Білет №1
- Україна – етнос, нація, держава.
- Менталітет українців.
Протягом усього свого історичного розвитку народи світу і серед них, звичайно, українці пройшли кілька етапів суспільного об'єднання. Першим етапом і одночасно формою суспільного об'єднання був рід. Наступним стало плем'я, що складалося з кількох споріднених родів. Племена об'єднувались у союзи племен, які вже були протодержавами, тобто первинними державами. Найпотужніші з них (наприклад, союз полян) зуміли створити й відстояти від нападників свою державу — Русь.
Держа́ва — політичне утворення з визначеною територією, економікою і політичною владою.
Держава об'єднувала в єдине ціле кілька споріднених союзів племен. За її сприяння вони почали перетворюватися на етнос (що в перекладі з давньо-грецької мови означає «народ»).
етнос – це велика і стала спільність людей, яка склалась в результаті природного та суспільного розвитку на основі специфічних стереотипів свідомості та поведінки.
Український етнос – це сукупність осіб українського походження або тих, хто вважає себе українцем, незалежно від країни проживання. Українці в Україні складають ядро цього етносу або ж українську етнічну націю. Зарубіжні українці або ж особи українського походження (американці українського походження, польські, канадські та ін. українці) – це частини українського етносу або ж українські етнонаціональні групи.
Головною силою, що спочатку об'єднувала племена та їхні союзи в єдине ціле, була влада володаря, оперта на військову силу. У такий спосіб сильніші нав'язували слабшим свої вірування, міфи, уподібнювали інші етнокультурні особливості своїм. Майже одночасно держава виступила інструментом формування юридичної єдності. Щоб забезпечити порядок, володарі створювали кодекси законів, які, прийшовши на зміну усним нормам і правилам, єднали людей у рамках новостворених держав, що підпорядковували собі союзи племен.
Першим законодавцем Київської Русі був князь Ярослав Мудрий, який в XI ст. запровадив норми державного права у своїй державі. Створений ним збірник законів нині відомий під назвою «Руська правда». Вона складається з «Правди Ярослава», або «Найдавнішої Правди», «Правди Ярославичів», або «Статуту Ярославичів». «Руська правда» мала великий вплив на подальший розвиток законодавства України, Росії, Білорусі, Литви.
Водночас із державою етнос об'єднували віра і церква. Його продовжувала згуртовувати етнічна культура, насамперед мова. Саме ці підойми після втрати державності дали можливість пригнобленому українському етносу не уподібнюватися поневолювачам, а тривалий час зберігати свою самобутність. Сукупність розглянутих характеристик і становлять зміст поняття «етнос».
У стані етносу український народ перебував понад тисячу років. Зрозуміло, що на початку і наприкінці тисячоліття це була спільнота з різними уявленнями, навичками, історичним досвідом, рівнем, розумінням навколишнього світу і самого себе. Щодо українського народу за часів зрілого середньовіччя — раннього Нового часу — більшість учених використовували термін «народність».
Справжній переворот у житті європейських народів здійснила Велика французька революція наприкінці XVIII ст. Після неї народи Європи стали швидко набувати ознак нації. Це означало, що їхнє усвідомлення етнокультурної спільності збагатилося також усвідомленням своєї політичної значущості. Позбавивши влади монархів і землевласницьку верству, народ сам почав приймати політичні рішення і став джерелом влади. Він сам визначав свою власну долю та долю держави. Народ став сувереном, тобто перебрав у свої руки верховне право керувати своєю державою. Іншими словами, нацією може стати той етнос, який, виступивши на арену політичного життя, самостійно визначатиме власні по¬літичну мету, завдання та шляхи їх досягнення. На цій підставі визначається поняття «нація».
· Політична спільнота громадян певної держави — політична нація (нація-держава) — це сукупність політично суб'єктивних громадян,що здійснюють колективні національні інтереси через механізм власної політичної організації — національної держави. Нація визначається, як основний державотворчий елемент, джерело державної влади та носій державного суверенітету. Часто вживається як синонім терміну держава, коли мається на увазі її населення, наприклад для посилання на «національні» університети, банки та інші установи.
