Суть

1. Мовно-культурний фактор у становленні національних держав.

Одним з найголовніших принципів цивілізаційного розвитку в модерній історії виступає мовно-культурний фактор. Ключову роль мови в утворенні локальних цивілізацій (національних держав) підтверджує абсолютне переважання в Європі країн, об’єднаних однією загальнонаціональною мовою. З 47 європейських країн (якщо рахувати Росію, Закавказзя і Туреччину) своя національна мова є державною (або офіційною) у 41 країні, тобто в 85 % від загальної кількості [1]. У свою чергу мова – найголовніша передумова збереження й розвиту етносу як культурноісторичної спільноти. Таку думку висловив історик І. Огієнко, а підтримують його мовознавці Федір та Алла Медвідь, В. Іванишин та Я. Радевич-Вінницький, О. Нельга, Л. Полюга, Н. Ломінська [2-7] та інші дослідники. Мовні проблеми є актуальними в будь-якому суспільстві, а особливо в сучасному українському, коли у ході розвитку української цивілізації на перший план виходять питання свободи, незалежності, суверенітету, прав людини, що не можуть бути вирішені без стабілізації мовних питань. Отже, мова – суть нації, існує мова – існує і нація, з розвитком мови розвивається й цивілізація. Саме з боротьби за мову здебільшого починається боротьба народів за свої права. І ця теза підтверджується українською історією.

Світовий досвід показує, що мовно-культурний фактор є вирішальним у становленні національних держав. На відміну від середньовіччя, коли головним принципом цивілізаційного розвитку був конфесійно-релігійний, в модерній історії національних держав поширення однієї мови як загальнонаціонального засобу освіти і творення культури стало найдієвішим чинником об'єднання населення в межах однієї країни.

Як зазначає швейцарський політолог Урс Альтерматт, «для багатьох європейців сьогодні набагато важливішими від релігії є мова і культура, які в європейських національних державах становлять ключові сфери й принципові розпізнавальні ознаки. Хоча державно-політичні кордони ніде жодною мірою не збігаються з культурно-мовними, практика більшості національних держав орієнтована на те, щоб створити гомогенну мовну культуру на спільній державній території»¹.

Нижче у цитованій праці «Етнонаціоналізм в Європі» дослідник пише: «Як правило, національна держава визнає інобуття своїх громадян тільки в сенсі властивості окремих індивідів, якщо вони своєю особливою культурою не загрожують офіційній культурі держави. Більшість, що трактує себе як так звану "державотворчу націю" або як "титульну" націю, вимагає, щоб меншини використовували мову домінантної народності, принаймні публічно»².

Ключову роль мови в утворенні національних держав підтверджує абсолютне переважання в Європі країн, об'єднаних однією загальнонаціональною мовою. З 47 європейських країн (якщо рахувати Росію, Закавказзя і Туреччину) своя національна мова є державною (або офіційною) у 41 країні, тобто у 85 % від загальної кількості ³.

Таким чином, утвердження в незалежній Україні мови найчисленнішого корінного етносу у статусі державної цілком відповідає європейському принципові мовно-культурного будівництва і є єдиним шляхом консолідації населення і гармонізації міжетнічних стосунків у країні.

В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України».

Водночас мовна ситуація, що склалась в Україні у зв’язку з поширенням на її території зі столицею включно двох мов – української і російської, відрізняється від європейських стандартів. Використання двох або кількох мов у загальнонаціональній комунікації є винятком серед європейських держав і можливе тільки в територіально невеликій країні. До таких винятків належить, наприклад, Люксембург, населення якого говорить місцевим діалектом німецької, а в школах введено вивчення двох офіційних мов – літературних німецької і французької. Інший характер має державна тримовність Швейцарії, де німецька, французька й італійська мови вважаються національними і державними, а ретороманська визнана як національна, але не має статусу державної. Однак швейцарська тримовність функціонує тільки в центральних органах влади. Реальну ж мовну ситуацію цієї країни, що з початків заснування була конфе-[10]

деративним об’єднанням трьох кантонів – німецького, французького й італійського, визначають як потрійну одномовність, оскільки в кожному з кантонів використовується тільки одна, своя мова.

До небагатьох країн Європи, в котрих двомовність затверджена на державному рівні, належить Бельгія, де проживають два народи – фламандці, котрі розмовляють нідерландською мовою, і франкомовні валлони. Стосунки двох різномовних груп Бельгії характеризує високий рівень напруженості, країні загрожує розпад на ґрунті мовного конфлікту.

Загрозу, яку становить для цілісності держави поширення на її території двох мов у функції державних, підтверджує й досвід Канади, де сепаратистські настрої, характерні для франкомовної провінції Квебек, мало не призвели до її територіального відокремлення від решти країни, де вживається як офіційна англійська мова. На референдумі, проведеному в 1997 році, квебекським сепаратистам не вистачило лише 1% голосів для утворення самостійної держави.

Таким чином, функціонування в одній країні двох офіційно закріплених мов, порушуючи мовно-культурну єдність її мешканців, стає джерелом постійного конфлікту між двома різномовними частинами населення, перетворюється на дестабілізуючий фактор суспільного життя.

Для прикладу варто навести динаміку розвитку мовної ситуації в столиці Фінляндії, яка в часи шведського панування втратила свою мову.

 

1. Співвідношення понять мова, етнос, та нація

 етнос — це група людей, яка історично склала­ся на певній території і характеризується спільністю мови, культури, побуту, звичаїв, традицій, способу жит­тя та особливостями психічного складу.

народність — це форма спільноти людей, яка історично виникає за родоплемінною спільністю і форму­ється на певній території при натурально-господарчій діяльності у процесі злиття, консолідації різних племен завдяки створенню єдиної мови, культури, традицій, обрядів.

Націю можна трактувати як спільність людей, що фор­мується завдяки єдності таких засад."

- По-перше, територіальних: кожна нація має свою те­риторію, "життєвий простір".

- По-друге, етнічних: нація формується, як правило, з людей одного етнічного складу. Етнічні ознаки — це само­свідомість, мова, усвідомлення спільності походження, єди­ної історії, традицій.

- По-третє, економічних: спільність господарських зв'язків універсального рівня консолідує людей, пов'язує єдиною справою, сподіванням на позитивні результати.

- По-четверте, загальнокультурних: мови, традицій, зви­чаїв, обрядів, що передаються від покоління до покоління, з уст в уста. Немає мови — немає і нації. Нація також згасає, якщо втрачається її культура, порушуються традиції, нехтуються звичаї, забувається історія.

- По-п'яте, психологічних: нація має спільні риси пси­хічного складу, які формуються в процесі спільного життя, діяльності, спілкування.

 

Понять “етнос” і “нація”  дозволяє виділити чотири основні позиції: 

1. поняття “етнос” і “нація” є тотожними за змістом;
2. “етнос” є ширшим за змістом терміном, або, за Л.Гумільовим, “етнос” є родовим поняттям, а “нація” – видовим;
3. більш широким поняттям у цій парі є “нація”, адже структурно містить у своєму складі етноси внаслідок їх політизації;
4. першочергова відмінність між цими конструктами полягає

Взагалі, традиційно склалося два значення терміна “етнос”: 

1. широке, згідно якого цей термін означає будь-яку форму етнонаціональної самоорганізації і вживається для позначення роду, племені, народності, нації (а також тих, що будуть розгортатися в майбутньому і на даному етапі ще не виділені науковцями) – їх ще називають соціально-етнічними формами спільності людей;
2. вузьке (етнос = народність – як форма етнічної спільності людей, що є наступною після родоплемінної і передує нації; форма, якій у нерозвиненому вигляді властиві більшість ознак нації: відносна спільність мови, спільність території, певні економічні зв’язки, спільність деяких рис культури, етнічне самоусвідомлення і самоназва).

 

Спільність мови, культури і самосвідомості є суттєвими ознаками нації.

Зв'язок мови з характером етносу чи не найкраще відчувають письменники, слово для яких є головним інструментом творення народних характерів, типажів, зображення самобутніх рис психології етносу

 

1. Роль мови в самоіндетифікації українських громадян.

 

За сучасних умов співіснування та активної взаємодії різних мов і культур, в українському суспільстві виникають принципово нові соціально-економічні й мовно-культурні відносини, які зумовлюють об'єктивні зміни в процесі національної самоідентифікації українців.

Характерною рисою формування національної ідентичності громадян сучасної України є істотна різниця в тому, як відбуваються ці процеси в окремих регіонах, серед різних етнічних, мовних, конфесійних груп тощо. Дослідження з таких ключових аспектів, як мовно-культурний, релігійно-конфесійний, регіональний, державно-політичний, геополітичний, дозволяють виявити найвиразніші розбіжності в ідентичностях громадян, специфіку утворення єдиної української національної ідентичності.

Регіоналізм в Україні є об'єктивною реальністю. Нерозв'язані питання соціально-економічного, правового, культурно-етнічного характеру підсилюють відцентрові тенденції, процеси регіоналізму, перетворюють їх на одну з найскладніших проблем внутрішнього життя країни. Об'єктивно існуючі територіально-регіональні економічні розбіжності підсилюються економічною кризою, що, поряд з іншими факторами (етнічною структурою населення, історичними традиціями, конфесійною приналежністю, техногенними розходженнями тощо), відбиваються на особливостях політичних інтересів. Про це свідчить, зокрема, ситуація, що виникла під час виборів народних депутатів України 2002 року та виборів Президента України 2004 року.

На думку О. Кривицької, сьогодні в Україні можна виокремити, виходячи з пріоритетів у культурній, економічній, зовнішньоекономічній і партійній сферах, два типи ідеологічної орієнтації населення: „український” (галицький тип) і „радянський” (донецький тип) [13, 15]. При цьому автор розглядає східно-південну групу (Донбас) як регіон зі слабко виявленими сепаратистськими настроями, тоді як до регіонів з переважно автономістськими настроями відносить південну групу областей (виділяючи такі мотиви, як проросійські настрої, економічний гегемонізм), західну групу областей (націонал-патріотичний настрій) та Закарпатську область (економічна мотивація).

Процес регіоналізації тісно пов'язаний з формуванням регіональної ідентичності. Вона розглядається як багаторівнева структура, що складається з ідентифікації територіальної, соціальної, етнічної, політичної, релігійної тощо. Разом з гендерною, вона може бути віднесена до числа фундаментальних. Регіональна ідентичність дає можливість кожному індивідові відчути себе частиною спільноти, постає об'єднуючим фактором. Водночас, виступаючи мобілізуючим ресурсом, регіональна ідентичність є основою формування регіоналізму як соціально-політичного руху.

У стабільних суспільствах регіональна ідентичність не домінує над національною. Але в умовах трансформації суспільства, в кризових ситуаціях її роль підвищується, вона стає своєрідною захисною реакцією регіонів та індивіда на економічні труднощі, політику „центру” в економічній, культурній, мовній та іншій сферах.

На формування регіональної ідентичності впливають фактори об'єктивного порядку: історія, особливості економіки і культури, а також суб'єктивні фактори, такі як діяльність регіональної адміністрації, політичних партій, громадських рухів, інститутів освіти, культури, засобів масової інформації. Політична й економічна регіональна еліта можуть використовувати ідею регіональної ідентичності як мобілізуючий ресурс, що особливо чітко проглядається в період виборчих кампаній.

Регіональна ідентичність може поєднуватися з національною. Найчастіше суб'єктивна ідентифікація має кілька рівнів: місце, де народилася людина, місце, де вона проживає в даний момент, регіон, територія держави. Домінування в суб'єктивній ідентифікації залежить від низки об'єктивних обставин, конкретної ситуації, а також від суб'єктивної характеристики індивіда: етнічної, індивідуально-психологічної тощо [1, 182].

Більшість конфліктів в Україні виникають на етнічному ґрунті. Протистояння відбувається між колись домінуючою частиною посткомуністичної спільноти і тією, що історично зазнала певних утисків від системи. Однією із найбільш серйозних причин виникнення конфліктів в Україні є питання мови.

Зокрема, на прикладі історичного розвитку східних областей України спробуємо вивести причини того, чому до сьогодні в українському соціумі того регіону зберігається певний негативізм до української мови.

Так сталося, що в українському суспільстві етнонаціональна та мовна більшості не співпадають, і це залишається серйозною етнополітичною проблемою та джерелом можливого конфлікту на мовному ґрунті. Так, на сході України 59% громадян вважають себе етнічними українцями, проте лише 14% з них спілкуються українською мовою.

Причиною цього є те, що регіоналізм в Україні залишається об'єктивною реальністю, а процес регіоналізації тісно пов'язаний з формуванням регіональної ідентичності. У стабільних суспільствах регіональна ідентичність не домінує над національною. Але в умовах трансформації суспільства, в кризових ситуаціях її роль підвищується, вона стає своєрідною захисною реакцією регіонів та індивіда на економічні труднощі, політику „центру” в економічній, культурній, мовній та інших сферах.

До середини ХIХ століття внаслідок колонізаторської політики царської Росії на сході України була сформована багатонаціональна етноструктура. Однак абсолютну більшість становили українські селяни - вони складали 75% (1858 рік). Інтенсивний етап освоєння краю розпочався після реформи 1861 року. Виробничо-економічні та соціальні фактори викликали величезні хвилі міграції робочої сили на Донбас. Чисельність населення в цей період тут зростала у п'ять разів швидше, ніж у інших регіонах імперії. Існував і політичний аспект проблеми залучення робочої сили з регіонів Росії - прагнення імперської влади розчинити „інородців” російським елементом, зросійщити їх і в такий спосіб закріпити за собою національні окраїни. Така політика призвела до того, що міста ставали російськомовними, а село, як і раніше, говорило українською мовою. Така мовна географія, посилювана політикою русифікації як у дореволюційний, так і в пострадянський час, проглядається й сьогодні підкреслюючи своєрідність регіону [12, 43].

Отже, на прикладі східного регіону можна реально оцінити ті декструктивні механізми, що застосовувалися спочатку Російською імперією, а пізніше Радянським союзом, направлені на знищення української національної ідентичності і, як складової її, української мови. Приблизно таким самим шляхом відбувалася насильницька асиміляція на південній та центральній України та Криму. Крім того, ґрунтовним фактором за часів Радянського союзу в зменшенні частки україномовного населення стала відсутність перспектив та передумов до кар'єрного росту в тих, хто відверто спілкувався українською.

Звісно, ці процеси не могли не вплинути на українську спільноту і до сьогодні зберігаються як фактори загрози у суспільстві. Незважаючи на те, що тенденції регіоналізму не виходять сьогодні з-під державного контролю і не є джерелом міжнаціональної конфронтації в Україні, розробка регіональної політики повинна бути зорієнтована на створення основ для посилення національно-державної, загальноукраїнської ідентичності.

