Білети

Білет №1

1) Україна – етнос, нація, держава.

Географічне положення. Клімат. Найвищі точки.

Український народ є автохтоном – місцевий корінний належний до даної території ланцюжок етногенезу українського вважає Я. Далекевич. 3-х елементів: плем’я, народ, етнос, нація. З утворенням Київської держави етап націогенезу української нації Україна – єдина спадкоємиця Київської Русі. У 12-13 ст. Київська Русь розпалась. Утворення Галицько-Волинської держави. у 14-15 ст. втрачає свою державність. У 16 ст. Уркаїна знову зявляється на європейській карті.

Друге укр ( 1917-21) нац.. відновлення

Трете нац. Відродження 1991 рік 24 серпня

2) Менталітет українців.

Менталітет – розумний(лат) . це спільне психологічне оснащення представників певної культури . В.Хромова: національний менталітет – особливості нації, сприймання, світобачення, світогляд, спосіб мислення, відчування, поведінка, і нац. Характер.

Чинники: геополітичний - місце знаходження, - північно-східний центр європи; соціопсихологічний – особливості соціальної структури української спільноти( землеробська і козацька) ; матріархальний – рівність синів однієї матері не можна порушувати;

Українська неагресивність породила толерантність, терпіння, приязнь до ближнього, до сусіда. На теперішній час ідея держави може і повинна обєднати всіх укр.. І Франко: «Нам пора для України жить».

Білет №2

1) Міграція, еміграція, імміграція, діаспора.

Міграція – це переміщення людей, етносів їхніх частин або окремих предметів, пов’язане зі зміною постійного місця проживання або з поверненням на нього. Розрізняють міграцію: а) зовнішню, б) внутрішню, в) постійну, г) тимчасову, д) сезонну, е) маятникову.

Люди, які залишили свою вітчизну і переселились в іншу країну називаються мігрантами.

Причини міграції можуть бути переслідування етнічного, расового, релігійного характеру.

Міграційні процеси можуть відбуватися через військові причини, а також через стихійне лихо. Міжетнічна міграція впливає на етнічний склад населення в різних регіонах і державах. Вона спричиняє зниження корінного населення. Мігранти приносять свою етнічну культуру.

Еміграція – це переселення вимушене чи добровільне переміщення людей із своєї країни в іншу. Причини – економічні, політичні, релігійні.
Еміграція буває постійною, тимчасовою, та сезонною. XIXст. – перша половина ХХ ст. особлива роль надаєтьсяЄвропі та Америці (основнатечіяемігрантів). Політичнаеміграція – які не погоджуються з існуванням режимом у своїйкраїні.

Імміграція – цевселення, в’їзд іноземців. Поділяються на політичну, економічну, трудову.

Діаспора – перебування певної частини етнічної спільноти поза межами країни її походження. Буває:

Автохтонною (частина того чи іншого етнічного походження внаслідок поділу території опинилась у складі нашої чи іншої держави).
Іммігрантською – спочатку українці, які селилися в країнах Заходу називались іммігрантами, або колоністами. Їх поділ. – Америка, Канада, Бразилія.

Частина українців, яка перебувала за межами України став терміном «укр. Діспора».

2) Західна і східна діаспора.

Українська еміграція почалася з періодом поширення розквіту княжної України. Протягом XIX – ХХ ст. міліони українців залишали Україну.

Східна діспора – Сибір, Казахстан, Середня Азія, Далекий Схід, Північ Росії. Процес переселення посилювався чи зменшувався, змінював свій напрям залежно від потреб українського населення, та політичних обставин. Кількість українців у діаспорі зазнає постійнихзмін. До 1939 р. вона збільшується завдяки новому припливові з України і у природному прирості. Сьогодні українська діаспора одна з найбільших Східни хдіаспор. Перебуває в межах поселенняукраїнців поза Україною, котрі проживають на теренах колишнього СРСР, а західна – поза його межами.

Термін «Східнадіаспора» вперше почала застосовуватись на І Конгресі українців у січні 1922 р. За далеко не повними даними, у західній діаспорі – 5 млн. українців, а в східній (за переписом 1989 р.) – 6,8 млн. Щодосхідноїдіаспоринині – 10 млн. Східна діаспора розсіяна по всіх республіках колишнього СРСР. Західна Діаспора – у США – 2 млн, Канаді – 1 млн, Аргентині – 250 тис.,Бразилії – 250-400 тис, Венесуелі – 6 тис., Парагвай – 10 тис, Чехії і Словакії – 110 тис, Австралії – 35 тис.

За соціальним складом українськіемігрантибули в основному виходцямиіз селян. Українці на Сходізосереджувалися там, де видобувалинафту, газ, золото, срібло, алмази, вугілля. Перед ІІ світовоювійною в ГУЛАГу налічувалося 10-12 млн. в’язнів.

Білет №3

1) Джерела та історіографія

Вивчення Іст. Укр. Діаспори ґрунтується на певних джерелах. Вони пов’язані з Історіє України та Всесвітньою. Це : речові, етнографічні, лінгвістичні, усні та письмові джерела.

Ці джерела розташовані у різних місцях, не рідко містять обмежені та суперечливі данні. Це насамперед стосується статистики матеріалів у колишньому СРСР. В довідниках 1965р не подаються матеріали про українців у США, Румунії, Аргентині, Бразилії, Югославії. Статистичні данні про українців на сході є в матеріалах перепису населення в Рос. Імперії та колишнього СРСР за 1897, 1910, 1917, 1920, 1989. Кількість українців за радянською статистикою виглядає неправдоподібно, перепис за 1937 та 39 роки сфальсифіковано. Коли йдеться про наукові дослідження Укр діаспори то вони зосередженні у Галичині та Закарпатті. Найбільші праці Юліка Бачинського : «Українська еміграція в з’єднаних державах Америки», Наріжний «Українська міграція». В цілому в працях зарубіжних дослідників зібрано значний факт матеріалів про укр.. діаспору. У колишньому СРСР про укр.. діаспору практично не друкувалось, суворо оберігалося в таємниці про справжнє життя на сході. Нині ситуація змінюється, світ побачив праці Заставного Ф.Д., « Східна Укр. Діаспора», Винниченко « Українці в державах колишнього СРСР». Велику увагу приділено розпочатій у США дослідницькій роботі в 7 томах: США, Канада, Пд. Америка, Австралі +Азія і Африка, зах. Європа, схід. Європа + колишній СРСР поза України

2) Витоки української еміграції.

На думку вчених майже 1 млн років тому розпочалося розселення первісної людини в межах України. Відомі в Україні архантропи у вигляді стійбищ.( 150 тис. р. тому) . Неандертальські стоянки( 40-35 р. до н.е.), кроманьйонці та гомосапіанс.( 6-2 тис до нашої ери) – трипільська культура. За оцінками дослідників прабатьківщиною індоєвропейців була німецька, поліська, наддніпрянська низовини та басейн Дінця. Налічують мінімум 8 хвиль індоєвропейських скотарів з північного причорноморя та нижнього подунавя( кіммерійці, скіфи, сармати) ( гуни, авари, болгари, печеніги, тюрки) ранні словянські племена венеди. Племена поділялися на венедів та антів( з кінця 4 до початку 12 ст.)

На території України існувала державна формація антів. Центром формування словян були лісова та лісостепова зона. Отже саме геополітичне розташування Укр. Держави Київська Русь заход. І сходом. З найдавніших часів зумовлювало безперервні міграційні процеси через її територію в яких активну участь брали наші предки.

Білет№4

1) Українська еміграція в часи козацької держави.

Причини міграції людей в добу Київської Русі різноманітні:

Завойовницькі походи;напади, міжусобні війни кочовників.

Велике переселення пов’язане з Хозарією (на поч. 7ст.) Вони підкорили радимичів, в’ятичів, полян, та сіверян. Головна артерія Волзький шлях. Люди переміщались під час торгівлі «із варяги у греки» Із Сх - на Зах. Торгівельні зв’язки з Візантією (907,911,944рр.)

У кінці 7ст. із Криму так званим «Соляним» вивозили товар за межі Русі. Факти 10ст. свідчать про торговельні відносини країнами Сходу. Так Ель Бахлі «Русь проводить торгівлі з Хозарією, Візантією, Великою Болгарією». Цінні дані про наших людей в Ітілі подав Масуді. Він писав , що в столиці русини займали одну половину міста. Укрїнці емігрували в княжу добу і наступним етапом-Чорним морем і Степом. В часи Святослава : завоював Хозарське місто Саркел. Тоді він підкорив в’ятичів. Походи на Дунай , за Балкани були важливими для молодої України – Руси. Князь Володимир приєднав Полоцьку землю, у 981р. пішов на ляхів і захопив Перемишль, Червені, Бела, Волинь, Найважливіше-досягнув Хрещення Русі

2) Освоєння Тмутаракані, Берестейщини, Північно-Східних земель

Укр. Народ освоював нові простори. Ще у 9ст. колонізація сіверян на Тамані. У договорі 944р. згадується Корсунська країна на Таманському пів-ві. Святослав утворив на пів-ві Тмутараканське князівство (місто розташов. в дельті річки Кубань). У 968р. Тмутаракань стає столицею Чернігова. Через город підтримувалися політичні та економічні зв’язки руських князів з Півн.Кавказом, Візантією. За часів правління Мстислава (сина Володимира) значно зміцніло. Руські поселенці займались : торгівле., землеробством, рибальством. З містом пов’язано ім’я історика Київ. Русі Никона, який був ченцем Києво-Печерської Лаври. Потім воно перетворилось у місто заколотників.

Етніч. укр. території є Берестейщина, що в Білорусії ( на тепер Брестська обл..). Мова, традиції, культура українців на Берест. беруть свій початок від волинян та древлян-які є носіями укр. мови. Землі Волинського і Турово-Пінського , Волод-Волин , Берестя, Пінськ, входили до складу Київської держави.

Згодом стали частиною Воолинського та Галицько-Волинського князівства. В 11ст. від Київської держави відокремились білоруський народ.

