Національно-Визвольна Війна Українського Народу Під Проводом Б. Хмельницького 1648-1657 Рр.
Передумови і причини національно-визвольної війни
Козацько-селянські повстання 1620-х — 1630-х рр. зазнали поразки. Наступне десятиліття «золотого спокою» (1638—1648 рр.) було для України часом гуртування сил напередодні нового виступу. У 1648 р. почалася Національно-визвольна війна українського народу проти Речі Посполитої.
Причинами Національно-визвольної війни були:
• зростання в Україні землеволодіння польських магнатів і шляхти, закріпачення селян, збільшення панщини, утиски козаків, міщан і православної шляхти з боку польських магнатів і шляхти;
• примусове поширення польської мови, культури, звичаїв на українське населення, звуження
сфери вживання української мови, обмеження прав українців при зайнятті державних посад;
• наступ католицизму та уніатства на права Української православної церкви, примусове покатоличення населення, упровадження податку на утримання католицького духовенства.
Рушійними силами війни стали козаки, селяни, міщани, дрібна українська шляхта, православне духовенство. Війна мала національно-визвольний і антифеодальний характер. Метою війни було знищення польського панування, ліквідація кріпацтва, створення незалежної української держави.
Очолив національно-визвольну війну чигиринський сотник Богдан Хмельницький, якого в січні 1648 р. запорозькі козаки обрали гетьманом. Він уклав союзну угоду з Кримським ханством про на-
дання військової допомоги у війні проти Речі Посполитої. У квітні 1648 р. козацькі війська вирушили в похід із Запорозької Січі назустріч польським військам.
Воєнно-політичні події національно-визвольної війни 1648—1649 рр. Перші перемоги козаки одержали в битвах в урочищі Жовті Води (5—6 травня 1648 р.), поблизу Корсуня (16 травня 1648 р.), під Пилявцями (11—13 вересня 1648 р.). У результаті значна територія України була визволена від польського панування. У вересні 1648 р. повстанці підійшли до Львова й заволоділи Високим замком, а в жовтні почали осаду польської фортеці Замостя. Дізнавшись про вибори нового польського короля Яна II Казимира, Б. Хмельницький погодився на перемир’я і повернув козацьку армію на Подніпров’я. 23 грудня 1648 р. козацьке військо урочисто вступило до Києва. У 1649 р. війна розгорнулася з новою силою. Польська армія захопила Галичину і вторглася на Поділля. Війська козаків і татар оточили частину польських військ біля м. Збаража. 5—6 серпня 1649 р. польська армія зазнала значних втрат під м. Зборовом, однак кримський хан Іслам-Гірей змусив Б. Хмельницького припинити бойові дії. 8 серпня 1649 р. був укладений Зборівський мирний договір, за умовами якого Річ Посполита ви-
знала Українську козацьку державу на чолі з гетьманом у межах Київського, Чернігівського й Брацлавського воєводств, підтвердила права й привілеї козацького війська, встановила реєстр у 40 тис. козаків, визнала свободу існування православної церкви, оголосила амністію учасникам повстання.
Воєнно-політичні події національно-визвольної війни 1650—1653 рр.
