Одна з найскладніших та драматичних сторінок нашої політичної історії – 20-ті роки ХХ століття. Саме в цей період почала формуватися політична та економічна структура країни, її ідеологічне «обличчя», які протягом семи десятиріч визначали долю країни та мільйонів її громадян.
Орієнтація керівництва країни на прискорення технічних, соціально-економічних, культурних змін, на перерозподіл ресурсів на користь промисловості призводила до порушення рівноваги на ринку, до постійних збоїв у процесі відтворення – до криз непу. Військово-комуністична (командно-адміністративна) система, що збереглася в період непу, підкорила усе суспільство своєму тотальному контролю.
Перша п'ятирічка почалася з жовтня 1928 р., а підготовка плану завершилася тільки навесні 1929 р. У травні ХІ Всеукраїнський з'їзд Рад схвалив п'ятирічний план для України, який був частиною всесоюзного п'ятирічного плану. У 1931 - 1933 рр. темпи розвитку індустрії швидко знизилися з 23,7% в 1928 – 1929 рр. до 5% у 1933 р.
Тоталітарний режим, сформований в СРСР у 20-30-ті роки, характеризувався тотальним відчуженням народу від власності й політичної влади, всеосяжним контролем компартійної верхівки над усіма сферами життя суспільства. Домінуючою рисою його була монополія на владу Комуністичної партії.
Науково-технічний прогрес значно розширив можливості спілкування. Виняткова роль тут належить радіо, повсюдне поширення гом якого дозволило залучити до політики широкі верстви неграмотного населення, люмпен-пролетаріат, що дуже розширило базу політичної боротьби. Хто не вмів читати, міг слухати. А коли був проведений лікнеп, підключилися і газети.
Пропаганда перетворювалася на виховний процес. У сходах жовтенята – піонери – комсомол – партія вищестоящі шефствували, виховували нижчестоячих.
Отже, остаточна ліквідація державного суверенітету України відбулася не в момент утворення СРСР (грудень 1922), а дещо пізніше і пов'язана головним чином з прийняттям нового тексту Конституції УСРР. Модель СРСР була своєрідною формулою компромісу між силами централізму та унітаризму, лідером і основним стрижнем яких була більшовицька партія, і силами децентралізації –національними рухами.
Наростання тоталітарних тенденцій в 2 половині 20-х років в 1 половині 30-х років.
«Великий перелом» наприкінці 20-х років посилив процес відчуження виробника від засобів виробництва, висунув на перший план позаекономічний примус, призвів до падіння життєвого рівня народу, що зумовило зростання психологічного напруження в суспільстві. Прискорена індустріалізація, суцільна колективізація спричинили посилення міграційних процесів, зміну способу життя, ціннісних орієнтацій людей. Протиріччя, що виникали при цьому, суттєво дестабілізували внутрішній розвиток СРСР.
Збереження і зміцнення системи монополій породжували насилля. У передвоєнний період починаючи з 1929 р. у СРСР прокотилися три хвилі масових репресій: (1929–1931) – розкуркулення, депортації; (1932–1934) – штучне посилення конфіскацією продовольства смертоносної сили голоду, репресивний спалах після смерті М. Кірова; (1936–1938) – доба «Великого терору».
Одним із найжорстокіших зло¬чинів сталінізму проти українсь¬кого народу був організований ним голод 1932-1933 рр
Загалом же, за різними підрахунками, від голодомору 1932–1933 pp. в Україні загинуло від 3 до 9 млн. чол.
Встановлення і панування тоталітарного режиму в Україні у 20-30-ті роки було великою трагедією українського народу, спричинило величезні людські жертви, деформацію природного плину історії.
Розпочате в 1930 р. знищення українських установ тепер сягнуло апогею. Комісаріати освіти, сільського господарства, юстиції, сільськогосподарська академія, редколегії газет, літературних часописів, енциклопедій, кіностудії оголошувалися «гніздами націоналістів-контрреволюціонерів» і піддавалися чисткам.
