Всі

1. Предмет етики, її актуальні практичні завдання.
   • — це наука про найбільш загальні закони становлення та історичного розвитку моралі. Предметом етики є мораль.

Закономірності її становлення та вияву розглядаються етикою у трьох основних напрямках. По-перше, на рівні особистості як суб’єкта творення моральності у безпосередньому процесі спілкування (обміну досвідом  людяності). По-друге, на рівні соціально-історичних форм та способів творення суспільності життя. Рівень його досконалості перевіряється рівнем людяності стосунків. По-третє, на рівні вселюдського, що відкриває сутнісну єдність людства. Можна з повною підставою твердити, що вся історія людства є історією творення образу людяності.

Слово етика (ethika) давньогрецького походження означало злагоду, обладнаність стосунків, а також життя на засадах дотримання традицій та звичаєвості. Згодом Арістотель вживає два поняття: ethikos (етичний) та ethika (етика). Поняття "етичний" означає чесноти характеру, а поняття "етика" визначилося як галузь знання, що вивчає людські доброчесності. Слово "мораль" (лат. — "moralis" — моральнісний) —означення вдачі, характеру. Згодом на його основі виникло поняття "moralitas" — мораль. Воно означало цінність звичаєвості та традицій для стабільності стосунків між людьми.

Завдання етики, по-перше, полягає в дослідженні закономірностей становлення моральної свідомості в онтогенезі та філогенезі, тобто окремої особи та роду людського.

• дозволяє пізнати "механізм" формування моралі у стосунках, у діяльності творення суспільності життя, тобто його людяності. Вимоги, що їх висуває "нормативна етика" ~ деонтологія, спрямовані на допомогу людині. Вони дають їй змогу утвердитися не лише як суб´єкту фізичної життєвості, але й як духовній істоті
• формує свідомого суб´єкта моральності. Вона допомагає усувати відчуття фатальної безпорадності перед життям та страх існування, що є результатом невиважених намірів, легковажних дій та їх небажаних наслідків. Отже, етична теорія бере безпосередню участь у становленні особистості як суб´єкта свободи.
• о-четверте, етика безпосередньо причетна до розв´язання питання про кінцеву мету людського існування. І. Кант пояснює: "Кінцеве призначення людського роду полягає у найвищій моральній досконалості, яка досягається за допомогою свободи людини, завдяки чому людина здобуває здатність до вищого щастя... Іманентний принцип світу — свобода. Призначення людини полягає, отже, в тому, щоб досягти вищої досконалості завдяки своїй свободі" . Щодо щастя як кінцевої мети людства, то його Кант бачить не певним готовим наслідком ("дарунок" Бога), а процесом, оскільки важливо не лише те, щоб ми були щасливі, "але і щоб самі зробили себе щасливими — в цьому полягає істинна моральність". Мета, отже, полягає в моральній досконалості.

 

1. Етика і мораль: етимологія термінів їх історична динаміка.

Етична теорія має розгалужену систему понять, що відображають різні аспекти морального життя особи та суспільства. Так, поряд з поняттям мораль, в етиці склалося поняття моральність уведене в систему етичного знання Геґелем.

Поняття "мораль" і "моральність" розкриваються як єдність протилежного. Звичаєва мораль -  феномен етнічної свідомості, сфера її компетенції — ментальне ціле (mens — розум, спосіб мислення, душевний склад). Геґель характеризує "традиційну" мораль як  пов’язану з сім’єю, тобто таку, що підтримується кровно-родинними зв’язками.  Ґрунтом звичаєвої моралі є почуття.

• є роль звичаєвості, зокрема моральної: вона дозволяє зберігати етнічно-культурну своєрідність народів, те, що називають "неповторний образ народу". Обмеженість її в тому, що традиційність стосунків та поглядів на цінності життя "консервує", обмежує дух, робить його ворожим до нового. Обмеженість її в тому, що вона, оскільки зосереджена на збереженні ментального цілого, не містить у собі підстав для розвитку індивідуально-неповторної особистості — свідомого суб’єкта вибору. Більше того, вона ворожа до будь-яких вчинків, що виходять за межі вибору, санкціонованого середовищем.
• — друга сходинка руху до самоусвідомлення себе суб’єктом моральності як з боку окремої особи, так і з боку суспільства. Мораль — явище більш високого розвитку духовності, — складний суспільний феномен. Це система норм, що відображають реально наявне та бажане в стосунках із позицій інтересів суспільства та людства. З одного боку, мораль фіксує реальний рівень розвитку людяності стосунків у конкретному соціумі в конкретний історичний період, тобто "тут" і "тепер". З іншого боку, вона містить у собі ідею досконалості стосунків та утверджує їх ідеал у конкретних образах (символах), що служать взірцем людяності як для людей певного часу, так і для людства в цілому.

Третя сходинка в розвитку моралі — це свідома моральність суб’єкта, оперта на добровільність вибору вчинків та здатність нести відповідальність за них у разі непередбачених наслідків. Вона передбачає велику самодисципліну, внутрішню налаштованість на добро.

В добровільності вибору добра та завдяки йому моральна свідомість підноситься на новий щабель розвитку — до рівня моральної самосвідомості. Носієм її є моральнісний суб’єкт. При цьому заперечується розуміння моралі як зовнішньої необхідності. Остання із зовнішньої переходить у внутрішню. Отже, увесь процес розвитку моральності здійснюється як діалектичне заперечення. Звичаєва моральність зазнає заперечення мораллю, а та, в свою чергу, заперечується моральнісною самосвідомістю. Інакше кажучи, природна моральність (звичаєвість) зазнає заперечення з боку суспільної форми стосунків (мораль), що, в свою чергу, заперечується моральнісною само­свідомістю. Єдність "природної" і соціальної форм стосунків утверджується у світі суб’єкта моральності як його суспільна сутність.

Становлення моралі здійснюється за двома основними напрямками. Перший — розгортає моральність у формах необхідності, другий — у формах свободи. Необхідність зумовлена потребою організації людських спільнот у межах, що створюють умови для певного рівня самодіяльності особи, але обмежують її з побоювань стихії активності. Така небезпека реальна внаслідок двох основних причин: або егоїзму воління, або відсутності моральної культури, що повинна покладати поняття "міра вчинку". У випадку, коли мораль не в змозі забезпечити дотримання людяності стосунків, її функцію беруть на себе закони. Людина для закону виступає не в повноті її людських якостей, а лише як об’єкт застосування примусу (або, навпаки, захисту від примусу). Тобто, на відміну від моралі, закон є відчуженою формою стосунків. Правда, у такий спосіб створюються певні гарантії все загальності його дії: безвідносно до симпатій чи антипатій щодо конкретного об’єкта дії закону. Закони не суперечать моралі тою мірою, якою вони увібрали в себе вироблені історичним досвідом людства знання дозволеного та забороненого в стосунках.

До основних етичних понять, поряд з мораллю та моральністю, належить метаетика. В науковий обіг воно було введе­не англійським ученим — неопозитивістом Дж. Муром (1873— 1958). Суть метаетики, як її визначає Мур, — заперечення "традиційної", "нормативної" етики. Предметом метаетики є не мораль, а мова моралі. В чистому вигляді мова моралі — це логічний вияв морального мислення. Метаетика досліджує не вчинки людей, їх поведінку та мотиви, норми моралі, а їх ло­гічні, лінгвістичні й понятійні вислови.

Етикет -  сутність його пов’язана з формою поведінки. Гарантом її є знання правил, прийнятих (типових) для певних груп спільнот. Тому етикет часто характеризується як "візитна картка" людини (дотримання етикету створює престиж вихованої, чемної тощо).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Етика як компонент духовної культури, її роль в сучасному суспільстві.

Цінність етики в культурі відкривається через її предмет — мораль. Мораль — це опредметнена в стосунках людяність життя. На відміну від тварини, взаємодія якої з природним світом підпорядкована інстинкту виживання, людина задовольняє свої багатогранні (матеріальні та духовні) потреби багатогранним способом. Вона утверджує себе у взаємодії зі світом як суб’єкт свободи. В діяльності та завдяки їй людина творить реальний простір свободи. Людство живе у створеному ним специфічно людському просторі (матеріальному та духовному). Не воно пристосовується до природи, а природу "пристосовує" до своїх потреб.

Здійснюване людиною матеріальне виробництво, що задовольняє людські потреби в житлі, харчуванні, одязі тощо, створює образ затишного, оформленого, захищеного життя. Специфікою людського життя зумовлена об’єктивна необхідність організації. її основою є розумне регулювання стосунків. Організація на засадах розумності — сутнісна характеристика людського життя. Воно заявляє про себе на усіх рівнях саме як специфічно людське. На рівні великих людських спільнот (держав) регулювання стосунків здійснюється засобами законодавства, права та державних механізмів, що роблять організацію дійсною. Вона є гарантом захисту життя, майна, людської гідності кожного члена суспільства. Впродовж усієї історії існування держав, попри всю недосконалість їх історично конкретних типів, носії ідеї організації утверджувалися в спільнотах як символічне уособлення порядку. На цій підставі вони тривалий час прирівнювалися до богів (фараони, царі). В межах державності людина утверджується як суб´єкт соціального життя. В законах, праві, як соціальних формах, попри всю історично конкретну обмеженість способів організації життя, завжди наявні риси всезагального — риси моральності стосунків. Зрештою сама ідея організації має моральнісний характер, оскільки спрямована на збереження, відтворення і розвиток специфічно людських способів життя. Не випадково, закони в ранніх культурах розглядаються як дарунок богів.

Окреслюючи межі діяльності, закони регулюють стосунки не лише засобами громадської думки (що характерно для моралі), але і шляхом примусу. Вони здійснюють необхідне в інтересах більшості, тому не суперечать моралі й підтримуються спільнотою. Лише в разі, коли державні установи, що покликані регулювати і контролювати виконання законів, перестають відповідати інтересам спільноти, ці суспільні форми коригуються, в тому числі і засобами примусу: зміною типу держави та механізмів, що забезпечують її функціонування.

Розгалужена система форм суспільної організації (держава, класи, партії тощо) зрештою має сім’ю своєю первинною засадою та основним чинником постійного відтворення суспільності життя. Перший досвід соціальності в її цілісній і невідчуженій формі — у безпосередніх стосунках приязні, любові — людина здобуває саме в сім´ї. Саме сімя, за словами Геґеля, є "природною" формою існування моральності.

 

1. Мораль та її співвідношення з іншими видами соціального регулювання: мораль і звичаї, мораль і право, мораль і релігія.
   • є одним із вагомих чинників творення моралі. Це культурна форма, в якій мораль утверджується в її всезагальності, оскільки вона персоніфікована в образі абсолютного носія моральних чеснот (символ віри). Вона живить моральні почуття людей образами всезагальної небайдужості, що уособлюють абсолютне добро і моральну красу. Спонукою до мораль­ності в релігійно-міфологічному світобаченні виступають краса та добро у їх самоцінності, а не у їх відношенні до кінцевої мети людського існування. Релігійна віра знаходить опору в людській свідомості, що живе надією на існування Добра як субстанційної сили. Отже, здобуваються підстави для надії, що життя має сенс, закладе­ний не в ньому як такому (природна реальність), а в певному надприродному началі, що Добро, якщо не в цю мить, то ко­лись, у перспективі, утвердиться як основа життя заполонить усе живе.

