів демократичної політики, конфліктогенні чинники і Рушії постмодернізаційного процесу та ін.

1. Повоєнне економічне зростання в країнах Європи і США (1945-1960-ті рр). Соціальна структура суспільства.

Перші повоєнні роки для переважної більшості розвинених країн характеризувалися кризовим станом, тривалість і ступінь якого визначалася втратами, понесеними кожної з них в ході світової війни, а також рівнем мілітаризації господарства. Найбільш відчутними були втрати країн, які зазнали поразки у війні, - Німеччині, Італії, Японії, господарське життя яких була повністю дезорганізована. Війна істотно вплинула і на економіку країн-переможців - Великобританії і Франції, які пережили тривалий конверсійний криза. Єдиною країною світу, яка за роки війни зуміла не тільки уникнути великих втрат, але і збільшити національний дохід в 2 рази, були США. У перші повоєнні роки США опинилися в стані абсолютного економічного лідера, що надавало вирішальний вплив на розвиток світового господарства та політики.

Після війни в провідних країнах остаточно оформилася система державного регулювання господарства, що виникла в роки Великого кризи (1929-1933 рр..) і отримала розвиток в період війни. Теоретичною основою нового світового економічного порядку стало вчення Дж. М. Кейнса. Його ідеї про необхідність державного втручання в економіку для забезпечення перерозподілу доходів за допомогою емісійної та податкової політики в інтересах соціальної справедливості і антикризового регулювання займали домінуючі позиції в господарських програмах західних держав у 1950-1960-ті рр. Розвиток системи державного втручання та створення моделі змішаної економіки здійснювалися на основі подальшої інституціалізації національних господарств і системи світових економічних відносин. Пріоритетними завданнями, що стояли перед змішаною економікою, були: забезпечення оптимального рівня зайнятості, повне використання виробничих потужностей; стабілізація цін; паралельне зростання заробітної плати та продуктивності праці; рівновага платіжного балансу.

Важливим напрямом економічної політики держав став контроль над інвестиційним процесом, що дозволяло знизити ризики і нейтралізувати їх небажані наслідки. Держава гарантувала розвиток технічного і технологічного прогресу, фінансуючи фундаментальні і прикладні дослідження, здійснювало структурну перебудову економіки для забезпечення стійких і високих темпів росту в довгостроковій перспективі. Найважливішим завданням держави було розвиток соціальної сфери.

У процесі розвитку змішаної економіки сформувалися два варіанти економічного розвитку - этатистский і ліберальний.

Этатистский (від фр. etat - держава) варіант змішаної економіки передбачає активне втручання держави в господарське життя не тільки непрямими, але і прямими методами. У цьому випадку держава часто виступає в ролі підприємця.

Ліберальний (від лат. liberalis - вільний) варіант змішаної економіки, передбачає втручання держави на основі переважно традиційних непрямих методів. Національні моделі спиралися на історичні традиції, досвід, досягнутий рівень і своєрідність соціально-економічного розвитку країни.

До этатистскому варіанту можна віднести французьку, англійську, японську моделі, до ліберальної - американську та німецьку. У малих країнах Європи (Швеція, Австрія, Бельгія, Нідерланди) сформувався своєрідний варіант змішаної економіки, що базується на принципі трипартизму: вироблення та узгодження найважливіших господарських рішень на основі консультацій представників держави, підприємців і профспілок.

Друга світова війна значно погіршила соціально-економічне становище країн Західної Європи, війна зруйнувала промисловість та сільське господарство, розпочалась гіперінфляція. Велика Британія та Німеччина, які були гегемонами в Європі переживали чи не найважчі роки в своїй історії. Політичний центр перемістився до США, які тепер стали основним донором економічного розвитку Західної Європи та політичним гарантом територіальної цілісності країн Західної Європи. Ключова роль у відбудові економіки країн Західної Європи відіграв план Маршалла.. Його особливістю було те, що США надавали гроші європейцям, але право вибору проектів для фінансування та їх менеджмент залишалися за самими європейцями. Остаточно план Маршалла було затверджено 3 квітня 1948 р. Конгресом США. СРСР та його сателіти відмовились від економічної допомоги США.

Завдяки економічній підтримці США було взято під контроль інфляцію та відновлено довіру до національних валют. Також було усунено торгівельні бар’єри і звільнено Європу від залежності.

Після закінчення війни американська економіка одержала нові імпульси зростання: зріс попит на товари масового споживання всередині країни, а за кордоном -на американські продовольчі товари. Як і раніше, випереджаючими темпами зростала промисловість Півдня і Заходу США. Продуктивність праці у США була незрівнянно вищою, ніж в інших розвинутих країнах.

З середини 50-х років настала доба науково-технічної революції (НТР). Саме Сполучені Штати стали першою у світі країною, де НТР почалася й розгорнулася. В цьому вирішальну роль відіграли такі чинники, як військово-економічне протистояння наддержав, посилення конкурентної боротьби на світових ринках, де Америку стали тіснити західноєвропейські країни, а пізніше і Японія. У небачених досі масштабах розширився фронт наукових досліджень, набагато зросли капіталовкладення в економіку. Відмітними рисами НТР стали автоматизація виробництва, впровадження електронно-обчислювальних машин (комп'ютерів). НТР оновила весь виробничий апарат, піднесла його на новий рівень.

Характерною рисою соціально-економічного розвитку НТР в 50-ті роки була помітна зміна структури робочої сили: зменшувалося число робітників на виробництві („біля верстата") і збільшувалася категорія трудящих, безпосередньо не пов'язаних з виробництвом (сфера послуг тощо). У 1956 р. ці два загони кількісно зрівнялись, але процес тривав далі. Крім того, майже на третину скоротилася кількість сільськогосподарських ферм за рахунок їх укрупнення, зменшилося й сільське населення. Все це було свідченням прогресу продуктивних сил.

Рівень безробіття та інфляції в 50-ті роки був порівняно невисоким. Постійно зростали доходи населення. Наприклад, середня зарплата у США перевищувала заробітки британських чи західно-німецьких робітників утричі.

Однак американська економіка (як і господарство країн Заходу в цілому) зберігала риси циклічного розвитку, про що свідчили економічні спади 1948-1949, 1953-1954, 1957-1958 і 1960-1961 рр., хоча вони були нетривалими і неглибокими. Разом з тим звертає на себе увагу та обставина, що темпи розвитку американської промисловості у 50-ті роки були нижчими, ніж в інших розвинутих країнах (за винятком Великої Британії). Не останню роль у відставанні США за цим показником відігравав високий рівень заробітної плати робітників і службовців, що збільшувало собівартість американських товарів, а отже, знижувало рентабельність виробництва. Як наслідок, частка США у світовому промисловому виробництві (без країн комуністичного блоку) зменшилася з 62 % у 1946 р. до 45 % у 1960 р.

Форми і методи державного регулювання. У післявоєнний період втручання держави в економіку і соціальні відносини, яке в довоен-

; ний період носило надзвичайний харак¬тер і здійснювалося головним чином в періоди криз і воєн, стало постійного-ним елементом функціонування капі¬талістіческого відтворення. соці

t ально-економічна система, яка поєднувала ринкову економіку з державним регулюванням, яку марксисти на-

[Називали державно-монополістичного

i ного капіталізмом, а сучасні ви-

[Слідчі пропонують називати госу¬дарственно-корпоративно-конкурентним капіталізмом, утвердилася в країнах За-

: Пада.

Ступінь і форми державного ре-

[Вання в різних країнах були розроблені

i особистими. У деяких країнах Західної Європи після війни провели часткову

i націоналізацію промисловості і бан¬ков. Найбільшого розмаху вона набула у Франції, Англії та Австрії. Націоналі¬заціі банків і промисловості в цих країнах домагалися ліві сили, стремів-

i шиеся таким чином відкрити шлях соці¬альному прогресу. У той же час за на¬ціоналізацію виступали і деякі кола буржуазії, які вважали, що держава

ственное керівництво економікою може позбавити їх країни від економічних криз і соціальних потрясінь. В Англії, Австрії і Франції в государст¬венную власність перейшли великі банки і страхові компанії, вугільна і сталеливарна промисловість, проіз¬водство електроенергії і газу, частина транспорту і засобів зв'язку, окремі підприємства автомобільної та авіаціон¬ной промисловості. У порівнянні з довоєнним рівнем значно увеличи-лась частка національного доходу, перерас¬пределяемая через державний бюд¬жет і систему соціального страхування. Подекуди, наприклад у Франції, були соз¬дани органи державного планіро¬ванія і розроблені плани економіч-ського розвитку, що носили рекомендатель¬ний характер і діяли в умовах ринкової економіки.

В кінцевому підсумку часткова націона¬лізація, проведена в ряді країн Запад¬ной Європи, привела до розширення дер-жавного сектора і створення «сме¬шанной економіки», що поєднує госу¬дарственную і приватну власність на засоби виробництва.

У Сполучених Штатах Америки, де позиції приватного підприємництва були значно міцніше, ніж в Європі, націоналізація не проводилася, і госу¬дарственная власність була невелика. Вона включала, переважно, дороги, порти, аеродроми і т.п. У повоєнний час у власності держави оста¬лісь лише деякі підприємства, вироб-водили військову продукцію, і некото¬рие енергетичні системи. Государст¬венние, капіталовкладення в амерікан¬скую промисловість не перевищували 4%.

Державне регулювання аме¬ріканской економіки здійснювалося переважно непрямими методами: пу¬тем перерозподілу національного доходу через бюджет, за допомогою госу¬дарственних контрактів, замовлень і заку¬пок, кредитної та податкової політики. Важливу роль відігравала створена ще в 1913р. Напівдержавна банківська організація - Федеральна резервна сіс¬тема, яка розпоряджалася кредитом і визначала ставки облікового відсотка. Через Федеральну резервну систему

уряд міг впливати на кредітова¬ніе приватних підприємств і, следователь¬но, на все розвиток економіки.

У Західній Німеччині і в Японії, де були скасовані встановлені під час війни форми військово-бюрократичного регулювання економіки, держава контролювала частину банків і участвова¬ло в підприємствах зі змішаним (дер-дарчим і приватним) капіталом, а також впливало на розвиток економіки через бюджет . В економіці ФРН панувала концепція «соціального ринкового хо¬зяйства», яка передбачала огранічен¬ное втручання держави в еконо¬міку і надання соціальних гаран¬тій малозабезпеченим верствам населення.

Таким чином, в післявоєнні роки в різних країнах складалися дві основ¬ние форми державного регулірова¬нія: одна - з більшою чи меншою степе¬нью прямого втручання держави в економіку (у Франції, Великобританії, Австрії), інша - з переважанням кос¬венних методів регулювання, головним чином через урядові замовлення, бюджет, податки і кредит (в США і ФРН).

Особливий характер носило государст¬венное регулювання в Латинській Аме¬ріке, де ключові позиції в економіці займали іноземні монополії, а складання місцевого монополістіческо¬го капіталізму почалося лише в некото¬рих найбільш розвинених державах. Створений в ряді країн Латинської Аме¬рікі (Аргентина, Мексика, Бразилія та ін.) Державний сектор економіки, а також вживаються цими країнами заходи державного стимулювання та контролю над економікою часто були на¬правлени проти переважання іностран¬ного капіталу.

«Економічне диво». Завдяки го¬сударственному стимулювання еконо¬мікі, великим державним і част¬ним інвестицій, стрімко разві¬вавшейся науково-технічної революції економічний розвиток США, країн За¬падной Європи і Японії значно прискорився. Їх економіка вступила в по¬вишательную фазу так званих «довгих хвиль» або «великих циклів» Кондратьєва, які, відповідно до теорії російського економіста Н.Д. Кондратьєва,

діють тривалий час і определя¬ются якісними змінами в хо¬зяйственной життя.

До середини 50-х років обсяг промиш¬ленного виробництва в Західній Європі і в Японії збільшився на 60-70% в порівнянні з довоєнним. Обсяг сельско¬хозяйственного виробництва на 20-30% перевершив довоєнний рівень. Наукові відкриття та винаходи дали потужний імпульс розвитку промисловості. Поя¬вілісь нові галузі, в тому числі атом¬ная і ракетна промисловість, проіз¬водство напівпровідників, особливо чистих речовин, жароміцних, надлегких і надміцних сплавів і т.п. Були глибоко перетворені багато інших галузей промисловості, в тому числі авт-більних, авіаційна, радіотехнічна, хімічна, металургійна, проізвод¬ство пластмас, синтетичних-них матеріалів, медикаментів, добрив і т.д. Осо¬бенно швидко розвивалися зазнали поразки у другій світовій війні Гер-манія, Італія і Японія. Відновивши зруйноване війною господарство, вони обно¬вілі виробничий апарат, не мали великих військових витрат і тому ста¬лі обганяти інші промислово разві¬тие країни. Їх стрімкий економіч-ське розвиток журналісти прозвали «еко¬номіческім дивом».

Частка Західної Європи і Японії в мі¬ровой економіці зросла, проте США зберегли свою перевагу. В середині 50-х років обсяг виробництва амерікан¬ской промисловості був в 2,5 рази, а обсяг сільськогосподарської продукції майже на 50% вище довоєнного. За обще¬му обсягом промислового і сельскохо¬зяйственного виробництва США далеко випереджали будь-яку іншу країну.

Підйом економіки і науково-технічна революція спричинили суттєві зміни в структурі на¬селенія. Збільшилася кількість зайнятих в промисловості і особливо в сфері обслуговування, скорочувалася кількість заня¬тих в сільському господарстві. Число ремес¬ленніков, кустарів, дрібних промишлен¬ніков і торговців змінювалося незначітель¬но, зате швидко росла чисельність «нових середніх верств»: працівників сфери обслу¬жіванія, учнів, викладачів, вра

чий, інженерів, працівників государст¬венних установ. У Сполучених Шта¬тах Америки, в країнах Західної Європи і в Японії формувалося високоразві¬тое індустріальне суспільство.

Соціальна політика. Після другої світової війни значно розширилося державне регулювання соціаль¬них відносин. У більшості країн За¬падной Європи і в меншій мірі в США було оновлено і розширено соці¬альное законодавство, посилено госу¬дарственная регламентація відносин між працею і капіталом. У Західній Європі відновили платні відпустки, збільшили різні соціальні посо¬бія, в тому числі допомога багатодітним сім'ям, посо¬бія по безробіттю, через хворобу, по інва¬лідності і т.д. Таким чином, була соз¬дана розгалужена соціальна інфра¬структура. Держава стала грати ре¬шающую роль у розвитку науки, образо¬ванія і охорони здоров'я, в будівництві шкіл, лікарень і т.п.

Взаємини між предпріні¬мателямі і профспілками часто будувалися на системі довгострокових контрактів, іноді за участю або посередництвом держави. Класичний лібералізм, основоположники якого вважали, що держава не повинна втручатися в економіку, відійшов в минуле. Провідну роль тепер грали прихильники державного-венного регулювання економіки і соці¬альних відносин, які надихали переважно ідеями Кейнса і прагне шиеся пристосувати їх до нових услові¬ям. Традиційних лібералів і консерва¬торов, які відстоювали принцип невмеша-тва держави в економіку, оттес¬нілі неоліберали і неоконсерватори, які були прихильниками разліч¬них масштабів і форм державного регулювання економіки і в більшій чи меншій мірі визнавали необ-ність соціальних реформ.

 

15.    Економічний розвиток країн Європи і Америки у міжвоєнний період: загальне та особливе.

 

Перша світова війна (1914—1918 pp.) дуже дорого обійшлася людству: 10 млн вбитих, 20 мли покалічених людей, десятки тисяч спалених сіл і міст, фабрик і заводів, ферм і шкіл. Це далеко не повний перелік втрат, яких зазнало господарство земної кулі. Не витримала напруги війни й процвітаюча економіка Німеччини, яка до 1914 p. займала друге місце у світі після США. У 1917 p. обсяг промислового виробництва, так само як і в сільському господарстві, порівняно з 1913 p. скоротився вдвічі. Вичерпалися матеріальні резерви, що становили 25 млрд марок. Почалася галопуюча інфляція. Блокована країнами Антанти, Німеччина експортувала лише 1/3 продуктів харчування. Катастрофічне зростав державний борг. У 1916 p. в країні розпочався голод. Різко скоротилася реальна заробітна плата, робочий день становив 12—14 годин. Німеччина програла війну, капітулюючи перед державами Антанти.

По-іншому розвивалося в ці роки господарство США. Країна вступила у війну тільки у 1917 p. Вона торгувала практично з усіма воюючими країнами. Ця обставина допомогла США втричі збільшити виробництво промислової продукції. Надзвичайно зріс попит на американську сільськогосподарську сировину та продовольство. В кінці війни США перетворилися на провідну, економічно могутню країну. Тут сконцентрувалося 1/2 золотого запасу світу. Видобуток вугілля становив 1/2, нафти 2/3, виплавка чавуну і сталі — 3/5, випуск автомобілів — 85% світового виробництва. Із боржника (борг становив 2 млрд дол.) США стали кредиторами багатьох країн на загальну суму 15 млрд дол. Американська валюта, потіснивши своїх конкурентів, посіла панівне місце у світовій фінансово-кредитній системі. Втричі зріс експорт США. У роки війни відбувався процес концентрації промисловості, банківської справи, фермерства.

Великобританія, хоч і виграла війну, вийшла з неї знесиленою, значно відстаючи від США. Вона втратила 2/3 торгового флоту, заборгувала США 4 млрд дол. Вдвічі зменшився експорт товарів, адекватно цьому зріс імпорт. Світова фінансова столиця з Лондона перемістилася в Нью-Йорк. Великобританія втратила третину національного багатства. Фабричне устаткування помітно відставало від США, зокрема у таких галузях, як гірничодобувна, сталеплавильна, текстильна, суднобудівна. Державний борг порівняно з 1913 p. зріс у 13 разів. Однак Великобританія збільшила свої колонії за рахунок Німеччини та Туреччини. Економічні втрати Великобританія намагалася повернути за рахунок німецької воєнної контрибуції.

Франція, як і Великобританія, була серед країн-переможниць. Однак у роки війни вона ще більше постраждала. Німеччина окупувала 13 найрозвиненіших департаментів Франції, більшість з яких були зруйновані. Франція втратила понад 10% працездатного населення, північно-східні житниці країни, їй довелося імпортувати значну кількість сільськогосподарської продукції. У 1914—1918 pp. Франція змушена була розширити зернові посіви в південних департаментах, розвивати промислове виробництво, електростанції, інші об'єкти, необхідні для оборони країни. Все це дало змогу індустріалізувати колись економічно відсталі райони. Нестача палива, сировини примушувала промисловців інтенсифікувати виробництво, впроваджувати механізацію, раціоналізацію, нові технології, стандартизацію. Колосальні витрати на війну дещо підірвали стабільність французької валюти. Країна перестала відігравати роль світового кредитора, особливо після того, як більшовики відмовилися повернути мільярдні інвестиції, вкладені Францією в Росії.

Японія в роки першої світової війни, як і США, значно зміцнила свій економічний потенціал. Як член Антанти вона по суті не брала участі у війні, а лише захопила у німців Каролінські, Маршаллові та Маріанські острови на Тихому океані і частину Шандунської провінції з головним містом Ціндао (Китай). Скориставшись воєнними труднощами своїх європейських конкурентів, Японія нав'язала Китаю в 1915 p. кабальний договір. Китайська сторона змушена була визнати за Японією "21 вимогу". Вона одержала монопольне право займатися в Китаї промисловою та комерційною діяльністю, кредитуванням будівництва залізниць і промислових підприємств. Китаю було заборонено давати в оренду будь-кому (зрозуміло, крім японців) порти. Ці та ряд інших "вимог" дали змогу агресивному сусіду збільшити втричі експорт промислових товарів в Китай та в країни тихоокеанського регіону. Така сприятлива економічна кон'юнктура дала можливість Японії подвоїти у роки війни промислове виробництво на основі нових технологій. У суднобудуванні вона зайняла третє місце у світі. Сільське господарство відставало від динамічно зростаючої промисловості. Зростання цін на рис (основний продовольчий про-дукт), з одного боку, збагачувало власників землі — самураїв, а з другого — погіршувало становище селян-орендарів. Останні змушені були платити поміщикам до 70% урожаю за користування земельним наділом. Усе це призвело до так званих рисових бунтів.

У післявоєнному економічному розвитку країн світу важлива роль належала Версальському договору, підписаному у 1919 p. 27 країнами-переможницями і Німеччиною. Остання повернула Франції Ельзас і Лотарингію. Крім того, Німеччина передала Франції вугільні шахти Саарської області. Управляти нею 15 років мала Ліга Націй. Округи Мальмеді, Ейтен і Морене відійшли до Бельгії, північна частина Шлезвігу — до Данії, місто Мемель (Клайпеда) у 1923 p. — до Литви. Гданськ оголошено "вільним містом". Німеччина зобов'язалася визнавати суверенітет Австрії, Чехословаччини, Польщі. Останніми були передані Німеччиною частина Помор'я, Познань та інші землі. Німецькі колонії поділили між собою Великобританія, Франція, Японія та Бельгія. Німеччина позбавлялася військового флоту, авіації, важкого озброєння, армія могла становити лише 100 000 чол. Німеччина повинна була сплатити воєнну контрибуцію у сумі 132 млрд золотих марок.

Отже, Версальська система відрізала від Німеччини 1/8 її території, на якій проживало 1/12 населення, позбавила 3/4 родовищ залізних руд, 1/3 вугілля та сталі. Так була покарана Німеччина за спробу домогтися світового політичного і економічного панування. Країни Антанти одержали необмежені права проводити в Німеччині комерційну і господарську діяльність. На певної час Німеччина перестала бути економічним конкурентом Великобританії та Франції, втративши 50 % національного багатства.

У 1919—1929 pp. американська економіка була на піднесенні: СІЛА виробляли промислових товарів набагато більше, ніж Франція, Великобританія, Італія, Німеччина, Японія разом. Ця країна домоглася таких успіхів тому, що вона першою взяла курс на переобладнання основних засобів виробництва. Обновлялися основні галузі економіки: хімічна, електрична, приладобудівна, автомобільна, радіотехнічна. Стандартизація, тобто масовий випуск деталей, вузлів, став звичайним явищем у верстатобудівній, автомобільній та інших галузях. Система Тейлора, чи конвеєризація, дала змогу підприємцям наситити товарами національний і світовий ринки.

Промислово-фінансові групи Рокфеллера, Дюпона, Меллона процвітали. Щодо темпів розвитку не мали собі рівних нафтова, автомобільна, електротехнічна галузі промисловості. Якщо до першої світової війни США відставали по вивозу капіталу від ряду країн Європи, то у 20-х роках, випередивши всіх, збільшили його у 5 разів. Такі промислові гіганти, як "Дженерал Електрик", "Форд", "Дженерал Моторе" почали будівництво заводів-філій у багатьох країнах світу. Вони збудували за кордоном десятки заводів у країнах Латинської Америки, Європи, Канаді. До великої депресії (1929 p.) західна півкуля відчувала на собі фінансовий вплив монополій США. Наприкінці 1929 p. американський капітал контролював 1/3 гірничорудної промисловості Канади. Американці зайняли першість і у світовій торгівлі. Використовуючи плани Дауеса, Юнга, вони взяли під свій контроль промисловий потенціал Німеччини.

Якщо Великобританія, Франція, Німеччина домоглися відносної стабілізації лише в 1924 p., то США зуміли подолати потрясіння наслідків першої світової війни уже в 1920 p. З того часу і до 1929 p. в США продовжувалося невпинне економічне піднесення. Чисті прибутки монополій США досягли 55,5 млрд дол., або в 1,5 раза більше, ніж у роки першої світової війни. Будувалися нові фабрики і заводи. Виплавлення сталі зросло з 49 до 61,7 млн т, видобуток нафти — з 723 до 1007 млн барелів, виробництво електроенергії — 371,4 до 116,7 млрд кВт/год. На фоні розорених війною Великобританії, Франції, особливо Німеччини, США були процвітаючою країною, яка виробляла промислової продукції на 10% більше, ніж усі індустріальні країни разом. На початку 1929 p. Америка давала 48% світового промислового виробництва. У тому самому році у США випущено 5337 тис. автомашин, що вії разів більше, ніж до війни. Найбільше їх продукували на заводах "Форд", "Крайслер" та "Дженерал Моторе" (82%).

Зросла роль США у світовому експорті капіталу. Інвестиційні вкладення США за кордоном досягли в 1929 p. 27,7 млрд дол., з них в Латинську Америку — 3462 млн дол., Канаду — 2010 млн дол.. Західну Європу — 1353 млн дол. На той самий час американські монополії повністю підпорядкували собі 14 країн Латинської Америки (з 20, що тоді були незалежними державами). Американські бізнесмени відсунули англійських капіталовкладників в Канаді на другий план, їхні інвестиції в цій країні перевищували англійські в 4,5 раза, 1/3 гірничорудних підприємств та фабрик стали власністю США, 73 % мексиканської нафти опинилися в руках американських корпорацій. Вони також швидко проникли в європейські країни. У 1928 p. "Дженерал Моторе" відкрила автомобільні заводи у 18 містах Європи, Канади, Латинської Америки, "Форд"— у Великобританії, Франції, Німеччині, Італії, Бельгії, Данії, Ірландії. Великобританія вперше за 300 років поступилася першістю у світовій торгівлі США.

Прискореними темпами розвивалися й інші галузі промисловості США, зокрема радіотехнічна, побутової техніки (пилососи, холодильники, пральні машини тощо). В країні зростали міські конгломерації з великою кількістю населення. Якщо в 1920 p. обширних урбанізованих районів налічувалося 58, у яких проживало 36 млн жителів, то в 1930 p.— 97 районів з чисельністю населення 55 млн чол. В індустріальних районах США зосередилося 45% усього населення країни.

Сільське господарство США в 1920—1929 pp. відставало від бурхливого розвитку промисловості. Проте в аграрному секторі країни також відбувалися структурні перетворення. З одного боку, йшов швидкий процес витіснення дрібних виробників з землеробства, а з іншого — продовжувалася індустріалізація американських ферм. 547 тис. господарств було продано за несплату податків і боргів. Мільйони фермерів переселялися в міста. В цілому сільське господарство США в 20-х роках не мало собі рівних у світі щодо кількості випущеної продукції, технічного устаткування та продуктивності праці. Саме США направляли безплатно із своїх запасів великі партії продуктів розореній війною Європі, іншим країнам світу.

