Екзамен

1. Візантійське право.

Після розпаду Римської імперії римське право досить широко застосовувалося у Візантійському державі. ВIV-VII ст., Які були для Візантії періодом відносної стабільності і благополуччя, в країні з'являється можливість систематизувати найбільш часто застосовувалися норми права. Насамперед ко

діфікаціі піддалися імператорські закони - конституції Феодосія. Великий внесок у розвиток права зробив юрист Трибоніан. У VI ст. він став організатором серйозної роботи, підсумком якої з'явився Звід законів Юстиніана. Цей правовий джерело містив 160 конституцій, регламентують життя візантійського суспільства. Вперше використовувалися так звані титули - роз'яснення термінів, короткі характеристики основних понять.

Звід законів визначав суть права як невіддільну частину християнської релігії, що проповідувала єдність, рівність і справедливість. Імператор охороняє право, а значить, його владу божественна. Сам збірник був важкий для сприйняття візантійськими судами і вимагав подальшого роз'яснення, чим займалися такі юристи, як, наприклад, Феофан.

Зміни, що відбувалися у Візантії в VIII-XIV ст., Не могли не вплинути на процес правотворчої діяльності. У 726 р. був сформований новий збірник Еклога. Новий звід законів з'явився на основі переробки практики застосування судами Зводу законів Юстиніана. Складена з 18 титулів. Еклога відображала принципи гуманізму і справедливості.

Слід підкреслити, що Візантійська імперія була спадкоємицею Римської держави та римського права. Глобальна кодифікація посткласичного римського права за часів імператора Юстиніана (528-534 рр.) стала завершальною фазою його розвитку. З цього моменту основним джерелом візантійського права став акт державної влади - закон. Юстиніан заборонив посилання на стародавні закони, прецеденти та акти тлумачення права. Але розвиток суспільних відносин, зокрема, занепад рабовласницьких і виникнення та утвердження феодальних відносин, не міг здійснюватись в межах Зводу Юстиніана. Не останню роль у занепаді Зводу Юстиніана як чинного закону зіграла його мова - латина - оскільки більшість населення імперії вживала як офіційну та розмовну грецьку мову.

Перші імператори Ісаврійської династії - Лев III та Костянтин V - здійснили нову законодавчу реформу. Лев III наказав здійснити витяги зі Зводу Юстиніана актуальних норм. Так була створена Еклога - дослівно "вибірка".

Укладачі Еклоги зберегли лише скромну частку норм Зводу Юстиніана. Тому Еклога є, порівняно зі Зводом, невеликим кодексом, який включає преамбулу та 18 титулів, частина яких має всього лиш одну статтю. Щодо приватного права, то найбільш детально регламентовані Еклогою шлюбно-сімейні відносини. Також значний за обсягом титул присвячений злочинам та покаранням. При ознайомленні з текстом Еклоги (документ 1) зверніть увагу на такі типові для середньовічного права риси, як казуїстичність правових приписів, зв'язок з релігією, жорстокість покарань. Разом з тим становість права в Еклозі проявляється слабо. Більше того, можна констатувати намагання законодавця встановити рівність перед законом та судом, хоча є й винятки з цього, заявленого преамбулою принципу (наприклад, титул XVII, ст.22).

Структура Еклоги є такою: І-Ш титули присвячені шлюбно-сімейному праву, титул IV - даруванню, титули V-VI - заповітам та спадкуванню, титул VII регулює опіку, титул VIII містить порядок звільнення рабів, титули ІХ-ХШ присвячені договорам та порядку їх укладання, титули XIV-XV - свідкам та угодам, титул XVI включає приписи щодо пекулію, титул XVII визначає злочини та покарання, титул XVIII регулює розділ власності.

Еклога доповнювалась Землеробським, Морським та Військовим законами. Найбільше значення серед них мав Землеробський закон (документ 2), який за своїм змістом багато в чому нагадує вже відому вам Салічну правду. Місце та час створення Землеробського закону є предметом дискусії. Панує точка зору, що він почав складатись у VI ст. і був ухвалений імператором одночасно з Еклогою, як додаток до неї. Існують дві редакції Землеробського закону. Перша, рання редакція нараховує 85 статей, розташованих без певної системи. В редакції XIV ст. - 103 статті, згруповані у 10 титулів. Землеробський закон був спрямований на досягнення досить вузької мети - врегулювання конфліктів у межах сільської громади.

2. Стратиг – 1) до оформлення фемного ладу – будь-який полководець, воєначальник, глава військового контингенту, нерідко як синонім стратилату; 2) у VIII–XI ст. – намісник, правитель військово-адміністративного округу (феми), командир фемного війська, а також комендант окремого міста або фортеці. Представляв на місцях владу імператора, вирішував ци- вільні і військові справи від його імені, здійснював суд у межах свого округу.

З кінця Х ст. – голова цивільної адміністрації «стратигії (стратигіди)»; 3) стратиг-автократор – воєначальник, який володів усією повнотою влади, мав право вести війну на свій розсуд, тобто був верховним головнокомандувачем (синонім – стратопедарх).

3. Місце Візантії в середньовічному світі.

Значення історії Візантійської імперії для світової історії є величезним. “Золотим містком” між стародавньою історією та новим часом називають її історики. Візантійці зберегли у “темні століття” раннього середньовіччя досягнення античної культури та, поєднавши їх з ідеалами християнства, передали їх сусіднім народам.

На місці давньої грецької колонії Візантія римський імператор Константин І Великий заснував 330 р. Константинополь — нову столицю Римської імперії. За назвою Візантія і дали згодом історики назву Східній Римській імперії. 

Візантія була багатонаціональною державою.

За своїм державним устроєм Візантія була монархією. Вся повнота влади належала василевсу (грецька назва імператора), який був “нижче Бога і наступним після Бога”. Християнська церква підтримувала владу імператора, вважала його захисником церкви і вимагала від підданих віддавати йому богорівні почесті. Для звертання до імператора належало стати на коліна, царським статуям слід було віддавати шану, як іконам. Але важливою особливістю було те, що священною вважалася лише посада імператора, а не його особа. Імператор не успадковував трону, а обирався армією, синклітом (грецька назва сенату) і народом.

4. Організаційна структура візантійської церкви.

 Вже у ранньому християнстві виникають суперечки між християнами. У 155 р. виникла суперечка про святкування Великодня між Сходом і Заходом.[1] З часом суперечки почали виникати по канонічних і догматичних питаннях.

Ієрархічний устрій почав формуватися у II ст. Керівниками окремих християнських громад були пресвітери, що з часом стали священниками. Вчення про благодать єпископів давало їм переваги, в тому числі і практичні порівняно з іншими представниками кліру. За римським правом християнська громада не мала прав юридичної особи, тому всі майнові справи єпископ вів від власного імені. Єпископ розпоряджався майном церкви в межах власної єпископії безконтрольно, що вело до зловживань. З III ст. участь у виборах єпископа брали члени громади, місцевий клір, а також сусідні єпископи. Здебільшого він обирався з числа знатних і заможних людей. Церква перетворювала християнство в ієрархічну організацію під контролем[2] заможних представників замість стихійного релігійного руху. З'їзди єпископів відбувалися в великих містах, які з часом почали називатися митрополіями, архієпископами. Патріархами називали архієпископів похилого віку в знак поваги, а практичного значення в ті часи титул ще не мав. Архієпископ став керівником церкви у певній місцевості. Вже у III ст. Олександрійський архієпископ мав право висвячувати єпископів у цілому Єгипті. Константинопіль майже до кінця IV ст. залишається підпорядкований у церковному відношенні Олександрії. Антіохія стала релігійним центром Сирії, Каппадокії та Палестини.

До IV ст. у церкві був завершений поділ на "пастирів" -священнослужителів від священника до митрополита і "паству" - віруючих. Міста стали центрами християнських єпархій і керували релігійним життям сільських общин.

У боротьбі за єдність релігійних вірувань церковні діячі ще з II ст. почали формувати християнські догмати. Існувало дві основних школи богослов'я: олександрійська вкладала широкий богословсько-філософський зміст у кожний вираз священного писання, антіохійська, навпаки, дотримувалася буквального розуміння біблійних виразів. Але обидві школи використовували пізньо-античну філософію в тлумаченні християнського віровчення.1

В період становлення християнської релігії існувала велика кількість християнських сект. Але після того, як християнство стало державною релігією, усяке відхилення від ортодоксального віровчення дістає назву єресі і починає переслідуватися як церковною, так і державною владами. Після укладення союзу між християнською церквою та імператорською владою всі негаразди у церкві ставали питаннями внутрішньої політики Візантійської імперії. Під гаслами різноманітних релігійно-єретичних рухів їхні представники переслідували цілком мирські потреби. Під релігійним забарвленням могли виступати окремі соціальні групи проти державної влади, боротьба в різних прошарках суспільства чи сепаратистські рухи провінцій проти константинопольського уряду. Тому церковна політика держави на могла у той час носити тільки чисто церковний характер.

У ранній Візантії була характерна велика самостійність місцевих церков, існування сильних впливових патріархатів: олександрійського, антіохійського, а трішки згодом ієрусалимського. А у Західній церкві місцеві єпископи гуртувалися навколо єдиного центру - Риму .

Східно - Римська церква організаційно сформувалася остаточно на четвертому Вселенському соборі у Халкідоні 451 р. Керівником її був константинопільський патріарх. Церква з того часу посвячувала імператора на царство у храмі святої Софії - Божої мудрості. Вважалося, що обряд освячення позбавляє від усіх минулих гріхів.1 Богослужіння поділялися на ті, які відправляли кожний день, і урочисті - в дні релігійних свят. У часи постів утримувались від певної їжі чи взагалі відмовлялися від усякої. Церковний календар базувався на сонячному - юліанському, місячному - іудейському календарях. Усі рухомі свята і пости відмічались за місячним, наприклад, Великдень, після довгих суперечок, вирішили святкувати у першу неділю після повного місяця, що наступав у день весняного рівнодення чи зразу після повного місяця, що наступав у день весняного рівнодення чи зразу після нього.

У Візантії утворилася концепція боговибраності імператорської влади - імітація з земною владою влади небесної. Особливістю візантійської церкви було широке втручання імператора в усі церковні справи -цезарапапізм.

У IV - VII ст. особливо гострими були суперечки ортодоксальної церкви з єресями - свідомими і навмисними відхиленнями від ясно сформульованих догматів християнського віровчення. Основними джерелами єресей було небажання іудеїв і прихильників східного дуалізму, які прийняли християнство, остаточно розпрощатися зі своїм релігійним І філософським світосприйняттям та намагання поєднати його зі своєю новою вірою. Поєднання східного дуалізму з християнством призвело до виникнення маніхейства, моніанізму. Представники цих сект стверджували, що цілий світ поділений на два світи - світ світла і світ пітьми. До світу пітьми вони відносили усе матеріальне, у тому числі церкву і державу, а до світу світла - внутрішній духовний світ людини. Спроба поєднати християнське вчення про Бога-Слово з вченням про Логос - вищий розум гоїатоників і неоплатоників - викликало появу гностицизму. Гностики стверджували, що простір між небом і землею наповнений іонами -нижчими божествами, а Ісуса Христа вважали вищим іоном.1

Найперші за часом секти виникли у середовищі прозелітів іудейського походження. Патрисіани називали Господом тільки Бога-Отця, а Ісуса Христа і Святого Духа вважали тільки формами Божого одкровення. Динамісти стверджували, що ці особи Трійці є тільки божественними силами. На думку Павла Самаотського, Бог єдиний, а Трійця - тільки його імена. За його вченням, Бог-Отець знаходиться на небі, Бог-Син - на землі, а Дух Святий - в думках людей. Через те Павло називав Ісуса Христа людиною, наповненою Божою мудрістю.2

У часи, коли християнство не отримало ще статус державної релігії, імператорська влада не втручалася в боротьбу між різними його напрямками і течіями. Але чим тіснішими ставали зв'язки між церквою і державою, тим ширше ставало втручання держави у церковні справи.

У 313 р. Міланським едиктом імператорів Константина і Ліцинія християнство було зрівняне в правах з іншими релігіями Римської імперії. У 325 р. Церква отримала важливі економічні права: було дозволено складати заповіти на спадок на користь церкви, дозволялось будівництво культових споруд - храмів.

У 325 р. за ініціативою Константина Великого був скликаний І Вселенський собор у Нікеї. На відкритті собору імператор сказав, що" .внутрішня сум'ятиця у Церкві Божій - страшніше усякої війни."

В Нікейському соборі існувало три угрупування духовенства -православні, їхні супротивники аріани і так звані піваріани.

5. Візантійська церква й імператорська влада.