Закономірності розвитку моральної свідомості відображаються в релігії у зміні образу бога як суб’єкта моральності. На ранніх етапах історії це бог, що утверджує моральність у формі заборон на певні дії, тобто у формі регламентації поведінки. Тим самим релігія, створюючи моральні символи, регулює стосунки, спонукаючи до дотримання моральної поведінки.

Нині все очевидніше , що основною причиною конфліктів у різних регіонах планети стає різниця релігій та вір.

• не створює моралі. Як суспільна форма відтворення стосунків (їх збереження), воно фіксує ситуацію їх відчуження. Адже сама потреба правового регулювання виникає й існує тоді, коли втрачають дієвість механізми морального регулю­вання та саморегулювання . Цінність права стосовно моралі в тому, що воно забезпечує дієвість механізмів дотримання усталених моральних вимог. Геґель говорить про право як форму організації свідомості: це моральні вимоги, зведені у закон. Чітка регулятивність відрізняє право від моралі, яка може апелювати хіба що до сумління особи або спиратися на громадську думку. Якщо право утверджує людину-громадянина , то мораль утверджує її як людину (її сутнісну визначеність: почуватися людиною і бути людиною за ознакою людяності ставлення до світу). Право захищає певні суспільні привілеї ("дворянин — завжди дворянин" — така логіка стосунків доби середньовіччя). У такій формі утверджують себе стосунки, що відповідають поняттю "доцільного" на певних етапах історії. Принаймні, в суспільстві, де діють закони і де пра­во не суперечить моральним уявленням про справедливість, громадяни здобувають відчуття захищеності існування.

Ідеал зв’язку закону, права і моралі — їх несуперечність одне одному на основі домінування моральнісного начала. Закони, відображаючи зміст права, не суперечать поняттю моральності, якщо не протистоять їй. Біля своїх витоків вони спираються на моральну звичаєвість" або "звичаєве право" — усну традицію Дотримання норми стосунків.

 

1. Основні концепції етичного в історії європейської культури.

Від часів Платона в культурі утвер­дився образ триєдності її складників: Істини, Добра, Краси. Вони відображають триєдність творчих здатностей людини. Це здатність розуму до пізнання світу; здатність волі бути органі­зуючим началом діяльності та здатність почуттів надихати ро­зум і волю на творення предметності згідно з законами краси. Розум відкриває об´єктивні закони дійсності, закріплюючи здо­бутки пізнання в логічних поняттях науки. Сфера пізнання за­конів людського мислення — філософія — посідає в системі наук провідне місце як світоглядно-методологічна основа пізна­вальної діяльності. В ній відображається становлення та само­розвиток духовних структур людини в їх здатності до пізнання світу та пізнання законів мисленнєвої діяльності. Налаштованість на пізнання, тобто естетичний принцип самооргані­зації розуму на адекватне відображення дійсності базується на специфічно людському відношенні до світу. Природа його моральнісна. Це здатність організовуватися якостями об´єкта, узгоджуючи процес руху мисленнєвих структур відповідно до логіки розгортання якостей в об´єкті. Лише за цієї умови яви-ща відкриваються такими, якими вони є насправді (в їх істині), а не такими, якими їх бачить наша потреба в них. Відношення до світу в єдності людської духовної потреби, волі до її задово­лення та творчих умінь опредметнити волю, розум і почуття в "практичних" наслідках — ідеях, теоріях, образах — базу­ється на феномені моральності. На ґрунті моральності потреба не набуває вузькозорієнтованого змісту, руйнівного для істи­ни. Мораль одухотворює потребу. Вона надає їй гуманістично­го спрямування завдяки поєднанню в змісті інтересу відношення до предмета як до мети і разом з тим як до засобу. Кант висуває принцип єдності мети та засобів як моральний закон, як умову людяності відношення: "Дій так, щоб ти ніколи не ставився до людства, як у твоїй особі, так і в особі будь-кого іншого, тільки як до засобу, але завжди водночас як до мети". Ця максима актуальна не лише в стосунках між людьми, але і в більш шир­шому аспекті — відношення людини до світу загалом.

Мораль є організуючим началом волі не лише в плані спону­ки на діяльність пізнання та творення. Вона надає якісно ви­значеного спрямування розуму, волі та почуттям: на задово­лення людських потреб творчими, а не руйнівними засобами. Тому будь-який вид творчості, що відповідає своєму поняттю, завжди опертий на моральність відношення до об´єкта як до своєї передумови.

Мораль, "задаючи" розуму гуманістичного спрямування, в свою чергу, спирається на розум. Основою моралі є не чуттєві спонуки,а.розумна воля. Саме розумність відношення до світу визначає моральність взаємодій людини з природним та соці­альним світом. І тою мірою вони носять моральнісний харак­тер, якою оперті на розумно виважену мету та адекватні засоби її досягнення.

У культурі XIX—XX ст. відчутним стає інтерес до зла. Есте­тичний аспект феномена злого відкрив романтизм. Він показав притягальну силу зла, яке сміє діяти часом всупереч будь-яким моральним, правовим тощо заборонам. Провокуванням обставин воно і лякає, і вабить до себе. При сприйманні злого, що посідає в культурі місце табу, наявна діалектична єдність страху і ціка­вості.

Етичний аспект ставлення до феномена злого влучно визна­чив Лев Шестов. Причину інтересу до злого він бачив у тому, що людська думка протягом сотень і навіть тисячоліть шукала відгадку таємниці життя в добрі. Однак "нічого не знайшла, крім теодіцеи і теорій, що заперечували існування і можливість таїни. Добро не виправдало надій, що покладалися на нього" [24, с. 135—136]. Безсилля добра примушує шукати нових пер­спектив життя на шляху зла.

Інтерес до зла розкрив ще Августин, характеризуючи його як вид гріха. З´ясовуючи причини зацікавлення людей явища­ми зла, він виділяє дві сторони у ставленні до зла. З одного боку, воно лякає і приголомшує, збуджуючи почуття і уяву. З іншого, викликає інтерес, оскільки відкриває в людині не­знані, потаємні властивості. Це амбівалентність почуттів, що завжди має місце при сприйманні будь-якого табу. Зло (і гріх) є таким табу. Провокуюча сила зла полягає в тому, що воно спо­нукає на вихід за межі сутнісно визначеного змісту стосунків, які розкрилися як добро. Такий вихід часто бачиться як зло уже тому, що він не санкціонований традицією і культурою. В тако­му разі під поняття злого підпадає будь-яка нетрадиційність.

Культура Нового часу зробила величезний крок в еманси­пації 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Розуміння етики та етичного в сучасній некласичній культурі.

В другій половині ХІХ ст.. відбувається досить активний перехід до некласичної філософії, яка відкидає, як романтичні, претензії філософської класики на остаточні вирішення проблем людського буття, а тому й до етики починає підходити зовсім із інших позицій. А саме: мораль та моральні норми тепер ставляться в залежність від емпіричних потреб життя, від певних, знову-таки емпірично фіксованих природних характеристик людини, від особливостей роботи людської свідомості.

Шопенгауер  який вважав сліпе вольове поривання до буття у будь-який спосіб та будь-якою ціною найпершою засадою будь-якого буття, в тому числі й людського. Це поривання є первинним і глибинним, його не можна підпорядкувати розуму або орозумнити (етичний песимізм). Єдину надію можна покладати на людське співчуття, тобто здатність людини відчувати не лише свої біди й біль, а й інших людей.

Позитивістські течії прийшли до висновку про те, що моральні вимоги не підлягають логічній чи фактологічній перевірці, а тому вони носять умовний характер: приймаються лише ті норми, які визивають у людини позитивну емоційну реакцію (коли ми вважаємо, що це та оце є добре). Дана позиція отримала назву емотивізму.

У ХІХ ст. набули поширення і різного роду погляди та концепції так званої революційної моралі, згідно якої виправданими можна вважати будь-які дії, що ведуть до світлого майбутнього усього людства. Таких поглядів дотримувались Т.Шевченко, Ф.Энгельс, К.Маркс, Ш.Петафі, М.Бакунін, Я.Домбровський та ін.

Моралізаторські ідеї та погляди, згідно яких моральність і тільки моральність є найпершою рисою людського співжиття та найпершою умовою його покращення. Проста і мудра мораль трудівників, твори  П.Мирного, М.Коцюбинського, І.Франка, Г.Успенського, Ф.Достоєвського та ін. Л.Толстой -  проводив думку про те, що лише щира та відкрита совість, покаяння, навіть самоприниження можуть привести до кінцевої мети людину і суспільство – до покращення їх морального стану.

1) парадигма феноменологічної філософії, що виходила із необхідності дістатись до первинних структур свідомості, через які людині надається будь-яка дійсність; 2) парадигма антропологічної філософії, що вважала феномен людського самоосмислення первинним та найважливішим для будь-якої філософії; 3) парадигма фрейдистської теорії, що розробляла спеціальні процедури для окреслення початкових форм виявлення в свідомості та діях людини несвідомих чинників; 4) парадигма аналітичної філософії, що подавала наукове знання та пізнання як єдино справжнє та намагалась аналізувати ті його елементи, що й надавали науці переваг; перш за все мову та логіку науки; 5) парадигма релігійної філософії, що шукала єдину засаду для всіх проявів та подій людського життя у зв´язках людини із Абсолютом (або трансцендентним); 6) парадигма філософської культурології, що на перший план в культурі виводила таке явище, як цінності.

В антропологічній філософії ХХ ст. завдяки зусиллям того ж М.Шелера, якого справедливо вважають засновником філософської антропології, природа моральності визначається провідними суттєвими характеристиками людини. Відповідно, вихідною засадою людських взаємин повинна бути єдність, співпраця, солідарність.

Екзистенціалізм ("філософія існування")  (Ж.-П.Сартр, Г.Марсель, А.Камю), намагались доводити, що вирішальне значення та найперший інтерес для людини має її внутрішнє сприйняття явищ власного життя, її внутрішні життєві самовідчуття та переживання, бо все інше так чи інакше є другорядним та похідним від цього.

За З.Фрейдом людське суспільство не може існувати без певних норм, що носять характер заборон та вимагають від людини певних обмежень в проявах інстинктів виживання.

Етична концепція Дж.Мура  "метаетика" ("над-етикою"): вважав найпершим завданням теоретичної етики не аналіз людських вчинків з позиції їх моральних характеристик, а аналіз вихідних етичних понять, до яких він відносив добро і зло. Мораль встановлює норми поведінки, етика їх пояснює та обґрунтовує, а теорія етики ("метаетика") аналізує мову етики – аналізує значення понять.

Релігійна філософія ХХ – поч. ХХІ ст. - переконання в тому, що етична сторона людського життя постає найпершою і найважливішою для людини, оскільки від щирої відданості людини моральним заповідям і принципам залежить не лише людська доля, а й стан буття в цілому – як людського буття, так і буття вищого за статусом, тобто духовного, і так само буття космічного, всесвітнього.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Етика як система категорій. Поняття моральної свідомості, її структура.