У ці роки в США позначився різкий перехід сільського господарства від екстенсивного до інтенсивного способу виробництва. Державний земельний фонд вичерпався. Роздавання гомстедів за символічну ціну (10 дол.), що тривало понад 50 років, остаточно припинилося. У конкурентній боротьбі виживали лише ті фермери, які застосовували на своїх полях найдосконалішу техніку, штучні та хімічні добрива, найновіші досягнення агрономічної науки. Хоч і з великими труднощами, сільське господарство Америки оновлювалося, вдосконалювалося, підтягувалося до швидких темпів розвитку промислового виробництва. Вже в кінці 20-х років на полях фермерів США з'явилося 920 тис. тракторів і 61 тис. комбайнів. Однак тракторами, за американською статистикою, у той час були забезпечені лише 13,5 % господарств, а комбайнами — 1 %. Проте процес переходу сільського господарства США з мануфактурної стадії в індустріальну розпочався, хоч і повільно, але остаточно і безповоротно.

Розвиток економіки Великобританії після першої світової війни, на противагу США, відбувався повільніше. Лише в 1929—1930 pp. було досягнуто довоєнного рівня. Основний капітал не оновлювався, або цей процес відбувався спокійно, непомітно. У ряді галузей (наприклад, в металургійній, вугледобувній, суднобудівній, текстильній) навіть відчувався спад. Лише завдяки інвестиціям держави помітне пожвавлення відбувалося в авіаційній, автомобільній, електротехнічній промисловості. Однак нові галузі становили лише 10% усього обсягу індустрії Великобританії. Саме цим можна пояснити зменшення частки країни у світовому промисловому виробництві з 15% у 1913 p. до 10% у 1929 p.

Технічне відставання ряду галузей спричинило втрату конкурентоспроможності англійських товарів на світовому ринку. Японці переважали англійців у торгівлі текстильними виробами, німці та поляки — за експортом кам'яного вугілля, американці — продукцією найновіших галузей промисловості. На світовому ринку англійські товари відзначалися довговічністю, високою якістю. Однак попит на них був обмежений, оскільки виготовлені вони на старому обладнанні з великими витратами. Конвеєрна система, що прискорювала масове, дешеве виробництво товарів, у Великобританії не набула належного розвитку.

Британська імперія у роки першої світової війни не тільки не розпалась, а й розширилася за рахунок німецьких колоній. У домініонах (Індія, Австралія, Канада, Південна Африка, Нова Зеландія) завдяки зростаючим інвестиціям англійських корпорацій виникли сучасні галузі економіки. До 1929 p. банкірам вдалося нормалізувати національну валюту — фунт стерлінгів, довівши його до довоєнного рівня. Було відновлено золотий стандарт.

Проте одним з найбільших недоліків післявоєнної економіки Великобританії була її залежність від імпорту сільськогосподарської продукції та промислової сировини. В країну ввозили понад 60 % потрібних харчових продуктів, 100% бавовни, 2/3 залізної руди, 9/10 вовни тощо. Дисбаланс між імпортом і експортом негативно впливав на загальний стан господарства країни. Частка Великобританії у світовій торгівлі в 1929 p. становила всього 11% (порівняно з 1913 p. — 14%).

Господарство Німеччини після першої світової війни опинилося у скрутному становищі. Версальський договір довів його до банкрутства. Лише за 2 роки країна повинна була виплатити державам Антанти 20 млрд золотих марок. Оскільки таких грошей Німеччина не мала, то контрибуцію союзники стягували натурою, їм було передано 5 тис. паровозів, 150 тис. вагонів, 140 тис. корів, сільськогосподарські машини, автомобілі, верстати, оптику тощо. Німеччина зобов'язана була забезпечувати країни Антанти хімікатами, будівельними матеріалами, великою рогатою худобою та іншими товарами. Політична дестабілізація, різке падіння життєвого рівня народу, економічний крах — такою була Німеччина в перші післявоєнні роки.

Німеччина втратила зовнішні ринки, звузилися внутрішні ринки через розвал економіки. Занепало сільське господарство у зв'язку з відсутністю достатньої кількості хімічних добрив. Скорочувалося промислове виробництво. Імпорт і експорт становили лише 1/3 довоєнного рівня. Частка німецького експорту скоротилась у 1923 p. до 6% (порівняно з 1913 p. — 13%). Катастрофічне становище в основних галузях економіки було причиною краху кредитно-фінансової системи Німеччини. Інфляція, повне знецінення національної валюти (паперових грошей) зумовили зниження, з одного боку, рівня зарплати робітників і службовців, а з іншого — неможливість сплати Німеччиною контрибуції союзникам.

Стурбовані критичним станом німецького господарства, США, Франція, Великобританія вирішили оздоровити економіку Німеччини. 16 серпня 1924 p. на Лондонській конференції держав-переможниць для Німеччини був прийнятий репараційний план Дауеса, розроблений міжнародіНйм комітетом Чарльза Г. Дауеса (віце-президента США в 1925—1929 pp.). План передбачав надання позик і кредитів, їйереважно американських, на відбудову господарства та І оздоровлення фінансів Німеччини. Передбачалося, що підЦЙвесення економіки допоможе Німеччині справно сплачува|їїї репарації Великобританії та Франції, які, у свою чергу, |яа цей рахунок покриють воєнні борги США в період перістої світової війни. Причому наголошувалося, що основна рмаса промислової продукції з Німеччини повинна спрямовуватися торговими каналами в СРСР, щоб, як було рапіше, не витіснити англійські та французькі товари з міжнародних ринків. Згідно з планом Дауеса СРСР повинен був за промислові товари здійснювати сировинні поставки в Німеччину. План Дауеса діяв до 1929 p. Вклавши в економіку Німеччини 27 млрд золотих марок, він сприяв стабілізації господарського життя країни. З інфляцією було покінчено. Німеччина не лише подолала розруху, а й збільшила випуск промислової продукції на 13% порівняно з 1913 p. Найбільше інвестицій надходило з США (70%), які вкладали їх, як правило, в оновлення основного капіталу важкої промисловості. Це дало змогу Німеччині випередити Великобританію, збільшивши експорт машин та індустріального устаткування на світовий ринок. За період дії плану Дауеса Німеччина виплатила репарацій менше 10 млрд золотих марок, причому за рахунок спеціальних облігацій німецьких залізниць та промисловості, підвищення непрямих податків. Зросла роль Німеччини не тільки у світовій торгівлі, а й у розвитку таких галузей економіки, як хімія та електроніка. Однак всі ці успіхи були введені нанівець внаслідок світової економічної депресії 1929—1933 pp.

Версальський договір зміцнив позиції французької економіки. Тільки Лотарингія давала залізної руди стільки, скільки вся Франція. Окупована Францією німецька Саарська область забезпечила країну кам'яним вугіллям. До факторів, які стимулювали швидке піднесення французької економіки у повоєнний період, належить широкомасштабне промислове й комунальне будівництво. Одержавши від Німеччини понад 8 млрд золотих марок репарацій, Франція вклала їх у відбудову зруйнованих війною північно-східних департаментів. Відбувся непростий процес відновлення старих фабрик і заводів, з'явилися найсучасніші індустріальні галузі. Французькі інженери вклали в них найновіші досягнення науки і техніки.

Мільярдні репарації стабілізували французьку національну валюту, дали можливість спорудити чимало гідроелектростанцій в Альпах та Піренеях. З'явилися нові промислові центри на півдні країни, в містах Бордо, Марселі, Ліоні, Тулузі, на околицях Парижа. З колоній, які за територією у 20 разів перевищували метрополію, надходила у великих кількостях сировина. Туди у кінці 20-х років Франція експортувала близько 40 % своєї промислової продукції. Для такого товарообміну будувалися нові та реконструювалися старі порти. Найшвидше розвивалися хімічна, автомобільна, авіаційна, нафтопереробна, приладобудівна, електромеханічна галузі промисловості.

Проте у легкій промисловості спостерігався застій, крім виробництва предметів розкоші, якими у всі часи славилися висококласні французькі спеціалісти. Отже, за темпами зростання промислового потенціалу Франція випередила всі країни світу. Обсяг індустріального виробництва наприкінці 20-х років перевищив довоєнний (1913 p.) на 8%.

Сільське господарство відставало від динамічного розвитку промисловості. В аграрному секторі переважали дрібні ферми. Вони не мали відповідного технічного забезпечення. У сільськогосподарському виробництві переважала ручна праця. Все це зумовило слабку конкурентоспроможність французьких сільськогосподарських товарів на європейських ринках. За таких обставин французькі селяни розорялися, йшли в міста, шукаючи роботу на промислових підприємствах. Відзначалися стабільністю лише великі ферми, власники яких застосовували механічні методи обробітку землі. В цілому сільськогосподарський сектор, відстаючи в агротехнічному відношенні, був на рівні довоєнного (1913 p.). Велика депресія 30-х років порушила нормальний ритм розвитку господарського життя Франції.

Японія після закінчення першої світової війни змушена Цбула поступитися перед країнами Антанти своїм монополь|яим правом на торгівлю та економічні відносини з Китаєм. |Відновлено горезвісну доктрину "відкритих дверей", тобто Вможливість для США та їхніх європейських союзників раЦіюм з Японією підтримувати всебічні торгові та фінансові відносини з Китаєм. США, інші розвинені країни потіснили японських підприємців з ринків Південно-Східної Азії. Все це призвело до різкого спаду промислового виробництва, яке в 1921 p. скоротилося на 20%. Експорт товарів зменшився на 40, імпорт — на 33%. Проте завдяки переведенню значної кількості воєнних заводів на мирні рейки Японії вже в 1924 p. вдалося подолати кризу. Лише виплавка чавуну та сталі до 1929 p. збільшилась вдвоє. Цьому економічному успіху сприяли багаті родовища кам'яного вугілля й залізної руди Кореї та Маньчжурії, окупованих Японією.

Не менш успішно розвивалася традиційна текстильна галузь, її значення в господарстві Японії величезне — 40 % промислового виробництва країни. На світовому ринку японські текстильні вироби не поступались знаменитим англійським. До 1929 p. продовжувався інтенсивний процес концентрації виробництва та банківської справи. Провідну роль в економіці відігравали концерни Міцуї, Міцубісі, Сумітомо, Ясуда. Вони мали багатогалузевий характер, поряд з банками, до них належали різні галузі важкої та легкої промисловості, залізниці тощо. На відміну від монополій США та Західної Європи, які грунтувалися на акціонерному капіталі, японські концерни тісно переплелися з державним апаратом, імператорськими домами. Саме вони до 1929 p. вклали в національну економіку 2/3 інвестицій. На державних підприємствах устаткування відповідало сучасним технологічним вимогам на відміну від обладнання на приватних заводах чи фабриках.

 

Першою ознакою економічної кризи прийнято вважати різке падіння цін на акції Нью-Йоркської біржі 24 жовтня 1929 p. Якщо до 1 жовтня їх вартість становила майже 90 млрд дол., то в березні 1933 p. — лише 19 млрд дол., знизившись у 5 разів. Криза охопила насамперед важку індустрію. Випуск автомобілів, виплавлення чавуну і сталі скоротилися на 80 %. Все промислове виробництво, національний доход, роздрібна торгівля знизилися вдвічі, імпорт і експорт — на 75%. За роки Великої депресії збанкрутували 130 тис. фірм, 19 залізничних компаній, 5760 банків. Внаслідок цього мільйони громадян, втративши своє майно, робочі місця, залишились без збережень, стали безробітними, жебраками. Таких у 1933 p. налічувалося понад 17 млн. Промисловість США була відкинута назад на 17 років до рівня 1911 p.

Що стосується зовнішньої сторони депресії, то вона виявилася у перевиробництві товарів. Щоб стримати падіння цін, скоротити запаси товарів по всій країні, було вжито заходи щодо фізичного знищення їх. Спалювали пшеницю, каву, бавовну, молоко виливали в річки. Внутрішня причина кризи — відсутність будь-якого контролю державою за промисловим і сільськогосподарським виробництвом.

Сільське господарство США в 1929—1933 pp. зазнало тяжких втрат. Близько 1 млн фермерів збанкрутували. З того часу вони ставали орендарями на чужій землі або поповнюі вали ряди міських промислових робітників. Катастрофа в в аграрному секторі США полягала в тому, що ціни на пшеницю, кукурудзу, бавовну знизилися більше ніж в 3 рази.

Економічна криза в США поглиблювалася й невпевненими діями уряду. Президент Г. К. Гувер, його адміністрація, керуючись старими догмами, вперто відмовлялися від будь-якого втручання в справи економіки, приватного бізнесу. Натомість в країні було введено "сухий" закон, який нібито мав підвищувати купівельну спроможність американців, а отже, пом'якшити дію великої депресії. Цей захід мав протилежний наслідок — в США випивали за рік удвічі більше спиртних напоїв, ніж до прийняття "сухого" закону. Гувер виявився рішучим противником введення державної допомоги безробітним. Свої міркування він обґрунтовував тим, що такий крок принизить "стійкість американського характеру". Лише в 1931 p. почали застосовувати в США невпевнені спроби державного регулювання промисловістю, банками, транспортом, торговими підприємствами, рятуючи їх від банкрутства. Невмілі дії адміністрації Гувера спровокували соціальний вибух — масові страйки, "голодні" походи безробітних на Вашингтон.

Соціальне та економічне становище країни стало критичним. Правлячі кола США нарешті зрозуміли, що потрібна термінова ефективна антикризова програма, її здійснив новообраний у 1932 p. президент Ф. Д. Рузвельт. Вже в ході виборчої кампанії він пообіцяв вивести США з економічної кризи. Його "новий курс" на оздоровлення країни був підтриманий всіма верствами населення. У плані Рузвельта основна увага була приділена сфері торгівлі та кредиту. Для того щоб вирішити проблему реалізації товарів, президент постановив скоротити надмірне їх виробництво. Одночасно підвищили ціни на виготовлену промислову і сільськогосподарську продукцію. "Новий курс" передбачав ліквідувати безробіття за рахунок "повної зайнятості працездатного населення". За допомогою позик і державних субсидій були оздоровлені банківсько-фінансова система та ослаблені кризою підприємства.

1. Господарство та соціальні процеси в умовах постіндустріального суспільства (1970 р. – поч. ХХІ ст.)

Криза 1973 - 1975рр.

Починаючи з першої третини 1970-х рр. в економічному житті Заходу простежувалися тривожні явища, що перепліталися із песимістичними прогнозами фахівців стосовно майбутнього ("перегрів економіки", зношення основного капіталу тощо). Усі розуміли: економічний бум попередніх років рано чи пізно закінчиться, однак мало-хто міг передбачати те, що буде далі. Провісником економічних труднощів стала відмова 15 серпня 1971 р. уряду США від Бреттон-Вудської монетарної системи, що спричинило скасування вільного обміну доларів на золото. Такий крок із боку Вашингтона виглядав вимушеним, позаяк упродовж 1948 - 1970 рр. запаси золота у Сполучених Штатах скоротилися більш, аніж удвічі: торговельне сальдо стало від'ємним й американські долари перестали повертатися у країну. Наприкінці 1960-х років за межами США, головно у Західній Європі та Японії, доларів накопичилось уже стільки, що обмін на золото був неможливим у принципі. До того ж, долар підважила війна у В'єтнамі та громіздкі соціальні програми демократичних адміністрацій Джона Кеннеді та Ліндона Джонсона. Крах Бреттон-Вудської системи покінчив із стабільністю міжнародної фінансової системи та контролем над нею США. Кінець доби "золотодоларового стандарту" призвів до відчутного знецінення західноєвропейських валют, курси яких з того часу вимушено стали "плаваючими". Зокрема, 1974 р. від фіксації валютних курсів відмовилися уряди Франції та ФРН.

Дошкульного удару економіці Заходу завдала нафтова криза. Країни-члени ОПЕК запровадили 15 жовтня 1973 р. ембарго на продаж нафти США та Західній Європі, звинувативши їх у підтримці Ізраїлю під час арабо-ізраїльської війни (Війна Йом-Кіпур 1973 р.). Арабські держави поставили вимогу вивести ізраїльські війська з окупованих ізраїльтянами у 1967 р. територій. Ембарго на постачання нафти, врешті-решт, було скасовано у березні 1974 р., проте ціна за барель нафти (близько 159 літрів) зросла з 3 до 11,65 дол. ("нафтовий шок"). Це поклало край ері доступної та дешевої нафти, яку все частіше називали "чорним золотом". Заради справедливості, варто зазначити, що до подорожчання спонукали й інші, не менш важливі, обставини. По-перше, знецінення американської валюти (девальвації у 1971 і 1973 pp.), у якій традиційно обраховувалися ціни на нафту, означало для нафтовидобувних держав зменшення реальних прибутків. По-друге, коли восени 1973 р. журналіст "Нью-Йорк Тайме" запитав шаха Ірану, чи потрібно підіймати ціну на нафту, той відповів: "Аякже! Ви ж підняли па 300% ціну на пшеницю, яку нам продаєте...".

Енергетична криза вперше означила перед країнами Заходу невтішну перспективу подорожчання, а надалі - вичерпання невідновних джерел енергії. Вихід із ситуації шукали, передусім в економнішому використанні придбаних чи власних енергоресурсів. Яскравим прикладом може слугувати Канада, яка завдяки багатим покладам нафти у провінції Альберта не лише спромоглася забезпечити власні потреби, але й перетворилася на вагомого постачальника цієї сировини до сусідніх США. Певний час була надія на те, що альтернативою нафті й газу може бути енергія поділу атомів урану; атомні електростанції вважалися прийнятними, оскільки не викидали в атмосферу окису вуглецю. Західні країни щораз більше виявляли зацікавлення альтернативними малозатратними видами енергії, зокрема відновлювальної (вітрової чи сонячної).

Унаслідок колапсу Бреттон-Вудської системи та нафтової кризи, з січня 1973 по грудень 1974 р. Захід охопило одне з найбільших у новітній історії падіння індексів на фондових ринках. На Нью-Йоркській фондовій біржі між 11 січня 1973 р. і 6 грудня 1974 р. індекс Доу Джонса (Dow Jones Industrial Average) - важливий показник стану американської економіки, впав на 45%. Зазнали змін основні економічні параметри: якщо у 1972 р. ВВП США зріс на 7,2%, то у 1974 р. скоротився на 2,1%, інфляція за той самий відтинок часу зросла з 3,4% до 12,3%. Ще відчутніше криза вдарила по Великій Британії, де акції основних підприємств на Лондонській фондовій біржі сумарно здешевіли на 73%, а інфляція у 1975 р. сягнула загрозливої позначки - 25%. Щобільше, криза в Англії, яку все частіше називали "хворою людиною Європи", збіглася зі страйком шахтарів та політичною нестабільністю всередині країни.

Під час економічної кризи спрацювала "теорія доміно", коли спад в одній галузі промисловості тягнув за собою сповільнення інших. Назагал, промислове виробництво в країнах із розвиненою ринковою економікою у період кризи знизилося на понад 10%, міжнародна торгівля на 13% (у 1975 р., вдруге за повоєнні роки, впав обсяг світового експорту). Упродовж 1973 - 1983 рр. суттєво зросли споживчі ціни: у Франції на 11,2%, Великій Британії -13,5%, Італії - 16,7%, Португалії - 22,6%. Проблеми, що були усунуті в добу економічного буму (бідність, безробіття), знову поширилися після 1973 р.: для прикладу, у США кількість безробітних склала 8 млн осіб.

Економічний спад мав декілька характерних рис: по-перше, циклічна криза переплелася зі структурною, фінансовою та енергетичною; по-друге, згортання виробництва супроводжувалося стрибком цін й інфляцією; по-третє, зростання безробіття не призвело до скорочення заробітної плати; по-четверте, загострилося суперництво на світовому ринку між США з одного боку, країнами Західної Європи і Японією з другого боку (частка Сполучених Штатів в експорті товарів серед країн із ринковою економікою скоротилася з 33% у 1948 р. до 12,7% у 1975 р.). Водночас, енергетична криза і подальше зростання цін на бензин суттєво змінили ситуацію на автомобільному ринку. Якщо до цього провідну роль у світовому автомобілебудуванні відігравали США, де робився наголос на виробництво потужних і великих автомобілів, то після кризи більшої популярності набули європейські та японські малолітражні економні авто. Вони почали витісняти американські автомобілі навіть у Сполучених Штатах.

Усе, що відбувалося в економічному житті Заходу у 1973 -1975 рр., отримало назву "стагфляції" - поєднання високих темпів інфляції, безробіття і нульового зростання економіки. Одужання від наслідків рецесії видалося вельми непростим. Криза завершилась, орієнтовно, усередині 1975 р., а з другої половини півріччя припинилося падіння промислового виробництва. Проте процес економічного відновлення, що переривався черговими спадами, затягнувся на тривалий час. Як писав британський історик Е. Гобсбаум: "Історія двадцяти літ після 1973 року - це історія світу, що втратив упевненість у собі й зсунувся у нестабільність і кризу. Проте аж до вісімдесятих не було ще зрозуміло, наскільки безповоротно зруйнувалися підвалини Золотого Віку". Економіка ФРН, наприклад, остаточно оговталася від кризи щойно у 1985 р., Великої Британії у 1987 р., а США взагалі у 1992 р.

 

1. Головні тенденції економічного розвитку світу наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст. Кредитно-фінансова криза 2008 – 2009 рр.

Економічний розвиток країн Заходу наприкінці XX ст. відбувався за нових обставин, зумовлених розпадом СРСР та соцтабору. Крах радянської планової моделі господарювання вселяв переконання у переваги вільноринкової економіки. З падінням комуністичних режимів у Центрально-Східній Європі, економіки цих країн стали швидко "доларизуватися", що сприяло глобальному зміцненню американської валюти. За 1990-і рр. вона подорожчала стосовно основних світових валют на 28%. Сильний долар сприяв тому, що американський експорт дорожчав, а імпорт - дешевшав, а отже - поліпшувалося зовнішньоторговельне сальдо. Проте США вийшли з холодної війни не такими економічно могутніми як були після Другої світової війни. Напевне мав рацію американський політик, кандидат у президенти від демократичної партії Пол Тсонґас, заявивши у 1991 р.: "Холодна війна" закінчилась, а перемогли у пій Німеччина та Японія". Щобільше, поряд із традиційними економічними конкурентами США - ЄС і Японією, з'явилися нові: Китай, Індія, "азійські тигри" (Гонконг, Малайзія, Південна Корея, Сингапур, Таїланд, Тайвань). Хоча за окремими параметрами американська економіка й поступалася своїм конкурентам, проте в технологічному плані США залишалися попереду.

Заледве одужавши від лихоманки на фондових ринках 1987 р., економіки західних країн опинилися перед черговим викликом. У результаті війни у Перській затоці 1990 р. різко підстрибнули ціни на нафту, що спровокувало інфляцію та зростання дефіциту бюджету в США, а заразом і в Канаді. Незначна рецесія охопила й Західну Європу. Однак падіння виявилося неглибоким і за деякий час вдалося оправитися від економічних негараздів, що започаткувало "повий економічний бум" ("технологічно-паливний"). У США він розпочався 1992 р., у ФРН - 1994 р., у Канаді - 1995 р. У Західній Європі високі темпи приросту демонстрували Велика Британія та об'єднана Німеччина, дещо відставала від них Франція. Економіка США у 1990-і зростала щорічно у середньому на 3%, а західноєвропейська на 1,9%. Серед чинників, що сприяли економічному піднесенню: інноваційна та ділова активність, динамізація ринку праці, активна інвестиційна політика. Фінансова криза 1997 - 1998 рр., що завдала багато клопотів країнам Азії, суттєво не позначилася на стані західних економік.

На 2000 р. припадає справжній світовий торговельний бум: прибутки від торгових операцій склали близько 26% загальносвітового ВВП (у 1990 р. - лише 18%). Різко зросло споживання. Однак, вже у 2001 - 2002 рр. західна економіка пережила перший, з початку 1990-х рр., серйозний спад. До цього, з-поміж іншого, спонукав страх за майбутнє, викликаний терористичними атаками 11 вересня 2001 р. на США. Рецесію спровокував крах на рийку технологічних компаній. Американська рецесія тривала вісім місяців, а от країни Західної Європи спаду майже не відчули. Щобільше, ФРН навіть збільшили на 6,7% свій експорт, у той час, як у світі обсяг торгівлі скоротився на 0,2%. Назагал, у 2002 -2003 рр. середньорічні темпи світового економічного зростання, заданими МВФ, не перевищували 3,2% (нижчі ніж у 1980-і рр.).

Однією з провідних тенденцій в економічному розвитку країн Заходу початку XXI ст. стало збільшення частки зайнятих у "третьому секторі" (сфері послуг). Станом на 2002 р. у країнах ЄС вона складала 68,1%, тоді як у промисловості - 26,2%, сільському господарстві - 5,7%. Найвищий показник задіяних у сфері сервісу було зафіксовано в Данії - 79%, Швеції та Великій Британії - по 74%. Відповідно, зростала і частка "третього сектора" у ВВП. Наприклад, 2003 р. у ФРН вона сягнула 70%. Усе більше коштів до бюджету давав фінансовий сектор: якщо у 1970-і рр. частка промисловості у ВВП США складала 25%, а фінансових послуг -12%, то у 2006 р. - 12% і 21% відповідно. Якщо ж проаналізувати ВВП на людину станом на 2007 р., беручи до уваги паритет купівельної спроможності, то відзначимо беззаперечне лідерство Люксембурга - 86510 дол., а також високі показники скандинавських держав. США у цьому рейтингу - 4-і (43223 дол.), Канада -12-а (35514 дол.), Велика Британія - 13-а (35486 дол.), Франція -21-а (31825 дол.), Німеччина - 23-я (31390 дол.), Італія - 24-а (31051 дол.), Іспанія - 27-а (27914 дол.), а Україна, для порівняння, -84-а (7832 дол.).

Вагомий вплив на стан економіки Заходу з початку XXI ст. справляв нафтовий чинник. У 2000 р. виникла бензинова криза у Європі, спричинена підняттям цін на нафту унаслідок скасування ОПЕК цінового коридору на "чорне золото", який до того складав 22 - 28 дол. Один барель нафти оцінювався у 35 дол. - найдорожче, починаючи з 1990 р. "Бензинові бунти", що загрожували колапсом усієї економіки, охопили Німеччину, Велику Британію, Францію та Бельгію. Однак, як виявилося згодом, зростання цін на нафту лише починалося, сягнувши свого піку 11 липня 2008 p., коли барель нафти оцінювався у 147,27 дол. Високі ціни на нафту і бензин призвели до скорочення попиту на автомобілі: в серпні 2008 р. у Європі продаж автомобілів знизився на 16%, а в США за вересень - на 26%. Це, зі свого боку, зумовило скорочення виробництва металів і зростання безробіття. І хоч у грудні 2008 р. ціна за барель упала до позначки 39 дол., наслідки цінових стрибків для економіки були згубними.