Поширюючи на півн. і псх Київська Русь обєднала словянські неславські народи сх. Європи. Так при Володимирі Великому на Ростові правив його син Борис . За правителя Ю. Долгорукого землі поділялись як окремі князівства . При правлінні Юрія та його сина Андрія Боголюба виникають нові міста (1134 Конятип,1156-Москва, мала і іншу назву Куцково Боголюбов . А.Боголюбський докорінно змінив напрям політики, вдавався до розбудови на Пів. Сході незалежної держави.

Білет № 5.

1) Еміграційні процеси в часи Галицько-Волинської та Литовсько - Руської держави.

З кінця 13ст. в літературі зустріщаються прізвища українців ,які опинилися на Московщині, тікаючи від татарського погрому. Серед них Ф. Баконт, київський митрополит Максим, П.Ратинський, історіограф Грабоський, доводив , що спустошену Україну залюднило польське селянство. Основна маса до Галичини та на північ до Суздальщини. Укр. в Молдові є корінною нацією. Ще до Святослава предки переміщалися на Дунай. У Галицькому Пониззі сходились торговельні шляхи з Візантії , Чехії, Угорщини. Відома грамота князя Івана Берладника 1134р., яка надавала права безмитної торгівлі. Населення Берладі ( столиця землі, що міститься на річці Берладі, притоці Серету), займалося торгівлею, с/г, промислом, рибальством, ремеслом. Після татарської навали (1241) вплив Галичини на Пониззя зменшилося. Воно було захоплено румунами, етнічний народ. У кінці 15 на поч. 16 ст. в суперництві з Польщею мол дав. господ. Не раз захоплювали. Покуття намагали приєднати до Молдови . У 1490-1492рр. відбулось повстання українських і молдавських селян під проводом Д. Мухи.

Що ж до руського населення в Криму, то вперше про це згадується в богемській хрониці. У статуті 1316р згадується руська церква за мурами міста. В княжному більшому міському центрі Криму мешкали українці. З початку 15ст. еміграція населення України посилилась у зв’язку із розгортанням боротьби за українські землі між Великим князівством Литовським і Московою.

2) Українська еміграція західного спрямування.

На захід русини не просувались так інтенсивно як на схід, головна причина Карпати.

У 1626-1627рр. на боці австрійського імператора Фердинанда 2 виступили наймані запорожські козаки під проводом М. Мочарика та Ю. Калиновського (півн. Італія) здобули перемогу. У Римі прожив останні роки свого життя Київськй митрополит Ізидор, походження грек, на посаду митрополита був призначений константинопольським патріархом. У 1453р. брав участь в обороні міста. У 1557р. у Римі уже діяла перша українська колонія при колегії для вихідців візантійського обряду. Цікаве явище української еміграції 14-16ст. –були посиленні виїзди молоді у ВНЗ Зах.Європи . Найбільше вихідців з України навчались в Краківському університеті (заснов. 1364р.). Відомо що тільки 15-16ст. там навчалось 800українців . У цьому закладі прославився Павло Русин, Ю.Катермак. У Болонському університеті (Італія) добився ступеня доктора медицини та філософії.

У період Ренесансу в Італії з’явилися перші публікації українців рідною мовою . У фран. Сорбонському університеті навчались вихідці з України вже в сер. 14ст.

Білет №6

1) Західна українська еміграція (1917-1939 рр)

Перша світова війна негативно позначилась на еміграційних процесах, оскільки укр.. населення опинилося на обидва боки фронту, адже Росія і Вастро-Угорщина належали до протилежних воюючих сторін. Територія України потрапила під владу різних держав.Східна Галичина до Польщі , Північна Буковина –до Румінії, Закарпаття до Чех. Основні мотиви виїзду: соціально-економічні , політичні. Особливо багато українців виїхало до Канади, українців розцінювали як ворогів. Їх тримали там в концтаборах. Українська еміграція в перші повоєнні часи була переважно західна орієнтація. На початок 1921 р. кількість українців емігрованих в країни Західної Європи становило сто тис. чол. Чехословатчина посіла 1 місце по розселенні українських емігрантів. А в австрійській столиці виходили українські газети і журнали . У Польщі українців становило на поч..1921 року-30тис. чол.

До Болгарії – 5 тис., військо полонених. Концепція прирівнювала біженців до громадян своїх країн у правах на освіту , соціальну опіку, праць, податки. Українці у Болгарії поділяли на групи ті які співчували радянській владі, потім противники , нейтральні.

Привабливою країною була Німеччина -50тис. українців. Тут поселився гетьман П. Скоропадський, Петрушевич, укр. письменник Винниченко. У Німеччині у 20-ті роки студенти навчались в університетах Лейпціг, Монстора, Тюбінга. За 1919-1938рр. з захід. Укр. Емігрувало майже 190тис. чол., 71 тис. Франція, 11 тис.-США, 8 тис. –Бразилія.

2) Українці поза межами України на сході колишнього СРСР (міжвоєнні роки)

Сх. Укр. перебувала під більшовицьким режимом. Найтяжчі втрати від сталінських компаній усуспільнення, колективного голодомору, і терору, зазнали інтелігенція та селянство. Саме страхітливий вплив справила на еміграцію. Від Зеленого климу до Збруча -300тис. біженців. За 1924-1928рр. в Україні виїхало 143тис. чол.. , у 1928-у Сибір 38141чол. , на Далекий Схід -30тис. чол.. У 30-ті роки внаслідок колективізації , голодомору, пересел. У промислові центри Магнітогорськ, Кузнєцьк. За 1935-1938рр. у Свердл. Обл. -15тис. сол, у Челяб-11тис.. Усього за період 1926-1938рр з України вибуло 2,9млн. осіб. На політ. в’язнів чекали Соловецькі табори у 1920р на островах у білого моря 1920-1923рр-канцтабори у Печори.

Департація «куркулів» - переміщення міліонів» - 58411чол

Особл. сх. Еміграція 20-30 рр.

У 20 тих роках збільшувалась незначно-це с/г переселення;
Масові масштаби у кінці 20-30-х рр.
З’явились нові райони укр.

Білет №7

1) Українці в Молдовії, Криму, і на Кубані.

Українці в Молдавії є корінною нацією. Галицько-Волинська держави. Розслення українців у Молдові зумовлено історією уличів, русичі у 1498 р. Стефан ІІІ похід на Поділля дійшов до Львова і привів із собою 100 тис. полонених. Запорізька Січ. ЗвязанийД. Величкою, І Підкова, Наливаайко, Кішко, Сагайдач, Богдан і Тімош Хмельницький. Після ліквідації у 1775 р. Запорозької Січі близько 10 тис. козаків на чолі з отаманом Бахматом поселилися на Буджаку. Аж до XVIIст. офіційною мовою молдавського діловодства і церкви була українська мова. Між Україною і Московією церковні зв’язки – спільнаправославнавіра.

Крим – українські жінки в гаремах. Першим населення Криму 1666-1667 р. На 187 тис. Кримських татар – 920 тис. Українців.

Коли Рос. Імперіязавоювала береги Чорного Моря українці мализмогу заселяти Причорномор’я. В 1763-1764 рр. З 67 730 чол. Населення Новоросіїї українців – 50 672 (74,8%). У 1785 р. Катерина ІІ видала Маніфест про вербування колоністів в Україну, то в глибину Росії було виселенопонад 25 тис. Українців.

У 1777 р. Дипломат Бакунін розробив программу заселння кримських степів українцями. Українські козаки регулярно з’являлися на Кубані. Вони билися з татарами, звільняли невільників. Про запорізькі табори в районі Егейського лиману пишеФ.Щербина. Їхнє перебування на Кубані підтвердив указ Єлизавети Петрівни від 11 липня 1745 р.

2) Заселення Слобідської України.

Слобожанщина займала сучасну Харківську, Сумську, Північно-Донецьку та Луганські області, а також район Воронізької, Курськ, Білгор обл. Їх заселяли переважно українці, одержали тут пільги. З кінцяIXст. до складу КиївськоїРусі. В XIVст. назва «Дике поле». Першопроходцем вважали Вишневецького. Укр. Колонізація Слобожанщини протягом XVII-XVIIIст. йшла кількома хвилями. Велике переселення було в 1659 р., але найбільше 1663 по 1667 рр. коли почалася боротьба між Польщею, Московщиною та Турречиною за Україну. Це було за часів І.Брюховецького, Д.Многогрішного, І.Самойловича, П.Дорошенка. В 70-х рр. XVII ст. переїхало на Лівобережжя – 120 тис. осіб. Паралельно йшла й колонізація монастирська. В 1624 р. зявилась перша згадка про Святогорський монастир. Укр. Селяни й козаки заснували поселення. Кількість сіл і міст зросла з 64 до 232. У них жило 250 тис. українців. У кінці XVIII ст. налічувалось 19 міст, 1036 сіл і слобід, 3 погости, і 2111 хуторів. На території сформувались 5 українських полків – Острозька, Харківська, Сумська, Охтирська, Ізюмська. За даними Vревізії 1795 р. в Лівобережній Україні 93% становили українці.

Білет №8

1) Еміграція на Дон і Поволжя.

У другій половині XVII – на початку XVIII ст. відбувається заселення на Дон. У 1700 р. на Північно-Західні переселені селяни із Чернівців, Київ, Вороніжчини. Своє переселення називали Білокуракиним. Вони захопили край від Кримських і погайських татар. Указом Петра І в 1710 р. засновано суч. Лисичанськ. Запоріжці жили в Олександрівці. У XVII-XVIII ст. найбільшим містом Донецького краю був Бахмут, у 1712 р. до нього було приписано 1430 черкаських козаків. У 20-х років XVII ст. почалися спільні запор.-донські походи, в 1637 р. Загон взяв фортецю Азов. Над Доном перебували тоді 4 тис. Запор. 1639 р. голод змусив козаків залишати місто. У 1707-1709 р. українці беруть участь у козацькому повстанні. В 1768 р. заснували Рост. повіт.