Ще однією проблемою залишається відносно стійка тенденція в самоідентифікації українських громадян як „радянських людей”. Ці явища у більшості зберігаються на сході та півдні і зменшується до заходу України. В той самий час у зворотному напрямку, тобто із заходу на схід, корелює самоідентифікація громадян як „громадян України”.

Денаціоналізація значної частини української спільноти все частіше стає причиною не лише етнічного конфлікту, але й конфлікту внутрішнього - кожної окремої особистості, що в свою чергу призводить до агресії.

За твердженням доктора історичних наук Олександра Майбороди, в української мови (на противагу російській) є незаперечна перевага: вона не була мовою, яка служила політиці соціального й національного гноблення, політиці упокорення народів. Фактично українська мова є мовою з „чистою совістю” [17, 24].

Але проблема існує. Як стверджує дослідник М. Шульга, в сімейному спілкуванні співвідношення мов становить 50:50, і ця пропорція свідчить про те, що українське суспільство розділене на дві мовні спільноти [31, 12].

Не варто також відкидати тенденції до зменшення частини україномовних в етномовній структурі східних областей України з 1991 року, що є причиною відсутності державної політики, направленої на посилення національно-державницької, загальноукраїнської ідеології. Саме це стало причиною до поглиблення регіоналізації проблемних регіонів і виникнення тенденцій до сепаратизму.

Механізмом, котрий може змінити подібні настрої в суспільстві, є державна політика, направлена на самоусвідомлення громадянами України національної ідентичності. Насамперед - це політика в галузі культури та освіти. Мова ж у свою чергу має стати як предметом, так і засобом досягнення цієї мети. Саме нівелювання негативних антидержавницьких процесів, створення передумов до „націоналізації” усіх українських громадян незалежно від етносу, до якого вони належать, об'єднання їх навколо національної самоідентифікації стане передумовою для домінування української мови в суспільстві і відкине деструктивні процеси, пов'язані з мовними протиріччями.

 

1. Національна ідентичність : український феномен мови в історичній ретроспективі.

Уперше феномен української ідентичності як проблема на- ціонального будівництва згадується у кириломефодіївців і Т. Шевченка. Лише у нього з’являється сучасне поняття «на- Українська ідентичність: феномен і засади формування 174 роду» як уявленої ідеалізованої спільноти «і мертвих, і живих, і ненароджених», яка включає в себе всі стани, затираючи, як пише М. Рябчук, драматичний розлом між козацькою Украї- ною (кочовою, лицарською) та селянською (осілою, землероб- ською)

Характерне трактування ідентичності як співвідношення протилежностей, її ролі в історичному розвитку у властивій лише йому манері давав Г. Гегель. Характеризуючи державу як індивідуальність, у якій міститься власне її заперечення, він вважав, що коли відома кількість держав зіллється в одну сім’ю, то цей союз у якості індивідуальності має створити про- тилежність і породити ворога.

етнічна та національна ідентичність мають різні сту- пені стабільності. Етнічна ідентичність індивідів задається їх походженням, належністю до певної спільноти і є даністю, яку вони не завжди можуть змінити. Вибір національної ідентич- ності обумовлений політичними, економічними, соціальними й історичними чинниками, що робить її ситуативною та рухо- мою. Етнічна ж ідентичність характеризується ознаками по- стійності, оскільки заснована на спільності культури та похо- дження, які є постійними та незмінними. Навпаки, колективні ідентичності не є вродженими (іманентно притаманними ін- дивіду) феноменами. Вони можуть формуватися, змінюватися та зникати під впливом різноманітних політичних, економіч- них і соціокультурних чинників. Особливо це стосується епо- хи глобалізації. Входження держав до складу наднаціональ- них утворень супроводжується поступовою зміною структури та ієрархії колективних ідентичностей, корекцією ціннісних і світоглядних установок людей, зміною знакових і смислових систем, зрушеннями на осі

 

Можна погодитися з Н. Пелагешою, що українська націо- нальна ідентичність знаходиться на стадії становлення та проходить етап, який розвинені європейські держави-нації минули в період модерну. Для більшості з них він завер- шився створенням сталої національної ідентичності. Що стосується української ідентичності, то вона й досі є «неза- вершеним проектом». Саме зараз, на її думку, в Україні фор- мується націо нальний наратив, створюються національний інформаційно-комунікативний, культурно-символічний про- стори, від буваються інші процеси, характерні для періоду створення національної ідентичності. Фактично спостерігає мо формування української національної «уявленої спільноти», яка до того ж має глибокі історичні та соціокультурні корені.

Визначальною умовою формування національної ідентич- ності є позитивне сприйняття громадянами своєї нації, країни, держави.

 

1. Про концепцію мовної та історичної освіти в Україні.

Ініціативна група Координаційної ради з питань захисту української мови, розглянувши проект Концепції мовної освіти в Україні від 27 грудня 2010 року, поданого на сайті Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України (далі – проект Концепції), дійшла до таких висновків:1.У вступній частині проекту Концепції цілком слушно окреслено вплив глобалізації на гуманізацію освіти. Ґрунтовно доведено актуальність концепції. Водночас, не сформульовано чітко мету Концепції (її підмінено поняттям «мета вивчення мов», що викликає додаткові запитання). 2.У поданому проекті Концепції не наведено визначення термінів, якими послуговуються автори тексту: державна мова, рідна мова, іноземна мова, мова меншин тощо. Цей чинник зумовить в подальшому проблеми щодо належного вживання понять і гострі суперечки довкола одного й того ж терміна. Звертаємо увагу й на некоректність використання не встановленої на законодавчому рівні категорії «мовні меншини», що не вживається ані в європейських правових актах, ані в національному законодавстві України – на відміну від традиційного терміну «національні меншини».3.Не відповідає Конституції пропоноване Концепцією визначення російської мови  як «мови міжнаціонального спілкування, однієї з поширених міжнародних мов». Не є зрозумілою доцільність наголошення на цьому в проекті Концепції мовної освіти, що повинна орієнтуватись насамперед на потреби української держави та суспільства. До того ж це твердження є дискусійним, тому його впровадження не є компетенцією цієї Концепції.4.Сумнівною є юридична техніка абзаців 8 і 9 проекту Концепції стосовно характеристики ролі української та російської мов в Україні. Структура (послідовний виклад) та стилістична специфіка кожного з абзаців сприяють принципово відмінному і навіть протилежному сприйняттю обох зазначених мов, що порушує вимогу однозначності у сприйнятті рівнозначних понять і категорій. Окрім того, з позицій рівності захисту звертає на себе увагу сумнівне виокремлення у тексті Концепції російської з-поміж інших мов національних меншин.5.Проект Концепції (зокрема, її завдання) базується на методиках викладання іноземних мов, що є виправданим для написання програми для вивчення, проте не відповідає змісту й стилістиці офіційного документа. Варто доопрацювати завдання, зорієнтувавши їх на визнання та вирішення глобальних мовних проблем України. Одним з пріоритетних завдань пропонуємо поставити таке: «Подолання «суржику» як спадку колоніального минулого України». У тексті Концепції повинно бути проголошено необхідність подолання наслідків багатосотлітнього колоніального становища України та постійного і систематичного лінгвоциду української мови з боку авторитарних режимів, що контролювали українську територію. Повинно також бути закріплено принцип «позитивної дискримінації» на користь української мови для усунення негативних наслідків лінгвоциду.6.Не є виправданим відображення в тексті проекту Концепції тези про багатонаціональність («Україна є полікультурною і багатонаціональною державою») України – як суб’єктивного оціночного судження, що нині не відповідає історично утвердженому вітчизняному критерію багатонаціональності і, до того ж, суперечить сучасним етнодемографічним реаліям України, зокрема останнім соціологічним дослідженням національного складу населення держави.7.Не викликає заперечень теза про те, що «вільний вибір мови навчання є важливою характеристикою демократичного суспільства та концепції мовної освіти в Україні». Водночас виникають питання щодо процесуального порядку реалізації такого вибору. Дане твердження Концепції має бути доповнено юридично значущим та коректним приписом щодо загальнодозвільного порядку застосування української мови у сфері освіти в Україні – та водночас спеціально дозвільного порядку вибору мови освіти представниками національних меншин України (відповідно до їхніх чітко заявлених вимог й активних дій із захисту своїх мовно-освітніх потреб та інтересів). Пропонуємо відобразити в Концепції зазначений механізм вибору мови, доповнивши таким твердженням: «У школі і класах з українською мовою навчання всі предмети (крім іноземної мови) повинні викладатися українською мовою. Для шкіл національних меншин має зберігатися пропорційне співвідношення вивчення рідної мови й української (половина годин навчання рідною мовою, половина – українською), причому кількість годин державної мови має зростати поступово».8.В поданому тексті відсутні прогнозовані результати впровадження в життя проекту Концепції, тому не зрозумілою лишається її справжня мета. Вважаємо, що більше навантаження в питаннях вивчення мов національних меншин, які проживають в Україні, має покладатися на майбутніх посадовців публічної адміністрації, які навчаються у вишах за державним замовленням від певного регіону. Освітяни мають робити акцент на тому, що такі особи під час отримання освіти повинні поглиблено вивчати не лише державну мову для досконалого володіння нею, але й мови національних меншин, які є в цьому регіоні. Враховуючи, що чисельність публічних службовців значно скорочується, це не матиме наслідком значні фінансові затрати, оскільки за Європейської хартії регіональних або міноритарних мов, на яку посилається Міністерство в проекті Концепції, Україна взяла на себе зобов’язання із захисту мов національних меншин, які проживають в Україні. Інші громадяни мають досконало володіти українською мовою, а також, за бажанням і за додаткову оплату, будь-якою мовою іншої національної меншини.На загал, Концепція є нагальною, водночас вона містить багато суперечливих питань, не конкретизує завдання, які ставить перед собою профільне міністерство в досягненні власних цілей, також не сформульованих. Також поданий проект Концепції, на жаль, не визначає, у який саме спосіб всім національним меншинам буде надано можливість рівною мірою та належним чином оволодіти українською мовою як державною та мовою міжнаціонального спілкування. Важливим питанням є й те, хто саме з освітян, науковців та представників громадськості був залучений до створення Концепції? Громадськість має знати, який досвід та освіту має ця людина, наскільки вона є компетентна в питаннях мовної політики і засад формування національно орієнтованої освіти в Україні й до кого громадськість може звертатись стосовно зазначених в проекті Концепції питань.

 

1. Українська писемність і мова: історія та сучасність.

Історія української мови веде свій початок від праслов'янської мовної єдності (до VI ст. н. е.). Писемність на східнослов'янських землях існує ще до запровадження християнства (свідчення Костянтина (Кирила) Філософа; висновки болгарського проповідника і письменника Чорноризця Храбра). Про існування писемності на Русі свідчать також договори з греками, писані руською мовою 911 і 944 рр., тексти яких вміщено в "Повісті временних літ". Літописець зазначив, що в руських послів були грамоти, підписані князем.

        Основою багатьох слов"янських алфавітів, зокрема й давньоруського, стала кирилиця. Підгрунтям літературної мови Київської Русі були живі давньоруські говори. Давньоруська мова почала вироблятися протягом VI-X ст. із праслов"янської і запроваджувалася в усному, згодом і писемному варіантах задовго до запровадження християнства.

        Розвиток письменства Київської Русі припадає на кінець X — середину XIII ст. Для всього православного півдня й сходу Європи єдиними були біблійна, богослужбова, проповідницька, агіографічна, церковноісторична, природничо-наукова та часткова світська історіографічна й повістева літератури.

        Перекладне мистецтво в часи Київської Русі досягло високого рівня. У Київській Русі під впливом цієї літератури та в основі власної усної словесності розвиваються оригінальне літописання, проповідництво, оригінальне агіографія і паломницьке письменство.

        У процесі християнизації на Русі поширюється книжна церковно-слов'янська мова. Впродовж доволі тривалого часу вона співіснувала з давньоруською. До XVIII ст. церковнослов'янська мова була засобом міжслов'янського літературного спілкування.

        У складних і суперечливих умовах відбувався подальший розвиток культури української літературної мови, на що вплинуло виникнення козацтва та заснування Запорізької Січі як форми української державності.

        У XV-XVI ст. на території Великого князівства Литовського цей різновид літературної мови виробився в своєрідну українсько-білоруську чи білорусько-українську писемну мову. Українська література названого періоду вдається також до грецької, латинської, польської мов. Однак морфологічна структура української мови свідчить про закріплення в ній наявних ще в давньоруський період форм; активно функціонують давні короткі форми прикметників. Основу словникового складу української мови становить південнослов'янська лексична спадщина.

        Виникнення на початку XIX ст. нової української літературної мови переважно на народній основі сприяє відборові виражальних засобів на всіх рівнях мовної структури. Літературна мова відбиває постійні процеси словотворення. Відбувається активний обмін лексикою різних діалектних масивів, чому сприяє видання словників української мови. У другій половині XIX ст. спостерігається помітне протистояння літературної мови й народних говорів, що є характерним для кожної розвиненої національної мови.

        Нині в українській науці систематизовано і узагальнено теоретичні проблеми історії української мови, переосмислено основі напрями становлення та історичного розвитку української фонетики, лексики, фразеології, граматики; узагальнено здобутки історичної україністики, славістики та індоєвропеїстики з вищезазначених питань.

        Усі ці проблеми, напрями та особливості, могутній науковий доробок учених кількох поколінь, а головне — космічне багатство української писемності та мови, історія яких сягає далекої глибини сивих . Це — пам'ятки давньоруської писемності, літописи, ізборники, енциклопедії, колективні та індивідуальні монографії, збірники наукових праць, навчальна література, посібники, овідники; словники; переклади мовами світу визначних творів української літератури; мовознавча та літературознавча періодика.

1. Початок самостійної історії української мови як мови українського народу (рубіж ХІ-ХІІ ст..)

Дослідники, які дотримуються традиційних поглядів на існування давньоруської народності й давньоруської мови і переконані, що принаймні до розпаду Київської Русі української мови (як і інших східнослов'янських) не було, наполягають на тому, що після розпаду праслов'янської етномовної спільності почався період східнослов'янської єдності й спільної східнослов'янської мови, яка за часів Київської Русі перетворилася також у спільну для всіх східних слов'ян давньоруську мову, і лише з XII-XIII чи навіть і з XIII- XIV ст. на її основі нібито формуються самостійні українська, російська та білоруська мови. Виведення української мови безпосередньо від праслов'янської, незважаючи на те, що ця ідея в українському мовознавстві має вже понад столітню традицію, таким дослідникам здається необґрунтованою й непереконливою. Залучення свідчень суміжних суспільних наук (історії, археології, антропології) для них — це «загальні міркування, які нічого не доводять» (В. Німчук).