Б. Спіноза розкриває об´єктивний критерій моральності, вдаючись до аналізу понять добро-зло. В природі, говорить філософ, немає ні добра, ні зла. Вони — не що інше, як умоосяжні поняття. Критерій цінності вкладеного в них змісту визначається потребами людини, тим, що саме необхідно для її роду. Явища, що утверджують людство в його потребі й здатності саморозвитку та удосконалення, — добро. Усе, що стоїть на перешкоді цій потребі, — зло. Названий критерій цінності моралі виступає принципом самоутвердження суб´єкта моральності.

Дж. Мур, визначаючи основний предмет етичного дослідження, в праці "Принципи етики" говорить, що таким предметом є добро. Поняття "етика" він вживає, щоб дослідити,"що таке добро" . Поняття "добро" він бачить більш широким, порівняно з поняттям "етика", яке, на його думку, часто ототожнюється з поняттям доброї поведінки. При цьому пропонується дослідження добра і зла загалом. Мур вводить також розрізнення в багатозначному понятті "добро" внутрішнього добра і добра як такого, тобто поняття добра як "внутрішньої цінності різних предметів, з одного боку", та "поняття добра загалом" — з іншого . Це принцип оцінки етичних цінностей, що бере свої початки ще від античної етики.

Категорії моральної самосвідомості відображають спрямованість морального сумління людини всередину себе самої. Вони розкривають рівень опанування цінностями морального життя людства та творення власної особи згідно з міркою людяності. До названих понять належить совість, а також смисложиттєві цінності: сенс життя і щастя.

моральна норма (від лат. norma – керівне начало, правило, взірець) є елементарною формою моральної вимоги, певним взірцем поведінки, що відбиває усталені потреби людського співжиття і відносин та має обов'язковий характер. Перші, найфундаментальніші норми моралі, нерідко входять у людську свідомість у вигляді релігійних заповідей; заповідь – це й є така норма моральної свідомості, відносно якої існує переконання, що вона походить від певного авторитету, насамперед – авторитету потойбічного, божественного (класичний приклад – Десять заповідей, або Декалог Мойсея). Останні ж, суто поверхові або ситуаційні моральні нормативи, межують із правилами етикету й зовнішньої культури поведінки, а часто й самі безпосередньо постають у цій якості.

Проте будь-які моральні норми, хоч якими б загальними або частковими, фундаментальними чи поверховими вони були, мають і певні спільні сутнісні риси, які власне й визначають їхню належність до сфери моралі. Це, насамперед: – імперативність, тобто обов'язковість втіленого в них веління; здатність до універсалізації.

Суттєвою конструктивною особливістю сукупності моральних норм є Ієрархічний характер. За всієї обов'язковості й безумовності кожної з норм вони можуть розглядатися як більш або менш важливі.

 

1. Категорії добра і зла як ціннісні критерії моралі.

Співвідношення понять "добро" і "зло" наявне уже в ранніх культурах. Воно засвідчує розуміння дуалізму цінностей люд­ського життя. А отже, дані поняття застосовуються і як прин­цип оцінки усіх явищ дійсності.

Поняття добра пов´язується також із діяльністю творення корисного і красивого. Добре — це те, що корисне для життя у всьому багатстві його проявів. Воно і є благо. В Біблії гово­риться, що при творенні життя "проростив Господь Бог із землі кожне дерево, принадне на вигляд і на їжу смачне, і дерево життя посеред раю, і дерево Пізнання добра і зла"

філософія спрямовує на свідоме прагнення до учинення добра та до уникання зла. Зосереджен­ня уваги на духовних цінностях всупереч оманливим плинним задоволенням, доброчесні справи — основні джерела добра. Названа тенденція бере свої витоки від часів Геракліта та Демокріта. Особливо яскраво вона простежується в етиці Епікура, Сократа, Платона, Арістотеля.

В етиці Канта добро і зло набувають категоріального ста­тусу. "Воля до добра" посідає місце логічних категорій, слу­жить умовою розв’язання питання про свободу і безсмертя душі. Встановлюючи систему категорій "практичного розуму", неза­лежних від чуттєвого досвіду, за вихідну Кант бере "чисту волю". Похідними від неї є благо, обов’язок, гідність, совість, щастя. Щоразу вони пов’язуються з дією волі, що спрямована на добро як на свою мету.

Проблема розмежування ідеї добра та шляхів її опредметнення розглядається в етиці Геґеля. Визначаючи сутність добра він пише, що добро є "абсолютна мета світу і обов’язок для суб’єкта, який повинен мати розуміння добра, зробити його своїм наміром і здійснювати в своїй діяльності".

У діяльності всезагальне і особливе в змісті добра реалізують себе як єдність протилежного. Утверджуючись в творенні добра, суб’єкт, по-перше, знищує в собі зло — перемагає над ним. Творча сила добра виявляється в здатності організувати духовні структури особистості. Дійсність добра, по-друге, визначається не лише задоволеним моральним сумлінням суб’єкта. Вона і в тому, що добро в суб’єкті стає дійсним для інших, для світу і тим самим утверджує його в світі інших як справді цінне. Благо почуватися людиною і відповідно розгорнутися в спілкуванні, тобто нести добро як вище благо життя — такий сенс морального добра. Воно дає людині відчуття повноти і незнищенності життя, а отже, і робить щасливою.

Навпаки, зло, на тій підставі, що воно — руйнівне начало стосунків, неминуче рухається до самозаперечення. Нормальність життя, тобто його налаштованість на добро, визначається тим, що зло не сприймається іншими, а відкидається. Носій зла заперечує цінність власної особи. Нормальність життя визначається тим, що суб’єкт добра здобуває можливість реалізуватися власному інтересу, збільшуючи при цьому загальне поле добра. За цієї ж умови зло не повинно мати змоги утвердитися.

 

1. Поняття свободи волі і морального вибору.

Свобода дії – одне з основних прагнень людини; право робити те, що хочеш.

Свобода творчості – право людського суб'єкта втілювати свої мрії й задуми, створювати щось нове, підвладне лише власним законам.

Свободі дії (творчості, самореалізації) в екзистенційному плані має передувати свобода вибору.

Cвобода  самореалізації  постає своєрідним спільним знаменником обох зазначених різновидів свободи. Можливість бути собою, реалізувати своє життєве

призначення становить основу невід ємних прав людської особистості.

Моральна проблематика свободи починається саме там, де йдеться про вибір особистістю тих або інших намірів, цінностей, цілей, варіантів поведінки, – коротше кажучи, про вибір усіх тих виявлень людської волі, відносно яких потім і виникає питання про свободу чи несвободу їхньої реалізації. Таким чином, свободі дії (творчості, самореалізації) в екзистенційному плані має передувати свобода вибору. Відмінність між вибором, здійсненим за принципом «як заманеться», – і свідомим тверезим рішенням, що випливає із загальної вольової настроєності даного суб'єкта. Здатністю до такої вольової санкції визначається свобода хотіння людини, тобто те, наскільки остання є вільною в самому своєму хотінні (на основі якого й доконує власний вибір).

Свобода волі – здатність людини вільно визначати власну життєво-практичну спрямованість як певного роду ціле.

У відношенні до природи свобода людського суб'єкта постає переважно в її діяльно-творчому аспекті: людина, користуючися власною нескутістю суто біологічними обмеженнями, перетворює навколишній світ, вносить у нього нове, використовує його багатства з метою розвитку власної цивілізації. Щодо суспільного життя, то тут особливої ваги набувають власне соціальні, економічні, правові, політичні виміри людської свободи. Нарешті, важливим аспектом свободи є аспект внутрішній, пов'язаний із здатністю людини усвідомлювати й контролювати власне буття – як то кажуть, володіти собою, бути господарем свого Я.

Волюнтаризм (від лат. voluntas – воля; термін запропонований Ф. Теннісом у 1883 р.) розглядає волю як вишу засаду буття загалом і, зокрема, як вищий принцип моральності. Людина має здійснювати моральний вибір і визначати свою поведінку незалежно від будь-яких зовнішніх регламентацій, керуючися лише рішеннями власної волі.(Й. Г. Фіхте, А. Шопенгауер, Е. Гартман, Ф. Ніцше). Парадокс волюнтаризму полягає, однак, у тому, що, абсолютизуючи волю, він тим самим ускладнює можливість осмислення виходу людини за її межі; в Ніцше це приводить зрештою до відкидання самої проблеми свободи волі.У свою чергу, фаталізм (від лат. fatum –фатум, доля) вбачає в кожній події й кожному людському вчинку прояв невідворотної долі, що виключає будь-який вільний вибір і випадковість.

Шопенгауер  для людини воля – невичерпне джерело страждань, збудник егоїзму й жорстокості. Усвідомлення цього веде до висування принципу співчуття як головної засади етики. Саме співчуття уможливлює для людини справжню свободу волі, яка є скоріше свободою від волі, – свободу звільнення від її невідступного тиску, а відтак і нищення її (тобто волі) як такої.

1. Моральний обов’язок і моральна відповідальність.

Категорія обов'язку  - позначає таке моральне усвідомлення належного, за якого здійснення останнього постає перед особою як її нагальне практичне завдання. Ще інакше: ми повинні відчувати свою суб'єктивну причетність до реалізації Цього належного, усвідомлювати, що без власних наших цілеспрямованих зусиль воно, можливо, ніколи й не буде здійснене.

 «Золоте правило» моральності - чого сам не хочеш, того й іншому не роби».

Високим ступенем загальності позначається також принцип «золотої середини», який зобов'язує людину уникати крайнощів та однобічності, дотримуватися «середньої», тобто збалансованої, обачливої лінії поведінки, що гармоніює із цілісністю буття. Теоретичної форми йому надав Арістотель.

На формування сутнісних вимірів морального обов'язку завжди справляли вагомий (а найчастіше – визначальний) вплив пануючі релігійні вчення.

Вчення І. Канта про категоричний імператив. Усі імперативи (формули веління)  можуть бути або гіпотетичними, або категоричними. Гіпотетичні – це такі, що вказують на необхідність якоїсь дії, якогось учинку як засобу для досягнення певної мети. Категоричний визначає необхідність певних учинків самих по собі, незалежно від будь-якої іншої мети. Воля людини має справу тільки з моральним обов'язком. Втім, перед свідомістю людини цей імператив постає у трьох своїх аспектах.

Формула перша («формула універсалізації»): чини тільки відповідно до такої максими (настанови волі), керуючись якою ти будь-коли можеш зажадати, щоб вона стала загальним законом.

Формула друга («формула персональності»): чини так, щоб ти завжди ставився до людства як у своїй особі, так і в особі будь-кого Іншого також як до мети й ніколи не ставився б до нього тільки як до засобу.

Формула третя («формула автономії»): воля людини має бути не просто підкореною законові, а підкореною йому таким чином, щоб вона розглядалася також як така, що дає закони самій собі.

Щодо людини вважається, що їй притаманна свобода Дії, свобода вибору, що вона здатна осмислено, з урахуванням можливих наслідків обирати той або інший варіант поведінки, – а тому має нести відповідальність за обране і вчинене нею.