Давним районом заснування українців є Поволжжя. (укр. з’явились в XVI ст.) У 20-х р. XVIII ст. українці заснували с. Красний Яр. Друга хвиля після Царицінської – сторожової лінії, це втікачі від панської неволі. Ще більше укр. Прийняло на Волгу на царський заклик розробляти соляне озеро Ельтон.

2) Еміграція на північний схід Московщини і до Сибіру.

Певна частина українців залишилась на Московщині під час польських походів на Москву початок XVII ст. У 1607 р. під Тушином козаків налічувалось 13 тис. У війську війську короля Жигимонта, яке брало в 1609 році Смоленськ було 30 тис. українських козаків. В 1611 р. українські козаки опинилися на півночі Росії разом з поляками. У 1618 р. П.Конашевич-Сагайдачний у Московській державі. У 1619 р. на службу царя перейшло 700 козаків, які проживали в Рязані, Пронськ, Нижній Новгород, Казань, Астрахань, Кострома. Причина – гніт польських феодалів та найбільше кримських татар і турків.

Масова еміграція 1648-1676 рр.

Що в XVI ст. перші українські поселенці з’являються в Поволжі і Приураллі. Окрему категорію становили депортовані з України російським урядом в‘язні. Спочатку депортованих привозили до Москви, вели слідство. Після вироку їх засилали до Сибіру (Арханськ. Та Саловецькі монастирі). У Сибір були відправлені Виговські брати, І.Негля, І.Самойлович, Д.Многогрішний. У 1721 р. укр. Козаки (10 тис.) побудували Ладозький канал, із них 30% загинуло

Білет №9

1) Українське козацтво в закордонних походах, українці в турецько-татарській неволі.

Протягом кількох століть війська турецького султана разом з його васалом-кримським ханом постійно нападали на українські землі. Вони руйнували міста, села, але найважливіше було масове полонення. Молодих, здорових залишали, а дітей і старих знищували. В наслідок навали 1666р. татарські орди , що доходили до Львова , Любліна полонили 10тис. чол. 1676р. напали на Волинь, Поділля, Галичину -40тис. чол.

В 1688р. пригнали на пів-вів 100тис. чол..Свою здобич вони розподіляли ще під час походу. Десята частина йшла ханові у вигляді податків. Прибуваючи у Крим вони потрапляли на ринки Кафи(Феодосія), Геозлева(Євпат)

М. Драгоманов : «замість торгу хлібом , почався на узбережжі чорного моря торг невільників». З молодих вибирали веслярів для флоту на рудники та праці біля маєтків. Бранцям спеціально калічили ноги, щоб вони не змогли втекти. Ними поповнювався яничарський (піхотний) корпус. З України походила дружина Сулеймана Роксолана(яка в 1520р.) потрапила в полон. Полонянки під тиском і насильством приймали мусульманство.

2) І. Мазепа та мазепинці за кордоном.

Перша значна політична еміграція в Україні пов’язана з Полтавською катастрофою1709р., яка поклала край визвольній боротьбі українських патріотів доби І.Мазепи., прискорила падіння Гетьман.

Після смерті І.Мазепи змушені були покинути рідну землю 50старшин, 500 козаків, 4 тис. запорожців. 5 квітня 1710р обрали гетьмана П. Орлика, який на козацькій раді м. Бендери був складений документ «Констиція П.Орлика», велика увага приділялась соціальним низам-козакам і постолі там. П. Орлик опирався на іноземну допомогу. У1711р. здійснює спільний похід зап. козаків і татар. Військ на Правобережну Україну. Союзники досяглися Білої Церкви .П.Орлик 30р. залишався в еміграції . Після смерті Карла 12 змушений був покинути Швецію, проживав у Німеччині, Франції, Туреччині. Не прикидаючи надії на визволення України, намагався створити коаліцію Європейських держав (Швеція, Туреччина, Крим,) проти імперії Романових. Особливу надію він поклав на Францію. Сподвижником свого батька став його син Григор.

Білет №10

1) Українські вчені та студенти за кордоном у 17-18 ст.

У 16-17 ст. через брак своїх університетів укр. молодь здобула освіту за кордоном . За добу ренесансу в Європі поселився інтерес до природних наук. Зростала роль міст, ремесла й торгівлі, все потребувало збільшення кількості освічених людей. В у мовах польського та московського поневолення Україні потрібні були кадри для військової справи. Великий інтерес для української молоді становили вузи Італії. Уже в 16ст. Подунайський універ став світовим студентським осередком. Прославили його Галілео Галілей. У Падуї збереглись два рукописи, книги до яких вписув. студенти з Польщі, Литви, і України. Перша книга списків студентів польського земляцтва поч..з 1592р. Записи в ній дуже лаконічні. Тільки за характером прізвищ, назв., провінцій, іноді національності, належністю до православ’я. Друга книга списків студентів в Падуї 17-18ст. студенти України були не тільки слухачами, а й цілком визначеною етнічною групою. У 17ст. списки склад. З деякою інформ. У наступні роки українці появляються у Ренісберського універ. 17ст в Падуї було 1946 вчених у списки студентів з України, Литви та Білорусії, а не в списки -500. У Падуї вчені Керницький, Седовський, Боїм. Студ. вчені в Лейбцізькому універ., заснов в 1409р., у Вінтенберзькому університеті. У списках студ. Кенісберг. універ. (1547-1790рр) виявлено понад 100учн. Страсбурзький університет славився спеціал. з медицини. Протягом 1754-1768рр з Києва , за кордон за «казенний кошт», виїхали для одержання вищої медичної освіти 300студнентів. Важливе місце належить Лейденському (Нідерланди) . Сюди приїздили, раніше ніж Лейденському універ. У Віденському університеті (заснов. 1365р) вч. М. Андрея, А. Ангелович, Студенти з України вчились у Кракові, Празі, Братиславі, Угорщинні.

2) Причини та особливості масової української еміграції (19-20ст.)

У кінці 18- першій половині 19 ст. населення України емігрувало переважно в райони причорноморя і празов. степів. Становище змінилось після 1861р. Коли в Європейській Росії залиш. мало вільної землі, а селяни отримали волю. На відміну зах. укр. відб. еміграція галицьких селян з Австро-Угорщини і до Рос. Імперії .Можна виділяти особливості східної української еміграції : українські переселенці залишались в територіальних межах Російської імперії і не були емігрантами, на відміну від попередніх часів це був стихійний рух, еміграційні потоки за рахунок сільських мешканців , цілими сім’ями, родинами . На відміну від українців , які емігрували на Зах. пересел. на Схід не мали змоги створювати свої національно-культурні інституції. У Рос імперії велась політична русифікації. Саму назву «Україна царська цензура» замінили «Малоросію». Соціально-економічні проблеми спричинили еміграцію українців до зах. країни. Значним фактором були і політичні мотиви. Однією з причин були війни. Агенти транспортних компаній були зацікавлені у збільшенні кількості емігрантів , так як оплата була за одну дорослу людину – 5 доларів, за дитину 2 долари.

Білет №11

1) Українська еміграція до під російської Азії і Кавказу

2 половина 19 ст. –поч 20ст відзначені массовою еміграцією укаїнського селянства. Якщо на західних українських землях емігранти Канада , США, Бразилія, Аргентина, то із підрос. ч-ни Укр-на Урал. Якщо рос. переїжали з Рос. до заводів укр. півдня, то укр. змушені долати тисячі км. до Сибіру , Середньої Азії та Далекого Сходу. Дослідниця О. Ковальчук вважає, що цим шляхом уряд намагався освоїти цілинні землі. Переселенці надавли пільги з одного боку, а з другого- створював перешкоди. Було видано низку законів і розпоряджень: «Ті сім’ї, які не мають достатніх коштів , а разом з тим обмежені багатьма малолітніми дітьми,а деякі родичі похилого віку не є бажані і корисні для Сибіру. Прохання таких сімей залишали клопотання без уваги. Відмова на переселення призводила до самовільних переселень. Таємно розпродаючи своє майно, селяни залишали свої села вночі. Бідніші із селян поселялись в ближчих до України р-ках, а заможні їхали далі.

Агітуючи українців до Азії царський уряд надавав пільги:

звільнення військовозобов’язаних від служби на 3-6 років
допомога на місці зерном, лісом.
Безпроцентні позики (165-200крб).

В кінці 19ст. було кілька менших суспільних просторів укр. колонізації в Азії .

2) Українська еміграція в Центральну, Південно-Східну та Західну Європу.

На початку 18ст. в Югославію переселялись з Українських Карпат. Це були учасники Ф.Ракоці, які після поразки повстання були змушені емірувати:

Заселення Бачки – область між Тисою і Дунаєм, у переселенні брали участь і населення Закарпаття з комітетів монархії Габсбургів (Угоча, Мармарош, Уж).

Після видання закона 1725р. переселенці землероби на 6 р. , а ремісники на 15р. звільнялись від поатків.

Переселення українців у сербське с. Коцур. В Коцурі у 1765р мешкало 115 укр. сімей 87 сербських.
Перші відомості про укр.. у Новому Саді 1766р. Тут була заснована греко-католицька парафія , проживало 47 сімей.
Переселення з Бачки до Словенії . Історично склалося так, що Бачка ,Барганя, Банат стали центром відродження сербської культури і освіти.

У середині 19 ст. Бачка, Банат, Срем об’єднались в воєводину і Згодом і згодом цей термін став власною назвою краю. Після приєднання Галичини і Буковини до Австр. Імперії (1772р.), українці почали прибувати до Австрії, пізніше до Франції, Німеччини. Еміграція до Європи мала різнобічний характер. Спочатку трудова еміграція, політ.( наукових і громадських діячів), поліцейського режиму після Революції 1905р.

Білет №12

1) Українська еміграція у США і Канаду кінця 19-поч.20ст.

США- еміграція з української землі – потреба в дешевій робочій силі . Тому її називають трудовою. Значне переселення українців розпочалося в 1877р. коли група селян-українців із Закарпаття прибула на шахти Сх. Пенсільванії. Загалом до Першої світової війни з України емігрувало 700-800тис. чол.. серед них 500 тис. чол. Українців.

2) Українці на Латино-Американському континенті, в Австралії та Азії.