Нафтова криза 2008 р. збіглася з банківсько-фінансовою. Провісником останньої був збій у США системи іпотечного кредитування (себто, кредитування під заставу нерухомого майна), що розпочався у 2007 р. Унаслідок 20% падіння цін на нерухомість, американці - власники житла суттєво втратили. Іншим чинником виникнення кредитної кризи стали надто ризиковані інновації на фінансовому ринку, передусім безконтрольне використання т. зв. деривативів (derivatives) - фінансових інструментів, що поступово впроваджувалися ще з 1990-х pp. Переломним моментом у розвитку кредитної кризи виявився вересень 2008 p., коли банки припинили взаємокредитування. Збанкрутували п'ять найбільших американських банків, з-поміж яких "Леман Бразерс" та "Мерілл Лінч". 28 вересня 2008 р. частково націоналізовано великий нідерландсько-бельгійський банк "Фортіс". Обвал фондового ринку США у жовтні 2008 р. був рекордним за останні двадцять років, а для ринку Японії - за всю історію. Фінансова криза довела до банкрутства банківську систему Ісландії. Опублікований 13 листопада 2008 р. економічний огляд Організації економічного співробітництва та розвитку констатував, що розвинуті економіки світу вступили в рецесію.

8 жовтня 2008 р. провідні центробанки світу, за винятком японського, ухвалили безпрецедентне рішення про одночасне зниження відсоткових ставок. "Велика сімка" прийняла план дій, що передбачав використання усіх наявних засобів для підтримки найважливіших фінансових інституцій. Лідери ЄС 12 жовтня 2008 р домовилися запровадити систему державних гарантій для кредитів, забезпечити підтримку фінансових установ, що зіткнулися з кризою, надати на п'ять років гарантії на міжбанківські кредити. Уряд США, зі свого боку, оголосив "план порятунку", згідно з яким виділив 250 млрд дол. на стабілізацію фінансової системи та вирішив провести часткову націоналізацію приватних банків із мстою оживлення економіки.

Загалом, протягом 2008 - 2010 pp. здійснено ряд заходів, спрямованих на стабілізацію фінансового сектора та відновлення економіки. На початку квітня 2009 р. у Лондоні відбувся саміт "великої двадцятки", на якому ухвалено план дій, спрямованих на подолання глобальної фінансової кризи. З-поміж іншого, до 750 млрд дол. розширено ресурси МВФ. 8-10 липня 2009 р. на саміті "великої вісімки" в напівзруйнованому італійському містечку Аквіла (т. зв. "антикризовий саміт") керівники провідних держав світу накреслили найважливіші заходи з подолання економічної кризи. Зокрема, наголошено на доцільності збереження та розвитку свободи ринків для торгівлі та інвестицій (на противагу протекціонізму), проведення боротьби з діючими офшорними зонами, надання допомоги бідним країнам тощо. На саміті "великої вісімки" 25 - 26 червня 2010 р. у Торонто (Канада) лідери провідних країн світу визнали необхідність скорочення дефіциту державних бюджетів своїх країн пріоритетом у внутрішній політиці.

З метою економії чи не всі країни Заходу вдалися до скорочення бюджетних витрат. Уряд Німеччини запланував на 2010 р. рекордний в історії країни дефіцит державного бюджету - 80, 2 млрд євро (близько б % ВВП). Дефіцит бюджету у Великій Британії у квітні 2010 р. сягнув 8, 5 млрд фунтів стерлінгів (13, 4 млрд дол.), що є рекордним з 1993 р. Водночас борг держави склав 893, 4 млрд фунтів (62,1 % ВВП). Зважаючи на це, в оприлюдненому у Палаті громад проекті головного кошторису держави на 2011 р. передбачене суттєве збільшення податків і скорочення державних видатків.

У першому кварталі 2010 р. розвиток економіки Є С сповільнився, головно через фінансові проблеми в низці країн (Греція, Португалія, Іспанія, Ірландія, меншою мірою Італія). Неоднозначні наслідки мало падіння у 2010 р. курсу євро стосовно американського долара. Особливо гострим видалось становище в Греції, економіка якої наприкінці 2009 р. опинилась у скрутному становищі. Дефіцит бюджету у квітні 2010 р., за даними Євростату, склав 13, 6 % (при допустимих у ЄС 3 %). Ситуацію ускладнили перманентні страйки незгодних з економічною політикою соціалістичного уряду Ґеорґоса Папандреу-молодшого. 2 травня 2010 р. 16 країн ЄС та МВФ домовилися про виділення Греції фінансової допомоги в розмірі 110 млрд дол. (частка ЄС - 80 млрд, МВФ -30 млрд). Уряд Греції прийняв цю пропозицію в обмін на обіцянку провести жорсткі антикризові заходи - скоротити державні видатки та частку державного сектора в економіці, здійснити реформу пенсійної системи.

На відміну від держав Середземномор'я, Ірландії - Німеччина, Франція та країни Бенілюксу у 2009 р. продемонстрували економічне зростання. Завдяки цим країнам зафіксовано невеличке економічне зростання у всьому ЄС. Так, у третьому кварталі 2009 р., порівняно з другим кварталом, ВВП країн ЄС збільшився на 0,3 %, у четвертому кварталі, порівняно з третім - на 0,1 %. Глобальна економічна криза викрила слабкі сторони міждержавної кооперації в рамках ЄС. Реакцією на виклик стали системні заходи, спрямовані на зменшення впливу негативних факторів і забезпечення стійкого економічного розвитку. У травні 2010 р. Єврокомісія ухвалила зміни до угоди ЄС "Про стабільність та розвиток", що передбачили корегування надмірного дефіциту бюджету та зовнішнього боргу для країн, які порушили погоджені граничні межі (зовнішній борг не більше 60 %, а дефіцит бюджету - 3 % ВВП). Більш позитивну динаміку зростання зафіксовано у Канаді та США, що засвідчило рух у напрямку поступового виходу з кризи. Макроекономічній стабілізації в Північній Америці посприяли зменшення інфляції, збільшення споживчого попиту, зростання зайнятості населення тощо.

У 2008—2009 рр. переважна більшість країн світу зазнала фінансово-економічної кризи, що отримала загальну назву "глобальна". Цей термін відображає те, що криза вперше в історії людства набула глобального характеру, охопивши не лише розвинуті капіталістичні економіки, а й економіки постсоціалістичних країн. Причини, природа, соціально-економічні наслідки та інші питання кризи все ще залишаються предметом дискусій серед учених світу і лише з часом знайдуть своє подальше узагальнення. Проте вже й нині можна і необхідно відобразити певні найважливіші наслідки кризи, що за багатьма параметрами стала найглибшою з часів Великої депресії 1929—1933 рр.

Загальні характеристики ходу та наслідків кризи такі: значне зниження обсягів виробництва, зовнішньої торгівлі, міжнародних резервів; зменшення національних та світового обсягів ВВП; різке скорочення потоків прямих іноземних інвестицій (ПП); зростання безробіття; зниження життєвого рівня населення та ін.

Однак за такими загальними характеристиками кризи помітні важливі відмінності її протікання, а відповідно — і наслідки в окремих країнах світу.

По-перше, у ряді великих держав світу (9 серед 25) мало місце не падіння ВВП, а, навпаки, його досить суттєве зростання (у 2009 р, в Китаї — на 8,7 %, в Індії — на 5,7, в Індонезії — на 4,5, в Польщі — на 1,7 % і т. д.).

Серед пострадянських країн не відбулося падіння річного ВВП в Азербайджані, Білорусі, Казахстані та Киргизстані. За оцінкою Світового банку, при падінні у 2009 р. світового ВВП на 2,2 % економічний спад у розвинутих державах становив 3,3 %. На відміну від цього в групі країн, що розвиваються, і так званих країн з ринками, що формуються, відзначене хоч і незначне, лише 1,2 %, але все ж зростання.

По-друге, глибина падіння річного ВВП у різних країнах світу характеризується різноманітністю. Найглибшою вона була в Україні (-15,2%) та Росії (-7,9 %) у 2009 р. Це спричинило подальше погіршення порівняльних багатомірних показників України серед інших країн світу (зниження індексу людського розвитку, рейтингу глобальної конкурентоспроможності, індексу економічної свободи та ін.).

Виявилось кілька нових тенденцій у розвитку світової економіки, ДІЯ ЯКИХ вносить уточнення у традиційне уявлення про співвідношення основних сил та чинників, що визначають напрями й еволюцію світового розвитку. Перша з них полягає у розширенні групи лідерів: до найбільш динамічних економічних економік світу ввійшли ряд країн, що розвиваються, та окремі постсоціалістичні країни. Ця група включає країни БРІК (Бразилія, Росія, Індія та Китай), а також Республіку Корею, Сінгапур, Індонезію, Малайзію, Туреччину тощо. Зокрема, Китай вийшов на друге місце у світі (після США) за обсягами ВВП за паритетом купівельної спроможності. Друга тенденція знаходить відображення у зростанні ролі ТНК країн, що розвиваються, в інвестиційних угодах та масштабах капіталовкладень в абсолютному і відносному вираженнях. Частка країн, що розвиваються, та країн з перехідною економікою у глобальному припливі прямих інвестицій зросла з 20 % (2000 р.) до 50 % (2009 р.). За цей же період частка їх як експортерів капіталу збільшилась з 10 до 25 %.

У галузі економічної теорії зміцнилися позиції прихильників концепцій активної участі держави в економічному житті. Кризу 2008—2009 рр. та вихід з неї легше пережили країни, в яких держава зберігала або командні, або просто сильні позиції в економіці (Китай, Індія, Бразилія, Білорусь, Польща та ін.). Країни, включаючи Росію й Україну, уряди яких надто покладались на саморегулюючі сили ринку, навпаки, зазнали найбільш тяжких соціально-економічних наслідків кризи.

1. Глобалізація як найважливіша тенденція розвитку сучасного суспільства.

У другій половині ХХ ст. у світовому розвитку набули зрілості процеси, які здійснили величезний перетворюваль-ний вплив на всі сфери життя сучасного суспільства. Серед них — створення на базі новітніх інформаційних технологій світової комп’ютерної мережі, виникнення нових транс-національних недержавних утворень, нових суб’єктів госпо-дарської діяльності — ТНК і ТНБ.

Процеси планетарного масштабу, які суттєво інтен-сифікували взаємні зв’язки людей, спільностей, держав, отри-мали назву глобальных.

Вперше в наукове використання термін глобалізація ввів американський науковець Т. Левітт у 1983 р. З тих пір ця ка-тегорія отримала значне поширення в науковій літературі. Сама ж глобалізація як нова тенденція світового розвитку стала предметом численних дискусій. існування глобалізації як об’єктивної реальності не підлягає сумніву Вона відображає формування транснационального, планетарного рівня міжна-родног економіки з притаманними йому закономірностями. Національні ж господарства вимушені пристосовуватись до

МІЖНАРОДНА ЕКОНОМІКА

нових умов існування. Зростаюча взаємозалежність країн і народів розглядається як найважливіша риса глобалізації. Разом з тим однозначного визначення цього феномену немає, що пояснюється його новизною, складністю та суперечливістю.

Глобалізація є результатом функціонування сучасної міжнародної економіки та науково-технічної революції. Її об’єктивною основою є міжнародний поділ праці та інтер-націоналізація виробництва. Виникнувши в межах еко-номічної сфери, процес глобалізації вийшов за її межі і чинить вплив на політику, ідеологію, культуру, сприймаючи, в свою чергу, зворотний вплив цих сфер. Тому глобалізація як якісно нове явище включає процеси, що мають різні механізми дії, сфери й форми виявлення, наслідки. Ці процеси взаємо-пов’язані, взаємозалежні і створюють систему, характерними рисами якої є домінування міжнародних відносин над національними, пріоритет планетарних масштабів та форм діяльності над національними, регіональними й внутрішньофірмовими.

Визначення глобалізації, яке адекватно виразило б усю ба-гатогранність даного явища, поки що немає. Найбільш вдалим є таке трактування: глобалізація економіки— це різке приско-рення інтернаціоналізації усіх сфер суспільного життя (еко-номічного, соціального, політичного, духовного), більш високий ступінь відкритості національних економік, а, отже, інтенсив-ний взаємний обмін інформацією, людьми, капіталом, товарами, послугами, культурними і духовними цінностями.

Глобалізація відкриває перед людством нові можливості й перспективи розвитку. Провідну роль у цьому процесі відігра-ють регіональні об’єднання країн (ЄС, НАФТА, АСЕАН), міжнародні організації (МВФ, СТО, Всесвітній банк), транс-національні корпорації і банки, неурядові організації.

Найважливішою матеріальною основою глобалізації є інформаційні технології. На базі їх широкого використання й створення світової комп’ютерної мережі формується спільний світовий інформаційний простір, з’являються нові ефективні форми бізнесу та нові галузі економіки, змінюються умови і

Глава 9. Глобалізація економіки та економічна інтеграція

зміст діяльності мільйонів людей, створюються нові робочі місця, прискорюється вирішення виробничих завдань, підви-щується ефективність управління, набувають поширення дис-танційні трудові відносини. Ці масштабні зміни позначають терміном “нова економіка”.

Найбільш глибоко процес глобалізації просунувся у фінансовій сфері. Інформаційні технології дозволили зв’язати разом фінансові центри світу, скоротити час угод та їх вартість. Дерегулювання економіки, хвиля злиттів та погли-нань у розвинутих країнах в останні десятиріччя ХХ ст. привели до виникнення фінансових холдингів. Об’єднавши в одну систему всі види банківської діяльності, холдинги розкинули свої фінансові мережі по всьому світу, що зробило можливою глобальну спекуляцію на зміні курсів цінних паперів і валют. Величезні маси капіталу, отриманого таким чином, перетина-ють державні кордони, спрямовуючись туди, де відкрилась хороша можливість для спекулятивної гри. Фінансовий ринок став розвиватися за рахунок власних джерел, відособлюючись від реальної економіки. Держава втрачає контроль над рухом приватного капіталу, який визначає економічну ситуацію в більшості країн світу. Формується новий глобальний ме-ханізм прийняття рішень з новим складом учасників.

Ще одна з характеристик глобалізації полягає в тому, що домінуючу роль у міжнародній економіці починають відігравати ТНК. За останні двадцять років минулого століття їхня кількість зросла в 5,8 разу та склала близько 40 тисяч. Половину всіх прямих іноземних інвестицій контролюють усього лише 400 найбільших ТНК, 70 % світової торгівлі — 500. ТНК діють у десятках країн світу, створюючи філії і дочірні підприємства, розміщують виробництво там, де воно найбільш рентабельне. Злиття, придбання часток та поглинання — характерна риса їх глобальної стратегії. Наприклад, широку популярність мають партнерства “Кенон” і “Кодак” у створенні копіювальної техніки, “Дженерал Моторз” і “Тойота” в автомобілебудуванні. У 1997 р. був створений “Стар альянс”— мережева структура, до якої входять авіакомпанії низки країн. Сфера дії найбільшої в

МІЖНАРОДНА ЕКОНОМІКА

світі авіатранспортної системи — 112 держав, а сукупний обсяг продаж перевищує ВВП ряду країн. Такі об’єднання дають можливість знизити витрати, оптимізувати використання спільних ресурсів, зміцнювати конкурентні переваги, опанову-вати зарубіжні ринки збуту, обходити обмеження, визначені за-конодавством, отримувати доступ до нових технологій.

Процес глобалізації економіки знаходить вираження і в тенденції до економічної регіоналізації. На основі високого рівня міжнародного поділу праці, інтернаціоналізації вироб-ництва відбувається значне зближення господарств кількох країн регіону, поступово створюється єдиний господарський комплекс. Провідними регіональними об’єднаннями є ЄС у Європі, НАФТА — в Північній Америці, АСЕАН — в Азіатсь-ко-Тихоокеанському регіоні. Об’єднання ресурсів країн регіону створює сприятливі умови для підвищення їх конку-рентоспроможності.

Про розвиток процесу глобалізації свідчить і інтен-сифікація міжнародної торгівлі товарами і послугами, яка по-силює взаємозалежність між країнами та регіонами. За період 1980—2000 рр. світовий ВВП виріс у 1,7 разу, а обсяг світової торгівлі — у 2,1 разу. Розширився асортимент товарів і послуг, збільшилася частка внутрішньорегіональної торгівлі, посилилася географічна диверсифікація зовнішньоторговель-них зв’язків. Впровадження інформаційних технологій у сферу торгівлі змінило ринок, характер продуктів і послуг, їх потоки. Покупки через Інтернет сприяють формуванню загаль-носвітового ринку, який не має ні відстані, ні меж.

Разом з тим в умовах глобалізації посилюється нерівномірність і суперечливість світового розвитку. Відбу-вається нерівномірний розподіл соціально-економічних вигід і витрат. Сформувався потужний центр міжнародної еко-номіки, який складається з трьох зон — Північної Америки, Західної Європи і Японії; це та периферія, яка виступає джере-лом дешевої сировини, робочої сили, ринком збуту продукції.

Глобалізація суттєво обмежує можливості контролю дер-жави над економікою. Транснаціональні корпорації захоплю-202

Глава 9. Глобалізація економіки та економічна інтеграція

ють ринки, оминаючи митні бар’єри. В країнах світової пери-ферії це призводить до згортання місцевого виробництва. У свою чергу, перенесения виробництва до цих країн веде до ліквідації відповідних робочих місць у розвинутих країнах.

Глобалізація призвела до перенесения частини функцій і повноважень держави на наднаціональний рівень, тобто до ди-версифікації рівнів управління. Оскільки ж на глобальному рівні поки що немає достатньо ефективних механізмів суспільного контролю й участі, розмиваються традиційні фор-ми демократії, знижується рівень керованості суспільними процесами. Серед негативних наслідків глобалізації — об’єднання у світовому масштабі злочинності й тероризму.

 

1. Постіндустріальне суспільство. Його сильні та слабкі сторони.

Постіндустріальне суспільство – нова стадія суспільного розвитку, яка, на переконання західних учених, приходить на зміну індустріальному суспільству. Концепцію постіндустріального суспільства розробляють американські соціологи Д. Белл, Г. Кан, політолог З. Бжезінський, економіст А. Тоффлер та інші, підтримують багато економістів, у т.ч. вітчизняних. Постіндустріальне суспільство ідейно випливає з теорії індустріального суспільства американського економіста В. Ростоу та французького соціолога Р.Арона.

На думку Белла, найважливішим недоліком цієї теорії є те, що в ній основним інститутом названо промислове підприємство, соціальні відносини, які формуються на базі машинного виробництва, а також відсутність чіткого розмежування технократів, пов'язаних з функцією знань, і технократів, пов'язаних з функцією влади.

Згідно з концепцією постіндустріального суспільства розвиток людського суспільства охоплює три стадії: аграрну (доіндустріальну), індустріальну і постіндустріальну. В основі такого поділу – передусім рівень розвитку техніки і суспільний поділ праці. На першій стадії переважає первинна сфера економічної діяльності – сільське господарство; на другій – вторинна сфера – промисловість; на третій – сфера послуг. Основними інститутами (формами соціальної організації) на першій стадії були церква і армія, на другій – корпорація, на третій – університети, що здійснюють організацію теоретичних знань. Науковий потенціал визначає могутність держави, на противагу попередній стадії, де таку могутність визначав потенціал промисловий. Тому матеріальні продуктивні сили перестають відігравати вирішальну роль. Белл обстоює багатофакторний підхід до аналізу різних стадій людської цивілізації й не заперечує використання осьового принципу власності, що в марксистській теорії, на його думку, зумовлює поділ на первіснообщинний, рабовласницький лад, феодалізм, капіталізм і соціалізм. Водночас він віддає перевагу використанню теоретичних знань як стратегічного ресурсу суспільства. Трьома основними структурними елементами, за постіндустріального суспільства, є університети, наукові інститути та дослідницькі організації. На базі цих структур формуються соціальні відносини, а влада зосереджується в руках учених.

Основна суперечність такого суспільства – суперечність між спеціалістами, науковою елітою та неспеціалістами в межах цих організацій і в державі (на відміну від суперечності між капіталістами й робітниками на підприємстві в індустріальному суспільстві). Основним принципом розподілу в новому суспільстві є принцип «рівності результату», згідно з яким результати активності талановитих учених є суспільним надбанням і мають бути доступні всім. Цей принцип, на думку Белла, формує соціалістичну етику.

Методологічна вада теорії постіндустріального суспільства – передусім характеристика суспільства лише з позиції однієї зі сторін економічної системи – з боку продуктивних сил і частково – суспільного поділу праці (а в їх єдності – з боку технологічного способу виробництва). Однак і в цьому випадку аналіз нової стадії є неповним, оскільки до продуктивних сил належать й інші елементи, зокрема засоби виробництва, людина, інформація та ін. Дотримання принципів суперечності, системності потребує доповнення такої характеристики відносинами власності, передусім економічної. Необґрунтованим у цьому зв'язку є твердження Белла (як і деяких інших західних економістів і соціологів) про перетворення власності на юридичну фікцію. Навіть за розвитку суспільства за принципом рівності результату формуються і функціонують відносини з приводу привласнення результатів діяльності вчених, інтелектуальної власності. Таким чином, багатофакторний підхід слід використовувати не через ізоляцію і протиставлення одного фактора іншому, а комплексно, з відповідною субординацією (підпорядкуванням) різних факторів.

Виходячи з наукового розуміння сутності власності, а не однобічного тлумачення лише юридичного аспекту цього поняття, вирішальним критерієм періодизації розвитку людської цивілізації є осьовий принцип власності, оскільки у ньому фіксується зв'язок із розвитком продуктивних сил (кількісний аспект економічної власності), виробничих відносин (якісний аспект власності), правових (юридичний аспект власності), соціальних, політичних, національних та інших відносин (відповідні аспекти власності). У такому разі навіть соціальні відносини між людьми в постіндустріальному суспільстві будуть пов'язані з інтелектуальною власністю (патентами, ліцензіями, ноу-хау, програмами математичного забезпечення та ін.). Однак теоретичні знання як стратегічний ресурс суспільства виражають лише один з аспектів функціонування такого елемента продуктивних сил, як наука, і відносини власності між людьми з приводу його привласнення в різних сферах суспільного відтворення. Інший аспект – прикладні дослідження й розробки, які є єднальною ланкою між теоретичними знаннями та різними галузями матеріального і нематеріального виробництва.

Якщо класифікувати суспільство лише на основі окремих елементів продуктивних сил, його періодизація охоплює не суспільний спосіб виробництва, не економічну систему, не суспільно-економічну формацію, а технологічний спосіб виробництва. Така періодизація необхідна в науці, однак вона лише доповнює основну класифікацію. В такому аспекті виокремлення постіндустріального суспільства є науково виправданим.

 

1. Розпад соціалістичного табору та характер демократичних перетворень в країнах Центрально-Східної Європи на рубежі 80-90-х років ХХ ст.

 

Криза, яка назрівала протягом тривалого часу, охопила всі країни Центральної та Південно-Східної Європи наприкінці 1980-х років. Вона проявилася в економічній, політичній, ідеологічній та моральній сферах. Політичне банкрутство керівництва правлячих партій, недосконалість адміністративно-командних методів управління та небажання більшості населення жити в умовах тоталітарного режиму — усе це зумовило виникнення своєрідної революційної ситуації в цих країнах. У різних державах вона складалась і розвивалася неоднаково. Однак загальним для всіх країн було прагнення ліквідувати монопольну владу правлячих партій, установити демократичну форму правління, оновити на основі широкої демократії соціально-економічне та політичне життя суспільства.

Могутнім каталізатором революційних процесів у регіоні став національний чинник. Його прояви були відмінними в різних країнах і залежали від національних традицій, характеру політичного режиму, який передував тоталітарному, рівня розвитку національно-визвольного руху проти нацизму в роки Другої світової війни, обставин приходу до влади комуністичних партій. Національні проблеми справляли великий вплив на розвиток подій у Югославії, Чехословаччині, Румунії, Болгарії.

На перебіг історичних подій кардинально позначилися в регіоні процеси «перебудови» в СРСР після приходу до влади в 1985 p. М. Горбачова. Новий генеральний секретар ЦК КПРС розумів, що Радянський Союз уже не зможе всіх повчати, як їм жити далі. Співпраця СРСР із соціалістичними країнами вже будувалася на принципах реальної рівноправності, невтручання у внутрішні справи інших країн, взаємовигідних економічних відносинах. Зміни в СРСР з піднесенням були сприйняті в Угорщині, Польщі, Югославії, де розпочалося реформування політичної системи. Однак у Румунії, НДР, Болгарії консервативно-бюрократичні сили та лідери цих країн негативно ставилися до реформ у СРСР, хоча зовні це не завжди проявлялося.

 

Події 1989-1990 pp. за своїм характером були революційними, оскільки кардинально змінювали характер суспільно-політичних і соціально-економічних відносин у регіоні.

Форми та методи демократичних революцій були різними — від «оксамитової» революції в Чехословаччині до кривавих зіткнень у Румунії, що призвели до численних жертв.

Революції розпочалися майже одночасно. Це пояснювалося, по-перше, зрілістю передумов і високим ступенем соціальної напруженості в усіх цих країнах і, по-друге, розумінням того, що СРСР не втручатиметься в справи своїх західних сусідів: не надаватиме підтримки консервативним силам, які прагнули загальмувати демократичний процес.

У кожній країні революційні події мали свою специфіку.

У Польщі поворотним моментом стало проведення засідань «круглого столу» у лютому-квітні 1983 р. У дискусіях з одного боку взяли участь представники влади та її прибічники, а з іншого — опозиція та католицьке духовенство. Опозиція в Польщі мала свого лідера — масовий рух «Солідарність» на чолі з робітником-електриком із Гданська Лехом Валенсою. «Солідарність» була створена ще на початку 1980-х років і згодом завоювала широку популярність у країні. У ході засідань «круглого столу» була досягнута угода про визнання за опозицією права на відкриту діяльність, легалізацію «Солідарності», про реформу парламенту та виборчого закону.

Вибори в червні 1989 р. до сейму та сенату продемонстрували глибоке неприйняття польськими громадянами комуністичної системи. Із 100 місць у сенаті «Солідарність» здобула 99. І хоча в другому турі активність виборців знизилася, загальна поразка Польської об’єднаної робітничої партії (ПОРП) стала неминучою. У січні 1990 р. вона була перетворена на Соціал-демократію Республіки Польща (СДРП), яка стала на позиції парламентської демократії та ринкової економіки.

У Чехословаччині в 1970-1980-і роки, після розгрому «Празької весни», поглиблювалися економічні проблеми, переслідувалося будь-яке інакомислення.

