Друге

1. Поняття культури.

Слово “культура” похідне від латинського “cultura” і спочатку означало у Стародавньому Римі обробіток землі, працю землероба. Але надалі це слово почало вживатися в іншому значенні – “освіченість”, “вихованість”. У римського мислителя Ціцерона вже зустрічається поняття “культура душі”, він вважав, що філософія є “культурою розуму”. Майже одразу поняття культури більшою мірою вказувало на вміння і майстерність, які виявляє людина у своїй діяльності. Широко вживаним поняття культури стає в епоху Просвітництва, коли культура тлумачиться і як породжене людською діяльністю перетворення природи, і як вищий прояв людського буття, пов’язаний з людським духом. Поняттям культури позначалися у той час всі досягнення духовної культури людей, передусім наукові знання, мистецтво і все те, що називали тоді освіченістю. Наприкінці ХІХ – у ХХ ст. культура розглядається як прояв особистісної самореалізації людини, вираз її суспільної цінності, творчості, як людська діяльність та її результати, як саморозвиток людини через діяльність. Отже культуру в найзагальнішому розуміння можна визначити як загальну характеристику людського буття, як надбіологічне, надприродне явище, яке визначає міру людяного в людині, характеризує її розвиток як суспільної істоти. Культура є явищем складним і багатогранним, звідси – багатоманітність її визначень. Під культурою традиційно, у широкому розумінні визначається сукупність матеріальних, практичних і духовних надбань суспільства які відображають рівень його історичного розвитку, втілюються в повсякденній діяльності людини, знаходять відображення у її соціальних, моральних та інших характеристиках. У вужчому розумінні культура – це сфера духовного життя суспільства. Вона охоплює собою систему освіти, виховання, духовної творчості, включає в себе ті установи й організації, які забезпечують означені процеси: школи, вузи, музеї, театри, бібліотеки, інші культурні заклади, а також творчі спілки тощо. Нарешті, поняттям культура часто позначають рівень вихованості й освіченості людини, рівень оволодіння нею тією чи іншою сферою знань та діяльності.

 

2. Культура як соціальне явище.

Одним із найцінніших здобутків соціуму, який впливає на фундаментальні процеси в ньому, є культура. Спершу слово «культура» означало догляд землі. Згодом ним стали позначати все, що створила людина, а культурою вважати все, що відрізняє людину від природи. В цьому розумінні розвиток людства — це розвиток його культури.

Культура як соціальний феномен — явище складне, поліструкт.. Вона інтегрована в різноманітні сфери життєдіяльності людини.

Культура як предмет соціологічного аналізу є сукупністю структур, процесів, пов'язаних з функціонуванням суспільства на різних рівнях розвитку, системою контролю за соціальною поведінкою.

Традиційно культуру розглядають як сукупність цінностей. Ціннісний вимір — один з найважливіших у культурі. Отже, у вузькому значенні культура — цінності, переконання, зразки, норми поведінки, притаманні певній соціальній групі, конкретному суспільству; у широкому — соціальний механізм взаємодії особистості, спільноти із середовищем існування, які забезпечують передачу досвіду та розвиток діяльності. Тобто культура є якісною характеристикою людської діяльності, наскрізною суспільною системою, яка пронизує все суспільство, всі його галузі й структури. Різноманітність виявів людської культури відповідає багатогранності людської діяльності.

Культура — структурний елемент соціальних відносин, сукупність наукового знання, практичних навичок, побутової й теоретичної свідомості, високої духовності, необхідних для розвитку суспільства і людини, формування особистості.

 

3. Феномен української культури. Українська нац.. культура.

Феноменальність укр.. ку-и породжувалась і формувалась найбільшою мірою просторово-географічним та історичним чинниками. Геогр., істор. та мовний чинники – найдавніші і найтрив. в історії людства ще з доістор. епох, з часів унікальної трипільської цивілізації.

Перша її ознака – це те, що її ґенеза, її виникнення і становл. відбувалось на споконвічній батьківській землі. Просторові географічні чинники укр.. к-ри визначалися своєрідними природно-кліматичними умовами: лісами, ріками, степами, лісостепом, а також горами і морями. До цієї землі прив’язана культура, символіка, духовність і ментальність, світорозуміння етносу, його уявлення про основні принципи функціонування Всесвіту, Сонця, Землі. Тобто одним з найголовніших сегментів феномену української культури є її історизм.

Тисячоліттями звідси вели шляхи на схід і на захід, на північ і на південь, була велика можливість взаємовпливів культур, обміну надбанням. Усе це мали величезний вплив на формування свідомості племен.

Внаслідок труднощів історичного шляху України (монголо-татарське завоювання в XIII ст., польсько-литовська експансія в XIV — XVI ст., залежність від Російської та Австрійської імперій в XIX — ХХ ст.) у вітчизняній традиції народна культура зіграла виключну роль.  Справжніми творцями і носіями культури продовжували залишатися широкі маси суспільства - селяни, козаки, ремісники. Українська культура протягом тривалих періодів своєї історії розвивалася як народна. У ній велике місце займали фольклор, народні традиції. Особливо яскраво це виявилося в мистецтві — народних думах, піснях, танцях.  Самобутня і старовинна система освіти, давня традиція книгописання, орієнтованість на провідні центри Європи — все це дозволило піднести українську культуру до рівня світового явища.

На відміну від суспільної думки інших європейських країн, де проблеми бідності, хвороб і безкультур'я мислилося подолати шляхом технічного прогресу, підвищення продуктивності праці, українські мислителі закликають до іншого. «Споріднена праця» і самопізнання, свобода, заради якої не шкода розлучитися з благополуччям — ось ті рецепти щастя, яких дотримувались і які пропагували провідні українські мислителі.

Український народ прожив багату і бурхливу історію. Жити йому довелось на роздоріжжі, через яке проходило багато різних народів і племен, які зазіхали на українську землю. У складних умовах доводилось захищати свою волю від ворогів, доводилось бути й поневоленим. Ця боротьба виховала у українців найяскравішу, найхарактернішу рису – волелюбність. Не раз втрачаючи волю, незалежність, українці тужили за нею, і цю тугу та боротьбу за волю відтворяли у безмежному морі задушевних пісень, дум, легенд; у малярстві, вишивці, гончарстві, ткацтві тощо.

4. Функції культури.

Основні функції культури:

Насамперед, слід відмітити адаптаційну функцію культури, яка дає можливість кожному індивідууму, який включається в процес функціонування і розвитку прилаштовуватися до існуючих в суспільстві оцінок і форм поведінки.

Наступною за значимістю є пізнавальна функція культури, суть якої полягає в ознайомленні людини зі знаннями.

Важливу роль відіграє інформаційна функція культури, яка дає людству й суспільству відповідну інформацію. Культура є засобом, що виробляє інформацію. Разом з цим вона є також пристроєм, що запам'ятовує цю інформацію.

Комунікативна функція виконує передачу культурних цінностей, їх засвоєння та збагачення неможливі без спілкування людей, а саме спілкування здійснюється за допомогою мови, музики, зображення і. д., які входять в скарбницю культурних цінностей.

В зміст нормативної функції культури входить відпрацьовування і поширення відповідних норм поведінки, які суспільство диктує людині, у відповідності з якими формується образ життя людей, їх установки й ціннісні орієнтації, способи поведінки.

Слід відмітити гуманістичну функцію культури. Основу людинотворчої функції культури складає виявлення і культивування сутнісних сил людини, їх соціальне і духовне возвеличення і ушляхетнення.

Особливе місце належить виховній функції: культура не лише пристосовує людину до певного природного та соціального середовища. Вона ще й виступає універсальним фактором саморозвитку людства, людини. Кожного конкретного індивіда або людську спільність правомірно розглядати як продукт власної культурної творчості.

Світоглядна функція культури виявляється в тому, що вона синтезує в цілісну і завершену форму систему чинників духовного світу — пізнавальних, емоційно-чуттєвих, оцінкових, вольових.

 

5. Духовна і матеріальна культура. Духовна культура та її структура.

Загальноприйнятим є розмежування культури на матеріальну та духовну.

У загальнокультурному розвитку людського суспільства одним із основних визначальних чинників постає матеріальна культура — досягнення, які виражають головним чином рівень освоєння людиною сил природи.

Відомо, що у процесі своєї діяльності люди створюють матеріальне багатство суспільства, яке включає в себе як засоби праці (інструменти, верстати, машини тощо), так і засоби індивідуального споживання (їжа, помешкання, одяг, побутові речі та ін.). Найважливішим показником матеріальної культури є знаряддя праці. Поряд із засобами праці найважливішою частиною матеріальної культури є засоби споживання. Зазвичай сферу індивідуального та суспільного споживання називають сферою побуту.

Таким чином, матеріальну культуру можна поділяти на культуру праці (засоби праці) і культуру побуту (засоби споживання).  Досягнення у сфері матеріальної культури нерозривно пов'язані з рівнем духовного розвитку людей.

Духовна культура — результат духовної діяльності людей. До структури духовної культури суспільства включені такі основні елементи:

а) цінності сфери суспільної свідомості, тобто світоглядна культура (філософські, політичні, наукові, релігійні та інші ідеї і погляди людей), моральна культура (норми поведінки), естетична культура (мистецтво і література), а також науково-технічна творчість тощо. Ці цінності закріплюються у поглядах та вчинках людей, звичаях і традиціях, у творах літератури і мистецтва.

Культура — явище цілісне. У будь-якому її прояві містяться матеріальне й духовне начала. Твори мистецтва потребують матеріальних затрат для їхнього створення та й існують у матеріальній формі — у вигляді картин, книжок, скульптурних зображень, нот тощо. Водночас у будь-якому матеріальному предметі реалізовані ідеї, знання, культурний зміст. Наприклад, архітектурна споруда є продуктом матеріальної та духовної праці.

 

6. Природа національної культури та взаємодія культур.

Вершиною розвитку біологічного світу є людина. Вона свідомо розвиває виробництво, забезпечує матеріальні блага, створює умови для культурно-мистецького процесу. Буття людини завжди соціальне; вона має розум, створює цінності, постійно розвивається, їй притаманні свідомість та сприйняття позасвідомого, спілкування із собі подібними, що дає можливість піднестися над природою.

Кожному етносу, нації притаманна самобутність, зокрема, у культурі. Повсюдне утвердження культурних досягнень потрібне задля повноцінного функціонування народу на кожному історичному етапі; це зберігає його, визначає ідентичність поміж іншими народами, що є своєрідною регуляцією соціокультурних процесів. Самобутня ідентичність завжди пов 'язана з культурною терпимістю до інших цивілізацій. Поняття "самобутність " тісно пов'язане з політичними поняттями "незалежність " і "суверенітет ", оскільки без усвідомлення власної самобутності не можна бути незалежним.

Наука, що вивчає історичне походження народів та етносів, дебатує питання про чистоту чи відрубність націй, але, як показує історичний аналіз, "чистих" націй на землі немає і не може бути, оскільки відбувалися великі переселення народів, воєнні походи, міграційні процеси, коли люди невеликими групами або цілими народами переходили з одного місця на інше, освоюючи нові території, змішувались з аборигенним населенням або витісняли його. Мігранти приносили свої культурні цінності, асимілювали корінне населення або асимілювалися самі. Прикладів історія знає багато: еллінізм, загальноєвропейська римська експансія, американізація значної частини земної кулі. Культурна асиміляція може відбуватися також під впливом релігійної експансії, особливо під час зміни світоглядної домінанти, коли аборигенна релігія змінюється на "загальноприйняту".

Зазначені процеси мають як негативне, так і позитивне значення, оскільки зумовлюють синтез культурно-мистецького процесу, збагачують національні культури. Так, в європейській культурі завдяки арабському посередництву в західних цивілізацій активізувався інтерес до античної культури. Схід збагатив рицарське середньовіччя Європи.

Проте активне введення чужих культурних цінностей зумовило конфліктну ситуацію. У світоглядну систему прийшли люди, налаштовані проти традиційних релігій, культур. Поряд із цим виникло багато релігійних об'єднань і новітніх культів: спіритизм, містицизм, окультизм, теософія та ін.

7. Сутність, структура, функції української культури.

Укр. культура - комплекс матер., дух., інтел. і емоц. рис людності на етнічних українських землях і в суспільстві, що містить не лише різні види мистецтва, а й спосіб життя, основні правила людського буття, системи цінностей, традицій, вірувань.

Для української національної культури основоположною і базисною є народна культура. На її основі поступово сформувалися професійні наука, література, мистецтво. Своєрідність української культури визначили також впливи географічних умов, особливости історичного шляху, а також взаємодія з іншими етнокультурами.

Справжніми творцями і носіями культури продовжували залишатися широки маси суспільства - селяни, козакi, ремісникі. Українська культура протягом тривалих періодів своєї історії розвивалася як народна. У ній велике місце займали фольклор, народні традиції. Особливо яскраво це виявилося в мистецтві — народних думах, піснях, танцях. Протягом тривалого часу багато талановитих людей, які народилися і виросли в Україні, потім покидали її, зв'язували своє подальше життя і творчість з російською, польською та іншими культурами.

На відміну від суспільної думки інших європейських країн, де проблеми бідності, хвороб і безкультур'я мислилося подолати шляхом технічного прогресу, підвищення продуктивності праці, українські мислителі закликають до іншого. «Споріднена праця» і самопізнання, свобода, заради якої не шкода розлучитися з благополуччям — ось ті шляхи і рецепти щастя, яких дотримувались і які пропагували провідні українські мислителі. Український народ прожив багату і бурхливу історію. Жити йому довелось на роздоріжжі, через яке проходило багато різних народів і племен. Майже кожен з них зазіхав на українську землю. У таких тяжких, складних умовах доводилось віковічно захищати свою волю від ворогів, доводилось бути й поневоленим. Ця боротьба виховала у українців найяскравішу, найхарактернішу рису – волелюбність. Тому і вся творчість народу пронизана волелюбним характером.

Структура української культури охоплює матеріальну і духовну культуру. До матеріальної відноситься Інструменти та знаряддя праці, Побутове та виробниче устаткування, Сорти рослин, Культура ґрунтів, Породи тварин, Будинки і споруди, Шляхи сполучення і засоби транспорту. Духовна культура охоплює всі форми суспільної свідомості: література, наука, освіта, філософія, право, мова, знання, норми, правила, міфи, духовні цінності, відносини між людьми, групами людей, народами, спосіб мислення, ставлення до самого себе.

Функції: питання 4.

 

8. Сучасне бачення української культури.

Сутність та історія культури українського народу поки що недостатньо вивчені. Залишається неопрацьованою низка теоретичних проблем: архетипи нашої культури, вплив на неї історичних, расових, геополітичних та інших чинників. Відкритим питанням залишається й історична зміна типів української національної культури.

Протягом століть український етнос розвивався у несприятливих умовах. Імперські та тоталітарні режими економічно, соціальне, морально-психологічно сприяли поширенню комплексу культурної неповноцінності української нації або безпосередньо руйнували її культурні структури. Проте наша культура засвідчила свою міцність. Творчі сили народу не вичерпалися, і сьогодні ми є свідками обнадійливих процесів.

Можна виділити декілька чинників, що впливатимуть на подальший розвиток української культури, а саме:

1) поглиблення національного самопізнання та самоусвідомлення; 2)  дійсне ствердження свободи духовної творчості; 3) врахування світового культурного досвіду, усвідомлення власної національної культури як ланки світового культурного процесу, співучасть у світовому культурному обміні; 4) всебічне використання резервів національної культурної традиції, можливостей національної ментальності, орієнтація на створення оригінальних культурних цінностей.

Особливої уваги заслуговує українізація різних форм масової культури, сучасної індустрії розваг, а також тих новітніх видів та жанрів культури, які з різних причин не дістали розвитку в Україні або втратили національну визначеність. Наприклад, телевізійні жанри, оперета, різні форми відеокультури тощо.

Однією з актуальних проблем є державна підтримка та захист національної культури. Продумана система державного протекціонізму стосовно української національної культури, яка б не порушувала інтереси інших національних осередків України і не суперечила загальнолюдським принципам, державна підтримка культур національних меншин  — ось один з необхідних напрямів національно-духовного відродження народів нашої держави. Культура повинна випереджувати суспільні процеси, адже особливий дар творчої особистості, митця — у відповідальний час історії бути Пророком свого народу, його дороговказом.

 

9. Єдність та взаємозалежність світової і нац.. культур.

Свій тип культури притаманний кожному народові як етнічній та історичній цілісності. Співвідношення світової та національних культур — одна з найскладніших проблем сучасної культурології. її розв'язання передбачає з'ясування самого факту існування світової культури як певної цілісності. Світова культура — це система духовних цінностей, що виробляються в надрах національних культур, але набувають загальнолюдського значення.

Визнання феномена світової культури притаманне насамперед тим філософам, які сприймають людину і людство не як випадкове, а як закономірне і необхідне явище в еволюції Землі та Всесвіту, визнають існування найвищої мети і сенсу в історії людства, що розглядають як фактор космічної ваги. Зокрема, ця позиція втілилась у поглядах К.Ціолковського, В.Соловйова.

Водночас погляд сучасної людини на культуру випливає з емпірично наочного факту множинності культур, їх національної своєрідності. Світ, у якому ми перебуваємо, складний і багатоманітний у культурному відношенні. Мудрість нашого часу полягає у визнанні за кожною національною культурою права на самостійне існування та розвиток, у відстоюванні принципу рівноправного співіснування всіх культур. Світова культура за природою не моністична, вона плюралістична.

В ситуації культурного розмаїття, коли в межах однієї державної території, зазвичай, історично співіснують різні народи, підвищується інтерес до національних особливостей культури.. Минуле нашого народу, корені його культури, старовинні перекази, пам'ятки давнини зацікавлюють нас. Народ живий, доки живе його культура.

10. Менталітет. Особливості українського менталітету.

Менталітет – це х-ер та лад люд. Мисл., що реаліз. на рівні свідомості, але баз. на структ. елементах сфери підсвідомого, що включ. в себе архетипи як окр.. особистості, так і етносу в цілому.

Менталітет  – це душа, специ. Інформац.-енерг. поле, що охоплює емоц., інтелект. та дух. рівні життєд.  соціальної системи.

Менталітет укр.. народу має жіночу стать. Тому в нац.. характері українців виявл. такі риси, як чуттєвість, емоційність, любов до дітей, мрійливість, допитливість.

Глибинні пласти укр.. менталітету закладені землеробством, яке з найд. часів було гол. заняттям українського етносу. Саме зв'язок з землею визначив особливості світобачення наших предків, їхні культурні орієнтири та соціальну організацію. Такі риси українського національного характеру, як тонке відчуття гармонії, виважений підхід до вирішення складних справ, працьовитість, відсутність агресії, ліричне сприйняття життя, м'який гумор.