Країни Латинської Амерки. Перший український уродженець Ніжина Ю.Лисянський. У Бразилії перші українські емігранти у 1872р. Серед перших Морозович. У1891р. 8 сімей із СХ. Галичини засновано колонію Санта-Барбара. Вони змушені корчувати ліс, для ведення с/г. Брак медичної допомоги , велика смертність, вороже ставлення місцевого населення призвело о того, що частина-українських переселенців почали повертатись на батьківщину. У 90-х років 19 ст. українське поселення у штаті Паранг вони працювали на будівництві залізниці Сан Паул-Ріо-Гранде –де Сула (приз. 12-14год) . На початок першої у Бразилії було 45тис. українців. Країною , яка приваблювала також була Аргентина. 27 серпня 1897р. коли до Буенос-Айреса прибуло 12 український родин. На 1914 було 14 тис. чоловік. Автралія. Першим українським переселенцем Д. Лютський зі Львова. Згадується мандрівник та етнограф Миклухо – Маклай, який здійснює подорож до Аввстралії, Меланезії, Філіпін, Нової Гвінеї дослідж. спорідненість людських рас.

Китай - Українсько-Китайські зв’язки беруть початок 18ст. коли українські монахи відвідали Китай. Більшість українців потрапили до Китаю після будівництва Китайсько-Схід. Залізниці. Зокрема зупинились у Харбіні (у Маньчжурії). У 1917р. у Маньчжурії 20тис. українців. Після скасування кріпацтва укр. еміграція особливо з 80-х років. 19ст. набули масового характеру.

Білет №14

1) Українська еміграція у Центральній , північно-східній та західній Європі у роки Другої світової війни.

У роки ДСВ найбільша еміграція українців на Захід. Основна причина – німецька і більшовицька окупація України. Тоталітарні фаш.-комун. режими по- варварськи ставилися до завойованого населення.

Чехія. Після Мюнхенської трагедії (1938р.) втрачає частину своєї території на користь Німеччини. Словеччина та Закарпаття дістали автономії. Багато видатних учених укр. опинилися в Закарпатті. Укр. вільних університет перемістився до Хуста. Після 2 світової війни кількість українців збільшилась, які вступили в Чеську армію бригаду Людвіга Свободи. У 1945-1930рр. в Чехії проживало 20тис. чол.

У березні 1939р. Угорщинна окупувала частигу Сх. Словаччини, відновила кордони , які існували до 1938р. У 1950р. існували 48,2 тис. українців, 1991-30,8 тис.

Угорщина. Захопивши з Сілою з благословення Гітлера Карпатську Україну 18 березня 1939р. вчинили погром. Тисячі вбито і запроторено в концтабори. Десятки тисяч мобілізовано до угорської армії, цівільні працювали на військових заводах, фабриках. В 1960р. 3 тис. українців. Багато юнаків вчились у Будапешті, Дебречені , Печі. У січні 1991 р. засновано Асоціацію українцв Угорщини.

Польща. Згідно з пактом Молотова –Рібентропа (серпень1939р) укр.. землі Лемківщини,Холмщини опинились під німецько-фашистською окупацією. З Галичини та Волині виїхали 8 тис. українців.

Нідерланди. 1тис осіб, що переселились з німецьких таборів.

Швеція (2 тис. чол.), що складалось із таборів переміщення осіб.

Швейцарія -100українських родин , 1/3 бізнесмени, науковці, люди з вищою освітою.

2) Українська еміграція в США та Канаді в роки ДСВ та після неї.

США у 1939-1960рр. кількість перевищила 2 млн., з яких ¾ народилися в Америці. Найбільші Пенсільванії, Нью-Джерсі , Нью-Йорку. Уряд США у перші повоєнні роки відмовився надавати притулок українським біженцям , тільки під тиском укр.-амер. комітету був змушений піти на поступки. У 1848-1952рр. – 90тис. українців ( з таборів) на постійне проживання у США . Найбільш з Галичини , Волині Закарпаття, Буковини. У 1964- пам’ятник Т.Шевченку. Причина-політична.

Починаючи з 1947 року, Америка лише раз відчиняла двері для емігрантів з Європи. Тоді сотні тисяч українців перебували в таборах для біженців та військовополонених у Німеччині, Австрії, Бельгії, Великій Британії. Серед них було чимало "остарбайтерів" - людей, вивезених з України під час другої світової війни на примусові роботи в нацистську Німеччину; значну частину становили колишні вояки УПА, ветерани української дивізії "Галичина", яким вдалося прорватися на Захід й уникнути ліквідації радянськими спецслужбами.

Після закінчення війни більшість із них категорично відмовилася повертатися на батьківщину.

Власне третя хвиля тривала з 1947-го по 1953 рік. Упродовж цього короткого часу до Канади приїхали 37 тисяч українських емігрантів, а у Сполучені Штати Америки - 180 тисяч. Цього разу серед прибульців була велика кількість інтелігенції та науковців. Вони сприяли розквітові українського політичного, громадського, культурного та релігійного життя в діаспорі.

Цих емігрантів об'єднувала відданість ідеї незалежності України й відновлення української суверенної держави. Вони постійно виступали проти русифікації української мови й культури. Різко протестували проти ув'язнення чи фізичного нищення українських дисидентів.

У 70-х на початку 80-х років із політичних мотивів із СРСР, в тому числі з України, було дійсно виселено велику групу так званих дисидентів, переважно творчих працівників. Вони оселилися в країнах Америки і Східної Європи. Дисидентство відкрило цілу смугу української еміграції, надало їй суто політичного характеру.

Посилився відплив з України сектантських сімей. Близько тисячі українських осіб з Івано-Франківської, Львівської, Тернопільської, Рівненської областей виїхало до США. Це були переважно віруючі християни п'ятидесятники та багатодітні сім'ї. В основному вони зупинилися в місті Рочестері та його околицях. За допомогою своїх земляків-одновірців за короткий період вони включилися в політичне та релігійне життя.

В ході третьої хвилі набув набув певного поширення такий вид еміграції як утворення подружніх пар з іноземцями для наступного виїзду за кордон. Здебільшого - це вихід дівчат і молодих жінок заміж за іноземних спеціалістів, які тимчасово стажувалися або працювали в Україні. Крім того, десятки українців, переважно із західної частини України, виїхали на постійне місце проживання на Захід за запрошенням родичів.

Слід відзначити, що третя хвиля української еміграції стала найчисельнішою. Так, до Канади за період з 1947 по 1953 роки прибуло понад 30 тисяч переміщених осіб українського походження. Передбачалося, що вони працюватимуть у таких галузях як сільське господарство, гірничодобувна промисловість і лісорозробки. Українська діаспора в Канаді створила сильну громадську та релігійну спільноту - Конгрес українців Канади, який є членом Світового конгресу українців.

Велика кількість цих нових емігрантів знайшла пристановище у США (80 тис.), Великобританії (35 тис.), Австралії (20 тис.), Бразилії (7тис.), Аргентині (6 тис.), Франції (10 тис.) та інших.

Політична і вимушена за своїм характером третя хвиля української еміграції увібрала в себе в основному людей освічених і свідомих, які до сьогодні багато в чому допомагають своїй історичній Батьківщині.

Білет №15

1) Українська еміграція в США та Канаді в роки ДСВ та після неї.

Починаючи з 1947 року, Америка лише раз відчиняла двері для емігрантів з Європи. Тоді сотні тисяч українців перебували в таборах для біженців та військовополонених у Німеччині, Австрії, Бельгії, Великій Британії. Серед них було чимало "остарбайтерів" - людей, вивезених з України під час другої світової війни на примусові роботи в нацистську Німеччину; значну частину становили колишні вояки УПА, ветерани української дивізії "Галичина", яким вдалося прорватися на Захід й уникнути ліквідації радянськими спецслужбами.
Після закінчення війни більшість із них категорично відмовилася повертатися на батьківщину.

Власне третя хвиля тривала з 1947-го по 1953 рік. Упродовж цього короткого часу до Канади приїхали 37 тисяч українських емігрантів, а у Сполучені Штати Америки - 180 тисяч. Цього разу серед прибульців була велика кількість інтелігенції та науковців. Вони сприяли розквітові українського політичного, громадського, культурного та релігійного життя в діаспорі.
Цих емігрантів об'єднувала відданість ідеї незалежності України й відновлення української суверенної держави. Вони постійно виступали проти русифікації української мови й культури. Різко протестували проти ув'язнення чи фізичного нищення українських дисидентів.
У 70-х на початку 80-х років із політичних мотивів із СРСР, в тому числі з України, було дійсно виселено велику групу так званих дисидентів, переважно творчих працівників. Вони оселилися в країнах Америки і Східної Європи. Дисидентство відкрило цілу смугу української еміграції, надало їй суто політичного характеру.

Посилився відплив з України сектантських сімей. Близько тисячі українських осіб з Івано-Франківської, Львівської, Тернопільської, Рівненської областей виїхало до США. Це були переважно віруючі християни п'ятидесятники та багатодітні сім'ї. В основному вони зупинилися в місті Рочестері та його околицях. За допомогою своїх земляків-одновірців за короткий період вони включилися в політичне та релігійне життя.
В ході третьої хвилі набув набув певного поширення такий вид еміграції як утворення подружніх пар з іноземцями для наступного виїзду за кордон. Здебільшого - це вихід дівчат і молодих жінок заміж за іноземних спеціалістів, які тимчасово стажувалися або працювали в Україні. Крім того, десятки українців, переважно із західної частини України, виїхали на постійне місце проживання на Захід за запрошенням родичів.
Слід відзначити, що третя хвиля української еміграції стала найчисельнішою. Так, до Канади за період з 1947 по 1953 роки прибуло понад 30 тисяч переміщених осіб українського походження. Передбачалося, що вони працюватимуть у таких галузях як сільське господарство, гірничодобувна промисловість і лісорозробки. Українська діаспора в Канаді створила сильну громадську та релігійну спільноту - Конгрес українців Канади, який є членом Світового конгресу українців.
Велика кількість цих нових емігрантів знайшла пристановище у США (80 тис.), Великобританії (35 тис.), Австралії (20 тис.), Бразилії (7тис.), Аргентині (6 тис.), Франції (10 тис.) та інших.
Політична і вимушена за своїм характером третя хвиля української еміграції увібрала в себе в основному людей освічених і свідомих, які до сьогодні багато в чому допомагають своїй історичній Батьківщині.