Військові дії між Україною та Польщею відновилися в 1651 р., коли на Волині зійшлися польська армія на чолі з Яном ІІ Казимиром, козацьке військо Б. Хмельницького і татари під проводом Іслам Гірея. 18—30 червня 1651 р. у вирішальній битві поблизу м. Берестечка татари знов зрадили козаків і захопили в полон гетьмана. Обраному наказним гетьманом Івану Богуну з великими втратами вдалося вивести козаків з облоги й відступити на Київщину. Звільнившись із полону, Б. Хмельницький почав переговори про укладення миру. 18 вересня 1651 р. був укладений Білоцерківський мирний договір, за умовами якого територія Української козацької держави обмежувалася Київським воєводством, козацький реєстр скорочувався до 20 тисяч осіб, гетьману заборонялися дипломатичні відносини з іноземними державами, польській шляхті дозволялося повернутися до своїх довоєнних маєтків в Україні. Б. Хмельницький прагнув укладення воєнного союзу з господарем Молдови Василем Лупулом з метою досягнення воєнно-політичної ізоляції Польщі. У 1650 р. відбувся перший молдовський похід, за результатами якого були встановлені союзницькі відносини між Україною й Молдовою. У 1652 р. і 1653 р. відбулися молдовські походи з метою змусити В. Лупула виконати попередні зобов’язання. Б. Хмельницький продовжив боротьбу за визволення українських земель від Речі Посполитої. 23 травня 1652 р. козаки розгромили польський військовий табір біля підніжжя г. Батіг на Поділлі. У вересні 1653 р. козаки оточили польську армію під м. Жванець, однак кримський хан знову зрадив козаків, уклавшли сепаратну угоду з польським королем. За Кам’янецькою угодою воєнні дії припинялися, польська шляхта поверталася до своїх маєтків, татари отримали дозвіл брати ясир на західно українських землях, інтереси України не бралися до уваги.
Восени 1653 р. внутрішнє й міжнародне становище Української держави значно погіршилося. Задля збереження основних здобутків національно-визвольної війни, насамперед Української держави,
Б. Хмельницький вирішив звернутися по допомогу до Московії. 1 жовтня 1653 р. Земський собор у Москві ухвалив прийняти Україну «під руку царя» Олексія Михайловича й розпочати війну проти Речі Посполитої. 8 січня 1654 р. у Переяславі відбулася козацька рада, яка вирішила укласти союз із Московською державою за умови збереження основних прав
і вольностей Війська Запорозького. У березні 1654 р. козацьке посольство уклало угоду з московським урядом — Березневі статті,у яких визнавався суверенітет Української держави: зберігалися адміністративно-територіальний устрій та республіканська форма правління, визнавалася незалежність української адміністрації у проведенні внутрішньої політики, підтверджувалися права й привілеї Війська Запорозького, установлювалась кількість козацького війська в 60 тисяч осіб, однак заборонялися самостійні дипломатичні відносини з Річчю Посполитою та Туреччиною.
Навесні 1654 р. Московська держава вступила у війну з Річчю Посполитою. Протягом 1654—1655 рр. московсько-українські війська визволили від поляків Волинь, Поділля й Галичину. Однак 24 жовтня 1656 р. Московська держава підписала з Річчю Посполитою Віленське перемир’я, за яким воєнні дії між ними припинялися, а натомість передбачалися спільні воєнні дії проти Швеції.
Б. Хмельницький сприйняв Віленське перемир’я як порушення українсько-московського договору й вирішив шукати нових союзників у боротьбі проти Польщі, якими мали стати Швеція й Трансільванія. Наприкінці 1656 р. українсько-шведсько-трансільванське військо здобуло Перемишль, Варшаву,Краків, Люблін. Однак похід проти Польщі не приніс остаточної перемоги. Дізнавшись про провал своїх намірів, 27 липня 1657 р. Б. Хмельницький помер.
Національно-визвольна війна призвела до утворення та міжнародного визнання Української козацької держави — Гетьманщини. Однак Б. Хмельницькому не вдалося об’єднати всі українські землі, це завдання мали вирішувати його наступники. Після смерті Б. Хмельницького внутрішньополітичне становище Української держави зумовлювалося зовнішніми факторами. Річ Посполита скористалася розпадом антипольського союзу України,Швеції й Трансільванії та разом із Кримським ханством розпочала підготовку до нової війни протиУкраїни. Московський уряд висунув нові вимоги, які передбачали розміщення в найбільших українських містах московських військ на чолі з воєводами, надходження податків з українського населення до царської скарбниці, узгодження з царем кандидатури гетьмана, скорочення кількості козацького війська.Ситуація ускладнювалася поглибленням розбіжностей між гетьманами — наступниками Б. Хмельницького, які були прихильниками різних зовнішньополітичних орієнтацій. Боротьба гетьманів за владу і вторгнення чужоземних військ призвели до поділу українських земель між Московською державою, Річчю Посполитою, Османською імперією.