· Етнічна спільнота (етнос) — спільнота, яка має спільне історичне походження, з єдиною мовою і самосвідомістю (як особистим відчуттям «національної ідентичності» так і колективним усвідомленням своєї єдності і відмінності від інших), власною державністю або прагненням до її створення. У цьому значенні фактично є синонімом терміну народ[1].
Українці – це великий і досить розвинений етнос. Він не є “чистою” етнос-нацією”, бо співіснує у межах своєї держави з багатьма іншими етносами, та й сам значним числом розкиданий по всій земній кулі.
Українців як етнос завжди можна “впізнати” через їхню неповторну ментальність. Основними ж рисами, що характеризують українську ментальність, можна назвати такі: специфіка мови, гуманність, демократизм, селянськість та індивідуалізм.
Мова є першою і найважливішою ментальною відмінністю будь-якого етносу від усіх інших. Причому мова – це не лише знаки, значення, символи чи певний словниковий запас.
Мова – це специфічна форма відображення певним етносом оточуючого його зовнішнього світу та історії його освоєння і перетворення. Становлення мови етносу відбувається паралельно з історією становлення самого етносу. Мова – це форма безсмертя етносу, це своєрідний код нації без якого вона перестає існувати.
Українцям довелося і доводиться з величезними труднощами зберігати, а тепер і відстоювати право існування цієї етноментальної ознаки. Причому, навіть в умовах своєї сучасної держави, не говорячи вже про періоди бездержавності.
Етноментальна риса гуманності в українстві має різні форми прояву:
– не войовничість (миролюбність, лагідність);
– милосердність (благодійність, не мстивість);
– щирість (душевність, сердечність, гостинність);
– демократичність (козацькі традиції виборності на керівні посади, рівноправність жінки з чоловіком в сім’ї).
Силою історичних обставин український народ упродовж багатьох віків змушений був оборонятися від різних зовнішніх агресорів, мусив чинити опір і вести жорстоку боротьбу за своє фізичне, а значить і етнічне виживання. Причому доводилося відповідати жорстокістю на жорстокість, але агресивності в українцях не було ніколи. Її відсутність слід пояснити і тривалим періодом бездержавності України, що супроводжувався гнобленням і безліччю страждань, що випали на долю народу. Це сформувало в нього чуйність і милосердя до чужої біди. До речі, церков і монастирів, які займалися переважно благодійністю, в Україні було більше, ніж в Росії. Майже до ХVІІІ ст. проіснували і шпиталі, що надавали медичну допомогу всім без винятку.
Широко відома і щирість українців. Але слід зазначити, що розповсюджувалася вона лише на тих, хто приходив з добром.
Демократизм завжди пронизував увесь устрій життя українського народу і став суттєвою ознакою його ментальності. Він втілював у собі засади гуманізму, тобто ставлення до людини як до найбільшої цінності, а також волелюбності і рівноправ’я. Яскравим прикладом рівноправ’я і демократизму є козаччина, де посади гетьмана і старшини були виборними, а не одвічними. Це і козацькі ради, що ухвалювали найважливіші рішення. Це і віче в Київській Русі.
Та, мабуть, найяскравішим проявом українського демократизму є демократизм внутрішньо сімейний. Без перебільшення можна вважати, що ніде в цивілізованому світі жінка не має так багато прав, не проявляє активності, не користується такою повагою і авторитетом, як в українській родині.
Слід також додати, що в українських сім’ях здавна не було принизливих для становища жінки звичаїв, які наприклад, обумовлені мусульманським правом та звичаями, або російським “Домостроєм”, який приписував місце жінки на кухні, або німецьким правилом для жінки, яке визначало її обов’язки трьох “к”: “kinder”, “kuhen”, “kirhen”, – діти, кухня, церква”. Пошана до жінки в сім’ї – це було незаперечне правило.