2) Українці в Латинській Америці, Австралії, Океанії, Азії та Африці в роки Другої світової війни та після неї.

Найбільше вихідців з України проживає переважно в Аргентині та Бразилії. Перші українці - емігранти з Галичини - почали прибувати до Аргентини з 1897 р. й оселялися в північних районах. Міграційні процеси тривали до Першої світової війни та в міжвоєнний період. У перші роки після Другої світової війни до Аргентини переселилися понад 6 тис. українців, які під час війни змушені були залишити батьківщину, рятуючись від переслідування з боку радянського уряду. Нині в Аргентині за найскромнішими підрахунками проживає понад 200 тис. українців (за максимальними оцінками - 400-500 тис), близько половини з яких мешкають у столиці країни Буенос-Айресі та в однойменній провінції.
Значна частина емігрантів-українців «першої хвилі» були представниками найбідніших верств селянства, і в новій країні вони здебільшого займалися сільським господарством. Долаючи неймовірні природні та економічні труднощі, поселенці обробляли до того часу не освоєні землі.
Тепер чимало нащадків вихідців з України ведуть фермерське господарство за сучасною технологією: вирощують чай, бавовну, сорго, виноград, зернові культури, займаються садівництвом, тваринництвом. Українці, що живуть у містах, працюють на підприємствах, у сфері обслуговування. Чимало з них є власниками малих або середніх за розмірами підприємств (виробництво сільськогосподарських машин і реманенту електромоторів, холодильників та ін.).

Прошарок представників розумової праці - інженерів, адвокатів, лікарів, економістів - нечисленний.
Розвивається релігійне і соціально-культурне життя Більшість аргентинських українців за конфесією - греко-католики, вони об’єднані в окрему єпархію. Менша частина іммігрантів - православні, є також невелика кількість євангелістів. З культурно-освітніх установ найбільшою є товариство «Просвіта», яке, крім центральної організації в Буенос-Айресі, має дев’ять філій у різних провінціях. У рамках товариства працюють школи для дітей та дорослих, дитячі садки, мистецькі колективи. Ще однією культурно-просвітницькою установою є товариство «Відродження» з трьома філіями й школами різного профілю. Школи існують також при церквах, а при греко-католицькому кафедральному соборі в Буенос-Айресі діють гімназія та філія католицького університету. Українські релігійні та культосвітні організації утримують також будинки для людей похилого віку, сирітські притулки, лікарні, рекреаційні оселі.
В Аргентині є українські видавництва, виходять щотижнева газета і журнал, ведуться радіопередачі українською мовою. У Буенос-Айресі відкрито пам’ятник Тарасу Шевченку.

У Бразилії за найобережнішими оцінками проживають понад 150 тис. українців. Як і в Аргентині, це переважно нащадки емігрантів з Галичини, які стали оселятися тут починаючи з 90-х років XIX ст. Основна частина емігрантів проживає на півдні країни, в штаті Парана, переважно біля містечка Прудентополіс, а також у районі столиці названого штату - міста Курітіби. Більшість українців працюють у сільському господарстві. Вже у перші десятиліття проживання в Бразилії вони, незважаючи на надзвичайно важкі умови життя, створювали українські церкви, школи, культурно-просвітницькі організації. В 30-х роках диктаторський режим Варгаса заборонив діяльність майже всіх українських організацій та об’єднань. Не дозволялося навіть проведення богослужінь українською мовою.
Після 1945 р. до Бразилії з Європи прибуло близько 9 тис. українців, розкиданих війною. Одночасно йшла відбудова українського національного життя. Зокрема, відновив діяльність Український національний союз - головний культурний центр української громади в Бразилії. Створювалася мережа українських організацій, яка в 60-70-х роках набула завершеного вигляду. Засновано Бразильський центр українських студій (1971), Релігійний центр української молоді (1980), існують українські школи, мистецькі колективи, бібліотеки, світлиці.
За віросповіданням переважна більшість бразильських українців - греко-католики. З 60-х років існує греко-католицька єпархія, налічується понад 200 церков. Є також 12 парафій Української автокефальної православної церкви.

АВСТРАЛІЯ

Масова еміграція в Австралію розпочалася наприкінці 1940-х років, а найбільшого розмаху набула 1949 року — з Німеччини, з так званих таборів переміщених осіб («Ді-Пі»).

Відразу після прибуття до Австралії, українці згуртувалися, розпочалося громадське і церковне життя. У столицях всіх шести штатів утворилися об'єднання, які називалися українськими громадами Вікторії, Тасманії тощо. Для координації дій і співпраці всі громади об'єдналися в Союз Українських Організацій в Австралії. Окрім того, розпочав діяльність Союз Українок Австралії, молодіжні організації «Пласт» і «СУМ», утворилися спортивні товариства «Копаного м'яча» i «Відбиванки». Ветерани двох світових воєн, колишні вояки УПА також створили свої організації.

Місцями розселення українців є штати Новий Південний Уельс, Вікторія, Південна Австралія в околицях найбільших індустріальних міст Австралії, біля Сіднею, Мельбурну та Аделаїди. Менші скупчення виникли в Перті, Брізбені, Окслі, Нюкастлі, Волонґонзі, Джелонгу, Саншайні та невеличка громада в столиці Австралії Канбері й її околицях Квінбієну. Живуть по-одинокі родини в місті Кернс та в Аліс Спринґс. Невеличка громада українців живе в Тасманії.

В багатьох місцевостях діє українська громада, Спілка Української Молоді (СУМ), Пласт, Союз Українок, українська школа, кредитівка, та ряд суспільно-політичних організацій, мішані хори, танцювальні групи, ансамблі бандуристів, театральні гуртки, літературні клюби, товариства професіоналів та підприємців, спортові клуби копаного м'яча, відбиванки та ґольфу.

Сьогодні старша генерація, яку можна назвати будівничими українського життя в Австралії, поступово вимирає, а покоління, народжене в цій країні, має інші інтереси. Тепер в Австралії немає жодного українського театру, а громади в деяких провінційних містах перестали взагалі існувати. За останніх 40 років тут не було жодного припливу свіжої крові — еміграції з України. Лише незначна частина теперішніх емігрантів долучається до старої української громади. Українська громада має хороші стосунки із Посольством України в Австралії (м. Канберра).

Океанії

Під назвою Океанія об'єднують Нову Гвінею, Нову Зеландію й близько 10 тис. дрібних островів у південно-західній частині Тихого океану.

Океанія поділяється на Меланезію, Мікронезію й Полінезію.

Становлення української громади в Новій Зеландії веде свою історію із середини ХХ ст., коли перша група українців (приблизно 170 людей) у 1949 році прибула в Нову Зеландію.

У 2006 році новозеландський Національний центр європейських досліджень (НЦЄД) Кентерберійського університету містаКрайстчерч одним з перших в країні приділив увагу потенціалу українсько-новозеландських відносин та аналізу причин, що перешкоджають їх швидкому розвитку. У своїй спільній роботі під назвою «Українсько-новозеландські відносини: обіцянка побачення» співробітники НЦЕД, доктор Наталія Чабан та аспірант Влад Вернигора, виокремили основні, на їх думку, такі причини: спорадичні зв’язки в минулому, традиційне сприйняття Новою Зеландією України у стійкій геополітичній асоціації, а в багатьох випадках і спрощеному ототожненні з Росією.

Важливий шанс заявити про себе, паралельно з'ясовуючи важливі питання щодо власних потенційних можливостей як громади, сучасні новозеландські українці отримали під час «Помаранчевої революції» 2004 року в Україні. Цій події була приділена значна увага в новозеландських ЗМІ. До того ж українські іммігранти Окленду та Крайстчерчу (два найбільших міста Нової Зеландії) вранці 5 грудня 2004 року, одночасно, провели мітинги в контексті президентських виборів в Україні.

Це дало поштовх для відновлення процесу становлення української громади в Новій Зеландії, яка веде свою історію із середини ХХ ст., коли перша група українських біженців (приблизно 170 людей) залишила повоєнну Європу та у 1949 роціприбула в Нову Зеландію.

15 червня 2007 року було офіційно зареєстроване Об'єднання українців Нової Зеландії .

в Африці встановлять пам'ятник Тарасу Шевченку.

Білет №16

1. Українці в Радянському Союзі в роки ДСВ та після неї.

Як відомо, радянсько-німецький договір від 23 серпня 1939 року та початок Другої світової війни призвели до возз’єднання західноукраїнських земель, територій, заселених в основному українцями. Однак, разом з позитивними наслідками возз’єднання, злочинний сталінський режим приніс західноукраїнським землям примусову колективізацію, депортацію та репресії проти так званих “антисоціалістичних елементів”, “ворогів народу”, значної частини членів КПЗУ.

У роки війни близько 5 млн. українців було вивезено окупаційними гітлерівськими властями до Німеччини як дармову робочу силу. Армія невільників складалася не лише з примусово вивезених з України людей, а й з великої кількості військовополонених, учасників руху Опору та інших.

Після перемоги над гітлерівцями репатріація радянських громадян, котрі опинилися в радянській зоні окупації Німеччини, завершилася y порівняно стислі строки. Значна частина громадян добровільно повернулася із західних окупаційних зон Німеччини та Австрії. Проте було чимало i таких, які зволікали з прийняттям рішення про повернення i врешті-решт відмовилися повертатися до СРСР, небезпідставно побоюючись репресій з боку органів НКВС. Крім того, була категорія осіб, які разом з відступаючими німецькими військами вже 1944 року обрали шлях біженства. Це були в основному ті, хто співпрацював якимось чином з окупантами, був попередньо ображений радянською владою або мав підстави сподіватися переслідувань з її боку. Таким чином, наприкінці Другої світової війни розпочалася нова хвиля еміграції українців, яка складалася з політичних біженців і ПО. Їх число сягнуло 310 тис. чоловік.