У російській історіографії 90-х рр. XX — початку XXI ст. дослідження визвольних змагань українців у 1648 —1657 рр. і ролі в нихБогдана Хмельницького посідає далеко не пріоритетне місце. Аналіз наявних праць і зміст дискусій на спільній конференції українських і російських дослідників з нагоди 340-річчя Переяславської ради (Москва, січень 1995 р.), як і на наукових форумах наступного десятиліття, у цілому засвідчує неоднозначність і складність переоціночних процесів, які відбуваються стосовно змісту і мети боротьби, зовнішньої політики Української держави, характеру українсько-російських відносин, сутності Переяславського акту й укладеного договору 1654 р. Хронологічні межі Визвольної війни продовжують традиційно обмежуватися 1648—1654 рр.; чимало істориків і далі дотримуються концепції про «возз'єднання України з Росією» (І. Галактіонов, А.Пушкарьов та інші). З'явилися також трактування характеру українсько-російського союзу 1654 р. як приєднання України до Росії (Д. Іванов), васальної залежності України (Т. Таїрова-Яковлева), возз'єднання у формі конфедерації (Г. Санін), об'єднання (єднання) у розумінні «возз'єднання» (А. Заборовський) тощо. Б. Хмельницький (за винятком праць Т. Таїрової-Яковлевої) зображується талановитим політиком проросійської орієнтації, яка трактується оптимальною для національних інтересів України. Разом із тим представники новітньої російської історіографічної школи зробили великий внесок у вивчення політики Б. Хмельницького у конфесійному питанні, геополітичного становища козацької України й характеру її відносин із Кримом, Портою і Великим князівством Литовським (Л. Заборовський); висвітлення позиції гетьмана іцодо польсько-російського зближення напередодні Віденських переговорів 1656 р. (Д. Іванов); розкриття окремих аспектів його політики щодо Білорусії й Литви (Є. Кобзарева). Низку важливих наукових проблем порушив у своїх працях Б. Флоря. Зокрема, він спробував реконструювати погляди козаків на Річ Посполиту у 1648 — 1649 рр. і процес еволюції політичної програми Б. Хмельницького й старшини, розглянув турецьку політику гетьманського уряду. Чимало уваги з'ясуванню дипломатичних заходів гетьмана у 1654—1657 рр., спрямованих на уникнення протистояння з Кримом і Портою, а також висвітленню внутрішньої і зовнішньої політики уряду П. Дорошенка присвячено з працях Г. Саніна. Г. Ходирєва переглянула питання відносин Росії і козацької України впродовж 1666—1681 рр. Окремо доцільно виділити доробок Т. Таїрозої-Яковлевої, яка показала Б. Хмельницького видатним державним діячем, що прагнув реалізувати українську державну ідею, обстояти у 1654—1657 рр. національні інтереси на міжнародній арені, не ідеалізувала політику Москви щодо України, не залишила непоміченими складності й суперечності українсько-російських відносин в останні роки його гетьманування, з'ясувала причини посилення руйнівних процесів у козацькій Україні в 1657—1667 рр., розкрила складний характер взаємин різних старшинських угруповань, довела негативну роль охлократичних настроїв у соціально-політичному житті Гетьманщини тощо.
В українській історіографії, починаючи з кінця XVIII і фактично до кінця XIX ст., за домінування загальної зацікавленості козацькою добою української історії, а отже і Хмельниччиною як апогеєм козацької звитяги, все ж превалювало поверхове, дещо схематичне ставлення до висвітлення її національно-визвольного та державотворчого характеру. Вперше найбільш цільну картину визвольних змагань українців кінця 40-х — першої половини 70-х рр. XVII ст. спробував відтворити анонімний автор «Історії Русів», вживши щодо їхньої характеристики поняття «революція». Виходячи з концепції самобутності й окремішнього існування української спільноти, він, по суті, майже наблизився до з'ясування сутності українських подій середини XVII ст. та виклав їх розвиток із позицій українського патріота, започаткувавши тим самим романтичний струмінь в їх дослідженні, щоправда, припустившись при цьому значних фактологічних помилок.