У суспільстві, в якому релігія традиційно відігравала величезну роль, Візантійська церква з центром у Константинополі посідала значну владу. Історик церкви Хрісту Панайотіс зазначив: «Візантійці вважали свою земну імперію образом Божого Царства». Однак імператорська влада не завжди поділяла цей погляд. У зв’язку з цим між церквою і державою часом траплялися гострі суперечки. «Константинопольські [або візантійські] єпископи до якої тільки тактики не вдавались: і малодушно підлабузнювалися перед могутніми правителями... і плідно співробітничали з троном... і зухвало протистояли імператорській волі»,— говориться в «Оксфордському словнику «Візантій» (англ.).

Константинопольський патріарх, глава східної церкви, став дуже впливовою особою. Він коронував імператора і тому очікував, що той буде віддано захищати православ’я. Патріарх був ще й дуже багатим, бо управляв величезними церковними володіннями. Його могутність спиралась як на владу над безліччю монахів, так і на вплив серед мирян.

Часто патріарх міг не коритися імператорові. Патріарх мав право загрожувати відлученням від церкви, нав’язуючи свою волю в ім’я Бога, або ж вдаватися до інших методів усунення імператорів.

Коли цивільна влада поза столицею поступово занепадала, єпископи часто ставали наймогутнішими особами в своїх містах, рівними управителям провінцій, яких ці ж єпископи допомагали вибрати. Вони приділяли увагу судовим питанням і світським справам, причому не тільки тим, до яких була причетна церква. Могутності єпископів на місцях сприяло те, що їм підпорядковувалися десятки тисяч священиків і монахів.

Політика і симонія

Як ми побачили, обов’язки пастиря нерозривно переплелися з політичною діяльністю. Крім того, на утримання величезної кількості церковнослужителів і на їхню релігійну діяльність витрачалися чималі суми грошей. Найбільш високопоставлені церковники жили у розкошах. Відтоді як церква здобула могутність та багатства, апостольська бідність і святість зникли. Деякі священики та єпископи платили за призначення на посаду. Симонія поширилася повсюдно, аж до найвищих щаблів церковної ієрархії. Церковники, за підтримки багатих впливових осіб, змагалися перед імператором за священицькі посади.

Застосовувався також підкуп високопоставлених релігійних керівників. Імператриця Зоя (бл. 978—1050 роки) вбила свого чоловіка Романа III й хотіла одружитися з коханцем і претендентом на престол Михаїлом IV. Тому вона спішно викликала у палац патріарха Алексія. Там він дізнався про смерть Романа і про те, що має провести церемонію вінчання. Ситуацію, в якій він опинився, не змінило й те, що тоді церква святкувала Великодню п’ятницю. Алексій прийняв від імператриці щедрі дари і задовольнив її бажання.

Підлабузництво до імператора

В історії Візантійської імперії бувало, що імператор використовував своє фактичне право обирати патріарха Константинопольського. Тоді ніхто проти волі імператора не міг стати патріархом або ж надовго залишатися на цій посаді.

Імператор Андронік II (1260—1332) вважав за необхідне замінювати патріархів дев’ять разів. Переважно йшлося про те, щоб обрати на патріарший престол найпоступливішого кандидата. Згідно з книгою «Візантійці» (англ.), один патріарх навіть письмово пообіцяв імператорові «робити усе, що він вимагатиме, хоч би якими ці вимоги були незаконними, і не робити нічого, що б йому не подобалось». Двічі імператори пробували нав’язати свою волю церкві, висвячуючи на патріарха царевичів. Наприклад, імператор Роман I ушанував саном патріарха свого сина Феофілакта, якому було всього-на-всього 16 років.

Якщо патріарх чимось не вдовольнив монарха, той міг примусити його зректися сану або ж дати вказівку Синоду скинути неслухняного. У згаданій вище книжці говориться, що «з часом у Візантійській імперії дедалі частіше вирішальну роль у виборі єпископів відігравали високопоставлені особи і сам імператор».

Імператор, поряд з яким сидів патріарх, головував на церковних соборах. Він керував обговореннями, формулюванням пунктів віри та вів полеміку з єпископами і єретиками, для яких мав найсильніший аргумент — смерть на стовпі. Крім того, монарх затверджував і забезпечував виконання канонів, прийнятих на соборах. Тих, хто противився йому, імператор звинувачував не тільки у зневазі монарха, але й у ворожнечі проти віри й Бога. «У церкві не можна допускати нічого, що суперечить волі та наказам імператора»,— сказав один патріарх VI сторіччя. Як правило, єпископи при дворі — улесливі, зговірливі, на яких можна було вплинути делікатними знаками прихильності та вмілим торгом — сперечалися не більше від своїх патронів.

Коли патріарх Ігнатій (бл. 799—878 роки) відмовився причастити головного міністра Бардаса, той помстився. Бардас звинуватив Ігнатія у вигаданому заколоті й зраді. Патріарха арештували і покарали засланням. На його місце стараннями міністра обрали Фотія — мирянина, який здолав усі сходинки церковної ієрархії протягом шести днів. Чи був Фотій достойний, щоб зайняти цю посаду? Його характеризували як людину «вкрай амбіціозну, неймовірно гордовиту, що була неперевершеним політиком».

Догмати на службі у політики

Під маскою православ’я і єресі часто ховалося політичне протистояння, тому політичні чинники, а не бажання впровадити нові доктрини, були спонукою багатьох імператорів. Взагалі, імператор залишав за собою право нав’язувати догмати і вимагати від церкви покори.

Наприклад, імператор Іраклій (575—641) дуже намагався покласти кінець розколу стосовно природи Христа, через який його виснажена й ослаблена імперія могла розпастися. Намагаючись знайти компроміс, він увів нову доктрину — монофелітство*. Потім, аби заручитися підтримкою південних провінцій, Іраклій обрав нового патріарха Александрійського — Кіра Фасіського, який схвалив доктрину імператора. Іраклій зробив Кіра не тільки патріархом, але й префектом Єгипту, наділивши його владою над місцевими правителями. Вдавшись до короткочасних гонінь, Кір добився згоди на нововведення від більшості єгипетських церков.

6. Епібола (епіволи) – дослівно «прикидка, надбавка», винайдена фіском примусова система, що накладала на селян обов’язок сплачувати, крім зви- чайного поземельного податку, також додатковий податок за залишені землі відповідного округу, власники яких утекли.

7. Візантизнавство на українських теренах.

 словацький історик М. Даніш ставить на науковій творчості всесвітньо знаного українського інтелектуала як візантолога. Автор називає Франка українським першопрохідцем у царині візантології, наголошує на тому, що Франко вважав візантологію складовою частиною вивчення історії слов’ян, зокрема історії України, завважує інтерес ученого до праць знаних європейських візантологів К. Крумбахера та А. Алмазова. Високо оцінено п’ятитомну візантологічну працю І. Франка “Апокрифи і легенди з українських рукописів”.

Дмитро Степовик. Після поновлення Незалежности України 1991 року візантологія здобула українську прописку. В тоталітарному самодержавному Московському царстві, та в Совєтськім Союзі, який замінив це царство, Візантією дозволяли займатися тільки росіянам, бо Росія – не тільки "родіна слонов", а й, мовляв, і єдина "спадкоємиця" Візантійської імперії. 

Геогрій Флоровський, стали видавати після 1991. Та Андрій Грабарь. 

8. Розвиток світової візантістики.

З загальною проблемою світової візантиністики — поганим знанням східних мов, відповідно, недооп

9. Канонічне право й церковні чини.

В древності право вивчалось у вищих школах енциклопедичного характеру: в Афінах, Олександрії, Антіохії, Бейруті, Римі, пізніше у Константинополі. У цих своєрідних університетах, де і після видання Міланського едикту преобладали професори язичники, отримали добру юридичну освіту Тертуліан, святі Василій Великий, Григорій Богослов, Іоан Златоуст, Амвросій Медіоланський. У 534 р. Юстиніан заборонив язичникам вести викладання, частина попередніх шкіл після цього закрилась. Університети залишились лише у Римі, Константинополі і Бейруті. В 634 р. закрилась і Бейрутська школа.

Правознавці Константинопольської школи в епоху Македонської династії приймали участь у виданні законодавчих збірників: “Прохірон”, “Епанагога” і “Василики”. Світське і канонічне право у Візантії в ту епоху не відділяли одне від іншого. Каноністи були одночасно і знатоками цивільного права.

Перша спеціальна юридична школа була відкрита у константинопольському монастирі св. Георгія в XI столітті. Глава її носив титул номофілакса (хранителя законів), і у нього екзаменувались всі кандидати на судові посади. З Константинопольською школою пов’язані праці авторитетних грецьких каноністів: Олексія Аристіна, Іоана Зонари, Феодора Вальсамона і Дмитрія Хоматіна. Аристін і Вальсамон у свій час головували у ній, маючи титули номофілаксів.

Вивчення канонів у Візантії носило переважно практичний, а не теоретичний і дослідницький характер. Складались систематизовані зводи правил і законів, розроблялась предметна класифікація правових норм з виділенням рубрик і підведенням під них різних законодавчих актів. Потім до тексту правил стали приписувати пояснюючі нотатки – схолії, у котрих тлумачились неясні вирази.

Аристін, Зонара і Вальсамон склали численні екзегетичні тлумачення на повний склад канонічного корпусу. Через завоювання Константинополя хрестоносцями юридична школа була переведена у Нікею, а звідти в Ефес; у столицю вона вернулась лише після її звільнення. У XIV столітті у Візантії була складена знаменита “Синтагма” ієромонаха Матфея Властаря і “Шестикнижжя” (“Екзавівлос”) солунського номофілакса Костянтина Арменопула.

Падіння Константинополя поклало кінець успіхам церковного правознавства на грецькому Сході. Лише на зламі XVIII-XIX стт. з’являється новий канонічний збірник з тлумаченнями – “Підаліон” (“Кормча”), складений святим Никодимом Святогорцем і ієромонахом Агапієм. За оригінальним текстом кожного правила в “Підаліоні” йде його викладення новогрецькою мовою і коментарі, які основані на класичних тлумаченнях Аристіна, Зонари і Вальсамона. В багаточисельних примітках обговорюються важкі питання канонічного права. Для священнослужителів являють великий інтерес поміщені тут богослужбові вказівки і пасторологічні поради. Деякі каноністи вважають “Підаліон” самим досконалим і авторитетним зводом православного церковного права.

У 1852-1859рр. під редакцією Раллі і Потлі в Афінах вийшла 6-томна “Синтагма Божественних і святих Канонів”. В “Синтагму”, поряд з канонічним корпусом, включаючи “Номоканон в 14 титулах”, “Синтагму” Матфея Властаря і тлумачення Аристіна, Зонари і Вальсамона, увійшли також пізніші законодавчі акти Константинопольської Патріархії і закони про Церкву, видані у Грецькому королівстві. З праць грецьких вчених нового часу заслуговують уваги “Керівництво по церковному праву” К.Раллі, монографії Алівізатоса, дослідження Конідаріса по устрою Древньої Церкви, канонічні роботи одного з найбільших богословів ХХ ст. Григорія Папамихаїлу, праці церковного історика і каноніста нашого часу митрополита Сардикійського Максима (Христополуса).

10. Епарх (іпарх) – містоначальник (у пізній Римській імперії – префект міста), один з вищих цивільних чиновників імперської адміністрації. Посада була заснована в Константинополі y 359 р. До його обов’язків належала турбота про благоустрій міста, постачання городян усім необхідним і, насамперед, основними продуктами харчування – хлібом, рибою, м’ясом, вином за твердими цінами, наведення порядку в місті за допомогою відповідного адміністративного і поліцейського апарату – секрету.

 

11. Візантійське судочинство.

ншою найважливішою опорою «візантійського таксису» виступало право. Першим офіційним зводом візантійських законів став кодекс Феодосія II (438 рік). Він увібрав у себе більше ранні норми, починаючи з Костянтина Великого. Найбільш універсальної кодифікації візантійське й римське право було піддано при Юстиніані I Великому в 528-533 роки. У результаті був складений «Корпус цивільного права» (Corpus juris civilis), збірник римських законів і творів юристів, що протягом багатьох століть служило головним джерелом права більшості європейських країн; залишається основою європейського, так званого романо-німецького права. Включає Інституції, Дигести й Кодекс Юстиніана. Основа кодифікації Юстиніана - римське право, перероблене з обліком нових економічних умов.

13 лютого 528 року Юстиніан I створив комісію з 10 чоловік за участю Трибониана й уже 7 квітня 529 року був оприлюднений кодекс Юстиніана, що увібрав у себе всі імператорські постанови I-VI століть. Потім Юстиніан вирішила в такий же спосіб систематизувати й так зване «древнє право» (jus vetus), тобто твору римських юристів, їхні коментарі до цивільного й преторскому праву. 15 грудня 530 року він видав указ про створення комісії з 15 чоловік на чолі із Трибонианом, у складі двох професорів з Константинопольської Академії (Теофіл і Кратин) і двох - з Беритской (Дорофій і Анатолій), а також 11 адвокатів. Завдання комісії - написання Дигест, тобто витягів із творів класичних римських юристів - були виконані до 16 грудня 533 року.