Східнослов’янський мовний світ у ХІ—ХІІ ст. був виразно здиференційованим, про що свідчать писемні пам’ятки того періоду. Так, у Євсевієвому євангелії (1282) помітні найголовніші особливості фонетики української мови (ікання, тверді приголосні перед е, и, злиття давніх ы та и в одному звукові тощо). Отже, наприкінці ХІІ ст. українська мова вже існувала як окрема лінгвальна система.
Формування і становлення української мови відбувалося тривалий час, протягом якого виробилися особливості, які визначили її самобутність. Вони дають змогу виокремити періоди історії становлення української мови, поклавши в основу передусім мовні процеси, а не етнологічні.
Проблему періодизації української мови В. Німчук назвав найзлободеннішою і найскладнішою. Її злободенність полягає в тому, що український народ, надовго відлучений від свідомого, повнокровного державницького життя, прагне знати правдиву історію свого становлення і походження рідної мови. Складність — по-перше, у не завжди достатній кількості переконливих наукових фактів, пізній датації писемних пам’яток; по-друге, у певному тиску суспільно-політичних чинників, які не завжди сприяють науковій об’єктивності.
Періодизація історії етнічної мови — це не лише встановлення основних характеристик усіх рівнів системи на певних етапах, а й з’ясування її початків та перспектив. Тому періодизація мови повинна включати її витоки і сучасний стан.
В українському мовознавстві напрацьовано кілька загальновизнаних періодизацій української мови, які різняться визначенням її хронологічних початків.
Періодизація, запропонована Миколою Бойчуком у 50-ті роки ХХ ст., ґрунтується на радянському розумінні мовного буття Київської Русі (концепція Ф. Філіна). Вона об’єднує два періоди становлення української мови — до появи писемних пам’яток і після:
1) незадокументований період:
— спільнослов’янська мова (до VІ ст.);
— давня спільносхіднослов’янська (антська) мова (VІ—VІІІ ст.);
— давньоруська мова початкового періоду (ІХ—ХІ ст.);
2) задокументований період:
— давньоруська мова пізнішого періоду (ХІ—ХІІІ ст.);
— українська мова (початок ХІV—ХХ ст.).

 

Формування української мови, як і інших східнослов`янських, почалося від праслов`янського періоду і розтягнулося на декілька століть. проте процес становлення східнослов`янських мов не був синхронним. Найраніше він розпочася з української мови через те, що майже вся територія нинішньої України була частиною прабатьківщини слов`ян, а інші східнослов`янські регіони в той час ще були заселені неслов`янськими племенами — балтами та фінно-уграми.

Отже, рубіж ХІ—ХІІ ст. можна умовно визнати початком самостійної історії української мови як мови українського народу.

Григорій Півторак. Коли ж виникла українська мова

1. Роль Котляревського в становленні української мови.

Сучасна українська літературна мова сформувалась на основі середньонаддніпрянського говору південно-східного наріччя на основі діалектів сучасної Полтавщини та Південної Київщини, ввібравши в себе деякі діалектні риси інших наріч. Зачинателем нової української літературної мови був І. П. Котляревський — автор перших великих художніх творів українською мовою(«Енеїда», «Наталка Полтавка»,«Москаль-чарівник»). Основоположником сучасної української літературної мови вважається Т. Г. Шевченко

Роль І.П. Котляревського у становленні СУЛМ («Енеїда» - 1798):

· визнаний мовознавцями завершителем старої УЛМ і зачинателем нової УЛМ;

· відновив друк україномовної літератури;

· активно ввів у літературу південно-східний діалект;

· працював над проблемою розрізнення української та російської мов, виявлення відмінностей між ними;

· першим використав УЛМ у серйозній художній творчості;

· його творчість – місток між старою УЛМ і новою УЛМ; нова мова Котляревського увібрала у себе усі кращі досягнення та традиції старої.

 

11. Форсована русифікація українського населення

Нова хвиля русифікації в XX ст. почалась після короткої "відлиги" середини 50-х років, яка налякала центральну владу в Москві. Вже в 1958 р. компартія приймає постанову "Про зміцнення зв'язку школи з життям…", де акцентується увага на посиленні вивчення російської мови. В 1959 р. Верховна Рада УРСР затверджує шкільний закон, який дає право батькам вибирати своїм дітям мову навчання.

З 1961 р. комуністична партія проголошує теорію і політику: "злиття націй", "двомовності", "мови міжнаціонального спілкування".

Шовіністичну російську ідею заповзятливо підтримала партійна влада в Україні, функціонери від науки А. Скаба, І. Білодід, У. Кравцев та ін.

В 60-х роках в обласних центрах і в м. Києві українські школи становили 28%, а російські – 72%, в інших містах відповідно 16% і 84%.

В 70-х роках освіта стає об'єктом форсованої русифікації: якщо в 1961 році школи з українською мовою навчання охоплювали 69% учнів, то в 1971 р. – 60%, а в 1977 р. – 58%. Російською мовою навчалися відповідно 30%, 39%, 41% учнів.

З початку 70-х років посилюється ідеологічний диктат у духовній сфері, який досягає свого апогею в Україні у період т. з. "маланчуківщини". (В. Маланчук – партійний ідеолог, який зробив кар'єру як "борець з українським буржуазним націоналізмом" , з 1972 р. стає секретарем ЦК КПУ і головним русифікатором республіки). Починається період чорних списків, особистої цензури, політичних доносів, ідеологічного диктату.

Саме в цей період української історії відбувається найпоширеніша, найактивніша русифікація. В чому вона проявилася?

1. Масовий перехід шкіл, вузів на російську мову викладання.

В 1978 р. прийнята чергова партійна постанова "Про заходи щодо подальшого вдосконалення вивчення і викладання російської мови в союзних республіках". Це привело до того, що число учнів, які вивчали в школах українську мову, зменшилось до 49%, в той час як українці серед населення республіки становили майже 73%. Майже всі вищі навчальні заклади України перейшли на викладання російською мовою, в т. ч. й Івано-Франківський інститут нафти і газу, інші вузи Галичини.

Режим найбільшого сприяння російській мові завершений постановою ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 26 травня 1983 р. "Про додаткові заходи для удосконалення вивчення російської мови в загальноосвітніх учбових закладах союзних республік". Вчителям російської мови було встановлено 15% надбавки до ставок, учнів заохочували спілкуватися російською на перервах і поза школою. А майже 13 млн. українців, які проживали і проживають в Росії, не мали і не мають там донині жодної української школи.

2. Українська мова та її носії оголошувалися неперспективними, а то й підозрілими.

На з'їздах, конференціях, нарадах, в міністерствах, відомствах та інших радянських установах було "не прийнято" говорити українською. Національна мова була витіснена з Академії наук, науково-дослідних установ, наукових досліджень, дисертацій. Через анонімки, наклепи, доноси т. з. "націоналістично налаштовані елементи" звільнялися з роботи, звинувачувалися у відсутності інтернаціоналізму і надмірності національного. Українська мова витіснялася не лише з міст, а й з багатьох сіл, розташо-ваних довкола промислових центрів. З'явився новий термін – "народ України" і повністю зник – "український народ".

3. Критичний стан склався і в таких сферах культури як театр, кіно, навчальна, наукова і художня література, періодичні видання.

Більш як половина українських театрів ставила вистави російською мовою. Одеська кіностудія з 60-ти відзнятих фільмів українською мовою випускала лише Три. Репертуар кінотеатрів на 99% був російськомовним.

Якщо в 1970 р. в республіці видавалось українською мовою книг і брошур 38%, то в 1988 році – лише 21%. Число українських газет за цей же час скоротилось з 80,9% до 70,3%.

4. Активно застосовувались асиміляція, змішування народів у "єдиний радянський народ", переселення українців у східні райони республіки і у віддалені регіони радянської імперії.

Число українців серед жителів республіки постійно зменшувалось, а частка росіян зростала. Якщо в 1959 році мову своєї національності вважали рідною 93,5% українців, то в 1989 – 87,7%, кількість українців з 1970 р. по 1989 р. зросла на 6%, а росіян – на 24%. Симптоматично, що за 1979–1989 рр. частка українців серед жителів республіки зменшилась на 0,9% при збільшенні питомої ваги росіян з 21,1% до 22,1%.

Такі приклади можна продовжити. Національно свідомі українці протестували проти російської мовно-культурної асиміляції,експансії. Ще в 1965 році Іван Дзюба надіслав керівникам УРСР П. Шелесту та В. Щербицькому листа і свою книгу "Інтернаціоналізм чи русифікація?" з перекон-ливим, теоретично і документально обгрунтованим аналі-зом цілеспрямованої русифікаторської політики Москви.

 

12. Розвиток мови в роки незалежності

Зараз філологи відмічають певний спад в процесах розвитку української мови, але ніякі політичні маніпуляції мовним питанням не можуть перекреслити 20-тирічного здобутку та зупинити тенденцію поступового збільшення її використання. Сьогодні переважно російською вдома розмовляють 44,5%, а українською – 53,3%. Разом з тим, українську вважають рідною 62% громадян України, тому числу україномовних громадян ще є куди рости.

За 20 років, які минули від моменту прийняття незалежності нашою державою, радикальних революційних змін з української мовою і в українській мові не сталося. Разом с тим, сталися цікаві зміни – це розширення функціонального поля української мови та її присутності у сферах, де раніше вона була відсутня. З’явилася українська армія, українські силові структури, український спорт, і, як не дивно, поступово з’являються і українські мільйонери, мільярдери, частина з яких вже переходить на українську мову.

Це зовнішні параметри розширення функціонального статусу, що так чи інакше вплинуло на внутрішні зміни мови, а саме - розширення словникового складу, формування нових сфер української термінології, удосконалення терміносистем і поступове укорінення української мови у житті суспільства. Сьогодні вже не дивина, що лікарі, політологи, економісти, говорять українською мовою.

Дуже відчутно змінився корпус текстів, які зараз доступні нам як читачам. Раніше частина української словесної культури була під загрозою, а за ввезення окремих творів сучасності давали 10-15 років таборів. При цьому велика творчість українського «Розстріляного Відродження», література діаспори прийшли до нас. Це вплинуло на наших письменників, публіцистів, їх мовлення стало пружним, розкутим, значно вільнішим. Цензура була знята і у видавництві, що так само вплинуло на виражальні можливості української мови.

За роки незалежності була здійснена спроба створити навчально-дидактичну вертикаль, яка би забезпечила укорінення української мови. Пам’ятаєте дискусію про українські садки та школи. Був період піднесення у розвитку цих ідей, зараз ми бачимо спад та деструктивні дії окремих чиновників, що ймовірно відповідає загальним установкам керівної партії в країні. Роль української мови як державотворчої, що визначено Конституцією, що прийшло в усвідомлення широких кіл громадськості, не буде редукована остаточно навіть за сьогоднішніх не зовсім сприятливих умов. Тому що виросло українськомовне покоління, 20 років дали значний імпульс у його формування. Коливання настроїв, коливання межи політиками, журналістами були, є і будуть, однак, вони не зможуть перекреслити 20-тирічного здобутку.

Цей рік особливий. Це не тільки рік 20-тиріччня нашої незалежності, це і рік 450-річчя Пересопницького євангелія. Ми відзначаємо вступ української мови у церковне життя, долучення української мови до світових священних мов. Те, що 29 серпня у селищі Пересопниця на Рівненщині буде велика урочистість, – це є якраз усвідомлення і нашим Президентом, і керівниками держави важливості цього акту.

Андрій Биченко: «Ми бачимо певний неусвідомлений тиск російськомовної частини суспільства на україномовну»

Всі роки незалежності питання мови більше були політичними, ніж тими, якими мусять бути, - питаннями спілкування, комунікації. Воно використовувалося різними політичними силами з метою отримати підтримку на виборах. Ми з 2000 року проводимо дослідження, і за цей період мовне питання ніколи не входило навіть до першої десятки найболючіших проблем, що турбують українців, при цьому в дискурсі політичних баталій воно є найгострішими і найбільше мусується. Це робиться тому, що за 20 років незалежності жодний уряд не зміг продемонструвати своєї спроможності у вирішенні проблем, які тривалий час хвилюють громадян понад усе, – це економічні проблеми, проблеми боротьби з корупцією, реформа медичної галузі.

Хоча питання мови і не є найбільш болючими для громадян, проте, є дуже великий протестний потенціал. Тобто, якщо ці питання піднімати, то можна провокувати на цьому підґрунті конфлікти, що дуже активно використовується всіма політичними силами в Україні.

Ця ситуація дуже шкодить розвитку української мови, але тим не менше за останні 11 років вживання української мови не лише по окремих сферах людської діяльності, а і на побутовому рівні розширюється. Використання української і російської мови вдома, де на людину нічого не тисне, є приблизно порівну, і тут кардинальних змін не відбулося. При цьому якщо у 2000 році українською вдома розмовляла дещо менша кількість громадян, то в 2004 році це співвідношення було приблизно рівним. Тобто, поступово все більше і більше громадян вдома користується українською мовою.

Існує дуже помітний регіональний розподіл. В центральних і західних регіонах вдома значно більше спілкуються українською мовою, в східних і південних – значно більше російською. Є два виключення із такої традиційної для України регіональної розбивки – це Київ, де приблизно порівну спілкуються українською і російською (але трошки більше все-таки російською), і Дніпропетровська область, де співвідношення також є рівним. Звичайно, чим більше місто в Дніпропетровській області, тим більше переважає російська мова, але в селах та невеликих містах - українська.

Є частина двомовних громадян. В серпневому дослідженні ми ставили питання: якою мовою ви переважно розмовляєте вдома – російською, українською, іншою, важко відповісти (без альтернативного варіанту «і українською, і російською»)? Результати показали, що переважно російською вдома розмовляють 44,5%, українською – 53,3%, іншою – 1,4%, вагалися відповісти – 1%.

Чи не насильницько впроваджуються українська мова? Я вважаю, що ні, тому що, незважаючи на те, що кількість тих, хто спілкується українською мовою росте, все одне кількість їх значно менше, ніж тих, хто вважає українську мову рідною (62%). Тобто, ми ще маємо наслідки радянської мовної політики, коли була головна повноправна мова російська і національні мови, які використовувалися у фольклорі.

Наслідки цього ми можемо побачити також у співвідношенні відповідей на запитання: якою мовою ви розмовляєте вдома та якою на вулиці і громадських місцях? Якщо українською вдома розмовляють 53,3%, а російською 44,5%, то в громадських місцях українською – 49,2%, а російською 48,7%. Тобто, ми бачимо певний неусвідомлений тиск російськомовної частини суспільства на україномовну. При чому на заході немає статистично значимої різниці між тим, якою мовою розмовляють вдома та на вулиці, при цьому у центрі, на сході і півдні кількість людей, які розмовляють російською на вулиці або в громадських місцях перевищує число тих, хто розмовляє російською вдома. Саме в цих регіонах зберігається ситуація, коли у спілкуванні з незнайомими частина людей переходить на російську мову, незважаючи на те, що вони є україномовними.