Позитивні риси українського національного характеру суттєво деформуються під час реалізації нашим етносом своєї всесвітньо-історичної місії, як буфера між двома типами цивілізацій – західної, європейської та східної, мусульманської. Тривала відсутність в українського народу власної держави відбилася в національній підсвідомості, як стан людини, що є фактичним хазяїном землі, але через дію зовнішніх, ворожих сил, не може бути її вільним господарем. Саме з цього коріння проростають примирення з негативними явищами, терплячість, зайва сором'язливість, прагнення уникнути особистої відповідальності за стан громадських справ.

Перебування українських земель у складі Російської, Австро-Угорської імперій, Речі Посполитої, Румунії, Чехословаччини наклали досить помітний відбиток на культуру, традиції та побут українців. Саме цей чинник є основною причиною такої негативної риси українського менталітету, як відсутність почуття національної єдності. На думку фахівців, для жителів Західної України більш характерні такі риси, як працелюбність, індивідуалізм, вміння господарювати, повага до власності, а також активні прояви національних почуттів, патріотизму, релігійності. Що стосується населення Центральної, Східної та Південної України, то, як відомо, для них головним було не національне, а соціальне визволення. Тому провідними рисами менталітету в цих регіонах стали звичка до кропіткої праці, яка має обов'язково дати покращення матеріального становища.

 

11. Періодизація української культурогенези.

Етнокультурогенез - це походження і розвиток етнічної культури у її зв'язках з походженням і розвитком самого народу.

Для території України характерна така періодизація культурогенезу:

 І. Матріархат (палеоліт, неоліт - мізинська та трипільська культура). Культи Богині-Матері, родючості, Предків.

 ІІ. Патріархат: культ Сонця; приручення коня; винайдення колеса; формування протомови, що стала основою слов'янських і зокрема, української:

      1) міграції, осідання арійців, формування етносів ІІ тис. до н. ч.;

      2) кімерійсько-скіфсько-сарматський період (І тис. до н. ч.);

      3) слов'янський суперетнос (І тис. н. ч.);

      4) власне український (включаючи й Київсько-руський) - ІІ тис.

Кожен новий етап - це сходження на якісно новий щабель.     

Культурогенеза  ґрунтується на збереженні знань, надбанні нових і передаванні їх наступним поколінням. Щоб зберегти і розвинути всю свою нову суспільну сутність, соціалізувати в належному напрямку кожного індивіда, людству треба було передати йому всю сукупність свого соціального життя — виробничі здібності, принципи взаємин, а також духовний світ, що почав формуватись: думки, почуття, стани людей. У верхньому палеоліті  виникла ситуація, за якої значна частина суспільної життєдіяльності не могла бути закодована, втілена і передана існуючими засобами. Культурогенеза в цей період мала такі засоби:

1. Розвиток знарядь праці, передавання виробничого досвіду в процесі навчання молодших старшими.

2. Існувала мова як засіб спілкування, щоправда, вкрай примітивна, нерозвинена.

3. Певні моральні уявлення вже регулювали поведінку людей, визначали їх ставлення один до одного, до колективу, до осіб іншої статі, оточуючого світу. Цьому навчали з дитинства.

4. Міфологія через одухотворення природи намагалась дати зв'язану і загальну картину світу, хоча і в не усвідомленому, а швидше у змодельованому, "картинному", образному вигляді.

5. Передмагія служила засобом практичного впливу на світ і давала людині впевненість в успіхові передбачуваної справи, передавала досвід у різних сферах життєдіяльності.

 

12. Худ. культура. Мистецтво як елемент духовної культури.

Однією з найзначніших сфер духовної культури є культура художня. Власне, художню культуру можна розуміти як специфічне упредметнення естетичного світу людини.

До художньої культури епохи належать: сукупність художніх цінностей (творів мистецтва), наслідуваних від попередників; комплекс художніх цінностей самої даної історичної епохи; набір сформованих і загальноприйнятих норм та "технологій" мистецтва; усілякі творчі об'єднання безпосередніх виробників художніх цінностей — художників (корпорації, братства, гуртки, спілки); художня критика тощо.

Художня культура виступає одним з найважливіших компонентів духовної культури. Разом з пізнавальною, релігійною, моральною, політичною культурою вона покликана формувати внутрішній світ людини, сприяти розвитку людини як творця культурних цінностей. Ядром художньої культури є мистецтво як форма художньо-образної інтерпретації дійсного і уявного. У мистецтві створюється і зберігається для нащадків своєрідний "духовний портрет" тієї чи іншої історичної епохи.

Мистецтво було і залишається одним із найважливіших чинників духовного життя людства. Воно стимулює творчу діяльність, освячує і збагачує життя людини емоційними переживаннями та роздумами.

Особливості впливу мистецтва на людину:

1. за його допомогою людина здатна сприймати оточуючий її світ у цілісності;

2. воно може проникати в найпотаємніші куточки людської душі, хвилювати і роботи людину величною;

3. безпосередньо контактує з емоційною сферою особистості, найбільш рухливою і пластичною сферою людської психіки;

4. за допомогою мистецтва ідея втілюється в такій формі, яка збуджує емоції, активізує уяву, викликає особливі переживання, які називають естетичними, або художніми.

13. Класифікація видів мистецтва.

Основою класиф. М-ва є виокремл. певних сп. рис, властивих окремим його видам. Проте принципами класиф. охоплюються тільки деякі аспекти і відношення, характерні для різних мистецтв. Саме тому будь-яка класифікація відносна. Найпош. їх класиф. Поділ. види м-ва на три групи: просторові (статичні), часові (динамічні) та просторово-часові. До просторових  відносять прикладні(архітектура й дек.-прикл. М-во) та образотворчі(скульптура, графіка, живопис). До часових відносять м-тво слова(література) і м-во звуку(музика). До прост.-час. відносять видовищні або ігрові види мистецтва, тобто хореографія, театр, кіно, телебачення.

Поділ м-тв на простор. і часові не врах., однак, такі ознаки, як можл.  Безпос. Відтвор. М-ом матер. явищ дійсності, що чуттєво сприйм. людиною. Деякі м-тва дають безпос. Зображ. таких явищ, як це робить живопис або скульптура. В інших же м-ах, таких як муз. або літ., пряме відтв. Матер. Вигл. явищ відсутнє. За ним принципом усі м-ва поділ. на зображальні й виразові. Звісно, і такий поділ є умовним, адже про жодне м-во не можна сказати, що воно виключно зображальне або виразове, — зображальність і виразовість певною мірою присутні в усіх мистецтвах.

 

14. Типологія культур. Форми к-ри, культурні епохи і т.д.

Сучасні підходи до типологізації культури:

І. Світоглядний; II. Формаційний; III. Локальний; IV. Перехідних епох.

І. Світоглядний підхід. Кожному суспільству притаманний свій світогляд: міфологічний, релігійний, науковий. Цьому поділу відповідають типи культур: міфологічна, релігійна, "наукова".

Відповідно до марксистського погляду, людство у своєму розвиткові пройшло через ряд суспільно-економічних формацій. В основі кожної з них лежать, як правило, певні продуктивні сили і економічні відносини, а в якості рушійної енергії в більшості з них виступають класова боротьба і революції.

ІІ. Формаційний підхід

1. соціалістичне, а в перспективі комуністичне суспільство; 2. буржуазне суспільство;

3. феодальне суспільство; 4. рабовласницьке суспільство; 5. первісне суспільство.

Кожній з цих формацій притаманний і свій тип культури, а саме: культура первісного, рабовласницького, феодального, буржуазного суспільств, соціалістичного (комуністичного) суспільства.

ІІІ. Локальний підхід актуальний тоді, коли культуру будь-якої суспільної спільноти розглядають обособлено, як самостійне детерміноване явище. За цим підходом культуру поділяють на національну, регіональну, культуру певних соціальних суб’єктів.

IV. Найбільші теоретичні дискусії притаманні підходові, що впровадив поняття епохи перехідних типів культур. Між кожною з епох є проміжок часу, протягом якого змінюється тип культури, спосіб виробництва, світобачення. З цієї точки зору весь розвиток людства - це розвиток культур перехідних епох.

Епохи: антична, середньовіччя, відродження, рнформація, новий час, просвітництво, ХІХст, ХХ ст..

 

15. Основні принципи класифікації культурної еволюції.

Історичні типи культури, характерними ознаками яких є певний усталений спосіб створення матеріальних цінностей, відношення до природи, неписані правила поведінки, самоусвідомлення і самоідентифікація, світогляд, сприйняття інших народів, суспільна форма організації індивідів тощо.

В античності давньоримський філософ Лукрецій Кар у поемі «Про природу речей» описав як змінювалися знаряддя праці від кам’яних до мідних і бронзових.

В середньовіччі було виділено в культурі періоди античності, середньовіччя та відродження.

В добу Просвітництва французький філософ-просвітитель Ж.Кондорсе поділив історію людської культури на послідовно змінні форми господарювання (полювання, рибальство, скотарство, землеробство). Започаткована у XIX ст. класифікація первісних пам'яток матеріальної культури спонукала створення науково обґрунтованої археологічної періодизації, яка підтвердила правильність гіпотези Лукреція. Датський вчений К.Томсен, використовуючи археологічні дані, впровадив поняття трьох віків: кам'яного, бронзового та залізного. Сьогодні до них інколи додають і четвертий — мідний, а кожен із віків, у свою чергу, поділяють на окремі етапи.

В першій половині ХІХ ст.. К. Томпсон ввів поняття трьох віків: кам'яного, бронзового, залізного.

Над проблемою періодизації культури працювали також інші вчені, відомі у галузі природознавства та в розробці питань еволюції суспільства. Наприклад, у першій половині XIX ст. свої варіанти періодизації запропонували С.Нільсон та Морґен. Зокрема, С.Нільсон виділив у процесі історичного розвитку чотири стадії: дикунство, номадизм (кочове скотарство), землеробство і цивілізація. Натомість Л.Г.Морґен поділив історію культури на дикунство, варварство і цивілізацію.

Також часто використовують геологічну періодизацію, на основі якої визначають вік людства в цілому.

 

16. Писемність та її види.

Писе́мність —засіб передачі людської мови за допомогою знаків; алфавіт, абетка, ієрогліфіка, клинопис. Останні два види писемності використовували піктограми (ідеографічне письмо) і фонетичні символи, розташовані поруч. Так влаштована сучасна китайська писемність. Найдавніші пам'ятки писемності — записи віком близько 8 тис. років, виявлені на кістках тварин і панцирах черепах у Китаї, в неолітичному поселенні.

література, сукупність писемних пам'яток певного часу, певного народу; письменство.

Види писемності

протописьмо ("предметне письмо") - оптичні системи, які не відтворюють безпосереднього мовлення, а є нагадуванням чи підказкою для особи, яка приймає повідомлення.

піктографія (малюнкове письмо) - відображення змісту повідомлення у вигляді малюнка або послідовності малюнків

ієрогліфічне письмо — за допомогою знаків записуються думки (ідеї), слова. Часто називається малюнковим, адже кожній речі в цьому письмі відповідає свій малюнок. Яскравим зразком ієрогліфічного письма є давньоєгипетське. складове письмо — за допомогою знаків записуються окремі склади данної мови. Як правило це письмо виникає з ідеографічного, в якому цими знаками позначали односкладові слова.

звукове (фонетичне) письмо — за допомогою знаків записуються окремі звуки даної мови. Як правило такі системи письма називають абеткою.

17. Первісні форми релігійних вірувань.

На первісному етапі розвитку людини й формування людського суспільства зароджується культова свідомість, в основі якої лежали первісні вірування – тотемізм, фетишизм, магія.

Тотемізм – культ священних предків. Кожне плем’я мало своїх священних предків, які частіше за усе ототожнювалися з тваринами. Така система називалася тотемізм. Тотем – це не просто тварина, а божественна тварина, від якої пішли і реальні тварини й люди.

Фетишизм – обожнення предмета, який сприймається носієм демонічних сил і пов’язується з долею всього племені. Наприклад, індійці пуабло, визнаючи себе дітьми Сонця, відкривають у своєму житті перспективу, що виходить далеко за межі їх обмеженого існування.

Магія. У міфах людина не лише залежить від всесвіту, а й навпаки, може впливати на світ. Таким чином, доля одних істот або речей, пов’язана з іншими. Отже, магія – це спосіб впливу на предмет через використання не їх об’єктивних якостей, а містичної причетності одне одному, де містичний зв'язок виступає знаряддям людської волі. Магія не могла фізично впливати на якість предметів і явищ, але магічні слова і обряди справляли вплив на людей, уселяючи відчуття єдності, оптимізму,

Первісні вірування формували уявлення людей про самих себе, про природу й світ, які систематизувалися у міфології, що відігравала в той час роль суспільної ідеології. Міфологія  – це форма суспільної свідомості, зображення усього світу наповненого живими істотами, наділеними чудесними й фантастичними якостями. Це також спосіб людського буття й світосприйняття, що ґрунтується на спорідненості людини й природи.

Шаманство – вміння спілкуватися з духами, керувати погодою і лікувати різні хвороби за допомогою спілкування з духами.
 

18. Рання українська культура.

Основою економіки антських племен було орне землеробство. Поряд з хліборобством існувало тваринництво у формі приселищного стада.

З ремесел були поширені виготовлення заліза та металообробка. У VIII ст. відбувається відокремлення металургії від ковальської справи, з'являються невеликі виробничі центри. Такі види ремесел, як гончарство, прядіння, ткацтво, обробка шкіри, каменю, дерева залишались здебільшого в межах родинного промислу, задовольняючи потреби сім'ї.

Основним будівельним матеріалом у наших предків було дерево. Дахи покривались деревом або соломою. Обов'язковим атрибутом слов'янської будівлі була піч, яку складали з каменю або глиняних блоків.

Посуд: Різноманітні дерев'яні миски, чарки, відра.

Релігійні вірування слов'ян. У східнослов'янській релігії яскраво відображені дві риси, найбільш характерні для землеробських племен раннього середньовіччя: обожнювання сил природи в різноманітних, формах і культ роду. Ранньою дохристиянською релігією в праукраїнців був язичницький політеїзм, або багатобожжя. Східні слов'яни уявно населяли природу численними фантастичними божествами — русалками, берегинями, лісовиками, водяниками та ін. На першому місці стояв Вседержитель, узагальнюючий Бог і Владика світу. Далі йдуть бог світла Сварог та його син Дажбог чи Сонце. Бог грому блискавок Перун. Дві сили йшли поруч з людиною — Білобог і Чорнобог, що уособлювали добро і зло. Особливо шанували жіночі божества.

Поряд з віруванням в істот обожнювались всілякі духи і сили природи. Священними вважали також птахів і тварин.. З тварин священними були віл і кінь.

Крім системи культів і вірувань мали наші предки широко розвинену народну творчість, фольклор. Усна поезія у наших предків з давніх часів користувалась широкою популярністю. Фольклор відбивав трудовий процес, характер землеробського заняття, побут та ін. Ці явища знайшли своє відображення у так званій календарній і обрядовій поезії. До календарної поезії можна віднести зразки народної творчості, пов'язаної із зміною пори календарного року. До обрядової поезії належить усна народна творчість, пов'язана з обрядами, в основному весільними й поховальними. Поступово більша частина обрядової поезії втратила своє культове значення і лише колядки (які виконуються під Різдво) та щедрівки (під Новий рік і Водохрещу) тривалий час зберігали ознаки своїх колишніх магічних функцій.

Народні ідеали і сподівання знайшли своє відображення в казках, легендах, переказах.

 

19. Характерні риси трипільської культури.

В 90-х рр. 19 ст. український археолог чеського походження В.Хвойко відкрив нову культуру, датовану 4-2 тис. до н.е. і названу трипільською, по місцю перших археологічних знахідок (село Трипілля на Київщині).

Характерні особливості матеріальної культури трипільців такі: поселення зводилися на відкритих місцях без оборонних споруд. Житло будувалося по колу, одне біля другого, середина кола залишалася незабудованою. Житло ділилося на кімнати, які опалювалися печами, складеними з глини. В кожному будинку проживало по 20 осіб. Це були скотарсько-землеробські племена з колективною власністю на стада худоби.

Значного поширення у трипільців набуло виготовлення керамічних виробів побутового призначення - столовий та господарський посуд: миски, глечики, горшки, макітри, декоративна кераміка.

Художня культура трипільців обмежувалася  культовими статуетками і малюнками на камені та стінах печер. Вона відзначається високим художнім смаком та технікою.

Орнамент. Характерна ознака художнього оздоблення керамічних виробів - яскравий декоративний орнаментальний розпис. Форма орнаменту - прямі та хвилясті лінії, овали, змієподібні спіралі, які повинні були символізувати сонце, воду, людей, тварин, рослини. Вживалося 4 кольору орнаменту - чорний, білий, червоний та брунатний. Яскравими фарбами та різнокольоровим орнаментом розписувалися і стіни жилих помешкань.

Статуетки. Серед археологічних знахідок - численні статуетки, переважно жіночі, що доводить існування культу жінки у трипільському суспільстві. Жінка знаменувала культ родючості, була продовжувачем традицій предків. Статуетки мали культове значення.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

20. Культура первісного суспільства.

Первісне суспільство – найдовший період часу, що знаменував появу людини та перехід її від некультурного стану до культурного.

Кам’яний вік – найдовший період часу в історії людства. Палеоліт поділяється на три основні відрізки часу –палеоліт, мезоліт, неоліт, кожен із них у свою чергу має свої епохи або періоди.

Палеоліт, у свою чергу поділяється на ранній, середній і пізній. Ранній палеоліт: людина архантроп, вогонь, присвоююче господарство. Середній палеоліт відповідає Мустьєрській культурі: неандерталець, добування вогню, печери, землянки. У період пізнього палеоліту, якому відповідають сформувалася людина сучасного типу – кроманьйонець.

Найважливішим досягненням мезоліту було винайдення лука і стріли, а також приручення диких тварин.

Важливим періодом в історії людства був неоліт, який тривав протягом 8–7 тис. до н.е.. Головною особливістю неоліту був перехід від привласнюючого типу господарства до відтворюючого. З’являється глиняний посуд, у техніці обробки кам’яних знарядь починають застосовуватися нові прийоми – шліфування, розпилювання й свердління. З’являються перші великі могильники. Неолітичні стоянки й поселення розташовувалися переважно на берегах річок і озер. Стоянки мисливців і рибалок були звичайно, короткочасними, а поселення землеробсько-скотарських племен – більш тривалими.

Первіснообщинний лад епохи неоліту характеризувався розквітом матріархату. Відбувався процес подальшого формування племен та складання груп племен. Мистецтво цього часу представлено різноманітною і багатою орнаментиковою керамікою, реалістичною скульптурою, наскальними зображеннями.