За що відповідає людина – і перед ким вона відповідає (розмежування цих питань веде до окреслення різних аспектів відповідальності, що їх виділяють деякі сучасні дослідники, – так звані відповідальність за і відповідальність перед). Морально свідома людина відповідає, по-перше, за все – або мусить відповідати за все – і, по-друге, відповідає головним чином перед самою собою.

Сучасна людина дедалі більшою мірою усвідомлює, що нині вона справді мусить і здатна взяти на себе відповідальність за виживання свого роду й за продовження життя на планеті Земля загалом, – адже її технічний і науковий потенціал став чинником справді планетарного масштабу, й від того, як його буде скеровано, залежить подальша доля цивілізації й життя.

 

 

 

 

 

1. Проблема співвідношення свободи і необхідності. Вчення Канта про категоричний імператив.

Моральна свобода є цінністю, до досягнення якої людина прагне і володіння якої є для нього благо. Необхідність є для морального суб'єкта тими зовнішніми умовами та обставинами, в яких він змушений діяти. При цьому в якості необхідності можуть виступати як об'єктивні фактори і ситуації життя (громадянська війна, ціни на ринку, землетрус), так і усталені норми і традиції моралі і навіть примхи іншої людини, розпорядчі суб'єкту певний тип поведінки.

Фаталістска, і волюнтаристська концепції в кінцевому рахунку заперечують моральну свободу (фаталіст, абсолютизують необхідність, стає її рабом; волюнтариста, який заперечує роль необхідності, стає жертвою власної сваволі).

Для особи володіння свободою - це історичний, соціальний і моральний імператив (веління), критерій її індивідуальності і рівня розвитку суспільства. Довільне обмеження свободи особи завдає збитку як особі, так і суспільству. Конкретним матеріальним носієм свободи, її суб'єктом завжди є особа, а відповідно і ті спільності, в які вона включена, - нації, соціальні групи, класи. Сама ж необхідність сприймалася, як правило, у вигляді долі, року, визначення, що керують вчинками людини і що заперечують свободу його волі.

Вчення І. Канта про категоричний імператив. Усі імперативи (формули веління)  можуть бути або гіпотетичними, або категоричними. Гіпотетичні – це такі, що вказують на необхідність якоїсь дії, якогось учинку як засобу для досягнення певної мети. Категоричний визначає необхідність певних учинків самих по собі, незалежно від будь-якої іншої мети. Воля людини має справу тільки з моральним обов'язком. Втім, перед свідомістю людини цей імператив постає у трьох своїх аспектах.

Формула перша («формула універсалізації»): чини тільки відповідно до такої максими (настанови волі), керуючись якою ти будь-коли можеш зажадати, щоб вона стала загальним законом.

Формула друга («формула персональності»): чини так, щоб ти завжди ставився до людства як у своїй особі, так і в особі будь-кого Іншого також як до мети й ніколи не ставився б до нього тільки як до засобу.

Формула третя («формула автономії»): воля людини має бути не просто підкореною законові, а підкореною йому таким чином, щоб вона розглядалася також як така, що дає закони самій собі.

Щодо людини вважається, що їй притаманна свобода Дії, свобода вибору, що вона здатна осмислено, з урахуванням можливих наслідків обирати той або інший варіант поведінки, – а тому має нести відповідальність за обране і вчинене нею.

За що відповідає людина – і перед ким вона відповідає (розмежування цих питань веде до окреслення різних аспектів відповідальності, що їх виділяють деякі сучасні дослідники, – так звані відповідальність за і відповідальність перед). Морально свідома людина відповідає, по-перше, за все – або мусить відповідати за все – і, по-друге, відповідає головним чином перед самою собою.

 

1. Моральні мотиви, принципи і цінності орієнтації.

Якщо дії або поведінка людини лише зовні відповідають вимогам моралі, а по суті ґрунтуються на позаморальній чи аморальній системі мотивів (такий тип поведінки етика визначає як легальну поведінку, або легалізм), загальна моральна оцінка даного прояву людської активності буде, безперечно, нижчою, ніж у тому разі, коли б подібні ж учинки спиралися на моральні мотиви, адекватні їхньому позитивному змістові. Разом з тим будь-яка провина засуджується мораллю менш суворо, якщо в основі її лежить не злий замір, а щиросерда помилка, бажання Добра, неправильне витлумачення обов'язку тощо.

    Мотиви й реальну мотивацію поведінки належить відрізняти від мотивування – ретроспективного пояснення вчинку, яке дається виходячи вже з факту його здійснення і тому може розходитися із справжньою системою мотивів або надмірно її раціоналізувати. В безпосередній практиці людських стосунків мотивування нерідко виконує виправдувальну, апологетичну функцію; мотивуючи, «пояснюючи» свої дії, люди намагаються їх легалізувати, зробити прийнятними для спільноти, до котрої вони належать, замаскувати власні недоброчесні заміри й огріхи.

   Якщо мотивація, як ми бачили, дає відповідь на запитання, чому, для чого людина діє певним чином, то доповнююча її ціннісна орієнтація висвітлює те, заради чого діє людина, чому вона присвячує свою діяльність.

  Поняття «цінність» у філософський обіг ввели в 60-х роках XIX ст. німецькі неокантіанці (тобто послідовники Канта) Р. Г. Лотце, Г. Коген та ін. Cпеціальна галузь філософського знання – теорія цінностей, або аксіологія (від гр. axios – цінність), до завдань якої належить вивчення природи цінностей, їхнього місця в реальності, структури ціннісного світу тощо.

На відміну від власне цінностей, святині постають як символи або своєрідні точки концентрації цілком реального, хоча й надприродного буття, що ієрархійно перевищує людську особистість. Саме через це, якщо цінність як така розкривається перед людиною внаслідок її вибору, – святиня, як прийнято вважати, реально впливає на людей, залучає їх до свого буття навіть незалежно від акту подібного вибору; а отже й невибір святині самий по собі виявляється не просто її запереченням, не просто відмовою від неї, а набуває власного позитивного буттєвого прояву, що й кваліфікується як гріх.

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Моральні чесноти і вади. Категорії морального сумління, совісті, честі, гідності, патріотизму.

Категорія честі — це категорія, що відображає соціальність людини, її належність до конкретного типу спільноти і усвідом­лення себе суб´єктом життєвості, в першу чергу, через на­лежність до цієї спільноти. Організація соціального життя, в яке вона занурена уже самим фактом народження "тут" і "те­пер", визначає способи її входження в людство.

• оняття "честь" відображає один із напрямків розвит­ку моральної свідомості суспільства та особистості, що бачить себе невід´ємною складовою більш загального, ніж одиничне існування, соціального цілого.

Категорія "гідність" належить до сутнісних характеристик людини. Поняття "гідність" різниться від поняття честі на підставі індивідуалізації досвіду відношення людини до світу та до себе самої.

Гід­ність людини визначається, по-перше, здатністю приборкати пристрасті й підпорядкувати чуттєву природу розумному воле-вияву. Як говорить Піко делла Мірандола, людина є славним майстром, призначеним формувати себе за найдоцільнішим образом. По-друге, гідність спирається на уміння формувати досконалий предметний світ та досконалі стосунки, утверджу­ючи творчу сутність людини. По-третє, за умови нормальності суспільного життя, гідність людини, оперта на творчі уміння, має отримувати адекватну моральну оцінку з боку суспільства. Гідність людини визначається її об’єктивними якостями, і за цією ознакою гідна поваги та людина, яка є носієм моральних та інших людських чеснот. Коли принижується конкретна людина, в її особі принижується людство загалом. Відома думка Канта щодо міри покарання винного ставить перед вимогою "покарати злочинця, але не ображати людство шляхом принизливих засобів покарання".

Поняття "совість" відображає самооцінку суб´єктом мораль­ної цінності власних намірів та дій, а отже, і цінності власної особи. За висловом Е. Фромма, "істинна совість є невід´ємною рисою повноцінно розвинутої особистості: керуючись вимога­ми свого сумління, така особа утверджує себе".Совість — великий рушій вчинків. З почуття совісті (рос: совесть — від "ведать", "знать" — спільне знання) особа здатна покладати на себе відповідальність за долю інших, що потребу­ють її допомоги. Вона здатна навіть на подвиг самозречення в ім´я інших.

Чиста совість створює відчуття гармонії людини з соціальним цілим і світом взагалі. Нечиста совість, навпаки, народжує внутрішній неспокій. Носій совісті — людина з розвинутим почуттям гідності. Жити згідно з совістю означає зали­шатися людиною в усіх випробуваннях долі.

 

 

1. Вчинок як основа моральної діяльності , проблема співвідношення цілей і засобів діяльності.
   1. правжній моральний учинок є явищем рідкісним у повсякденному людському житті. Вчинок можна визначити як практичний акт цілеспрямованого утвердження певних моральних цінностей у ситуації, де ці цінності беруться під сумнів або заперечуються. Саме відсутність онтологічних гарантій щодо стверджуваних цінностей і пов'язана з цим неминучість морального ризику відрізняють учинок від того, що називається «героїчним учинком» або подвигом, – діяння, спрямованого скоріше на досягнення певної мети, аніж на її полемічне ствердження у світі. Подвиг – зрушити з місця, «подвигнути» якусь украй важку у фізично-життєвому відношенні, але безсумнівно потрібну справу. Вчинок – зробити щось за рішенням власної совісті, на свій страх і ризик, без сподівань на загальне схвалення власних моральних мотивів.

Особа, що зважується на вчинок, неминуче йде на певний ризик – передусім моральний, але нерідко й на фізично-житгєвий також, інколи – на свідому самопожертву. Разом з тим кожен учинок означає певний зсув реальності, яка оточує діючого суб'єкта, – реальності культурної, соціальної, реальності особистих стосунків.

Саме з огляду на те, що повноцінний учинок є, так би мовити, сильнодіючим засобом людського втручання у світ, першою етичною настановою щодо нього має бути: не зловживати вчинком. Друга етична настанова щодо вчинку має вимагати готовності його здійснити, коли в цьому виникає потреба.

«Ціль виправдує засоби»   Мак'явеллі, Ігнатій.

В полеміці формується альтернативна точка зору, представники якої взагалі заперечують використання жорстоких, сумнівних у моральному відношенні засобів заради яких би то не було цілей. Г. Торо - висунув і обстоював принципи «неучасті» й «громадянської непокори», Л. Толстой про непротивлення злу насильством. Злу, як твердив Толстой, можна й треба чинити опір, проте не шляхом насильства; знищити зло злом , неможливо, як неможливо «вогнем загасити вогонь».

Тим часом у європейській думці формується й третя позиція, пов'язана з усвідомленням конкретної взаємо-обумовленості цілей і засобів, тобто діалектичного зв'язку між ними. Гегель - мета не виправдовує, а визначає засоби.

 

 

 

 

 

 

1. Етика комунікацій і морально-психологічні принципи спілкування.