Пишаються українською мовою 31,8% громадян України. 56,6% вважають, що кожен громадянин України, незалежно від національності, повинен володіти українською мовою. Незгодні з такою думкою – 38,2%, вагалися з відповіддю - 5,2%.

 

13. Співвідношення термінів риторика і поетика

риторика — це ще й наука про способи переконання та ефективні форми впливу на аудиторію з урахуванням її особливостей. Риторика (від грец. ртітеорікт^) — наука про ораторське мистецтво, красномовство. Поняття "красномовство" ("мистецтво говорити") позначається латинським словом eloquentia. У системі освіти європейського суспільства доля риторики складалася досить нерівне. Інтерес до риторики не був стабільний. Останні два століття, наприклад, були позначені згасанням інтересу до неї. У XIX ст. висловлювалася навіть думка: якби риторику за традицією не продовжували вивчати в навчальних закладах, вона давно б вмерла. Увага філологів була зосереджена переважно на художніх творах і поетиці, а не на риториці. Найвидатніший поет Франції кінця XIX ст. Поль Верлен теж закликав "зламати шию красномовству", прагнучи мови розкутої, незалежної від будь-яких "правил". У поезії це дало чудові наслідки. Але якщо в поезії двозначність І мінливість змісту слова відіграє неабияку роль, то в повсякденному житті людина з "роздвоєним язиком" породжує недовіру. Від ритора чекають, що він назве чорне — чорним, а біле — білим. Водночас поетика й риторика мають між собою чимало спільного (особливо якщо йдеться про використання риторами поетичних прийомів).

Таким чином, слово художнє і слово повсякденне не тотожні. Якщо в поетичному слові важлива полісемія (багатозначність), то в повсякденному житті цінується точність вислову. Тому теорію художньої мови вивчає поетика, а закони елоквенції (красномовства) — риторика. Художнє слово створює образ дійсності, побудований на емоційному переживанні. Слово риторичне, не уникаючи образу, грунтується здебільшого на точному, конкретному значенні.

Риторика — це не замкнуте на собі знання, не тільки академічна дисципліна, предметом вивчення якої є ораторство. Це також прикладна дисципліна, що має на меті виховання вмілого промовця. 

 

14. Предмет риторики та її основні завдання

 Термін "риторика" походить від давньогрецького слова "оратор" і означає теорію ораторського мистецтва, науку красномовства. Близьким за значенням до нього є латинське слово "oratoria". Ці терміни пов'язують з публічними виступами, живим словом. Ще в давнину люди, які майстерно володіли мистецтвом красномовства (ритори, оратори), відігравали значну роль у суспільному житті.

Таким чином, можна зафіксувати дві головні мети оратора, між якими простягається поле риторики. Це переконання та інформування в процесі публічного виступу.

Предмет риторики - це публічний виступ у процесі комунікації.

риторика - це наука про способи підготовки та виголошення ораторської промови з метою певного впливу на аудиторію.

Завдання риторики, як ми вважаємо, полягає у відборі й систематизації таких смислових компонентів з наведених вище мовленнєвих характеристик, які дозволяють публічному мовленню повноцінно здійснювати функцію переконання (ефективного впливу).

16. Зв'язок риторики з іншими науками.

Риторика і етика. Інтереси цих наук тісно переплітаються у самому об'єкті дослідження - моралі (моральні закони), хоча для риторики, на відміну від етики, не всі закони становлять однакову цінність: головним для неї є золотий закон "не зашкодь іншому". Що стосується предмета дослідження, то для риторичної етики таким є поведінка суб'єкта (різні її види), у якій знаходять своє вираження ті чи інші моральні установки, а риторика найбільший інтерес виявляє до такої сфери поведінки, як мовленнєва поведінка, риторика вчинку, і, головним чином, до тих духовно-моральних умов, які впливають на результативність останньої.

Риторика і філософія. Якщо виходити з розуміння риторики як філософсько-дидактичної науки, то риторика у такому випадку є складовою частиною філософії: філософія - наука, яка вивчає всезагальні закони розвитку природи, суспільства, людини, а риторика становить собою науку про закони ефективної мисленнєво-мовленнєвої переконуючої діяльності, знання яких дозволяє людині розвинути системність мислення, мовлення й поведінки, що, своєю чергою, є основою цілісного (не фрагментарного, уривчастого) бачення людиною навколишнього світу.

Риторика і логіка. Ці науки, на наш погляд, знаходяться у відносинах пересічення, і, володіючи спільним аспектом дослідження, у той же час кожна з них становить собою відносно самостійну й незалежну галузь науки. Зокрема, якщо предметом логіки є усе мислення в цілому (різні його види, форми), закони мислення, то предмет риторики - вербальне мислення й ті закони, котрі забезпечують ефективність даного виду мислення. Крім того, якщо в центрі уваги логіки перебуває теорія доказу, то риторику цікавить процес аргументації (не в теоретичному, а в прагматичному аспекті) і, перш за все, така функція цього процесу, як переконання.

Риторика і психологія. Нам уявляється, що і ці науки перебувають у відношенні пересічення: психологія вивчає почуттєво-емоційну сферу життєдіяльності людини, сферу підсвідомого і закони, які нею управляють; риторика виявляє інтерес лише до тієї чуттєво-емоційної сторони, яка активно впливає на сферу вербального мислення і від управління якою значною мірою залежить ефективність мисленнєво-мовленнєвої переконуючої діяльності.

Риторика і лінгвістика. На сьогодні ставлення до риторики з боку вчених-лінгвістів далеко не однозначне: одні вважають риторику складовою стилістики, інші - культури мовлення, треті - прагматики четверті - лінгвістики тексту. Все це вимагає детальнішого розгляду відношення риторики до цілого ряду лінгвістичних дисциплін.

Відповідно до нашої концепції, риторика не є частиною якоїсь із вищеназваних наук, так само як і ці науки не можна відносити до складових риторики. Між даними лінгвістичними науками і риторикою є, безумовно, щось спільне, і в той же час кожна з них, у тому числі й риторика, становить собою досить самостійну й відносно незалежну галузь наукового дослідження.

риторика є цілком самостійною наукою, яка передбачає свою систему законів і предмет дослідження, а також чітку функціональну спрямованості., причому риторика не тільки не заважає, а, навпаки, активно сприяє іншим наукам у розвиткові інтелектуального, духовно-морального потенціалу людини.

15. Актуальність риторики

 Актуальність риторики як лінгвістичної науки зумовлюється універсальністю й феноменальністю самої мови, адже мова підносить людину над світом природи, виділяє її як інтелектуальний феномен, який здатний пізнавати, освоювати і творити світ. Мова дас можливість людині реалізувати себе як духовну особистість, ідентифікуватися з власним "я", з колективом, суспільством, нацією. Вона моделює вчинки, щоденну прагматику людини. Знецінення мови знецінює її носіїв — мовців, знецінює націю і її духовну культуру.

Мова підтримує в людині стан психологічної впевненості, рівноваги, дає відчуття життєвої перспективи, духовної опори. На основі мови формується національно-культурне поле з протяжністю у часі (через віки) і у просторі, бо мова є каналом духовного й інформативного зв'язку у суспільстві, вона здатна актуалізувати через лексику і фразеологію морально-етичні, звичаєві норми.

Мову можна визначити як стан розуму в певний час, екзистенцію інтелекту, канал інтелекту, результат мислительної діяльності, фіксатор мислення, лакмус мислення, відновник інформації, модель, картину світу, річ у собі і річ для нас одночасно — і все це буде правильно, бо визначатиме кожного разу якусь з цих ознак.

Риторика — це наука успіху. Однак він може залишитися тільки вербальним, словесним, перетворитися на віртуальний, якщо не смішний, коли в ньому не буде фахових, професійних складників.

17. Античне ораторське мистецтво

Ораторське мистецтво знали ще в Древньому Єгипті, Ассирії, Вавилоні, Індії, Китаї. Однак безупинна історія його починається в античної Греції, де ораторське мистецтво було породжено насущними суспільними потребами, стало діючим знаряддям соціального прогресу і розвитку рабовласницької демократії.
Хоча перші нагадування про ораторське мистецтво і його представників зустрічаються в «Іліаді» і «Одісєї», створених ще в IX-VII ст. до н.е., «Золоте століття» грецького красномовства наступило у другій половині Vст. до н.е., після закінчення греко-перських війн, коли ораторське мистецтво перетворюється в істотний чинник громадського життя Афін і знаряддя політичної боротьби. Від її учасників, що бажають впливати на хід державних справ, було потрібне уміння привселюдно відстояти свою точку зору, переконати і повести за собою народ.
Учитися ораторському мистецтву, володіти їм стало необхідністю для всіх грецьких громадян. Саме в цей період і виникає теорія красномовства - риторика, як теоретичне узагальнення практики ораторського мистецтва, а також збори правил і методичних прийомів навчання красномовству. З'явилася і професія ритора - учителя красномовства. Першими викладачами красномовства були софісти - «мандрівні вчителі мудрості». В основу уявлення про сутність красномовства вони поклали навчання про відносність істини. На думку софістів, об'єктивної істини не існує, є лише суб'єктивні судження про неї. Тому не можна вважати, що одна думка істинна, а інша - ні.
Проти навчання про відносність істини - наріжного каменю риторичних поглядів софістів - уперше виступили Сократ і особливо його учень Платон, котрий риториці софістів противопоставив «щире красномовство», засноване на справжньому знанні і тому доступне тільки філософу. Сократ був першим, хто пізнав культурну, власне «людську» цінність спілкування між людьми, перетворивши бесіду в справжнє мистецтво. У «сократичних» бесідах замість вчителя й учнів є бесідуючі, для котрих немає нічого важливіше, чим пробитися до істини. Признається один лише суддя - старшинство думки.
Найбільшим політичним оратором Древньої Греції був Демосфен (384 р. до н.е). Як свідчать сучасники, першу промову Демосфена публіка зустріла градом глузувань : гаркавість і слабкий від природи голос оратора не імпонували темпераментним афінянам. Але в цьому кволому на вид юнаку жив воістину могутній дух. Безупинною працею та тренуванням він здобув перемогу над собою. У древніх письменників знаходимо: «Неясну, шепеляву вимову він долав, вкладаючи до рота камінці і читав на пам'ять уривки з поем, голос зміцнював бігом, розмовою на крутих підйомах…»... Щоб позбутися від мимовільного посмикування плечей, він вішав над собою гострий спис, що заподіювало йому біль при будь-якому необережному русі.
Наполегливість і енергія перемогли. Демосфен переборов фізичні нестачі, довів ораторську техніку до досконалості, став найбільшим політичним оратором. Своїм прикладом він підтвердив найважливіший принцип: оратором може стати практично кожний, якщо не пошкодує для цього часу і праці. При цьому, звичайно, зовсім не обов'язково користуватися «методикою» Демосфена, хоча послідовників його надзвичайних методів ми зустрічаємо й у більш пізні часи.

Так, на початку нашого століття на березі гучної кавказької річки Ріон вимовляв промови, набравши каменів у рот, дванадцятирічний підліток. Підлітка звали Володимир Маяковський.
Оратор і великий політичний діяч Демосфен у своїх промовах закликав афінян до енергічної політики, викриваючи бездіяльність і продажність афінських правителів, і намагався згуртувати грецькі держави-карлики для спільної боротьби з ворогом. Його полум'яні промови були результатом великої праці, а ораторські прийоми будувалися на глибокому знанні психології слухачів. Демосфен гармонійно поєднав ораторську майстерність із пристрастю борця, переконаного в правоті своєї справи. «Не слова і не звук голосу складають славу оратора, а напрямок його політики», - стверджував він.
Поряд із Демосфеном Древня Греція дала ще цілу плеяду видатних ораторів, досконало володіючих мистецтвом усного слова і логікою переконання, що вміли зробити потрібний вплив на юрбу, нерідко спонукати її до безпосередніх дій. У списку знаменитих ораторів того періоду ми знаходимо імена Перикла, Ісократа, Горгия, Лікурга, Лісія, Есхіна, Гиперіда й інших майстрів красномовства.
У V ст. до н.е. значного розквіту досягає мистецтво публічної суперечки. Особливою майстерністю і спритністю відрізнялися софісти, що внесли помітний внесок у розвиток логіки мислення і суперечки класичного періоду. У той же час софістична система доказів грунтувалася на навмисному використанні помилкових доводів, так званих софізмів - викрутів, замаскованих зовнішньою логічністю. Як буде показано пізніше, хибна «софістика», заміна серйозної доказовості порожньою словесною еквілібристикою - характерна риса і сучасного західного красномовства.
Підсумок древньогрецького періоду в розвитку ораторського мистецтва підвів у своїх роботах найбільший мислитель древності - Аристотель (384 р. до н.е. ). Найважливіша його праця по теорії красномовства - «Риторика», написана біля 330 р. до н.е., представляє першу справді наукову розробку ораторського мистецтва.
Якщо до Аристотеля всі теоретики красномовства обмежувалися майже винятково переліком ораторських прийомів, то він уперше дав наукове обгрунтування ораторському мистецтву як особливому виду людської діяльності, визначивши риторику як «спроможність знаходити можливі способи переконання щодо кожного даного предмета». Протягом багатьох сторіч теоретики красномовства притримувалися поглядів і принципів Аристотеля, лише розвиваючи і переробляючи їх в тій чи іншій мірі.
З установленням македонського панування разом із загибеллю політичних свобод у Греції почався і занепад ораторського мистецтва. Для нього в новому суспільстві вже не були місця як для засобу політичної боротьби. Зберегло своє значення лише парадне красномовство, що розвилося декілька пізніше в так зване азіатське, котре особливо процвітало в елліністичних країнах Малої Азії. Культ ефектного слова і декламації в II-III ст. н. е. був доведений до крайніх меж, і фактично позбавлене високого суспільно-політичного утримання красномовство виродилося в краснословство.
Однак ораторське мистецтво не загинуло з падінням Греції. Йому було призначено возродитись і пережити другий «золотий вік» у Римській землевласницькій республіці приблизно з II ст. до н.е. завдяки грецьким емігрантам, що познайомили римлян з історією красномовства своєї країни. Перенесення ораторського мистецтва на новий грунт не було чисто механічним. Тут воно було якісно перетворено, творчо розвинене, приведене у відповідність із національними особливостями країни і вимогами історичного моменту. Специфіка життя і державного ладу Римської республіки висунули на перший план судово-політичне красномовство. Саме в ньому римські оратори досягли найбільших успіхів.
У витоків римського красномовства стояли такі чудові оратори, як Катон Старший, брати Гракхи, Марк Антоній, Красс, Гортензій. Гай Кракх був першим у Древньому Римі, хто в буквальному значенні повернувся обличчям до народу: до нього оратори виступали, звертаючись до сенату, суддей - їхні промови не були призначені для людей на площі.