Одночасно Трибониан, Теофіл і Дорофій з доручення Юстиніана підготували Інституції, підручник для студентства; вони набули чинності 21 листопада 533 року. Нарешті, 16 листопада 534 вийшла нова редакція кодексу - додано більше трьохсот нових постанов. Уже після смерті Юстиніана до трьох основних частин корпуса були додані так звані «Новели», написані професором Юліаном з Константинополя в 556 році, - збори імператорських постанов, що вийшли в 535-556 роках, після видання кодексу. Сам Юстиніан назвав свій утвір «храмом римської юстиції», середньовічні юристи привласнили йому найменування «Корпуса цивільного права». Він містить у собі:
1) Інституції (складаються з 4 книг, по змісту це значною мірою повторення Інституцій Гаю);
2) Дигести (складаються з 50 книг, увібрали в себе цитати з майже 2 тисяч творів 39 юристів);
3) Кодекс (складається з 12 книг, у наслідування законам Дванадцяти таблиць Рима);
4) Новели (містять 122, найбільш повні збори пізнього часу - 168 новел).

Візантійське право вперше проголосило рівність всіх людей перед законом незалежно від етнічної, релігійної й полової приналежності. Це рівність, відповідно до трактування візантійських юристів, визначалося природним правом. Рабство вважалося встановленим по праву народів (jus gentium). Підпорядкування чиєму-або пануванню розглядалося противоречившим природі, природному праву. Раб у візантійському суспільстві одержував правовий захист держави; за його вбивство й фізичне каліцтво пан ніс карну відповідальність; раб одержував часткову правоздатність і більше широкі можливості звільнення. Державна власність не одержала повної переваги, як на Сході. У Візантії зберігалася досить широка сфера приватновласницьких відносин. Практикувалися різні види контрактів, оренди, застав, сервітутів і інших правових дій із власністю.

Візантійське судочинство відрізнялося відкритістю й змагальністю. Існували юридичні консультації, нотаріальні контори й колегії адвокатів. Юристи займали провідне місце в суспільстві. Між іншим, візантійські юристи могли здійснювати «анонімне виправлення» законів, вносячи скорочення, редакційні виправлення, перерозподіл і зміна послідовності нормативних матеріалів. Допускалася інтерполяція, тобто додавання між рядків при копіюванні законів і розсиланню їх на місця
З VIII століття законодавство й судочинство стали переводитися з латинської мови на грецьку. Першим зводом законів грецькою мовою стала «Еклога» 726 року. Вона являла собою скорочену вибірку з Corpus juris civilis з деякими додаваннями «у дусі більшого людинолюбства». Замість страти «Еклога» затверджувала тілесні й покарання, що калічать, у вигляді биття ціпками або батогом, відрізання носа, виривання мови, відсікання рук, осліплення, випалювання волось та ін.; подібні міри повинні були застосовуватися за тяжкі злочини - опоганення святості вівтаря й права церковного притулку, клятвопорушення, віровідступництво, розгарбування могил, підробку монет, викрадення, перелюбство й ін. Самі ці норми з'явилися під впливом звичаїв різних народів, що проживали на території Візантії. «Еклога» скасовувала самі жорстокі види страти, наприклад, розп'яття й спалення; скорочувалися склади злочинів, за які призначалася вища міра покарання: стали стратити лише за кровозмішення, гомосексуалізм, підпал, отруєння, чаклунство, убивство, розбій, деякі єресі.

По-новому регламентувалися сімейно-шлюбні відносини. Шлюб, згідно «Еклозі», був союзом чоловіка й дружини, що володіли рівними майновими правами. Розлучення обмежувалося й було пов'язаний з майновими й грошовими зобов'язаннями. Доповненнями до «Еклоги» стали Землеробський, Військовий, Морський і Моисеев закони. Землеробський закон регулював відносини в Селянській громаді. Військовий закон установлював покарання для військовослужбовців, що порушувала устави й карні злочини, що робили. Морський закон стосувався організації плавань, фрахту, торгівлі й морських товариств. Моисеев закон включав 10 заповідей, які, по переказі, сам Яхве начертав на Синае й вручив Мойсею
З VIII століття судді стали одержувати гроші зі скарбниці за відправлення своїх функцій, що перетворило їх у державних чиновників. З іншого боку, суд був визнаний безоплатним для всіх учасників судового процесу.

12. Рога (руга) – право на платню (грошима, дорогоцінними шатами

тощо) тим сановникам і чиновникам, яким воно надавалося пропорційно

значимості їхнього сану або посади. Вищим чиновникам і командирам

найбільшу Р. раз на рік (зазвичай на Великдень) в урочистій обстановці

вручав особисто імператор.

 

13. Пізньовізантійський феодалізм

Друга половина IX—XI ст. позначена зростанням податкового гніту та повинностей. Сплачували податок не з двору, а з кількості тяглової й домашньої худоби, з використовуваних пасовиськ, птиці, вуликів, тобто із всіх джерел доходів селянського господарства. Селяни залучалися до виконання будівництва укріплень, державних споруд, шляхів, мостів, перевезень будівельних матеріалів. Із X ст. почали сплачувати податок на користь церкви — канонікум. До цього додавалися пограбування і здирства з боку численних чиновників фіскального апарату. У зв'язку з появою бідних та вбогих із X ст. вводиться податкова відповідальність общини за односельчан.

У IX—X ст. посилилася майнова диференціація стратеотів (військовий стан, який за несення служби отримував від уряду земельний наділ), із верхівки яких поступово формувався пануючий клас. Важливим джерелом доходу візантійської держави була велика державна земельна власність, що зростала за рахунок завойованих територій, покинутих земель.

Брак робочих рук і сила общини гальмували формування та розвиток великого приватного землеволодіння. Не випадково великі господарства виникають у скотарських районах, де ведення господарства потребувало мінімум працівників.

До X ст. з малоімущих сформувався стійкий прошарок найманих робітників — містії. І лише із середини X ст. вони стали переходити в категорію париків (феодально залежні селяни), що сприяло зростанню великого землеробства. Держава, щоб не втратити платників податків на пільгових умовах, намагалася оселити цих селян на державних землях. Так сформувалася категорія державних париків. Аналогічні процеси відбувалися і в монастирських володіннях.

У Візантії посилення гніту селян здійснювалось не землевласниками, а державою, яка перетворювала вільних селян у залежних. Існуванню численних категорій селян, підлеглих безпосередньо державі, прикріпленню селян до сіл і податковому тягарю сприяли централізація держави, застосування римської системи оподаткування. Усе управління було зосереджено в імператорському палаці в Константинополі. Усіх чиновників призначав імператор, центральний уряд контролював провінційне управління. Армія будувалася за римським взірцем. Саме в таких умовах утверджувалися феодальні відносини, закріплювалася феодальна вотчина.

Зростання великого землеволодіння відбувалося за рахунок скорочення приватної власності вільних селян, власності общини, а також за рахунок поступової феодалізації відносин на державних землях. Прагнення держави забезпечити обробіток землі й надходження податків призвело до того, що чимраз більше державних земель переходило до великих земельних власників, особливо монархів.

Іншими джерелами формування феодального землеволодіння були:

1) солемній — надавання прав на отримання державних податків з майна або платників;

2) пронія — пожалування прав вилучення за громадянську, державну або військову службу.

Пронія (турбота, опіка) сприяла спрощенню власницьких прав і перетворенню її згодом на умовне земельне держання відповідно до всіх прав на селян у цих землях.

У X—XI ст. формується типовий феодальний маєток. Основною робочою силою стає не раб, а парик. Візантійський парик був особисто вільний, міг покинути свою землю, але його могли продати разом із землею, оскільки земля продавалася. Париком ставав той, хто не мав містій, або повністю розорений селянин, прив'язаний до двору боргами чи іншою залежністю. Останнє зумовило високий рівень феодальної ренти. Рента, яку сплачували парики землевласнику, за обсягом була значно більша, ніж платежі селян-власників державі. В XI ст. переважала продуктова рента, розмір якої становив 30—45 % сукупного доходу парика.

Вільні селяни, які орендували державну землю, і посаджені на державних землях безземельні селяни поступово перетворювались у державних париків. Отже, парикія як феодальна форма залежності стала у Візантії домінуючою і провідною в усіх типах господарства.

Феодалізація візантійського суспільства проявилась і в розвитку елементів васальних відносин, пов'язаних із поширенням форм умовного землеволодіння. Вони розвивались у формі етерії — світи, яку становили дрібні землероби, васали, котрі були під захистом і заступництвом багатого власника, прямого утримувача землі. Ці відносини формувалися на основі дружби, яка означала вірність, подяку за надані послуги, допомогу. Пріоритет обов'язку перед друзями порівняно з посадовим, службовим обов'язком по суті розхитував устої централізованої державності. Він став проявом феодалізації державного апарату зсередини, коли посада переставала бути інструментом виконання визначених функцій і перетворювалась на інструмент особистої влади її носія. Наслідком цього явища стало зростання корумпованості бюрократичного апарату та його неефективності. Накази і розпорядження не доходили до місць і не виконувались, податки не надходили вчасно, й значна частина їх зникала на шляху до казначейства.

Отже, у Візантії XI ст. в основному утвердилися феодальні відносини. Проте процес оформлення їх не завершився. В XI ст. не склалися чіткі станові градації всередині пануючого класу, не було відокремленості духовенства як особливого стану, не сформувався також міський стан. Відбулося це наприкінці XIII — на початку XIV ст., коли після захоплення Константинополя хрестоносцями (1203) розпалася імперія. Відновлення Візантії в 1261 р. й аж до кінця XIV ст. обмежувалося лише Константинополем та його околицями. Саме з наступним відновленням Візантії пов'язане встановлення панування великого земельного володіння. Багато земель з париками було роздано світським феодалам і великим монастирям. Вільне селянське землеволодіння скоротилося до мінімуму. Розширення імунітетних привілеїв вело до зростання прав феодалів на землю і закріпачення селянина.

Розширення судових прав феодалів фактично ставило в залежність не тільки окремих селян, а й общину в цілому. Зміцнювалася система вотчинної організації, зростала роль економів і старост феодала, вотчинного суду. Суттєво збільшився обсяг феодальної ренти. Зростали натуральні побори на користь феодала та грошові — на користь держави.

 

14.