Наступ реакції спричинив виникнення дисидентського руху. 1 вересня 1977 р. група діячів науки і культури виступила з відозвою, у якій розкрила

сновний зміст вимог і головні напрями демократизації суспільства, спираючись на положення Декларації прав людини. Цей документ отримав назву «Хартія-77».

Авторитарна система в Чехословаччині жорстоко переслідувала дисидентів. Майбутній президент В. Гавел був тричі засуджений, деякі дисиденти мусили емігрувати. Однак кількість прихильників «Хартії-77» невпинно зростала.

17 листопада 1989 р. міліція придушила студентську демонстрацію в Празі, що викликало величезне обурення серед населення. 18 листопада за ініціативою «Хартії-77» був створений Громадянський форум (ГФ) — патріотичний демократичний фронт, який об’єднав противників комуністичного режиму. У Словаччині також була створена демократична організація «Громадськість проти насильства» (ГПН). Революція, що розпочалася, відбувалася мирно. Студенти, а також робітники й інтелігенція, що їх підтримували, не захоплювали будівель та об’єктів КПЧ, уникали сутичок. Тому події листопада 1989 р. дістали назву «оксамитова революція». Наприкінці листопада федеральний парламент скасував статтю конституції, що затверджувала керівну роль КПЧ в країні. 29 грудня 1989 р. Федеральні збори обрали президентом країни лідера опозиції Вацлава Гавела.

В Угорщині демократична революція теж відбувалася в мирний спосіб. Конференція угорської соціалістичної робітничої партії ухвалила програму стабілізації економіки та скорочення зовнішньої заборгованості. У країні поширювалася гласність, почали виникати нові партії, групи, рухи. Старі політичні партії поновили свою діяльність, були створені нові — Угорськиі'і демократичний форум (УДФ), Союз вільних демократів (СВД) та ін.

Улітку 1989 р. розпочалися перемовини між УСРП, громадськими організаціями та опозиційними партіями. Була досягнута домовленість про те, що парламентська система має спиратися на багатопартійність.

У 1989 р. парламент Угорщини прийняв демократичні закони: про право громадян на створення об’єднань і асоціацій, про проведення мітингів і зборів, про референдум, про президента республіки та вибори. У день початку народної революції — 23 жовтня 1989 р. — Державні збори Угорщини ухвалили зміни до конституції країни. Відтоді держава стала називатися Угорською Республікою, яку очолює президент, обраний парламентом. 25 березня 1990 р. в Угорщині вперше за 45 років відбулися вільні парламентські вибори.

Болгарія була найнадійнішим союзником СРСР в 1960-1980-х роках. Тривалий час при владі там був Тодор Живков.

Улітку 1989 р. становище різко загострилося. У країні з’явився дефіцит товарів, прогресувала інфляція. Живков, оголосивши «перебудову», поступово втрачав важелі управління державою.

У вищому керівництві країни назрівав конфлікт. Член політбюро ЦК БКП, міністр закордонних справ

П. Младенов 24 жовтня 1989 р. надіслав листа Т. Живкову, у якому висловлював незгоду з його стилем і методами роботи. 10 листопада керівництво БКП примусило Т. Живкова піти у відставку.

У країні створювалися нові партії, організації, рухи. Незабаром БКП перейменували на Болгарську соціалістичну партію (БСП).

7 грудня 1989 р. був заснований Союз демократичних сил (СДС), який проголосив ідею розбудови Болгарської держави па принципах демократії та приватної власності. Керівником СДС став Ж. Желев.

1 серпня 1990 р. Великі національні збори висунули кандидатуру Желю Желева на посаду Президента Болгарії, а після виборів 19 січня 1992 р. він став першим всенародно обраним президентом країни.

У Румунії революція відбувалась із застосуванням військової сили. Це було пов’язано з існуванням у цій країні тоталітарного режиму Н. Чаушеску, який створив для його захисту потужний апарат репресій та всеосяжного контролю за думками й повсякденними діями людей. Будь-які прояви опозиційних настроїв, вільнодумства переслідувалися.

Перші сигнали про початок опору тоталітарному режимові надійшли з Трансільванії, де у великому промисловому центрі — м. Тімішоарі — влада репресувала реформаторського пастора Л. Текеша (угорця за національністю). Під час кривавих подій 16-17 грудня 1989 р. у Тимішоарі загинули понад 100 осіб та більш як 200 було поранено. Трагедія збурила всю країну. Повсюди розпочалися страйки, очолені лідерами Румунського демократичного фронту. Чаушеску негайно припинив свій візит до Ірану. Повернувшись до країни, диктатор спробував виступити перед багатолюдною маніфестацією на Палацовій площі в Бухаресті. Його зустріли свистом і градом каміння, він наказав відкрити вогонь по маніфестантах.

Того ж дня диктаторське подружжя втекло зі столиці на гелікоптері. Після цього професор Бухарестського політехнічного інституту Петру Роман (згодом прем’єр-міністр), який знаходився серед демонстрантів, проголосив із балкона того ж будинку: «Сьогодні, 22 грудня 1989 p., диктатуру Чаушеску повалено. Проголошуємо владу народу!» Був сформований Фронт національного порятунку як орган усіх прогресивних сил нації.

Подружжя Чаушеску після тривалих пошуків притулку зупинилось у м. Тирговіште. У військову частину, де воно переховувалося до 25 грудня, прибули судді, яким було доручено провести судовий процес над диктатором та його дружиною.

Судові засідання транслювалися по телебаченню. Суд оголосив найвищу міру покарання — смертний вирок. Однак засуджені не були страчені призначеними для цього виконавцями. Ненависть до диктатора була настільки великою, що, коли Н. Чаушеску та його дружину вивели на подвір’я, військовики, що там перебували, відкрили по них вогонь...

Декретом ради Фронту національного порятунку від 29 травня 1990 р. Соціалістична Республіка Румунія отримала назву Румунія.

1. Демографія та проблема мігрантів у сучасному світі.

 

В сучасному суспільстві важливого значення почалинабувати демографічні проблеми людства, які, насамперед, про-являються міграцією і природним рухом населення. Міграція єцілком природним, хоча й досить складним процесом, який важ-ко піддається методам прямого впливу, але вимагає постійноїуваги з боку держави, врахування при розробці державою еконо-мічної, соціальної, демографічної, етнокультурної та зовнішньоїполітики. Значення міжнародних міграцій та необхідність їх дер-жавного регулювання в сучасному світі зростає в умовах побудо-ви відкритого суспільства, поглиблення міжнародного співробіт-ництва, оскільки людські обміни, з одного боку, виступаютьіндикатором рівня суспільних процесів, а з другого, вагомим фа-ктором їх розвитку.

Міграції населення здавна були визначальним фактором в іс-торії людства. Люди завжди переміщуються — добровільно абопримусово. У стародавньому світі міграційні переміщення булиобумовлені переважно військовими походами, освоєнням новихземель, зміною клімату, нестачею ресурсів. Бурхливі або мирні,міграції завжди подібні до стихійних явищ: відбуваються, і нічо-го тут не вдієш. У процесі деяких міграцій представники цілогонароду поступово переселяються з одного ареалу в інший. І приісторичному аналізі стародавніх міграцій, найголовніше не те,яка кількість цих людей лишилася на їхній природній території, ате, якою мірою вони змінили культуру на території, куди прибу-ли. Відомі великі міграції зі сходу на захід, — тоді народи з Кав-казу вплинули і на культуру, і на біологічну спадковість західнихнацій. Відомі міграції так званих «варварів», що заполонилиРимську імперію і породили нові царства і нові культури, що діс-тали назву «романо-варварських» або «романо-германських».Відбулася європейська міграція на Американський континент, івід східного узбережжя далі й далі, до самої Каліфорнії, і від Ка-рибських островів і Мексики — на південь, аж до самої Вогне-нної Землі. Наприклад, 9—10 млн рабів були завезені свого часуєвропейцями до малонаселеної Америки насильно. Через работо-ргівлю, населення Африки протягом 1650—1850 pp. зменшилосяна 22 %. Ми знаємо і перервані міграції, наприклад, просуваннянародів арабського походження на Піренейський півострів. Знає-мо й форми запрограмованої, локальної, а, проте, не менш впли-вової міграції населення Європи на схід і на південь (що призве-ло до утворення так званих постколоніальних націй), при якіймігранти докорінним чином змінили культуру автохтонних наро-дів. Але свідома та добровільна міжконтинентальна міграція на-селення розпочалася лише на початку XIX ст.

У розвитку міграційних процесів виділяють три великі соціа-льні хвилі. За даними М. Г. Нікітіної, перша хвиля — стара міг-рація (охоплює початок і середину XIX ст.) Для цього періодухарактерне, в основному, переміщення промислових робітників.70—80 % емігрантів виїжджало в США, основну частину їх ста-новили вихідці з Європи (пік ірландської еміграції). Друга хви-ля — нова міграція, (припадає на кінець XIX — першу половинуXX ст.) У цей час мігрує переважно селянство. Міграції з Європидосягли максимуму в десятиріччя перед Першою світовою вій-ною (20 млн чоловік). Виїжджали в США (13 млн), Канаду, Бра-зилію й Аргентину. По чисельності мігрантів до 1930 р. лідиру-вала Італія, поступово стала зростати частка імміграції з Канади,Мексики, з Антильських островів. У Південну Америку направ-лялося з Європи значно менше мігрантів, що пов'язано як з еко-номічною відсталістю цього континенту, так і з обмеженнями мі-грації. В Аргентину, Бразилію виїхало близько 8—9 млн чоловік.Австралія до Другої світової війни приймала мігрантів переваж-но з англосаксонських країн. Третя хвиля міграції почалася післязакінчення Другої світової війни. На цьому етапі характерне пе-реміщення як некваліфікованої робочої сили, так і наукових кад-рів, фахівців. Стимулювали міграцію події в Угорщині (1956 р.),у В'єтнамі (1974—1975 рр.), на Кубі (1980 р.). Значним був і по-тік з Мексики, країн Карибського басейну, причиною якого сталисуто економічні причини.

Характерне явище другої половини XX ст. — міграція високо-кваліфікованих фахівців у США, Канаду, Великобританію, ПАР,Австралію, Францію. Частка фахівців серед іммігрантів становилаблизько 20 %. У США емігрують не тільки з Європи. Близько 80 %студентів з неєвропейських країн, які навчаються в США, післянавчання не повертаються на батьківщину. Аналогічно у Велико-британії концентруються лікарі індійського походження, часткаяких становить близько 35 %. У Францію емігрували фахівці зкраїн Північної Африки й Індокитаю. У європейських країнах фо-рмується незвичайна ситуація: їдуть національні кадри, а їхнє міс-це займають вчені кадри з країн, що розвиваються.

Поряд з важливими для світової економіки міграціями євро-пейського населення, слід звернути увагу і на міграції азіатськогонаселення. З кінця минулого сторіччя вербують на роботи в краї-нах Південно-Східної Азії і США китайців, індусів. У нашомусторіччі почалася інтенсивна японська міграція на Гаваї, у СШАй у Бразилію. Тобто, необхідно підкреслити, що зараз міжнарод-ній міграції притаманна тенденція постійного збільшення її мас-штабів та зміна якісного складу учасників.

У сучасному світі більшість населення, що мігрує, керуєть-ся економічними та соціальними чинниками, наприклад, по-шуками краще оплачуваної роботи. Серед мігрантів є й біжен-ці, які залишають країну перебування через релігійні,політичні, етнічні та інші утиски. За станом на початок XXI ст.найбільше біженців було з Афганістану (5 млн чол.), Палести-ни (2 млн чол.), Ефіопії (1 млн чол.), Мозамбіку (0,9 млн чол.),Анголи (0,4 млн чол.), Камбоджі (0,3 млн чол.). З'явилися еко-логічні біженці, які втікають через забруднення районів свогопроживання. Але, всеж таки, найважливішою проблемою єбезробіття, яке постає глобальною проблемою, яка є практичнозавжди і всюди. Безробіття охоплює десяту частину робочоїсили, а найгострішою проблемою воно проявляється у країнах,що розвиваються. Безробітними вважається четверта частинаміської робочої сили — 750 млн чол., частково безробітні абоповністю безробітні — в аграрному секторі економіки цієїгрупи країн.

Окрім міграції, важливого значення для демографічної кризинабуває природний рух населення. Слід враховувати, що чисель-ність населення постійно змінюється. Так наприкінці епохи па-леоліту (15 тис. років до н.е.), кількість населення Землі станови-ла 3 млн чол., а до кінця неоліту (2 тис. років до н.е.) воназбільшилася до 50 млн чол. Для того, щоб населення планети до-сягло 1 млрд чол., потрібен був проміжок часу від виникненнялюдства і до 1850 р. Двомільярдного населення планета досяглаза 80 років — в 1930 p., тримільярдного — за 30 років, у 1960 р.Четвертий мільярд з'явився за 16 років — у 1976 p., а п'ятий —за 11 років, у 1987 р. Через сповільнення темпів народжуваностішестимільярдної позначки населення планети досягло за 12 ро-ків. 11 жовтня 1999 р. у столиці Боснії і Герцеговини м. Сараєвонародилася дитина, яка вважається 6-мільярдним жителем плане-ти. У табл. 6.1, за даними вищенаведеного джерела, наведено да-ні про збільшення кількості населення Землі, а також прогноз кі-лькості населення планети.

В сучасному суспільстві важливого значення почалинабувати демографічні проблеми людства, які, насамперед, про-являються міграцією і природним рухом населення. Міграція єцілком природним, хоча й досить складним процесом, який важ-ко піддається методам прямого впливу, але вимагає постійноїуваги з боку держави, врахування при розробці державою еконо-мічної, соціальної, демографічної, етнокультурної та зовнішньоїполітики. Значення міжнародних міграцій та необхідність їх дер-жавного регулювання в сучасному світі зростає в умовах побудо-ви відкритого суспільства, поглиблення міжнародного співробіт-ництва, оскільки людські обміни, з одного боку, виступаютьіндикатором рівня суспільних процесів, а з другого, вагомим фа-ктором їх розвитку. Міграції населення здавна були визначальним фактором в іс-торії людства. Люди завжди переміщуються — добровільно абопримусово. У стародавньому світі міграційні переміщення булиобумовлені переважно військовими походами, освоєнням новихземель, зміною клімату, нестачею ресурсів. Бурхливі або мирні,міграції завжди подібні до стихійних явищ: відбуваються, і нічо-го тут не вдієш. У процесі деяких міграцій представники цілогонароду поступово переселяються з одного ареалу в інший. І приісторичному аналізі стародавніх міграцій, найголовніше не те,яка кількість цих людей лишилася на їхній природній території, ате, якою мірою вони змінили культуру на території, куди прибу-ли. Відомі великі міграції зі сходу на захід, — тоді народи з Кав-казу вплинули і на культуру, і на біологічну спадковість західнихнацій. Відомі міграції так званих «варварів», що заполонилиРимську імперію і породили нові царства і нові культури, що діс-тали назву «романо-варварських» або «романо-германських».Відбулася європейська міграція на Американський континент, івід східного узбережжя далі й далі, до самої Каліфорнії, і від Ка-рибських островів і Мексики — на південь, аж до самої Вогне-нної Землі. Наприклад, 9—10 млн рабів були завезені свого часуєвропейцями до малонаселеної Америки насильно. Через работо-ргівлю, населення Африки протягом 1650—1850 pp. зменшилосяна 22 %. Ми знаємо і перервані міграції, наприклад, просуваннянародів арабського походження на Піренейський півострів. Знає-мо й форми запрограмованої, локальної, а, проте, не менш впли-вової міграції населення Європи на схід і на південь (що призве-ло до утворення так званих постколоніальних націй), при якіймігранти докорінним чином змінили культуру автохтонних наро-дів. Але свідома та добровільна міжконтинентальна міграція на-селення розпочалася лише на початку XIX ст. У розвитку міграційних процесів виділяють три великі соціа-льні хвилі. За даними М. Г. Нікітіної, перша хвиля — стара міг-рація (охоплює початок і середину XIX ст.) Для цього періодухарактерне, в основному, переміщення промислових робітників.70—80 % емігрантів виїжджало в США, основну частину їх ста-новили вихідці з Європи (пік ірландської еміграції). Друга хви-ля — нова міграція, (припадає на кінець XIX — першу половинуXX ст.) У цей час мігрує переважно селянство. Міграції з Європидосягли максимуму в десятиріччя перед Першою світовою вій-ною (20 млн чоловік). Виїжджали в США (13 млн), Канаду, Бра-зилію й Аргентину. По чисельності мігрантів до 1930 р. лідиру-вала Італія, поступово стала зростати частка імміграції з Канади,Мексики, з Антильських островів. У Південну Америку направ-лялося з Європи значно менше мігрантів, що пов'язано як з еко-номічною відсталістю цього континенту, так і з обмеженнями мі-грації. В Аргентину, Бразилію виїхало близько 8—9 млн чоловік.Австралія до Другої світової війни приймала мігрантів переваж-но з англосаксонських країн. Третя хвиля міграції почалася післязакінчення Другої світової війни. На цьому етапі характерне пе-реміщення як некваліфікованої робочої сили, так і наукових кад-рів, фахівців. Стимулювали міграцію події в Угорщині (1956 р.),у В'єтнамі (1974—1975 рр.), на Кубі (1980 р.). Значним був і по-тік з Мексики, країн Карибського басейну, причиною якого сталисуто економічні причини. Характерне явище другої половини XX ст. — міграція високо-кваліфікованих фахівців у США, Канаду, Великобританію, ПАР,Австралію, Францію. Частка фахівців серед іммігрантів становилаблизько 20 %. У США емігрують не тільки з Європи. Близько 80 %студентів з неєвропейських країн, які навчаються в США, післянавчання не повертаються на батьківщину. Аналогічно у Велико-британії концентруються лікарі індійського походження, часткаяких становить близько 35 %. У Францію емігрували фахівці зкраїн Північної Африки й Індокитаю. У європейських країнах фо-рмується незвичайна ситуація: їдуть національні кадри, а їхнє міс-це займають вчені кадри з країн, що розвиваються. Поряд з важливими для світової економіки міграціями євро-пейського населення, слід звернути увагу і на міграції азіатськогонаселення. З кінця минулого сторіччя вербують на роботи в краї-нах Південно-Східної Азії і США китайців, індусів. У нашомусторіччі почалася інтенсивна японська міграція на Гаваї, у СШАй у Бразилію. Тобто, необхідно підкреслити, що зараз міжнарод-ній міграції притаманна тенденція постійного збільшення її мас-штабів та зміна якісного складу учасників. У сучасному світі більшість населення, що мігрує, керуєть-ся економічними та соціальними чинниками, наприклад, по-шуками краще оплачуваної роботи. Серед мігрантів є й біжен-ці, які залишають країну перебування через релігійні,політичні, етнічні та інші утиски. За станом на початок XXI ст.найбільше біженців було з Афганістану (5 млн чол.), Палести-ни (2 млн чол.), Ефіопії (1 млн чол.), Мозамбіку (0,9 млн чол.),Анголи (0,4 млн чол.), Камбоджі (0,3 млн чол.). З'явилися еко-логічні біженці, які втікають через забруднення районів свогопроживання. Але, всеж таки, найважливішою проблемою єбезробіття, яке постає глобальною проблемою, яка є практичнозавжди і всюди. Безробіття охоплює десяту частину робочоїсили, а найгострішою проблемою воно проявляється у країнах,що розвиваються. Безробітними вважається четверта частинаміської робочої сили — 750 млн чол., частково безробітні абоповністю безробітні — в аграрному секторі економіки цієїгрупи країн. Окрім міграції, важливого значення для демографічної кризинабуває природний рух населення. Слід враховувати, що чисель-ність населення постійно змінюється. Так наприкінці епохи па-леоліту (15 тис. років до н.е.), кількість населення Землі станови-ла 3 млн чол., а до кінця неоліту (2 тис. років до н.е.) воназбільшилася до 50 млн чол. Для того, щоб населення планети до-сягло 1 млрд чол., потрібен був проміжок часу від виникненнялюдства і до 1850 р. Двомільярдного населення планета досяглаза 80 років — в 1930 p., тримільярдного — за 30 років, у 1960 р.Четвертий мільярд з'явився за 16 років — у 1976 p., а п'ятий —за 11 років, у 1987 р. Через сповільнення темпів народжуваностішестимільярдної позначки населення планети досягло за 12 ро-ків. 11 жовтня 1999 р. у столиці Боснії і Герцеговини м. Сараєвонародилася дитина, яка вважається 6-мільярдним жителем плане-ти. У табл. 6.1, за даними вищенаведеного джерела, наведено да-ні про збільшення кількості Відомості про чисельність населення отримують на підставірегулярних (зазвичай один раз на 10 або 5 років) загальних пере-писів населення, а в проміжках між ними — шляхом розрахунків,що спираються на дані переписів як на базу. За прогнозами ООНна найближчі роки, чисельність населення Землі становитиме у2010 р. — 6985 млн, у 2015 р. — 7469 млн, у 2025—8500 млносіб. Відносно швидше зростає населення країн, що розвиваються.У навчальному посібнику «Міжнародні ринки ресурсів» складе-ному під загальною редакцією професора Ю.В. Макогона, повід-омляється, що у 1995 р. майже 60 % світового населення прожи-вало в Азії, в Африці — 12 %, у Латинській Америці — 8 %, уПівнічній Америці — 5 %, у Західній Європі — 3,2 %, в Австраліїй Океанії — 0,9 %. Дещо відмінною є статистична інформаціянаведена І. І. Дахно у табл. 6.2, але регіональне співвідношеннязберігається. У 10 найчисленніших за кількістю населення краї-нах світу проживає 2/3 планетарного людства. У п'яти країнахсвіту — Китаї, Індії, США, Індонезії та Бразилії зосереджена по-ловина населення Землі. «Демографічному вибуху» передусімсприяє «третій світ» — бідні народжують бідних. Урбанізація,тобто збільшення міст і міського населення, значною мірою зу-мовлена збільшенням кількості населення. Надмірна кількістьнаселення стримує економічне зростання, вичерпує природні ре-сурси і руйнує довкілля.

В світі існують два основні напрями демографічної політи-ки — підвищення народжуваності (що притаманно економічнорозвиненим країнам) та зниження народжуваності (зустрічаєтьсяу країнах, що розвиваються). Висока кількість народження ді-тей спостерігається в тих країнах, де: низький життєвий рі-вень, велика смертність та відсутні або мінімізовані державнісоціальні гарантії забезпечення людини в пенсійному віці.Тому люди намагаються поліпшити своє майбутнє завдякизбільшення кількості нащадків. Найвищими темпами збільшу-ється населення Африки — щороку на 3 %. Кенійська жінка в се-редньому народжує 7 разів. «Демографічному вибуху» сприяютьне лише високі темпи народжуваності, а й сповільнення темпівсмертності населення планети.

Якщо нинішні темпи народжуваності збережуться, то, за під-рахунками експертів ООН, через триста років кількість населенняземної кулі може становити катастрофічну цифру — 13 трлн чол.,тобто у 20 тисяч разів перевищуватиме нинішню кількість. Колиб вдалося забезпечити ситуацію, що кожна жінка народжуватимепо двоє дітей, то кількість населення Землі становила б черезтриста років 9 млрд чол. Чверть населення земної кулі прожива-тиме в Африці. Найбільшими за кількістю населення країнамисвіту будуть Індія, Китай та США. Середній вік планетарного на-селення збільшиться з 26 до 50 років. Цікаво, що більшість міст-гігантів світу належать саме країнам, що розвиваються. Напри-клад, з 25 найбільших міст світу лише чотири розташовані у гру-пі економічно розвинутих країн. У Лімі, Бангкоку, Багдаді, Буе-нос-Айресі проживає понад 40 % населення відповідних країн.

Головні сучасні «мегатенденції», які прискорюють прояв де-мографічних проблеми людства, це: глобалізація та гомогеніза-ція; інформатизація і зростання «інтелектуальних» галузей еко-номіки; лібералізація та демократизація. Протидіють їм: тенден-ція збільшення уваги до екологічних проблем, безпеки та розвит-ку життєдіяльності людини; культурно-релігійні перепони; мов-ний бар'єр. Наприклад, нині населення планети спілкуєтьсятрьома тисячами мов, не враховуючи діалектів. Дві третини на-селення Землі говорить тринадцятьма найпоширенішими мовами.Китайська мова рідна для 1,1 млрд чол., англійська — 430 млнчол., хінді та урду — 320 млн чол., іспанська — 290 млн чол., ро-сійська — 220 млн чол. Офіційними мовами ООН є китайська,англійська, іспанська, російська, арабська і французька.

1. Об’єднання Німеччини: причини, хід та наслідки.

Східнонімецьке суспільство прагнуло до якнайшвидшого об'єднання. Згідно з результатами опитування громадської думки, проведеного на початку лютого 1990 p., за возз'єднання в цей час висловилося 75% східних німців, що перевищило аналогічний показник за листопад 1989 р. на 27%. У січні 1990 р. в НДР з'явилися нові партії: Німецький суспільний союз (НСС), що за своїми програмними засадами стояв близько до баварського ХСС, а також східнонімецька ВДП. Першою формою участі незалежних політичних угруповань у вирішенні питань державного устрою і влади були засідання "круглого столу", що розпочалися 7 грудня 1989 р. На завершення засідань, 28 січня 1990 p., було вирішено провести 18 березня 1990 р. загальні вільні вибори до Народної палати НДР. За тиждень після цього здійснено реконструкцію уряду Г. Модрова, до складу якого увійшло восьмеро представників опозиційних угруповань.

Коротка виборна кампанія характеризувалася змаганням різних політичних сил, що проходило на тлі напруженої суспільної ситуації. її особливістю стала заангажованість великих західнонімецьких партій щодо своїх політичних союзників із НДР. Г. Коль після певних вагань підтримав східнонімецький ХДС, який разом із Німецьким суспільним союзом і Демократичним проривом утворив виборний "Альянс за Німеччину". Ліберальні партії за підтримки західнонімецької ВДП утворили на виборах "Альянс вільних демократів". Природними союзниками були східна і західна соціал-демократичні партії. Нові ліві та екологічні угруповання створили формування під назвою "Союз 90". У виборах 18 березня 1990 р. за незвичайно активної участі виборців (93,5%) найбільшого успіху досяг "Альянс за Німеччину", який отримав 48,05% голосів, СДПН ~ 21,8%, ПДС - 16,3%, "Альянс вільних демократів" - 5,3%. "Союз 90" здобув лише 2,9% голосів. Таким чином, громадянські групи, які започаткували масовий рух за демократичні перетворення в НДР, почали втрачати вплив у суспільстві.