18. РИТОРИКА СЕРЕДНІХ ВІКІВ
Серед скульптурних прикрас середньовічних храмів і палаців, у мозаїці, живописі й орнаменті більшості західноєвропейських країн ми часто зустрічаємо зображення жінки-воїна в туніці і шоломі. Це Каліопа - старша з дев'ятьох античних муз, покровителька епічної поезії й ораторського мистецтва. Іноді вона простирає руку у виразному ораторському жесті, і біля ніг її незмінно розташовується Цицерон. Але навряд чи зображення Каліопи свідчить про спадкоємність між античною і середньовічною риторикою. Це скоріше пам'ятник на могилі античного ораторського мистецтва, похованого феодалізмом і християнством.
Офіційна ідеологія феодалізму, змикаючись із теологічною концепцією християнської церкви, проголосила непорушність існуючого порядку, божественну обумовленість феодальної нерівності.

Традиції Демосфена, Аристотеля, Цицерона і Квінтіліана, що бачили в ораторському мистецтві засіб переконання і політичної боротьби, виявляються несумісними з християнськими догмами смиренності і беззаперечної віри. Насправді, перші християнські проповідники, займаючись поширенням релігії серед греків і римлян, що розумілися на ораторському мистецтві, були змушені користуватися тими ж прийомами, що і язичницькі оратори в епоху розквіту античного красномовства. Відомий проповідник Григорій Богослов думав, що «словесне мистецтво, саме по собі, незалежно від висловлюваних ним ідей язичества, зовсім не суперечить духу і змісту християнства, і тому може служити прекрасним засобом для проведення у свідомість і переконання людей християнських ідей».
Однак у класичного ораторського мистецтва християнське духівництво запозичило лише зовнішнє і поверхневе, вбивши в ньому все живе й увічнивши мертве. Проповіді «батьків християнської церкви» Тертуліана, Іоанн Златоуста, блаженного Августина й інших лягли в основу гомилетики - теорії церковного проповідництва. »Мабуть, ніколи ще,- писав академік Г.П.Францов,- древня ідея обумовленості соціального стана божественною долею не була виражена з настільки відразливою повнотою, як у писаннях «батьків церкви».
Середньовічному оратору, церковному проповіднику не доводилося складати власні промови. Його задача зводилася до переказу догматів віри і тлумаченню біблійних легенд. Через бідність утримання в церковній проповіді на перше місце виступають форма, зовнішня красивість і пишномовність, що посилено підкріплюються музичними, світловими й іншими ефектами. Головним принципом церковного проповідництва стає не переконання, а вселяння.
Не можна, однак, недооцінювати величезної ролі церковної проповіді в середнього віці. Церква і, зокрема, духовне красномовство були в остаточному підсумку основними і найбільше діючими засобами релігійного, ідеологічного впливу на народні маси. В епоху феодалізму церковне красномовство робить величезний вплив на всю культуру, поєднуючись, по суті справи, із пануючою тоді философією - схоластикою, в основі якої була система спекулятивних, умоглядних, чисто формальних логічних аргументів, що мають мету теоретично виправдати і «довести» догмати церкви. Апеляція до цитат із священного писання ,творів батьків церкви стає основним способом доказу «істинності» тих або інших положень.
Починаючи з ХI ст. схоластична риторика активно включається в шкільну освіту поряд із граматикою і діалектикою, складаючи трівіум - «верхній поверх» семи мистецтв середньовіччя («нижній поверх» - квадріум включав арифметику, геометрію, астрономію, музику). Для схоластичної риторики характерні формалізм, абстрактність, багатослівність, зубріння готових формул.
В середні віка відбувається переродження і навіть повне виродження класичної риторики, що приймає форму церковного проповідництва.

19. Надбання ораторського мистецтва україни.

Українська риторика має досить глибокі історичні корені. Остаточне формування ораторського мистецтва відбувається вже в епоху Київської Русі. Досить важливим чинником у цьому процесі було, звичайно, прийняття християнства. Разом з ним приходить і мистецтво красномовства, збагачене потужною античною та візантійською традицією.

Саме тому Київська Русь залишила видатні пам'ятки насамперед гомілетичного красномовства. Досить відомою є проповідь руського митрополита Іларіона (XI ст.) "Слово про закон і благодать".

Другий період піднесення риторики в Україні припадає на кінець ХУІІ - початок ХУІІІ ст. Це часи розквіту риторики як навчальної дисципліни, коли вона викладалась у Києво-Могилянської академії:

На сьогоднішній день збереглося 127 курсів риторики, що були складені й прочитані в Києво-Могилянській академії. Певний розквіт курсів риторики припадає на кінець ХУІІ - початок ХУІІІ ст. Переважна їх більшість мали світський характер. Питання гомілетики, церковно-богословського красномовства розглядались досить побіжно, як правило, наприкінці курсу поряд з іншими типами промов. Зразком для підручників була антична теорія красномовства, насамперед доробок Арістотеля, Цицерона, Квінтіліана. Курси риторики складались із п'яти розділів: винахід, розташування, словесне вираження, запам'ятовування і виголошення. Крім того, велика увага приділялась теорії трьох стилів: високого, середнього і простого. Кожним з них рекомендувалось користуватися, виходячи з критерію доречності.

На риторичні курси суттєво вплинули також думки античних і ренесансних теоретиків про те, що філософія є найважливішою частиною загальної освіти оратора. Однак основу семи вільних мистецтв складало, все ж таки, красномовство.

 

Характерною рисою риторичних курсів, що читались в Києво-Могилянській академії, була їх практична спрямованість. У них давались поради щодо складання промов з будь-якої нагоди. В ті часи на різноманітні урочистості, як правило, запрошували оратора як почесного гостя. На риторичні курси суттєво вплинув ренесансний ідеал "універсальної людини", людини високоосвіченої, знавця багатьох наук, що вміє втілити свої знання в блискучих промовах.

Першим відомим нам риторичним курсом, що був прочитаний у Києво-Могилянській академії в 1635/36 навчальному році, був курс Йосипа Кононовича-Горбацького. Він складався з двох частин: риторики і діалектики. Риторика містила вступ і три трактати ("Про силу красномовства", "Про ораторську промову", "Про тему дослідження").

Одним із найвидатніших професорів риторики Києво-Могилянської академії з 1706 р. був Феофан Прокопович (1677-1736). Слід відмітити, що в Києво-Могилянській академії існували певні традиції, які полягали в тому, що перед початком викладання курсу риторики професори виголошували вступні промови перед студентами. В них вони, як правило, торкались загальних питань риторики, а також демонстрували її користь у повсякденному житті. Свій риторичний курс Ф. Прокопович розпочинає з таких настанов студентам:

Курс Ф. Прокоповича складається із десяти розділів:

Книжка І. Подає загальні вступні настанови. Книжка ІІ. Про підбір доказів і про ампліфікацію. Книжка ІІІ. Про розташування матеріалу. Книжка ГУ. Про мовностилістичне оформлення. Книжка V. Про трактування почуттів. Книжка УІ. Про метод написання історії і про листи. Книжка УІІ. Про судовий і дорадчий рід промов. Книжка УІІІ. Про епідиктичний, або прикрашувальний, рід промови.

Книжка IX. Дещо про священне красномовство.

Книжка X. Про пам'ять і виголошування1.

Окремо слід відмітити роботу Сергія Поварніна (1870-1952) "Спір. Про теорію і практику спору", яка вийшла друком у 1918 р. Ця робота являє собою спробу в систематичному та популярному викладі подати ті знання, які було накопичено в еристиці, логіці, риториці та психології спілкування. У вступі автор відмічає, що майже не існує книжок, які б розробляли теоретичні та практичні аспекти суперечок

Новий спалах у розвитку української риторики відбувається вже в період розбудови нашої незалежної держави. Останнім часом інтерес до даної науки в Україні все більше зростає. Володіння навичками ораторського мистецтва на сьогоднішній день є необхідною умовою сучасного фахівця в будь-якій сфері. Опануванню риторики сприяють підручники С. Д. Абрамовича, Л. І. Мацько, В. В. Молдована, Г. М. Сагач та інших авторів, що вийшли друком наприкінці XX - початку XXI ст.

20. Іван Франко – промовець.

 мовленнєва особистість Франка-дитини, її буття у слові: хлопчина то жебонить до грибочків (22, с.36), то декодує рідною мовою погляд сумовитих оченят гарного болотяного пташка-бранця (20, с.65-67), то вступає в нерівний діалог з почварою — хмарою (22, с.47-48). Хлопець стає „невідступним товаришем” (21 с.301), слухачем однолітка, який мав дар чудово оповідати. А ще любив він з Яськом, челядником у „цьоциній” столярні і веселим парубчаком Станіславом мудрувати над різними „язиковими штуками”, наприклад, цілими вечорами „ламав собі язик”, виучуючи напам’ять польські та німецькі фрази зі спеціально підібраними звуковими комплексами, і ці скоромовки треба було швидко, виразно і без помилки вимовляти. Івась-школяр — і цим він хвалився — не мав конкурентів у тому, щоб „вимовити одним духомдванадцять раз, не помилившися”, фразу „Цебер, цебер, полуцебер переполуцебрився” (21, с.178-179). Хлопця цікавили вироблені і поширені в народі способи тренувати стійкість голосу. Вправи на відповідний темп, чіткість вимови без шкільної принуки він залюбки виконував.

Характеристика мови — щоправда, іноді це лише виразні штрихи — осіб різного віку, різних соціальних верств, спосіб мовлення яких привертав особливу увагу Франка, це не лише рефлексії, емоції, ретроспекції, принагідні художні пасажі, спогади, у яких, як писав митець, використовуючи німецький вислів, є поезія і дійсність; це не лише данина пам’яті, „скидання з душі важких споминів” (21, с.315); це насамперед здатність фіксувати особливості мовлення українців, їхній спосіб спілкуватися, міркування про етичні засади ведення бесіди, вироблені впродовж віків народом, причетним до витворення вишуканої культури, це роздуми енциклопедиста про етику усного мовлення.

Ці постаті різні — батько, товариський, жартівливий, при якому компанія у кузні, де сипалися анекдоти, веселі оповідки, завжди „держалася в межах приличності, який умів зручним зворотом або притинком збити обмову” (21, с.166), осуджування неприсутніх; ясеницька тітка, що „була дуже добра”, — бодай се можна сказати про її язик, який не любив ніколи „дармо хліб їсти” і „якому ніколи не хибло слів” (15, с.82); незвичайні сільські майстри-оповідачі; балакуча „цьоця” Кошицька, у столярні якої школяр попав в атмосферу русько-польської побутової двомовності; щоправда розмова, згадує письменник, „звичайно йшла по-руськи, хоча челядники бували русини і поляки” (21, с.172), співали українські та польські світські і побожні пісні. Але подружжя сварилося — майстер Гусинський і „майстрова” — переважно польською. Маємо промовистий штрих і до характеристики мови дрогобицьких передміщанок: вони визначалися „наді все вертким та невтоленним язиком; ні перед тим, ні по тім у моїм житті, каже вже зрілий Франко, я не чув, щоб хтось по-руськи говорив так швидко” (21, с.182). Усе це поступово формувало системний погляд на мову, трактування її як людського видоособливого внутрішнього світу.

Навіть з відстані кількох десятків років письменник відтворив чар оповідати свого шкільного товариша Волянського — трагічної жертви нелюда- педагога о. Телесницького, під керівництвом якого рік шкільної науки залишився у пам’яті колишнього третьокласника „як найстрашніший, найфатальніший рік” його життя.

Пам’ять зберегла характерні риси краси усного мовлення в такому жанрі, як оповідь. Чар бесіди Волянського, згадує його колишній товариш, лежала навіть не у змісті, а в „його слові, в його голосі” (21, с.302). Відтворити все це Франкові-школяреві аж ніяк не вдавалося, „ані крихти всього того” не міг перенести на папір. Тільки згодом Франко з глибокою симпатією передав манеру оповіді, її тональність, прагнучи пролити хоч слабе світло на, як казав, „невияснений для мене психологічний феномен” (21, с.301). З-поміж важливих ознак гарного оповідача письменник виділив найсуттєвіші: відзначав плавність мови („слова плили рівно, свобідно, він не запинався, не гикався”); доброю прикметою спонтанного мовлення вважав те, що оповідач ніколи не повторювався („не говорив про те саме і тими самими словами, свіжим способом оповідав”); підкреслював мелодійність слів, на що, очевидно, насамперед впливає звуковий лад; виділяв логічний бік оповіді: хлопець говорив „до речі, складно”; звертав увагу на суто індивідуальні риси („оповідав, як старий, поважно, з відтінком тихої меланхолії”); його голос „солодкий, тихий”.

Передано й враження чутливого на гарну бесіду Івася: „сидів мов зачарований”; оповідь залишала „почуття чогось ніжного, м’якого та невимушеного, мов гладесенька, довга шовкова нитка тягнеться десь у безмежну далечінь”; мелодійні слова „хапали за серце”. Згодом учений виробив засади відтворення на письмі особливостей усного мовлення: треба звертати увагу на „сам спосіб оповідання, трактування матеріалу, стилізування сирих фактів”, зберегти індивідуальний колорит, відтворити тонко розвинутий в народі артистичний інстинкт [7, 8]; слід, підкреслював Франко, фіксуючи живе мовлення, вникати якнайглибше в душу народу, передавати духовне, моральне обличчя людей у можливо повній і автентичній формі.

Слово, наповнюючи життєсвіт Франка, розширюючи його до неосяжності, поглиблює свою семантику; утверджується розуміння мови як „коштовного скарбу” народу, його „цінного надбання”, усвідомлення того, що її розвиток залежить від багатьох чинників і насамперед від стану „душі народу”, переконаність у тому, що ставлення до мови перебуває у тісному зв’язку з духовним світом людини. Часте поєднання у Франкових текстах лексем мова, бесіда, голос і серце, душа, любов — це не принагідне орнаментування, не випадкові стилістичні фігури, а вироблене ще в молодості, раз і назавжди прийняте життєве сredo, тверде й непохитне.