Масові репресії, що набули в 20—30-ті роки різних форм (розкуркулення, депортації, голодомор, викриття «шкідницьких організацій» та ін.), були важливою умовою функціонування тоталітарного режиму, оскільки вони в політичній сфері придушували опозиційні сили, нейтралізували потенційних противників системи, блокували розвиток громадянського суспільства, давали змогу майже повністю контролювати розвиток суспільних процесів; в економічній сфері сприяли підтриманню основного стимулу до праці — страху, забезпечували систему дармовою робочою силою; у соціальній сфері — розколювали суспільство, протиставляли його верстви одну одній, створювали атмосферу взаємної підозри та недовіри, шляхом перманентних пошуків ворога (хто не з нами, той — проти нас) забезпечували збереження важливих функціональних якостей системи — дисципліни та єдності.
Розділ 3. Репресії 2-ї половини 30-х років, як торжество тоталітаризму.
Якщо хвилі репресій, що котилися по Україні, на початку 1930 х років були в основному спрямовані проти українців, то «Велика чистка» 1937–1938 рр. охопила весь Радянський Союз.
У березні 1935 р. відбувся новий процес, тепер уже у справі “боротьбистів”, за яким О.Полоцький, Ю.Мазаренко, Г.Епік, О.Ковінька та інші колишні члени УКП (боротьбистів) звинувачувалися у підривній роботі проти КП(б)У, підготовці терористичного акту щодо Сталіна та ін. Усі 17 осіб, які проходили за процесом, в тому числі й М.Куліш, який ніколи не належав до партії боротьбистів, були засуджені до позбавлення волі строком на 7 - 10 років. У 1937 р. більшість з них була розстріляна (процес “боротьбистів-2”).
У 1937 р. була ліквідована майже вся верхівка ЦК КП(б)У і уряду УРСР. Був заарештовано Християна Раковського. Не припинилися репресії і після того, як партійну організацію республіки в січні 1938 р. очолив Микита Сергійович Хрущов. Тепер майже всіх репресованих засуджували до розстрілу.
Всього в Україні з 1930 по 1941 рік було “розкрито” більше 100 різних “центрів”, “блоків”, “організацій”. За сфабрикованими справами розстріляно сотні тисяч людей. Репресовано багато видатних діячів культури: письменника Остапа Вишню, режисера, засновника театру “Березіль” Леся Курбаса, засновника школи монументального мистецтва Михайла Бойчука, письменників Миколу Куліша, Олександра Досвітнього та ін. (до 500 українських письменників).
Терор був тотальним і охоплював усі верстви населення. У суспільстві ширилися доноси, взаємна підозрілість і страх. Маси людей брали участь у зборах і мітингах, вимагаючи страти “ворогів народу”.
До кінця 1930 х років те обмежене самоврядування, яке мали українці та інші неросійські народи, було майже знищене. Тепер контроль за всіма сторонами життя був цілком зосереджений у Москві. Централізація й стандартизація зайшли так далеко, що Сталін та його найближче оточення навіть обговорювали питання про те, щоб узагалі скасувати республіканську структуру Радянського Союзу.
З огляду на причини і характер його розгортання «Великий терор» був формою і методом утвердження особистої влади Сталіна; втримання під його неусипним контролем суспільних процесів; усунення з політичної арени представників ленінського покоління політиків та залишків неугодних Сталіну політичних партій; ліквідації організованої опозиції, індивідуального інакодумства у більшовицькій партії та суспільстві; «зачищення» суспільства від «антирадянських елементів» до прийняття нової Конституції та проведення виборів на демократичній основі; усунення партфункціонерів, які себе скомпрометували; придушення відцентрових настроїв і тенденцій у різних регіонах держави; забезпечення панівного режиму через систему ГУЛАГу безкоштовною робочою силою; блокування процесів національного відродження; культивування у суспільстві «образу ворога», на якого можна було списати недоліки і прорахунки форсованої модернізації суспільства.
Головним наслідком масових репресій було фізичне винищення активної та інтелектуальної частини нації і моральне розтління тих, кого терор не торкнувся. За розмахом знищення населення власної країни сталінський терор не знає собі рівних у світовій історії. Він залишився у пам'яті людства під назвою Великого Терору.