12 квітня був сформований уряд НДР, що спирався на велику коаліцію партій та угруповань, які увійшли до Народної палати, за винятком "Союзу 90" та ПДС. Уряд очолив голова східнонімецького ХДС Лотар де Мезьєр. Від того моменту вся політична діяльність у НДР була спрямована на об'єднання обох німецьких держав. На передній план тим часом висунулися економічні проблеми, які переживала НДР і які вимагали радикальних заходів. Господарство Східної Німеччини перебувало в стані глибокої кризи і потребувало негайних фінансових ін'єкцій у величезних обсягах, щоб запобігти економічній катастрофі. Тож першочерговим завданням обох урядів стало визначення принципів об'єднання господарських організмів обох держав. 18 травня 1990 р. міністри фінансів підписали відповідний договір, згідно з яким 1 липня того року набрав чинності валютний і соціальний союз між ФРН і НДР. Найбільш контраверсійним питанням виявився курс, за яким мав здійснюватися обмін марки НДР на дойчмарку ФРН. Врешті, всупереч спротиву Федерального банку, установлено, що валютне об'єднання повинно відбуватись у співвідношенні 1:1. Ця засада була дуже вигідною для східнонімецького населення і крайньо коштовною для казни ФРН. За таким курсом обмінювалися всі грошові суми, включно з банківськими депозитами, що не перевищували 4 тис. східних марок. Метою установлення такої пропорції, яка не відповідала дійсній вартості східної марки, було здобуття прихильності населення НДР і стримування його відпливу на Захід. Заробітна платня, пенсії, орендна плата і банківські вклади понад 4 тис. марок перераховувались у співвідношенні дві східнонімецькі марки за одну західну.

Поряд із переговорами про створення економічного та валютного союзу навесні 1990 р. головною темою дискусій стало питання майбутньої конституції. Як свідчили результати опитування громадської думки, опубліковані наприкінці лютого, більшість західних (89,9%) і східних німців (84,1%) виступали за прийняття Основного закону ФРН як загально-німецької конституції. Після виборів до Народної палати 18 березня 1990 р. і це питання було політично вирішено. При уряді ФРН діяв спеціальний комітет "Німецька єдність", основна робоча група якого займалась опрацюванням питань державних структур і суспільного порядку майбутньої об'єднаної держави. На засіданні комітету 6 квітня йшлося про необхідність підготовки закону про запровадження федерального права у НДР. Але саме прийняття рішення відбулося в Народній палаті. В специфічній атмосфері усвідомлення неминучості ліквідації східнонімецької держави вона 23 липня ухвалила відродити традиційні союзні німецькі землі: Бранденбург, Мекленбурґ-Форпоммерн, Саксонію, Саксонію-Анґальт і Тюрінгію. Після об'єднання приєднався шостий край - Берлін. 23 серпня 1990 р. східнонімецький парламент більшістю голосів (294 проти 62) ухвалив закон про вступ НДР до ФРН на основі положень західнонімецької конституції, що означало ліквідацію державного устрою НДР і поширення на її території законодавства ФРН.

 

Однак окрім внутрішньо-німецьких процесів, які розвивались у напрямі об'єднання, існував ще важливий зовнішньополітичний аспект, суть якого полягала у відповідальності чотирьох великих держав-переможниць у Другій світовій війні за Німеччину як цілість. 5 травня 1990 р. в Бонні відбулося перше засідання так званої конференції "2+4", тобто міністрів закордонних справ двох німецьких держав і чотирьох великих держав. Наступні зустрічі пройшли в червні у Берліні, в липні за участю міністра закордонних справ Польщі в Парижі і востаннє, на початку вересня, у Москві. В ході зустрічей великі держави підтвердили право німецького народу на самовизначення. Важливе значення для остаточного рішення мала згода радянського керівництва на те, щоби справу приналежності країни до військових та економічних блоків передати на розгляд керівництва об'єднаної Німеччини. На заключному засіданні конференції "2+4" у Москві 12 вересня 1990 р. підписано "Договір про остаточне врегулювання стосовно Німеччини". В ньому зазначалося, що об'єднана Німеччина не має територіальних претензій до інших держав і не висуватиме їх також у майбутньому. Впродовж 3-4 років чисельність німецьких військ мала бути скорочена до 370 тис. осіб. Передбачалося, що радянські війська будуть виведені з Німеччини до кінця 1994 р. До моменту їх виведення на території НДР могли дислокуватися лише німецькі війська, що не належали до НАТО. Головний сенс договору полягав у відновленні німецької єдності і повного суверенітету Німеччини у її внутрішніх і зовнішніх справах.

24 серпня Бундестаг підтримав рішення Народної палати про приєднання НДР до ФРН і схвалив закон про загально-німецькі вибори, які були призначені на 2 грудня 1990 р. Представники урядів НДР і ФРН 31 серпня підписали обширний договір про об'єднання обох держав. Договір передбачав, між іншим, входження НДР до Федеративної республіки 3 жовтня 1990 р., утворення з 23 дільниць Західного та Східного Берліну нової федеральної землі - Берліна, прийняття новими федеральними землями Основного закону і права Європейських співтовариств.\

Міністри закордонних справ Великої Британії, Франції, США та СРСР 1 жовтня 1990 р. опублікували в Нью-Йорку декларацію, згідно з якою "Договір про остаточне врегулювання стосовно Німеччини" в частині, що стосувалася прав та відповідальності чотирьох великих держав, набрав чинності 3 жовтня 1990 р. Нью-Йоркську декларацію підписали також і міністри закордонних справ німецьких держав, які потім взяли її до відома. Нова німецька держава, яка зберегла назву Федеративна республіка Німеччина, отримала повний суверенітет у день свого об'єднання - 3 жовтня 1990 р.

Договір про остаточне врегулювання щодо Німеччини  був підписаний у Москві 12 вересня 1990 р. в результаті переговорів за формулою «2+4» — ФРН, НДР плюс СРСР, США, Велика Британія, Франція, хоча початковий задум полягав у реалізації формули «4+2», тобто СРСР, США, Велика Британія і Франція мали провести переговори з двома німецькими державами та укласти до­говір. При цьому врегулювання відносин між ФРН та СРСР не стало пріоритетним: підписання «Великого договору» та угод про умови перебування й виведення радянських військ було відкладене. Воно відбулося у жовтні —листопаді 1990 р., коли висловлювати якісь побажання з боку СРСР було вже запізно.

Договір «2+4» чітко визначив статус об'єднаної німецької держави, її територію, кордони, права і відповідальність. У Європі не створювалася нова держава, але розширювалася федеративна Республіка Німеччина, яка існувала з 1949 р. Зовнішні кордони об'єднаної Німеччини були проголошені остаточними, що було закріплено у відповідних документах, підписаних ФРН із Польщею та Чехією. Німеччина зо­бов'язалася не висувати жодних територіальних претензій до інших держав, проголосила, що з її території буде виходити тільки мир. Важливе значення має відмова Німеччини від виробництва, володіння, розповсюдження та розпоряджен­ня ядерною, хімічною та біологічною зброєю. Обумовлюва­лося, що чисельність Бундесверу до 1994 р. буде скорочена до 370 тис. військовослужбовців, що й було зроблено.

Незважаючи на те, що питання взаємовідносин між ФРН та СРСР було винесене в окремий «Великий договір», у статті 5 визначався статус території колишньої НДР під час пере­бування та після виведення з неї радянських військ. До моменту повного виведення радянських військ у нових феде­ральних землях могли розташовуватися тільки німецькі вій­ська територіальної оборони, не інтегровані у союзницькі структури НАТО, а після виведення — німецькі війська, які входять до НАТО, але без носіїв ядерної зброї. В результаті дипломатичних дискусій статтю 5 було доповнено пунктом, за яким ядерна зброя не повинна розташовуватися у нових землях і після 1994 р. Договір не зачепив право об'єднаної Німеччини на участь у союзах, в такий спосіб підтвердивши членство ФРН у НАТО.

Об'єднана Німеччина отримала повний суверенітет не тільки у внутрішніх, а й у міжнародних справах внаслідок відмови чотирьох держав від своїх прав і відповідальності щодо Берліна й Німеччини в цілому, від чотиристоронніх угод за підсумками Другої світової війни. Таким чином, договір шести держав — ФРН, НДР, США, СРСР, Великої Британії та Франції — від 12 вересня 1990 р. остаточно ліквідував ялтинсько-потсдамську систему міжнародних від­носин. Руйнування повоєнного устрою в Європі мало значні наслідки: воно не тільки привело до руйнації системи союзів країн Східної Європи і до розпуску Організації Варшавського Договору, а й стало однією з причин розпаду Радянського Союзу,

Урочисте входження нових земель до ФРН відбулося 3 жовтня 1990 р. «День німецької єдності» було проголошено національним святом. 14 жовтня 1990 р. пройшли перші вільні вибори у ландтаги (парламенти) п'яти нових земель.

Підписання Договору про добросусідство, партнерство та співробітництво між ФРН та СРСР 9 листопада 1990 р., а також укладення у жовтні того ж року угод про умови перебування на німецькій території і виведення звідти ра­дянських військ були наслідком остаточного вирішення ні­мецького питання. Втім таке врегулювання відносин з Німеччиною не було рівнозначним укладенню мирного догово­ру за підсумками Другої світової війни, оскільки не зачепило всіх аспектів взаємовідносин між державами, зокрема проб­лем міжнародно-правової відповідальності за розв'язування Другої світової війни, відшкодування збитків, повернення культурних цінностей тощо.

2 грудня 1990 р. на перших після 1945 р. загальних виборах Бундестагу явну перевагу отримує урядова коаліція ХДС/ХСС і ВДП, а 17 січня 1991 р. Гельмут Коль обирається Федеральним канцлером об'єднаної Німеччини.

 

1. Міжнародні відносини після краху європейських тоталітарних режимів  і розпаду СРСР.

 

Одночасно з крахом тоталітарних режимів у країнах Центрально-Східної Європи посилювалась економічна і політична криза в СРСР, що супроводжувалися активізацією національно-визвольних рухів. Найактивнішими були новоутворені суспільно-політичні організації в республіках Балтії, Грузії і України. Президент СРСР М. Горбачов, який отримав від Верховної Ради надзвичайні повноваження, запропонував проект нового союзного договору, що передбачав значне розширення прав республік. Його повинні були підписати керівники союзних республік наприкінці серпня 1991 р. Проте консервативне оточення президента сформувало групу заколотників, які планували повернути країну до диктатури комуністичного типу. Вранці 19 серпня 1991 р. змовники оголосили про перехід влади до так званого Державного комітету з надзвичайного стану (ДКНС), куди увійшли голова Верховної Ради, віце-президент, прем'єр-міністр, голова КДБ, міністри оборони і внутрішніх справ. Вони вивели на вулиці столиці танки та бронемашини. Однак спроба здійснити державний переворот провалилася завдяки опору демократичних сил і змовники були арештовані. "Путч" зазнав поразки 23 серпня і прискорив процес оголошення незалежності союзними республіками, який увійшов в історію під назвою "парад суверенітетів".

Криза тоталітарних режимів в країнах Центрально-Східної Європи і розпад Радянського Союзу спричинили корінні геополітичні зміни у світі і викликали суттєву перебудову міждержавних відносин. Зникла біполярна система протиборства і конфронтації між "табором соціалізму" і країнами Заходу, впала "залізна завіса", що розділяла народи світу. Ялтинсько-Потсдамська система поділу Європи на сфери впливу внаслідок об'єднання Німеччини і здобуття повної незалежності країнами Центрально-Східної Європи остаточно розвалилася. Цей розвал автоматично призвів до ліквідації Організації Варшавського Договору і Ради Економічної Взаємодопомоги - основних структур радянського впливу в Європі.

Розпад повоєнної системи призвів до порушення балансу сил і виникнення першого в повоєнній Європі масштабного збройного конфлікту в багатонаціональній Югославії, що являла собою "балканську копію СРСР". Дезінтеграція СФРЮ супроводжувалась проголошенням незалежності південнослов'янськими народами і загостренням міжнаціональних конфліктів з висуненням взаємних територіальних претензій.

Лише Македонія після проголошення незалежності уникнула збройної боротьби з Югославською національною армією. Словенія і Хорватія зуміли після короткотривалих бойових дій відстояти свій суверенітет. Натомість, у Боснії та Герцеговині, воєнні дії між сербами, мусульманами і хорватами вирізнялися особливою жорстокістю і супроводжувалися проведенням "етнічних чисток". Кожен із ворогуючих етносів знаходився у конфлікті з двома іншими. Для припинення громадянської війни, згідно з рішенням Ради безпеки, у 1992 р. на територію Боснії та Герцеговини прибули миротворчі сили, однак громадянська війна продовжувалася. Створена "контактна група" у складі міністрів закордонних справ США, Великої Британії, Франції і Росії, подолавши суперечності у підході до югославської кризи, у серпні 1994 р. вперше виступила із спільною ініціативою щодо припинення громадянської війни. Пропонувалося створити федеративну державу Боснію і Герцеговину у складі двох суб'єктів - Боснійсько-Хорватської Федерації і Сербської Республіки. Проте керівники боснійських сербів, підтриманих Белградом, відкинули цей план і розгорнули бойові дії. Рада Безпеки, зваживши на чисельні жертви серед мирного населення, схвалила рішення провести проти боснійських сербів воєнні операції із застосуванням авіації НАТО. Лише після цього президенти Сербії, Хорватії, Боснії та Герцеговини підписали в Дейтоні (США) в листопаді 1995 р. угоду про припинення війни і схвалили план створення федерації, запропонований "контактною групою".

Утвердження демократії в колишніх тоталітарних країнах змінило політичний ландшафт Європи, спричинило загальне послаблення протистояння на лінії Схід - Захід. Проявилися нові підходи у вирішенні питань міждержавних відносин не тільки в Європі, а навіть у "проблемних регіонах". Із дипломатичних документів і з політичної лексики зникли "звинувачувальні" терміни часів холодної війни і замість них, для означення якісних змін у міжнародних відносинах, почали вживатися словосполучення "світове співтовариство" або "світова спільнота". Приклади прояву спільних підходів держав із різними суспільно-економічними системами до вирішення найболючіших міжнародних проблем - спроба політичного врегулювання іраксько-кувейтського конфлікту та ізраїльсько-палестинського протистояння. Коли іракський диктатор С. Гусейн, звинувативши Кувейт у незаконній експлуатації прикордонних нафтових родовищ, здійснив на початку серпня 1990 р. напад на сусідню державу, світове співтовариство майже одностайно (за винятком Лівії, Йорданії, Ємену) засудило агресію і вимагало негайно вивести окупаційні війська.

Рада Безпеки ООН прийняла низку рішень із вимогами вивести війська з території Кувейту і оголосила економічний бойкот Іраку. Коли С. Гусейн відмовився виконати рішення Ради Безпеки, вона прийняла постанову, яка дозволяла застосувати військову силу країн ООН проти агресора, якщо до 15 січня 1991 р. не будуть виведені окупаційні війська. Вперше за повоєнну історію СРСР та КНР не застосували вето у Раді Безпеки і приєдналися до країн Заходу.

У ніч на 17 січня 1991 р. розпочалася воєнна операція "Буря в пустелі", внаслідок якої іракські війська були повністю розгромлені, а Кувейт - визволений від окупантів. Крім американських і англійських військ, які складали основну силу антиіракської коаліції, в операції взяли участь з'єднання ще 26 держав-членів ООН, у тому числі з країн колишнього "соціалістичного табору".

Різні підходи політичних сил Ізраїлю до вирішення конфлікту з палестинцями наприкінці 80-х - на початку 90-х рр. спричинили загострення збройної боротьби між ними. Це, своєю чергою, призвело до активізації міждержавного переговорного процесу з наболілої близькосхідної проблеми. Проведені переговори завершилися підписанням 13 вересня 1993 р. угоди про поетапне створення палестинської автономії на території, окупованій Ізраїлем. Із підписанням цих угод відкрилася дорога до розв'язання багаторічної "палестинської проблеми" і нормалізації міждержавних відносин Ізраїлю з Росією, КНР, Ватиканом, які відновили дипломатичні представництва в Тель-Авіві, та навіть із окремими арабськими країнами. Однак, убивство прем'єра Іцхака Рабина в 1995 р. і прихід до влади в Ізраїлі радикальних сил знову зупинило процес вирішення цієї довголітньої проблеми.

Розпад СРСР і виникнення на його території п'ятнадцяти незалежних держав - найвидатніша політична подія XX ст. - спричинила ще більш разючі зміни у світі. Колишні республіки (географічні одиниці СРСР) стали суб'єктами міжнародного права і забезпечили собі існування суверенного міжнародного життя. Більшість із них уперше стали членами ООН та інших міжнародних організацій. На міжнародній арені виникла "нова архітектура" в розташуванні економічних і військово-політичних сил. Двополярність у міжнародних відносинах змінилася багатополюсністю із очевидною перевагою США, які перетворилися у головного політичного арбітра в розв'язанні міжнародних конфліктів. Проте могутність єдиної наддержави у військово-політичному вимірі, при відсутності ідеологічного і системного протистояння, стала менш відчутною для світового співтовариства.

Поруч зі США посилилися позиції таких виокремлених центрів економічної і військової потужності як Європейський Союз, Японія, Китайська Народна Республіка, яка звільнилася від статусу "молодшого партнера" в таборі соціалізму. В цьому багатополюсному світовому порядку важливу роль зберегла і Росія, яка успадкувала від Радянського Союзу 75% території, 51% населення, 60% основних фондів, 90% видобутку нафти, 73% газу, а також майже 70% його ракетно-ядерного потенціалу. Правда, геополітичні зміни призвели до руйнування радянської та російської сфери впливу на просторах Євразії і в країнах "третього світу", які до цього отримували радянську економічну і військову допомогу: з розпадом СРСР підписані двосторонні договори фактично втратили юридичну силу.

Зникнення загрози для європейських країн після розпаду ОВД і СРСР сприяло, значною мірою вирівнюванню "ваги" європейських країн із США у НАТО. Дедалі чіткіше простежується прагнення європейських країн звільнитися від американської опіки. Разом із тим і США у стосунках зі своїми європейськими союзниками змушені були вносити певні корективи. Зберігаючи свої найтісніші союзницькі відносини з Великою Британією і підтримуючи її стриману позицію щодо інтеграції у європейські структури, Вашингтон надає перевагу, радше, німецькому, ніж французькому лідерству на континенті. Об'єднана Німеччина перестала бути молодшим партнером Франції, її позиції в ранзі світової держави ще більше зміцнилися. Займаючи третє місце за економічними показниками у світовому виробництві, ФРН здобула більший простір для самостійної ініціативи і маневрування у зовнішній політиці. Однак, віддаючи собі звіт у тому, що саме Німеччина і Франція є основними складовими ЄС, Вашингтон змушений уважніше враховувати позиції цих країн у відносинах із Росією.

Враховуючи, що головним об'єднуючим компонентом і основою американської присутності в Європі є НАТО, США взяли курс на розширення цієї організації, в якій з появою нових членів посилюються їхні позиції: новоприйняті члени альянсу чіткіше сприймають провідну роль Вашингтона. Взагалі, у глобальній стратегії США важливим завданням стало надання максимальної підтримки слабшим країнам супроти сильних, аби не дозволити жодній із них домінувати в регіоні чи на континенті. Через це уряд США домагається реорганізації міждержавних відносин в усій Євразії на основі визнання територіальної цілісності новоутворених держав, недопущення поглинання їх наддержавними утвореннями, замаскованими під союзні об'єднання.

Наприкінці XX - на початку XXI ст. система повоєнних міжнародних відносин зазнала настільки значної трансформації, що змінилося навіть сприйняття поняття "безпека", яке почала розглядатися як функціонування всієї системи міжнародних відносин за участі всіх держав у вирішенні питань, що стосуються безпеки кожної з них, а також світової спільноти. Через інтеграційні процеси та глобалізацію світу простежується безпосередній зв'язок між різними рівнями безпеки - національним, регіональним і глобальним. На відміну від попередніх десятиліть спостерігається відхід від традиційного сприйняття безпеки виключно в її військово-політичному вимірі. В постконфронтаційний період головним фактором стабілізації міжнародних відносин є не лише баланс військових сил, а й сукупність військового, економічного, сировинного, демографічного та інших потенціалів. Із 90-х рр. більша увага почала приділятися таким складовим частинам світової стабільності, як економічна, соціальна, екологічна та інформаційна безпека.

Разом із цим міжнародна безпека - це політика держав, яка сприяє ефективному створенню гарантії миру як для окремої країни, так і для світового співтовариства. В цих умовах зросла роль таких міжнародних структур як ООН, НБСЄ, НАТО, ЄС, окремих неформальних об'єднань ("велика сімка", Південно-Тихоокеанський форум, АСЕАН тощо).

Якісні зміни в удосконаленні системи безпеки на Європейському континенті вніс Паризький саміт НБСЄ, що прийняв 21 листопада 1990 р. заключний документ "Хартія для нової Європи", в якій обґрунтовувалася ідея побудови загальноєвропейського дому від Атлантики до Уралу. Хартія демонструвала перехід від конфронтації до співробітництва держав Сходу і Заходу на основі визнання демократичних цінностей. ООН визнала особливий статус НБСЄ, діяльність якої відповідає основним її цілям і завданням.

Передбачені Паризькою хартією інституції були розвинені на Гельсінському (1992), Будапештському (1994), Ліссабонському (1996) та Стамбульському (1999) самітах. На Гельсінському саміті в липні 1992 р. учасники намагалися не тільки підбити підсумки розвитку НБСЄ за сімнадцять попередніх років, а й визначити орієнтири на майбутнє. Прийнятий заключний документ "Виклик часу змін" визначав програму заходів щодо удосконалення і активізації співробітництва, забезпечення рівних прав на безпеку. Держави-учасниці заснували у Відні Форум НБСЄ з питань співробітництва в організації безпеки, домовилися про запровадження посади Верховного комісара у справах національних менших і спеціального органу із запобігання конфліктам.

У Будапештському саміті НБСЄ, який відбувся у грудні 1994 р., взяло участь уже 52 країни. Розширення відбулося за рахунок новоутворених держав на теренах колишнього СРСР і Югославії. У зв'язку з розширенням повноважень було змінено назву - з НБСЄ на Організацію з питань безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ). Змінилася і структура ОБСЄ: замість комітетів утворено Раду вищих посадових осіб та Постійну раду.

Стамбульський самміт ОБСЄ відбувся у листопаді 1999 р. До цього часу змінилася конфігурація європейської безпеки внаслідок вступу до НАТО Польщі, Чехії та Угорщини. Після дводенних гострих дискусій було ухвалено такі важливі документи, як: "Хартія європейської безпеки", пристосований до нових умов "Договір про звичайні збройні сили в Європі", а також оновлений

Віденський документ про заходи зміцнення довіри й безпеки. Нова Хартія європейської безпеки передбачала формування в регіоні Організації єдиного і неподільного простору безпеки, вільного від зон із різними рівнями безпеки.

Після Стамбульського саміту ОБСЄ почала втрачати свої переваги і частина членів-учасників відкрито заговорила про необхідність її реформування.

Перехід від двополюсного світопорядку, побудованого на балансі збройних сил і взаємному страхові, до багатополюсності з явним лідерством США викликав нагальну необхідність зміни підходів до вирішення питань європейської безпеки, основу якої становив Північноатлантичний союз. З одного боку, розпад ОВД і Радянського Союзу призвів до спаду протистояння, а з іншого - виникла загроза небажаного розповзання ядерної зброї: після розпаду СРСР понад 30% радянських ядерних зарядів і засобів доставки опинилися на території України, Казахстану і Білорусі. З'явилися нові ризики небезпеки - нестабільність політичного та економічного розвитку країн ЦСЄ і новоутворених держав на території колишнього СРСР. Росія з успадкованою найбільшою частиною збройних запасів СРСР, в умовах нестабільності й невизначеності її політичного майбутнього, створювала додаткову загадку в системі міжнародного правопорядку. Відкритим залишилося питання адаптації найважливішої структури міжнародної безпеки - НАТО - до нових умов.

Зміна геополітичних умов вимагала від НАТО перегляду стратегії, спрямованої на перебудову оборони. У липні 1990 р. було оголошено про перехід до формування нової військової стратегії Альянсу, що базувалася на зменшенні чисельності збройних сил і збільшенні їх мобільності та гнучкості. Враховуючи нові обставини, країни НАТО взяли курс на зменшення витрат на оборону і скорочення чисельності всіх видів збройних сил: сухопутні війська скорочувалися на 35%, кількість основних військово-морських суден - на 30%, а бойових літаків на 40%. До липня 1992 р. було завершено вивезення з Європи всіх американських тактичних ядерних наземних і морських озброєнь. Ядерні сили НАТО обмежилися одиницями Великої Британії і Франції, котрі самостійно почали відігравати роль стримуючого фактора.

Важливий крок у пошуку шляхів вирішення складних проблем міжнародної безпеки в нових реаліях було зроблено на Римській сесії Ради НАТО у 1991 р., яка сформулювала нову стратегічну концепцію Альянсу. Вона передбачала посилення ролі НАТО у врегулюванні не тільки конфліктів у Європі, а й за її межами у випадку загрози безпеці континенту. Концепція базувалася на трьох елементах: діалог і співробітництво між усіма країнами континенту в межах НАТО, НБСЄ, ЄС, Ради Європи та інших організацій; підтримання колективної оборонної спроможності; збереження військового виміру - невід'ємної частини для досягнення цих цілей.

Для формування власне європейської безпеки та оборони в межах Альянсу створювалася Рада північноатлантичного співробітництва (РПАС) з метою налагодження взаємин із країнами.

На Брюссельському саміті НАТО у січні 1994 р. було чітко окреслено шляхи трансформації Альянсу. На ньому були прийняті рішення про запровадження програми "Партнерство заради миру" (ПЗМ), опрацювання нової військової концепції Багатонаціональних об'єднаних оперативно-тактичних сил (БООТС), а також програми співробітництва з країнами Середземномор'я. Програма ПЗМ передбачала новий підхід у співробітництві з країнами ЦСЄ та колишнього СРСР: він базувався на принципі відкритості Альянсу для нових членів.