Структурно українську еміграцію післявоєнного періоду можна поділити на чотири групи, відповідно до її поселення. Перша —опинилася в країнах Центральної Європи, друга — в державах Західної Європи, третя — у США та Канаді, четверта — в Азії, Океанії, Австралії, Африці та Південній Америці. В середині 50-х років в основному закінчуються поневіряння українських біженців та ПО, вони осідають у різних країнах і починають приживатися у приймаючих їх суспільствах

Фактично не було жодної соціальної групи, представники якої б не вдалися до біженства, вказуючи цим самим на неможливість вільно жити і працювати в Радянській Україні.

Процес переселення був довгим і складним, але українські переселенці зуміли в кінцевому підсумку добитися права самим обирати стиль і спосіб свого життя.

Радянська система розцінювала емігруючих як зрадників з усіма відповідними наслідками. Що ж стосується позиції західних держав щодо цієї проблеми, то слід зазначити, що, і більшості випадків, іммігранти сприймалися як дешева робоча сила, в який були зацікавлені всі.

Одна із особливостей цієї хвилі еміграції полягає в тому, що українці виділялись серед інших емігрантів своєю високою організованістю і стійкістю. Сконцентровані у таборах для ПО, вони зуміли дати гідну відсіч спробам радянської сторони “повернути емігрантів” в СРСР. За роки перебування в таборах для ПО українці розгорнули широку громадсько-політичну та культурно-освітницьку діяльність.

Особливістю української еміграції після Другої світової війни був широкий спектр країн переселення. 3 Німеччини та Австрії емігранти переселялися не лише до традиційних держав Нового Світу, але й в Австралію, Великобританію, Венесуелу, Парагвай, де до того часу українців було мало або де вони взагалі не проживали.

Українські політичні біженці та ПО, обравши шлях еміграції після Другої світової війни, пізнали болісну ностальгію за Батьківщиною, перенесли труднощі адаптації, приживання в умовах чужих суспільств, неможливість влаштуватися і працювати за спеціальністю. Досить часто українським іммігрантам доводилося стикатися з недоброзичливим ставленням до себе з боку представників приймаючих суспільств. Однак, не дивлячись на всі труднощі вони зуміли стати повноправними громадянами країн свого поселення.

В Радянському Союзі тривалий час факт біженства, еміграції у досліджуваний період, замовчувався. Лише в часи перебудови дана проблематика перестала бути під “ідеологічним табу”. На сьогодні ця тема відкрита для досліджень, в першу чергу в Україні. Однозначно можна стверджувати, що наше повоєнне суспільство в цілому програло від повоєнної еміграції, так як Батьківщину залишила національно-свідома частина українського суспільства.

(Треба згадати про депортації кримських татар, німців-менонітів).

2.Національно-культурне відродження східної діаспори за роки суверенної української держави.

У зв’язку з демократизацією суспільного життя, проголошенням суверенітету України пожвавився національно-культурний рух серед східної української діаспори. У різних регіонах колишнього Радянського Союзу, де живуть українці, почали виникати національно-культурні об’єднання, товариства української мови, гуртки з вивчення української історії, географії, літератури, етнографії тощо. В багатьох республіках і областях створюються українські школи, а також українські класи в іншомовних, здебільшого російських школах, гуртки художньої самодіяльності українознавчої спрямованості, бібліотеки української літератури, почали видаватися українські газети, звучати в ефірі українські передачі. Повсюдно посилився Інтерес до України, до її національно-етнічних проблем та особливостей господарського розвитку, зовнішньоекономічних зв’язків, до її історії, географії, мови, культури, народних традицій. Зроблена серйозна заявка на встановлення всебічних зв’язків з українським зарубіжжям (в тому числі й зі східною діаспорою) на державному рівні. Проведений 22 — 23 січня 1992 р. у Києві Перший Конгрес українців східної діаспори переконливо свідчить про це. 23-25 червня 2010 р. представники Світового Конґресу Українців (СКУ) взяли участь у III Міжнародному конґресі. Виступи на Конгресі свідчать, з одного боку, про глибокий занепад українського національно-культурного життя в східній діаспорі і, з другого, про початок його відродження в усіх республіках, областях, краях і автономіях колишнього Радянського Союзу. Активно включилася в українське національно-культурне відродження діаспора Європейської Росії, в тому числі українці, які проживають на своїх історичних землях. Активну діяльність веде створене в квітні 1989 р. об’єднання «Славутич» у Москві, очолюване першим українським льотчиком-космонавтом П. Поповичем. Воно проводить велику культурно-патріотичну роботу серед майже 450-тисячної української громади Москви і Московської області. З його ініціативи в Москві створено українську школу, бібліотеку; проводяться дні української культури, шевченківські вечори, організовуються факультативи з вивчення української мови при російських школах. Видається україномовна газета «Український кур’єр». Молдавські українці просять урядової підтримки. Адже остання українська школа тут була закрита ще в 1962 р. Голова громадсько-культурного об’єднання українців Берестейщини в Білорусії М. Козловський підкреслив, що тут не можна купити української газети, почути по радіо чи телебаченню рідну мову (хоч в даному регіоні компактно проживає більше мільйона українців)». Зароджується національно-культурне життя у Воронезькій обл. В обласному центрі діють «Просвіта» і філіал центру традиційної культури «Відродження». Товариство української мови ім. Т. Шевченка «Просвіта» організувало вивчення української мови при середній школі № 11 м. Воронежа; відкрило бібліотеку української книги. Певна робота ведеться і на Кубані. В жовтні 1990 р. в Краснодарі відбувся Установчий з’їзд кубанських козаків. Козацька рада сприяє національному відродженню українців краю. діють осередки «Просвіти». Великою популярністю користується Кубанський хор, в репертуарі якого, ж відомо, є українські народні пісні, танці. В Краснодарі видається українська газета «Козацьке слово». Пробуджується національно-культурне життя в Башкирії. Тут відкрито дві українські школи (в с. Золотоноші Стерлітамацького району і в с. Санжарівці Чишмінського району). Зароджуються національно-культурні зв’язки з Україною. Деякі зрушення в українському національно-культурному житті відбуваються в Сибіру та на Далекому Сході. Наприклад, в Іркутській обл. створено національний центр «Клекіт», який проводить роботу, спрямовану на збереження мови і народних традицій українського народу. На Сахаліні засновано українське товариство «Київська Русь», в Хабаровську функціонує товариство української мови ім. Т. Шевченка. На Далекому Сході створено українське культурне товариство «Славутич-Колима». Позитивні зрушення відбуваються і в деяких інших республіках колишнього СРСР. Так, у Єревані працює товариство української мови «Просвіта»; в 1991/1992 навчальному році тут відкрито перший у Вірменії український клас у середній школі № 2 ім. Т. Шевченка. В Алма-Аті функціонує Товариство української культури, кілька українських недільних шкіл. В Естонії друкується українська газета «Калина», працює українська суботня школа. Пожвавилось українське національно-культурне життя в Литві і Латвії. Після проголошення названими республіками реальної незалежності в них були створені добрі умови для культурного відродження національних меншостей, в тому числі українців. У Латвії діє українська школа. У зв’язку з проголошенням суверенітету перед Україною постав цілий ряд нових економічних, гуманітарно-соціальних і політичних проблем, серед них налагодження і зміцнення зв’язків із українцями в діаспорі. Українці, які живуть у діаспорі, повинні стати повноправними громадянами своєї Батьківщини, брати активну участь у політичному і культурному житті молодої незалежної Української держави, мати змогу завжди повернутися до своєї історичної домівки. Україна, в свою чергу, має надавати всебічну допомогу українцям у задоволенні їх національно-культурних потреб, у здійсненні всебічних контактів з Батьківщиною.

Білет №18

1) Еміграція закарпатців до СРСР

Масова втеча мешканців Закарпаття до Радянського Союзу у 1939-1941 рр. стала одним з найбільших міграційних рухів цивільного населення на початку Другої світової війни. У такий спосіб закарпатці відреагували на угорську окупацію у березні 1939 року та вступ Червоної армії до Західної України у вересні того ж року.

Початок міграційного руху

Перший перехід закарпатцями радянського кордону зафіксований у слідчій документації НКВС 29 вересня 1939 року. Тоді прикордонні війська затримали члена компартії І. Сасинця під час його спроби втекти з Румунії, де він переховувався через репресії угорської влади проти комуністів на Закарпатті.

Водночас трактування радянською стороною закарпатських втікачів як угорських громадян свідчило про фактичне визнання Радянським Союзом окупації Закарпаття Угорщиною. Значною мірою цьому сприяв етап союзницьких відносин між Третім Рейхом та СРСР, що розпочався після укладення пакту Молотова-Ріббентропа 23 серпня 1939 р. і тривав до нападу Німеччини на Радянський Союз 22 червня 1941 р.

Про початок масових переходів мешканців Закарпаття до Радянського Союзу восени 1939 р. зазначалось також у документах угорських правоохоронних органів. У повідомленні начальника слідчого відділу угорської жандармерії міністра внутрішніх справ Угорщини від 24 листопада 1939 р. зазначалось: «Нелегальні переходи в Радянський Союз набрали масового характеру. З окремих сіл люди переходять кордон нелегально групами по 10-15 осіб. Окремі особи цих груп були озброєні ручними гранатами. Зброю вони беруть для того, щоб при потребі вжити проти органів влади, якщо вони хотіли б їм перешкодити в нелегальному переході

Аналізуючи протоколи допитів затриманих закарпатських втікачів та інші дані, можна виокремити такі головні причини їхнього переходу до СРСР:

1. невдоволення населення соціально-економічною політикою угорської влади на Закарпатті, зумовлене втратою багатьма людьми роботи та засобів для існування; спроба знайти нові місця роботи та навчання у країні Рад, яка декларувала свій пролетарсько-селянський характер;

2. навіяне комуністичною пропагандою серед місцевого населення уявлення про Радянський Союз як про країну соціального благоденства та справедливості, «рай» для робітників та селян,;

3. мобілізація чоловічого населення до угорської королівської армії та військової організації «Левенте», що таємно розпочалась в Угорщині на початку Другої світової війни восени 1939 р. і була проведена на території Закарпаття у 1940 р., спровокувавши хвилю дезертирств і втеч військовозобов’язаного чоловічого населення поза межі краю;

4. примусове залучення населення та його ресурсів до будівництва лінії інженерно-фортифікаційних оборонних споруд у північно-східних Карпатах (т.зв. «Лінія Арпада»), що розпочалось відразу після окупації Угорщиною Карпатської України;

5. національно-культурна дискримінація українського населення: запровадження в офіційному діловодстві та навчальних закладах угорської мови, позбавлення можливості для повноцінного національно-культурного розвитку в межах Угорського королівства, пошук власної ідентичності у єднанні з радянськими українцями;

6. переслідування та репресії гортиських каральних органів проти українського національно свідомого населення, комуністів, комсомольців, активістів профспілкового руху й членів легальних партій міжвоєнного періоду.