Мідний вік, або енеоліт став періодом виникнення та розвитку металургії міді. Першими нечисленними металевими виробами з міді чи свинцю були примітивні прикраси. Початок енеоліту в Європі пов’язаний з розвитком гірничорудної справи, відливанням металу та виробництвом із чистої міді знарядь праці, які використовувалися поряд із виробами з каменю, кістки й рогу. Основою економіки в епоху енеоліту стало орне землеробство і скотарство, розвивалися ремесла й домобудівництво. Нових рис набуло мистецтво й релігійні уявлення. Складнішою стала суспільна організація – виділилася племінна верхівка. Окремі племена, пов’язані з виробництвом і розповсюдженням міді, нагромадили значні багатства. Виникла знаменита трипільська культура.

Бронзовий вік був періодом поширення виробів з бронзи. Перехід від міді до бронзи обумовлювався тим, що бронза була твердіша та легкоплавкіша за мідь. Виникнення металургійних центрів, поява майстрів з виготовлення бронзових знарядь праці та зброї зумовили виробничу спеціалізацію і прискорили процес другого великого поділу праці – відокремлення ремесла від скотарства і землеробства. Поширення виробів з бронзи призвело до розвитку обміну, що покликало вдосконалення засобів пересування – суден на веслах і з вітрилами та колісних візків. Нагромадження цінностей у руках окремих осіб, майнова нерівність призводили до поступового розпаду первіснообщинного ладу.

Залізний вік характеризується розвитком добування заліза та виготовленням із нього основних знарядь виробництва і зброї. Із зростанням продуктивності праці виникло товарне виробництво безпосередньо для обміну й розширилася внутрішньо племінна й міжплемінна торгівля. Укріплювалася приватна власність і влада племінної аристократії, поглиблювалося майнове розшарування між членами громади. Соціальна неоднорідність призводить до внутрішніх і зовнішніх конфліктів та воєнних сутичок. Унаслідок цього відбувається виникнення укріплених поселень – городищ, що стають центрами ремісничого виробництва та обміну, а найважливіші з них – політичними центрами

 

21. Черняхівська культура та її місце в загальному розвитку слов’ян.

Пам'ятки черняхівської культури датуються II—IV ст. н. е.

Поселення цього періоду мають характерні особливості. Порівняно з передскіфською і скіфською добою, коли городища були укріплені, майже неприступні, громади настільки відчували себе у безпеці, що укріплення, у тому числі воєнізовані, зникають повністю: селища відкриті з усіх боків. Жоден могильник чоловічого поховання не містить меча чи іншої зброї. Це свідчить про те, що мирне життя не диктувало потреби мати зброю у потойбічному світі. Відсутні згадки про зброю і в літературних пам'ятках. Напевно, у той час воїни як соціальна група не відігравали домінуючої ролі в суспільстві.

Розрізнені угруповання створювали майже єдину топографічну не-розчленовану цілість. Це зумовлюється істотним збільшенням чисельності населення, щільністю розселення і технічним прогресом: гончарний круг, всебічний розвиток металургії, диференціація ремесел, орне хліборобство, формування товарного господарства, а також великих виробничих центрів.

Черняхівська культура була поза впливом римських провінційних культур, вона ніколи не була римською провінцією, а пам ятки, що досліджені на всій території, охопленій черняхівською культурою, дають підстави стверджувати про її самобутність. Так, багато громад мали свої гончарні промисли й гончарні печі. Не меншими були обсяги виробництва фібул, гребінців, скла, намиста та інших речей місцевого виробництва.

Зазначимо ще один істотний фактор: коли в усій Європі панувала римська експансія і було ліквідовано всі народні мови, черняхівці зберегли свою мову, міфологію, систему вірувань, тобто зберегли свою культуру.

 

 

22. Ямна культура. Катакомбна культура.

   Ямна культура - археологічна культура ранньої бронзи і доби енеоліту. Була поширена на Україні в степовій і лісостеповій зонах, на Приозів'ї і в Криму. Назва походить від поховань у ямах під курганними насипами, в яких були поховані члени одного роду.

 Померлих ховали в скорченому положенні на спині або на боці; при померлих клали посуду з їжею, камінне  знаряддя і зброю; поселення Ямної культури бували деколи укріплені; житла переважно наземні, основним заняттям населення було скотарство, поруч хліборобства, мисливства і рибальства. Знайдено залишки возів, до яких запрягали волів. У розвитку Я. к. виділяються 3 періоди.  На першому (ранньому) етапі  по всій території Я. к. поширені одноманітні поховання, посудини з високим горлом, різьбленим орнаментом, прикраси з раковин і кістки, кам'яні вироби. Поселення - тимчасові стоянки скотарів. На другому етапі  У причорноморських степах разом з ознаками раннього етапу з'являються яйцеподібні судини з низьким горлом, плоскодонні горщики, шнуровий орнамент, мідні вироби. На заході окремі племена Я. к. переходять до осідлості і створюють постійні поселення. На третьому етапі  локальні відмінності наростають. Західніше поширена плоскодонна кераміка. З'являються крупні мідні вироби (сокири, молоти). До кінця третього етапу зростання локальних відмінностей і розповсюдження нових культур (перш за все катакомбної культури) привели до зникнення Я. к.

Основою економіки Я. к. було кочове і напівкочове скотарство.

Катакомбна культура — археологічна культура епохи ранньої бронзової доби.

Була розповсюджена у Північному Причорномор'ї. Племена Катакомбної культури ототожнюються з кіммерійцями.  Інвентар: глиняний посуд з орнаментом, нанесеним мотузяними штампами, кам'яного і бронзового знаряддя і зброя, кістяні і бронзових прикраси. У племен К. к. материнський рід змінився батьківським, виникли передумови для майнової диференціації.  Носії катакомбної культури ховали своїх померлих в підземних камерах – катакомбах. На дні катакомб розміщували одне, рідко – два чи кілька поховань. Речей при похованих набагато більше, ніж у час ямників. Це кам’яні і бронзові сокири, ножі, кам’яні булави, крем’яні наконечники стріл, а також дуже різноманітна плоскодонна кераміка зі шнуровим орнаментом, прикраси з міді, каменю, кісток і зубів тварин. У поховальному обряді катакомбних племен важливу роль відігравав вогонь. Камери, очевидно, очищували обкурюванням.

Населення займалось, в основному, скотарством і ральним землеробством. Катакомбники винайшли легку бойову колісницю з колесами на спицях.

 

23. Кіммерійці, скіфи, сармати.

Кіммерійці. Скіфсько-сарматська епоха. Наприкінці 2 тис. до н.е. територію південної України населяли кіммерійці. Вони займалися табунним тваринництвом, добре володіли обробкою бронзи та заліза, постійного житла кіммерійці не мали, вони жили у тимчасових таборах й зимівниках, одними з перших навчилися виплавляти залізо, кували мечі завдовжки понад метр, залізні наконечники для стріл. Форми суспільного життя кіммерійців у подальшому наслідували скіфи.

Скіфи мігрували на територію України у першій половині VII ст. до н.е. Завдяки походам до Малої Азії скіфи потрапили під сильний вплив східних культур. Поселившись на землях нинішньої України, вони поступово змішувалися з місцевим населенням, переймали його побут і звичаї. Апогеєм могутності скіфської держави зі столицею, яка перебувала на території нинішньої Запорізької області, стало ІV ст. до н.е. Скіфи вели жваву торгівлю з Ольвією, Херсонесом, Тирою, Пантикопеєм, Македонією, Істрією, а також римськими провінціями. На той час у них уже склалася патріархальна система общини з чіткою соціальною диференціацією. Кожний повнолітній скіф був передусім воїном, що володів різноманітними видами зброї.

На той час скіфська релігія досягла рівня розвинутого політеїзму, тобто багатобожжя або віри у багатьох богів.

У другій половині ІІ століття до н.е. Північне Причорномор’я заселило іраномовне плем’я сарматів. В основній масі вони були кочовиками-скотарями, їх житла та зброя майже не відрізнялися від скіфських. У первісних суспільствах зародилися такі досягнення культури, як виготовлення знарядь праці, привласнююча та відтворююча форми економіки, релігійні уявлення, мова та сигнально-знакові системи. Практична необхідність створення сховища для збереження свого життєвого простору призвела до виникнення архітектури. З’являється кераміка – улюблений предмет дослідження археологів. Людина навчилася розводити худобу, обробляти землю, жити у злагоді із сусідами й навіть торгувати.

 

26. Культура Стародавньої Греції.

Суспільство Стародавньої Греції як і суспільства Стародавнього Сходу формувались у період розкладу родової общини тобто були ранньокласовими. Більш того, давньогрецька культура у початковий період свого розвитку багато в чому поступалась культурам Сходу і змушена була запозичувати їх надбання. Однак за дуже короткий строк грекам вдалося здійснити те, чого не вдалося за свою історію людства жодному народу, а саме: практично в усіх галузях культури досягти небачених висот. Культурологи висловлювали різні міркування про причини, які обумовили такий бурхливий злет давньогрецької культури. Зверталась увага на особливе географічне положення, грандіозні соціальні зрушення епохи (класичне рабство, система грошового обігу та ринку, поліс як нова форма політичної організації), колонізацію Середземномо’я і Причорномор’я, завдяки якій греки пожвавили зв’язки з народами Сходу, уміле використання чужих культур. Особливе значення надають утворенню нового типу організації суспільства яка втілилась у формі полісу—міста-держави. В його межах вдало поєднали державну і приватну форму власності, колективний та індивідуальний інтерес. Поліс був самостійною політичною, господарською, культурною одиницею, об’єднанням вільних громадян. З 6 ст. До н.е. у більшості полісів встановилась демократична форма правління, що охороняла права кожного громадянина, робила його активним і свідомим учасником суспільного життя. Майже всі громадяни полісів були грамотні. Виховання патріотизму, розвинутого почуття власної гідності, волелюбності, допитливості, схильності до раціонального осмислення світу. В усій історії людства не було народу, більш всього просякнутого змагальним духом в ім’я здобуття слави, ніж стародавні греки. Змагальність складала основу життя еллінів, вона охоплювала всі сфери, будь то Олімпійські ігри, диспут, поле бою чи театральна сцена.

 

 

 

 

 

 

24. Культура цивілізацій Стародавнього Сходу.

Культура Стародавнього Сходу – один із найважливіших етапів історії людства. Саме тут з океану первісних культур виникають перші цивілізації, формуються такі специфічні елементи культури, як література, право, мораль, мистецтво.

Месопотамія – це територія Тигр і Євфрат. Шумер, Вавилон. Досягнення шумерів: винайшли колесо й гончарний круг, побудували першу у світі ступінчасту піраміду, створили найдавніші календарні системи (сонячну й місячну), склали рецептурний довідник та бібліотечний каталог. Шумери розробили клинописну систему писемності. У Шумері виникає справжня література.Друга хвиля. Вавілонської держави. Столицею царства стає місто Вавилон. Особливої величі воно набуло за царя Хаммурапі, що уславився як автор другого кодексу законів, де не лише констатувався принцип, але й стверджувалася необхідність турботи про вдів та сиріт. Визначними архітектурними спорудами були стіни Вавилона, Висячі сади, Вавилонська вежа. Вавилоняни подарували світовій культурі позиційну систему чисел, точну систему виміру часу. Вони першими розділили годину на 60 хвилин, а хвилину – на 60 секунд, навчилися вимірювати площу геометричних фігур, відрізняти зірки від планет, сформували семиденний тиждень, присвятивши кожний день окремому божеству

 Культура Стародавнього Єгипт.

Давньоєгипетська держава виникла в останні століття IV тис. до н.е. На цей час сформувалася ієрогліфічна (священна) та ієратична (спрощена) система писемності, художній канон, релігійні уявлення.

Визначальним фактором давньоєгипетської культури була насичена магією й тотемістичними пережитками релігія. Єгиптяни розробили вчення про безсмертя душі. Розпочинається будівництво знаменитих єгипетських пірамід. Точність припасування блоків була такою, що між ними й зараз не можна просунути лезло ножа. Лабіринт з тисячею приміщень, галерей і коридорів. Голова та кінцівки зображувалися у профіль, тулуб і очі в анфас, фігури чоловіків замальовувалися чорнуватим (теракотовим) кольором, жінок – білим або жовтим. Учені обчислили поверхню кулі, сформулювали уявлення про функції мозку в організмі.

Стародавня культура Індії

Велике значення для розвитку індійської культури мало розташування Індії на великому шовковому шляху, завдяки чому вона увібрала в себе численні здобутки культур інших народів. У Стародавній Індії існувала велика кількість релігій, що активно взаємодіяли між собою. Поступово на ранніх етапах розвитку виділилися найголовніші: брахманізм, індуїзм та джайнізм, буддизм та іслам. Уже на ранніх етапах розвитку процвітала міська культура з високим рівнем будівельної техніки й управління комунальним господарством: плануванням кварталів, ретельно продуманою системою водогону й каналізації.

Мистецтво живопису й скульптури досягло такої висоти, що для художників і скульпторів існували спеціальні посібники з розробками прийомів іконографії для різних релігійних традицій. Індійці добре знали секрети стійких фарб. Архітектурні споруди того часу виготовлялися з дерева, тому більшість з них не дійшли до нашого часу. Буддистські храми в Індії нерідко висікалися в скелях. Релігійна архітектура того часу представлена печерними комплексами, храмами й кам’яними ступами – спорудами, в яких зберігалися реліквії Будди.

 Культура Стародавнього Китаю

Важливою рисою китайської культури була китайська церемонія – фіксовані норми поведінки й мислення.Важливою рисою стародавньої китайської культури було не досягнення практичних цілей а особисте самовдосконалення людини. Людина Стародавнього Китаю вважала себе частиною Всесвіту, підпорядкованою загальним законам, тому прагнула не розпоряджатися природою, а вкорінюватися у ній.

На ранніх етапах становлення культури люди вирощували пшеницю, просо – традиційний рис з’явився пізніше. З давніх часів китайці використовували тяглову худобу та знаряддя для орання землі. Досить рано вони стали виготовляти бронзу, а через деякий час і залізо. Бронзовий посуд китайці прикрашали зображеннями драконів та птахів, навчилися також виготовляти міцні тканини з нитки тутового шовкопряда. У VII–IX ст. китайці першими у світі почали вживати чай, “Книгу чаю” , де виклав систему його прав. приготування.

У Китаї було створено незалежну від вимови ієрогліфічну писемність, завдяки чому носії численних мовних діалектів, не розуміючи усного мовлення, легко могли спілкуватися у письмовій формі. Найдавнішою пам’яткою китайської літератури є книга пісень “Шицзин” . Це твори китайського фольклору. Великий канал, Велика китайська стіна, завдяки якій китайці намагалися захиститися від зовнішніх ворогів. З розповсюдженням буддизму в Китаї було побудовано багато храмів. Вона дала світові компас, спідометр, порох, книгодрукування.

Цивілізації Стародавнього Сходу зробили величезний внесок до світової культури. Це були перші, по-справжньому тверді кроки на шляху до опанування та осмислення навколишнього світу та усвідомлення свого місця в ньому.

 

25. Загальна характеристика культури цивілізацій Стародавнього Сходу.

Загальна характеристика найдавніших на Землі цивілізацій Сходу – Месопотамії, Єгипту, Індії і Китаю – показує, що вони мали як спільні риси, так і значну своєрідність. До спільних рис можна віднести надзвичайну роль держави (насамперед в особі верховного правителя) в усіх сферах життя, відокремлення розумової праці від фізичної, накопичення чималих наукових знань – поки без виділення науки в самостійну сферу, провідне місце монументальної архітектури в мистецтві, а в ній – схильність до гігантських форм. Відмінності культури Стародавньої Месопотамії в тому, що тут основні елементи цивілізації (міста, писемність, держава) виникають раніше. У Єгипті ж внаслідок більшої захищеності країни, а звідси – більшої стабільності і тривалості існування її культури – всі ці елементи набувають повнішого і закінченого вигляду. До особливостей давньоіндійської культури можна віднести значний розвиток та складність релігійно–філософської думки, етико–політичних та естетичних вчень. У Китаї давня культурна традиція, не перериваючись, була продовжена в середні віки.

Цивілізації Стародавнього Сходу зробили величезний внесок до світової культури. Це були перші, по-справжньому тверді кроки на шляху до опанування та осмислення навколишнього світу та усвідомлення свого місця в ньому.

 

27. Філософія, наука, драматургія в Стародавній Греції.

Наука. В античній культурі наука вперше в людській історії виділяється в самостійну сферу. У Стародавній Греції зароджується філософія як наукова теорія, розвивається система понять. Однією з найважливіших рис давньогрецької філософії є космологізм – розробка питань про походження Всесвіту, про природу людини.

Першим грецьким філософом вважають Фалеса. Першоосновою всього сущого Фалес вважав воду. До матеріалістичної традиції належить атомістична концепція будови світу Демокріта. В становленні діалектики важливу роль відіграв Геракліт, у розробці соціально-етичних проблем – Сократ. Його учень Платон став основоположником філософської школи об'єктивного ідеалізму. Відмітною рисою філософських творів елліністичного часу є посилення уваги до окремої людини і її проблем. Філософія Епікура своє завдання бачила у звільненні людини від страху перед смертю і долею, він заперечував втручання богів у життя природи і людини. Історична наука Стародавньої Греції асоціюється з ім'ям Геродота. Головна праця Геродота – “Історія”, присвячена греко-персидським війнам. Досить рано почали узагальнюватися медичні знання. Богом–цілителем вважався Аполлон. Богом власне медицини став Асклепій. Представником медицини був Гіппократ. Його ідеї про причини хвороб, про чотири темпераменти, про морально-етичні вимоги до лікаря справили винятковий вплив на подальший розвиток медицини. Клятва Гіппократа і сьогодні є моральним кодексом лікарів усього світу.

Синтезом накопичених математичних знань можна вважати працю “Елементи” Евкліда. Викладені тут постулати й аксіоми протягом століть були основою геометрії.

Театр. Театральні вистави стали невід'ємною складовою державних свят. Для них будували грандіозні кам'яні театри, розраховані на тисячі. Керівники міста за жеребом визначали порядок показу комедій, трагедій. Акторами були тільки чоловіки, вони грали в особливих масках. Постановником був сам поет. Після закінчення вистав, які тривали декілька днів з ранку до вечора, спеціальні судді визначали кращих, вручали призи.

Найуславленішими драматургами є Есхіл, Софокл і Евріпід. Есхіл в історичній п'єсі “Перси” прославляє перемогу греків у війні з загарбниками, в якій, до речі, сам брав участь. Майстром комедії заслужено вважається Арістофан (“Хмари”, “Оси”, “Жаби”). Драматичні твори давніх греків досі залишаються в репертуарі багатьох театрів, вони неодноразово екранізувалися.

Важливе місце в житті еллінів займала музика. Існували спеціальні колегії співаків, музикантів, танцюристів. Музика була одноголосною, хор співав в унісон. Поширеними музичними інструментами були ліра та флейта.