Питання про розширення НАТО стало одним із основних у адаптації Альянсу до нових умов пост конфронтаційного періоду. Згода щодо розширення НАТО досягалася не просто. Більшість членів Альянсу сходилися на еволюційному варіанті розширення як НАТО, так і ЄС для подолання нестабільності в Європі, хоч і були прихильники "стратегічного реагування" - розширення лише за наявності загрози цим країнам із боку Росії. Створена в грудні 1991 р. Рада Північноатлантичного союзу сприяла розширенню дипломатичних і військових контактів зі східноєвропейськими країнами, хоч принцип консенсусу зменшував гнучкість роботи цієї інституції. Із запровадженням у січні 1994 р. ПЗМ посилилося співробітництво між НАТО і країнами Східної Європи. На відміну від РПАС співробітництво за цією програмою відбувалося за формулою "16 + 1", згідно з якою кожна країна-партнер мала можливість сама обирати ступінь співробітництва з Альянсом у політичній і військовій сферах.

Упродовж останніх років основними формами реалізації програми були: поступове залучення країн-партнерів до участі в робочих органах і структурах НАТО, збільшення кількості спільних багатосторонніх навчань миротворчої спрямованості, поглиблення співробітництва з країнами, які розглядалися як кандидати на вступ до Альянсу.

Політичний і військовий аспекти розширення Альянсу на Схід визначалися в документі від 1995 р. під назвою "Дослідження з питань розширення НАТО", в якому окремо підкреслювалася важливість налагодження особливих стосунків із Росією, що планувалося здійснювати одночасно з розширенням Альянсу.

У зв'язку з наростанням опозиції розширенню НАТО з боку Росії у травні 1997 р. у Парижі було підписано "Основоположний акт про взаємні відносини, співпрацю та безпеку між НАТО та Російською Федерацією", який передбачав нові форми співробітництва. Було створено Постійну Спільну Раду НАТО - Росія для визначення напрямків роботи у забезпеченні європейської системи безпеки, співпраці в галузі науки та екології. Через рік у Люксембурзі на засіданні Постійної Спільної Ради НАТО - Росія підписано меморандум щодо наукового і технічного співробітництва двох сторін, які приступили до виконання експериментального проекту з використанням супутникових технологій у боротьбі з катастрофами. Було запроваджено спільні гранти для виконання наукових програм біомоніторингу забруднення окремих регіонів.

Адаптація НАТО до нових умов передбачала також розвиток власне європейської системи безпеки і оборони в системі Альянсу. Січневий саміт 1994 р. розпочав формування концепції БООТС, спрямованої на підвищення спроможності Альянсу швидко розгортати багатонаціональні сили всіх родів військ для миротворчих операцій. Основою цієї концепції стала система командування та управління. Штаби БООТС формуються навколо існуючої командної структури. Одним із наслідків реформування оборонної і військової політики НАТО стала європеїзація Альянсу - збільшення ролі країн континенту у формуванні політики блоку.

З початку 90-х рр. помітно активізувалися переговори про ядерне роззброєння, головними передумовами якого були не тільки політичні, а й економічні та технічні чинники. З припиненням блокового протистояння і "холодної війни" зникла суперечність, яка постійно провокувала ядерну гонку озброєння. Перші результати в проведенні ядерного роззброєння і скорочення звичайних видів зброї, внаслідок підписання американо-радянських договорів і удосконалення взаємного контролю, з другої половини 80-х рр. створили клімат партнерства і довіри. Усвідомлення того, що зростаюча кількість ядерної зброї давно перевищила межу, за якою настає не тільки обопільне знищення найбільших індустріальних держав, а й всієї цивілізації, прирікало політиків і військових спеціалістів приймати рішення для запобігання глобальній катастрофі. Змагання попередніх років за кількісну перевагу в ядерному озброєнні не принесло переваги жодній із сторін, а лише виснажувало економіку двох наддержав, підвівши СРСР до меж економічного краху. Якщо для США проблема заміни цілого покоління ракетно-ядерного озброєння була надмірно витратною, то для СРСР, в умовах його кризи і розпаду, тим більше для його правонаступниці - Російської Федерації - була непосильною. Такі причини в сукупності змусили перейти до переговорів про нове скорочення стратегічних ядерних озброєнь, які спочатку велися з керівництвом СРСР, а після його розпаду продовжувалися з Російською Федерацією.

Зменшенню загрози війни і зміцненню міжнародної безпеки сприяло підписання двох договорів (1991,1993) про скорочення стратегічних наступальних озброєнь (СНО). Перший договір СНО-1 (або Старт-1) був підписаний 31 липня 1991 р. у Москві президентом США Джорджем Бушем-старшим і президентом СРСР М. Горбачовим. На час підписання цього договору Радянський Союз нагромадив 2500 носіїв із 10273 ядерними зарядами, США -2246 носіїв із 10563 боєзарядами. Згідно з договором, сторони впродовж семи років скорочували свої стратегічні озброєння до 1600 розгорнутих носіїв із 6000 ядерних зарядів. Запроваджувались обмеження на засоби, що зберігалися в арсеналах країн, встановлювалися межі на сумарну вагу балістичних ракет, яка не повинна була перевищувати 3600 тонн. Для сприяння реалізації договору створювалася спільна комісія із дотримання договору та інспекцій.

Однак із самого початку з його реалізацією виникли певні труднощі у зв'язку з розпадом СРСР, внаслідок чого частина ядерної зброї залишалася на території України, Казахстану і Білорусі. Така ситуація викликала тривогу країн Заходу, які висунули рішучу вимогу щодо збереження централізованого контролю за ядерною зброєю, що мала здійснювати Росія. Завдяки заходам української дипломатії в Москві і Вашингтоні, а також цілеспрямованим контактам із Казахстаном і Білоруссю, Україна з об'єкта договору перетворилася на його рівноправний суб'єкт. Вона підписала у Ліссабоні 23 травня 1992 р. разом зі США й іншими країнами протокол, згідно з яким Україна разом із Казахстаном і Білоруссю взяла на себе зобов'язання приєднатися до ДНЯЗ. Цей документ визначив правонаступництво України, Росії, Казахстану і Білорусі щодо виконання договору СНО-1.

У січні 1993 р. між США і Росією було підписано договір СНО-2, який закріплював нову стратегічну ситуацію, що склалася у світі після розпаду СРСР. Він зафіксував новий рівень стратегічного паритету двох найбільших ядерних країн, на базі якого повинна була зберігатися стабільність між ними в наступному столітті. Договір СНО-2 зобов'язував обидві країни впродовж 15 років скоротити свої ядерні заряди до рівня 3000 - 3500 одиниць і повністю ліквідувати ракети наземного базування з головними частинами індивідуального наведення (РГЧІН). Договір СНО-2 набирав сили після його ратифікації Сенатом США і Держдумою Росії. Термін виконання цього договору затягнувся у зв'язку з тим, що американський Сенат ратифікував його у 1996 р., а Держдума лише у 2000 р.

Європейське Економічне Співтовариство - невід'ємна складова частина міжнародної структури світового порядку - в 90-і рр. зазнала істотних змін: інтеграційні процеси поглибилися і набрали всеохоплюючого характеру, поширилися на нові території. З підписанням у лютому 1992 р. у Маастрихті Договору про Європейський Союз і Заключного акта про валютно-фінансовий союз було взято курс на прискорення інтеграційного європейського процесу. Цими документами Європейське Економічне Співтовариство перетворювалося у єдиний політичний, економічний і валютно-фінансовий союз 12 країн із населенням 350 млн осіб. Маастрихтські документи передбачали утворення Європейського Союзу на основі ЄЕС, ЄОВС, Євроатому і визначили, в перспективі, його перетворення у федеративне об'єднання. Передбачався гнучкий розподіл компетенцій між органами ЄС і національними урядами, зокрема - поступова передача певних суверенних повноважень на рівень загальносоюзних органів. Принципи, що регулюють відносини між ЄС і державами-членами визнають пріоритети союзного права над національним правом, пряму дію правових актів Союзу щодо державних закладів, а також до юридичних і фізичних осіб.

Європарламент отримав право виступати не тільки як консультативний орган, а й як учасник у прийнятті окремих рішень. Він наділявся такими повноваженнями в питаннях, котрі стосувалися єдиного внутрішнього ринку. Рішення передбачали, поступове розширення Європарламентом сфери питань, які прийматимуться простою більшістю голосів. Підвищення ролі Європарламенту наближує ЄС до систем центральних державних органів.

У процесі створення політичного, економічного і валютно-фінансового союзу Маастрихтські угоди визначали три інтеграційні етапи на найближче десятиліття. Перший етап передбачав утворення з 1993 р. європейської системи центральних банків і Центрального європейського банку з метою підтримки стабільності цін, проведення загальної європейської економічної політики. Другий етап розпочався із січня 1994 р. утворенням Європейського валютно-фінансового інституту, підпорядкованого Європейській Раді у складі голови та керівників центральних національних банків країн-членів ЄС. З січня 1999 р. передбачався перехід до третього етапу, коли повинні були функціонувати Центральний європейський банк, національні банки та Європейський валютно-фінансовий інститут, котрі мали забезпечити поступовий перехід до єдиної європейської валюти.

Для покращення економічної ситуації керівні органи ЄС передбачили низку заходів, що посилювали контроль за економічною політикою країн-членів із метою усунення обмеження на взаємне переміщення капіталів, сировини і робочої сили.

У нових умовах Маастрихтські договори передбачали заснування механізму спільної зовнішньої політики та безпеки. Однак у цьому питанні визначилися певні розходження між окремими країнами. Якщо ФРН, Франція, Бельгія активно підтримували ідею європейської оборони та спільної зовнішньої політики, то Велика Британія, Голландія, Данія в питаннях військового співробітництва віддавали перевагу НАТО. Перехід до узгодженої зовнішньої політики в статті 14 Маастрихтського договору розцінюється лише як крок до спільної оборони, яка стане можливою тільки після досягнення компромісу щодо ролі Західноєвропейського Союзу та його місця серед ЄС і НАТО.

Маастрихтські угоди сформулювали фактично дуалістичну систему, яка поєднує зовнішню політику, що проводить ЄС та окремі країни-члени. Кожна країна-член ЄС має право вето стосовно будь-яких спільних дій Союзу на міжнародній арені, якщо вони суперечать її національним інтересам. Договір про утворення ЄС засновував механізм формування спільної зовнішньої політики і політики зовнішньої безпеки на основі таких цілей: захист основних цінностей, інтересів та незалежності союзу; посилення безпеки Союзу та його країн-членів; підтримка миру і посилення міжнародної безпеки згідно з принципами Гельсінського заключного акта і Паризької Хартії; сприяння міжнародному співробітництву; повага прав людини та основних свобод. Для досягнення цих цілей передбачалося використання систематичного співробітництва країн-членів у прийнятті декларацій, формуванні спільних позицій і в проведенні спільних дій.

Маастрихтськими документами було визначено взаємовідносини між ЄС і Західноєвропейським Союзом: передбачалася поетапна інтеграція військових і політичних структур двох союзів. Із 1992 р. почав діяти штаб Європейського корпусу військового формування ЗЄС для виконання військових і гуманітарних завдань. Після підписання Амстердамського договору в червні 1997 р. були зроблені подальші кроки у розвитку відносин ЗЄС, ЄС і НАТО. На відміну від Маастрихтських угод, де питання проведення спільної зовнішньої політики та політики безпеки обмежувалися загальною постановкою, положення Амстердамського договору у цій сфері були окреслені більш чітко, хоч принципових змін у військовому співробітництві не передбачалося.

З 90-х рр., внаслідок активізації інтеграційної політики, прискорилися переговори ЄС із країнами Європейської асоціації вільної торгівлі (Ісландія, Норвегія, Швеція, Фінляндія, Швейцарія, Австрія, Ліхтенштейн) щодо подальшого визначення взаємовідносин. У травні 1992 р. між ЄС і ЄАВТ був підписаний договір про Європейський економічний простір (ЄЕП), який включав частину питань, що були закладені країнами ЄС у формулі "простір без кордонів". Певні суперечності втрачали актуальність у зв'язку з тим, що більшість країн ЄАВТ, ще до підписання цього договору, заявили про намір вступити до ЄС. Економічні інтереси країн ЄАВТ були основним рушієм їх вступу до ЄС. Більшість із них були тісно пов'язані з ЄС наднаціональними промисловими структурами і торгівельними відносинами. Важливе значення для країн-кандидатів мала також перспектива переходу на єдину європейську валюту. Найбільш результативними виявилися переговори зі Швецією, Австрією і Фінляндією, які погодилися прийняти всі умови, висунуті ЄС, і з січня 1995 р. вони стали повноправними членами Союзу.

Одночасно розпочалося узгодження позицій формування стратегії ЄС щодо розширення на Схід. Серед країн Європейського Союзу найбільшим прихильником розширення на Схід виступала ФРН, яка пов'язувала його із зміцненням стабільності в сусідніх країнах. Досить обережно ставилася до плану розширення ЄС у східному напрямку Франція, вбачаючи в цьому ризик послаблення свого впливу на Європейському континенті. При узгодженні позицій щодо розширення ЄС бралися до уваги не тільки економічні, а й політичні чинники.

У червні 1995 р. ЄС визначив десять країн-кандидатів. Починаючи з березня 1998 р. розпочалися конкретні переговори з першою групою кандидатів із шести країн (Польща, Чехія, Угорщина, Словенія, Естонія і Кіпр) щодо критеріїв відповідності нормам ЄС. Країни-кандидати повинні були внести значні зміни у своє національне законодавство, орієнтуючись на юридичні норми ЄС. У 1999 р. були визначені терміни вступу кандидатів у ЄС і вирішено розпочати переговори ще зі шістьма іншими країнами про вступ до Союзу (Латвією, Литвою, Болгарією, Румунією, Словаччиною і Мальтою).

Фактично до кінця XX ст. питання про розширення ЄС за рахунок країн ЦСЄ і Балтії було вирішено. Європейська інтеграція вийшла на якісно новий етап свого розвитку. Курс на розширення ЄС не тільки сприяв економічній, а й політичній стабілізації на Європейському континенті.

Важливе місце в системі міжнародних відносин наприкінці XX ст. почало відігравати неформальне об'єднання - "Велика сімка". Заснована у розпал енергетичної кризи з ініціативи французького президента В. Жискара д'Естена неформальна група найпотужніших, під економічним оглядом, держав (США, Японія, ФРН, Франція, Велика Британія, Італія і Канада) для обговорення шляхів подолання кризових явищ, стала одним із найважливіших механізмів узгодження колективних підходів до вирішення актуальних міжнародних питань і глобальних проблем людства. У 1998 р. до складу цієї неформальної групи включено Росію, як країну з ринковою економікою і трансформованою до демократичного устрою. Вирішенню важливих міжнародних питань сприяє реальна економічна і військова потуга учасників групи, до складу якої входить чотири з п'яти постійних членів Ради Безпеки і чотири з п'яти офіційних ядерних держав. Частка цих держав у загальносвітовому В ВИ складає близько 67 %, а у промисловому виробництві - 51 %. Хоча рішення цього неформального об'єднання носять характер морально-політичних зобов'язань, вони сприяють зміцненню довіри серед провідних країн світу і підтримують баланс стратегічних інтересів.

Саме з цією неформальною організацією, а також із МВФ, СОТ та іншими світовими структурами дослідники пов'язують ознаки такого явища в розвитку міжнародних відносин, як глобалізація. Вже у 90-і роки в багатьох мовах світу з'явилося слово "глобалізація" і його перші визначення суті та ідеології як і практики створення нового світового порядку з єдиним правлячим світовим центром, що стоїть над націями. Згідно з намірами його теоретиків, кінцевим результатом глобалізації є побудова планетарної держави, яка створюється на уламках наявних і може мати єдиний економічний і політичний простір, єдину релігію і єдину культуру. Вже тоді свідомо заговорили про загрози і негативні наслідки глобалізації, відбулися перші масові виступи антиглобалістів, серед яких значна кількість працівників культурної сфери і духовенство різних конфесій. Антиглобалісти переконані в тому, що технічний прогрес, абсолютна економізація і комерціаліза

 

1. Суспільно-політичні зрушення в останній третині ХХ -  на початку ХХІ ст. Відродження неоконсервативних ідеологій.

Період кінця 60-х - початку 70-х відзначався високими показниками економічного зростання. На фоні цього з'явилася довіра до реформ і демократизації. Водночас, уже з кінця 60-х років спостерігалися перші прояви загострення соціальних та політичних суперечностей: події 1968 р. у Франції, "спекотна осінь" 1969 р. в Італії, страйкова боротьба у США та Великій Британії на початку 70-х років. Ситуація загострилася внаслідок енергетичної кризи 1973 р., що призвела до різкого погіршення умов виробництва та галопуючої інфляції. Економічна та соціальна нестабільність супроводжувалася політичним зміщенням праворуч.

Хоча консерватизм традиційно ототожнювався із захистом суспільного статус-кво, його характерною рисою кінця XX ст. став той факт, що неоконсерватори виступили ініціаторами змін. Перегрупування економічних та політичних інтересів привело до втрати і лібералізмом, і консерватизмом своєї окремішності та виразності, характерних у XIX - на початку XX ст. Суперечки про ринкову чи планову економіку змінилися пошуком форм взаємозв'язку відповідної системи регуляції між ними. Такі проблеми, як приватний капітал чи державна власність перетворилися на пошук рівнів поділу між ними; "маси" чи "еліта" в нових умовах передбачала контроль еліти та активізацію мас; "елітарна" чи "народна освіта" розглядалася вже як єдина система освіти для всіх із обов'язковою підтримкою обдарованих особистостей.

У другій половині 70-х - у 80-ті роки перед консерваторами постало завдання ідеологічного переозброєння своєї стратегії у відповідь на зміни, що відбувалися в суспільстві. Вони чітко вловили настрої широких мас населення, які вимагали вжити рішучих заходів проти застійних явищ в економіці, безробіття, зростаючої інфляції, негативних явищ у соціальному житті. Консерватори проявили гнучкість та прагматизм, здатність пристосовуватися до нових умов. Під тиском економічної кризи, зростання безробіття та суспільного занепокоєння почалося відродження неоконсервативної ідеології. Неоконсерватори виступили з гаслами захисту принципів вільноринкових відносин, індивідуалізму, вільної конкуренції, заохочували приватизацію, критикували значне державне втручання в економіку тощо. Концентруючи увагу на морально-етичних проблемах, неоконсерватори робили особливий акцент на зникненні впевненості людей у собі, занепаді таких традиційних цінностей як закон і порядок, дисципліна, стриманість, патріотизм, консенсус. Вони пропонували переорієнтувати соціальну політику на ті верстви населення, які дійсно не можуть забезпечити себе засобами для існування.

У науковій літературі вказують на існування кількох течій та напрямів у розвитку консерватизму, наголошуючи на різних назвах неоконсерватизму: власне "неоконсерватизм", традиціоналістський консерватизм, "нові праві", радикальний консерватизм, неолібералізм та ін.

Наступ консерваторів розвивався нерівномірно та залежав від місцевих умов. У таких країнах, як Іспанія, Португалія, Греція, де продовжували панувати авторитарні режими, цей процес не спостерігався взагалі. Не досить сильними виявилися позиції неоконсерваторів у тих країнах, де в цей час (у другій половині 70-х років) при владі знаходилися партії консервативного напрямку (голлісти у Франції, християнські демократи в Італії). Позаяк вони були правлячими партіями, отже брали на себе всю відповідальність за стан справ у країні. З іншого боку, перебуваючи при владі, вони не змогли так швидко переорієнтувати свою політичну діяльність та запропонувати суспільству нові оригінальні рішення. Проте, починаючи з середини 70-х років, майже повсюдно на Заході починає набирати силу "неоконсервативна хвиля". Політичні битви відбуваються не тільки між консервативними та соціал-демократичними партіями, а й всередині самого консервативного табору. У Великій Британії на зміну старому консервативному істеблішменту приходить група діячів нової формації на чолі з Маргарет Тетчер. її перемога та наступне перетворення "тетчеризму" в домінуючу політичну течію в партії торі розпочали свого роду ланцюгову реакцію в низці інших партій країн Заходу. В республіканській партії США неоконсервативне оновлення було пов'язане з висуненням у 1979 - 1980 рр. Рональда Рейгана кандидатом у президенти та наступною його перемогою на виборах. У ґоллістській партії Франції неоконсервативна ідеологія запанувала після того, як її лідером став у 1976 р. Жак Ширак. Більш складним виявився розвиток блоку християнсько-демократичних партій ХДС/ХСС у ФРН. На виборах 1980 р. кандидатура лідера ХСС Франца-Йозефа Штрауса зазнала поразки, в цей час провідною фігурою християнських демократів став більш поміркований Гельмут Коль, який започаткував еру німецького неоконсерватизму (1982 - 1998). Зі ще більшими труднощами зіткнулася партія християнських демократів Італії при спробі здійснити поворот управо. Після вбивства в 1978 р. Альдо Моро на якийсь час у ній переважила права течія і була взята лінія, багато в чому подібна на ту, що проводили неоконсерватори Великої Британії та США. Але такий жорсткий курс призвів не до консолідації, а до посилення суперечностей в партії, і вже через деякий час довелося відмовитися від обраного шляху на користь більш компромісної політичної лінії. Як і в ХДС/ХСС серйозною перешкодою для неоконсервативного переродження ХДП стала вкрай неоднорідна в соціальному та ідейно-політичному плані масова база партії, збереження впливу серед її членів та керівництва християнської соціальної доктрини, що в багатьох аспектах суперечила підходу неоконсерваторів.

Зайнявши провідні позиції у більшості партій правого крила, неоконсерватори з кінця 70-х років розпочали боротьбу за владу. Триразова перемога консервативної партії на чолі з М. Тетчер у Великій Британії (1979,1983,1987); перемога на президентських виборах у США республіканця Р. Рейґана (1980), який успішно проводив політику неоконсервативних контрреформ, займаючи посаду губернатора Каліфорнії; результати парламентських та місцевих виборів у ФРН (перемога консервативної коаліції Г. Коля 1983); заміна лібералів при владі в Канаді консерваторами (1984 р., Браян Малруні) показали, що ідеї та принципи, запропоновані консервативними силами, виявилися співзвучними настроям широких верств населення. Хоча прорив неоконсерватор! в до влади не завжди вдавався: на виборах 1981 р. у Франції перемогу отримали соціалісти та комуністи, в Іспанії соціалісти прийшли до влади в 1982 р. На думку деяких американських політологів, відродження консерватизму в трьох англосаксонських країнах -США, Великій Британії та Канаді - можна швидше пояснити винесенням населенням вотуму недовіри політичним партіям і державним діячам, які традиційно асоціювалися з державою благоустрою, ніж наслідком широкомасштабного наступу консервативних та ліберальних ідеалів. Показово, наприклад, що за даними опитування 38% усіх, хто віддав свій голос за Р. Рейґана, заявили, що зробили це, позаяк вважали, що "настав час змін", і тільки 11%, бо він "справжній консерватор".

Посилення позицій консервативних та правих сил проявилося в активізації у більшості розвинутих країн Заходу прагнення до їх консолідації та координації на міжнародному рівні, до вироблення спільних для них соціально-філософських та ідейно-політичних принципів. Про це свідчить створення, наприклад, у 1983 р. Міжнародного демократичного союзу, що об'єднав консервативні партії Західної Європи, республіканську партію США, ліберально-демократичну партію Японії, австралійських консерваторів.

Поряд із поширенням неоконсервативних ідей у суспільно-політичній думці Заходу продовжували існування традиційні цінності консерватизму, виразниками яких були англійські торі, ґоллісти у Франції, соціал-консерватори в ФРН. Для більшості представників цієї традиціоналістської течії в консерватизмі характерне висунення на перше місце політичного та соціокультурного начал на шкоду економічному. Відмова від традиційних цінностей та ідеалів, а саме - сильної влади та держави з ухилом на сім'ю, громаду, Церкву, розглядалася ними як головна причина всіх негативних явищ у сучасному суспільстві.

Зміст виборчої програми консерваторів диктував відповідний характер урядових коаліцій. У Великій Британії, наприклад, для всіх урядів був спільний статус однопартійних кабінетів більшості. В Іспанії уряди, що формувалися консервативним Союзом Демократичного Центру (об'єднання угруповань ліберальної, християнсько-демократичної та соціал-демократичної орієнтації) в 1977 - 1982 рр., мали статус коаліцій меншості. В Португалії виникли три однопартійні кабінети, а в Греції - два. В Ірландії консервативна партія "Солдат Ірландії" сформувала 11 однопартійних урядів (із них 7 мали характер більшості). У Франції голлістські угруповання формували уряди більшості з більшістю мандатів у парламенті. У Данії, Норвегії та Швеції виникали правоцентристські коаліції за участю ліберальних, центристських та християнсько-демократичних партій. Лише раз у цих державах був сформований виключно однопартійний консервативний уряд меншості в Норвегії в 1981 - 1983 рр. Сьогодні очевидна криза християнської демократії в Італії, де викриття корупції зруйнували опору консерватизму - Християнсько-демократичну партію. У 1996 р. до влади в Іспанії повернулася консервативна Народна партія на чолі з Хосе Марією Аснаром, що зарекомендувала себе прихильником новацій.

 

1. Місце і роль тероризму у сучасних міжнародних відносинах та світовій політиці.

 

В ХХ ст. мотиви, стратегія та зброя терористів стали дещо іншими. Міжнародний тероризм був складовою політики супердержав та їх сателітів, інструментом ідеологічної експансії, ї ,зрештою, дестабілізатором системи міжнародної безпеки. При цьому країни-конкуренти завжди виховувалися у дусі розподілу сили на “справедливу” та “несправедливу”, що у свою чергу обумовлювало “подвійний стандарт” у політичній, юридичній та оперативній оцінці актів міжнародного тероризму.

Терористичні організації в цей період часто виконували замовлення державних спецслужб. За даними часопису “U.S. News and World Report”, які були оприлюднені у листопаді 1977 року, за період з 1961 по 1976 роки ЦРУ США було причетне до майже 900 великих таємних операцій проти окремих “небажаних” для США іноземних державних, громадських діячів та урядів.

Активна інтернаціоналізація тероризму розпочалася у 60-70-ті роки нашого століття. Їй сприяли:

По-перше, процеси інтернаціоналізації капіталу, структурна перебудова економічних систем, країн що розвиваються, зміна їх місця в системі капіталістичного господарювання як наслідок процесу деколонізації, що і призвело до вивільнення нагромадженого потенціалу соціальної енергії у країнах світової периферії з подальшим утворенням національно-визвольних рухів, у тому числі терористичного спрямування.

По-друге, глобалізація політичної та економічної діяльності транснаціональних компаній (ТНК), що в окремих випадках сприяла організації терористичних груп, які, окрім іншого, спеціалізувалися на обслуговуванні інтересів монополій (наприклад, протягом 70-80-тих років в Анголі рух УНІТА здійснював таємні торговельні операції з алмазами за дорученням південноафриканської ТНК “De Bierce”).