Византийское держава IV-VII ст. успадкувало, з тими чи іншими особливостями, основні риси державного ладу позднерімской імперії. На чолі держави стояв імператор, спадкоємець влади римських Цезаря. Він володів всією повнотою законодавчої, судової та виконавчої влади і був верховним покровителем і захисником християнської церкви. Візантійська православна церква відігравала величезну роль у зміцненні авторитету імператора. 
Саме церква розробила та освятили офіційну доктрину божественного походження імператорської влади і проповідував єднання держави і церкви, духовної та світської влади (їх симфонію). На відміну від католицької (західної) візантійська церква в набагато більшій мірі економічно і політично залежною від імператора, тому що існувала в умовах потужного централізованого держави. 
Ранневізантійская церква була прямо підпорядкована імператору. Найбільш повновладним втручався в керівництво справами церкви імператор Юстиніан I, нерідко звертатися з вищими церковних ієрархів (єпископами та патріарха) як зі своїми чиновниками. 
Влада візантійського імператора в IV-VII ст. не була довільною. При всій широті повноважень імператора вона умерялась необхідністю дотримуватися "загальним законам" імперії і особливо відсутністю принципу спадковості престолу. Новий візантійський імператор обирався сенатом, "народом Константинополя" і армією, роль якої в обранні імператора Візантії неухильно падала. 
Важливим фактором політичного життя Візантійського держави цього часу було схвалення кандидатури імператора "народом Константинополя". Ще в IV ст. імператорським указом "народу Константинополя" - різним соціальним верствам і угрупованням населення столиці, які збираються на Константинопольському іподромі, було надано право висловлювати прохання та пред'являти імператору вимоги. На цій основі в Византии виникли особливі політичні організації - так звані міські партії (Діми). Соціальну опору двох найбільш великих димову - вони називалися "блакитні" та "зелені" - складали різні угруповання пануючого класу. Перших підтримувала сенаторская і муніципальна аристократія, друге - торгово-фінансова верхівка візантійських міст. Діми мали певну організацію і навіть збройні загони. У V ст. аналогічні організації за типом столичних димову були створені і в інших містах Візантійської імперії. Вони перетворилися з плином часу у свого роду загальноімперського організації, які тісно пов'язані одна з одною. У IV-VI ст. димову роль в політичному житті була значною. Візантійські імператори повинні були нерідко робити ставку у своїй політиці на одну з названих партій. 
Іншим чинником, що стримує самовластіе імператора, було наявність особливого державного органу візантійської аристократії - константинопольського сенату. У сенаті могли розглядатися будь-які справи імперії. Його вплив забезпечувалося самим складом сенату, включають практично всю правлячу верхівку пануючого класу Візантії. До V ст. кількість сенаторів становило 2 тис. чоловік. Обговорення державних справ сенатом, а також його право брати участь в обранні нового імператора забезпечувало візантійської аристократії відому частку участі в керівництві справами імперії. 
Саме тому ранневізантійскіе імператори, включаючи найбільш могутнього Юстиніана I, визнавали в законодавчих актах необхідність "згоди великого сенату і народу". Це свідчить про стійкість деяких політичних традицій, що зберігаються з часів республіканської державності. 
З VIII ст. починається нове зміцнення центральної влади Візантії. Воно надовго визначив шляхи розвитку візантійської державності. Базою централізації і широкої завойовницьких політики Византии в IX-Х ст. послужила стабілізація економіки на новій феодальної основі. Византийское держава, що досягла найвищого розвитку під час правління Македонська династії (867-1057 рр..), Прагнуло контролювати з допомогою величезного бюрократичного апарату всі сторони економічного, політичного і культурного життя країни. Жорстко централізований характер імперії різко відрізняв Візантію від сучасних їй феодальних держав Європи. 
У VIII ст. політичні організації та установи, раніше стримують всевладдя візантійського імператора, занепадають або повністю ліквідуються. З IX ст. навіть номінальне проголошення імператора "народом Константинополя" припиняється. Політична роль константинопольського сенату, упавшая ще наприкінці VII ст., Остаточно зводиться нанівець імператорським указом кінця IX в., Лішівшім сенат права участі в законодавстві імперії. 
Єдиною великою політичною силою у Візантійській державі залишається православна (грецька) церква. Її авторитет і вплив зміцнюються. Зокрема, зростає роль глави церкви константинопольського патріарха в суспільно-політичного життя Візантії. Патріархи нерідко стають регентом малолітніх імператорів і безпосередньо втручаються в політичну боротьбу за трон, користуючись тим, що єдиною процедурою, узаконює "поставлений на царство", стає з VII ст. венчание імператора патріархом у храмі Св. Софії. Проте і в цей час візантійської церкви не вдалося домогтися незалежності від імператорської влади. Імператор зберіг право вибирати патріарха з трьох кандидатів, рекомендованих церковних ієрархів, і скидає неугодного патріарха. 
Зміцнення основ імператорської влади в VIII-IX ст. супроводжувалося зміною її атрибутів. За візантійськими імператорами остаточно затверджуються грецькі титули васілевса (царя) і автократора (самодержця). Культ імператора-васілевса сягає небачених раніше розмірів. Божественний імператор вважався володарем всесвіту (ойкумена). Його прерогативи були необмеженими. Васілевс видавав закони, призначав і смещает вищих чиновників, був верховним суддею та командувачем армією і флотом. 
Характерно, що при такій всевластності його положення не було дуже міцним. Приблизно половина всіх візантійських імператорів була позбавлена влади насильственно. Система престолонаследія тривалий час у візантійці отсутствовала: син ва-сілевса не розглядався звичаєм як обов'язковий законний спадкоємець. Імператором робили не народження, а "божественне обрання". Тому імператори широко практикували інститут співправителем, вибираючи, таким чином, ще за життя спадкоємця, принцип законного престолонаследія починає затверджуватися у Візантії лише з кінця XI ст. 
Традиціоналізм, рутина церемоніалов, відпрацьованих до найменших подробиць і освячені звичаєм, серйозно сковували особисті можливості імператорів. Їх реальна влада, на думку деяких дослідників, починає неухильно слабшати. Цьому сприяли нові тенденції, породжені впливом феодальних відносин. По мірі розвитку у Візантії феодализма між імператорами і великими феодальними землевласникам (дінатамі) складаються нові для візантійської державної практики сеньоріально-васальної відносини. Починаючи з Х ст. візантійський самодержець нерідко змушений укладати феодальні договори з деякими своїми підданими - дінатамі, беручи на себе обов'язки феодального сеньйора. 
Для державного ладу Візантії на основних етапах його розвитку характерно наявність величезного бюрократичного апарату, як центрального, так і місцевого. У його основі лежали початку суворої ієрархії. Всі Византийское чиновництво було розділено на ранги (титули). Їх система була глибоко розроблена. У Х ст. у візантійській "табелі про ранги" налічувалося 60 таких рангів. Центральне управління імперією зосереджувалася в Державному раді (консисторії, а пізніше сінкліте). Це був вищий орган при імператорі, що керував поточними справами держави. Його функції не були чітко визначені, і на практиці він грав неабияку політичну роль. Державний рада складався з вищих державних і палацових чинів, які є найближчими помічниками імператора. В їх число входили обидва префекта Преторія, префект Константинополя, магістр і квестор палацу, два коміта фінансів. Ці вищі чиновники імперії володіли величезними повноваженнями, у тому числі судовими. Так, два префекта Преторія були вищими керівниками місцевого державного апарату; префект Константинополя був цивільним правителем столиці та головою сенату. 
Важливі функції мали і вищі палацові чини: магістр - начальник палацу і квестор - головний юрист і голова консисторії. Вони здійснювали безпосередньо управління справами імперії за допомогою розгалуженого бюрократичного апарату. Загальна чисельність візантійських чиновників в цей час була величезною. Тільки у відомствах двох префектом преторія служило не менш 10 тис. цивільних чиновників. 
Роль центрального державного апарату зросла в IX-XI ст. Державний бюрократичний апарат у цю пору контролював всі сфери політичного, економічного і навіть культурного життя Візантії. Його структура стала ще більш складною та громіздкою. Кількість відомств ( "секретів") збільшилася до 60. З IX ст. внаслідок зростання імператорського господарства та двору ускладнюється Дворцова адміністрація. Відмінності між державними відомствами і палацових службами стають дедалі менш чіткими. Палацова адміністрація все частіше вторгається в керівництво загальнодержавними справами. Інша риса, характерна для центрального управління Візантії цього часу, - розпорошення окремих державних функцій між різними, нерідко дублюють один одного державними відомствами. Так, фінансове управління було розділено з VII ст. на кілька непокори один одному "секретів". Судові функції були розділені між різними установами: судом патріарха, судом міського префекта (епарха), особливим судом для палацових служб імператора та ін

15. Дими (від грецьк. «димос» – «народ») – самоврядні громадські орга-

нізації в Константинополі і деяких ранньовізантійських великих містах,

що об’єднували населення кварталів навколо команд наїзників на місь-

ких іподромах. Були чотири основні кольори факцій – партій (в одязі

цих кольорів виступали візники на перегонах) – венети (сині), прасини

(зелені), русини (червоні) і левки (білі) (останні два в VI ст. злилися з

венетами і прасинами). У ранній Візантії, до VII ст. включно, Д. стежили

за міським благоустроєм, організацією міських свят, формували народне

ополчення і захищали своє місто. Під час соціальних і релігійних криз

брали участь у повстаннях і церковних чварах, представляючи народ

перед обличчям влади. Насправді ж їхні проводирі знаходилися в руках

влади.

16. Візантійське місто

Становлення і зміцнення візантійського міста. Візантійське місто у своєму розвитку пройшло кілька етапів. У ранній Візантії зберігалися великі міста, де жили основна маса рабовласників і значна частина рабів. Багаті міста залишались економічною опорою центральної влади, осередком освіти та культури, тоді як на Заході міста, спустошені варварами, лежали в руїнах. Розвивалися ремесла. Ремісник працював у своїй майстерні (ергастерії), яка слугувала йому і житлом, і крамницею. До багатого прошарку міського населення належали будівельники-підрядники, а також лікарі, вчителі, адвокати, купці й судновласники приморських міст.

У IV—VI ст. невеликі міста почали занепадати, а центри провінцій і приморські міста переживали розквіт. Це відображало зміни економічного життя імперії, зменшення місцевого і внутрішнього обміну, скорочення сухопутної торгівлі й удосконалення перевезень товарів. Зросло значення дешевих морських перевезень. Зручність зв'язків зумовила і характерне для цієї епохи переміщення столиць провінцій до узбережжя, до морських шляхів.

Своїм багатством, красою палаців і замків, вишуканістю культури в V—VI ст. славились Антіохія в приморській Сирії, Александрія в Єгипті, Єрусалим у Палестині, Бейрут у Фінікії. Афіни втрачали своє економічне значення. Зручне стратегічне становище на стику Європи й Азії, наявність заток, які з'єднували Середземне і Чорне моря, забезпечували Константинополю значно кращі умови зростання, домінуюче становище в державному управлінні, обороні країни, у торгових зв'язках із Сходом і Заходом. Сюди перемістилися центри ремесла. Славу Константинополю принесли вироби його ювелірів, художників, мозаїстів, майстрів емалевих виробів.

Рівень виробів візантійських ремісників залишався недосяжним для ремісників багатьох інших країн, що свідчило про значно вищий рівень міських ремесел і торгівлі порівняно із Заходом. Саме звідси в країни Заходу постачали найкращі знаряддя праці для ремесел і сільського господарства. Славилась імперія своїм текстильним виробництвом — найтоншими полотняними, шерстяними, а з VI ст. візерунчастими шовковими тканинами. Великим успіхом Візантії стало розкриття секрету виробництва шовку, таємниця якого віками оберігалась у Китаї. На виготовлення шовкових тканин встановлювали державну монополію. Одяг із пурпурних шовкових тканин могли носити лише члени імператорського дому. Надзвичайною красою вирізнялися вироби із скла й золота.

Прогрес точних наук, насамперед механіки, математики, фізики, сприяв досягненню в VI ст. високого рівня будівельної справи. По всій імперії будували захисні споруди. Міста прикрашали палацами та замками. Поліпшилася іригація, навігаційна справа, що було пов'язано з досягненнями в галузі астрономії і географії.

Важливу роль у розвитку Візантії відігравала торгівля. Кораблі візантійських купців знали в Цейлоні, Індії, Китаї, Ірані, Середній Азії, Аравії та Ефіопії, вони досягали Британії і Скандинавії. Зі Сходу у Візантію привозили шовк-сирець, слонову кістку, золото й коштовне каміння, перли, парфуми і прянощі, а вивозили тканини, вишитий одяг, ювелірні та скляні вироби.

У торгівлі з країнами Заходу візантійські купці довгий час залишалися монополістами. Зросли масштаби торгівлі Візантії з країнами Причорномор'я і Кавказу. Візантійські золоті соліди мали великий попит і відігравали роль міжнародної валюти. Це був період найвищого розквіту візантійської торгівлі, який змінився занепадом у часи арабського завоювання. Це сталося в VII ст., коли араби завоювали візантійську Північну Африку, вторглися на територію Малої Азії, утвердили своє панування на морі.

Поступово з центрів торгівлі й ремесел візантійські міста перетворювалися переважно в торгові центри. Послаблення торговельних зв'язків призвело до того, що на зміну заможним купцям, багатим судновласникам і лихварям прийшли дрібні торгівці. Місто перетворилось у центр місцевого обміну, залежний від сільської округи. Не стало системи примусових ремісничо-торговельних корпорацій. Ремесла стали вільними (раніше держава регламентувала ремесла і торгівлю. — Авт.), але число ремісників зменшилося. Залишалися сильними лише ті міста, які вели обмін із сусідніми регіонами. Зросло значення Константинополя, де сконцентрувалося велике ремісницьке виробництво, об'єднане та контрольоване державними корпораціями. У процесі масового виробництва розвинулися кінонії — добровільні тимчасові об'єднання окремих осіб на основі договорів з метою одержання загальної вигоди. Зазвичай кінонії були товариством двох-трьох осіб, яких об'єднувала спільність капіталу, праці, майна. Місто перестало панувати над селом. За умовами життя міське населення мало чим відрізнялося від сільського, виняток становили лише жителі Константинополя.

Постійні непорозуміння зумовили зміни адміністративного устрою Візантійської держави у VIII ст. Старі провінції заміняли новими військово-адміністративними округами — фемами. Із вільних візантійських селян, а також представників інших племен формувався особливий військовий стан — стратіоти. За виконання військової служби вони отримували від уряду в спадкове володіння земельну ділянку, їх звільняли від усіх податків, крім поземельного. Стратіоти були головною силою війська й основою нового суспільства. На чолі фем стояли командири війська — стратеги, які зосереджували у своїх руках повноту влади в цих адміністративних структурах.

У 726 р. держава провела секуляризацію церковних і монастирських земель, що дало можливість зібрати достатньо коштів на будівництво укріплень і флоту, виробництво зброї, виплату грошових допомог стратегам. Усі ці заходи дали змогу створити боєздатну, стабільну армію, яка могла протистояти арабській кінноті.

 

Соціально-економічне життя візантійського міста. Нове відродження міст розпочалося в середині IX ст. Вони знову стають центрами місцевого обміну і частково виробництва. Обмін між містом і селом відбувався на ярмарках. Внутрішньоміська торгівля велася вдома, безпосередньо між продавцем та покупцем. На ярмарках купці скуповували вироби як сільських, так і міських ремісників. Зростання попиту стимулювало розвиток ремесел.