 

28. Давньогрецьке мистецтво та його видатні представники.

Образотворче мистецтво. Улюбленим видом мистецтва еллінів була скульптура. Статуї богів ставилися в храмах і на міських майданах, споруджувалися переможцям Олімпійських ігор і великим драматургам. Археологами знайдено десятки дуже схожих статуй двох типів: куроси – статуї оголених юнаків і кори – жіночі статуї. Великими майстрами були Фідій, Мирон, Поліклет. Фідія називали “творцем богів”. Мирон досяг висот у прагненні передати в скульптурному зображенні рух людини. Поліклету належить цикл статуй атлетів – переможців Олімпійських ігор. Найславетнішим творцем жіночих скульптурних образів був Пракситель. Епоха завоювань Олександра Македонського привнесла нову атмосферу в мистецтво. Скульптурний вигляд втратив незворушність, спокій. Художників стали цікавити душевні пориви людей, їх стан у трагічні моменти. З'являються скульптурні портрети, які передають індивідуальні риси. Яскравою була творчість Лісіппа (портрет Олександра Македонського). Живописні твори (фрески, картини) не збереглися, але судити про їх рівень дає можливість чудовий вазовий живопис. Для архаїки характерний так званий чорнофігурний стиль зображення (темні фігури на світлому фоні), у класичну епоху з'явився червонофігурний стиль..

Література. Авторству Гомера приписуються «Іліада» та «Одіссея». Поеми Гомера тісно пов'язані з народним героїчним епосом, присвяченим Троянській війні. Гесіод продовжив епічну традицію Гомера. В поемі «Теогонія» він виклав міфологічні уявлення про походження богів та устрій світу. Надалі в Греції отримала розвиток лірична поезія. Називними стали імена поетеси Сапфо, Анакреонта (анакреонтика — лірика, що оспівує радість життя). Як самостійний жанр літературної творчості склалася драматургія.

Музика. Важливе місце в житті еллінів займала музика. В Греції існували спеціальні колегії співаків, музикантів, танцюристів; музика звучала під час урочистостей, супроводжувала театральні дії. Музичний інструментарій був представлений ліра, флейта.

Архітектура. Розвивається система регулярного планування міста, з прямокутною сіткою вулиць, площею — центром торгового і суспільного життя. Культовим і архітектурно-композиційним ядром міста був храм, який будувався на вершині акрополя — піднесеної і укріпленої частини міста. Грецьку архітектуру відрізняє чистота і єдність стилю. Було вироблено три основних архітектурних ордери. Доричний та іонічний, коринфський. Найбільш довершеним архітектурним ансамблем класичної Греції є Афінський акрополь. Архітектура елліністичних полісів продовжувала грецькі традиції, але нарівні зі спорудженням храмів більше уваги стало приділятися цивільному будівництву — архітектурі театрів, гімназій, палаців.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

29. Культура Стар. Риму(особливості і характерні риси).

Епоху Еллади змінила епоха Риму з його розважливим інтелектом, упорядкованістю та дисципліною.

У завойованій Елладі римляни поводили себе як варвари. Коли римляни почули про цінність творів мистецтва, знищення змінилося пограбуванням. Римляни почали з імітації, вони копіювали, а потім почали створювати своє. Починаючи з II ст. до н. е. у скульптурі головним явищем стає реалістичний портрет.

Республіканський Рим з його вузькими вуличками, цегляними багатоповерховими будівлями. Август поступово перетворив Рим у мармурове місто. У храмах використовувався коринфський ордер. З'явилися нові типи споруд, насамперед тріумфальна арка.

Масове будівництво у Римі відбувається при імператорі Адріані, було збудовано Пантеон.

Пантеон — це храм усіх богів, покровителів імператорського дому, що прославляв мрію про об'єднання імперії. Ще одним, типово римським твором є тріумфальна колона.

Однією з найпопулярніших громадських будівель були терми — лазні. Проте особливо своєрідність римського стилю проявилася у портретній скульптурі. У другій половині II ст. н. е. починають з'являтися негативні тенденції. У портреті техніка спрощена до крайності, риси обличчя зображують грубими лініями із відмовою від деталей. Значні зміни в скульптурі пізнього Риму відображають початок загальної кризи античного мистецтва. Мистецтво стає дедалі більше символічним.

Криза, що вплинула і на скульптуру, торкнулася всієї духовної сфери. Релігія стала дедалі більш еклектичною.

 

30. Давньоримське мистецтво. Римська архітектура.

Для практичних римлян мистецтво було одним із засобів розумної організації життя, звідси – провідне місце архітектури. Римляни урізноманітнили будівельні матеріали: винайшли бетон.

Центрами політичного і культурного життя в містах були форуми. Тут на ранніх етапах проводилися народні збори, зводилися головні храми та інші громадські споруди. Частиною форумів були меморіальні споруди, які прославляли перемоги римської зброї, видатних полководців, а потім імператорів: тріумфальні арки і колони.

Як і раніше важливим було культове будівництво. Часто будували круглі в плані храми – ротонди. Свого найвищого втілення архітектурна й інженерна думка Стародавнього Риму дістала в Пантеоні – храмі всіх богів.

У Стародавньому Римі створюється ряд абсолютно нових типів споруд. Це передусім амфітеатри. Арена у формі еліпса була забезпечена складною системою підземних технічних приміщень. Важливою частиною римського способу життя були терми, які служили не тільки лазнями, але і культурними центрами, місцями зустрічей, відпочинку.

Уславили римлян і їх технічні споруди. Мережа чудових мощених камінням доріг з'єднувала всі частини величезної держави. Міста обов'язково оснащувалися складною системою водопостачання. Для брудної води будувалися підземні канали.

Свої особливості мало образотворче мистецтво. В Римі значного розвитку набув жанр психологічного скульптурного портрета. Мистецтво “оживило” історію, залишивши портретну галерею її головних дійових осіб: Юлія Цезаря, Цицерона та інших.

Фресковий живопис і мозаїка – реалістичні, з багатою колірною гамою, з передачею об'єму і глибини простору.

Виникнення театрального мистецтва в Римі пов'язане зі святами збору урожаю. Самобутнім римським театральним жанром були міми – побутові комічні сценки, які включали діалоги, спів, музику і танці. Пізніше стали ставитися комедії і трагедії за грецьким зразком. Римські актори походили з середовища вільновідпущеників або рабів. Вони займали, як правило, низьке суспільне становище. У Римі вперше виникають професійні акторські трупи. Великою популярністю в Римі користувалися циркові вистави, гладіаторські бої.

 

31. Грецька колонізація Північного Причорномор’я.

VIII – кінець VI ст. до н.е. – це період Великої грецької колонізації. Одним з її напрямів було освоєнняя Північного Причорномор’я.  Серед грецьких міст-держав найбільш відомі: Ольвія, Херсонес, Пантікапей, Кафа. Найбільшим з цих рабовласницьких держав було Боспорське царство з центром у Пантікапеї, що виникло в V ст. до н.е.

Характерною рисою релігійних вірувань Північного Причорномор’я був політеїзм – шанування багатьох божеств, які уособлювали різні явища й сили природи. Зевс, Афіна, Афродіта, Апполон, Артеміда.

Антчині держави Північного Причорномор’я приділяти чималу увагу вихованню та освіті. Пріоритетною була еллінська мова і писемність. Багато жителів міст і сільських поселень знали грамоту, вміли писати й читати.  Діти вільних громадян одержували початкову освіту. Їх навчали читати, писати, лічити. У гімназіях вивчали риторику, філософію, геометрію, географію тощо.

Великого значення в грецькому суспільстві надавали також фізичному вихованню. У нарисах тих часів згадується багато різних видів спорту(біг, стрільба з лука).

Населення Північного Причорномор’я надавало великого значення розвитку медичних знань. Безліч медичних інструментів з бронзи, срібла, кістки.

Надбання античного будівництва стала розробка прямокутного планування міст. Житлові будинки об’єднувалися в квартали, вулиці перетинались під прямим кутом. Міста оточували фортечними мурами та вежами. Набуває поширення будівництво культових споруд, зокрема храмів та олтарів.

Скульптури прикрашали храми, палаци і житло, їх встановлювали на могилах. Основним матеріалом для скульптур був мармур, вапняк. У живопису крім образів божеств, художники тих часів зображували вершника та обожнюваних небіжчиків, а також тварин, птахів, дерева, кущі тощо.

Визначну роль у повсякденному й святковому житті греків відігравав театр.

Великого значення в грецькому суспільстві надавалося музиці. Вона звучала під час усіх більш-менш значних моментів життя людини. Сольний і хоровий спів був обов’язковим під час багатьох релігійних свят, пісня звучала у весільному обряді.

Високого рівня досягли художні ремесла. Ткацтво, виробництво художньої кераміки.

Прогресивна роль античних держав-полісів полягала насамперед у тому, що вони вплинули на прискорення економічного, політичного, культурного розвитку місцевих племен. Шляхом тісних контактів з античними містами місцеве населення було втягнуте в постійні взаємовідносини з найпередовішою на той час античною культурою.

32. Культура та дохристиянські вірування давніх слов’ян.

Слов´яни традиційно розвивали землеробство - провідну галузь господарства протягом тривалого часу. Воно було орним, але екстенсивним. Прогрес у землеробстві супроводився вдосконаленням сільськогосподарських знарядь праці. Врожаї збирали невеликими серпами, відомі й залізні коси.

Складовою землеробства було тваринництво й птахівництво Серед промислів мисливство. Від нього мали доповнення до продуктів харчування та отримували хутра і шкіру для шиття одягу чи взуття. Одним з найдавніших занять слов´ян було бортництво - збирання меду диких бджіл.

Розвиток землеробства визначив прогрес інших галузей господарства, в тому числі й ремесел: металургійна справа, ковальство, гончарство, оброблення дерева, шкіри, каменю, прядіння, ткацтво, виноробство, борошномельне виробництво. Значних успіхів досягло гончарство. Керамічні вироби прикрашалися вигадливим орнаментом та зображеннями.

Значного розквіту набула ювелірна справа. Животворним джерелом і основою духовної культури слов´ян була усна народна творчість, що зародилась в давні часи. У історичних і обрядових піснях, в казках, заклинаннях, загадках, приказках, билинах - народ оспівував свою працю, любов до рідної землі, її захисників, непримиренність до несправедливості й неправди, виливав свою радість і тугу.

Особлива сторінка духовної культури слов´ян - міфологія. Життя слов´ян великою мірою залежало від природних явищ. Вони обожнювали природу, наділяли її людськими властивостями.

Богом грози вважався Перун, богом вітру - Стрибог, покровителем скотарства - Велес, богом вогню та ковальства - Сварог, богинею мудрості й краси - Лада.

Людина вписувалася в міфологічний світ, була його складовою. Однак з оточуючого міфологічного середовища її виділяла наявність душі, духу. Універсальну, синтезовану функцію, що узгоджувала всі міжрівневі стосунки, виконувало райське дерево. Біля нього приносили жертви, воно поєднувало світ людей і світ богів, землю і небо.

У східних слов´ян-язичників не було храмів. Дерев´яні зображення богів стояли просто неба. Сюди люди приносили дарунки. Навколо них танцювали і співали, просили багатого врожаю, успіху на полюванні, гарної погоди. Головними святами у слов´ян були Новий рік, Масниця, Івана Купала.

У складних історичних умовах слов´янські народи створили самобутню культуру, що стала основою їх консолідації, виникнення державності, збереження і примноження духовних традицій.

 

33. Культура Київської Русі.

Успіхи східних слов’ян у розвитку господарства, об’єднання їх в єдину державу, боротьба за незалежність сприяли розквіту ранньої української культури. Київська Русь відзначалася високим рівнем культурного процесу.

На Русі було багато вмілих ремісників: налічувалося майже 60 ремісничих професій. Виготовляли знаряддя праці, предмети домашнього вжитку, виплавляли метал, робили зброю. Будували кораблі з веслами і вітрилами на 50-100 осіб. Виробляли різноманітний посуд, прикрашений орнаментом. На Русі шили одяг і виготовляли взуття як для простого населення, так і для феодальної верхівки.

Уже в IX ст. східні слов’яни вміли писати. Про це свідчить “Софійська азбука”, знайдена на стіні Софійського собору в Києві. Поширення на Русі християнства сприяло запровадженню кирилиці – слов’янської писемності.

За часів Володимира було відкрито школи. Крім державних й приватні школи. При храмах і монастирях, у князівських садибах створювалися бібліотеки. Так, Ярослав Мудрий мав бібліотеку в Софії Київській.  На цей період припав розвиток вітчизняного літопису і літератури. У Софії Київській було написано перший давньоруський літописний звід  – “Слово о законі і благодаті” митрополита Іларіона. “Ізборник” –  першу давньоруську енциклопедію. Нестор “Повість временних літ”. У XII ст. Володимир Мономах, перу якого належало “Повчання” дітям. “Слово о полку Ігоревім”. Усна народна творчість: епічні пісні, билини, казки, де відбивалися найважливіші історичні події, особливо багато розповідалося про захист рідної землі.

Високого рівня досягла й музична культура, яка своїм корінням була пов’язана з язичницькими віруваннями. З музичних інструментів були відомі труби, дудки, флейти, гуслі. При дворах князів створювалися ансамблі, а при церквах-хори.

Після запровадження християнства почала розвиватися монументальна архітектура. Ще при Володимирові в Києві було збудовано Десятинну церкву. Ярослав Мудрий прикрасив Київ на зразок Константинополя. У Києві було збудовано Золоті ворота – головний в’їзд до міста. У центрі Києва Софійський собор. Всередині собор оздоблений мармуром, мозаїками, фресками. На одній зі стін храму зображений Ярослав зі своєю родиною.

Розвиток живопису і художнього різьблення. Усі собори прикрашалися мозаїками, фресками, іконами. У Києві було кілька іконописних майстерень..

Високий рівень мистецтва лікування в Київській Русі. Лікар Агапіт розвивав традиційну народну і східну медицину. Народ Київської Русі створив високу матеріальну і духовну культуру, яка посіла гідне місце у світовій культурі середньовічної доби.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

34. Наука і освіта в Київській державі ХІ – ХІІ ст..

Існування писемності ще до прийняття християнства. Проникнення християнства на Русь зумовило виникнення письма, якого потребувала держава і церква. Це письмо називалось «кирилиця. Пам´ятки давньоруського письма можна побачити на пряслицях, горщиках та інших предметах домашнього вжитку. Писемність була поширена серед простого люду.

Поширенню грамотності сприяло запровадження християнства. Після церковної реформи Володимира виникла потреба у навчанні та вихованні освічених людей. Тому шкільна освіта за князювання Великого та Мудрого набула державної ваги. Утворилися три типи шкіл: палацова школа підвищеного типу, школа «книжного вчення» для підготовки священиків та світська (приватна) школа домашнього навчання, для купецького і ремісничого населення. У школах вивчали основи письма, читання, арифметику, спів, музику, поетику, риторику, іноземні мови (передусім грецьку і латинську). Вищу освіту визначали філософія і риторика. Центрами освіти були міста Київ, Новгород, Галич. Освітнім центром у Києві був собор Святої Софії. Тут написано «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона, складались основи «Руська Правда», створено «Ізборник». Тут містилася книгозбірня Ярослава Мудрого, переписувалися книги.

Освітнім і художнім центром був також і Печерський монастир, у якому знаходилися художня і книгописна майстерні. У його стінах була створена «Повість минулих літ» та ін.

У розвитку та поширенні наукових знань Київська Русь стояла на досить високому рівні. Через Візантію вона познайомилася з творами Піфагора, Сократа, Платона.

Математика на Русі мала прикладний, ужитковий характер. Записувалися міри довжини, об´єму, робилися розрахунки при складанні церковних календарів.

Важливе місце у системі наукових знань належало астрономії. Спостерігали за такими небесними явищами, як сонячні та місячні затемнення, комети, північне сяйво, метеорити. Давні русичі володіли і хімічними знаннями, а саме — хімічними властивостями матеріалів, які використовували при виготовленні виробів із, різнокольорових емалей. Освічені люди Київської Русі володіли певними географічними знаннями. Їм були відомі три частини світу: Європа, Азія та Африка. Вони добре знали географію своєї держави.

У Київській Русі був досить високий рівень медичних знань, якими володіли народні цілителі — волхви, знахарі, віщуни. Відомо, що успішно лікував хворих чернець Печерського монастиря Агапій, а внучка Володимира Мономаха Ганна склала лікарський порадник, у якому розповідається про гігієну тіла, вплив клімату на організм, про сон.

 

35. Архітектура і мистецтво Київської держави ХІ-ХІІ ст..

За призначенням архітектура поділялась на житлову, культову та оборонну.

З поширенням християнства у міській забудові переважає будівництво храмів.

У давньоруському храмовому будівництві панувала хрестово-купольна конструкція. Церква перекривалася куполами і склепіннями. Кам´яні собори в Київській Русі були великою рідкістю і будувалися строго за візантійськими зразками. Візантійські майстри приїздили у Київську Русь і будівництво. Інтер´єр культових споруд прикрашали мармуровими колонами, мозаїками та фресками.

Перша мурована церква Десятинна, була зведена візантійськими майстрами на замовлення Великого у 989. ЇЇ центральна частина, була взірцем для багатьох давньоруських культових споруд. У 1240 р. була зруйнована ордами Батия; зберігся лише її фундамент.

Собор св. Софії у Києві, Мудрого. Собор увінчаний тринадцятьма банями.

Він був не тільки релігійним, а й політичним і культурним центром. Тут відбувалися церемонії посадження на великокняжий престол, приймали іноземних гостей. При соборі було засновано бібліотеку та скрипторій. У другій половині XI ст. Засновуються монастирі, у яких будуються кам´яні храми. Це Успенський храм Печерського монастиря.

У XII ст. у будівельній техніці зникають візантійські традиції змішаної кладки. Архітектура більше подібна до романської. В інтер´єрі будівель зникає мозаїка, поступаючись місцем фресковим розписам. Поряд із культовою важливе місце посідала оборонна архітектура. У період, коли виникала потреба захисту від чужоземної навали, будувалися високі, міцні оборонні споруди з товстими кріпосними стінами. Вхід до міста був можливий тільки через кам´яні ворота та парадні Золоті.

Образотворче мистецтво . Мозаїка, фреска, іконопис та книжкова мініатюра.

Жанри монументального живопису - фреска і мозаїка - складалися на основі візантійських шкіл. Фресками вкривалися стіни православних храмів. Рецепти складання фарб трималися у суворому секреті, передавалися від майстра до учня. Мозаїчні зображення складалися зі смальти. Колірна гама смальти нараховувала безліч відтінків.