По-третє, нерівномірність розвитку держав світу, яка обумовлювала поділ країн на “сильних” та “слабких”, а з цим – зростання ролі націоналізму та релігійного фундаменталізму у міжнародному житті.

По-четверте, криза ідеї суспільства ”масового споживання”, наслідки якої сприяли формуванню у країнах Західної Європи у 70-ті роки “покоління розгніваних”, представники якого були головною рушійною силою терористичних угрупувань у Західній Європі.

Аналізуючи структуру загроз безпеці американських дипломатичних представництв у біполярний період, заступник Держсекретаря США з питань безпеки Ентоні Квентон (Anthony C.E. Quainton) визначив головними загрозами:

• а) послаблення та розпад державних інституцій під впливом масових соціальних рухів у Другому та Третьому Світі;
• б) поява нових, агресивніших форм національної та етнічної ідентифікації;
• в) відчуження деяких сегментів мусульманських суспільств від усього суспільства, національних лідерів та західних цінностей, що відбивається у різкому зростанні політичного екстремізму та тероризму;
• г) в останні роки – розвиток транснаціональної організованої злочинності.[1]

Отже, розвиток сучасного тероризму обумовлений:

• по-перше, зміцненням ролі релігії, як наслідку процесу деідеологізації у внутрішньому житті ряду країн світу та міжнародних відносинах;
• по-друге, розвитком транснаціональної організованої злочинності та пов’язаною із нею нелегальної торгівлі зброєю, радіоактивними матеріалами тощо;
• по-третє, наслідками науково-технічного прогресу та вдосконаленням глобальних інформаційних технологій;
• по-четверте, високими темпами урбанізації в світі.

З огляду на відносну вивченість проблематики ісламського фундаменталізму (“militant islam”), особливу увагу привертають практично недосліджені та невисвітлені зв’язки тероризму з транснаціональною організованою злочинністю та з найсучаснішими високими технологіями інформаційного обміну.

Розпад біполярної системи міжнародних відносин та об’єктивне зменшення глобального конфліктного потенціалу в світі‚ відмова багатьох країн від політики підтримки тероризму як інструменту зовнішньої політики‚ інші фактори обумовили пошук професіональними терористами своєї “ніші” у поліполярному світі. потреба‚ насамперед‚ у фінансуванні терористичної діяльності сприяла появі вкрай загрозливої тенденції – інтеграції професіональних терористичних організацій зі структурами організованої злочинності.”Співробітництво” може відбуватися у таких напрямах:

• терористичні угруповання виконують замовлення мафії та здійснюють інші види послуг для кримінальних синдикатів;
• зберігаючи автономність‚ терористичні групи беруть безпосередню участь у протизаконному бізнесі‚ використовуючи отримані гроші для фінансування своєї діяльності.

Перший тип проявився у середині 90-их років‚ коли італійські та колумбійські синдикати почали використовувати тактику терору проти держави та її представників‚ намагаючись перешкодити розслідуванням і впровадженню урядових програм боротьби із організованою злочинністю‚ ліквідувати активних співробітників правоохоронних органів та спецслужб‚ змусити суддів виносити більш легкі вироки членам мафіозних утворень. У цей період тільки в Колумбії діяло майже 140 терористичних організацій‚ пов’язаних із наркокартелями‚ із загальною кількістю членів до 20 тисяч осіб. З іншого боку‚ терористичні організації‚ здійснюючи‚ наприклад‚ охорону наркоплантацій‚ отримували додаткове джерело фінансування своєї діяльності.

В Перу відоме угруповання “Cendero luminoso”(“Світлий шлях”)‚ захищаючи на контрольованій території плантації коки‚ нелегальні лабораторії з переробки наркотиків‚ аеродроми та інші об’єкти наркомафії‚ брала з картелів 10% податок з прибутків‚ що давало змогу фінансувати її кампанію з повалення уряду країни.

Дедалі більша кількість терористичних та екстремістських угруповань різного політичного спрямування з метою самофінансування бере безпосередню участь у організованій злочинній діяльності. Наприклад‚ у Бірмі в середині 90-х років сепаратистська група “генерала” Кун Са (справжнє ім’я – Чан Кіфу) контролювало до 80% виробництва опіуму в “Золотому трикутнику”(Бірма‚ Лаос‚ Таіланд). Згідно з даними ІНТЕРПОЛу‚ у період громадянської війни в Лівані (1975-1990 рр.) загальні прибутки ряду палестинських терористичних організацій від нелегальної торгівлі зброєю та підробки грошей становили 4 млрд доларів США на рік.[1]

Міжнародний тероризм зазнав сьогодні і якісної трансформації: тепер його “modus operandi” – високий рівень технічного забезпечення теракту‚ відмова від захоплення заручників (з огляду на відпрацьований спецслужбами механізм знешкодження)‚ знищення важливих для життєдіяльності суспільства об’єктів (банків‚ вокзалів‚ торговельних центрів тощо).

Перші спроби формування міжнародно-правової основи антитерористичної взаємодії були ще до ІІ світової війни. В 1937 році під егідою Ліги націй було розроблено Конвенцію щодо попередження тероризму та покарання за нього, і Конвенцію про створення міжнародного кримінального суду. Щоправда обидва ці документи в дію так і не вступили.

Сучасна система багатостороннього співробітництва в боротьбі з тероризмом сформувалася за останні 30 років. На глобальному рівні вона функціонує під егідою ООН та її спецпідрозділів, перш за все ІМО, ІКАО та МАГАТЕ, на основі 11 універсальних конвенцій і протоколів про боротьбу із різними проявами тероризму на суші, на морі та в повітрі.

Ці угоди закріплюють реальні механізми, що орієнтовані на ефективну практичну взаємодію. Це зобов’язання припиняти теракти, включаючи знешкодження та затримання осіб, винних або підозрюваних у їх скоєнні, обмін відповідною інформацією, надання максимальної правової підтримки один одному. Беззаперечно, найбільше значення мають конвенційні положення, що забезпечують неухильне покарання злочинців на основі принципу aut dedere aut judicare. Згідно з ним, держава, на території якої перебуває злочинець, має або застосувати до нього покарання, або видати особу для цієї мети іншій державі.

Антитерористичні конвенції містять положення, що визначають загальні правові рамки, необхідні для організації активного опору. Наприклад, Міжнародна конвенція про боротьбу із захопленням заручників 1979 року, зобов’язує держав-учасниць:

• вжити всіх заходів для звільнення заручників, якщо вони знаходяться на території даної держави;
• вжити всіх заходів щодо попередження підготовки до здійснення таких злочинів, включно із забороною незаконної діяльності осіб, що заохочують, підбурюють, організовують чи беруть участь у захопленні заручників;
• встановити свою кримінальну юрисдикцію щодо таких злочинів, якщо вони були скоєні на території держави-учасниці або морського судна, зареєстрованого в цій державі;
• будь-яким з громадян держави або, якщо держава вважає таке рішення доцільним, то і апатридами, що постійно проживають на її території;
• для того, щоб змусити державу прийняти певний акт або утриматися від його прийняття;
• щодо заручника, який є громадянином даної держави, якщо держава вважає таке рішення доцільним.

Щодо тактики в конкретних ситуаціях, то міжнародним правом вона не регламентується, оскільки це могло б виявитися контрпродуктивним. Як показує досвід багатьох країн, переговори щодо врегулювання ситуації ведуться на різних рівнях. Бажано було б, якби в них брали участь спеціально підготовлені до цього люди. Зрозуміло, що предметом переговорів не можуть бути імперативні вимоги, встановлені міжнародним правом – безкарність терористів, загроза життю людей тощо.[2]

Заборона актів терористичного характеру під час збройних конфліктів передбачається нормами міжнародного гуманітарного права, зокрема положеннями Додаткових протоколів 1977 року до Женевських конвенцій про захист жертв війни 1949 року.

На жаль, міжнародне право не завжди встигає за новими викликами, які кидає тероризм людству. Поза сферою універсального договірного регулювання залишаються питання щодо навмисного застосування зброї проти мирного населення. Інший невирішений аспект пов’язаний з відсутністю міжнародно-правових норм, спрямованих на протидію тероризиу із застосуванням засобі масового знищення. Дуже послаблює ефективність глобальної системи антитерористичної взаємодії і той момент, що конвенції підписали далеко не всі держави. Нарешті, механізми контролю за їх виконанням дуже неефективні.

Безперечна заслуга світового співтовариства – в утвердженні основного принципу: загального осуду тероризму. Перший крок у становленні цього принципу було зроблено 9 грудня 1985 року, коли Генеральна Асамблея ООН прийняла без голосування резолюцію 40/61, в якій вона “визнає злочинними всі акти, методи та практику тероризму, де б і ким би вони не були скоєні”.[2] Це положення пізніше було закріплено у преамбулі Римської конвенції 1988 року.

За останні 10 років принцип протиправності тероризму був розвинутий та конкретизований у ряді документів ООН, наприклад, в Декларації про заходи із ліквідації міжнародного тероризму, прийнятій на 49-й сесії Генасамблеї в 1994 році. Надзвичайно важливими, особливо на тлі чеченських подій були положення декларації про те, що “злочинні акти, спрямовані чи розраховані на створення обстановки терору серед широкого загалу не можуть бути виправдані, якими б не були мотиви (політичного, расового, ідеологічного, етнічного, релігійного характеру)”[2].

Декларація зобов’язує держави утриматися від організації терористичної діяльності, а також підбурювання та сприяння їй; забезпечує затримання, судове переслідування та видачу осіб, що вчинили терористичні акти. Державам пропонується також стати учасниками всіх універсальних міжнародних антитерористичних договорів. Хоча не всі із вказаних положень стали загальновизнаними нормами міжнародного права, їх морально-політичні зобов’язання для держав членів ООН очевидне.

На жаль, серйозний негативний вплив на ефективність взаємодії держав і, насамперед, під егідою ООН має нашарування тривалої політики протистояння. В свій час це проявилося в роботі Спеціального комітету Генасамблеї по міжнародному тероризму . заснований у 1973 році, даний орган встиг провести лише три сесії, остання з яких мала місце у 1979 р. Причина в тому, що Спецкомітет став заручником політики. Для одних його членів виявилися неприйнятними теорії, що прирівнювали діяльність національно-визвольних груп до тероризму, а для інших – концепція державного тероризму, тобто дій на державному рівні з метою підриву суверенітету та незалежності інших держав.

Що ж до визнання держав спонсорами тероризму, то необхідно пам’ятати, що для цього немає відповідних міжнародно-правових критеріїв. На мою думку, в нашому світі, заповненому політичними, ідеологічними, релігійними упередженням, бажано було б забезпечити об’єктивний міжнародний, в ідеалі, судовий розгляд таких справ. Найбільш адекватно цю функцію міг би виконувати Міжнародний кримінальний суд, що створюється зараз в рамках ООН.

В сфері, пов’язаній із зміцненням юридичних основ антитерористичної взаємодії держав, доцільно особливо відзначити ідею створення міжнародно-правових інструментів, спрямованих на попередження і ліквідацію наслідків терактів з використанням ядерної зброї або ядерного матеріалу, а також міжнародного документу,який би врегулював заходи з фізичного захисту хімічного та біологічного матеріалу. З цією метою в рамках Четвертого Комітету ГА ООН можна створити відповідну робочу групу.

Останнім часом боротьба ведеться в основному на регіональному рівні. Як і слід було чекати, найбільший політико-правовий потенціал накопичений на Європейському континенті. Під егідою Ради Європи діє Європейська конвенція із попередження терактів. З 1977 р. функціонує механізм спільних дій в сфері антитероризму країн Євросоюзу (зокрема в рамках так званої “Групи Треві”). Обговорюється питання про переведення питання боротьби з тероризмом в компетенцію європейського поліційного агентства “Європол”, що зараз створюється. Проблеми, які були описані вище, регламентуються відповідними положеннями підсумкових документів зустрічей ОБСЄ в Хельсинки, Мадриді, Відні.

Щодо інших регіонів, то конвенційне закріплення співробітництва иало місце в рамках Південноазіатської асоціації регіонального співробітництва (СААРК) та Організації американських держав (ОАД).

Співробітництво розвивається і на двосторонньому рівні. Росія має міжурядовий Меморандум про взаємопорозуміння з США щодо співробітництва в галузі цивільної авіації двосторонні угоди укладені між Італією та Туреччиною, Францією та Іспанією, Францією та Венесуелою, США та Італією.[2]

 

1. Теракти 11 вересня 2001 року та початок війни проти тероризму.

 

Терористичний акт 11 вересня 2001 року – серія катастроф, що викликали масову загибель людей у ??Нью-Йорку, Вашингтоні та південно-західній Пенсільванії в результаті захоплення пасажирських літаків і тарану ними будівель Всесвітнього торгового центру і Пентагону.

В результаті терористичного акту, не враховуючи 19 терористів, загинули 2973 людини, у тому числі 246 тих, хто летів на літаках, 2602 – у вежах Всесвітнього торгового центру (з них 343 пожежних і 60 поліцейських) і 125 – у Пентагоні; крім того, 24 людини вважаються зниклими без вісті.

За офіційною версією, підготовка до терактів почалася ще в 1996 році. Терористи навчалися польотів у льотній школі в штаті Флорида. Потім, 11 вересня 2001 року 19 терористів-смертників (камікадзе), озброївшись ножами для різання паперу, захопили 4 американських пасажирських літаки внутрішніх авіаліній і направили їх на таран «Веж-Близнюків» у Нью-Йорку і Пентагону у Вашингтоні. Безпосередньо очолював терористів Мохаммед Атта (1968-2001) – лідер гамбурзького відділення «Аль-Каїди». Планував теракти Халід Шейх Мохаммед, а організатором був глава «Аль-Каїди», Усама бен Ладен.

Перший літак «Боїнг-767» (Рейс 11 American Airlines, Бостон – Лос-Анджелес) врізався в хмарочос «Північна вежа» о 8:45 за місцевим часом. На борту був 81 пасажир (з них 5 терористів) і 11 членів екіпажу. Удар літака припав між 93-м і 99-м поверхами, убивши сотні людей, паливо літака підняло температуру до 1000 градусів Цельсія. Стовп полум’я був таким потужним, що, коли вогонь кинувся вниз по шахтах ліфта, згоріли люди навіть у фойє будівлі. Приблизно тисяча людей опинилася в пастці між 100-м і 107-м поверхами. О 10:29 палаюча «Північна вежа» звалилася.

Другий літак «Боїнг-767» (Рейс 175 United Airlines, Бостон – Лос-Анджелес) врізався в «Південну вежу» на рівні 77-81 поверхів о 9:03 за місцевим часом. На борту було 56 пасажирів (з них 5 терористів) і 9 членів екіпажу. О 9:59 будівля завалилася у вогні.

Третій літак «Боїнг 757-200» (Рейс 77 American Airlines, Вашингтон – Лос-Анджелес) врізався в Пентагон о 9:40 за місцевим часом. Загинули 184 людини: 59 пасажирів (з них 5 терористів) і 6 членів екіпажу на борту Boeing 757, і 125 військовослужбовців і цивільних осіб усередині будівлі.

Чому немає відео і фото цієї події до цих пір загадка.

Четвертий літак «Боїнг-757» (Рейс 93 United Airlines, Ньюарк – Сан-Франциско) розбився в Пенсільванії в лісі в 125 кілометрах на південь-схід від Піттсбурга. На борту було 37 пасажирів (з них 4 терористи) і 7 членів екіпажу. Записи «чорного ящика» і переговорів пасажирів та екіпажу із землею показують, що терористи спікірували в землю, коли пасажири спробували увірватися до кабіни пілотів.

ЗМІ повідомляли, що деякі пасажири і члени екіпажу змогли подзвонити з мобільних телефонів з борту захоплених літаків. Ці пасажири повідомляли про декілька загарбників на борту кожного з рейсів. Пізніше ФБР ідентифікувало 19 з них, чотири на рейсі 93, і по п’ять на інших рейсах. Втім, достовірність дзвінків оскаржується, оскільки можливість подзвонити в таких обставинах сумнівна. Багато критики заявляли, що дзвінки сфабриковані ФБР (особливе недовіру викликає дзвінок сина до матері, що починається з фрази: «Мамо, це я, Джон Сміт», так як син навряд чи став би звертатися до матері, згадуючи своє прізвище).

Жоден з тих, хто був на борту захоплених літаків, не вижив. Кількість загиблих, за офіційними даними, 2973, включаючи 247 на борту літаків (без урахування 19 терористів), 2602 – у Нью-Йорку в баштах і на землі, і 125 – в Пентагоні. Серед загиблих – 343 пожежних Нью-Йорка, 23 офіцера поліцейського департаменту Нью-Йорка і 37 портових поліцейських офіцера. Крім того, 24 людини по раніше числяться зниклими без вісті.

Крім 110-поверхових веж-близнюків, п’ять інших будівель ВТЦ (включаючи будівлю 7 ВТЦ), готель Марріотт, чотири станції підземки, а також будівлу грецької православної церкви св. Миколи, були зруйновані або сильно пошкоджені. Загалом на Манхеттені постраждали 25 будівель, всі 7 будівель Всесвітнього торгового Центру довелося зрівняти із землею. Пізніше будівля Deutsche Bank Building, що знаходилась навпроти ВТЦ, також довелося зруйнувати, через непридатне для існування, токсичне середовища всередині офісної вежі.

В результаті атаки обидва хмарочоса, прилеглі до них будівлі, а також одне крило Пентагону були зруйновані; загинуло близько трьох тисяч людей.

Ці події стали початком нової епохи, коли повномасштабні війни можуть йти не тільки між державами, а й між державами та міжнародними угрупованнями, що не мають державної структури і державної відповідальності.

Нью-Йоркська біржа на два дні припинила свою роботу.

Прилеглий райoн, включаючи відомий Уолл-стріт, виявився засипаним попелом.

Урядові установи були евакуйовані.

Президент США оголосив про воєнний стан.

Все це стало приводом для війни США з Афганістаном і пізніше з Іраком.

Війна проти тероризму іменується також глобальною війною проти тероризму або війною проти терору – це геополітична концепція, розроблена республіканською адміністрацією Джорджа Буша молодшого відразу після подій 11 вересня 2001 року з метою боротьби проти міжнародного тероризму. Після липня 2005 року адміністрація Буша більше не вживає даний термін, говорячи про світову боротьбу проти насильницького екстремізму. У Росії подібний ланцюг подій називається антитерористичною операцією. У червні 2004 року США, Великобританія та Австралія оголосили про створення глобальної антитерористичної сітки. Мета сітки – попереджувати акції “Аль-Каїди” та союзних їй угрупувань на всій території земної кулі. Спочатку передбачалося, що сітка буде включати 3 центри – американський Terrorist Threat Integration Center, британський The Joint Terrorism Analysis Centre та австралійський National Threat Assessment Centre. Однак, сітка незабаром була розширена за рахунокновозеландського та канадського сегментів. Таким чином була створена структура, яка повністю повторювала систему глобального радіоперехвату ECHELON. [8] 43-й президент США – Джордж Буш молодший Агітаційний плакат, який закликає боротися із тероризмом

Найбільш відомими акціями боротьби із тероризмом є Іракська війна (з 20 березня 2003 року – по нинішній час) — з метою усунення режиму Саддама Хусейна та операція «Литий свинець» (27 грудня 2008 року), метою котрої було знищення військової інфраструктури палестинської фундаменталістської терористичної організації Хамас. Іракська війна У результаті військових операцій американські війська та їх союзники окупували Ірак, режим С.Хусенна було скинено, у країні ідбулися парламентські вибори, тисячі життів було втрачено (як американців (загинуло 4264, поранено – 31153), миротворців різних країн, так і мирного населння Іраку); було зафіксовано тисячі випадків порушення прав людини обома сторонами. Американське суспільство сьогодні протестує проти утримання солдатів США в Іраці й вимагає вивести контингент з країни. [8] Зверху вниз по часовій стрілці: Американські танки в Багдаді, 2003р.; Евакуація пораненого солдата, 2004; Вибух замінованої машини в Багдаді, 2005; Іракські солдати, 2005

Кадри Іракської війни Евакуація загиблого морського піхотинця, 15 квітня 2003 року Американський спеціаліст по веденню психологічної війні передає іракцю газету коаліційних сил. Мосул, 24 серпня 2004року Зустріч Д.Буша на палубі авіаносця “Авраам Лінкольн”, 1 травня 2003 року Морскі піхотинці перед входом в один із палаців Саддама Хусейна. 9 квітня 2003

Американська військовослужбова несе пораненого іракського хлопчика 20 березня 2007 року Жінка просить солдата нової іракської армії звільнити родича, якого затримали у підозрі причетності до бойовиків, 4 вересня 2006 року Іракський солдат з виборцями. Парламентські вибори 30 січня 2005 155-мм гаубиця M198 веде вогонь в ході штурму Фаллуджи. 11 листопада 2004 Кадри Іракської війни

У суботу 27 грудня об 11.30 за місцевим часом було нанесено першого удару ВВС Ізраїлю по інфраструктурі Хамас у секторі Газа. У повітряному ударі брало участь більше 50 винищувачів-бомбардувальників F-16 та бойових вертольотів АН-64. через півгодини відбувся другий наліт за участі 60 літаків і вертольотів. Всього у перший день операції було атаковано більше 170 цілей у секторі. Ізраїльська атака захопила Хамас зненацька. 3 січня об 18.31 Ізраїль почав другу (наземну) фазу операції “Литий свинець”. [8] Сектор Газа операція «Литий свинець»

Наслідки: Більшість намічених Ізраїлем цілей ліквідовано, але обстріли його території все ж припинити не вдалося. Однак, їх інтенсивність знизилася. Світове співтовариство у більшості випадків негативно віднеслося до операції, що виразилося у великій кількості масових антиізраїльських демонстрацій по всьому світу. Хамас та інші радикальні палестинські організації заявили про негайне припинення вогню за умови виведення ізраїльських військ із сектора. Операція знаву примусила світ звернути увагу на Палестино-ізраїльський конфлікт. [8] Вибух ракети Хамас в ізраїльському місті Беер-Шева Мітинг в Танзанії, 2 січня 2009 рік Демонстрація солідарності з Ізраїлем в Берліні 11 січня 2009 року

Висновки: Розширення міжнародних контактів і спрощення кордонів між країнами, зберігається з політичною роздробленістю світу, яка об'єктивно призводить до посилення міжнародної складової в підтримку тероризму. Політики, що закликають до війни проти тероризму, зображують міжнародний тероризм як всесвітню добре фінансовану терористичну організацію, що користуються навіть покровительством деяких другорядних держав. У якості ядра ніби-то єдиної терористичної мережі зазвичай називається Аль-Каїда. Серйозних доказів існування такої спільності не надано. Існування нібито деякої координації світових держав з метою боротьби проти міжнародного тероризму представляється ще більш сумнівним. Тероризм, у тому числі в його трансграничних формах, - одна з найбільш небезпечних форм злочинності. На сучасному етапі це явище перетворилося на чинник, що серйозно дестабілізує нормальний розвиток міжнародних відносин. Особливу небезпеку можуть становити терористичні посягання з використанням ядерних та інших засобів масового знищення. Політичний фанатизм виправдовує знищення всіх “невірних”, а не міжнародних пролітичних противників. Це зближує тероризм такого спрямування з масовим геноцидом людей за етнічною та релігійною ознакою. Міжнародний тероризм зізіхає як на важливі інтереси світової спільноти, так і на життя, права й свободу окремих людей, оскільки він завжди продиктований нетерпимістю та екстремізмом.

 

1. Екологічні проблеми новітнього часу. Рух захисників природи у країнах Західної Європи та Америки.

Протягом усього часу існування людської цивілізації відбувалася взаємодія природи та людини. З ровитком технічного прогресу і зростанням чисельності населення збільшувалось антропогенне навантаження на природне середовище. В якийсь час настав момент, коли зміна компонентів природи досягла таких масштабів, що відновлення природної рівноваги стало неможливим без координації та поєднання зусиль усіх країн планети.

Зменшення площ лісів, опустелювання, забруднення навколишнього середовища, парниковий ефект, зменшення озонового шару планети – це неповний перелік екологічних проблем, які можна класифікувати як глобальні. Вирішення цих проблем можливе лише за умови поєднання зусиль усього людства. До глобальних також відносять проблеми війни та миру, бідності, боротьби з тероризмом, демографічні проблеми тощо.

Прямими наслідками зменшення лісовкритих площ є зменшення кисню в атмосфері, ерозія ґрунтів, опустелювання, зменшення популяції живих організмів.

Внаслідок парникового ефекту може статися загальне потепління на планеті, підвищення рівня вод Світового океану та затоплення значної частини прибережних територій.

Погіршення озонової ситуації загрожує значними негативними наслідками для живого світу планети. Може відчутно знизитись урожайність деяких сільськогосподарських культур, а збільшення дози ультрафіолетового випромінювання призведе до відчутного послаблення імунної системи людини і стане причиною багатьох хвороб.

Найбільшими забруднювачами атмосфери є промислово розвинуті країни. Саме тут зосореджені найпотужніші промислові підприємства, експлуатується велика кількість транспортних засобів, що вкупі спричинюють значні викиди в атмосферу шкідливих речовин. Першим дієвим заходом у подоланні цієї проблеми є підписання і введення в дію з лютого 2005 року, так званого,Кіотського протоколу. За цією угодою кожна з країн-учасниць бере на себе зобов‘язання дотримуватись обмежень на шкідливі викиди в атмосферу згідно встановлених квот.

Значного забруднення зазнали води Світового океану внаслідок захоронення різних відходів, аварій суден, техногенних катастроф тощо.

Особливе місце серед забруднених територій займають райони ядерних випробувань та радіаційних катастроф. Деякі з цих регіонів вилучені із господарського використання на сотні, а, можливо, і тисячі років. Це є доказом того, що навіть локальні інциденти на ядерних об'єктах і випробування, не кажучи вже про застосування ядерної зброї, становлять страшну загрозу для людства. Альтернативою тут можуть бути нерозповсюдження ядерних арсеналів із подальшою повною забороною ядерної зброї на Землі, а також упорядкування діяльності цивільних ядерних об‘єктів.

Станом на березень 2007 року у програмі Ґрінпісу є 6 завдань:

1.   зупинити глобальне потепління;

2.   зберегти природу океанів;

3.   зберегти стародавні ліси та джунґлі;

4.   забезпечити атомне роззброєння;

5.   ввести екологічне землеробство;

6.   припинити виготовлення токсичних речовин;

 

1. Культурні процеси в країнах Європи і Америки новітнього часу. Становлення «масової культури».