Спілкування передбачає обмін інформацією, тобто комунікації. Спілкування і комунікації не є тотожними поняттями, бо мають змістовні відмінності. Комунікація (лат. communico – спілкуюсь із кимсь) – це смисловий та індивідуально-змістовний аспект соціальної взаємодії; обмін інформацією у різноманітних процесах соціальної взаємодії. Спілкування ж передбачає не просто обмін інформацією, але й обмін враженнями, душевними переживаннями, почуттями, емоціями, досвідом. Спілкування за змістом є поняттям більш ширшим і загальним, а комунікація – конкретним, яке означає лише один із його типів, тобто соціальну взаємодію. Комунікація буває вербальною (словесною) і невербальною – безсловесною, (тілесно чуттєвою, мімічною, знаковою, візуальною).

Поряд з діалогічним всезростаючого значення набуває спілкування  монологічне,  коли особа спілкується сама із собою на рівні внутрішніх діалогів, роздумів, спогадів, мрій тощо. Суттєвим у людському спілкуванні є також контакти із навколишнім світом: із природними явищами, представниками живої природи або сакральних пам’яток, мистецьких творів тощо. Емоційною реакцією на спілкування є стан задоволення, або незадоволення, який полегшує або ускладнює процес спілкування.

Емоція  (лат. emoveo  - збуджую, хвилюю) – це чуттєва реакція, що виникає внаслідок зовнішніх і внутрішніх подразнень, що спричиняють зміну у психо-фізіологічному стані людини. Почуття разом із переконаннями визначають моральну позицію особистості.

До важливих умов людського спілкування слід віднести й певні особливості людей за їх завдатками, психо-фізіологічними характеристиками. За психологічними особливостями люди поділяються на інтровертів – замкнених на себе, заглиблених в себе, самоспоглядальних, які здебільшого є індивідуалістами, а також на екстравертів – відкритих назовні, спрямованих до контактів, товариських, які є яскраво вираженими колективістами.

Культура спілкування залежить значною мірою  від практичного оволодіння людиною його нормами і правилами.

Основні типи спілкування:

   - етикетний;

   - діловий (сфера трудової або соціальної діяльності, виробництво);

   - товариський, що формується на базі ділових стосунків;

   - дружній;

   - інтимний (сімейно-шлюбні і родинні зв’язки).

Конкретна взаємодія суб’єктів, спроба регулювати хід взаємовідносин за допомогою вербальних і невербальних засобів визначається як інтеракція ( лат. inter  – поміж, та actio - дія, дозвіл; взаємодія або "дія між").

Американський психоаналітик Е.Берн (1910 – 1970) виділяє такі типи інтеракцій, які використовують у повсякденному спілкуванні:

   - ритуальна взаємодія, яка побудована на звичних фразах на кшталт: „Привіт!”, „Як справи?”, „До зустрічі” тощо;

   - розважальна взаємодія, яка супроводжується розмовами про різні життєві ситуації, якісь спільні актуальні події;

   - спільна цілеспрямована активність, яка пов’язана із вирішенням спільних справ, плануванням зустрічі, порядку виконання тих, чи інших видів робіт;

   - пасивна взаємодія, коли партнери вимушено опинились разом, психологічно не налаштовані один на одного, але мусять про щось розмовляти;

   - ігрова взаємодія (суспільна, побутова, сімейна, інтимна) - її використовують, аби досягнути певних цілей, граючи (штучно чи охоче) відповідну роль. Така гра іноді межує із лицемірством, яке засноване на фальшивих почуттях;

   - інтимна взаємодія, що передбачає довірливе і відверте ставлення одне до одного при наявності таких елементів спілкування, що прийняті лише між цими конкретними людьми.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Культура спілкування та етикет. Спілкування як мистецтво «бути собою» і «бути іншим».

 

Правильно сприймати та оцінювати гостей під час спілкування може заважати ряд факторів:

- невміння розрізняти ситуації спілкування за такими ознаками, як цілі та завдання спілкування людей у даній ситуації; їхні наміри та мотиви; форми поведінки, що придатні для намічених цілей; стан справ і самопочуття у певний момент;

- наявність попередніх установок, оцінок, переконань, сформованих заздалегідь до початку спілкування;

- наявність сформованих стереотипів, згідно з якими людина сприймається як представник певного класу, а не як конкретна особистість;

- віра у правильність і непорушність першого враження про людину. Відсутність змін у сприйнятті та оцінках людей з плином часу;

- відсутність бажання та звички прислухатися до точки зору інших людей, бажання покластися лише на власне враження про людину.

Ввічливість - основа етикетного спілкування.

Етикет - це правила поведінки, які регулюють взаємини між людьми у різних ситуаціях.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Ділове спілкування його основні види.

Ділове спілкування - це складний багатоплановий процес розвитку контактів між людьми в службовій сфері. Його учасники виступають в офіційних статусах і орієнтовані на досягнення мети, конкретних завдань. Специфічною особливістю названого процесу є регламентованість, тобто підпорядкування встановленим обмеженням, що визначаються національними і культурними традиціями, професійними етичними принципами.

Діловий етикет містить у собі дві групи правил:

- Норми, що діють у сфері спілкування між рівними за статусом, членами одного колективу (горизонтальні);

- Повчання, що визначають характер контакту керівника і підлеглого (вертикальні).

Загальною вимогою вважається привітне і попереджувальне ставлення до всіх колег по роботі, партнерів, незалежно від особистих симпатій і антипатій.

За способом обміну інформацією розрізняють усне і письмове ділове спілкування.

Усні види ділового спілкування, у свою чергу, поділяються на монологічні і діалогічні.

До монологічних видів відносяться: Привітальна промова; Торгова мова (реклама); Інформаційна мова; Доповідь (на засіданні, зборах).

Діалогічні види: Ділова розмова - короткочасний контакт, переважно на одну тему.

- Ділова бесіда - тривалий обмін інформацією, точками зору, що часто супроводжується прийняттям рішень.

- Переговори - обговорення з метою досягнення угоди з якогось - якого питання.

- Інтерв'ю - розмова з журналістом, призначений для друку, радіо, телебачення.

- Дискусія; Зустріч (збори); Прес-конференція. Контактний ділова розмова - безпосередній, "живий" діалог. Телефонна розмова (дистантних), що виключає невербальну комунікацію.

За змістом спілкування може бути розділене на:

- Матеріальне - обмін предметами і продуктами діяльності;

- Когнітивне - обмін знаннями;

- Мотиваційне - обмін спонуканнями, цілями, інтересами, мотивами, потребами;

- Діятельське - обмін діями, операціями, уміннями, навичками.

По засобах спілкування можливо розподіл на такі чотири види:

- Безпосереднє - здійснюване за допомогою природних органів, даних живій істоті: руки, голова, тулуб, голосові зв'язування і т.д.;

- Опосередковане - пов'язане з використанням спеціальних засобів і знарядь;

- Пряме - припускає особисті контакти і безпосереднє сприйняття один одним людей, у самому акті спілкування;

- Непряме - здійснюється через посередників, якими можуть виступати інші люди.

 

 

 

 

 

1. Мораль і економіка. Моральний аспект підприємницької діяльності в сучасних умовах ринкової економіки.

 

1. Молодіжна етика: поняття, особливості, проблеми.

 

 

1. Проблема добра і зла і світовій етичній думці.

 

1. Специфіка професійних принципів моральної свідомості, моральних відносин в практиці історика, педагога.

 

 

 

 

 

 

38) Універсальні засади корпоративної етики  і умови її дотримання в службових ситуаціях.

 

1. Основні вимоги до моральних взаємин між людьми у професійному спілкуванні.

 

 

 

 

 

 

 

1. Екологічна етика. Моральна відповідальність людини в умовах сучасної екологічної кризи.

Екологічна етика досліджує проблеми зв’язку "людина — природа" у двох напрямках. Перший — на рівні людства як виду розумного життя. Як таке воно несе моральну відповідаль­ність за збереження життя на планеті. Другий — на рівні люд­ства як носія родового життя. Його моральне зобов’язання — самозбереження та удосконалення роду людського у розумній взаємодії з природним світом. Питання, які досліджує екологічна етика, це перш за все, мо­ральна відповідальність людства за тваринний та рослинний світ планети, за біосферу, за екосистему, а також за майбутні поко­ління людей.

 Людина ранніх культур бачить природу джерелом життя і тому включає її у власне родове життя як невід’ємну складову. Вона створює два типи стосунків із природою. Перший — це моральні; другий — практичні.

Відчуження людини від природи, втрата моральних зв’язків із нею зумовила необхідність законодавчого регулювання стосунків.

Лише знання реальних наслідків господарювання людини у природі та його впливу на рослинний, тваринний світ, на здоров’я людських поколінь спроможне відіграти роль гальмівного чинника в самознищенні людством себе. Екологічна етика в XXI ст. покликана виконати завдання переорієнтації людини на самоусвідомлення себе родовою істотою, а отже, творення гармонії відносин із природним та соціальним світом. Об’єктивною підставою та універсальним принципом моральності відношення покликана виступити не соціальність як така, а глибинна сутнісна визначеність людства: здатність бути носієм розумного родового життя. Як таке воно є умовою розумного, заснованого на свідомому моральному виборі творення стосунків. Така перспектива бачиться безальтернативною, оскільки інакше людство просто самознищиться.

Наявність ядерної, хімічної, бактеріологічної зброї, величезні арсенали якої нагромаджені сучасним людством, створює реальну загрозу переростання локального конфлікту в планетарний. Очевидно, що попередити катастрофу може лише об’єднане людство.

По-перше, формування свідомого, морально-відповідального ставлення людини до діяльності в природі. По-друге, виховання здатності збереження планетарного життя на основі знання його унікальності: воно є цілісним феноменом життєвості різного рівня згідно з принципом взаємозумовленості. Планетарне земне життя є наслідком еволюції Всесвіту і вищим її виявом. По-третє, на людину — на її розумну природу — покладена нині моральна відповідальність за долю планети. Тому вона покликана приборкати "родовий егоїзм" і зумовлену ним стихію активності безвідносно до засобів. Творення нових, екологічно безпечних технологій, — один із вагомих чинників на цьому шляху.

 

 

 

 

1. Парадигми спілкування в сучасній культурі. Мовний етикет.

Фейєрбах – «людська сутність є наявною тільки в спілкуванні, в єдності людини з людиною». Саме ця єдність, що «спирається лише на реальність відмінності між Я і Ти», і є, на думку німецького мислителя, «щонайвищою й останньою засадою філософії».

Ясперс - висуває, як центральне у своєму розумінні людини, поняття «комунікації». Протиставляючи «екзистенційну комунікацію» повсякденному спілкуванню, Ясперс розглядає її як співвідношення неповторних екзистенцій, як глибоко інтимне й особистісне співбуття в істині, за допомогою якого дістає втілення людська автентичність.

К.-О. Апель - прагне обґрунтувати етику, виходячи з комунікативної трансформації філософії загалом. В основу всього комплексу етичних імперативів Апель покладає принцип «ідеальної комунікативної спільноти» як контролюючої інстанції, що має забезпечити умови згоди й осмисленості при обговоренні і прийнятті будь-яких моральних норм. «Чини так, ніби ти є членом ідеальної комунікативної спільноти». Надзвичайно істотно, що й за самою формою обґрунтування своїх нормативів комунікативна етика передбачає не дедукцію з якогось «єдино правильного» положення, істинність якого засвідчує монологічний розум, а процедуру спілкування – обговорення, дискурсу, всі учасники якого рівноправні й вільні від жодного примусу.