Масову втечу закарпатців до Радянського Союзу можна розглядати як одну з найбільш широких форм протесту місцевого населення різнорідного соціального та національного складу проти угорського окупаційного режиму та окремих його виявів у соціальній, економічній, побутовій, національно-культурній та політичній сферах.

Водночас вирішальну роль в активізації масового переходу закарпатців до країни Рад відігравали звичайні людські фактори, насамперед некомфортні умови проживання на відвойованій угорцями території, де місцеве неугорське населення вважали неповноцінним.

Після вступу Червоної армії до Західної України у вересні 1939 р. більшість закарпатців стала поглядати на слов’янський та пролетарський Радянський Союз як на екзистенційну альтернативу угорській окупації. Традиційний для закарпатського соціуму шлях до виходу зі складної соціально-економічної та політичної ситуації був віднайдений у масовій втечі (еміграції) за кордон, у навіяний пропагандою «рай» для селян та робітників – Радянський Союз. Однак, втікаючи до північного сусіда, закарпатські селяни самі не знали, що на них чекає в майбутньому.

Одним зі стимулів до масових переходів закарпатців у 1939-1941 рр. стало тяжіння до українського етнічного материка на Західній Україні, що було прямим наслідком зростання національної свідомості українців Закарпаття у період існування у 1938-1939 рр. Карпатської України. Показова українізація, проведена радянськими владними структурами на анексованій території Західної України у 1939-1941 рр., створювала ілюзії толерування більшовиками всього українського. З іншого боку, серед представників русофільства на Закарпатті існував стійкий потяг до єднання з російським народом, яке вони намагались реалізувати, перейшовши до СРСР.

Дискусійним в історіографії залишається питання про характер масових переходів. Чи був цей рух організованим, стихійним чи спровокованим? У складному поєднанні факторів-каталізаторів цього процесу були наявні організаційні (мобілізаційні та агітаційно-пропагандистські заходи комуністичного партійного активу серед своїх прихильників на території Закарпаття), стихійні (наслідок протесту широких верств місцевого населення проти реалій життя під угорською окупацією) та провокативні (спричинені репресіями угорських каральних органів проти різних груп населення).

Загалом втечі закарпатців до Радянського Союзу тривали до кінця червня 1941 р., тобто до вступу Угорщини у війну проти СРСР на боці гітлерівської коаліції 27 червня 1941 р.

Порівняно з іншими масовими міграційними процесами на західному радянському кордоні у 1939-1941 рр., зокрема переходами українського населення в СРСР з підрумунської Буковини та Бессарабії, втеча мешканців Закарпаття до СРСР була більш чисельною і характеризувалась вищим ступенем стихійності. З іншого боку, подальша доля закарпатських втікачів, зокрема їх участь після довготривалих поневірянь по сталінських таборах у Чехословацькому армійському корпусі під командуванням Л. Свободи та боях проти німецьких військ та їх союзників на території України, Польщі, Словаччини та Чехії, мала унікальний характер.

2) Еміграція закарпатців до країн Західної Європи та за океан в 19 - початок 20 ст.

Масова еміграція українців у західні країни розпочалася наприкінці XIX ст. Українці виїздили переважно до Північної та Південної Америки. Західна українська діаспора поповнювалася передусім за рахунок населення тих територій, які до Першої світової війни входили до складу Австро-Угорщини, а після війни відійшли до Польщі, Чехословаччини, Румунії.
Безземелля і низький життєвий рівень населення були головними причинами масової еміграції, а наявність вільних земель в Америці, сприятливі умови для їх швидкого освоєння визначали її територіальний напрям. З підросійської України до Америки переселялося небагато людей. Основна їх маса заселяла нові землі південних і східних районів царської Росії.
На західноукраїнських землях переважала постійна еміграція, в основному за океан. Незначна міждержавна сезонна еміграція українців була спрямована до Німеччини і Франції. Водночас західноукраїнські землі досить інтенсивно заселялися польським населенням.

Перші українські емігранти оселилися в США у 1876 р. Це були вихідці переважно з Передкарпаття, закарпатської та галицької Лемківщини. У 90-х роках XIX ст. відбувалася інтенсивна еміграція зі Східної Галичини і Північної Буковини.
На початку XX ст. у США нараховувалося 470 тис. українців, у 1914 р. — близько 500 тис. У міжвоєнний час, воєнні та повоєнні роки еміграція українців у США була досить значною.
Друге місце на американському континенті за кількістю українців займає Канада. Перші іммігранти почали оселятися тут з 1891 р. Це були, як правило, незаможні селяни зі Східної Галичини і Північної Буковини. За період з 1891 по 1914 р. їх приїхало туди близько 100 тис. чоловік. У роки Першої світової війни еміграція з України різко скоротилася. У міжвоєнний час до Канади переїхало 70 тис. українців, після Другої світової війни — 60-70 тис. чоловік. У наступний період українська еміграція в Канаду зростала. Українці та населення українського походження в основному осіло в південній Канаді. Значними центрами проживання українців є міста Едмонтон (60 тис. чол.), Вінніпег (35 тис. чол.).
У Бразилії українці живуть переважно на півдні країни, куди вони прибули наприкінці XIX ст. зі Східної Галичини. Оселялися серед лісів штату Парана і в перші роки жили в дуже важких і незвичних природно-географічних умовах. Напередодні Першої світової війни зі Східної Галичини до Бразилії прибула друга велика група українських селян. У міжвоєнний час еміграція українців до Бразилії була незначною.
Українські емігранти почали прибувати і оселятися в північних районах Аргентини переважно із Східної Галичини у 1887 р. До Першої світової війни сюди переїхало близько 10 тис. українців. У міжвоєнний час еміграція із Західної України збільшилася. Повоєнна українська еміграція в Аргентину була досить значною.
У міжвоєнний час спостерігалося незначне переселення українців із Західної України в такі країни Південної Америки, як Парагвай та Уругвай. Повоєнний період характеризувався незначною еміграцією українців до Чилі та Венесуели.
Багато українців (близько 800 тис. чол.) жили у міжвоєнні роки на території південно-східної частини сучасної Польщі, звідти, як уже зазначалося, їх було виселено.
Українці живуть у Румунії. Переважно в північній частині, поблизу кордону з Україною, на українських етнічних землях. Одним з основних ареалів поселення українців є розташована на північному сході Румунії на межі з Чернівецькою областю Південна Буковина. Регіоном, що знаходиться на українських етнічних землях, є Мармарощина (південно-східне продовження Закарпаття). Частина українського населення з північно-західної Румунії та Закарпаття, а пізніше з Буковини і Мармарощини була переселена на захід країни. В гирлі Дунаю (Північна Добруджа) живуть нащадки колишніх запорожців, які після ліквідації Катериною II Запорізької Січі переселилися на турецькі землі й створили там Задунайську Січ.
У Словаччині українці розселені на етнічних українських землях (Пряшівщина). Райони їх проживання безпосередньо прилягають до лемківської частини Закарпаття. Словацькі українці розсіяні також по містах.
Наприкінці XVIII ст. частина лемківського населення Закарпаття оселилася в межах колишньої Югославії.
Українці також живуть у Франції. Частина з них осіла тут ще до Другої світової війни. Більшість — це вихідці з Галичини. Значно зросла кількість українців у повоєнні роки. Головним районом розселення українців стали Париж і його околиці.
У Великобританії українські емігранти з'явилися після Другої світової війни і переважно зайняті в промисловому виробництві.
Кілька тисяч українців та осіб українського походження живе в країнах колишньої Югославії, А в с т -р і ї, в основному у Відні, а також у Бельгії. Небагато українців є в Італії, Данії, Нідерландах та інших країнах.
Новою (повоєнною) українською еміграцією поповнилося населення Австралії. Воно зосереджене переважно в східних і південних штатах.
Після здобуття Україною незалежності її економічні та культурні зв'язки з діаспорою посилилися. Однак вони ще недостатньо інтенсивні і здійснюються переважно на недержавному рівні.
Український уряд і вітчизняні громадські організації мають активніше втручатися у справи розв'язання проблем національно-культурного розвитку зарубіжних українців. Подвійні стандарти тут недопустимі: українська національна меншина в Російській Федерації, Румунії чи інших державах повинна користуватися такими самими правами і можливостями, як і російська, румунська чи інші національні меншини в Україні.

Білет № 20

1) Закарпатська еміграція в Європі у повоєнний період. Закарпатська еміграція у США, Канаді та інших частинах світу.

На території сучасної Польщі українці споконвіку проживали в історичних межах Лемківщини, Підляшшя, Холмщини, Надсяння. Напередодні Другої світової війни загальна кількість їх на згаданих землях становила понад 700 тис. осіб. У 1945—1946 pp. відповідно до угоди між урядами УРСР та Польщі відбулося масове переселення українців з території Польщі та поляків з України. Кількість переселених українців становила 480 тис., поляків та євреїв, які відносили себе до громадян Польщі — близько 780 тис.