Ще в юнацькі роки письменник твердо визначає собі ці засади, які, між іншим, висловлює і в листі до нареченої:

„А спитаєш, може, чому пишу тепер по-руськи, а не по-німецьки? (перед тим кілька листів до неї він написав німецькою мовою. — О.С.). Проста річ. Німецька бесіда — то для мене модний фрак, котрим строїться не раз і такий штуцер (франт. — О.С.), котрому по кишені вітер свище. Но руська бесіда — то для мене той любий, домашній убір, в котрім всякий показується другому таким, яким єсть, в котрім і я тебе найбільше люблю. Руська бесіда — то бесіда мого серця!” [9].

Двадцятирічним юнаком він публікує у ж. „Друг” твір „Любов” — поетичне звеличування однієї з найвищих християнських чеснот, у першій строфі якого ставить собі дороговказ: тільки любов до Слова дасть силу устам ніколи не бути мертвими, поставить заслін пустодзвонству, не дозволить мові перетворитися у „кимвал твердий”, „мідь гучну й пусту” [3, с.289].

Свою метальну здатність відчувати таїнство Слова, його чар і живодайну могуть, свою від Бога дану здібність осягати розумом і серцем вічний рух „струї живої” у мові юний Франко відтворив у „Народній пісні” — поезії „Із літ молодості”. У ряд — серце — дух — любов органічно вплітаються поняття — люд — пісня — спів. Передзвін цих понять відчутний у Франкових мовознавчих працях, у численних принагідних міркуваннях про мову, щедро розсипаних у літературно-критичних та публіцистичних розвідках. З роками ця тема посилюється, набуває філософського змісту і вже сприймається як результат глибоких роздумів лінгвіста, з одного боку, обізнаного з найновішими для його часу теоріями, з другого — з виробленими власними засадами щодо особливостей розвитку та функціонування рідної мови.

Кінець ХІХ — поч. ХХ ст. — період найінтенсивнішої праці над різними „язиковими питаннями”. У цей час він пише твір „Як би ти знав, як много важить слово…” (опубліковано 1905 р.), де проводить думку, що осягнення мови та її сутності поза межами пізнання. У середині ХХ ст. видатний німецький філософ Гайдеґер повторить це судження, підкреслюючи, що в противному разі ми перестали б вважити себе смертними. Тільки обранцям долі, першенство серед яких учений відводив філософам і талановитим поетам, дано близько підійти до усвідомлення мови як дому істини Буття [10]. „Знання предавнє” про вагу Слова, переконаний Франко, не осягнути і не збагнути розумом, його трансцендентність підвладна „розуму серця”. „Що темне для ума, для серця ясне й явне”, — доходить він висновку. Цю поезію, мудру, елегійно спокійну, ясну, розважливу, розлогу, як ті морські хвилі, по яких міг йти хіба Той, хто знав велику таїну Слова, де поет щиро, ненав’язливо спонукає розмірковувати разом з ним над не до кінця розгаданим й для нього феноменом мови, цей шедевр філософських роздумів, де ритміка, тональність, зміст органічно злилися, франкознавці небезпідставно вважають гімном Слову, його Божественній сутності, могутній, матеріалізованій у звуках людського мовлення духовній енергії [11].

Не зайвим нагадати, що в радянський період франкознавці обминали цей твір: адже непристойно було писати про те, що поет-„атеїст”, розмірковуючи про вагу Слова, з таким щирим чуттям говорив про Того, хто „в бурю йшов по гривах хвиль розлогих”, несучи в одежі слова між люди предвічну правду.

Слово наповнює буття, стає одним із центральних у концептуальній картині світу Франка. Кордоцентризм у трактуванні мови („мова росте елементарно, разом з душею народу”, „одно сердечне, теплеє слівце вигоює глибокі рани серця”, „як много важить слово”, його можна лиш „серцем зрозуміть”, „руська бесіда — то бесіда мого серця”) опосередковано дістає свій вияв у кількісних показниках: наприклад, у поетичних творах Франка лексемислово та серце серед найуживаніших. Слово вжито 1560 разів, серце — 1470 [12].

І в усьому, що людина сприймає серцем, над чим вона розмірковує, що порушує її чуття, є слово, у бутті всього цього є мова, і поетам дано відкривати буття, яке, висвітлюючись, як кажуть філософи, просить слова [13]. І чи не звідси йде „очоловічення”, вміння на все дивитися серцем і про все „до людських сердець по-людськи заговорити” (26, с.159).

Франкова природна вразливість на мовлене слово, вербальну та невербальну поведінку багатьох бесідників поступово набуває виразних соціальних відтінків. Ученого цікавить насамперед функціонування живого слова в українському просторі, утвердження української мови в публічному житті, в освіті, у середовищі інтелігенції. Українську мову він трактує як своєрідне забороло загрозі національного, утверджується в думці, що для незалежного національного існування, для успішного розвитку всього, що пов’язане з національним, „потрібні інституції національні і передусім національна мова, без якої виховання народу не може зробити бажаного поступу” [14]. Франко не тільки усвідомив, а й прагнув теоретично обґрунтувати, що мова для України — питання перш за все екзистенційного порядку, і головним фактором збереження нації стає українська мова, точніше, Слово як трансцендентна, понадлюдська реальність.

У Франкову добу в Галичині йде інтенсивний процес розвитку українського публічного мовлення, чому сприяли активізація громадського життя, можність реалізувати задекларовані державою демократичні засади. Витворювалися різноманітні форми публічного спілкування — сходини, гутірки, засідання, збори, академії, відбувалися багатолюдні віча; виступали з промовами, рефератами, лекціями, відчитами, провадили диспути; активною була просвітницька робота. Потреба покликала до життя людей, що добре володіли мовленим словом. Популярним словом „бесідник” характеризували людей „високої інтелігенції”, „великого таланту”, „високо розвинутих, з поетичною душею”, які вміли захоплювати слухачів живим словом. „Знамениті бесідники” мали повагу в різних соціальних прошарках. Навіть прийнято було залишати згадку про блискучі виступи, фіксуючи це на людному місці 

 

 

21. Михайло Грушевський – оратор

Особливим авторитетом користувався М. Грушевський, провідний діяч

держави та національної освіти, вчений і публіцист. М. Грушевський був

відомий як політичний оратор, який заслужено вважається одним з батьків

української нації. Зокрема саме під його впливом було вперше оголошено

офіційно новий статус української мови як державної ("Закон Центральної

Ради про державну мову", 1918).

 

22. іван огієнко Промовець

Іван Огієнко в усьому був яскравою особистістю, умів власним прикладом, образним словом запалити серця слухачів як прекрасний оратор, вчитель, професор, ректор, міністр чи священнослужитель. Т.И.Франчук, кандидат педагогічних наук, доцент кафедри педагогіки Кам’янець-Подільського національного університету, у статті «Лектор, якому аплодували слухачі: складові успіху» [3, с.242-246] робить спробу розшифрувати формулу успіху блискучого оратора, оцінює такі її складові, як формування спільного інтелектуального поля зі слухачами, високий емоційний заряд промовця, професійна поліфун- кціональність лектора. Авторка вважає, що феномен Огієнка ще не до кінця оцінений і вивчений нашими сучасниками, а поле для подальших наукових пошуків широке і благодатне.

24. Підготовка промови.

Існують три типи підготовки до публічного виступу:

o написання повного тексту промови;

o запис головних положень (тез та аргументів);

o виголошення промови експромтом.

Перший тип підготовки (написання тексту)

рекомендується для відповідальних, офіційних ситуацій. Написання повного тексту промови певним чином дисциплінує оратора, адже в нього є можливість ретельно продумати формулювання власних думок і точно розрахувати тривалість промови.

Виступ з попередньо написаним текстом промови може здійснюватися трьома шляхами:

o промову читають за рукописом;

o промову повністю вивчають напам'ять;

o промову виголошують з опорою на текст.

Найменш прийнятною для успішного публічного виступу є промова, яку читають за рукописом. Вона не є живим словом. Оратору важко встановити контакт з аудиторією тому, що записи утворюють певний бар'єр між ним та слухачами. Погляд оратора в таких випадках зосереджений на тексті, а не на аудиторії. Відповідно, йому важко слідкувати за реакцією слухачів. Аудиторія навряд чи позитивно сприйматиме таку промову (згадайте вашу реакцію на виступи ораторів "за папірцями").

Промова, яку повністю вивчають напам'ять, вимагає чималих зусиль від оратора. Вона сприймається більш позитивно, ніж промова, яку читають. Однак під час виступу існує небезпека "застопоритися", адже точний словесний текст важко відтворювати, особливо великий.

Найбільш прийнятною є промова, яку виголошують з опорою на текст. В аудиторії створюється уявлення про вільне володіння оратором даним матеріалом. У досвідченого оратора в таких випадках є можливість під час виступу вносити зміни до промови залежно від реакції слухачів. Однак для початкуючого оратора існує небезпека перейти до читання своєї промови. Це пов'язане з хвилюванням і з думкою про те, що краще, ніж написано, навряд чи вдасться сказати.

Втім на початкових етапах бажаним є писати текст промови. Такі вправи сприяють формуванню стилю та вдосконаленню навичок письмової комунікації. Дійсно, вважати, що з першого разу можна точно виразити свою думку - це у більшості випадків занадто велика самовпевненість. Недоліки тексту стають виднішими, наприклад, наступного дня. І в оратора є можливість їх виправити та не припускатися недоречностей під час виступу. Для цього писати промову слід на одному боці окремих аркушів паперу, кожний з яких має завершуватися цілим реченням.

 

Другий тип підготовки (запис головних положень)

є оптимальним для досвідченого оратора. Текст не фіксується раз і назавжди. Промова допускає зміни під час виступу залежно від того, як аудиторія її сприймає.

Однак навіть за відсутності повного тексту риторика рекомендує певні положення записувати, а при виступі зачитувати. Це цитати й цифровий матеріал. Адже цитата, яку зачитують, сприймається як заздалегідь точна. Крім того, найменша неточність у таких матеріалах може змінити смисл повідомлення. Наприклад, помилка у цифрах, перестановка слів може призвести до суттєвого викривлення інформації. Деякі оратори, правда, цим користуються. Коли їх викривають, то вони посилаються на "погану" пам'ять або обмовку.

Якщо оратор вибирає такий тип підготовки до промови, то йому варто записати:

1) перші та останні фрази промови;

2) формулювання тез та аргументів;

3) цитати й цифровий матеріал.

При цьому тексти, що охоплюються пунктами 1 і 2 краще вивчити напам'ять, а матеріалу пункту 3 можна зачитувати при виступі.

Третій тип підготовки (умовно) - це імпровізована промова.

Проте, як відомо, найкращий експромт - це підготовлений експромт. Перевагою імпровізованої промови можна вважати розвиток впевненості у собі. Якщо оратору вдалось підготувати промову за кілька хвилин і його виступ був успішним, то значення для нього подібного досвіду важко переоцінити. З іншого боку, це може призвести до того, що в подальшій діяльності оратор відмовлятиметься від ретельної підготовки й буде покладатись на натхнення.

Таким чином, для здобуття майстерності в мистецтві публічних виступів потрібно:

o готуватись до промови (писати текст або головні положення);

o читати промову тільки в тих випадках, коли вибір слів має надзвичайно важливе значення (з політичної, юридичної або іншої точки зору).

25. Композиція промови.

Як радив Плутарх, говорити треба "або якомога коротше, або якомога приємніше". Відомо, що говорити зрозуміло і просто нелегко. Спробуємо розібратися, що дозволяє досягнути цього.

Композиційно промова складається з трьох основних і восьми складових частин, розташованих у визначеному порядку. Компонувати їх можна по-різному, залежно від обсягу промови, висновків тощо.

Перший етап промови це - налагодження контакту з аудиторією. Найкращий початок - зацікавити слухачів цікавим прикладом, дотепною фразою, що мають відношення до теми виступу.

У попередніх розділах визначалася роль невербальних засобів у діловому спілкуванні. Розглянемо інші чинники та комунікативні об’єкти.

Першими фразами вдалося привернути увагу, навіть заінтригувати слухачів, проте надалі необхідно, щоб вони зрозуміли необхідність інформації, усвідомили проблему, що розглядається. Мета промови має бути зрозумілою, тоді слухачі будуть стежити і за її викладом. Під час виступу допоможуть наступні комунікативні засоби:

Візуальне сприйняття. Перше враження про доповідача складається на підставі його зовнішнього вигляду. Приваблива зовнішність, елегантна манера спілкуватися, доброзичливий відкритий погляд - усе це впливає на людей.

Перші фрази. Потрібно мати словесні заготовки - набір початкових фраз, які зорієнтовані на ті соціально-психологічні групи слухачів, що переважають в аудиторії. Головний критерій - цікава інформація, що міститься у перших фразах.

Паузи. Цей прийом є корисним у багатьох відношеннях: полегшує дихання; дає можливість продумати наступну фразу або перейти до іншої думки; акцентує увагу слухачів; дає можливість виділити певний момент тощо.

Художня виразність. Передбачає вмінням грамотно будувати речення, використовувати багатство мовних засобів.

Ефект релаксації. Мета його - зняти емоційне напруження. Класичний прийом - гумор. Завдяки вдалому жарту створюється природна пауза для відпочинку.

Загальну частину промови слід присвятити обґрунтуванню головної думки. Викладати свою позицію слід відверто, замовчування будь-чого насторожує слухачів і викликає недовіру. Чим нижчий рівень підготовки аудиторії, тим більше уваги слід приділити прикладам, використовувати наочні засоби.

"Слухати на нашій мові означає бачити те, про що говорять, а говорити — значить малювати зорові образи, — писав К.С. Станіславський. - Природа улаштована так, що ми під час словесного спілкування з іншими спочатку бачимо внутрішнім поглядом те, про що йде мова, а потім уже говоримо про побачене. Якщо ж ми слухаємо інших, то спочатку сприймаємо вухом те, що нам говорять, а потім бачимо оком почуте" [20, 266].

Завершуючи промову, необхідно підсумувати сказане, повторити основну ідею, наголосити на тих моментах, що зацікавили слухачів. Закінчити промову слід зверненням.

Лі Якокка, один із відомих представників ділового світу, писав у книзі "Кар’єра менеджера":

"...Треба навчитися думати, стоячи перед слухачами. Ви добре знаєте предмет вашого виступу, але повинні пам’ятати, що аудиторія може виявитися недостатньо уважною. Тому починайте свою промову з повідомлення про те, що ви маєте намір сказати. Потім скажіть саме це.

На закінчення повторіть те, що ви вже сказали. Я ніколи не відступав від цього правила". [87, 36].

26. Публіцистичний та науковий стиль.

Публіцистичний стиль використовується найчастіше в політичній, суспільній, освітній масовій агітації. Він характеризується: точністю, послідовністю, логічністю викладення провідних тез разом з їхнім емоційним забарвленням.