Цілий світ давньоруського мистецтва в єдиному ансамблі архітектури, живопису і декоративно-прикладного мистецтва дійшов до нас у київському Софійському соборі. І мозаїки, і фрески виконані за єдиним задумом, у єдиному стилі. Вежі, де розташовуються сходи, якими підіймався князь і його наближені, не є культовим приміщенням, тому їх стіни були прикрашені фресками, написаними на світські побутові теми. Ікони писалися на дошках. Теми, композиції, колірна гама зображень на іконах підкорялися суворим правилам - канону.

Активно розвивалося декоративно-прикладне мистецтво. Характерним для творів прикладного мистецтва був рослинний орнамент. Особливо вражають високою естетикою і технікою виконання ювелірні вироби. Були відомі і застосовувалися чорніння срібла, лиття з дорогоцінних металів, карбування.

У житті людей Київської Русі значне місце займали музика, пісні і танці. Пісня супроводила різні обряди, календарні свята. РЗнамениті фрески вежі Софійського собору у Києві дають зображення музикантів і танцюристів. За цими зображеннями, а також з билин, літописів ми знаємо про музичні інструменти Русі - ріг, труби, бубон, гуслі, гудок. З прийняттям християнства одноголосий спів став частиною богослужіння. Спів вівся за спеціальними рукописами-книгами.

 

 

 

 

 

 

 

 

36. Прийняття християнства та його вплив на давньоруське суспільство.

Християнство як вчення, як ідеологічна система, як релігія запроваджене на Русі 988 року за часів князювання Володимира Святославовича. Язичництво становило собою ідеологію первісного суспільства, Русь же наприкінці X ст. була суспільством класово розшарованим. Вона потребувала релігії, яка б об'єднала всі давньоруські племена.

Таким же значним за своїм змістом було й зовнішньополітичне значення прийняття християнства. Щоб увійти в коло європейських народів, закріпити за собою місце в міжнародній політичній структурі і налагодити взаємовигідні, рівноправні стосунки з християнськими державами, треба було прийняти християнство.

Християнство внесло позитивні зміни у світогляд людей. Якщо в основі політеїстичних релігійних вірувань, стародавніх слов'ян лежав страх перед стихійними силами природи, ворожими і пануючими, то християнство плекало надію па порятунок, почуття захоплення навколишнім світом.

Запровадження християнства мало позитивні наслідки для розвитку Київської Русі. Воно

зміцнило авторитет і владу князя, сприяло розбудові держави. Значний поштовх також дала нова ідеологія піднесенню давньоруської культури. Лише з часу “хрещення Русі” у ній поширилися писемність і книжність. В Києві, а далі повсюдно на Русі почали влаштовувати школи й книгописні майстерні. В  монастирських  брамах  концентрувалися основні кадри  вчених  того  часу,  письменників,  публіцистів,  художників, архітекторів.

Серед монастирів у Київській Русі на  першому  місці  був  Києво – Печерський,  який  став,   можливо,   найвизначнішим   центром   давньоруської культури. З  ним  пов’язана  діяльність  визначних публіцистів, істориків (Нестор Літописець), художників (Алімпій,

Григорій), лікарів  (Агапіт)  та  багатьох інших.

 Важливим чинником в історії ранньої Русі був  розвиток  писемності  та розповсюдження   грамоти.   Принципово важливим етапом була поява книжковості у середині ІХ  ст.  Саме  тоді  Русь починає створювати свою церковну літературу та  започатковує  літописи. 

   Церква   активно   сприяла   розвитку   давноруської   архітектури  та образотворчого мистецтва. Більшість кам’яних споруд, збудованих  на протязі Х – ХІІ  ст.  на  Русі,  були  храми,  щедро  прикрашені монументальним  та станковим живописом.

 

37. Українська культура періоду литовсько-польської доби.

В середині XIV ст. досить швидко і легко була здійснена експансія Литви в Україну. Литовці за браком людей для управління дозволяли місцевій українській знаті обіймати найвищі адміністративні посади. По суті Велике князівство Литовське стало відновленою руською державою. Відмінно відбувалась експансія Польщі. Одразу з’явились ознаки того, що з давнім життям покінчено. Польські королі поставили за мету повну релігійну й етнічну асиміляцію українського населення.  Наслідки Люблінської унії справили великий вплив на увесь спосіб життя українців.Боротьба за збереження культурної самобутності давно стала однією з основних тем в історії українців. Релігійна і культурна війна з поляками особливо явно порушила цю проблему.

Невелика купка українських магнатів почала засновувати у своїх володіннях православні школи та друкарні. Але найбільш загальновизнаним покровителем православної церкви був князь Костянтин Острозький. 1578 р. він засновує у своєму маєтку друкарню, якою керував Іван Федоров, і тут вже 1581 в. з’являється перша повна Біблія, друкована слов’янською мовою. Князь Острозький заснував школи, а близько 1580 р. Острозьку академію. Тут вивчали грецьку, латинську і церковнослов’янську мови, сім «вільних наук» (граматику, риторику, діалектику , арифметику, геометрію, музику, асторонмію).

Водночас у багатьох містах в оборону православ’я постали міщанські братства. Вони утворювались для матеріальної підтримки церков, для утримання шпиталів, шкіл, друкарень, для великої освітньо-культурної роботи. У Львові ж Ів.Федоров 1574 р. надрукував першу свою книжку «Апостол». Проте братства нерідко припиняли свою  діяльність, оскільки фінансово були слабкими.

Народні пісні того часу складались з календарного пісенного жанру: зимовий цикл – з колядок, щедрівок; весняний – з веснянок, русальних пісень; цикл обжинкових пісень.

Поряд з календарними розвивались різні жанри сімейно-обрядових і побутових пісень: весільні, колискові пісні, похоронні плачі, голосіння. Історичні пісні та думи прославляли героїв боротьби з татарською та турецькою агресією.Гудок, гуслі, сопілка, бубон, волинка.

Театр існує з кінця XVI ст. і походить від народних ігор Київської Русі. Комедійні сцени розігрували під відкритим небом, на площах і вулицях, на ярмарках. Актори були як виконавцями, так і творцями поезій, музичного і танцювального фольклору. В кінці XVI ст. виникає шкільний театр при братських школах, який мав навчально-виховне значення. Одноразово з’являється народний театр, репертуар якого складався з містерій різдвяної і великодньої тематики. Популярною була українська побутова драма.

Архітектура. Культове і цивільне будівництво ділиться на два типи: 1) оборонні споруди-замки; 2) церкви. Зводяться замки-фортеці і замки-палаци. Переплановуються і розширюються міста. В 30-40-х рр. ХVII ст. у конструкції і оформленні споруд виразно простежуються риси бароко. В той же час відмічається сильний вплив ренесансу.

Скульптура. На фасадах, порталах, в інтер’єрах ренесансних будинків, палаців, церков, в іконостасах з’являються скульптурні рельєфи та пишне різьблення. Поширений скульпт. портрет у вигляді надгробних пам’ятників померлого. Декоративно-прикладне мистецтво представлене гончарством, вишивкою, килимарством, різьбленням по дереву і каменю.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

38. Особливості візантійського типу культури. Візантійський художній стиль(основні риси).

У ІV ст. після розпаду Римської імперії на Західну та Східну на карті світу з’явилася нова християнська імперія – Візантійська (330–1453 рр.). Її столицею став Константинополь. Проіснувала Візантійська імперія більше тисячі років і впала під натиском турків у 1453 р.

Державною мовою у Візантії в ІV–VІ ст. була латинська, а з VІІ ст. до кінця існування імперії – грецька. Особливістю суспільного ладу Візантії стало стійке збереження централізованої держави і монархії. Візантія була поліетнічною державою, але переважали греки.

Візантійська культура зароджувалась і розвивалась в умовах гострих, суперечливих процесів тогочасного суспільства. Візантійська культура стала своєрідним синтезом пізньоантичних і східних традицій. Роль Візантії у розвитку культури середньовічного суспільства була надзвичайно вагома. Будучи прямою наступницею античного світу та елліністичного Сходу, Візантія стала центром досить розвиненої та своєрідної культури. Характерною рисою візантійської культури була постійна ідейна боротьба старого з новим, що породило оригінальний синтез західних і східних духовних начал. Візантійська культура в основному була християнською. Разом з тим особливе місце займає і народна культура – музика, танок, церковні та театралізовані вистави, героїчний народний епос, гумористична творчість та ін. Вагомий внесок у створення пам’яток архітектури, живопису, прикладного мистецтва та художніх ремесел зробили народні майстри.

Візантійське мистецтво досягло свого розквіту в часи правління імператора Юстиніана. У ранній період розвитку лише Візантія зберегла елліністичні культурні традиції, які, в свою чергу, увібрали в себе елементи мистецтва Єгипту, Сирії та Ірану. Пізньоантичне мистецтво мало на собі впливи східних культів, містичних учень і християнської символіки. Але цю спадщину Візантія змінила, створивши оригінальний художній стиль, що був характерний для періоду Середньовіччя.

Візантійська художня культура поєднувала в собі два практичні начала – пишність, видовищність та витончений спіритуалізм. Візантійське мистецтво об’єднало ці два начала в єдину художню систему, суворо нормативну, канонічну, просякнуту духом урочистого і таємничого церемоніалу. Образотворчому мистецтву Візантії характерні самобутність, цілісність, гармонійність художніх принципів, глибина образів та змісту, різноманітність форм та кольорів, досконалість техніки. Поєднання цих рис зробило візантійське мистецтво одним з найбільших досягнень світової культури. Візантійські майстри зуміли зберегти складну техніку образотворчого мистецтва античності, разом з тим, вони поповнили її новим символічним змістом. На зміну античному мистецтву, що прославляло людину у її земній красі, прийшло мистецтво, що прагнуло прославити людей над тлінним світом. Блиск і парадність, золото та мармур, краса і сяйво стали символами духовного блаженства, а живопис допомагав людині осягнути самого бога та врятуватись. Головним завданням цього мистецтва було представляти і тлумачити принципи християнської віри.

 

39. Духовна культура західноєвропейського середньовіччя.

Головною рисою духовної культури Середньовіччя є домінування християнської релігії.

Самим головним догматом християнства є віра в єдиного всемогутнього і всеблагого Бога.

Царство Небесне — це божественний світ, куди в остаточному підсумку повинні прийти люди, щоб з´єднатися з Богом для вічного благого життя. Але вже на землі кожна людина може прийняти його в свою душу подвигом віри і любові.  Свобода, як вище надбання людини, просвічує через всі ідеї християнства.  Другою рисою є традиціоналізм. Новаторство вважали проявом гордині. Третя риса — символізм, коли Біблія дає привід для міркувань, тлумачень.  Четверта: риса — дидактизм. Головне в діяльності середньовічних мислителів — не просто усвідомити собі велич божественного задуму, але передати це іншим людям. Звідси особлива увага приділяється дискусіям. Для середньовічної духовної культури характерна також універсальність, енциклопедичність знання, коли головним достоїнством мислителя є ерудиція.

Релігійність як домінанта духовного життя Середньовіччя обумовлює роль церкви як найважливішого інституту культури. Це гостро ставить проблему відношення знання і віри, що активно обговорюється богословами і філософами. Саме філософія стала засобом, що дуже своєрідно «обмежував» християнську релігію.

Подальша історія духовної культури показала, що не релігія була очищена від домагань розуму і філософії, а, навпаки, розум був звільнений, щоб стати самоправним. А будучи таким, він незабаром розробив зовсім безрелігійну і антирелігійну філософію.

Середньовічна наука виступає як осмислення авторитетних даних Біблії. На думку церковних ідеологів, гріховним є всяке знання, якщо воно не має своєю метою пізнання Бога. Світ в Середньовіччі розглядався як книга, написана Богом, яку треба сприйняти.

Насамперед освіта виступала як освіта релігійна — в соборних і монастирських школах, де учні читали і коментували Біблію, твори отців церкви.

В духовній культурі середньовічної Європи досить складним і суперечливим були становище і роль мистецтва. Головну увагу художники Середньовіччя приділяли світові потойбічному, божественному. Перехід з просторів зовнішнього світу в внутрішній «простір» людського духу — от головна мета мистецтва.

Головним жанром був іконопис. Ікони розглядалися як емоційний зв´язок з Богом, доступний неписьменним масам. Головним в зображенні є очі (дзеркало душі), фігури часто відірвані від землі. В цілому для середньовічного мистецтва характерне шанування Божественного, абсолютна протилежність добра і зла, підпорядкування мистецтва релігійним ідеалам.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

40. Романський та готичний стилі.

Романський стиль панував у середньовічному мистецтві з Х по ХІІІ ст. Основним видом мистецтва у романський період була архітектура. Її можна назвати церковною, тому що церква була головним замовником шедеврів мистецтва. Головним типом храму була базиліка. Внутрішня частина храму прикрашалася фресками. Головні великі будівлі – це замки-фортеці, або храми-фортеці. Вони були кам’яні, товстостінні, простими та суворими зовні. Для романського стилю характерні прості вертикальні та горизонтальні лінії. Такі риси надавали храму вигляд величності та суворості.

Новим у еволюції християнського храму стала поява скульптури на фасадах церковних будівель. Фігури різні за розміром. Для романського мистецтва характерне звернення до всього незвичного, фантастичного. Це зображення істот, у яких поєднуються фігури звірів, птахів, людини.

Пам’ятками романського зодчества є собор Нотр-Дам, собори в Тулузі,  Оксфорді та в інших європейських країнах.

Готичне мистецтво. У більшості європейських країн розквіт готики припадає на ХІІІ–ХІV ст. Це був час стрімкого росту та процвітання міст. Головними творцями готичної культури були світські майстри. На відміну від романського, готичний собор неосяжний, часто асиметричний, спрямований вгору. Каркасна система готичної архітектури  дозволила будувати дуже високі та великі інтер’єри соборів. В образотворчому готичному мистецтві особливе значення належить скульптурі. Головні риси, що характеризують готичну скульптуру, такі: перехід від абстрактного начала до явищ реального світу, домінування релігійної тематики, образи якої наділяються рисами глибокої людяності, посилення ролі світських сюжетів і поява портрету. Скульптура у готичному храмі присутня скрізь – на фасадах, карнизах, порталах, галереях та капітелях колон, під зводами капел, на водогінних трубах.

Каркасна конструкція готичного собору сприяла витісненню площини стін великими віконними прорізами, тому монументальний фресковий живопис поступається місцем мистецтву вітража. Вітраж –композиція, у якій зображення складається із шматочків кольорового скла. Звичайними сюжетами для вітражів були сцени із Старого та Нового Заповіту, житія святих, а також зображення Страшного суду. Характерним вікном у готичному соборі була кругла «троянда» над центральним порталом, як правило, у вигляді орнаментального вітражу.Готична архітектура демонструє надзвичайно органічне поєднання ремесла і мистецтва та досконалість форм і синтезу мистецтва.

 

41. Основні риси культури епохи Відродження(гуманізм, пантеїзм, неоплатонізм, універсалізм).

Головна причина того, що визначення «Відродження» поширюється на всю європейську культуру XV ст. й частково XVI ст., полягає у тому, що спільними були внутрішні тенденції культурного процесу. У цей час повсюди поширюється нове гуманістичне світосприйняття й зростає самоусвідомлення особистості. Ідейне забарвлення ренесансній культурі надавав гуманізм.

Гуманізм Відродження – це, у першу чергу, нове світосприйняття, усвідомлення всієї повноти величі людини, її здатності осягнути й обернути собі на благо все багатство й різноманітність природи. З’явився новий комплекс гуманітарних наук. Крім граматики і риторики, що традиційно вивчалися у середньовічній системі освіти, цей комплекс увібрав у себе нові дисципліни: історію, етику, філософію, поетику, педагогіку. Цими галузями знань почав професійно займатися новий прошарок інтелігенції – гуманісти. Це були поети й філософи, філологи й історики, світські особи і церковнослужителі. Ідеологічною основою нового художнього світосприйняття стала концепція абсолютної свободи богорівної особистості. Своїм гаслом гуманісти проголосили шляхетність не за походженням, а за інтелектом. Вони шанували особисті заслуги, а не дворянські титули. Гуманізм категорично не заперечував церкву. Він стверджував пріоритет розуму по відношенню до авторитету віри. Отже, характерною ознакою гуманізму є прагнення до людяності, створення хороших умов життя.

В епоху Відродження простежувалися спроби абсолютизувати людський розум, здібності та прагнення людини до прогресу. В філософському плані спроби обґрунтування такого синтетичного світосприймання пов'язувались із неоплатонізмом, який і визначив теоретичні засади ренесансного світогляду.

Згідно з головним постулатом неоплатонізму Відродження, людська особистість бере на себе функції божества. Але ця особистість абсолютна не в своєму надсвітовому існуванні, а у вияві творчих здібностей. Тому неоплатонізм Відродження передусім антропоцентричний. В ренесансному неоплатонізмі першочергове значення має гуманістичний зміст. Загалом Відродження — це теорія і практика гуманізму.

Між гуманізмом і неоплатонізмом Ренесансу простежується не лише єдність, а й тотожність.

В епоху Відродження філософія знову звертається до вивчення природи. Але з розумінні природи, як і в тлумаченні людини в цей період, філософія має свою особливість. Ця особливість полягає у тому, що природа тлумачиться пантеїстично. Християнський бог неначебто зливається з природою, а остання тим самим обожнюється і набуває рис, котрі не були їй притаманні в античності.

Ще однією важливою рисою епохи Ренесансу є Антропоцентризм. В центрі його активна людина.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

42. Наука та географічні відкриття епохи Відродження.

В епоху Відродження значних успіхів досягло природознавство. Зокрема, зроблено видатні наукові відкриття в галузі географії (Великі географічні відкриття), в галузі так званої нової астрономії (розробка Коперником вчення про геліоцентричну систему). Великий крок уперед зробили фізика, математика, нагромаджувались нові знання в хімії, біології, геології, медицині, механіці тощо. Слід зазначити, що наприкінці XVI — у першій половині XVII ст. було винайдено телескоп, мікроскоп, гідрометр, ртутні барометр і термометр, вдосконалено компас і годинник. Безперечні досягнення анатомії людини.

Серед гуманітарних наук провідне місце належало етиці, в якій склалась цілісна гуманістична концепція людини, вільного творця своєї долі. У поширенні природничих і гуманітарних знань, розвитку освіти взагалі значну роль відігравали університети, що виникли в Європі ще в XIII ст. Гуманістичний рух кінця XV — початку XVI ст. частково проник до університетів і зробив їх на деякий час центрами передових ідей. Іноді гуманісти засновували свої навчальні заклади. Характерним для пізнього середньовіччя є виникнення добровільних товариств-академій, які згодом перетворились у справжні наукові центри.

Розвиток ремісництва і промисловості породили ткацтво, годинникарство, млини, металургію, алкоголь, безліч нових інструментів. Стала можливою експериментальна наука. Ці століття дали людству порох і вогнепальну зброю, залізниці, осушення боліт, будівельну справу.