У містах Візантії діяла система прибуткового оподаткування за майновим станом. Збирали податки з нерухомості відповідно до її прибутковості. Встановлювали продуктові мита, збори з торгових операцій. Норма доходу була єдина — 8,33 % від прибутку з вкладеної суми початкового капіталу. Регулюючи норму прибутку, держава здійснювала контроль за цінами, обмежувала спекуляцію.

Міське населення відбувало і загальнодержавні, і міські повинності: здійснювало нагляд за системами водопостачання та зрошування, ремонтувало громадські будівлі, доставляло вантажі.

На початку X ст. завдяки підтримці урядом розвитку міських ремесел і сприянню зростання внутрішнього попиту активізувались товарно-грошові відносини. Заохочували пошук коштовних металів, розвиток низки виробництв, визнано необхідність і корисність лихварства для пожвавлення торгівлі. Проте брак багатих купців-посередників сприяв тому, що на ринок енергійно виходили феодали і монастирі.

У IX—X ст. склалася структура ранньофеодальної держави. Це 18 класів посад, об'єднаних у 5 розрядів, які становили основу державного апарату. Кожному розряду відповідав визначений почесний титул. Кожний, хто мав титул, отримував плату від імператорської влади. Титули присвоювали за відповідну службу, їх також купували. Продаж титулів був одним із джерел поповнення державної казни, а покупець титулу отримував своєрідний процент на вкладений капітал (9,7 %).

Ремесла проникли і в сільську місцевість. У візантійському селі XIV ст. розвивалися третина ремесел, відомих на той час у містах. Сільські ремісники складали конкуренцію ремісникам візантійського міста. Проте монополізація зовнішньої і внутрішньої торгівлі італійськими купцями в першій половині XIV ст. підірвала розвиток ремесел у Візантії. Італійські купці заполонили візантійський ринок всілякими виробами із своєї країни — склом, зброєю та ін. Монополія італійських купців перетворювала Візантію в аграрно-сировинний придаток Генуї та Венеції. Міста Візантії аграризувались і перетворились у центри місцевого обміну товарами з обмеженим ремісницьким виробництвом. Деякі з них залишалися лише церковно-адміністративними центрами або резиденціями великих феодалів.

Торгові привілеї італійських купців, розширення податкового імунітету феодалів, бідність селян і міських жителів скоротили надходження до державної казни. Не вистачало засобів для утримання армії і флоту. Жоден із застосованих заходів, виключаючи збільшення податків, зниження золотого вмісту монети, не привели до стабілізації економічного становища Візантії. Ослаблену країну в 1453 р. поглинула Османська імперія.

Як бачимо, падіння Візантії було зумовлено як внутрішніми, так і зовнішніми причинами. Основні серед них: із кінця XIII ст. безперервні війни на Сході й Заході імперії, феодальні міжусобні війни і повстання селян, політична роздробленість, занепад міст, ремісницького виробництва, торгівлі, зубожіння селян, підрив економіки зарубіжною конкуренцією.

 

17. Життя та побут василевсів.

Побут імператора, обставлений з особливою пишністю, схиляння перед ним підкреслювали прірву, яка відділяла государя від інших підданих. Під час коронації та важливих прийомів на василевса одягали стільки одягу та прикрас, що він через силу витримував їх вагу. Михайло V Калафат навіть знепритомнів під час коронації, і його ледве привели до тями. Перед василевсом простирались долілиць, під час тронної промови його закривали особливими шторами, сидіти в його присутності мали право одиниці. До його трапези допускались тільки вищі чини імперії (запрошення до царської трапези вважалось великою честю). Його одяг та предмети побуту були певного кольору, зазвичай — пурпурного.

Послідовно та неухильно обстоювана візантійцями концепція виключності влади василевса, урочистість придворного ритуалу, велич палаців, блиск та слава культури древньої імперії діяли інколи навіть на повелителів великих та могутніх держав середньовіччя. Бути якось пов’язаним з престолом на Босфорі (через родинні зв’язки або через отримання почесного титулу) означало якоюсь мірою піднестись серед інших володарів, не удостоєних цієї честі.

Кожен імператор намагався оточити себе відданими людьми. Зміна царювання, як правило, вела до різких змін в найближчому оточенні трону. Можна було з низів піднестись на найвищі щаблі ієрархічної драбини, можна було з помаху царської руки скотитись звідти вниз. Соціальна структура візантійського суспільства епохи феодалізму відрізнялась, як прийнято тепер казати, значною «вертикальною рухомістю».

18. Стратіот – 1) узагальнюючий термін для позначення військовослужбов-

ця; звичайно використовувався на позначення рядового складу всіх родів

військ, що протиставлявся командному складу – архонтам; 2) воїн з віль-

них селян, зобов’язаний самостійно служити в ополченні феми або сплатити

певну суму, утримувати себе і своє озброєння. Наділявся за місцем служби

земельною ділянкою визначеної цінності. Мав передбачені законами пільги

і час від часу одержував опсоній і ситиресій за виконання військової по-

винності (стратії), періодично брав участь у військових зборах і походах.

Стратіотське ополчення проіснувало з VII до XI ст. і потім розпалося, оскіль-

ки вартість нового озброєння не покривалася доходами С., а використання

цього озброєння вимагало постійних тренувань. Володіння дрібних С. були

поглинені великими землевласниками, але останні, несучи військову службу

своїм коштом, чисельно не могли замінити С. і тому армія почала переважно

укомплектовуватися професійними найманими військами.

 

19. Протистояння між аристократією та бюрократією.

Сумніви в праві василевса на необмежену владу, на розпорядження землею, скарбницею, людьми, на піднесення або приниження будь-якого підданого за своїм уподобанням, стали висловлюватись лише з останньої чверті XI сторіччя. Ці сумніви — результат формування все виразнішої класово-станової самосвідомості консолідованої феодальної аристократії, яка прагнула поставити трон під свій неослабний контроль.

Перемога до спадкової феодальної аристократії прийшла не одразу — стійкий спротив чинила сановна бюрократія, яка мала величезний досвід панування і щільним кільцем оточувала престол. Василевс міг змінювати улюбленців серед її представників, але не міг обійтись без її постійної підтримки. Протягом сторіччя — з кінця Х до кінця ХІ — утримувалась відносна рівновага сил в боротьбі між провінційною аристократією та бюрократією столиці. Протягом 120-130 років ця боротьба була стрижнем політичного життя імперії і причини її обумовлені особливостями формування панівного класу імперії.

Справа в тому, що процес консолідації класів та станів у Візантії був уповільненим: з часів збурень, пережитих імперією в IV—VII сторіччях, та загибелі безлічі римських магнатів і сановників, в систему управління силою обставин безперервно втягувались представники середніх та нижніх станів. Не багатство та родовитість ставали умовою отримання влади, а влада — однією з умов отримання багатства та статусу знатної особи. Поняття «чиновництво» та «знать» аж до середини ХІ сторіччя залишались майже синонімами.

Значну частину панівних верхів складало вище та середнє чиновництво, багатство та сила якого визначались займаною посадою в центральному апараті влади чи в провінціях. Становище чиновника прямо залежало від монаршої милості. Втрата місця загрожувала не лише крахом кар’єри, але й різким падінням матеріального добробуту чи навіть злиднями. «Вертикальна рухомість» проявлялась тут особливо виразно.

Другу групу складала зростаюча в провінціях землевласницька аристократія. Вона формувалась в надрах адміністративних районів-фем, система яких стала розвиватись з VII сторіччя та розповсюдилась на всю імперію на початку Х сторіччя. Управління у них зосереджувалось в руках стратигів — представників переважно військової аристократії. Вони поступово перетворювалися на великих землевласників за місцем своєї служби.

З середини Х сторіччя провінційна аристократія почала боротьбу за престол. Вона мала вплив, багатство, землі, залежних людей; вона організовувала військові сили та очолювала їх; вона обороняла кордони та розширювала володіння імперії. Але вона була віддалена від трону. Не позбавлена милості василевса, вона все-таки не мала можливості прямо впливати на його політичний курс. До того ж представники столичної бюрократії з кінця IX — початку Х сторіччя теж почали перетворюватись на великих землевласників. З XI сторіччя громадянське чиновництво відтісняло військову аристократію і від фемного управління.

З загостренням боротьби та наближенням її вирішальної стадії обидві сторони мобілізували всі свої резерви. Величезного значення в політичних комбінаціях та збиранні сил набули родинні зв’язки. Василевс опирався не лише на своїх прихильників та соратників за їх становою приналежністю та політичною орієнтацією, але й на широке коло представників свого родинного клану.

Свобода волевиявлення монарха ставала все менш безконтрольною, а його ізоляція від простих підданих — все більшою. Амплітуда «вертикальної рухомості» помітно скоротилась ще до 1081 року — остаточної перемоги провінційної аристократії, а з часу цієї перемоги стала ледь помітною. Трагедія імперії, однак, була в тому, що перемога прийшла занадто пізно — Візантія безнадійно відстала від передових країн Заходу. З одного боку, зашкарублість застарілих державних традицій, а з іншого боку — особливості зовнішньополітичних обставин завадили провінційній аристократії, яка прийшла до влади, знайти вихід з глухого кута: історія імперії з кінця ХІІ сторіччя стала історією її затяжної агонії. Найближче оточення ставлеників провінційної аристократії, яке складалось з родичів та соратників, дуже швидко виявило схильність до традиційних методів володарювання, пов’язаних з величезними витратами на утримання державного апарату.

Ще до перемоги провінційної знаті окремі імператори намагались втілити в життя деякі реформи, але зустрічали прямий або замаскований опір столичної бюрократії. Навіть половинчасті реформи державної системи розбивались об мовчазний спротив апарату влади, саботувались, глохли; відточений протягом сторіч механізм функціонував часто вже незалежно від волі василевса.

Призначення на посади (крім найнижчих постів) залежало від присвоєння титулів-чинів. Чини в Х—ХІ сторіччях поділялись на чотири ієрархічно супідрядних розряди; кілька чинів були поза розрядами — це були найвищі титули (також ієрархічно супідрядні). Власник титулу отримував точно встановлені права і належну посаду. Деякі титули присвоювались без призначення на посаду: для вищих титулів не було ніякої особливої посади, але вони вважались найбільш почесними.

Немало титулів і відповідних посад (переважно палацових) призначалось спеціально для євнухів. Духовні особи також мали право на отримання ряду титулів. Час від часу значення різних титулів падало чи зростало, деякі з них взагалі виходили з ужитку, запроваджувались нові титули. Це була далеко не безневинна забаганка монарха: Пселл називав систему присвоєння титулів одним з найважливіших важелів влади, разом з видачею грошей з казни та утриманням війська.

20. Морта – форма оренди землі за десяту частину врожаю. У пізньовізантійський

період М. набуває грошової форми.

Мортит – селянин, який орендує наділ за морту.

 

21.  Управління та дерджавна служба Візантії.

Візантійська імперія була централізованою державою. На чолі держави стояв імператор. У його руках знаходилася законодавча, виконавча, і судова влада. Імператор розпоряджався не тільки світськими, але й церковними справами, скликав церковні собори, призначав вищих посадових осіб церкви. 
За вченням візантійської церкви, імператор отримав свою владу від бога, його особистість вважалася священною. 
У Візантії не було певного порядку престолонаслідування, Формально вважалося, що імператор обирає сенат, армія і "народ" в особі своєрідною партій. Крімтого, в ряді випадків була потрібна його коронація патріархом. Але дуже часто різні угруповання панівного класу і армія здійснювали палацові перевороти і вбивали імператорів, щоб посадити на престол свого ставленика. 
Церква відігравала у Візантії вельми важливу роль. Константинопольський патріарх був другою особою в державі після імператора і чинив вплив на політичнежиття в країні. 
При імператорі існував постійний дорадчий орган - сенат, або синкліт. Сенат обговорював питання зовнішньої і внутрішньої політики, розглядав законопроекти, які після затвердження імператором отримували силу закону, призначав вищим посадових осіб, здійснював судові функції по найважливішихкримінальних справах. Однак у політичному житті вирішальну роль сенат не грав. А в правління імператора Льва VI (886 - 912 рр..) У сенату на користь імператорської влади було вилучено право розглядати законопроекти і призначати вищих посадових осіб імперії. 
На чолі центрального державного управління стояв інший дорадчий орган - Державна рада, або Консисторії. Він обговорював всі поточні питання державного управління і здійснював судові функції. 
До вищих посадових осіб імперії ставилися два префекта преторія, префект столиці (єпарх), начальник палати, квестор, два комита фінансів і два магістра армії. 
Константинополь з прилеглою сільською округою становив самостійну адміністративну одиницю, яку очолював єпарх столиці, безпосередньо підпорядковувався імператору. Одночасно він був головою сенату. 
Начальник палацу, будучи командиром палацової гвардії, завідував охороною імператора, його особистою канцелярією, державною поштою і зовнішньополітичною діяльністю. У його віданні були також контроль за поліцією і нагляд за природного та чиновним адміністрацією. 
Квестор був головою Державної ради, крім того, він відав розробкою та розсилкою імператорських указів і облабал судовою владою. 
Один з двох комита фінансів управляв державним казначейством, інший завідував імператорським майном. 
На чолі армії стояли два магістра. Один з них командував піхотою, інший - кавалерією. 
У VII столітті центральна система державного управління була реформована. Всі візантійське чиновництво було розділено на 60 розрядів. Вищі посадові особи іменувалися логофета. Очолював всю цю систему логофет драма, який завідував імператорської вартою, його особистою канцелярією, поштою, шляхами сполучення, іноземними справами і поліцією. 
Канцелярії здійснювали безпосередній управління окремими сферами державного життя. Великий штат чиновників у цих відомствах, які отримали мізерну платню, став живильним середовищем для корупції і хабарництва. Існувала практика продажу посад. 
Візантія мала досить сильну армію. У VII столітті з числа вільних селян-общинників було створено особливу військовий стан стратіотов. Земля стратіотов не могла відчужуватися і переходила в спадщину до одного з синів, що мав нести службу. 
З XI століття поширюється нова форма умовного феодального тримання - Проня, аналогічна західноєвропейським бенефіція. 
 