Сфера використання публіцистичного стилю — громадсько-політична, суспільно-виробнича, культурно-освітня діяльність, навчання.

Основне призначення:

·         інформаційно-пропагандистськими методами розв'язувати важливі актуальні, животрепетні суспільно-політичні проблеми,

·         активний вплив на читача (слухача), спонукання його до діяльності, до потреби зайняти певну громадянську позицію, змінити погляди чи сформувати нові,

·         пропаганда певних думок, переконань, ідей, теорій та активна агітація, щоб утілити їх у повсякдення.

 

Основні ознаки:

·         доступність мови й формулювань (орієнтація на широкий загал),

·         поєднання логічності доводів і полемічності викладу,

·         поєднання точних найменувань, дат, подій, місцевості, учасників, виклад наукових положень і фактів з емоційно-експресивною образністю,

·         наявність низки яскравих засобів позитивного чи негативного авторського тлумачення, яке має здебільшого тенденційну ознаку,

·         наявність художніх засобів (епітетів, порівнянь, метафор, гіпербол).

 

Науко̃вий стиль мо̃влення використовується в наукових працях, для викладення результатів наукової та дослідницької діяльності. Метою наукового стилю єповідомлення, пояснення, тлумачення досягнутих наукових результатів, відкриттів. Найпоширеніша форма наукового стилю — монолог.

При складенні текстів наукового стилю завжди присутній попередній відбір мовних одиниць, стилістичних засобів.

Науковий стиль властивий таким жанрам: монографія, наукова стаття, дисертація, анотація, рецензія, підручник, лекція.

Науковий стиль використовує певний набір мовно-стилістичних засобів: спеціальні слова (терміни), складні синтаксичні конструкції (у яких має місце суворо впорядкований зв'язок, наприклад, за рахунок вставних конструкцій); речення, ускладнені узагальнюючими родовими найменуваннями.

Слова вживаються переважно в прямих значеннях. Експресивно-емоційне забарвлення лексики використовується надзвичайно рідко.

У текстах наукового стилю часто вживаними є цитати, посилання на першоджерела.

Основні ознаки:

·         ясність (зрозумілість) і предметність тлумачень,

·         логічна послідовність і довідність викладу,

·         узагальненість понять і явищ,

·         об'єктивний аналіз,

·         точність і лаконічність висловлювань,

·         аргументація й переконливість тверджень,

·         однозначне пояснення причинно-наслідкових відношень,

·         докладні висновки.

 

28. Громадсько-політичне красномовство.

 Суспільно-політичне красномовство — це виступ оратора, що виражає інтереси тієї чи іншої партії (політичної сили) або роз’яснює якусь суспільно-політичну ситуацію.
   Суспільно-політичне красномовство як один із засобів боротьби за владу або гармонізацію суспільних відносин заявило про себе у найдавніші часи, коли люди намагалися вирішувати соціальні конфлікти не тільки зброєю, а й силою переконання.
   Справжньою колискою політичної культури і батьківщиною політичного красномовства стала антична Греція. Політичне красномовство формується на ґрунті т.зв. епідектичної (урочистої) риторики, але без пишнот та панегірично-урочистого тону. Власне, важко провести межу між красномовством епідектичним та політичним. Так, Демосфен був яскравим представником епідектичної урочистості й, водночас, гостроактуальним політичним оратором. Після македонського завоювання активність політичних сил знизилася, що призвело до швидкого занепаду політичного красномовства. Проте воно встигло досягти тут значного розвитку. Словом оратора на агорі (місце публічного зібрання афінян, афінське віче) вирішувалися долі окремих осіб, великих політичних ініціатив, долі цілих країн і народів.
   Політичне красномовство, як правило, пов’язане з соціальним розшаруванням суспільства, зіткненням інтересів різних класів і партій. Через це політичний оратор є ангажованим (“завербованим”). Він може вкладати у свою промову яскраве особисте ставлення до тієї чи іншої проблеми, але сама проблема залишається надособистісною. Це визначає підвищену ідейність політичної промови. У нинішній Україні, де змагаються за владу більше сотні політичних партій, ідейний спектр політичної промови вельми строкатий, що відбиває складність та багатобарвність духовного життя українського громадянина.
   Водночас у жодній іншій галузі не спостерігається такої динаміки зміни позицій, використання політичної програми в особистих інтересах, а часом і просто демагогії. Популістський оратор завжди апелює до маси, пропонує оманливо легкі рішення, аби домогтися бажаної політичної мети. Проте відповідальність політичного оратора дуже велика, адже політичний оратор мобілізує до активної діяльності тисячі людей і його слово дуже легко стає дією. Політична культура виховується століттями; вміння вести політичну боротьбу суто вербальними методами, з повагою до опонента не з’являється на голому місці. Нинішній стан політичного красномовства в Україні переконливо свідчить, що оратор-політик мусить терміново вивчати основи ораторського мистецтва, починаючи хоча б з доброго знання державної мови.
   Політичне красномовство диференціюється на такі основні жанри: політична промова, доповідь, виступ, огляд, бесіда. Вони різняться більшим чи меншим обсягом та вагомістю змісту. Наприклад, політична доповідь виголошується звичайно на партійних засіданнях й окреслює стратегію політичної діяльності даної партії. Політичні виступи можуть проводитися в підвідомчих даній партії осередках освіти, дитячих закладах типу скаутських чи піонерських і розрахована на ліквідацію політичної безграмотності. Огляд чи бесіда обираються політиками, які хочуть знайти свою аудиторію на виборчій дільниці. Політичний виступ чи промову ми часто чуємо з екрана телевізора чи по радіо — наприклад, виступи депутатів у Верховній Раді.
   За сферою функціонування політична промова диференціюється на парламентську, мітингову та воєнну. У моменти суспільного неспокою, революцій або соціальних перетворень широке розповсюдження знаходять мітингові промови. У періоди стабілізації суспільного життя переважає інтерес до парламентського красномовства. У наш час швидко розвивається як парламентське, так і мітингове красномовство. Зрозуміло, що підтримання бойового духу, патріотичних почуттів неможливе в умовах воєнних дій без виступів командирів різного рангу: відомі численні випадки, коли слово було рівноцінне зброї.
   Особливого значення політичне красномовство набуває в умовах широкого тиражування його засобами масової комунікації — преса, радіо, телебачення.

29. Академічне красномовство

Академічне красномовство — це ораторська діяльність науковця, викладача, що доповідає про результати дослідження, популяризує досягнення науки.
   Сфера його застосування — шкільна (різних рівнів) та наукова аудиторія. Слово походить від грецького “акадєjuia” — так називалися сади, що начебто належали міфічному героєві Академу. Згодом цим почали називати філософську школу, засновану Платоном саме в цій місцевості. У Європі академічне красномовство динамічно розвивалося в середньовічних університетах. Тоді воно існувало в лоні схоластики, яка успадкувала від античної софістики інтерес до умоглядних речей (лекція та диспут були домінуючими формами). Але особливого розквіту воно набуло в після-ренесансний період, коли наука, звільнившись від схоластичних моделей, почала широко проникати у світ матеріальних явищ і описувати його. Ускладнилася робота вищої та середньої шкіл, виникала наукова педагогіка (ян Амос Коменський).
   В Україні зародження академічного красномовства пов’язане з функціонуванням Острозької школи та Києво-Могилянської академії, хоча тут теж були дуже відчутні релікти схоластики. Згодом воно розвивається у стінах кількох університетів (Київський, Львівський, Харківський т. ін).
   Видатними представниками українського академічного красномовства були М.Максимович, М.Костомаров, В.Єрмаков, Феофан Прокопович.
   Головні риси академічного красномовства — доказовість, бездоганна логічність, точність мислення, чітка, позбавлена будь-якої двозначності, термінологія. Наука, як відомо, є точним описуванням реальних, матеріальних явищ світу. Наукове описування цих явищ в усному слові і живить академічне красномовство. Не менш суттєво, що результати наукових досліджень мусять бути донесені до громадськості (не кажучи вже про студентів та учнів) у дещо спрощеній (адаптованій) формі. Водночас школярі та студенти мусять опанувати мову науки, її термінологію та спосіб викладення. Звичайно ідеалом наукової лекції є виклад, адекватний складності об’єкта дослідження. Тому виступи видатних учених перед професійною аудиторією часто важко доступні навіть молодим ученим, не кажучи вже про школярів. Адаптованості матеріалу до свідомості учнів сприяє використання різноманітної наочності, в першу чергу — із застосуванням технічних засобів.
   До жанрів академічного красномовства належать: наукова доповідь, наукове повідомлення, наукова лекція (вузівська та шкільна), реферат, виступ на семінарському занятті, науково-популярна (публічна) лекція, бесіда.
   Лекція — основний жанр академічного красномовства. Це монологічний вид виступу, але погано, якщо лекція перетворюється тільки на монолог викладача без зворотного зв’язку з аудиторією. Аудиторія повинна не тільки слухати, а й активно сприймати матеріал. Для цього існує певна система прийомів: наприклад, проблемний виклад теми, коли лектор не дає готових оцінок, а розглядає різноманітні точки зору, які існують у науці, що можуть навіть суперечити одна одній — це провокує інтерес слухачів до матеріалу та їх розумову активність.
   У рамках кожної наукової дисципліни можна формувати цикл лекцій, які відповідатимуть загальнодидактичним принципам поступовості та дозованості навчання (вступні, узагальнюючі, оглядові та ін.). Дуже важливо, щоб лектор пов’язував новий матеріал з уже вивченим; до лекції можна вводити елементи діалогу з аудиторією (наприклад, коли треба пригадати, що вивчалося на попередніх заняттях).
   Вчені спеціально читають лекції і для широкої аудиторії. В епоху масових комунікацій, завдяки використанню радіо й телебачення, ця форма пропаганди наукових знань набуває особливого резонансу.
   Досвідчені викладачі широко використовують також різноманітні форми діалогу зі слухачами: колоквіум, дискусію, диспут, усну рецензію, обговорення. Деякі з цих жанрів мають письмові аналоги: наукова доповідь — стаття, усна рецензія — письмова рецензія тощо. Однак на письмі автор пов’язаний законами писемної форми — він не може жестикулювати, висловлювати свої емоції, робити паузи. В аудиторії ж оратор може вдаватися до різних засобів впливу на слухачів, до акторських прийомів включно.

30. Судове красномовство.

 Судове (юридичне) красномовство — це ораторські виступи юристів, підсудного та цивільних осіб у процесі розгляду судової справи з позицій законодавства.
   Судове красномовство виникло в Давній Греції як апології — промови на захист самого себе, що їх писали для населення логографи-софісти. Тоді не було ані державного звинувачення, ані попереднього судового слідства. У пору існування родового полісу суд вершили племінні вожді-царі. В античні часи роль судді взяла на себе держава, відкинувши сваволю полісного суду. Кожен міг звинуватити будь-кого в злочині, а захищатися людина мусила сама, зібравши для того необхідний матеріал і виклавши його красномовно перед судом. Логографи-софісти постали внаслідок того, що не всі вміли себе оборонити. Інколи, правда, замість звинуваченого дозволяли виступати іншій особі, але обов’язково громадянину цієї держави. Судова промова мала приблизно таку структуру: вступ (у якому прагнули схилити до себе суддів); оповідь (виклад фактів справи з точки зору виступаючого); докази своєї правоти й полеміка з супротивником, якого чорнили скільки могли; висновок, що мав стандартний вигляд. Вступ та висновки були типовими шаблонами.
   Сучасний суд дуже відрізняється від судочинства античної пори. Це складна процедура, учасники якої чітко розподіляють ролі: прокурор, адвокат, свідки і т.д. Античний “захист самого себе” поступився всебічному вивченню особистості підсудного та обставин справи. Кожне слово тут повинно бути вагомим і точним, особливо в суді першої інстанції, важливою частиною якого є дебати. Успіх справи, торжество справедливості неможливі без відповідної підготовки судочинця чи просто того, хто виступає в суді. Дуже важливо, щоб усі, хто має слово у процесі, вміли виступати публічно, мали відповідну риторичну підготовку.
   Особливої уваги потребує підготовка судової промови. Важливо визначити її предмет, види та функції, специфіку словесного оформлення. Судова промова — це промова, звернена до суду та інших учасників судочинства і присутніх при розгляді кримінальної, цивільної, адміністративної справи, в якій містяться висновки щодо тієї чи іншої справи.
   Цікаво, що в одній з праць російського автора П.Сергеїча (Пороховщикова), створеній на рубежі ХІХ–ХХ ст. (“Искусство речи на суде”), юридичне красномовство розглядалося не лише як підготовка промови для судового засідання (юридична оцінка дій, моральна оцінка злочину, допит свідків, експертиза та ін. становлять тут лише матеріал для промови). Автор наголошує на потребі вирішення загальнориторичних питань: про чистоту мови; про її ясність; про непотрібність витончених, заплутаних зворотів; про пафос; про увагу слухачів; ціла глава — “Квіти красномовства” присвячена мовним прикрасам (антитеза, метафора, порівняння і т.д.).
   “Основними особливостями судової промови в порівнянні з іншими видами ораторського мистецтва є: офіційний характер промови; полемічність; спрямованість (до суду); попередня зумовленість змісту (справа, яку слухає суд); підсумковий характер судової промови”.
   У суді виступають з промовами прокурор (обвинувач) та адвокат (захисник). Звичайно визначають прокурорську (звинувачувальну) та адвокатську (захисну) промови. Крім того, у судових суперечках часом беруть участь громадський обвинувач і громадський захисник, цивільний позивач і цивільний відповідач (або їх представники); потерпілий та його представник, нарешті — підсудний, у ролі захисників якого можуть виступати його близькі родичі, опікуни або піклувальники.
   Судова промова мусить висвітлити громадську точку зору та оцінку злочину, особи підсудного з погляду того чи іншого учасника дебатів. Проте право пропонувати міру покарання або думку про невинність підсудного мають лише прокурор та адвокат; інші лише уточнюють деталі, які допомагають об’єктивно змалювати стан справи. Судова промова ефективно впливає на суд, допомагає формуванню переконань суддів та присутніх у залі суду громадян.