«Комунікативний поворот» у людській культурі загалом, – поворот, котрий, як ми бачили, спонукає до поглиблення уявлень про людинотворчу роль спілкування в найрізноманітніших її проявах.

Доброчесність у спілкуванні – і спілкування як доброчесність. По-перше, важливо, щоб у будь-якому людському спілкуванні його учасники дотримувалися загальних норм моралі, втілювали відповідні етичні цінності, вносили у свої взаємини засади моральної культури. По-друге, істотно, щоб людина незалежно від емпіричних обставин життя і власної психічної конституції була морально й екзистенційно спроможного до спілкування, усвідомлювала життєве значення реалізації власного буття як глибинного «діалогу» зі світом. У першому із згаданих аспектів етика постає в основному як нормативна система, в другому – як певна інтерпретація екзистенційного досвіду особистості.

Під культурою спілкування розуміють передусім наявні в суспільстві і в людському житті форми плекання спілкування як такого, форми його структурування й ціннісно-смислової організації, а також їхню реалізацію безпосередню в стосунках між людьми.

 

1. Професійна етика. Моральний аспект праці. Керівник та підлеглий; етика «співпраці».

Професійна етика — це галузь етичного знання, що відобра­жає рівень моральнісного ставлення людини до суспільства та до себе самої в опредмєтнених формах: у змісті, засобах, про­цесі та наслідках діяльності. Професійність — це здатність людини опанувати навички та уміння певного виду діяльності та розгорнути на їх основі власні творчі здібності. Тобто профе­сійна етика відображає рівень соціалізації особи. Професійністю вона предметно засвідчує повагу до суспільства. Разом із тим, професійність стає об´єктивною підставою для поваги з боку су­спільства, а отже, і реальним ґрунтом для самоповаги.   

Діловий етикет визначає взаємини між начальником і підлеглими, між співробітниками усередині установи, між працівниками і відвідувачами.

У діловому спілкуванні «згори-униз», тобто відносно керівника до підлеглого золоте правило етики можна сформулювати так: «Ставтеся до свого підлеглого так, як ви хотіли б, щоб до вас ставився керівник».

Керівник повинен прагнути перетворити організацію в згуртований колектив з високими моральними нормами спілкування. Залучити співробітників до мети організації. Разом з тим кожний хоче залишитися індивідуальністю і хоче, щоб його поважали таким, яким він є.      

Не слід нескінченно докоряти підлеглого його слабостями, недоліками. Подумайте, що ви можете зробити, щоб допомогти йому перебороти їх. Опирайтеся при цьому на сильні сторони його особистості.

Якщо співробітник не виконав вашого розпорядження, необхідно дати йому зрозуміти, що вам відомо про це, інакше він може вирішити, що провів вас. Більше того, якщо  керівник не зробив підлеглому відповідного зауваження, то він просто не  виконує своїх обов'язків і поводить себе неетично. Зауваження співробітникові повинне відповідати етичним нормам. Зберіть всю інформацію з даного випадку. Виберіть правильну форму спілкування. Спочатку попросіть пояснити причину невиконання завдання самого співробітника, можливо, він приведе невідомі вам факти. Робіть ваші зауваження один на один - необхідно поважати достоїнства і почуття людини.

Зміцнюйте у підлеглого почуття власного достоїнства. Добре виконана робота заслуговує не тільки матеріального, але і морального заохочення. Не лінуйтеся зайвий раз похвалити співробітника.

Вибирайте правильну форму розпорядження, з огляду на два фактори: Ситуацію, наявність часу для нюансів. Особистість підлеглого. Залежно від цього варто вибирати і етично найбільш прийнятні норми поводження і форми розпорядження.             

1. Конфлікт і основні шляхи його вирішення.

Конфлікт у перекладі з латини – зіткнення різноспрямованих сил (цінностей, інтересів, поглядів, позицій) суб’єктів – сторін взаємодії.

Типологія конфліктів

        За кількістю та складом сторін конфлікту (внутрішньо особистісний, міжособистісний, особистісно-груповий, між груповий, між колективний, міждержавний, міжнаціональний).

        За проблемно-діяльнісною ознакою (управлінські, сімейні, педагогічні, політичні, економічні, творчі).

        За тривалістю перебігу конфлікту (гострі і таронічні, швидкоплинні, тривалі та інші).

        За змістом (побутові й суто проблемні).

        За ступенем загострення протиріч (незадоволення, протидія, розбрат, ворожнеча, війна).

         За ознакою можливого вирішення (конструктивний (продуктивний) і деструктивний).

Причини конфліктів

        Причини конфліктів полягають у розбіжності:

• Знань, умінь, навичок, особистісних рис;
• Функцій управління;
• Емоційних, психічних та інших станів;
• Економічних процесів;

 

Способи вирішення конфліктів

    Вчені К. Томас і Р. Кілмен визначили основні найбільш прийнятні стратегії поведінки в конфлікті. Вони вказують, що існує 5 основних стилів поведінки в конфлікті: пристосування, компроміс, уникання, суперництво, співпраця.

• Пристосування – людина нехтує своїми інтересами,щоб задовольнити інтереси іншого.
• Співпраця – процес, який складається з послідовних взаємодій, коли людина прагне брати активну участь у розв'язанні конфлікту й захищати свої інтереси , але ще й бажає співпрацювати з іншими учасниками конфлікту. Це спільна спроба знайти таке рішення, яке цілком задовольняло б вимоги обох сторін.
• Уникання – людина намагається не займатися конфліктом. Уникання може бути фізичною або психічною, дипломатичне ухиляння. Шляхом уникання можна відкласти справу на кращий час.
• Компроміс – це часткове задоволення обох сторін.
• Суперництво – людина намагається задовольнити свої інтереси за рахунок іншого. Вона використовує здібності аргументувати свої суспільні контакти, економічні санкції. Суперництво може означати «стати на захист своїх прав», якщо людина переконана, що вона права.

 

 

1. Етикет як єдність доцільності, моральності і краси. Головні вимоги етикету в навчальному закладі і в діловій сфері.

Етикет (фр. еtikuette – ярлик, етикетка), являє собою визначений регламент поведінки у конкретних заздалегідь відомих ситуаціях.  Етикет як сукупність певних правил і норм поведінки означає дотримання зовні пристойного способу поводження, що засвідчує зовнішню культуру моральних стосунків. Моральна й естетична грані культури поведінки існують у тісній єдності і взаємодії. Етикет є соціально детермінованим, так як правила етикету носять утилітарний характер. Вони полегшують взаємостосунки людей, упорядковуючи користування засобами громадських комунікацій. Етикет дозволяє зберегти енергію і здоров’я, заспокоює нервову систему, ставить усіх в рівні умови людських взаємин, що приносить врешті-решт задоволення усім.

Студенти першими вітаються з викладачем. Викладач звертається на «ви» до всіх студентів. Студентам не слід запізнюватися на заняття , вони не повинні приходити на лекції у неохайному вигляді.

Дотримання таких загальних норм культури поведінки, як точність, дисциплінованість, акуратність, що мають виявлятися в основному виді його діяльності — навчанні.

Найістотніша вимога службового етикету — дисципліно­ваність. Дисципліна — це не тільки адміністративна, а й мо­ральна вимога, оскільки вона виражає ступінь поваги до людей, до їх інтересів. Дисциплінованість — показник моральної надій­ності людини і підстава впевненості у ній оточуючих. Дисциплі­нованість — нормативна умова сумлінного ставлення до праці.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Особливості моральних аспектів молодіжного спілкування.

Спілкування - складний процес взаємодії між людьми, що полягає в обміні інформацією, а також у сприйнятті і розумінні партнерами один одного. Спілкування характерно для будь-яких живих істот, але лише на рівні людини процес спілкування стає усвідомленим, пов'язаним вербальними і невербальними актами. Людина, передає інформацію, називається комунікатором, що одержує її - реципієнтом. Структура спілкування складається з трьох взаємопов'язаних сторін: комунікативної, інтерактивною і перцептивної. Комунікативна сторона спілкування полягає в обміні інформацією між індивідами. Інтерактивна сторона полягає в організації взаємодії між спілкуються індивідами (обмін діями). Перцептивная сторона спілкування означає процес сприйняття і пізнання один одного партнерами по спілкуванню і встановлення на цій основі взаєморозуміння.

Перше, спілкування з однолітками - це дуже важливий специфічний канал інформації; по ньому підлітки і юнаки дізнаються багато необхідні речі, яких з тих чи інших причин не повідомляють дорослі.

Друге, це специфічний вид міжособистісних відносин. Групова гра та інші види спільної діяльності виробляють необхідні навички соціальної взаємодії, уміння підкорятися колективній дисципліні і в той же час відстоювати свої права, співвідносити особисті інтереси з суспільними.

Третє, спілкування з однолітками - це специфічний вид емоційного контакту. Свідомість групової приналежності, солідарності, товариської взаємодопомоги не тільки полегшує підлітку автономізацію від дорослих, але і дає йому почуття емоційного благополуччя і стійкості.

Необхідно відзначити, що спілкування має великий вплив на становлення особистості підлітка. Так як спілкування - це не тільки обмін інформацією (наприклад, між вчителем і учнем), але і взаємодія, взаємовплив. Підліток «переживає» спілкування не тільки на інтелектуальному, а й на фізіологічному й емоційному рівнях;

Виникають проблеми з батьками, головним чином пов'язані з недостатнім розумінням (деякі батьки не встигають за змінами, стрімко відбуваються з їхніми дітьми). З одного боку дитина прив'язаний до своїх батьків і чекає від них розуміння, з іншого боку він претендує на більшу самостійність у вирішенні якихось справ і проблем;

Відзначено, що в підлітковому віці при високу потребу в спілкуванні, рівень комунікативних навичок і якостей, досить низький у переважної більшості підлітків.

 

 

 

1. Сімейні цінності в етиці українського народу.

Сім'я поступово втрачає своє суспільне значення, різними засобами впливу відбувається активна пропаганда позашлюбних відносин та неминучого відмирання сім'ї як суспільного інституту, а державна політика підтримки сім'ї в Україні відчутного впливу на ситуацію не має. Надзвичайно важлива виховна функція сім'ї занедбана. Саме сім'я відіграє виняткову роль у справі виховання людини і становлення здорового та повноцінного суспільства і в разі деградації сім'ї, як засадничого соціального інституту, обов'язково відбудеться і занепад українського суспільства, яке втратить свою самобутність та ідентичність. Тому такий стан речей є і духовно-моральною проблемою, і становить реальну загрозу національним інтересам і безпеці нашої держави. Серед причин потрібно назвати глибоку духовну та моральну кризу українського суспільства, занедбання традиційних сімейних цінностей, неефективність національної системи освіти і виховання підростаючого покоління, відсутність державної волі до захисту і підтримки традиційних духовності та моралі.

Насамперед необхідно усвідомити, що ні держава, ні політичні або громадські об'єднання, ні інші соціальні інститути не зможуть самотужки подолати ці проблеми. Це під силу тільки всім нам разом. Саме тому відродження сімейних цінностей, і як наслідок - вихід з демографічної кризи є загальною справою, посильну участь в якій мають брати всі члени суспільства.