Місцеве управління

В адміністративному відношенні Візантія ділилася на дві префектури, які, у свою чергу, ділилися на 7 дієцезій. Кожен дієцезії включав 50 провінцій. 
Спочатку місцеве управління будувалося на принципах поділу військового та цивільного управління. Місцеві громади керувалися виборними чиновниками підконтролем державних чиновників. Але під впливом військової загрози в багатьох регіонах утворюються нові адміністративні одиниці - феми, де військова та цивільна влада зосереджувалися в руках командувача військовими підрозділами, розміщеними на цій території. 
На чолі феми стояв стратиг. Він був намісником імператора. Один з його заступників, пронатор, був цивільною особою і займався питаннями суду і цивільного управління. У свою чергу, кожна фема ділилася на турми, керовані турмахамі. Турми ділилися на ще більш дрібні військові підрозділи, на чолі яких стояли коміти, або трибуни. У особливі адміністративні округи виділялися великі фортеці. 
Судова система 
Вищим судовим органом Візантії був імператорський суд. Він розглядав справи про найбільш тяжких державних злочинах, а також був апеляційною інстанцією. 
Державній Раді були підсудні справи про державні злочини та злочини посадових осіб. 
Константинопольському єпарх були підсудні справи членів ремісничих і торгових корпорацій. 
Земельні спори та справи про заповіти розглядав квестор - один з вищих судових чиновників. У фемах і провінціях вища судова влада чиновників перебувала в руках претора. 
Розгалужену судову систему мала церковна юстиція. Вищим церковним судом був суд константинопольського патріарха. Йому підпорядковувалися суди митрополитів, архієпископів і єпископів. Вони розглядали справи про злочини духовенства, А також інших осіб, скоєних проти релігії, шлюбу та моральності. 
Право Візантії 
Джерела 
Візантія мала досить розвинену систему законодавства у вигляді імператорських указів, жалуваних грамот, збірників законів і коментарів до них, збірників судової практики. 
У період з IV по VII століття основними джерелами права Візантії були Кодекс Феодосія і звід Юстиніана. У 726 році на основі зводу Юстиніана видається збірка цивільних, кримінальних і процесуальних законів - Еклога. Він був покликаний відобразити зміни у праві, пов'язані з розвитком феодальних відносин. Завдяки стислості і простоті викладу Еклога набув широкого поширення і поза Візантії, особливо у слов'янських країнах. 
Велику роль у Візантії грало церковне право, найважливішими джерелами якого були постанови Вселенських соборів і патріарха. Велику популярність отримали збірники церковного і світського права, які іменувалися Номоканонах. Найбільшу популярність здобув Номоканон Схоластика і Номоканон VII століття, перероблений патріархом Фотієм у 883 р. переклади номоканонов набули великого поширення на Русі і мали істотний вплив на розвитокдавньоруського права. 
При імператорі Василя I (867 - 886 рр..) Був виданий в якості керівництва для суддів збірник законодавства - Прохірон. Він містив норми цивільного, кримінального та частково судового права., Перероблені у відповідності до вимог часу. Пізніше на базі Прохірона була для тих же цілей видана Епанагога, що мала кращу систему викладу правового матеріалу. 
Останньою офіційною спробою систематизації візантійського права були Базиліки, видані за імператора Льва мудрого. 
З більш пізніх законодавчих актів Візантії найбільшу популярність здобули хрисовула, що закріплюють цілий ряд феодальних привілеїв; "Книга єпарха" - норми, що визначають організацію, життя і побут візантійських торговельних і ремісничих корпорацій; а також "Шестікніжіе" - збірка кримінального і цивільного права, складений в XIV столітті як приватна кодифікація. 
Речове право 
Але, незважаючи на всі наступні зміни, основні інститути права, регламентовані в Кодексі Юстиніана, були збережені. 
Зберігаються інститути власності, сервітутів, застави, спадкової оренди. У IX-X ст. з'являється феодальне умовне володіння за військову службу - Проня. Спочатку воно давалося на певний термін, найчастіше довічно. Пізніше воно переходить у спадкову власність. Проніар здійснював на ввіреній йому території судові і адміністративні функції. Селяни, які жили на землі проніаров, повинні були платити оброк і нести панщину. 
Зобов'язання 
Візантійське право в цілому зберегло римську характеристику зобов'язань. Однак зі скороченням цивільного обороту і розвиток феодальних відносин багато найбільш складні інститути зобов'язального права не отримали подальшого розвитку. 
У візантійському праві згідно римської традиції зобов'язання ділилися на зобов'язання з договорів і зобов'язання з деліктів. Основними видами договорів булидоговори купівлі - продажу, міни, найму, позики, зберігання, товариства і т. д. Для договорів позики був встановлений максимальний розмір процентної ставки - 12% річних. 
Сімейне право 
У сфері сімейно-шлюбних відносин у Візантії панували норми православного церковного права. Для вступу в шлюб потрібно досягнення певного віку (14 років для юнаків і 12 років для девушек0, згода нареченого і нареченої, їх батьків або опікунів, відсутність спорідненості і наявності іншого шлюбу. Протягом життя в шлюб можна було вступити тричі. Розлучення допускався, але в обмежених умовах. Спадкування здійснювалося як за законом, так і за заповітом. 
Заповіт складався в письмовому вигляді і підписувалася заповідачем і свідками. Заповідач мав бути в твердій пам'яті і вільно висловлювати свою волю.Заповіти осіб молодше 14 років, глухонімих, п'яних, що перебували під опікою за марнотратство, відреклися від християнства не вважалося дійсним. Діти мали право на обов'язкову частку у спадщині. 
Успадковували за законом родичі. Найближча ступінь спорідненості усувала від успадкування наступну. При відсутності родичів до спадкоємства призивався пережив чоловік. 
Кримінальне право 
Кримінальне право Візантії носило станово-класовий характер. За одне і те ж злочин були передбачені різні види покарання в залежності від станового та майнового стану. 
Особи молодше 7 років і божевільні відповідальність за злочини не несли. 
Чи не тягли за собою покарання ненавмисні злочини. Відносно державних і релігійних злочинів карали і умисел. Співучасть у всіх формах каралося так само, як і сам злочин. Рецедив посилював покарання. 
Серед злочинів законодавство виділяє наступні види: 
1. державні - карали смертю; 
2. релігійні: віровідступництво, розкол - карали смертю; святотатство, лжеприсяга, чаклунство та інші - членовредітельние і тілесними покараннями; 
3. майнові злочини: грабіж, крадіжка, рабою, підпал та інші - каралися тілесними покараннями і штрафом або смертною карою; 
4. злочини проти моральності та сім'ї: багатошлюбність, перелюбство, згвалтування, інцест та інші - карали смертю або тілесними покараннями; 
5. злочин проти особистості - убивство - каралося стратою; тілесні ушкодження, образу, наклеп - тілесними покараннями. 
У міру розвитку феодального суспільства посилюється репресивний характер кримінального законодавства. У системі покарань грошові стягненнявідступають на другий план, одночасно збільшується кількість злочинів, що караються стратою. Поширені були тілесні і членовредітельние покарання. В якості додаткових покарань згадуються обстрижені і вигнання. Тюремне ув'язнення в якості самостійного покарання у візантійських джерелах не згадувалося. 
Кримінальний процес 
Кримінальний процес у Візантії носить інквізиційний характер, в слідстві застосовується катування, виключається представництво як з боку потерпілого, так і з боку обвинуваченого. Свідки по кримінальних справах були зобов'язані з'явиться за викликом суду. Свідчень одного свідка було недостатньо. Закон обумовлював коло осіб, які не неповнолітні, недоумкуваті, найманці, слуги, родичі, домочадці і деякі інші категорії. 
Сторона, невдоволена рішенням суду, могла звернутися з апеляцією до вищестоящого суду. 

 

23. Візантійська сім’я.

Візантійці вважали сім'ю своєю головною опорою. Така роль сім'ї особливо підсилюється разом із падінням, особливо у вищих колах, ролі дружби, яка перетворюється на систему зв'язків. В ранньовізантійський та середньовізантійський період сім'я найчастіше є не індивідуальною, а великою, що об'єднувала декілька індивідуальних сімей найближчих родичів. Така форма сімейного життя розповсюджена, як серед вищих, так і серед нижчих верств візантійського суспільства. Як серед сільського, так і серед міського населення. Одружені сини рідко відділялися від своїх батьків до досягнення 24-25-річного віку. Іноді зустрічалися сім'ї де разом з дідами та батьками жили їх одружені онуки^[3]. Але поступово серед вищих верств та серед міських жителів розповсюджується парна сім'я. В сільській місцевості процес розпаду великої сім'ї був довшим ніж у місті, тому там можна було зустріти і сім'ї, що складалися з 30 осіб^[4].

Роль жінки.

На уявлення про роль жінки у візантійському суспільстві великий вплив справили східні традиції. Візантійська жінка традиційно отримувала домашню освіту. Вона знаходилась під постійною опікою чоловіків своєї сім'ї, не могла свідчити в суді, бути опікуном, членом ремісничої корпорації, не могла займати офіційні посади. Жінки з вищих та середніх верств населення постійно знаходились у гінекеях, лише інколи виходячи на вулицю і при цьому завжди прикриваючи голову покривалом. Але, одночасно, починаючи із VIII—XI ст., візантійське законодавство чітко підкреслює рівноправність жінки у майнових відносинах. Посаг залишався у повному розпорядженні жінки, його навіть не можна було відібрати за борги чоловіка. У випадку, якщо дружина помирала бездітною її чоловік успадковував чверть посагу, а дружина у такому ж випадку ставала спадкоємицею всього майна свого чоловіка.
У сімейному житті відносини між чоловіком і дружиною регулювались в основному традиціями. На плечі дружини лягало ведення практично всього домашнього господарства, часто навіть у дуже забезпечених родинах. у нижчих верствах візантійського населення для жінок звичайним було виконували такі роботи, як прядіння, ткацтво та виготовлення одягу. Зустрічались випадки, коли жінки торгували у крамничках, особливо тих, що були ними отримані в посаг^[11]. Саме жінки складали більшу частину дрібних ринкових торгівок. Одночасно представниці вищих верств візантійського суспільства часто управляли маєтками, особливо значною була така роль жінки в маєтках високопосадовців та полководців, що служили у віддалених провінціях імперії. В більшості жіночих монастирів саме настоятелька управляла їх господарством і чоловіки-економи були найчастіше просто виконавцями.

Жінки з імператорських та наближених до імператорського двору родин могли впливати і на політику. Серед прикладів багатьох правлячих візантійських імператриць можна виділити Анну Далассину — мати імператора Олексія І Комніна. У 1081, коли Олексій Комнін був вимушений покинути Константинополь для боротьби з норманськими підрозділами Роберта Гвіскара, він призначив її спеціальним хрисовулом правителькою держави з повною владою. Анна Далассина під час свого урядування намагалась вникати у всі, навіть найдрібніші, справи. Згідно з повідомленнями Анни Комніни день її бабусі починався з прийому державних чиновників і розібранню всіляких прохань, пізніше вона відвідувала богослужіння та до вечора займалась державними справами. Відповідно до волі сина вона 20 років була його співправителькою і коли відчула, що її опіка надокучує царю Олексію, відправилась до монастиря. Іншим випадком великого впливу жінки на імператора була дружина Юстиніана Великого Феодора.
Візантійці особливо цінували в жінці її відданість сім'ї, любов до своїх дітей. За згадкою Анни Комніни Олексій І писав у своєму хрисовулі, яким призначав співправителькою мати:

Для візантійців відсутність дітей була божою карою. Тому практично не вживалося жодних заходів для обмеження народжуваності, аборти були одним із найтяжчих злочинів. Вважалось за необхідне ставитися до дітей із теплотою та порозумінням. Не схвалювалося биття дітей, а підкреслювалась необхідність використання переконань і повчань для їх виховання. Кекавмен пише:

Для візантійської родини, особливо сільської, найбільшим благом вважалось народження сина. Коли народжувалось декілька синів, то в VIII-ІХ ст. батьки нерідко оскоплювали одного з них і відправляли до столиці^[3]. Такі євнухи могли зробити добру кар'єру при царському дворі: бували періоди коли імператори призначали євнухів навіть командуючими армією.
Діти обох статей та незалежно від першородства мали однакові права на спадщину. Залишити їх без спадщини можна було лише у виняткових випадках (наприклад, при правопорушенях, що були направлені проти батьків). У випадках коли не було заповіту суд мав розділити майно померлого порівну між його дітьми. Права незаконнонароджених дітей були дещо обмежені, хоча і визнавались візантійським правом. Незаконнонароджені діти імператорів та членів найзнатніших родів часто використовувались для укладення політично умотивованих шлюбів, особливо в пізні періоди історії Візантії.