Однак у ті самі часи – і процеси над відьмами, й захоплення магією, астрологія, містика, ворожба на картах. Усі лідери нової науки займалися астрологією, алхімією тощо. Але магія й астрологія були своєрідною противагою теологізуючому баченню світу, його схематично-логічному сприйняттю. Людина-мудрець виступає у натурфілософів пізнього Відродження у ролі всемогутнього мага.

Епохою Великих географічних відкриттів прийнято називати епоху Відродження. Жодна інша епоха не була настільки насичена географічними відкриттями, ніколи вони не мали такого виняткового значення для долі Європи й усього світу.

 На першому етапі Великих географічних відкриттів вирішальну роль зіграли Іспанія і Португалія. Генуезець Христофор Колумб 1492 р. відкрив Америку. Першу навколосвітню подорож здійснила експедиція Магеллана у 1519-1521 рр. В 1497-1498 рр. Васко да Гамма відкрив шлях з Європи в Індію через Атлантичний океан.

Шлях до берегів Північної Америки проклав у 1497 р. генуэзец на англійській службі Джон Кабот. У 20-і рр. XVI в. на пошуки Північно-західного проходу кинулися португальські, іспанські і французькі експедиції, що відкрили і нанесли на карту багато тисяч кілометрів атлантичного узбережжя Північної Америки.

 

43. Титани ренесансу(Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Рафаель Санті).

Леонардо да Вінчі

Леонардо да Вінчі був живописцем, скульптором, архітектором, письменником, музикантом, військовим інженером, винахідником, математиком. «Таємна Вечеря». Це величезна фреска, на якій фігури написані у півтора раза більшими за натуральну величину. «Таємна Вечеря» є прикладом мудрого розуміння законів монументального живопису. «Мона Ліза» . Невловимий вираз обличчя Джоконди з її пильним поглядом, у якому є трохи посмішки, трохи іронії, трохи ще чогось. Його не можна відтворити, так як складається з багаточисельних світлотіньових нюансів. «Сфумато» – ніжний серпанок світлотіні, який так любив Леонардо, тут творить дива, надаючи нерухомому портрету внутрішнє життя. «Богоматір з Христом» . Богоматір зображена сидячою між двох невеликих напівкруглих вікон. Очі її напівопущені і дивляться на немовля, якого вона годує. Немовля Ісус повернуло очі до глядача і тримає в руці маленьку пташку, що символізує його майбутні страждання. «Мадонна у гроті»– велика картина, що за форматом нагадує типове ренесансне вікно: прямокутник, зверху заокруглений.

Рафаель Санті був архітектором, монументалістом, майстром портрету, декоратором. Але найбільше він уславився як творець дивних «Мадонн». Декілька Мадонн, «Спасителя на хресті» і ряд біблійних картин. Одна з кращих Мадонн цього періоду відома під назвою «Мадонна зі щиголем». Першою великою самостійною картиною Рафаеля слід визнати «Коронування Богоматері». До цього твору Рафаель виконав багато ескізів олівцем. Він пише невеликий образ Мадонни, відомий під назвою «Мадонна з книгою». Пізні композиції Рафаеля ускладнюються - «Мадонна у зеленому», «Луврська садівниця». Очі в усіх Мадонн опущені вниз і уважно дивляться на Сина. У «Луврській садівниці» краса Богоматері бездоганна, малюнок суворий. Обличчя освітлене тим дивним напівсвітлом. «Сікстинська Мадонна». Написана вона була відразу, без підготовчих ескізів, її образ з’явився художникові уві сні.Цю картину визнано одним із найбільших досягнень живопису Ренесансу. Ймовірно, причиною ранньої смерті Рафаеля стало його захоплення розкопками. У момент його смерті відбулося явище, що вразило весь Рим: стіни Ватикану тріснули, і Папа був вимушений бігти зі свого палацу. Рафаеля поховали в Пантеоні.

Мікеланджело був скульптором, архітектором, живописцем і поетом.

Статуя Давида - її висота близько п’яти метрів. Він виконав з однієї мармурової глиби прекрасного у своєму стриманому гніві молодого гіганта. Мадонни Рафаеля - ідеальне уособлення чистоти і невинності. У Мікеланджело найкраще виходили біблійні фігури. Тому Сікстинська капела з її „Страшним Судом” і „Створенням миру” є найбільшим живописним твором Мікеланджело. Усю середину стелі Мікеланджело заповнив сюжетними композиціями, оточив кожну написаними фігурами оголених юнаків. Найбільш уславлена композиція «Створення Адама». Уже в похилому віці Мікеланджело судилося знову повернутися до розписів Сікстинської капели. На цей раз він написав на стіні «Страшний Суд».

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

44. Реформація як ідеологічна та культурна реформа. Ідейний зміст реформації.

У XVI ст. Німеччину, Англію, Францію, Нідерланди, скандинавські країни, країни центральної Європи охопив широкий суспільний рух проти католицької церкви - Реформація. Представники цього руху заперечували верховну владу папи римського, чернецтво, більшу частину таїнств, догмат католицької церкви про можливість «спасіння» віруючих «добрими справами» (тобто, пожертвуваннями і молитвами. Виразником цієї ідеї став чернець августинського ордену, син рудокопа Мартін Лютер. У 1517 р. Лютер представив до загального розгляду 95 тезисів проти папської влади. Ним був написаний для церкви новий катехізис.

Повстання Лютера стало сигналом до появи інших супротивників папської влади. Найзначнішими з них були Ульріх Цвінглі, Жан Кальвін та Філіп Меланхтон.

Релігійним наслідком Реформації у країнах, де вона перемогла, було утворення нових протестантських церков.

У реформаційному русі переплелися елементи соціальні й політичні, які змінили вигляд Європи. Лютер наголошував на необхідності релігійного оновлення й відродження до нового життя. Учення Лютера містить три основні положення:

1) вчення про виправдання людини за допомогою віри;

2) вчення про непогрішимість Святого Письма як єдиного джерела істини;

3) вчення про свободу самостійного тлумачення Святого Письма.

Традиційне вчення церкви полягає у тому, що людина спасається за допомогою віри й добрих діянь. Лютер відкинув цінність діянь. Віра, на його думку, «виправдовує без будь-яких діянь». Спасіння людини залежить тільки від божественної любові, яка дається безкорисливо. Віра полягає у тому, щоб це розуміти й довіритися Господові.

Будь-яка людина, за твердженням Лютера, може проповідувати слово Боже.

Ядром лютерівського вчення є рішуча відмова від будь-яких цінностей, гуманістичної літератури й філософії. Людський розум – ніщо перед Богом, тому тайна спасіння цілком належить вірі.

 

45. Реформація в Західній Європі та Польщі. ЇЇ вплив на Україну.

Реформація, як церковно-релігійна і політично-соціальна течія почалася при кінці 14 століття і тривали кілька століть у Західній Європі (звідки поширилися й на Україну), пробудивши національну свідомість і розвиток культури окремих народів та витворивши низку протестантських церков.

На Україну Реформація проникла спочатку в незначній мірі у 15 ст. з Чехії, через студентів з України, на яких впливали наука Яна Гуса, а також через гуситських емігрантів у Польщі й Литві, де в 16 ст. реформаційні течії дуже поширилися серед маґнатів і шляхти. Чимала кількість маґнатів і шляхти були захоплені ідеями Реформації. Реформаційні рухи особливо сильно почали проникати на Україну після Люблінської унії 1569, проте вони не охопили усього обширу українських земель і всіх прошарків населення. Реформація певною мірою активізувала православну шляхту, міщанство, козацтво й духовенство, для яких загрожена католицьким наступом, особливо після Берестейської унії 1596, «руська» віра набрала ознак національної ідентичності.

Чималий відгук Реформація мала у церковно-культурній ділянці. Чеські переклади св. Письма були знані на українських землях, з'явилися перекладені на тогочасну літературну українсько-білоруську мову такі твори, як «Новий Заповіт» В, Пересопницьке Євангеліє, базовані переважно на протестантських текстах. Одночасно ширилася проповідь живою мовою. Таким чином, під впливом Реформації, поряд з традиційною в Україні церковно-слов'янською та з новопоширюваною серед вищих верств польською, почала вживатися книжна українсько-білоруська мова, як мова письменства.

У освітній ділянці визначилася низка реформаційних шкіл, що іноді перевищували своїм рівнем католицькі, і в них охоче вчилася українсько-білоруська молодь.

Реформація посилила традиційну рису української церкви — її соборноправність, що особливо виявилося у діяльності церковних братств. Братчики мали нагляд над церковними справами, контролювали діяльність священиків і єпископів, аж до виступів проти декого з них, як «ворога істини».

У царині соціально-політичній Реформація в Україні позначилася також зростанням національної свідомості й політичної активності Козаччини, яка, переймаючи у першій половині 17 ст. провід українсько-національного життям, ставила щораз більший опір польському пануванню в Україні й активно підтримувала Православну церкву проти наступу католицизму.

 

48. Острозька ак., її роль в історії освіти та дух. життя Укр.

Розширення мережі українських національних шкіл стало головною метою національно свідомих українців, які справедливо вважали брак освіти основною причиною занепаду культурного й національного життя України. Провідними серед них стали Острозька академія, братські школи, Києво-Могилянська академія.Острозьку академію відкрив у 1576 р. Костянтин Острозький в Острозі. Це була перша висока школа й перша наукова установа України.Щоб надати їй якнайвищого рівня, Острозький запросив до викладацької роботи найвизначніших українських та зарубіжних вчених, кваліфікованих фахівців з різних галузей знань.В Острозькій академії викладали знамениті граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрів, музика, астрономія. Провідне місце в програмі займало вивчення трьох мов: слов’яно-руської, грецької й латинської. Навколо Острозької академії згуртувалися кращі сили України, інтелектуали, її провідні наукові сили. Острозька академія користувалася великою популярністю серед українського народу й набула широкого світового визначення. У ній училися не тільки шляхетські діти, а й селянські. Острозька академія і заснована при ній у 1581 р. друкарня згуртувала потужні науково-літературні сили, репрезентувала високий науковий злет української педагогічної науки. Академічна друкарня випустила понад 30 книг. Запрошений сюди князем К.Острозьким український першодрукар Іван Федоров надрукував першу в світовому друкарстві повну церквонослов’янську Біблію.

У 1624 р. академія занепала. Та все ж Острозька академія відіграла видатну роль у поширенні освіти серед українського народу, в розвитку педагогічної думки й організації національної школи в Україні, а також мала великий вплив на організацію й розгортання навчально-виховної роботи братських шкіл, активізацію діяльності шкіл народних мистецтв, ремесел і промислів.

 

46. Освіта та наука в Україні в ХІУ-ХУІ ст..

Чужоземний гніт українського народу викликав протиборство як соціально-політичне, так і духовно-просвітнє. Зросла зацікавленість українців до своєї історії, мови, культури, науки. Українці, які навчалися за кордоном — у Краківському, Празькому та інших університетах.

У Краківському університеті вихідці з України навчалися з часу його заснування (1364). Вчилися вихідці з українських земель у знаменитій Паризькій Сорбонні, в університетах Німеччини. Українські студенти були в Італії.

Отримавши належну освіту, вихідці з України ставали відомими вченими, педагогами, медиками, митцями. Так, Юрій Дрогобич (Юрій Котермак) був доктором філософії та медицини у Болонському університеті.

Лукаш із Нового Града, автор відомого підручника з епістолографії (1582) був магістром та викладачем Краківського університету. У цьому університеті у XV ст. працювали 13 професорів-українців. Павло Русин, який постійно у працях наголошував на своєму українському походженні, викладав у Кракові університетський курс римської літератури.

Навіть за несприятливих умов іноземного панування в Україні виникали школи грамоти. Відомо, що такі школи існували на Волині ще в XIII ст., у Києві — у XIV ст. Із часом кількість шкіл збільшувалася. Перша українська школа у Львові виникла в 1546 р. Відомою була також школа грамоти  в Галичині. Школи з'явилися й на Правобережжі та в Закарпатті, їх відкривали переважно при церквах і монастирях, де викладачами були церковнослужителі. У початкових школах навчалися діти різного віку — і малі, й підлітки. Навчали дітей письма, читання, початків арифметики, молитв, співу.

Першим вищим навчальним закладом в Україні стала Острозька академія (колегіум), яку відкрив близько 1576 р. князь Костянтин Острозький у м. Острозі. У ньому кращі українські та іноземні вчені викладали граматику, риторику, арифметику, музику, астрономію та інші науки.

Культурному піднесенню в Україні наприкін. XVI — на поч. XVII ст., зокрема розвитку освіти, сприяли братства. При кожному з них було засновано братські шко-ли. Навчання у братських школах регламентувалося статутом — «Порядком шкіль-ним». У цих школах навчалися діти заможних міщан, козаків, нижчого духовенства, дрібної шляхти, старшин, а також сироти.

Науковими центрами в Україні були Острог, Львів і Київ, де зосереджувалися навчальні заклади. Учені, які групувалися в Острозі, написали ряд наукових праць із філософії, мовознавства, астрономії тощо. Професори Києво-Могилянського колегіуму сприяли розвитку слов'янського мовознавства, української мови, розробляли проблеми філософії, логіки, психології й інших наук. Йосип Кононович-Горбацький створив «Підручник логіки», а Інокентій Гізель написав «Загальний нарис філософії».

 

47. Ідеї Ренесансу та гуманізму в Україні.

Як відомо, основним змістом і рисами епохи Відродження є не просто перевідкриття та відродження античної культури і філософії, а її антифеодальна спрямованість. У соціально-економічному відношенні епоха.

Відбиваючи інтереси та цілі різних прошарків третього стану, реалізація ідеології і практики Ренесансу відбувалася у двох напрямах: світському, що отримав назву гуманізму, та релігійному — реформації. Ідеї гуманізму були пов’язані з створення умов, гідних життю людини.

Слід визнати, що при всіх негараздах, пов’язаних із спустошливими набігами Оттоманської Порти і кримських татар, посиленням польського наступу з його соціально-економічним, політичним, національним та духовним гнобленням українського народурозвиток України проходив по висхідній. На порубіжних землях відбувався процес формування нового стану — козацтва. Посилювались роль і значення міст. Пробудження національної свідомості народу приводить до необхідності розвитку освіти, сприяючи зростанню шкіл та підвищенню їхнього освітнього рівня. Однак за відсутності вищих навчальних закладів в Україні значна частина української молоді виїздить за кордон, де студіює в місцевих університетах.

Навчалися в Краківському університеті. Завершивши навчання, багато з них залишалися магістрами і професорами університетів, у яких вони навчалися, інші поверталися на батьківщину, де ставали придворними поетами та істориками великих українських магнатів, вищими урядовцями, вчителями тощо.

Ідея людини, звернення до людського життя, обстоювання гідності людської особистості були не новими для філософських роздумів в Україні, починаючи з праць книжників князівської доби і відбившись повною мірою в “Повчанні Володимира Мономаха”. Вони знайшли свій відбиток і в наступні періоди розвитку філософської думки, особливо в XV ст. Однак Систематичне звернення до ідей і концепцій гуманізму як ідеологічної течії третього стану все-таки найповніше проявилося саме в XVI — першій половині XVII ст.

У загальному процесі розвитку гуманізму в Україні можна виділити три періоди: до середини XVI ст. — типологічно подібний до раннього італійського з його суспільно-політичною, етичною та естетичною проблематикою, з другої половини XVI ст. до початку XVII ст. відбувається інтенсивна розробка ранньогуманістичних ідей в переплетенні з реформаційними, активне формування історичної самоусвідомленості українського народу, розвиток ідеалу гуманістичного патріотизму; з другої половини XVII ст. розроблюється весь комплекс гуманістичних ідей без звернення до реформаційних.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

49. Діяльність козацтва, його роль в духовному житті України ХУІ-ХУІІ ст..

Духовна культура українського народу досягла високого рівня в період існування козацької держави. Запорозька Січ формувалась із втікачів від кріпацтва, національних та релігійних переслідувань не лише з різних регіонів України, а також з інших країн. Кожен, хто приходив на Січ, вносив у культурне середовище щось своє, певні риси культури і свого народу. Внаслідок переплетення цих індивідуальних культур сформувалась оригінальна, яскрава культура, яка справила вплив на розвиток культури всієї України.

Козацька культура — унікальне і неповторне явище. Визвольна війна середини XVII ст., постійні військові походи, перебування на межі життя і смерті породили в козацькому середовищі типово бароковий світогляд. У "химерній" бароковій козацькій традиції завжди було місце для подвигу, вчинку, який мав принести користь для спільної справи.

Спосіб життя козацтва, постійне перебування в екстремальних ситуаціях, бурхливі пригоди та події сповнювали людську душу суперечливими пристрастями і бажаннями. Бароковість козацтва підкреслювалася складністю духовного світу запорожця. Він — то веселий і відчайдушно безтурботний, то — сумний, похмурий і мовчазний. Глибока релігійність та духовність разом із нестримним потягом до волі, бурхливим, запальним темпераментом дають підставу характеризувати козацьке середовище як типово барокове.

На окрему увагу заслуговує проблема церковно-релігійного життя запорозького козацтва. Релігійність і духовність були надзвичайно вагомими критеріями відбору в козацьке середовище. Двічі на рік козаки вирушали на прощу до Києво-Печерського та інших православних монастирів. Козаки за власний кошт утримували лікарні, шпиталі, різні інституції при монастирях, робили значні матеріальні внески у храми.Найшанованішими церковними святами були Різдво, Великдень, Покрова. Перед Великим постом було заборонено страчувати злочинців.

Запорозький уряд постійно виявляв піклування про створення розгалуженої системи освіти. На Запоріжжі можемо виділити три типи шкіл: січові, монастирські та церковно-парафіяльні. У січовій школі навчалися діти, які за певних обставин опинилися на Січі — приходили самі або ж були звідкись вивезені й усиновлені козаками. Січових школярів навчали читанню, співу, письму, а також основ військового мистецтва.

В духовній культурі козацької держави високого розвитку досягло хорове мистецтво.

Отже, культура козацької держави була багатогранною і самобутньою. З плином часу вона увійшла як складова частина в духовне життя сучасної української нації.

 

50. Відображення ренесансного світовідчуття в літературі ХУІ-ХУІІ ст..

В Україні Ренесанс проіснував недовго. Українська культура і в ХІV, і в ХV, і навіть у ХVІ–ХVІІ століттях залишалася ще під значним впливом середньовічної візантійської традиції. Однак цілком відгородитися від віянь нового часу теж не можна було.