Впровадження християнської етики; приготування до подружнього життя. Але цього не достатньо. Церкви можуть і повинні зайняти активну позицію у впровадженні родинних форм виховання, робота служб соціальної допомоги сім’ям.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Етика в контексті ідей постмодернізму.

В другій половині ХІХ ст.. відбувається досить активний перехід до некласичної філософії, яка відкидає, як романтичні, претензії філософської класики на остаточні вирішення проблем людського буття, а тому й до етики починає підходити зовсім із інших позицій. А саме: мораль та моральні норми тепер ставляться в залежність від емпіричних потреб життя, від певних, знову-таки емпірично фіксованих природних характеристик людини, від особливостей роботи людської свідомості.

Шопенгауер  який вважав сліпе вольове поривання до буття у будь-який спосіб та будь-якою ціною найпершою засадою будь-якого буття, в тому числі й людського. Це поривання є первинним і глибинним, його не можна підпорядкувати розуму або орозумнити (етичний песимізм). Єдину надію можна покладати на людське співчуття, тобто здатність людини відчувати не лише свої біди й біль, а й інших людей.

Перш за все, філософи-постмодерністи стверджують, що наш час – це час не вторинної і навіть не третинної культури, а пост культури. Друга теза: оскільки знаково-семантична та знаково-символічна діяльність постає тепер вирішальною в людських взаєминах, а реальність недосяжна для освоєння та осмислення, то єдине, на чому тримається така діяльність – це цінності, які визначається виключно співвідношенням певних знаково-текстових структур.

Третя теза стверджує, що між окремими жанрами та видами текстової та культурної діяльності не може існувати чітких та певних меж: все є умовним і відносним, а єдино значущим постає вже не зміст текстів чи знаково-символічних форм, а та дія, той акт, що намагається представити те, чого представити не можна; його часто називають "перформенс" (вистава, дійство) або "інсталяція" (встановлення).

П.Слотердайк "Критика цинічного розуму". Автор вважає, що вихідні ідеї класичної філософії приховували в своїх підвалинах прагнення влади та панування. Непомітно ці ідеї привели до загальнокультурної та цивілізаційної кризи, за умов розгортання якої класичні моральні настанови виконують роль "моральних транквілізаторів". Сьогодні мужність мислити полягає в тому, щоби відмовитись від розуму і сприйняти дійсність поза готовими настановами, що виявились марними.

 

 

 

 

 

 

 

1. Моральна культура спілкування: етнонаціональний контекст.

Спілкування разом з працею і пізнанням є проявами людської діяльності, що називається комунікативною діяльністю.

Гуманістична етика орієнтує на процес спілкування, у якому здійснюється ставлення до людини як вищої цінності, повага її честі та гідності. Ця ціннісна настанова є трансформацією відомого кантівського категоричного імперативу: завжди ставитись до людини, як до мети, а не як засобу. За своєю природою спілкування є соціально-психологічним явищем.

Мета спілкування — планування і координація сумісної діяльності індивідів, соціальних спільностей, суспільства, тобто обслуговує інші види діяльності — не комунікативні (матеріальну, політичну, духовну тощо). Мета спілкування може перебувати за межами самого спілкування, тобто спілкування здійснюється задля отримання або передачі матеріальних благ (предметів, послуг), інформації; забезпечення взаємодії при виконанні спільної роботи, зміни настрою співбесідника або власного; допомоги іншому тощо. Процес спілкування забезпечується певними засобами мова (слово), погляд, жест, поза, мода, послання тощо, тобто вербальними та невербальними засобами. Залежно від глибини взаємодії виділяють етикетний (формальний рівень рольової взаємодії), безособистісний або функціональний, а також діловий (пов'язаний з виконанням соціальних ролей або соціальних функцій, наприклад члени трудового, навчального колективу тощо), товариський (колеги), дружній, інтимний типи спілкування, або особисті форми (міжособисті), а також спілкування із самим собою. Незалежно від типу спілкування може бути моральним або аморальним залежно від суб'єктивних настанов, інтересів, цінностей (мотивів), суб'єктів спілкування.

Основним у реалізації суперечностей спілкування є моральна культура особи, її моральна активність, дотримання моральних принципів спілкування: рівність, доброзичливість, довіра, повага, толерантність, любов і співчуття, альтруїзм, тактовність, делікатність, уміння вислухати. Аморальне спілкування базується на егоїзмі, користі, помсті, неповазі тощо. Моральна культура спілкування є різновидом людської діяльності, за якої соціоморальна активність спрямована на реалізацію комунікативних суперечностей, щоб перемога залишалась за принципами гуманізму і соціальної справедливості. Моральна культура спілкування передбачає знання культурних моделей поведінки (загальних зразків, етикетних приписів, стратегій) та вміння їх адекватно застосовувати у кожній конкретній ситуації спілкування, а за необхідності знаходити нові.

 

 

1. Суть моральних передумов спілкування: повага, співчуття, гуманність, альтруїзм, милосердя та їх роль  в професійній діяльності.

І. Кант наголошує, що принципом будь-якого спілкування є культивування доброчесності. До вихідних принципів морального спілкування слід віднести налаштованість на злагоду. Налаштованість на злагоду не закладена в природі людини, а оперта на принцип розумного воління. Поступитися перед іншим, підпорядкувати власну потребу потребі іншої людини, усвідомивши її як таку ж важливу і навіть більш важливу, ніж власна потреба, означає усвідомити іншого метою спілкування.

Конкретним виявом налаштованості на злагоду є доброзичливість. При безумовності принципу доброзичливості як вихідного в стосунках слід виділяти два її типи: відношення доброзичливості безпосередньо із схильності (з почуття любові) та доброзичливість опосередковану (з почуття обов’язку і справедливості). Доброзичливість — складова попередньої налаштованості на злагоду і означає усунення будь-якої упередженості у стосунках. Вона узгоджена з принципом справедливості, що обертає наші емоційно-вольові структури з іншої людини на себе самих.

Стосунки, оперті на принцип справедливості, неабияк забезпечують також дотримання принципу поваги до інших людей. В розумно організованих суспільствах повага права людини гарантується законом. Наявність в особистості людських чеснот, що спонукають на повагу, схиляння, шанування. Принцип поваги права людини ставить перед необхідністю неупередженого ставлення також до людини, що схибила проти моралі.

Співпереживання як моральний принцип цінне вираженою в ньому повагою права іншої на власний вибір; переживанням долі іншого як власної, а отже, прощенням помилок, що спричинили нещастя. Порада, розрада — вагомі чинники повернення надії на краще. Вони дають наснагу на протистояння життєвим негараздам. Співпереживання здатне відродити людину, повернути її до життя, адже життя ми відчуваємо не лише як фізичну реальність.

Щирість, привітність, відкритість, ввічливість, дружність, послужливість, витонченість манер, люб’язність — риси спілкування, які, згідно з Кантом, "самі собою доброчесності, хоча і в малому". Названі характеристики поведінки сторін спілкування є зовнішнім виявом потреби в злагоді.

В етичній теорії Нового часу принцип налаштованості на злагоду визначається як толерантність (від лат. tolero — тер­плю, витримую). Як етичний принцип його ввів у науку Дж. Локк у трактаті "Листи про толерантність" (1688 p.). Філософ говорить про важливість терплячості у таких питаннях, як, скажімо, вибір людиною віри.

Принцип толерантності не виключає діалогу та морально­го спротиву позиції, що заперечує цінності моралі та культури загалом. Він передбачає визначеність позиції, утвердження її, але засобами, що не нищать істину та не заперечують цінності особи — носія іншого, відмінного типу досвіду.

Принцип налаштованості на злагоду і взаєморозуміння, на взаємну повагу має зберігатися і тоді, коли спілкування має чітке практичне спрямування, яким є, скажімо, ділове спілкування. Сторони, задіяні у ньому, зорієнтовані на кінцевий практичний результат.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Сутність функцій моралі, таких як гуманізуюча, ціннісно орієнтуюча,  пізнавальна, світоглядна, виховна, регулятивна як детермінант професійної етики.

Регулятивна функція моралі - головна, основний зміст моралі становлять відповідні вимоги (норми, правила, приписи).До специфічних особливостей моральної регуляції поведінки людини належать:— повноцінний вияв у моралі свободи, самостійності особистості. — універсальність, однакова зорієнтованість на кожну людину;— поширеність на всі сфери життя людини;— заснованість на протиставленні належного (ідеального) існуючому;— постановка перед людиною максимальних вимог. Здебільшого вони є нездійсненними, оскільки ідеалу не можна досягти;— опора на громадську думку і внутрішнє переконання особистості, передусім — на її сумління;— пов'язаність переважно з духовними санкціями, насамперед з громадською думкою та особистим самоосудом чи схваленням своєї поведінки.

Оцінно-імперативна функція моралі -  мораль осмислює дійсність такою, якою вона повинна бути, тобто як ідеальну модель належного. Це осмислення охоплює процедуру морального оцінювання дійсності, насамперед відповідності поведінки, вчинків людей найвищим уселюдським цінностям, добру.

Комунікативна функція моралі. Справжнього морального значення будь-який вчинок людини може набути тільки в міжособистісних стосунках, у контексті спілкування. Поза спілкуванням немислимі становлення і розвиток людини як особистості, функціонування суспільства загалом. Змістовність спілкування людей значною мірою залежить від рівня їх моральної культури, яка за належних умов виявляється у доброзичливості, взаємоповазі, приязні.

Пізнавальна функція моралі. Завдяки моралі індивід одержує перші уявлення про норми поведінки, які пред'являє йому суспільство (не тільки інформацію про норми, а й про те, як ними керуватися), про добро і зло, честь і гідність тощо. Моральна свідомість загалом належить до буденного рівня, тому це пізнання має інтуїтивний характер.

Виховна функція моралі. Здійснюється передавання досвіду попередніх поколінь, формуються уявлення індивіда про добро і зло, гідність і честь, справедливість, що сприяє його самовдосконаленню, виробленню практичних навичок жити і діяти згідно з вимогами суспільства, викорінювати пороки. Гуманізуюча роль моралі виявляється і в орієнтації особистості на найвищі вселюдські цінності в осмисленні мети і сенсу життя, виборі власного життєвого шляху.

Орієнтувальна функція моралі. Мораль орієнтує не тільки в повсякденному житті. Адже від рівня моральної культури залежить і те, чи буде людина прагнути орієнтуватися "на добро", обираючи життєвий шлях та розв'язуючи різноманітні особистісні проблеми.

1. Професіоналізм як моральна риса особистості.

Професійна етика - це сукупність моральних норм, які визначають ставлення людини до свого професійного обов'язку. 

Професійна етика вивчає: відносини трудових колективів і кожного фахівця окремо; моральні якості, особистості фахівця, які забезпечують найкраще виконання професійного боргу; взаємини всередині професійних колективів, і ті специфічні моральні норми, властиві для даної професії;  особливості професійного виховання.