 

24. Динати – дослівно з грецьк. «могутні», «сильні», «властелі». Так у

Візантії з X ст. почали називати багатих, знатних землевласників, власників

багатьох проастіїв, ікосів. Це був правлячий клас, який володів і грошима,

і адміністративною владою. Д. використовували свій авторитет і вплив для

тиску на людей, що стояли на соціальній драбині нижче за них.

 

25. Військо́ва спра́ва Візантії́ — одна з найважливіших частин візантійської культури. Особливості військової справи у Візантійській імперії залежали від загального розвитку візантійського суспільства і одночасно візантійська армія та візантійська військова думка були спадкоємцями піздньоантичних військових традицій. Ця спадкоємність виражалася, як в організації та озброєнні військ, так і в розробці стратегії, та тактики. Одночасно військова організація мала весь час знаходити відповідь на нові військові виклики через те, що Візантійська імперія впродовж більшої частини своєї історії знаходилась у стані війни. Спадкоємність по відношенню до античної традиції та деякі інші особливості дозволяли візантійській армії бути однією з наймогутніших у Європі впродовж довгого часу.

Протягом всієї історії Візантії організація її війська зазнала багатьох змін, що були наслідком розвитку як суспільних відносин, так і відповіддю на виклики, які ставили перед нею різноманітні зовнішні та внутрішні загрози. На початку візантійської історії військова організація була спадкоємною по відношенню до військової організації пізньої Римської імперії. Довгий час (прибл. до VII ст.) зберігався римський поділ на легіони.

Але класичним періодом в історії візантійського війська вважається період від VII ст. і до падіння Константинополя в 1204. Хоча протягом цього періоду відбувалися різноманітні зміни в формуванні та організації армії, але залишалося достатньо стабільне організаційне ядро. Загальний поділ армії, крім флоту, був приблизно таким:

·         Катафракти (важка кіннота)

·         Легка кіннота

·         Важка піхота (скутати)

·         Легка піхота (псіли)

До Х ст. основою військового набору були стратіотське ополчення та фемна система. Але поступово вони вступають в період кризи і на перші ролі виступають тяжкоозброєні катафракти (хоча кіннота завжди грала основну роль у візантійській армії), для озброєння яких потрібні були набагато більші кошти і, зрештою, поступово (до ХІІ ст.) оформлюється проніарна система.

Очолював військо при фемній системі стратиг, що одночасно очолював і фему, як адміністративну одиницю. При розкладі фемної системи стратиг стає фактично просто головою фортечного гарнізону, а фема перетворюється на в першу чергу адміністративну одиницю на чолі з дукою. Після стратига вищу ланку командування складали мерархи і турмархи, середню — друнгарії, коміти та кентархи, а нищу — декархи, пентархи і тетрархи^[1]. Загальна кількість архонтів (еквів. офіцерів) у фемному війську середньої чисельності (бл. 4 тис. осіб) становила 1346 осіб^[2][1]. Але кількість командного складу не була постійною: командувачі призначались на посаду перед кожною кампанією. Були різноманітні спеціальні посади і звання — бандофори (знаменоносці), букинатори (трубачі) тощо.

Крім військового командування своїх посадовців мала також фемна канцелярія. Це були коміт когорти, доместик феми, протонотарій, хартуларій та претор. Претор мав право, як суддя, аппеляції до самого імператора^[3].

26. Візантійський шлюб.

 

Візантійці укладали шлюб достатньо рано — в 14-15 років для юнаків і 13-14 для дівчат. Серед вищих верств могли зустрічатися і більш ранні шлюби, хоча вони засуджувались церквою^[5]. Зустрічалися такі шлюби і в неаристократичному середовищі: відомий випадок коли архієпископ Іоанн Апокавк був вимушений розірвати шлюб 30-річного чоловіка і шестирічної дівчини, яку насильно видали її мати та вітчим. Шлюбу передували заручини, які проходили з ініціативи батьків наречених і часто в дуже ранньому віці. Така практика мала найкраще забезпечити інтереси батьків майбутніх чоловіка та дружини, нерідкими були шлюби з розрахунку. Для сільських мешканців та бідних верств населення була важливою можливість отримати додаткові робочі руки. Заручини супроводжувались церковним благословенням та укладанням договору, який мав регулювати майнові питання, питання успадкування майна, міг встановлювати місце проживання наречених до одруження. Акт заручин носив офіційний характер і знаходився під контролем держави. У випадку розірвання заручин без серйозних причин, стороною, що це здійснила виплачувався штраф державі та неустойка протилежній стороні.

Форма укладення шлюбу довгий час була достатньо простою. У бідних сім'ях вона супроводжувалась лише достатньо простим благословінням священника або висловленням згоди нареченими на шлюб при декількох свідках. Але з Х—ХІ ст. такий спосіб укладання шлюбу починає вважатися недостанім і визнається лише той шлюб, що був укладений через вінчання та укладення шлюбної угоди.

У забезпечених родинах, напередодні весілля розсилались запрошення, а покої молодят прикрашались дорогими тканинами, меблями, різноманітними предметами розкоші. Всі гості мали бути одягнені в біле. Коли вони збирались у домі нареченої, наречений приїжджав у супроводі музикантів.. В цей час наречена чекала його одягнена в сукню з парчі, голова та обличчя були закриті вуаллю. Коли наречений наближався до неї вона відкривала своє обличчя. Іноді це було вперше коли наречені бачили обличчя один одного. Після цього всі відправлялися до церкви, де проходило вінчання. По дорозі їх обсипали пелюстками квітів. Із ХІ ст. в церкві також підписувалась шлюбна угода і після цього влаштовувався шлюбний бенкет. Під час бенкету чоловіки та жінки мали сидіти за різними столами. Коли наступала ніч гості супроводжували з піснями молодят до спальні, а вранці з піснями ж будили їх^[6]. З VII ст. з'явилася традиція згідно з якою наречений мав дарувати своїй судженій кільце та пояс. Хоча в бідних родинах пояс не дарували. Кільце, яке було відмінним від обручки і дарувалось, коли молодята вперше входили в свої покої, мало плоску або восьмигранну форму. Якщо кільце було восьмигранним, його лицьові частини прикрашались зображеннями біблійних сюжетів, а центральна частина сценою укладення шлюбу^[7]. Особливо пишними були шлюбні церемонії імператорів. Урочистості починались з приїзду до Константинополя нареченої імператора або спадкоємця престолу, одразу по якому вона мала відвідати монастир Піґи^[8]. Після цього відбувався прийом нареченої майбутнім чоловіком та його батьком. Одним з найважливіших обрядів було представлення нареченої народу, яке обставлялось дуже пишно^[9]. Пісні для хору, що супроводжував імператорські шлюбні церемонії писали найвідоміші ритори свого часу. Так само, як і при укладанні шлюбу іншими візантійцями імператорські урочистості завершувались бенкетом. Такі святкування могли продовжуватись достатньо довго^[10]. Не заборонялись, але й не схвалювались повторні шлюби. Третій шлюб засуджувався, а четвертий був заборонений церквою. Хоча часто такі заборони порушувались в імператорській родині, коли через політичні чи особисті мотиви імператори вступали у декілька шлюбів, навіть ціною зміни патріарха. Заборонені були шлюби осіб, що були родичами до шостого, а з ХІ ст. і до сьомого коліна, шлюби між духовними родичами — хрещеними батьками та дітьми, кумами (такі шлюби прирівнювались до кровозмішення). Заборонялись або обмежувались шлюби між християнами і іновірцями та душевнохворими. В більш ранній період історіїВізантії, коли ще значним було рабство, важливу роль грали обмеження на шлюби між вільними та рабами.

 

27. Ойкуменізм

Зростаючу могутність Візантійської імперії відображала активна зовнішня

політика, яка трималася на воєнних здобутках настільки ж, наскільки на

місійній діяльності церкви. Згідно з відродженою ідеологією

візантійського ойкуменізму імперія зберігала за собою історичні та

юридичні права на всі території, що колись входили до п складу чи

перебували в залежності від неї. Повернення цих земель вважалося

пріоритетним завданням візантійської зовнішньої політики. Війська

імперїї здобували одну перемогу за іншою, приєднуючи до неї нові

провінції на Близькому Сході, у Південній Італії, Закавказзі, на

Балканах. Візантійський військово-морський флот, оснащений "грецьким

вогнем", витіснив арабів із Середземного моря.

 

Небаченого раніше розмаху набула місійна діяльність православної церкви.

її основними напрямками стали Балкани, Східна та Центральна Європа. У

запеклій конкурентній боротьбі з Римом Візантія зуміла здобути перемогу

в Болгарії, включивши її в орбіту візантійської культури й політики.

Величезним успіхом імперської зовнішньої політики стала християнізація

Русі. Візантійські впливи ставали все відчутнішими на території Моравії

та Паннонії.

 

28. Візантійські свята.

 

Свята[ред. • ред. код]

Візантійські свята можна розподілити на декілька категорій:

1.   Релігійні свята

2.   Світські народні свята

3.   Особисті та сімейні свята

При цьому свята могли бути, як загальнонародними, так і місцевими.
Візантійці широко відзначали різноманітні релігійні християнські свята. Особливо урочисто відзначались найбільші з них — Пасха, Різдво та Трійця, свята, що вшановувалиБогородицю — Різдво Богородиці, Введення Богородиці в храм, Успіння та ін. Велику роль, також, грали дні пам'яті найвшановуваніших святих: дні Іоанна Златоуста, св. Василія Великого, св. Георгія Побідоносця, св. Миколая, св. Апостолів, св. Дмитрія Солунського, ін. Святкування, окрім обов'язкового відвідування літургії, супроводжувалось іншими різноманітними урочистими дійствами. Велику роль грали пишні імператорські виходи: на свято Різдва Богородиці — до монастира Ліва, в день св. Іоанна Златоуста — до храму св. Софії, на свято Введення Богородиці — до монастира Богоматері Паривлепти, св. Георгія — до монастира Мангами, в дні пам'яті святих — до храмів, що були їм присвячені. Також святкування супроводжувались гучними бенкетами, виступами мімів та музик. Наприклад, на Різдво, в імператорському палаці виступали різноманітні музики — флейтисти, трубачі, цимбалісти^[13]. На Пасху хори зелених та блакитних виступали по константинопольським церквам з різноманітними акламаціями, що були подібні тим, які проголошувались на іпподромі.
Більшість народних свят зберіглась у Візантії ще з язичницьких часів і тому часто зберігали і старовинні язичницькі форми в дещо переробленому вигляді. Найбільш довго язичницькі народні свята у близькому до первісного вигляді зберіглися на тих землях імперії, що були достаньо ізольовані від інших її частин або через особливості рельєфу (гірські місцевості), або через достаньо пізнє приєднання до Візантійської держави. Найпопулярнішими народними святами цієї категорії були календи, брумаліїта русалії.
Календи походили від відповідного римського свята і в ранньовізантійський період святкувались так само з 1 по 5 січня. Але зі зростанням ролі християнства період святкування календ перемістився на різдвяні свята і став тривати 12 днів. На Шостому Вселенському соборі відзначення календ було заборонено, але популярність цього свята була настільки великою, що заборона не грала практичної ролі. В народі календи святкувались традиційними первдяганнями в ніч на 1 січня. Найчастіше жінки перевдягались чоловіками, чоловіки — жінками. Одягались всілякі маски і ряжені ходили по домівках та випрошували подарунки. В імператорському палаці основні святкування відбувались в ніч на 2 січня, коли імператор запрошував 12 так званих «друзів» — 8 вищих посадовців та по 2 представники від кожної циркової партії. Під час урочистого бенкету влаштовувались «готські танці»: чотири танцюристи, що представляли циркові партії, перевдягнуті «готами», в страшних масках, тримаючи в руках щити, по яким відбивали такт паличками, танцювали навкруги імператорського столу. Одночасно танцюристи співали особливі пісні, що мали раніше ритуальний характер, але потім стали виконуватись на такій зіпсованій латині, що їх значення вже ніхто не розумів^[14]. Після цього хори зелених та блакитних виконували акламації на честь імператора і його родини, фрагменти свого найкращого репертуару.
Брумалії були святом зимового сонцестояння. В народі вони святкувались подібно до календ. При дворі під час цього свята відбувалось спеціальне дійство, головним елементом якого були танці придворних зі свічками. Після них імператор дарував учасникам золоті монети, а населенню столиці — срібні та влаштовувся бенкет. Деякий час, при імператорі Романі І Лакапені, ці святкування були заборонені, але їх відновив Констянтин VII Багрянородний. Русалії були святом весни. Під час них в селах влаштовували різноманітні ігри, а в Константинополі, на іпподромі відбувалось дійство під назвою м'ясного (грец. μακελλαρικόν). Воно отримало свою назву через те, що основним його елементом був військовий танець, який виконувався м'ясниками і під час якого вони маніпулювали великими ножами. Цей танець можна було побачити навіть у XVII ст., коли його на, стамбульському тепер вже, іпподромі виконували представники корпорації македонських м'ясників^[15].
Багато язичницьких народних савят були християнізовані і наповнені новим змістом, зберігаючи при цьому старі форми. Серед таких свят були святкування нового врожаю винограду та літнього сонцестояння. Свято нового врожаю винограду, яке традиційно супроводжувалось ритуалами, що нагадували античні діонісії (танці, які імітували збирання та вичавлювання винограду, різні ігри) було асоційовано зі святом Успіння Богородиці та в ньому з'явилась церемонія благословення нового врожаю винограду. В столиці цар у супроводі патріарха і придворних відправлявся на азіатський берег Босфору або до Влахернів, де його серед виноградника вже чекали кошики із новим врожаєм. Патріарх читав молитву для благословення винограду та після цього подавав виноградне гроно василевсові. В цей же час василевс подавав гроно патріархові, а потім і всім іншим. Під час благословіння хори блакитних та зелених співали спеціальні гімни винограду^[16]. Свято літнього сонцестояння стало ассоціюватись з днем св. Іоанна Хрестителя. В цей день міські мешканці влаштовували гадання. Після заходу сонця маленьку дівчинку одягали як заміжню. В неї мала бути ваза з вузьким горлом, куди гості кидали записки з побажаннями. Після цього всі по черзі підходили до дівчинки та питали, що їх чекає. У відповідь вона трусила вазу, перевартала її та на руку дівчинки випадала відповідна записка, яку вона віддавала прохачеві. У сільській місцевості свято відзначалось стрибанням через вогнище, що мало принести вдачу та захистити від злих духів.
Серед державних світських свят найулюбленішим був день народженя Константинополя, що святкувався 11 травня. Святкування починались напередодні із дійства на іпподромі, що мало назву овочевого (грец. λαχανικόν). Іпподром прикрашався хрестами з троянд, виставлялися візки з овочами, фруктами, рибою. Коні, які брали участь в заїздах, прикрашались попонами із золотою каймою та збруєю з дорогоцінним камінням. Кожен заїзд чергувався з акламаціями партій зелених та блакитних. Святкування закінчувалось загальним бенкетом на самому іпподромі. До екстраординарних світських державних святкувань відносились також коронації та тріумфи імператорів, укладення шлюбів членами імператорської родини, народження багрянородних принців. Під час таких урочистостей від імені імператора роздавались гроші, на вулицях Константинополя влаштовувались загальні бенкети, а хори циркових партій співали різноманітні піснепіння на честь свята.

 

30. Розваги візантійців.

У Візантії були розповсюджені різноманітні розваги від ігор та спортивних змагань до простих прогулянок на природі. Можливість брати участь в розвагах багато в чому залежала від соціального та матеріального становища особи. Походження візантійських розваг та ігр було, як місцевим або античним, так і запозиченим (зі Сходу аба Заходу).
Найулюбленішою всенародною розвагою були змагання на константинопольському іпподромі. Розведенням коней для кінних змагань на іпподромі займались навіть василевси^[17]. Такі змагання супроводжували, найчастіше, різноманітні свята та урочистості. Кінні змагання були дуже пишними і у ранньовізантійський період відбувалося до 24 заїздів. Але пізніше кількість заїздів скоротилось до 8. Вхід на іпподром був вільний і відвідувачі поділялись в залежності від того, яку партію вони підтримували: зелених, блакитних, червоних чи білих. Пізніше від цих партій залишилось лише дві — зелених та блакитних і їх, до того висока, громадська роль почала скорочуватись. Кожен візниця одягався в одяг кольору своєї партії. Змагання починалися лише після появи самого імператора, що супроводжувалося урочистими акламаціями, та по його знаку. Імператор знаходився у спеціальній ложі — «кафісмі». Публіка нагороджувала переможців змагань алодисментами, а імператор золотом. В перервах між заїздами влаштовулися різноманітні циркові вистави, виступали хори циркових партій. Зі зменшенням кількості кінних заїздів роль таких вистав в іграх збільшувалась. В ХІ столітті циркові партії та кінні змагання існували і в провінційних містах.^[14]
Серед знаті було дуже популярним полювання. Полювали на різних тварин, використовуючи для цього, крім відповідноїзброї, собак та соколів. Поулярність полювання зростала з підвищенням ролі військової аристократії у візантійському суспільстві. Воно мало велике значення в демонстрації вправності та сили і імператорів, особливо з ускладненням зовнішньополітичної ситуації. Сцени імператорського полювання зображались на різноманітних виробах мистецтва. Одним з прикладів таких виробів є скринька із собору в Труа (Шампань, Франція). Цей приклад візантійської різьби по кості Х-ХІ ст. зображує царя-тріумфатора (можливо Василія ІІ Болгаробійцю^[18]) і його подвиги. На бокових стінках скриньки зображено сцени полювання. Спереду два вершника в панцирах та шоломах добивають лева, що пронизаний стрілами. На іншій стороні зображений воїн, який списом вбиває затравленого собаками кабана. Такі сцени виходять з іранського та мусульманського мистецтва і мали проголошувати могутність та безстрашність імператора. Полювання було не тільки засобом розваги, але й можливістю зав'язати потрібні знайомства або просунутись по службі. Головний ловчий ястребиного та соколиного полювання (протоієракаріс) був значною фігурою при імператорському дворі, часто на таку службу призначались особи, що були в дружніх відносинах з імператорами з дитинства. Поширення псового полювання вимагало тримання великих псарен. Собак часто привозили з далеких країн^[19]. Все це вимагало великих витрат, що були важким тягарем для казни, особливо в пізньовізантійський період. Ті хто не брав участі в полюванні, також виїжджали, через те що це давало змогу побувати на природі або спостерігали за полюванням, як за видовищем^[20]. По всій Візантії існували угіддя для полювання, найбільші та найвідоміші з яких знаходились під Константинополем, в Болгарії (при Анхіалі) та поблизу Дунаю.
Були популярними спортивні ігри та змагання. Найпопулярнішим спортивним змананням для знаті була кінна гра в м'яч — циканій (за назвою м'яча). Під час гри дві групи вершників, тримаючи в правій руці палицю із затягнутою струнами петлею на кінці (схожу на ракетку), намагались захопити м'яч та гнати його у встановлене місце. Гра проводилась у спеціальних приміщеннях — циканістріях, найвідомішим з яких був циканістрій біля Великого палацу у Константинополя. Але часто аристократична молодь грала на площі перед палацом. Були популярні і інші спортивні змагання: в пізньовізантійську епоху, особливо в правління Палеологів, коли підсилився західний вплив, влаштовувались змагання одночасно схожі на лицарські турніри та італійські турніроподібні джострої. В той же час зберігались народні спортивні змагання, які вели своє походження від язичнецьких ігр. Наприклад, в Спарті в Х столітті по суботам влаштовувались спортивні змагання, які відвідував і місцевий стратиг. Змагання були настільки популярними, що місцеві священники жалілись на те, що жителі в більшості своїй відвідують саме їх, а не церковну службу.^[14]
Серед візантіців були популярні і такі ігри як, гра в шашки, затрикій — шахи та гра в тавлі — гра в кості на гроші. Інколи гра у кості приймала дуже азартні форми^[21], що наприклад дука Кіпру був вимушений її заборонити у 1350.
Візантійські діти грали у різні ігри. Однією з найулюбленіших була гра під назвою ампра. Гравці поділялись на дві групи, кожна з яких мала свого вождя, склад та місце оточене ровом. У складі (ампрі) тримали полонених. Одна група гравців мала переслідувати іншу і дотиком руки гравець перетворювався в полоненого. Програвала та група, всі гравці якої потрапляли у полон. Популярною але небеспечною була гра петрополемос. Вона імітувала військові сутички. Гра зазвичай проходила за міськими мурами. Дві групи гравців розділялись ровом і кидали один в одного — руками чи пращею — каміння. Група, що перемогла тріумфально вступала у місто. Така гра часто закінчувалась травмами і навіть смертю, тому дука Криту був вимушений у 1369 заборонити її і увести спеціальні кари за недотримання заборони.

 

31. Парик – дослівно з грецьк. «присільник», у загальному значенні будь-який

економічно залежний селянин, який сплачує поголовний і поземельний по-

датки (телос); спочатку, у IX–X ст. були, як правило, малоземельними або

безземельними селянами-орендарями (див.: зевгарат, боїдат, актимон),

але зберігали право переходу, право змінювати господарів. У пізній Візантії

були вже нерідко прикріплені до землі дината або імператора, яку обробля-

ли (див.: ксенопарик, дулопарик), хоча загального акту про прикріплення

селян до землі Візантія не знала. Залежні П. сплачували своєму пану грошову

ренту, виконували відробіткові повинності, а також державні повинності

з будівництва укріплень (кастроктисію), кораблів (катергоктисію),

розміщення і продовольчого забезпечення військ і чиновників (мітатон,

апліктон), з перевезення вантажів (ангаріа, парангаріа) тощо.

 

32. Митрокомія – корпорація селян, які несли колективну відповідальність

за сплату земельного податку з території, і сільська громада, жителі якої були

сконцентровані в одному селі або жили окремо.

33. Фема – раніше окрема військова одиниця. З початку VIII ст. –

територіально-адміністративна одиниця. У цьому значенні даний термін

був вперше вжитий у листі імператора Юстиніана II від 687 р. Уся повнота

цивільної і військової влади у Ф. належала стратигові, який призначався

імператором на кілька років і відповідав за цивільну адміністрацію й обо-

рону. Він командував іррегулярним військовим ополченням, що набиралося

з місцевих жителів, дрібних вільних землевласників, і також називалося Ф.

За службу ополченці одержували в користування земельний наділ. Військові

земельні ділянки (стратії) та їхні власники (стратіоти) заносилися до

спеціальних списків (каталогів), копії яких зберігалися в Константинополі, у

відомстві логофета стратіотикона.

34. Культура Візантії була досить близькою для слов’янського світу і мала безліч тотожних елементів. Сформувавшись після падіння римської імперії, Візантія являла собою синтез культури заходу і держав Близького Сходу. Перший діалог між слов’янами і візантійцями відбувся після хрещення Русі. Сам факт звернення язичницького народу в християнство означав бажання правителів Русі долучитися до іншого світу, до його культурної спадщини, і на його основі формувати своє власне. Князь Київської Русі Володимир Великий вважав, що Візантія несе в собі той духовний світ, якого не вистачає слов’янському державі. Візантія впливала на розвиток мистецтва в Київській Русі. Музика, живопис, література, архітектура сфери, які були насичені рисами візантійського стилю. Але вплив Візантії поширювалася не тільки на культуру і мистецтво Київської Русі, слов’яни запозичили у своїх східних ідейних натхненників ще й наймогутнішу систему державного управління. За візантійським наприклад засновувалися посади в слов’янських містах, була організована система судової та виконавчої влади. Військові конфлікти Однак дружнім взаєминам двох країн передували військові конфлікти. Так існують історичні пам’ятки, які свідчать про декілька військових походах слов’ян на Візантію. Успіхом увінчався тільки один, очолюваний князем Аскольдом у 860 році. Слов’ян вдалося пограбувати Царгород (Константинополя в слов’янській інтерпретації) і повернутися додому з величезною цінною здобиччю. Кілька військових походів, що датуються цим періодом, не мають документального підтвердження і можуть вважатися легендарними. Причиною початку військових походів, було бажання слов’янських князів розширити територію держави шляхом захоплення південної території. Однак противник виявився сильнішим і слов’янські завойовники змушені були задовольнятися лише грабежами міст, які зустрічалися на шляху до столиці. Вплив Візантії Культура і традиції кожного народу складаються з трьох складових: цінностей, успадкованих від предків, вклади сучасників і запозичення культури інших народів. Слов’янський світ був носієм культури багатьох східнослов’янських народностей це і становило ядро держави. Завдяки Візантії, культурна спадщина слов’ян знайшло своєрідне забарвлення і досягло остаточного оформлення, яке залишилося незмінним і до нашого час