В українській духовності новий напрям закріплювався повільно. Він видавався несумісним із православною традицією. Тому закономірно, що започаткували Ренесанс в українському письменстві не православні автори, а так звана рим - католицька Русь. Це були юнаки, що в ХV–ХVІ століттях виїздили на навчання до Західної Європи, приймали католицизм і ставали професорами тамтешніх університетів. Багато хто з них виявляв літературний талант. Писали вони здебільшого латиною. Проте додавали до своїх імен прикладки: Русин, Дрогобич тощо. У такий спосіб засвідчували свій патріотизм, зв’язок з Батьківщиною. Серед цих авторів Юрій Дрогобич , Павло Русин,, Григорій Чуй Русин. Дехто з цих латиномовних поетів докладно описував і прославляв Україну, наприклад Себастіян Кленович у поемі «Роксолянія». Пізніше тенденції Ренесансу проникли і в україномовну поезію.

Брестська церковна унія розколола українське суспільство на два ворожі табори. Це протистояння виливалося у словесні полеміки між прихильниками і противниками унії. Так виникло цікаве й суперечливе явище – полемічна література. Найвизначніші полемічні письменники: Смотрицький, Касіян Сакович.

Полемічна література переповнена сліпим гнівом, взаємними образами, запальними звинуваченнями. Нині полемічна література залишається для нас цінною своїми філософськими узагальненнями, патріотичними мотивами, оскарженням аморальності.

Особливо яскравим, оригінальним явищем серед полемічних писань стала творчість Івана Вишенського.  Писати Вишенський почав, мабуть, уже в зрілому віці, коли його світогляд цілком сформувався і було визначено життєву мету. Його твори поширювалися в рукописах. Письменник полеміст рішуче відкидав ренесанс та реформацію вже тому, що це було щось нове і прийшло через Польщу із Заходу. Проте в його житті і творчості помічаємо виразні ознаки цих стилів (насамперед реформаційного): пошук життєвого ідеалу; звернення до ранньохристиянської традиції; утопічність світосприймання; релігійний індивідуалізм і патріотизм; різку критику католицької церкви.

 

51. Розвиток української культури в часи Гетьманщини.

1648-1764 pp. — період гетьманської держави. Її очолюють високоосвічені, європейського рівня політичні й громадські діячі: П. Сагайдачний, Б. Хмельницький, І. Виговський, І. Мазепа. Вони докладають великих зусиль і коштів з метою розбудови культури, освіти, шкільництва.

Шкільна освіта охоплює всі верстви й соціальні групи населення, зокрема жінок. Засновуються школи при Ніжинському, Лубенському, Чернігівському, Полтавському, Переяславському, полках.

Польський уряд ставився до українських шкіл погано, перевага надавалася католицьким навчальним закладам.

Підготовка власних кадрів вищої ланки розпочинається у Львові, а на початку XVII ст. зосереджується в Києві, де особливої слави й популярності зажила Києво-Могилянська академія.

Завдяки високому освітньому рівню суспільства в Україні формуються світоглядні засади, що базуються на філософських поглядах Аристотеля. Вони були покладені в основу методики викладання логіки, діалектики, фізики, метафізики та естетики. Звичайним явищем вважалося вивчення творів античних та середньовічних філософів.

Наприкінці XVII ст. набувають популярності драма, зокрема великодня, де біблійні теми поєднуються із сюжетами буденного життя, а також історичні та моралістичні спектаклі. Перевага віддається вітчизняній історичній тематиці. Не згасає інтерес і до вертепу.

Окрему групу становлять літературні твори, в яких висвітлюється протест проти імперської політики Росії щодо України. Це, зокрема, твори С. Дивовича  та В. Капніста.

У XVIII ст. продовжувала розвиватися музична культура. Од ним із талановитих народних композиторів цього часу був Семен Климовський. Широке визнання принесла йому пісня «їхав козак за Дунай», що стала народною.

Важливе значення в розвитку історії та літератури мали козацькі літописи, де поряд з історичними фактами містилися фольклорні матеріали у вигляді переказів і легенд. Такими є літописи Самовидця, Григорія Грабянки, Самійла Велична. Головна увага в них приділялася національно-визвольним і соціальним рухам українського народу.

У першій половині XVIII ст. в Україні складається оригінальний архітектурний стиль — українське бароко, яке характеризується застосуванням яскравого орнаменту, барвистої кераміки, ліпних оздоб.

І все ж, незважаючи на тяжке становище, Україна намагається зберегти ідею незалежності, прагнення до суверенітету.

 

 

52. Батуринські події. Національно-визвольна війна українського народу під проводом Богдана Хмельницького.

 Основними причинами Національно-визвольної війни в середині XVII ст. були:

Причини політичного характеру - не було своєї держави. Більша частина українських земель входила до складу Речі Посполитої. В українського народу фактично не було перспектив на повноцінний політичний розвиток за умови подальшого перебування у складі Речі Посполитої. Погіршенням його становища за «Ординацією 1638 p.

Причини національно-релігійного характеру - нерівність у правовому та політичному становищі української православної шляхти; польські презирливо ставилися до української мови та культури; після Берестейської церковної унії 1596 р. запроваджувала серед українського населення католицизм, забороняла вживати українську мову в установах та навчальних закладах;

Причини соціального характеру - зростання панщини (5-6 днів на тиждень), натуральної та грошової ренти; збільшення податків і відпрацювань селян на користь держави; посилення особистої залежності селянина від польської шляхти та магнатів;.

За своїм характером цей всенародний рух був національно-визвольним, релігійним, антифеодальним. Рушійними силами Національно-визвольної війни стали козаки, селяни, міщани, православне духовенство, частина дрібної української шляхти.

Найважливішу роль у Національно-визвольній війні відігравало козацтво, яке винесло на своїх плечах основний тягар боротьби за незалежність. Дуже активну участь у повстанні взяло селянство. Поголовно покозачившись у 1648 p., воно в наступні роки відчайдушно боролося за збереження «козацьких прав і вольностей». Активну участь у війні взяли також міщанство, частина дрібної шляхти і нижче православне духовенство.

Цілями Національно-визвольної війни були: усунення польського політичного, національно-релігійного та соціального панування на українських землях; утворення та розбудова Української національної держави; ліквідація кріпосництва; завоювання селянами особистої свободи.

Знищення Батурина московськими військами, або Батуринська трагедія, або «Різанина в Батурині» — каральні дії московських військ із захоплення і знищення столиці гетьмана Мазепи Батурина і його мешканців, що були проведені 1708 року. В ході цих дій були вирізані всі мешканці міста, незалежно від віку і статі. Саме місто було пограбоване, в тому числі і православні храми, а потім було спалене, а церкви знищені.

Батуринські події знайшли відображення в народній думі «Семен Палей і Мазепа» .

Поет Тарас Шевченко, в поемі «Великий льох», цілий розділ приділив подіям у Батурині. Подіям Батурина присвячені повість Богдана Лепкого «Батурин». Зайняли вони своє місце і в батуринських легендах: легенди про втрачені в Батурині скарби Мазепи, про зрадника Івана Носа, про Меншикова і стареньку матір.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

53. Мистецтво козацького бароко.

У другій половині XVII-XVIII ст. в архітектурі та образотворчому мистецтві України домінуючим був мистецький стиль бароко. Його поширення в українських землях пояснюється особливостями української ментальності, появою нової еліти, тріумфальними перемогами початкового етапу Визвольної війни. Під впливом здобутків давньоруської духовності, народних традицій цей європейський стиль трансформувався в козацьке бароко, для якого характерні більша зваженість та поміркованість.

Бароко — стиль у мистецтві кінця XVI-XVIII ст., для якого характерні підкреслена урочистість, пишна декоративність, динамічність композиції. Світоглядні принципи стилю в Україні були розроблені К.Кониським, Ф.Прокоповичем, С.Яворським та ін.

На Правобережній Україні бароко розвивалося на основі європейської традиції і було досить близьким до свого першоджерела.

На Гетьманщині та Слобожанщині поширення здобуло козацьке бароко. Перлинами цього стилю стали Андріївська і Покровська церкви у Києві, дзвіниці Києво-Печерської лаври та собору св. Софії, Троїцький храм у Чернігові.

Видатними архітекторами українського бароко були Іван Григорович-Барський, Степан Ковнір та ін.

Прикметною рисою архітектури XVIII ст. став розвиток світського будівництва. Споруджувались магістрати, школи, колегії, військові канцелярії, друкарні, оборонні укріплення, палаци старшини тощо. Розбудовувалися й прикрашалися міста.

Українське бароко відрізнялося від західноєвропейського більшою зваженістю, поміркованістю у декоративності, спокійністю форм.

Певні зміни приніс бароковий стиль і в живопис. Незважаючи на те, що основна увага митців навіть наприкінці XVII ст. звернута до релігійних сюжетів, все ж йшло творче переосмислення традиційної тематики під впливом гуманістичних ідей; застосовувались нові навики — світлотіньове моделювання; композиції стали більш динамічними, зображення реалістичними. Розвитку набув і світський живопис. Провідними портретистами були Дмитро Левицький та Володимир Боровиковський.

Водночас із професійним в Україні розвивалося й народне малярство. Зразками цього живописного жанру були ікони народних майстрів, а також народні картини, наприклад, "Козак Мамай", які стали символом народного прагнення до волі.

 

54. Петро Могила. Роль Києво-Могилянської академії в розвитку української культури.

Діяльність Могили протікала в часи загострення соціальних, національних і релігійних відносин в Україні. Свої зусилля він спрямовує на реформування національної освіти й православної церкви, на піднесення свідомості і гідності народу, прилучення Украіни до складу вільних Європейських держав. Ним була "викопана із темряви підземної Десятинна церква Великого князя Володимира. Могила заснував друкарні й школи.

Але найбільшою турботою Могили була Колегія.

Колегія якою опікувався Петро Могила, залишалася національною школою, угрунтованою на давніх культурних й освітніх традиціях. В ній вивчались церковно - слов'янська й руська мови, вітчизняна історія, студенти виховувались у глибокому православному благочесті. До Колегії приймали дітей всіх станів.

Петро Могила забзпечував викладачів та неймущих студентів засобами для життя і навчання. Помираючи, Могила заповідає Колегії великі кошти й найбільшу свою цінність - бібліотеку.

Києво-Могилянська академія — один з перших загальноосвітніх вищих навчальних закладів у Східній Європі. Вона бере свій початок від заснованої у 1615 р. Київської братської школи. У 1632 р. до неї була приєднана школа при Києво-Печерській лаврі, заснована. Об'єднаний навчальний заклад дістав назву Києво-Могилянська колегія. Опікуном і меценатом академії став гетьман Мазепа, який збудував для неї новий будинок, часто відвідував академію, бував на виставах. В академії було 8 класів, строк навчання не регламентувався, учні могли залишатися кілька років в одному класі або після закінчення старших класів переходити в молодші для закріплення знань.

У колегії навчання здійснювалось латинською мовою, знання якої вважали за ознаки освіченості. Окрім того, вивчалися грецька, церковнослов'янська і польська мови. Навчальна програма передбачала вивчення так званих сімох вільних наук: граматики, риторики, поетики, філософії, математики, астрономії та фізики. У стінах академії народилося багато псалмів, дум народною мовою. Завдяки цьому українська мова розвивалася і популяризувалася. Багато уваги приділялося вивченню музики та малярства, внаслідок чого у Києві народилась ціла мистецька школа. Велика роль академії у розвитку української філософської думки.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

55. Значення творчості Григорія Сковороди в українській культурі, його життя, світогляд, творчість.

Найвидатнішим явищем в українській літературі XVIII століття була творчість мандрівного філософа Сковороди.

З малих років він виявив велику любов до науки й музики. Жадоба бачити більше світу спонукала Сковороду поїхати за кордон.

Спочатку він був в Угорщині. Він з паличкою в руках помандрував по Європі. Побував у Німеччині, Польщі, познайомився з видатними ученими. З порожніми кишенями, але збагачений досвідом повернувся Сковорода на батьківщину.

Деякий час був домашнім учителем у поміщика, учителював кілька років у Харківському колегіумі.

Не раз умовляли Сковороду стати монахом, але він завжди різко відмовлявся.

З 1769 року і до кінця свого життя Сковорода лишався мандрівним учителем. З палицею в руках, у простій селянській свиті, з торбою за плечима ходив він по селах і в живих розмовах учив народ. Жив Сковорода надзвичайно скромно.

Життя й творчість Сковороди пройняті протестом проти кріпосницького ладу, проти знущання з трудових мас.

Сковорода негативно ставився не тільки до духовної кар'єри, духовенства і релігійних обрядів, а й до деяких основних положень християнської релігії. В його творах підносилась думка, що природа ніким не створена. Вона не має ні початку, ні кінця, існувала й існуватиме завжди. Різко критикував великий філософ і біблійні легенди.

Спадщина Сковороди велика: складається вона з філософських творів, збірки віршів «Сад божественних писней», збірки байок, а також віршів і притч.

Великий філософ з народу і в своїх творах, і на прикладі свого власного життя підніс ідею народолюбства. Сковорода вважав, що освіта, культура повинні бути доступні не тільки багатим, а й широким масам народу.

Сковорода підніс вимогу самовдосконалення і «сродної праці», тобто такої праці, яка відповідає нахилам і здібностям людини.

Найвидатніший український письменник XVIII століття підніс у своїх творах ідеї демократизму, гуманізму, ненависті до гнобителів, любові до батьківщини. Письменник гостро критикує верхівку феодального суспільства. Характерне для Сковороди прагнення до народності виявлялося в тому, що він, несучи свою науку й свої пісні в народні маси, використовував народну поезію. Вплив Сковороди на дальший розвиток української літератури великий. Він готував шлях до наступного покоління письменників -- Котляревського, Гулака-Артемовського, Гребінки, Квітки-Основ'яненка та інших.

 

56. Розвиток української культури під владою Російської імперії.

Царський уряд усіляко перешкоджав розвиткові української культури, зокрема не допускаючи її у навчальні заклади, театри, державні установи.

Школа в Наддніпрянській Україні — від початкової до вищої — слугувала знаряддям русифікації. Придушена у рідному краї, українська література була змушена шукати притулку в іншому місці, головним чином у Галичині, де на початку 60-х років пожвавився національний рух.

У 1864 р. була здійснена реформа освіти. Усі типи початкових шкіл дістали назву початкових народних училищ. Було засновано кілька вищих навчальних закладів — Новоросійський університет (1865 р., м. Одеса), Чернівецький університет (1875 р.), Харківський, Київський та Львівський політехнічні інститути тощо.

В Україні того часу працювали такі видатні вчені, як хімік М. Бекетов, математик Ф. Бредихін, фізіолог І. Сеченов, біолог І. Мечников та ін. Попри переслідування української мови після появи Валуєвського циркуляра 1863 р. та Емського указу 1876 р. українське мовознавство продовжувало розвиватися. Чимала заслуга в цьому належала О. Потебні, П. Чубинському, Б. Грінченку. Значний вплив на розвиток української літератури справляли І. Франка, В. Стефаник, О. Кобилянська, Марко Вовчок, Панас Мирний, П. Грабовський, М. Коцюбинський, Леся Українка, П. Куліш, О. Пчілка, О. Кониський. Вийшли в світ повісті й оповідання І. Нечуя-Левицького, В. Винниченка.

Розвиток української культури цього періоду важко уявити без драматургії. М. Старицький написав «Тараса Бульбу», «За двома зайцями», М. Кропивницький — «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», І. Карпенко-Карий — «Бурлаку», «Сто тисяч», «Хазяїна» та ін. Розвивалося театральне мистецтво. У 1891 р. в Києві був організований перший постійний російський театр М. Соловцова.

Свої досягнення мала й українська музична культура. С. Гулак-Артемовський створив першу українську оперу «Запорожець за Дунаєм». Цілу епоху в музичному житті України становить творчість М. Лисенка, який обробив понад 600 зразків українського музичного фольклору. Він був автором музики до п'єси І. Котляревського «Наталка Полтавка», творцем народних музичних драм «Тарас Бульба», «Різдвяна ніч», «Утоплена» та ін.

Домінуючим напрямом в архітектурі був еклектизм — поєднання елементів різних стилів. У другій половині XIX ст. в Києві споруджено будинки Міської думи, політехнічного інституту і 1-ої гімназії, Володимир. собор, в Одесі — новий оперний театр.

Отже, незважаючи на спротив влади, в українському народі визрівали й діяли патріотично налаштовані сили, в усіх сферах суспільства поступово, але невпинно розвивався процес національного самоствердження.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

57. Основні риси і нові моральні цінності в українській культурі ХУІІ ст..

Високого рівня в Українській державі досягла освіта. Зокрема завдяки широкій мережі шкіл, письменність охопила всі верстви населення. У другій пол. XVII ст. великий вплив на розвиток освіти й науки в Україні мав Києво-Могилянській колегіум.

Києво-Могилянська академія виховала багатьох відомих поетів. Тут навчався Галятовський. Його публіцистичні твори та підручники з риторики відігравали важливу роль у навчанні й вихованні студентів Київської академії.Колишній учень академії Гізель, який згодом став її професором і ректором, відомий як письменник. «Мир с Богом человеку». Твір пройнятий гуманізмом, повагою до простої людини.Наприкінці XVII ст. на Закарпатті з полемічними творами виступив М.Андрелла. Зароджується драматургія у формах декламацій і діалогів, призначених для виконання в братських школах. У віршах про події Національно-визвольної революції «Висипався хміль із міха», «Похвала віршами Хмельницькому», «Українонько, матінко моя» оспівано перемоги над польською шляхтою. Під впливом народної пісенності розвивалася лірична поезія.

Велике значення для розвитку й поширення культури мали друкарні, яких у другій пол. XVII ст. в Україні діяло одинадцять.Провідне місце в розвитку книгодрукування посідали Галичина і Волинь. У Львові й Острозі працював першодрукар Іван Федоров. Вже наприкінці XVI ст. Львів став значним осередком книгодрукування.

Архітектура й будівництво у другій пол. XVII ст. в Україні продовжували розвиватися на місцевій, самобутній народній основі. Українські архітектори запозичували й творчо застосовували прийоми стилю бароко, для якого характерними були декоративна пишність, вигадливість, мальовничість. Як будівельний матеріал використовували переважно дерево. У містах найчастіше споруджували будови з цегли й каменю: гетьманські палаци, будинки старшини, магістратів, монастирі, церкви.

В образотворчому мистецтві другої пол. XVII — XVIII ст. знаходили відображення патріотизм і гуманізм українського народу, його суспільні, естетичні ідеали, піднесення національної свідомості. Визначними художниками XVII ст. були Ф.Сенькович, С.Корунка, І.Руткович. Одним із найпопулярніших жанрів мистецтва XVII ст. став портрет. Портрети малювали з натури або посмертно.

 

59. Кирило-Мефодіївське братство, громади.

Кирило-Мефодіївське   братство було засновано в Києві 1846 р. Членами братства, очолюваного істориком М. Костомаровим, були В. Білозерський, М. Гулак. Пізніше до них приєдналися П. Куліш і Т. Шевченко. Всі вони захоплювалися ідеями свободи і демократії, всеслов'янського єднання.