Репресії сталінського режиму завдали відчутного удару по усьому суспільстві. Була понівечена доля мільйонів людей. В атмосфері страху, наклепів, насильства виховувалось ціле покоління людей. Україна зазнала величезних демографічних втрат, був знищений цвіт її інтелігенції, зруйновано генофонд. Засобами репресій в Україні утвердився сталінський тоталітарний
НОВІ ОЦІНКИ
Проблема «політичних репресій» і «злочинів сталінізму» стала предметом відкритого обговорення після виступу Генерального секретаря ЦК КПРС М. С. Горбачова на урочистому засіданні 2 листопада 1987 р., присвяченому 70-річчю Жовтневої революції. Він назвав політичні репресії «масовим злочином на ґрунті зловживання владою»2.
Оцінка сталінських репресій 1920–1930-х рр. здійснювалася партійним лідером на тлі економічних, політичних та соціальних досягнень в СРСР. За логікою М. С. Горбачова, утвердження командно-адміністративної системи в економіці спричинило її поширення на надбудову, призвело до виникнення теорії «загострення класової боротьби», «обмеження демократичного потенціалу», створення атмосфери підозрілості, ворожнечі, нетерпимості й як наслідок – культ особи і політичні репресії. Подібну оцінку давав також перший секретар ЦК КПУ В. В. Щербицький, кваліфікуючи політичні репресії як відступ від ленінської політики, перекручення, прорахунки тощо3.
Однак, отримавши таким чином політичний дозвіл на проведення досліджень, науковці провідних історичних установ приступили до вивчення періоду 1920–1930-х рр. Лідером у визначенні нової проблематики став Інститут історії партії при ЦК Компартії України, співробітники якого, маючи пріоритетний доступ до закритих матеріалів республіканської партійної організації, зробили перші кроки у вивченні політичних репресій в Україні. Головним чином це вивчення біографій українських політичних лідерів у контексті подій 1920–1960-х рр. На необхідність відмежувати «трудові звершення будівників комунізму від злодіянь Сталіна» вказував директор Інституту історії Академії наук УРСР акад. Ю. Кондуфор у березні 1988 р. на засіданні круглого столу «Актуальні проблеми історичної науки»4.
Ще деякий час політичні репресії згадувались як одне з численних порушень та перекручень командно-адміністративної системи 1920–1950-х рр., а уся провина за них покладалася на Й. Сталіна як головного організатора терору. Вище компартійне керівництво небезпідставно побоювалося широкого оприлюднення матеріалів голоду й масових політичних репресій в Україні, вважаючи, що така інформація має бути дозованою і відповідно інтерпретованою. Адже, з одного боку повнота такої інформації могла б спровокувати соціальний вибух, а з іншого розкриття реальних масштабів злочинів сталінського режиму дало б додаткові аргументи лідерам неформальних громадсько-політичних організацій, які виступали за глибинні, а не косметичні політичні реформи. Проте беззаперечним позитивом цих дискусій стали перші спроби переоцінки здобутків радянської історіографії.
Вже 1990 року в Інституті історії України АН УРСР було розпочато дослідження абсолютно нової для вітчизняної історіографії теми: «Увічнення пам’яті жертв незаконних репресій 30–40-х – початку 50-х років в контексті розробки проблем регіональної історії: На матеріалах України» (науковий керівник Ю. Данилюк). Результатом реалізації стало видання двох книг, вперше побудованих на використанні матеріалів центрального та архівів обласних управлінь СБУ5.
Значним досягненням стало введення в дію в 1991 р. Закону «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» та на його основі прийняття в 1992 р. Президією Верховної Ради і Кабінетом Міністрів України рішення «Про підготовку та видання науково-документальної серії книг «Реабілітовані історією». За переконанням її керівника, академіка НАН України П. Т. Тронька, треба «...не просто глибоко осмислити і проаналізувати негативні явища в історії України, а й опрацювати пропозиції до керівних державних органів про увічнення світлої пам’яті невинно репресованих. Не менш цінно дослідити, ввести в науковий обіг, оприлюднити досі невідомі документи про наміри і діяння вищого політичного керівництва, органів вищого державного управління, колишніх спеціальних служб і тим самим відкрити можливості для наукового вивчення і узагальнення проблем, пов’язаних з зародженням і функціонуванням тоталітарної системи»6.