Завершуючи “жіночий аспект” в українському менталітеті, слід звернути увагу на позицію українського етнолога А.Пономарьова, який вважає, що в українстві є два типи ментальності: землеробський і козацький. Першому з них притаманний пріоритет жінки перед чоловіком, другому – пріоритет чоловіка перед жінкою. Причому жінка в українстві – це символ стабільності й землеробської праці. З цією позицією не всі дослідники погоджуються, вважаючи що один народ не може мати два менталітети. Інша річ, що менталітет кожного етносу може зазнавати певних історичних змін. Тому очевидно, доцільніше сказати, що український менталітет має три чітко виражені етнічні символи: 1) символ Матері-господині, продовжувачки роду, охоронниці хатнього вогнища і сімейного затишку (символ Матері-Берегині), 2) символ хлібодара-землероба, який уособлює українського селянина і 3) символ захисника-оборонця, який уособлюється з українським козацтвом.
Українці здавна славилися як завзяті і вмілі землероби. Очевидно, що мав рацію М.Грушевський, коли свого часу відзначив селянськість, як одну з визначальних рис українства. Але говорячи про цю рису треба бути досить обережними і зважати не лише на ті причини, які формували цю рису, але й ті, які сприяли не завжди добровільній консервації цієї риси.
Дійсно, природні умови української території чи не найкраще пристосовані до заняття хліборобством, яке є головним заняттям селянина. В Україні ¼ всіх земних чорноземів. Здавалося б селянськість українців обумовлена вже самою еколого-природничою нішею, в якій їм випало жити. І це закономірно. З іншого боку, соціальна структура сучасної української нації не дає підстав говорити про її селянськість. Радянська індустріалізація та колективізація привели до зруйнування традиційної системи українського хліборобства і в кінцевому результаті спричинили масовий відплив селян до міст. Сьогодні лише 39,67 % українців живуть у сільській місцевості. Це свідчить, що така риса української ментальності як селянськість більш характерна як явище історичне, характерне для певного історичного етапу розвитку українського етносу. Про селянськість можна говорити більш у психологічному аспекті і більше розуміти під нею українську хазяйновитість, яка відзначалась іноземцями ще здавна (чистота, охайність, білі хатинки, тини, прибрані кімнати, квіти і т.п.).
Правда, деяким внутрішнім та зовнішнім політичним силам вигідно підтримувати ідею про селянськість українців, що обов’язково супроводжується нав’язуванням комплексу меншовартості, вторинності, хуторянства.
Багато авторів виокремлюють таку рису українського менталітету, як схильність до індивідуалізму. І проявляється вона в таких ознаках, як волелюбність (нескореність, незалежність, самостійність), хазяйновитість (працелюбність, почуття власника, ощадливість), честолюбство (прагнення до самовиявлення, наполегливість цілеспрямованість, “упертість”), оптимізм (упевненість, переконаність, життєрадісність, веселість, почуття гумору), і як інтровертизм (самозаглибленість, філософічність душі, ліризм, емоційність, пісенність).
Очевидно, що основною підставою для формування українського індивідуалізму був демократизм, який спирався на глибоко притаманну українству приватновласницьку психологію. І ця психологія була породженням індивідуального, вільного, незалежного і самостійного способу господарювання. І все це історично знову чи таки пов’язано з козаччиною.
Індивідуалізм українців у період козаччини сформувався у цілком реальні самостійні володіння. Прагнення мати своє господарство, свій хутірець зі “ставком, млинком і вишневим садком” були цілком нормальним явищем і навіть відобразились у фольклорі. Разом з тим індивідуалізм в господарюванні мусив формувати в кожного господаря працелюбство, ініціативу, шукати шляхів підвищення врожайності, покладатися виключно на свої сили, бути впевненим, незалежним, хазяйновитим і наполегливим.
Підсумовуючи викладене вище, хотілося б висловити сподівання, що в нових історичних умовах української державності всі риси української ментальності сприятимуть відродженню української нації і її становленню як одного з цивілізованих народів світу.