Принципові положення політичної програми братства були викладені у «Книзі буття українського народу» та «Статуті Кирило-Мефодіївського братства».  Ставилося за мету об'єднати всі слов'янські народи в одну федерацію, в якій кожний народ зберігав би свою свободу. Київ мав стати столицею федерації, де збирався б загальний сейм.

На поглядах членів Кирило-Мефодіївського братства дещо позначалася програма Товариства об'єднаних слов'ян. М. Костомаров був переконаний в тому, що за Україною, яка повстане зі своєї могили, підуть усі слов'янські народи. Однак члени братства по-різному дивилися на засоби досягнення цієї мети. Більшість схилялася до шляху реформ і «м'яких» методів. Меншість, насамперед в особі Т. Шевченка, займала радикальні позиції. Розходилися члени братства і стосовно того, що є першочерговим і головним. Для М. Костомарова це були єдність і братерство слов'ян. Т. Шевченко ж палко обстоював соціальне та національне звільнення українського народу. Проіснувало братство недовго: на початку 1847 р. за доносом студента Петрова його члени були заарештовані. Найгірша доля спіткала Т. Шевченка. Його заслали до Оренбурга без права писати й малювати. Таким чином, від Кирило-Мефодіївського братства бере початок історія нового українського політичного руху. Воно було першою в історії України нелегальною політичною організацією, що поставила за мету національне й соціальне визволення українського народу, возз'єднання його в єдиній соборній державі з одночасним . створенням федерації чи, можливо, конфедерації слов'янських країн.

Вслід за першою українською «громадою» в Петербурзі, почали творитися аналогічні гурти з такими ж завданнями скрізь по Україні.

Звичайно починали справу студенти, а там приставало до гурту й старше громадянство. Діяльність «громад» була більш за все культурницька, хоча тут і там попадають спроби політичного характеру. «Громадівці» дбали про народну освіту, шкільництво, поширення української книжки й дорогою відчитів, концертів та драматичних вистав, старалися ввійти в безпосередній звязок з масами. Самі вони, як «народники» з душі й переконання, пробували виявляти це й назверх. Тому одягалися по народному, співали українські пісні та заводили звичку й поміж собою розмовляти по-українськи. Та головною працею громадівців і співчуваючого їм громадянства була пропаганда розкріпачення селян.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

60. Т.Г. Шевченко – велична постать в історії української культури.

Місце Т.Шевченка (1814-1861) в українському суспільстві і в українській культурі особливе.

Т. Шевченко одночасно - митець і політик. Його "Катерину" добре знали і вивчали напам´ять сільські жінки. Він їх застерігав: "Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями, бо москалі - чужі люде, роблять лихо з вами. "У цих, здавалося б, суто житейських словах чітко проглядається політичний підтекст.

Т. Шевченко вивів українську культуру на вищий щабель розвитку, сміливо підкреслюючи її національну самобутність. Це було тим важливо, що в тодішніх несприятливих умовах українська культура і, зокрема, українська література могли стати лише провінційною складовою "загальноросійської" літератури або літературою "для хатнього вжитку".

Т. Шевченко своєю самопожертвою, всеохоплюючою любов´ю до України зумів залучити усі скарби народного духу, всю героїку української історії до процесу національного відродження. Уже перша його книжка "Кобзар" (1840) засвідчила воскресіння нації у драматичний період національної історії. Шевченків "Кобзар" поклав початок новому етапу в історії українського письменства. Творчість Т. Шевченка нерозривно пов´язана з народною творчістю. Він виріс з українського фольклору, сміливо черпав з усної творчості ідеї, образи, сюжети, ритміку.

Гнітюча дійсність спонукала Т. Шевченка звернутися думкою до минулого України, до історичних тем. І цим самим своєю літературно-художньою творчістю поет повернув українському народу пам´ять його історії.

Ідеї національно-визвольної боротьби, державної незалежності, заклик до рішучих дій проти насильства пронизують більшість творів Шевченка. Т. Шевченко був революційним демократом. Як революціонер він виступав проти самодержавства. Як демократ Шевченко засуджував колоніальну політику царизму. Тарас Шевченко безмежно любив свій народ і належав йому усім своїм єством. Але Шевченкова любов до України не була сліпою, ніколи не затьмарювалася неприязню до інших народів. Шевченко особисто спілкувався з діячами різних національностей і релігій. "Учітесь, читайте, і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь".

Тарас Шевченко - людина високої гуманності. Його творчість пройнята глибокою людяністю, добротою, милосердям.

Творчість Т. Шевченка уже в 1860-х роках позитивно вплинула на частину молодої інтелігенції, врятувала її від денаціоналізації, збудила її до активних дій.

Велетенський внесок творчості Т. Шевченка і в тому, що мова відбивала національний менталітет українців, впливала на їх національну свідомість у XIX - XX ст.

Тарас Григорович зробив велетенський внесок у пробудження і формування національної свідомості українського народу, в розвиток української та світової культури.

 

 

61. Розвиток освіти та науки. Харківський та Київський університети як центри національно-культурного відродження.

Колонізаторська, антиукраїнська політика царизму, незважаючи на всі зусилля її організаторів та виконавців, була неспроможна знищити волелюбні змагання українського народу. Ідеї національного відродження хоч і поступово, але невпинно поширювалися.

Значний крок вперед у першій йол. XIX ст. зробила в Україні історична наука. Велику роботу було проведено зі збирання, систематизації і публікації історичних джерел

В історіографії в Україні особливе місце займає «Історія русів», яку опублікував О.Бодянський.Значним є внесок у розвиток історичної думки в Україні М.Максимовича. Він виступив проти норманської теорії походження Русі, став першим істориком Коліївщини.

Центрами освіти і науки в Україні були університети. На східноукраїнських землях перші з них виникли у Харкові (1805) та Києві (1834). Харківський університет, заснований з ініціативи В.Каразіна, спочатку мав чотири факультети. Київський університет, відкритий у 1834 p., спочатку мав один факультет — філософський; почав працювати юридичний, медичний факультет.

Харківський Університет мав лабораторії, клініки, астрономічну обсерваторію, ботанічний сад, бібліотеку. У Харківському університеті наприкінці 20-х років склався гурток романтиків. Молоді романтики захоплювалися народною творчістю, збирали народні думи, пісні, перекази, публікували їх, вивчали життя народу. З ініціативи діячів університету з'явились перші періодичні видання на Слобожанщині: «Харьковскій Еженедельникъ», «Украинскій Журналъ» й інші. За перший період свого існування університет мав вплив на організацію шкільництва на Слобожанщині. Харківський університет відіграв помітну роль в українському національному відродженнії Тут велися дослідження народного побуту, історії і мови, починалася літературна діяльність і україномовний театр. Рада професорів університету висловилася проти цензури українських видань.

Київський університет був заснований 1833 року як Київський Імператорський університет святого Володимира. Початковою метою, що ставилися перед Київським університетом була боротьба із полонофільською київською інтелігенцією. 1834 року Київський університет прийняв перших  студентів. В університеті викладали відомі вчені: математики, фізики, астроном, зоологи, історики і філософи, філолог, юристи, економісти.

Університет став одним із осередків науки і передової громадської думки в Україні. Тут вчилися члени Кирило-Мефодіївського товариства. Активні учасники Київсько-Харківського товариства були ініціаторами заснування недільних шкіл.

Таким чином, усупереч антиукраїнській політиці, насильницькій русифікації паростки української національної культури розвивалися, прокладаючи подальший шлях її утвердження та розвитку.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

62. Наукова революція ХУІІ ст..

Для Західної Європи XVII ст. було періодом становлення капіталістичних відносин, а водночас і поширенням нового типу людини, прагматично та раціоналістично налаштованої, ментальність якої поступово звільнялась від надмірного містицизму і релігійного фанатизму середньовічної доби.

Водночас виробництво стало раціоналізованішим, зросла роль механізмів, а водночас точних прикладних наук. Уряди держав, що прагнули до економічної та військово-політичної експансії, надавали науковим дослідженням усе більшого значення. В Європі виникли перші природничо-наукові товариства. Оформилося Лондонське королівське наукове товариство, до якого належало чимало відомих вчених, у тому числі Ісаак Ньютон.  У XVII ст. відбулася світоглядна революція, зруйнувалася традиційна картина Всесвіту. Галілео Галілей сконструював зорову трубу і за її допомогою побачив новий неосяжний Всесвіт. Він відкрив гори на Місяці, плями на Сонці тощо. Геліоцентричність Всесвіту, обґрунтована Коперником, дістала практичне підтвердження. Йоганн Кеплер узагальнив астрономічні спостереження у математичних формулах, відкрив три закони руху планет.

Важливі відкриття, які змушували переглядати традиційні уявлення про будову світу та його природу, були зроблені в хімії, ботаніці, медицині. Віль-ям Гарвей зосередив увагу на порівняльній анатомії, відкрив систему кровообігу і довів, що серце є його центром. Френсіс Бекон котрий протиставив догматичній дедукції схоластів новий, індуктивний метод наукового пізнання, що грунтується на раціональному аналізі дослідних даних. Підсумком у науковій революції XVII ст. стало відкриття Ісаака Ньютона. Йому належать видатні відкриття законів всесвітнього тяжіння, дисперсії світла, він розробив метод диференціального й інтегрального числення. Проте, мабуть, найголовнішим загальнокультурним наслідком наукової революції XVII ст. стало перетворення схоластичного природознавства на дослідне і математичне. Був відкритий шлях до накопичення нових наукових знань, перетворення науки на вагомий змістовний компонент культури, прискорення процесу становлення цивілізації.

 

63. Художня культура ХУІІ ст.. Бароко і класицизм.

У XVII ст. почала розвиватися художня культура. Твори тієї доби, неперевершені за художньою цінністю, можна знайти в усіх літературних жанрах — високій трагедії та романі, побутовій комедії та новелі, епічній поемі, ліричному сонеті, оді, сатирі.

Важливу віху залишило XVII ст. в історії музики. Це був період зародження й оформлення нових жанрів — опери, ораторії, інструментальної музики.

Перша половина XVII ст. — час видатних досягнень у європейському образотворчому мистецтві. Бурхливо розвивалися скульптура й архітектура.Митцям XVII ст. притаманний тверезіший погляд на речі, дійсність постає перед ними в усій гостроті нерозв'язаних конфліктів. З'явилася і нова художня тематика — зображення повсякденного життя приватної людини, світу речей, що оточували її. Рубенс, Рембрандта.

Світоглядні та моральні суперечності епохи, загострення політичної й ідеологічної боротьби — все це дістало відображення в поширенні та протиборстві двох течій — бароко і класицизму. Для бароко властиві театральність, ілюзіонізм, зіткнення фантазії та реальності, широке використання антитез, гіпербол, складних метафор. Бароко увійшло в архітектуру і музику, малярство і літературу, декоративне мистецтво тощо. Зародження бароко пов'язують із творчістю Берніні. Для бароко притаманні суперечливість у сприйнятті та відображенні світу, здатність "поєднувати непоєднуване". Найяскравіше бароковий стиль виявився в архітектурі.  Стіни будівель вигинаються, з них ніби виростають карнизи, вікна, ніші прикрашені статуями. Загальне враження пишності та багатства доповнювалося скульптурою, розписами, мармуровою і бронзовою оздобою тощо.

Теорії і практиці бароко у XVII ст. протистояла доктрина класицизму. Однією з його визначальних рис було звернення до зразків і форм античного мистецтва як до ідеального естетичного еталона.. Поширення класицизму у Франції XVII ст. було пов'язане із творчістю П'єра Корнеля, Мольєра. Європейська культура доби класицизму вступила у фазу, коли національні мови остаточно переважили латину. Неодмінною умовою високої поетики є дотримання непорушних правил античної естетики. Завдання мистецтв — виявити ідеальну закономірність Всесвіту, часто приховану за зовнішнім хаосом і безладдям дійсності. Для класицизму загалом притаманні раціоналізм, нормативність творчості, прагнення до завершених гармонійних форм, монументальності та зрівноваженості композиції. Класичний образ тяжіє до зразка. Важливою ознакою класицизму стала чітка ієрархія жанрів. Вони розподілялися на "високі" — трагедія, ода, а також "низькі" — комедія, байка. На перше місце в системі мистецтва висувались драматургія і театр, увага яких зосереджувалась на проблемі взаємодії людини та сусп.-а.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

64. Культура епохи Просвітництва. Раціоналістична філософія. Енциклопедизм.

Просвітництво загальноєвропейський ідейний рух кінця XVII —XVIII ст., спрямований проти закостенілих форм суспільного, культурного та духовного життя. Особливістю Просвітництва є перенесення акценту зі сфери пізнання і дослідження природи на соціальні, політичні, економічні, релігійні інтереси людей.

Носіям ідеології Просвітництва було притаманне схиляння перед розумом, віра в його безмежні можливості. Рушійною силою історичного розвитку і умовою торжества розуму просвітники вважали поширення передових ідей, знань, а також поліпшення морального стану суспільства. Просвітники вірили в людину, її розум і високе покликання. Великого значення просвітники надавали вихованню й самовихованню людини. Вольтер,Гольбах.

Ідеї Просвітництва визрівали й формувалися в умовах бурхливого розвитку промисловості, переходу від мануфактури до складніших технологій, засвоєння нових видів сировини й енергії. XVIII ст. ознаменоване новими науковими відкриттями, які здійснили: І.Кант, Лаплас, Лавуазьє. Просвітники були вихідцями з різних соціальних прошарків і станів: аристократії, духовенства, лікарів, військових та ін. Але всіх їх об'єднувала віра в розум, знання, високе призначення людини, нетерпимість до будь-якого виду гноблення.

У цей період набули великого поширення філософські знання. Філософи-просвітники прагнули поліпшити життя, намагалися дати людям знання і звільнити їх від неуцтва, забобонів. Панівною філософською ідеєю культури XVII ст. став розум. Найяскравішими мислителями і діячами Просвітництва були М.Ф.Вольтер, Ж.-Ж.Руссо, Гольбах.

Важлива роль у формуванні нових уявлень і поширенні ідей французького Просвітництва належала виданню багатотомної "Енциклопедії наук, мистецтв і ремесел". Видання сприяло тому, що всі європейці стали енциклопедистами.Рух Просвітництва був поширений і в Німеччині. Німецьке Просвітництво вело боротьбу за права людини, філософію, що спирається на розум, прагнуло розв'язати конфлікт між вірою і розумом. І.Кант основоположник німецької класичної філософії вважав першочерговими завданнями Просвітництва забезпечення вільного користувания своїм розумом, без будь-яких перешкод висловлювати погляди в усній або друкованій формі перед найширшою громадською аудиторією.

 

65. Класицизм в українській культурі. Вплив романтичного світогляду.

Україна була поділена між Російською імперією і Австрією, від другої половини ХУІІІ ст. настає т.зв. час Руїни. Внаслідок негативних умов класицизм в Україні виникає пізніше.

Зроджується нова українська літературна мова. Виникає нова література українського класицизму –“Енеїда” І. Котляревського, твори Г. Квітки-Основ’яненка. Г. Сковорода створює байки на інтернаціональні та оригінальні сюжети, збірку духовної лірики “Сад божественних пісень”.

Будувалися міста, резиденції, палаци, театри. Розповсюджується на початку ХІХ ст. класицистичний стиль ампір – монументальні форми римського взірця –театр в Одесі. В класицистичному стилі побудована багато удівель ХУІІІ-ХІХ ст..

Скульптура класицизму представлена в пам’ятнику Ришельє в Одесі та надгробку К. Розумовському в Батурині. Роботам притаманні антична врівноваженість і спокій. У Львові класицистичні зразки представлені у надгробках Личаківського цвинтаря.

Український класицизм залишив високі зразки в музиці. Березовський, Ведель. Вони створили і розвинули новий жанр духовного хорового циклічного концерту. Класицизм вніс регламентованість, мистецтвоставало ремеслом, разом з тим класицизм посилив дисципліну художнього мислення.

Тенденція звертання до національних джерел стала провідною в європейському романтизмі. Українську етнографію започаткувала книжка Г. Калиновського “Опис весільних українських обрядів”.

До перших творів романтичної поезії, що спиралася на народність та фольклор, належали балади П. Гулака-Артемовського, вірші Є. Гребінки, М. Маркевича. Поети-романтики часто пишуть у стилі народної пісні.Фольклорні збірники пісень уклали Церетелєв, Максимович.У добу романтизму розквітла творчість Шевченка. Шевченко з гіркотою змальовує моральний занепад українського народу.

У художній прозі переважає етнографічно-побутова традиція, близька романтизмові, представлена творами П. Куліша, Марка Вовчка.

В образотворчому мистецтві український романтизм найпослідовніше проявився у портретному живописі, у народних картинах “Козак Мамай”, “Козак-бандурист”.

В музиці романтизму особливого значення набуває жанр пісні. Відбувалося становлення романтичної народної пісні-романсу.

Під впливом великого зацікавлення митців-романтиків до фольклору в середині ХІХ ст. відбувається становлення етнографії як науки. Першими етнографами на Україні були Маркевич, Потебня.

Світ постав перед романтиками в динаміці у безперервному русі та боротьбі суперечностей. Романтики надавали пріоритету інтуїції та почуттям над розумом.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

66. Реалізм в українському мистецтві.

Реалі́зм— стиль і метод у мистецтві, а також філософська доктрина, яка вчить, що предмети видимого світу існують незалежно від людського відчування і пізнання.

У мистецтві реалізм прагне до найдокладнішого опису явищ, без ідеалізації. Популярність реалізму зумовлена загальною доступністю і зрозумілістю його мистецьких засобів, тому його тенденції в українському мистецтві проявлялися за кожної доби і як стиль він актуальний понині.У своїх суто реалістичних формах реалізм виступив щойно з пол. 19 ст.

Характерно, що українське народне мистецтво не приймало реалізму як такого, — а завжди намагалося перетворити його своїми стилістичними засобами, де основою були вимоги ритму й гармонії.

У літературі український реалізм почався з 19 ст., прийшовши на зміну романтизмові, від якого він перебрав захоплення етнографізмом та героїзацію історичних постатей.

Характерним для українського образотворчого мистецтва другої половини XIX ст. було становлення його на позиціях реалізму, народності, життєвої правди.

Реалізм в українській скульптурі утверджувався повільніше. У найбільш поширених в тематично-жанровій скульптурі малих формах і жанрі портрета помітних успіхів досягли Забіла, Едуарс та ін. Українська драматургія розвивалася, спираючись на кращі здобутки усієї літератури, на драматургічні традиції І.П. Котляревського, Т.Г. Шевченка. Цей розвиток нерозривно пов´язаний із театром, оскільки провідні драматурги були водночас організаторами і керівниками театральних труп. Остаточно утвердившись на позиціях реалізму, українська драматургія збагатилася десятками нових п´єс, в яких порушувалися важливі проблеми життя народу, висвітлювалися найголовніші конфлікти того часу.

Визначальні р