 

Культурні процеси другої половини XX ст. демонстрували низку взаємосуперечливих тенденцій. З одного боку, в багатьох напрямках культури зберігалася тяглість класичного культурного розвитку, з другого боку - від 1950-х рр. почалася поява нових культурних віянь та настроїв, котрі часто заперечували попередні культурні надбання. У останній третині XX ст. посилилися настрої скептицизму щодо самого поняття культури, її призначення та перспектив.

Великий вплив на розвиток культури другої половини XX ст. мав швидкий прогрес науки й техніки. Технічні інновації та винаходи постійно створювали нові реалії щоденного життя, на які реагувала культура. Водночас із тим, розвиток засобів зв'язку й поширення інформації, прогрес у галузі запису та відтворення звуку й зображення, а також комп'ютерні технології сприяли розвитку масової культури. Поширення комп'ютерної техніки значно спростило поліграфічну сторону книговидання, унаслідок чого кількість літературних творів суттєво зросла, а також значно скоротився шлях літературного твору від автора до читача. Починаючи із 1950-х рр. стрімко розвивалося телебачення. Від 1972 р. спочатку в США, а згодом й у інших країнах почався розвиток кабельного телебачення. Створення супутникового телебачення дало можливість практично необмеженого доступу до телепрограм світу мешканцеві будь-якої країни.

У глобальному плані наслідком цих процесів стало створення загальносвітового культурного простору, в котрому література, музика, образотворче мистецтво будь-якої країни є доступними для мешканців усіх інших країн. Виняткову роль у розвитку цього простору відіграло створення всесвітньої комп'ютерної мережі Інтернет.

Тривалий час значна частина світової культури повоєнного періоду віддзеркалювала процеси протистояння західного світу та комуністичного табору. Важливими темами мистецьких творів залишалися проблеми особистої свободи, тоталітаризму, моральних цінностей. Упродовж другої половини XX ст. склалася дещо парадоксальна ситуація, яка полягала в тому, що більшість діячів культури Західної Європи та США засуджували тоталітарну політику СРСР, але водночас симпатизували комуністичним ідеям. Обмеженість інформації про реальні процеси в Радянському Союзі та комуністичному Китаї створювали викривлене уявлення про нібито справедливе та гармонійне комуністичне суспільство як антитезу бездуховному Заходу, що перебував у перманентній суспільній кризі. Захоплення західноєвропейських митців та інтелектуалів комунізмом було подолане лише із падінням Радянського Союзу та комуністичного блоку.

Великий вплив на розвиток світової культури середини XX ст. справив екзистенціалізм} який називали також "філософією існування". Філософський термін "екзистенціалізм" був запроваджений ще в XIX ст. данським філософом Сореном К'єркегором (1813 - 1855). Логічного оформлення "філософія існування" набула в 1940-х рр. завдяки творам французьких письменників Жала Поля Сартра (1905 - 1980) та Альбера Камю (1913 - 1960). Маніфестом прихильників екзистенціалізму стало есе Ж. П. Сартра "Екзистенціалізм це гуманізм" (1946). Поява екзистенціалізму стала наслідком кризи традиційного лібералізму, що, спираючись на науковий і технічний прогрес, стверджував невпинне просування людства до ідеалів добра та справедливості. Головним постулатом екзистенціалізму було твердження про те, що особиста моральність і самосвідомість не є наслідком виховання та впливу суспільного оточення, а виникають лише під впливом особистих учинків кожного індивіда. Прихильники екзистенціоналізму підкреслювали наявність постійного конфлікту між індивідуальною свідомістю та повсякденним життям, а також наголошували на самотності кожної людини, особливо у момент прийняття нею відповідальних рішень. Найбільшими прояви екзистенціалізму були в літературі й театрі, менш виразними і поширеними - в образотворчому мистецтві та музиці.

Оригінальним, але суперечливим явищем у культурі XX ст. стала поява постмодернізму (назва утворилася як позначення явища, що прийшло на зміну традиційному для XIX ст. модернізму). Термін "постмодернізм" був запропонований ще 1917 р. німецьким письменником та філософом Рудольфом Паннвіцем (1881 - 1969), але його поширенню прислужилася праця американського теоретика архітектури Чарльза Дженкса (нар. 1939) "Мова постмодерної архітектури" (1977). Теоретичні засади постмодернізму були сформульовані американським критиком Джоном Бартом (нар. 1930), автором книги "Література виснаження" (1967). Філософські підстави постмодернізму спробував сформулювати француз Жан Франсуа Ліотар (1924 - 1998) у книзі "Умови постмодернізму" (1979). На думку Ж. Ф. Ліотара, постмодернізм виник унаслідок "кризи метаоповідей" (великих доктрин та філософських учень, які оперували поняттями прогресу, пізнаваності природи тощо). Наслідком цього стало посилення скептицизму, розчарування в ідеях та ідеалах Відродження й Просвітництва. Сутністю постмодерного погляду на життя, культуру та саму людину стало ствердження факту моральної релятивності всіх суспільних відносин. У мистецькому плані постмодернізм є свого роду колажем із давновідомого та звичного. Автори нових постмодерністських творів пропонували новий, переважно неочікуваний, погляд на нібито давновідомі та звичні речі, нове прочитання класичних сюжетів, химерне поєднання різнопланових персонажів і фабул тощо. Для митців, які зараховують себе до постмодерного мистецького напрямку, характерне бажання включити в сучасне мистецтво, шляхом іронічного цитування, весь попередній досвід світової художньої культури.

Крім традиційного для історії людства конфлікту між різними концепціями та ідеалами культури в середині XX ст. було поставлено питання про відсутність внутрішнього порозуміння між представниками гуманітарних і точних наук, себто внутрішньо-культурний конфлікт. Цей конфлікт "двох культур" був артикульований британським ученим та письменником Чарльзом Сноу (1905 - 1980), який виступив із твердженням, що фахівці гуманітарної галузі принципово не можуть порозумітися із ученими-знавцями точних наук. У присвяченому цій проблемі есе "Дві культури та наукова революція" (1959), автор зокрема твердив, що великою несправедливістю є той факт, що від кінця 1930-х рр. світовою елітою культури вважають лише представників гуманітарних наук, виключаючи науковців наук точних. Теза Ч. Сноу про поляризацію двох варіантів культури викликала велику суспільну дискусію, яка не завершилася й донині. У 1995 р. Джон Брокман (нар. 1941) видав книгу "Третя культура", в якій заявив, що представниками нової "третьої культури" повинні стати науковці, здатні не тільки робити відкриття, але й у зрозумілий для загалу спосіб популяризувати та пояснювати їх. Прикладами таких книг є творчість відомого фізика-теоретика Стівена Гокінґа (нар. 1942), який написав популярно-наукові книги "Коротка історія часу" (1988), "Чорні діри та молоді світи" (1994), "Світ у шкарлупі горіха" (2001), "Теорія всього" (2006), "Великий задум" (2010).

Із оригінальним трактуванням культури виступив у 1960-х рр. канадський соціолог, філософ та літературознавець Гербер Маршал Маклуґан (1911 - 1980). Учений називав світ "глобальним селом", у котрому завдяки засобам масової інформації та системам зв'язку всі світові події одразу стають відомі всім, хто ними цікавиться, а крім того самі події можуть впливати на людей, територіально віддалених від того місця, де все відбувалося. Культурним наслідком такого стану, на думку вченого, стали зміни в поведінці людей, оскільки "глобальне село абсолютно забезпечує максимально суперечливі погляди на будь-яке питання". Інша ідея

Г. Маклуґаиа полягала в тому, що "засоби масової інформації самі е інформацією", себто форма подачі інформації визначає П сприйняття особою. Свої погляди він розвинув у книгах "Галактика Гутенберґа" (1962), "Розуміння засобів масової інформації" (1964), "Війна та мир у світовому селі" (1968).

У повоєнний період швидкими темпами розвивалася масова культура, появу котрої відносять до початку 1940-х рр. Головною ознакою масової культури вважають стандартність, уніфікованість та несамостійність. Стандарти масової культури формуються засобами масової інформації, за великої участі реклами. Масовій культурі закидають низький інтелектуальний рівень, вульгаризацію естетичних та моральних норм, зведення культури до "найменшого спільного знаменника". Найбільшого поширення взірці масової культури набули в розважальних жанрах літератури (детектив, наукова фантастика, пригодницька проза), поп-музиці, телебаченні та кіно.

Незадоволення запропонованими культурою зразками поведінки викликало у середині 1960-х рр. окремий рух, який 1969 р. отримав назву контркультури. Таку назву запропонував американський публіцист та видавець Теодор Росзак (нар. 1933), автор програмної книги "Творення контркультури" (1969). Прихильники контркультури демонстративно порушують пануючі культурні цінності, спосіб та норми поведінки, й водночас намагаються встановити свою альтернативну шкалу моральних норм і вартостей. Початково головну роль у розвитку альтернативної культури відігравали хіпі. Згодом з'явилися й інші групи, які творили власний стиль поведінки: панки, рокери, готи, скінхеди, рейвери, фолкери тощо.

Ма́сова культу́ра (або: маскульт, маскультура, по́п-культу́ра, популярна культу́ра) — культура, популярна серед широких верств населення в даному суспільстві та переважно комерційно успішна, елементи якої знаходяться повсюди: в кулінарії, одязі, споживанні, засобах масової інформації, в розвагах (наприклад, у спорті ілітературі) — контрастуючи з «елітарною культурою».

Термін «масова культура» в загальноприйнятому культурологічному значенні вперше застосував у 1941 році німецький філософ і соціолог М. Горкгаймер у праці з відповідною назвою — «Мистецтво і масова культура». Пізніше в США з'являється скорочене слово «маскульт» (англ. Masskult), яке ввів у науковий обіг американський філософ Д. Макдональд.

 

1. Головні здобутки освіти та науки країн Заходу в новітній час.

 

Освіта — процес і наслідки засвоєння систематизованих знань, умінь і навичок‚ потрібних для практичної діяльності. Це — необхідна умова підготовки до життя і праці, основний засіб залучення до культури. Головний шлях одержання освіти — навчання і виховання в навчальних закладах. Слід зазначити, що зміст освіти, її рівень визначаються вимогами сус­пільного виробництва, зумовлюються суспільними відносинами, станом науки, техніки й культури та рівнем розвитку шкільної справи і педагогічної думки.

До початку XІX ст. абсолютна більшість людей у світі була неосвіченою. Це ставала великим гальмом на шляху подальшого розвитку індустріального суспільства. Щоб подолати це негативне явища з кінця XІX ст. в країнах Західної Європи та Америки почали вводити систему загальної обов’язкової початкової освіти, а з початку ХХ ст. – загальна обов`язкова середня освіта. Існували різні типи шкіл: духовні, світські, платні та безплатні, початкові, середні, вищі, державні, приватні.

У XX ст. у зв’язку зі значним розвитком педагогічної науки було зроблено певні вдосконалення системи освіти — проведено чітку диференціацію навчальних закладів, запроваджено міжнародні дипломи, для спілкування вчителів та учнів використовувалися здобутки психології.

Так, у Великобританії 1918 р. було прийнято закон про обов’язкове навчання до 14 років, а 1944 р. — до 15 років. Активно розвивалася система професійного навчання (початкова й середня). Центрами вищої освіти були університети: Кембриджський, Оксфордський, Единбурзький та ін., які одночасно стали й центрами розвитку світової науки.

У США закони про обов’язкову початкову освіту було прийнято 1918 р. в усіх штатах. Із 1920-х рр. почався процес диференціації освіти. Усіх учнів було поділено на "академічно здібних" і "практично мислячих", а програми пристосовано до практичних потреб людини в житті. Крім того, розвивалася університетська система. Найбільш відомими стали Гарвардський, Колумбійський, Каліфорнійський, Іллінойський, Станфордський університети.

У 30-ті рр. зазнала змін і система освіти Франції. Там було запроваджено безкоштовне навчання в державних школах. Обов’язковим стало навчання дітей до 14 років. Французькі університети стали визнаними світовими центрами освіти. Світової слави зажив, зокрема, університет у Сорбонні.

Найгрунтовніші зміни в освіті у 20-30-ті роки відбулися в системі освіті СРСР.Вдалося в основному подолати безграмотність населення. Було запроваджено загальну початкову, а згодом і середню освіту. У 1933 р. відновлено університети.

Крім зазначених країн високого рівня освіти досягла в Німеччині, Бельгії. Голландії. Швеції та ін.

Попри такі якісні позитивні зрушеня у системі освіти провідних країн світу більшості людей на землі вона залишалася недоступною. Особливо в колоніальних і залежних територіях. Низький освітній рівень був притаманний і для незалежних країн Азії та Латинської Америки.

2. Розвиток науки

20-30-ті рр. були переломними для розвитку низки наук. Колосальний крок уперед у своєму розвитку зробилаядерна фізика: від створення датським фізиком Нільсом Бором моделі атома до практичного здійснення Енріко Фермі у США в 1942 р. ядерної реакції. Перші реактори було збудовано у США та в СРСР. У роки війни зроблено атомну бомбу, яку США використали проти Японії у 1945 р.

Того ж року було створено перший комп’ютер — електронно-обчислювальну машину (ЕОМ). Це зробив Дж. фон Нейман. Зараз ЕОМ та інша електронна техніка стали невід’ємною складовою нашого життя.

Перша світова війна дала поштовх розвиткові хімії. Терміново створювалося виробництво отруйних газів і протигазів, розширювався випуск вибухових речовин, у Німеччині йшли пошуки штучних замінників недоступних природних продуктів. У 30-х рр. в СРСР і Німеччині було синтезовано каучук, у США — новий вид штучного волокна, всесвітньо відомий капрон. На межі наук з’явилися нові дисципліни — хімічна фізика, геофізика.

У біології інтенсивно розвивалися дослідження в галузі генетики. Важливий внесок у цю справу зробили американець Т.‑Х.Морган і радянський вчений М.І.Вавилов. Од середини 30‑х рр. розвиток генетики в СРСР уповільнився, а потім її взагалі заборонили‚ назвавши псевдонаукою, хоча було створено методи управління спадковістю, незамінні для селекції більш продуктивні види сільськогосподарських культур тощо. Застосування фізичних і хімічних методів дослідження сприяло створенню біофізики та біохімії.

Нові відкриття були зроблені у геології. Провісником великих змін у геології стало обґрунтування німецьким геофізиком Вегенером гіпотези про дрейф континентів. Порівнявши протилежні берегові лінії Атлантичного океану та аналізуючи геологічні й палеонтологічні дані, він ви­словив припущення, що раніше існував єдиний праматерик, який потім розколовся на теперішні. Теоретичні розробки дали вагомий практичний результат. У розвідці корисних копалин стали широко застосовуватися нові методи пошукових робіт, прилади та інструменти.

Значні зрушення сталися в економічній науці. Вони були викликані зростаючим державним регулюванням економіки. Для його обґрунтування виникла потреба переглянути класичну політичну економію, яка розглядала ринкову економіку як своєрідну саморегульовану систему, що виключає будь-який зовнішній вплив. Докази некоректності такого уявлення і необхідність для підтримки ринкової рівноваги державного регулювання економіки сформулював англійський економіст Дж.Кейнс 1936 р. На підставі його праць почав розвиватися новий напрямок в економічній науці — кейнсіанство. Одночасно розроблялися конкретні методи планування і прогнозування економіки як на Заході, так і в СРСР у роки перших п’ятирічок. У США впроваджувалася стандартизація виробництва.

Значні досягнення були і в інших галузях як гуманітарних так і природничих наук. Важливим у розвитку науки було те, що вона все тісніше стала співпрацювати з промисловістю, а нові наукові і технічні досягнення стали важливим рушієм у постійному покращенню життя людей.

 

1. Основні глобальні проблеми сучасності і їх класифікація.

 

Серед глобальних проблем найчастіше фігурують сировинна, продовольча, екологічна, демографічна, енергетична, проблеми миру та роззброєння, подолання бідності та відсталості, які не нові для людства. З розвитком людської цивілізації можуть виникати і вже виникають нові глобальні проблеми. До глобальних стали зараховувати проблему освоєння та використання ресурсів Світового океану, Космосу. їх аналіз дає змогу відзначити, що вони тісно взаємопов'язані. Так, енергетична та сировинна проблеми співвідносяться з екологічною, екологічна - з демографічною, демографічна - з продовольчою і т. д. Важливою ознакою як не нових, так і нових проблем розвитку людської цивілізації є їх глобальний характер, адже вони зачіпають життєво важливі інтереси всіх держав і народів світу, виступають потужним фактором посилення взаємозалежності та цілісності світу, надаючи йому нових інтеграційних рис.

Розвиток глобалізації світового господарства змінює пріоритети у глобальних проблемах. Якщо у 70-80-х роках XX ст. головною вважалась | проблема запобігання світовій ядерній війні, то нині пріоритетною окремі фахівці вважають екологічну проблему, інші - демографічну, а треті — проблему бідності та відсталості. Однак усі ці проблеми можна вважати пріоритетними, адже вони безпосередньо пов'язані з виживанням людства, хоча і породжені дією різних факторів, а отже, є об'єктами дослідження таких наук, як міжнародна економіка, соціологія, право, біологія, географія, екологія, океанологія та ін.

Загострення глобальних проблем людської цивілізації викликане безсистемною, безконтрольною утилізацією природних ресурсів, низькою технологічною культурою матеріального виробництва, максимізацією, а не оптимізацією темпів економічного зростання, домінуванням технократичного підходу над соціальним, масштабним впливом людської цивілізації на навколишнє середовище, необмеженим вторгненням людства в біосферу. Суттєвими причинами цього загострення також є швидка урбанізація населення планети, зростання гігантських мегаполісів і агломерацій, що супроводжується скороченням сільськогосподарських угідь, лісів, бурхливою автомобілізацією, поглибленням суперечностей між світовим економічним розвитком та соціальним прогресом.

Значна кількість глобальних проблем, їх багаторівневий та багатовимірний характер потребують класифікації.

За походженням, характером і способом розв'язання глобальні проблеми класифікуються на декілька видів.

До першої групи належать проблеми, які виникають у сфері взаємодії природи і суспільства. Серед них слід виділити надійне забезпечення людства сировиною, енергією, продовольством тощо, раціональне природокористування і збереження природного навколишнього середовища, раціональне використання ресурсів Світового океану, мирне освоєння космічного простору. Вони спричинені закономірностями розвитку світових продуктивних сил, що створює можливості для зростання масштабів господарської діяльності, потребує все більшої кількості світового видобутку сировини, використання прісної води, вирубування лісів, збільшення навантаження на природний потенціал сільського господарства. Це сприяє задоволенню потреб людини в засобах існування, зростанню старих виробничих потреб та виникненню нових.

Характерною рисою цих проблем та їх переростання у глобальні є те, що споживання відновлюваних і невідновлюваних ресурсів досягло величезних масштабів, зростає високими темпами, і реально постає загроза їх вичерпання. З 1970 по 1995 pp. XX ст. спожито майже 35% усіх природних ресурсів планети, а з 90-х швидкість їх виснаження збільшилася до 3% на рік. Щодо використання енергетичних ресурсів, прогнозується, що енерго-виробництво зростатиме високими темпами впродовж найближчих 75 років до досягнення енергетикою теплового бар'єра, а потім залишиться на такому ж рівні. За такої умови всі види використовуваного палива будуть вичерпані через 130 років'. Виникла ситуація, коли досить гостро проявляється суперечність між потребами суспільства в енергетичних та інших невідновлюваних природних ресурсах і можливостями природи задовольнити ці потреби людства.

Друга група проблем - це глобальні проблеми у сфері суспільних взаємовідносин, які пов'язані із роззброєнням, конверсією військового виробництва і збереженням миру, відверненням світової термоядерної війни, недопущенням локальних, регіональних і міжнародних криз та забезпечення стабільного миру; подолання економічної відсталості частини регіонів і країн світу.

Серед глобальних проблем, які нині постали перед людством, збереження миру - найактуальніша проблема, яка потребує невідкладного розв'язання. Хоча закінчення "холодної війни" призвело до припинення протистояння двох антагоністичних соціально-політичних систем і зняло гостроту та неминучість прямої загрози знищення людства у глобальній війні, війна не зникла з арсеналу засобів розв'язання суперечностей між країнами, націями, релігіями. В останні роки XX ст. та на початку XXI ст. зросли кількість та масштаби військових конфліктів локального характеру щодо територіальних, етнічних, релігійних розходжень, що загрожують перетворитись у регіональні або загальносвітові конфлікти з відповідним втягуванням нових учасників. За підрахунками, на кінець 1990-х років XX ст. у світі налічувалось близько 50 конфліктів, де велись бойові дії та проливалась кров. Це, зокрема, конфлікти в Іраці, Африці, Південно-Східній Азії, Афганістані, колишній Югославії, деяких державах СНД.

Новою загрозою існування людства стало розширення "клубу" ядерних держав. У 1998 р. Індія та Пакистан здійснили випробування ядерної зброї. До держав, які здійснюють реалізацію програм зі створення ядерної зброї, належать ПАР, Ізраїль, Іран, КНДР, а до потенційно ядерних держав належать Японія, Тайвань, Бразилія, Аргентина.

До третьої групи належать глобальні проблеми у сфері розвитку людини та забезпечення її майбутнього існування. Вони охоплюють проблеми пристосування людини до умов природного і соціального середовища, яке динамічно змінюється під впливом НТР, подолання таких тяжких захворювань, як онкологічні, СНІД, серцево-судинні, різноманітних епідемій; культурно-моральні проблеми втрати окремою людиною довіри до соціальних інститутів, нестабільності сім'ї та послаблення зв'язку поколінь; боротьба з міжнародною злочинністю, наркобіз-несом, торгівлею людьми, тероризмом; проблеми демократизації та охорони прав людини.

Глобальні проблеми розвитку людської цивілізації відрізняються загальнопланетарним характером, пов'язані із забезпеченням життєвих потреб народів усіх країн незалежно від їх соціального ладу, рівня соціально-економічного розвитку, географічного місцерозташування і можуть бути вирішені шляхом співробітництва та взаємодії всіх держав, їх невирішеність породжує загрозу для майбутнього нашої цивілізації. Наприклад, науково-технічна революція призвела до небаченого розвитку засобів знищення людини, національного багатства, військової справи та гонки озброєнь.

Протягом XX ст. світові воєнні витрати зросли більше ніж у 30 разів. Якщо в період між двома світовими війнами воєнні витрати людства становили від 20 до 22 млрд. дол. США щорічно, то нині ця сума перевищує І трлн. дол.

Воєнно-виробнича діяльність, за підрахунками експертів ООН, використовує працю майже 50 млн. осіб, а у військових дослідженнях і створенні нової зброї зайнято від 400 до 500 тис. осіб. На ці витрати припадає 2/5 від усіх витрат на науку1. Економічний аспект гонки озброєнь полягає в її негативному впливі на величину національного багатства, рівень життя населення. Негативні соціально-економічні наслідки утримання сучасних збройних сил, забезпечення їх потреб проявляються у посиленні диспропорцій у структурі світової економіки, загострюють інші глобальні проблеми. Так, гонка озброєнь супроводжується щорічними витратами в сумі 800 млн. дол., які можна було б використати для розв'язання екологічної, продовольчої проблем, подолання відсталості країн, що розвиваються2.

Виникнення екологічної проблеми пов'язане з високими темпами науково-технічного прогресу, який посилює вплив людства на навколишній світ. Прискорення розвитку продуктивних сил людської цивілізації дало в розпорядження людини нові засоби впливу на природу. Водночас НТР не тільки породила нові зв'язки між людиною і природою, але й зумовила нові конфлікти у процесі реалізації цих зв'язків.

Так, за і хв. на планеті знищують 20 га лісу, а щорічно площа лісів скорочується на 0,5%, що дорівнює зникненню лісів на всій території Норвегії. Відбувається зникнення природних річок, перетворення у пустелю родючих земель, створення штучних водойм, непомірне використання шкідливих хімічних добрив, забруднення атмосфери. Внаслідок цього вміст вуглекислого газу в повітрі щорічно зростає на 0,5%, а з 1960 по 1995 pp. його викиди в атмосферу зросли у три рази. Майже 80% усіх захворювань людини пов'язані зі споживанням неякісної води. Внаслідок екологічної кризи Україна щорічно втрачає 15-20% ВНП, або 15 млрд крб. (у цінах 1990 p.). Втрати від аварії на Чорнобильській АС до 2000 р. становили приблизно 130 млрд крб. (у цінах 1990 р.) без урахування втрат, пов'язаних із захворюванням людей3.

Зазначені явища негативно впливають на тваринний і рослинний світ Землі. Прогнозується, що в найближчі 20 років може зникнути 1/5 всіх існуючих видів рослин і тварин. Значна загроза існуванню генофонду тваринного і рослинного світу існує в нашій державі внаслідок високого рівня розробленості земель. Площа природного фонду, де заборонено або обмежено господарську діяльність, в Україні становить лише 2 відсотки території, тоді як у США - 7,8 відсотка, Канаді - 4,5 відсотка, Японії - 5,6 відсотка, Норвегії - 12 відсотків. Нині в Україні перед загрозою знищення перебуває 531 вид диких рослин і грибів, 380 диких тварин1.

До найбільш складних глобальних проблем належить проблема соціально-економічного відставання країн, що розвиваються. Останнє в соціально-економічному плані породжене несправедливим характером взаємовідносин між ними та економічно розвинутими країнами в недалекому минулому, коли їх ресурси нещадно експлуатувалися, та неоколоніалістською політикою в нинішніх умовах, зокрема "політикою дешевої сировини". Остання знекровлює економіку країн, що розвиваються. Якщо 20 років тому для придбання одного трактора країни, що розвиваються, повинні були продати приблизно 11 т цукру, то наприкінці 90-х- 150 т.2

Отже, глобальні проблеми досить різноманітні за своїм змістом, їх розвиток має суперечливий та багатовимірний характер. Водночас вони мають цілий ряд загальних специфічних рис, що виділяє їх на фоні інших проблем світової економіки. Специфіка глобальних проблем полягає в наявності ряду притаманних їм спільних рис:

1) кожна з цих проблем і всі разом відіграють важливу роль для майбутнього людства. Тому затримка з їх вирішенням призведе до деградації умов життя і виробничої діяльності на планеті, що несе в собі смертельну небезпеку для існування людської цивілізації;

2) у процесах і явищах глобальних проблем проявляється поглиблення та ускладнення світогосподарських зв'язків, інтернаціоналізація інших суспільних процесів на Землі;

3) розв'язання цих проблем можливе лише за умови об'єднання зусиль усіх держав і народів.

Знайти основні шляхи та засоби вирішення глобальних проблем - це значить забезпечити умови виживання всіх народів і подальший соціально-економічний розвиток людської цивілізації.