Значну автохтонну національно-етнічну групу становлять українці у Чехії та Словаччині.Перебуваючи у складі Угорської держави, а з XVI ст. — Австрійської (від 1867 р. — Австро-Угорської) імперії, українське населення зазнавало нещадної експлуатації, соціального та національного гніту. Саме це зумовило його еміграцію з другої половини XVIII ст. на південь, у басейн Дунаю (сучасна територія Хорватії, Словенії та Румунії), а з кінця XIX ст. — у США і Канаду. Деякі автори наукових праць з історії української еміграції за океан вважають, що першими емігрантами були українські селяни із Пряшівщини та Закарпаття. Лиха доля примусового переселення не обминула українців Чехословаччини. Після Другої світової війни близько 15 тис. українців з Пряшівщини переселено у Судети на місця репатрійованих звідти німців.

Основним місцем проживання українців є східна частина Словаччини, де збереглося близько 300 українських сіл. Значна кількість українців мешкає у містах і містечках — Пряшів, Бардіїв, Гуменне, Стара Любовня та ін. Згідно із статистичними даними, загальна кількість українського населення у межах Чехії та Словаччини становила: 1950 р. — 67,6, 1980 р. — 54,6, на початку 90-х років — приблизно 50 тис. осіб. Проте об'єктивніші підрахунки, зроблені вченими на Заході, дають підстави вважати, що на території двох держав нині проживає понад 100 тис. українців.

Після закінчення Другої світової війни розпочався третій етап української еміграції. Її основу становили особи, які з різних причин опинилися за межами СРСР і зі страху перед можливими репресіями не хотіли повертатися на батьківщину. У 1947 р. в західних окупаційних зонах Німеччини, Австрії та Італії перебувало понад 300 тис. осіб української національності. Деякі з них так і залишилися на цих територіях, інші наприкінці 40-х — початку 50-х років перемістилися до США (80 тис.), Канади (понад 30 тис.), Австралії (20 тис.), Бразилії (7 тис.), Аргентини (6 тис.), Великобританії (35 тис.), Франції (10 тис.).

Близько 100 000 українців емігрували, майже винятково до США; в 1920—38 pp. бл. 40 000. Це була еміграція більша, ніж з будь-яких інших українських земель. Внаслідок цих процесів нині в США живе близько 350 000 осіб закарпатського походження, що становить бл. 30% всіх закарпатських українців (на заході Закарпаття навіть 45%). Тому серед української діаспори в США закарпатська група відіграє велику роль.

2) Еміграція переселення закарпатців на Балкани у 18 ст.

У нинішній сербській Воєводині, живе найдавніша українська діаспора. Вперше у тамтешніх переписах національність «русин» згадується у 1746 році. Прийшли вони сюди на запрошення і з дозволу австрійської влади, яка намагалася залюднити території на кордоні з турками. Поселялися тут серби, німці, українці, словаки, румуни, австрійці, угорці, євреї.

Прийшли до гирла Тиси з бідного й спустошеного повстаннями Ракоці Закарпаття (з території Мукачівської греко-католицької єпархії, тобто також і з земель теперішніх східних Словаччини й Угорщини). Заселили кількасіл і хуторів з центром у РуськомуКерестурі, назвуякогоможнаперекласти як «руськийхрест».

Важливішіосередкирусинів у Сербії – містоНовий Сад, містечкаВербас, Кула, Дюрдьов та села РуськийКерестур, Коцуратощо.

Найдавнішою, абонайпершою, українськоюдіаспорою є малознані в Українібачванськіруснаки, аборусини-українці Бачки та Срему. Їх 20-тисячна громада ниніживеголовним чином у Бачці, Сримі (Сремі) й Славонії — регіонахсучаснихСербії та Хорватії. Ценащадкипереселенцівізпівнічно-східноїПряшівщини і Закарпаття, які в середині 18 ст., гнанізлиднями та безземеллям, переселилися на Балкани Організоване переселення українців на Бачку розпочалося 1751 року, коли туди перебралися перші 200 родин греко-католиків з-під Мукачевого. Переселення відбувалося досить активно.

Руснаки-українці Сербії та Хорватії, які завжди підтримували зв’язки з українською метрополією, за більш ніж 250 років досягли вагомих здобутків на полі рідної культури. Зокрема, бачвансько-сримським варіантом української мови ще з міжвоєнної доби виходить тижневик «Руске слово», від 1952 року – культурно-мистецький квартальник «Шветлосц» і ще два журнали для молоді та юнацтва.

Найновішою українською еміграцією були українці з Галичини і трохи із Закарпаття, які поселилися в новозахопленій Австрією провінції Боснії під час колонізаційних заходів Австро-Угорщини в 1890-1913 рр. Найбільше українців поселилося у повітах Прнявор, Дервента, Прієдор, Баня Лука та ін., де вони організували свої власні греко-католицькі церкви й культурні товариства.

На Балканах продовжується тенденція до зменшення кількості колишніх вихідців із історичного Закарпаття.Так, за останнім переписом 2011 року кількість руснаків опустилася до 14 246 чоловік, що на 10,5% менше, ніж у 2001 році. Кількістьукраїнцівзменшилася на 8,5% і сягнула 4 903 чоловік.Щегіршаситуація для руснаків у Хорватії, де падіння за десять років становить 17%. Там кількістьруснаків й українців практично зрівнялася: 1 936 і 1 878.

Основними причинами зменшення діаспори є демографічна криза, змішані шлюби та еміграція в іншікраїни. У ХХ столітті кількість руснаків в Югославії сягала 25 тисяччоловік, що на 35% більше, ніжтепер.

Білет № 19

1) Еміграція закарпатців до Російської держави у 18-19 ст.

Переселення українців на російські землі відбувалося з XV — XVI ст. Але найбільш масовими вони стали з другої половини XIX ст. після скасування кріпосного права в 1861 р. і у зв'язку з розвитком капіталістичних відносин, з розкладом селянства і зубожінням значної його частини.

У XVIII ст. українці почали емігрувати на територію Нижнього Поволжя і в 1782 р. становили там уже 4,4% населення району. З часом українці поселилися в Самарській, Саратівській, а також в Оренбурзькій та Уфімській губерніях. Внаслідок того на Поволжі й Уралі створилися українські осередки серед російського населення.

Зросло число українців й у північній Слобожанщині у межах Воронезької губернії, куди ввійшов Острогозький полк. Під кінець XIX ст. у Воронезькій губернії було близько мільйона осіб української національності. У 1897 р. в Острогозькому повіті вони становили 93,5%, в Богучарському — 82,2%, а в Валуйському — 52,9% усього населення. Так само більшість українців проживало в Грайворонському, Путивльському та Ново-Оскільському повітах Курської губернії.

Одним з найбільших районів компактного проживання українців була територія в один мільйон квадратних кілометрів на півдні Далекого Сходу від Японського і Охотського морів до Забайкалля, яка була названа самими поселенцями Зеленим клином. Центром Далекосхідної України, як інколи називали Зелений клин у літературі, було місто Нікольськ-Уссурійськ.

Виїхали в Росію і стали там визначними вченими Орлай – почесним членом Російської Академії Наук, Балудянський – першим ректором Петербурзького університету, Дудрович – ректор Харківського університету, Лодій, Кукольник, Павлович, Білевич – відомими професорами Петербурзького та Харківського університетів, Гуца-Венелін – видатним ученим-славістом.

2) Еміграція закарпатців у міжвоєнний період до Західної Європи і за океан.

Потік українських емігрантів на Захід не висихав і в міжвоєнну добу. Однак цей період суттєво відрізнявся від довоєнного. До 1914 р . на Захід емігрувало понад 500 тис. українців, у міжвоєнний період лише близько 200 тис. Головною причиною спаду було безробіття в США і Канаді, викликана Великою депресією. Еміграція другого видно відрізнялася і своєї територіальної спрямованістю. Найбільш кращою метою емігрантів залишалася Канада. Проте погіршилася економічна ситуація в сільськогосподарських районах і посилювання імміграційної політики обмежили чисельність нових переселенців у міжвоєнний період 70-ма тисячами. Тепер емігранти вважали за краще селитися в містах Вінніпезі, Торонто, Монреалі, а не в преріях заходу. Ще більш радикально змінилася ситуація в США. Тут у роки Великої депресії імміграційна квота була сильно обмежена. У результаті в міжвоєнний період сюди переїхали тільки 10 тис. українців мізерна частка в порівнянні з тими сотнями тисяч, які наводнювали американські берега до 1914 р . В Аргентину перебралося близько 40 тис. українців. 30-40 тис. західних українців емігрували до Франції, де знайшли роботу на вугільних шахтах і заводах біля Меца, на півночі країни.

Найбільший наплив українців до Німеччини почався у 1941-1942 роках, після того, як німецька армія окупувала українські землі, що знаходились у складі СРСР.

Щодо Чехословаччини, то їй належало Закарпаття. У 1930 р. тут мешкало 549 тис. українців. Уряд Чехословаччини вів найбільш сприятливу політику до Закарпаття порівняно з іншими урядами. Збільшувались чисельність українських шкіл, але 28 червня 1925 р. українську мову визнали чужою, що призвело до звуження викладання української мови й розширення чеської.

Головний потік політичної еміграції припав на початок 20-х років. В 1921 р. кількість українських емігрантів у західноєвропейських країнах досягла майже 100 тис. чол. У Польщу емігрувало 30 тис. українців. Протягом 1919-1938 рр. із західноукраїнських земель (з урахуванням рееміграції) виїхало близько 190 тис. чол., з них 71 тис. - в Канаду, 49 тис. - в Аргентину, 35 тис. - у Францію, 11 тис. - у США, 8 тис. - Бразилію. Натомість за двадцять років окупації 20 тис. поляків прибуло до сіл, а 100 тис. до міст Західної України.

В еміграції українці поступово впорядкували своє політичне, господарське та культурне життя. Найкращі умови для цього було створено в Чехословаччині. Декілька тисяч студентів-українців навчалися в УВУ (Прага), Українській господарській академії (Подебради), Вищому педагогічному інституті ім. М. Драгоманова і Студії класичного мистецтва.