 

31. Дипломатичне красномовство

Серед найпоширеніших видів дипломатичного красномовства дослідники виокремлюють такі:
- промова під час дипломатичних актів (угод, комюніке);
- промови на міжнародних та міждержавних конференціях, зборах, засіданнях, зустрічах;
- промови під час візитів прийомів, прощань, нагород;
- дипломатичне листування.
Дипломатичне красномовство досягає свого розквіту лише в незалежних державах, що ведуть активну міжнародну діяльність. Воно потребує від промовця бездоганного володіння рідною літературною й іноземними мовами, гарної дикції, вміння підключатися до необхідних тем, думок, цікаво вести розмову, потребує такту й коректності. Характерними ознаками промовця-дипломата є інтелект, воля, сила, обережність й обачливість.
Дипломатичне красномовство – це елітарний рівень мовлення, навчитися якого самостійно неможливо. Його слід вчити як спосіб професійної діяльності дипломата. Щоб досягти успіху у розмові з дипломатами інших країн, потрібно бути гарним промовцем, вміти знайти контакт зі співбесідником, володіти майстерністю спілкування. Міжнародне дипломатичне співробітництво виробили певні правила і норми спілкування, порушення який не допускається і сьогодні. Їх необхідно дотримуватися в усіх жанрах дипломатичного спілкування, як усних, так і писемних.
Сукупність таких загальноприйнятих традицій називають дипломатичним протоколом. 
Дипломатичний протокол передбачає правила реакцій, дій, поведінки, але головну частину протоколу складають етичні правила поведінки і мовний етикет у різних ситуаціях дипломатичного спілкування. 
Етика дипломатичного красномовства виявляється через такі мовні знання й уміння промовця:
- знання, крім предмета викладу, дипломатичної термінології, яка є іншомовною за походженням;
- знання мовних формулу сіх типів (номінативних, атрибутивних, предикативних) та умов використання їх відповідно до дипломатичного рангу промовця;
- володіння дипломатичним мовним етикетом відповідно до умов спілкування, рангу співрозмовника, жанрів дипломатичного дискурсу;
- володіння мовними засобами ідентичності, тотожності (синонімія) та альтернативності, контрастивності (антонімія), що дозволяє промовцеві уникнути прямолінійності суджень, категоричності відповіді;
- володіння різними комунікативними якостями мовлення: логічною послідовністю, точністю, ясністю, стислістю, доречністю, виразністю, національною традиційністю.
Українській дипломатії притаманні слова іншомовного походження, наприклад, аташе, комюніке, екстрадиція тощо.
Частина дипломатичних термінів розвинула вторинні значення і стала суспільно-політичними чи загальнонауковими термінами: аудієнція, альянс, декларація тощо.
Важливою ознакою дипломатичного мовлення є й високочастотне використання стійких словосполучень, які усталилися як мовні формули обов’язкового використання. Це – мовні формули – складні назви держав, назви міжнародних організацій. назви офіційних осіб за рангами: Співдружність незалежних держав, Сполучені Штати Америки, радник першого класу. Слід пам’ятати, що ці назви-формули не можна скорочувати.
Дипломатичним протоколом також передбачено, коли і які можна вживати синонімічні вирази на означення особи (Президент – глава держави – найвища посадова особа держави).
Розроблений реєстр складноскорочених слів, які можна використовувати.
Для дипломатичних промов обов’язковим є етос міжнародної ввічливості, поваги й шани всього, що символізує власну державу й державу співбесідника. Етос виявляється через мовні формули міжнародної й національної ввічливості та компліментів, без яких неможливим є як усне спілкування (промови, заяви, діалоги), так і писемне (листування).
Сукупність етикетних мовних формул формує систему мовного етикету кожної нації, і не лише у сфері дипломатичній.

32. Суспільно-побутове красномовство

Суспільно-побутове красномовство "обслуговує" різноманітні життєві побутові події і ситуації: народження, одруження, вітання, ювілеї, зустрічі, прощання тощо. Соціально-побутове красномовство має виразно окреслений національний характер, воно зберігає і продовжує традиції та звичаї народу. Родини, хрестини, сватання, заручини, одруження, ювілеї, віншування й привітання зі святами та пам'ятними подіями і датами завжди супроводжуються красномовними звертаннями, вітальними промовами, тостами й побажаннями, примовками тощо. Тому суспільно-побутове красномовство має масовий характер і помітний вплив на культуру живої народної мови. На жаль, українське суспільно-побутове красномовство недостатньо досліджене, бо воно народжується і зникас в усному мовленні. Проте окремі перлини можна зібрати з фольклорних записів, спогадів письменників, літературних текстів. Красномовними оповідачами були Остап Вишня, Максим Рильський, Олександр Довженко, Василь Сухомлинський, Олександр • Ковінька, Юрій Смолич та багато інших.

Суспільно-побутове красномовство — це влучне, гостре або урочисте слово

з приводу якоїсь важливої події у приватному житті або певної гострої чи

цікавої ситуації.

Теоретики Греції та Риму розрізняли красномовство залежно від сфери його

застосування. Пишні церемонії, які відігравали велику роль у житті

античного суспільства, не мислилися без риторики. Урочисте

красномовство, згідно з античними класифікаціями, часто ідентифікували з

політичним.

Урочисте красномовство від початку містило в собі жарти й іронію. Так,

Горгій виголосив промову на «захист» міфологічної героїні Єлени, яка

зрадила свого чоловіка Менелая, що й спричинило Троянську війну:

виявляється, Єлена, що втекла від чоловіка з Нарисом, не заслуговує на

осуд... Захист ґрунтується на софістичній тезі, що істина — річ

«відносна»...

У пізній античності виділяється вже й суто побутове красномовство

(«Нікомахова етика»), яке називали тоді гомілетикою (пригадаймо:

грецький письменник римської пори Плутарх в «Застольних бесідах» називає

гомілетикою вміння не пережартувати й не пересваритися під час бенкету).

Склалося також як особливий жанр надгробне слово, яке існувало в усній

 

33. Церковне красномовство — це проповіді, бесіди, напуття, коментування

Біблії в практиці різноманітних християнських конфесій.

Основним жанром церковного ораторства є проповідь — коментар до Біблії

(хоча християнин мислиться як місіонер, що проповідує при будь-якій

нагоді). Більше того, саме завдяки апеляції до Писання громадські та

інші інтереси людини стають «крупнішими», узагальненими. Політичний чи

інший аспект, якому потрібно надати місце в проповіді, має органічний

зв'язок зі Святим Письмом. Проповідник не відділяє Біблію від мирського,

світського, а навпаки, інтенсивно їх поєднує. Але треба, щоб події життя

служили ілюстрацією до Писання, а не навпаки, коли Писання служить

«ілюстрацією» для зведення якихось політичних чи життєвих рахунків.

У церковній практиці здавна усталилося читання Нового Завіту відповідно

до річних свят та повсякденних богослужінь. Літургічні читання в церкві,

починаючи з Пасхи, поділяються на щотижневі цикли, які в сумі своїй

підпорядковані розкриттю змісту Нового Завіту як Божественного

Об'явлення. В усьому цьому є продуманий план, символіка та розвиток

ідеї. Саме тому священик мусить чітко усвідомлювати, який з моментів

цього плану він сьогодні висвітлює людям, яким чином він пов'язаний з

тим, про що говорилося минулого разу, як сьогоднішня проповідь торує

розуміння проповіді наступної, що виголошуватиметься потім.

Тема церковного оратора вже сотні років визначена наперед церковним

календарем. Але така визначеність зовсім не означає, що церковний оратор

позбавлений клопотів: розумова робота тут так само потрібна, як і в

галузі світського красномовства. Проповідникові навіть важче, бо він

мусить знайти популярні ходи й прийоми, які б наблизили Святе Письмо до

людини.

 

34. Форми спілкування людей у колективі: Бесіда

Бесіда – це така форма спілкування, яка застосовується з метою обміну думками, інформацією, почуттями тощо. Бесіда використовується, перш за все, як інструмент спільного пошу-ку оптимального вирішення різноманітних проблем.

Існують різні види бесід. Якщо за основу класифікації взя-ти мету спілкування та зміст бесіди, то можна розрізнити бесі-ди ритуальні, глибинно-особистісні та ділові.

Ритуальні бесіди – це такі, в яких люди спілкуються, дотримуючись певних правил та норм поведінки.

Глибинно-особистісні бесіди стосуються нашого життя. Вони відбивають наше спілкування з близькими нам людьми – рідними, дітьми, друзями тощо.

Велике місце в нашому житті займають ділові бесіди. Їх предметом є конкретне діло. Серед ділових бесід виді-ляють: інформаційні, бесіди в «конкурентній ситуації», бе-сіди «під тисненням співрозмовника», бесіди з метою ви-кладення своєї позиції.

Індивідуальна бесіда – це діалог двох співроз-мовників, які значущі один для одного і прагнуть до-сягнення певної мети. При цьому індивідуальна бесіда стає такою формою, що сприяє зближенню їхніх по-глядів, установленню контактів між ними, довіри і вза-єморозуміння. Нерідко тільки віч-на-віч зустрівшись з людиною, можна прояснити для себе її позицію і зна-йти пояснення її дій. Відомо, що людина в таких умо-вах поводиться інакше, ніж в оточенні багатьох людей. Річ у тім, що в присутності інших вона грає різні ролі, хоче здаватись цікавішою, привабливішою, зберегти почуття своєї гідності

 

35. Форми спілкування людей у колективі: нарада

Нарада - спільне обговорення важливих питань і прийняття рішень у всіх сферах громадського й політичного життя.

Наради - порівняно з багатьма іншими методами управління - мають значні переваги, оскільки дають можливість спільно аналізувати важливі проблеми, висловлювати власні думки та пропозиції, приймати узгоджені рішення.

Оптимальна кількість учасників наради 10-12 осіб; якщо кількість перевищує 16-18 осіб, то не всі матимуть змогу взяти участь в обговоренні, тобто висловитися.

Залежно від мети й завдань, які треба вирішити, службові наради поділяються на: інформаційні (інструктивні), диспетчерські (оперативні), проблемні

Інформаційні організовують безпосередні (конкретні) виконавці з метою ознайомлення учасників з новими завданнями, положеннями, відомостями, що стосуються управлінської вертикалі чи горизонталі. Якщо це директивні матеріали, доцільно познайомити працівників з новою інформацією у письмовій формі без проведення наради. Можна попередньо роздати текст для ознайомлення, а під час наради лише обговорити його й прийняти конкретні рішення.

Диспетчерські наради скликають для отримання інформації про поточний стан справ, її аналіз і прийняття рішень. їх проводять у точно визначений час і день, що дає змогу учасникам планувати свою діяльність і вчасно готуватися до наради. Позапланові оперативні наради зумовлюють неритмічність виконання їх учасниками своїх обов'язків і створюють незручності.

Проблемні наради проводять у невеликому колі компетентних і висококваліфікованих фахівців з метою прийняття найоптимальнішого рішення з обговорюваних питань шляхом голосування.

Нарада навряд чи пройде успішно, якщо її заздалегідь не підготувати, її проводить голова - керівник установи, підрозділу або відповідальна за певний напрям роботи особа. Голова наради повинен мати неабиякий організаторський хист, щоб нарада не перетворилася в пусту балаканину.

Його завдання під час підготування наради такі:

1. Чітко визначити коло обговорюваних питань.

2. Продумати послідовність обговорення цих питань (нараду зазвичай починають з обговорення важливих виробничих питань, що потребують інтенсивної розумової діяльності; наприкінці вирішуються конкретні питання, які голова може подати у вигляді оголошень) та їх взаємозв'язок.

3. Визначити час, необхідний для обговорення кожного питання, враховуючи можливість виникнення дискусії, обміну думками.

4. Передбачити мету, якої слід досягти під час розгляду кожного питання.

5. Визначити учасників наради, враховуючи їх особисту компетентність, посадові обов'язки, а також комунікабельність, їх уміння приймати рішення, конструктивно співпрацювати.

6. Продумати механізм проведення дискусії.

7. Передбачити (і заздалегідь відвести на це певний час) звертання до кожного з учасників наради, певні ліричні відступи, що створять невимушену ділову атмосферу обговорення.

8. Перед засіданням підготувати вступ, який, залежно від характеру обговорюваних питань та ситуації, може бути стислим чи розгорнутим (дві-три хвилини, іноді п'ять хвилин).

 

Під час проведення наради голова повинен:

1. Упевнено і вміло керувати обговоренням унесених до порядку денного питань: постійно стежити за ходом дискусії, обдумувати й добирати слушні запитання, систематизувати різні погляди, вчасно робити висновки.

2. Створити доброзичливу атмосферу для спілкування і прийняття рішень:

Після проведення наради:

1. Має бути вчасно проконтрольовано виконання поставлених завдань.

2. Максимально використано у виробничому процесі прийняті рішення.

3. Визначено тему й дату проведення наступної наради, враховуючи ЇЇ актуальність.

Отже, нарада є важливою формою ділового спілкування.

36. Форми спілкування людей у колективі: дискусія

Дискусія — форма колективного обговорення, мета якої — виявити істину через зіставлення різних поглядів, правильне розв'язання проблеми. Під час такого обговорення виявляються різні позиції, а емоційно-інтелектуальний поштовх пробуджує бажання активно мислити .

Організація дискусії має три основні етапи: підготовчий, основний, заключний.

Підготовчий етап передбачає такі завдання:

— сформулювати тему дискусії;

— визначити основні питання, які обговорюватимуться;

— підготувати основну літературу з проблеми, яка виноситься на дискусію;

— визначити місце та час проведення дискусії.

На другому етапі — основному — обговорюються питання, які внесені до порядку денного. Якщо в процесі обговорення або ж осмислення деяких моментів дискусії виникає невелика пауза, то головуючому не рекомендується її переривати, даючи можливість учасникам дискусії трохи поміркувати, оскільки це може сприяти новому повороту дискусії.

Третій етап — заключний — це підбиття підсумків. Як правило, це робить ведучий — головуючий, проте можна доручити цю справу одному із спеціалістів — учасників дискусії.

За нормами етикету дискусія не повинна тривати більше, ніж З год, оскільки зловживання часом призводить до втоми учасників дискусії, до їхнього роздратування і неприйняття всього, що відбувається довкола. Дуже важливим у дискусії є дотримання часового регламенту: повідомлення — 15—20 хв, виступ — 3—5 хв.

Наше життя містить різні форми прояву суперечок та дискусій. Особливе значення мають професійні дискусії, результатом яких може стати успішна угода і прибуток, але лише за умови правильного ведення дискусії, яка полягає в урахуванні багатьох факторів (психології ведення дискусії, логічній та мовній культурі дискусії та ін.).

Основні правила ведення дискусії:

1. Відверто висловлювати думки.

2. Поважати точки зору всіх членів дискусії.

3. Слухати інших, не перебиваючи.

4. Не говорити занадто довго та занадто часто.

5. Водночас має говорити лише одна особа.

6. Дотримуватися позитивних ідей та стосунків.

7. Не критикувати себе та інших.

8. Незгоди й конфлікти відносно ідей не повинні бути направлені на конкретну особу.

Існує багато форм організації дискусії. Найпоширеніша — це дерево рішень. Цей метод полягає в тому, що у ході дискусії учасники заповнюють таблицю.