У процесі праці між людьми складаються певні моральні відносини. У них є ряд елементів, притаманних усім видам професійної етики. По-перше, це відношення до суспільної праці, до учасників трудового процесу. По-друге, це ті моральні відносини, які виникають в області безпосереднього зіткнення інтересів професійних груп один з одним і суспільством.

Професійна етика не є наслідком нерівності у ступені моральності різних професійних груп. Просто до деяких видів професійної діяльності суспільство виявляє підвищені моральні вимоги. В основному це такі професійні сфери, в яких сам процес праці вимагає узгодженості дій усіх його учасників. Приділяється особлива увага моральним якостям працівників тієї сфери, які пов'язані з правом розпоряджатися життям людей, тут мова йде не тільки про рівень моральності, але і в першу чергу про належному виконанні своїх професійних обов'язків . Трудова діяльність людей цих професій, більш ніж будь-яких інших, не піддається попередньої регламентації, не вміщується в рамках службових інструкцій. Вона по своїй суті є творчою. Особливості праці цих професійних груп ускладнюють моральні відносини і до них додається новий елемент: взаємодія з людьми - об'єктами діяльності. Тут моральна відповідальність набуває вирішальне значення.

Професійна мораль повинна розглядатися в єдності з загальноприйнятою системою моралі. Порушення трудової етики супроводжується руйнуванням загальних моральних установок, і навпаки. Безвідповідальне ставлення працівника до професійних обов'язків становить небезпеку для оточуючих, завдає шкоди суспільству, може призвести в кінцевому рахунку і до деградації самої особистості.

У сучасному суспільстві особистісні якості індивіда починаються з його ділової характеристики, ставлення до праці, рівня професійної придатності. Все це визначає виняткову актуальність питань, що становлять зміст професійної етики. Справжній професіоналізм спирається на такі моральні норми як борг, чесність, вимогливість до себе і своїх колег, відповідальність за результати своєї праці.

 

 

1. Ввічливість як характерологічна складова особистості, її роль в службових стосунках.

Ввічливість — риса характеру, яка характеризує особистість гарними манерами, добрими вчинками та освіченістю. Під ввічливістю зазвичай розуміють вміння шанобливо і тактовно спілкуватися з людьми, готовність знайти компроміс і вислухати протилежні точки зору. Ввічливість вважається вираженням хороших манер і знання етикету. Зазвичай ввічливість дозволяє людям відчувати себе комфортно в товаристві один одного і уникати напруженості у відносинах.

Вміння поводити себе з людьми належним чином є одним з важливих факторів, який допомагає досягти успіху у службовій діяльності. Існує шість основних принципів, які дозволять це зробити, а саме: пунктуальність, конфіденційність, доброзичливість, увага до оточуючих, зовнішній вигляд, грамотність.

Особливий такт і увагу слід приділяти тим, хто проявляє нервозність, страх або ніяковіє. Як правило, така реакція спостерігається у надмірно збуджених, вразливих людей. Ніколи не слід відповідати різкістю на різкість, грубістю на грубість. Спокійна, тверда і доброзичлива манера спілкування - кращий засіб усунення негативної реакції і створення нормальної атмосфери для бесіди.

Техніка ввічливого поводження:

Вживання виразів що пом'якшують сенс, що дозволяють зблизити позиції співрозмовників в разі негативної реакції у відповідь, наприклад, «є невелика проблема», «ми трохи посперечалися», тощо.

Використання евфемізмів і конотації.

Перевагу питальних виразів тверджень, наприклад: «Ви були в магазині, чи не так?» ;

використання заперечень замість прямих запитань: «Ви ще не зайшли до магазину?» ;

вживання ефективної лексики, що виражає занепокоєння за співрозмовника: «Ви не були там занадто довго?»;

пом'якшення вимог питальній формою: «Ви не могли б подати мені це?»;

пом'якшення вимог запрошенням співрозмовнику прокоментувати їх: «Вам адже неважко це зробити, чи не так?»

 

 

 

 

1. Види моральних конфліктів і способи їх вирішення в умовах професійної діяльності.

Існують два види моральних конфліктів: зовнішні та внутрішні. Для зовнішнього конфлікту характерно заперечення правильності протилежних переконань, поглядів, цінностей, ідей. Внутрішні - складність, різнохарактерність самих мотивів особистості, що знаходяться у підпорядкованості та супідрядності один до одного. Специфіка внутрішнього конфлікту полягає в тому, що для нього характерна боротьба цінностей, норм, мотивів, які особистість визнає правильними.

Засобом розв'язання конфлікту є "золоте правило" - "з двох лих обрати менше". Менше зло не є добро, але воно являє собою компроміс у тих випадках, коли гармонія принципово неможлива для учасників конкретної ситуації.

Загальним принципом у вирішенні моральних конфліктів висувається положення про ієрархію моральних цінностей, систему переваг. Аксіомою у розв'язанні моральних конфліктів нерідко є положення про пріоритет суспільного інтересу перед приватним. На жаль, у реальній дійсності це сприймається та реалізується дуже спрощено: інтересами особи нехтують заради загальних інтересів.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Соціоніка як наука про мистецтво спілкування.

Соціо́ніка — наука, що вивчає процес обміну інформацією між людиною і зовнішнім світом, тобто те, яким чином люди сприймають, переробляють і видають інформацію. Також можна визначити соціоніку як науку про типи психоінформаційних систем (людина, колектив, етнос, держава) і взаємодії між ними. Соціоніку також визначають як науку про стійкі типи мислення та поведінки людини, а також про людські риси характеру, закономірності відносин, що виникають у процесі взаємодії між окремими людьми і колективами в цілому. Її висновки і рекомендації будуються на основі аналізу закономірностей обміну інформацією.

Основоположник соціоніки Аушра Ауґустінавічюте визначила соціоніку як "науку про соціон, соціонну структуру суспільства, про різні типи інформаційного метаболізму і різні форми відносин між ними, про структуру і функціонування моделі інформаційного метаболізму.

Методи соціоніки дозволяють визначити ступінь сумісності людей у будь-якій групі - від подружжя, родини - до робочого колективу, та надати потрібні рекомендації.

Соціоніка вивчає як людина сприймає і оцінює інформацію, що надходить до неї. Людське спілкування, відповідно, постає як обмін інформацією, при цьому термін «інформація» розуміється досить широко: інформація може бути вербальна і невербальна, виражена в жестах і міміці, інформаційний характер носять і почуття, і настрої, і враження від творів мистецтва.

Професор Софійського університету "Св. Климента Охридського" (Болгарія) Н. Бояджієва з колегами вважають, що соціоніка - надійний інструмент для оптимізації та розвитку особистості людей, для дослідження їх професійної компетентності. По суті, соціоніка орієнтує людину в її житті, підказує, як реалізувати свої можливості, як стати професійним або знайти роботу, що відповідає його думок і побажань. залежно від типу можна визначити професійні схильності людини та її здібності - навіть ті, для прояву яких не було випадку. Особлива привабливість соціоніки в тому, що її поняття можуть застосовуватися в усьому , що пов'язано з діяльністю людини.

Оскільки призначення будь-якої технології - підвищення ефективності соціальної та виробничої діяльності людини і суспільства в цілому, поліпшення умов життя, соціоніка як наука про інформаційний метаболізм (або інформаційний обмін) в індивідуальній та соціальній психіці, сприяє створенню цілої низки гуманітарних, соціальних, політичних, технічних та інформаційних технологій, що охоплюють різноманітні сфери існування і діяльності людини, суспільства, держави і цивілізації.

 

 

1. Етикет як феномен і проблема моральної культури.

Етикет заснований на практичній суспільній доцільності.

Соціальна значимість етикету проявляється в тому, що він проявляє рівність і нерівність індивідів і груп, що склала в суспільстві соціальну ієрархію, демократизм або консерватизм соціальних відносин. Етикет дозволяє людям орієнтуватися в повторюваних соціокультурних ситуаціях (вітання, знайомства, поводження в громадських місцях і т. д.). Етикет проявляє й загальний культурний рівень людей (освіченість, вихованість, конформізм).

Найважливішою соціальною функцією етикету є попередження конфліктних ситуацій у міжособистісному спілкуванні. Тут етикет здатний зняти психологічну напруженість. У конфліктних ситуаціях (сімейні, міжособистісні конфлікти) норми етикету виконують функцію "синтона" ("психологічного зглажування"). Тактовність, як знак поваги до конфліктуючої сторони, створює умови для цивілізованого вирішення  конфлікту.

Сучасний етикет успадковує звичаї практично всіх народів від сивої давнини до наших днів. В основі своєї ці правила поведінки є загальними, оскільки вони дотримуються представниками не тільки якогось даного суспільства, але і представниками всіляких соціально-політичних систем, що існують у сучасному світі. Народи кожної країни вносять в етикет свої виправлення і доповнення, обумовлені суспільним ладом країни, специфікою її історичної будови, національними традиціями і звичаями.

Розрізняють кілька видів етикету, основними з яких є:

придворний етикет - строго регламентований порядок і форми обходження, установлені при дворах монархів;

дипломатичний етикет - правила поведінки дипломатів і інших офіційних осіб при контактах один з одним на різних дипломатичних прийомах, візитах, переговорах;

військовий етикет - звід загальноприйнятих в армії правил, норм і манер поводження військовослужбовців у всіх сферах їхньої діяльності;

загальногромадянський етикет - сукупність правил, традицій і умовностей, дотримуваних громадянами при спілкуванні один з одним.

 

 

 

 

 

1. Щастя як моральна цінність і проблема етики.

Поняття "щастя", як і будь-яке інше наукове поняття, є не об'єктом, а результатом пізнання. Етика досліджує не поняття "щастя", а власне щастя, феномен щастя. "Щастя, — на думку Дж. Локка, — у своєму повному обсязі є найвище задоволення, на яке ми здатні, а нещастя — найвище страждання", Можна жити змістовним, творчим життям і не переживати такого інтенсивного почуття, яким є почуття щастя. Проте бути щасливим без нього не можна. Це свідчить про істотність суб'єктивного начала в щасті.

Об'єктивною основою щастя є міра доброчесності людини, сукупність факторів, які визначають її життєве благополуччя (здоров'я, матеріальний добробут, везіння тощо).

Здатність людини переживати почуття щастя і характер цього переживання залежать як від її світогляду (ідеалів, розуміння смислу життя, призначення людини), так і від багатьох інших суб'єктивних чинників (темпераменту, характеру, життєвого досвіду, здібностей, які вона може реалізувати). Люди веселої вдачі інакше сприймають своє життя, ніж похмурі. Це стосується вразливих і незворушних натур. Завищені амбіції і нездатність їх реалізувати породжують незадоволеність собою. Не є корисною і занижена самооцінка.

Пізнання сутності щастя пов'язують із з'ясуванням того, чим воно є для людини — метою чи результатом. Як правило, це наслідок невиправданого ототожнення реального щастя (результату) з уявленням про щастя, яке пов'язують з досягненням певної мети. Таке уявлення може супроводжуватися інтенсивними переживаннями передчуття щастя, що істотно впливає на досягнення життєвих цілей, активізує діяльність людини. А власне щастя, щастя як результат успішної діяльності нерідко робить людину пасивною, принаймні на якийсь час.