Усе ж йому вдалося висловити низку важливих положень, які багато в чому визначили погляди на революційні події в Україні його наступників. Зокрема, він зробив наголос на зраді українським панством національних інтересів; провідній ролі козацтва у боротьбі, що призвело до створення Руської держави; непересічній історичній ролі Б. Хмельницького.
Під впливом концепції «Історії Русів» створені праці Д. Бантиша - Каменського і М. Маркевича. Щоправда, перший із названих дослідників оцінював політику гетьманів у світлі їхньої проросійської позиції, вбачаючи сенс і наслідки визвольної боротьби в Україні в поверненні її (як відторгнутої складової) до складу Російської держави. Натомість М. Маркевич виходив із методологічної засади відрубності історичного розвитку України, в призмі чого оцінюваз зміст боротьби середини XVII ст. Відлуння «Історії Русів» відчувається у творчості Т. Шевченка, який, за слушним спостереженням М. Драгоманова, оспівуючи героїчну боротьбу козацтва за волю, добре розумів її національні й державотворчі засади.
Із середини XIX ст. в українській історіографії утверджується народницький напрям, для представників якого, за спостереженням В. Потульницького, єдиним критерієм при оцінці історичних явищ виступав «інтерес трудового народу», народна воля і народний добробут, а прояви державотворчості народних мас відсувалися на другий план, а то й зовсім ігнорувалися. Один із його представників М. Максимович започаткував науково-критичний підхід до вивчення проблематики Української революції. Він високо оцінював діяльність Б. Хмельницького, першим розпочав досліджувати політичну еліту. Йому вдалося розкрити генетичний зв'язок Гетьманщини з козаччиною XVI ~ першої половини XVII ст., а відтак і з княжою Руссю, водночас його оцінки не зовсім адекватно відбивали мету та наслідки визвольної боротьби.
Вагомий внесок у дослідження революційної доби зробив М. Костомаров. Увівши до наукового обігу величезний джерельний матеріал, він присвятив подіям кінця 40-х — першої половини 70-х рр. XVII ст. кілька своїх фундаментальних монографій («Богдан Хмельницький», «Гетьманство Виговського», «Гетьманство Юрія Хмельницького», «Руїна»), в яких, акцентуючись переважно на політичних аспектах, обґрунтував масовий характер боротьби й провідну роль у ній козацтва, а також показав визначну роль Б. Хмельницького як політика й дипломата. Водночас він започаткував вивчення соціально-економічної політики гетьманського уряду, впливу геополітичного фактора на хід боротьби, зумів побачити у визвольних змаганнях народу прагнення до «політичної самостійності України», звернув увагу па появу ідеалу «самобутнього незалежного існування».
Як українську революцію, що зазнала поразки через низький рівень політичної культури народу, розглядав національно-визвольну боротьбу 1648—1657 рр. В. Антонович. Він першим серед українських науковців поставив українські події середини XVII ст. в один типологічний ряд з Англійською та Неаполітанською революціями. Вчений розрізняв існування у визвольному русі різних течій, наголошував на прагненні старшини посісти місце польської шляхти. До речі, він рішуче спростував створений польською історіографією міф про /месіанську роль Польщі в Україні, водночас закинув Б. Хмельницькому звинувачення у відсутності чіткої політичної програми.
З інших оціночних позицій підійшли до аналізу українських подій П. Куліш та П. Буцінський. Зокрема, переживши серйозну еволюцію поглядів, П. Куліш у 70~80-х рр. відмовляється від наріжних принципів народницької історіографії і переходить від романтичної ідеалізації козаччини до її категоричного осуду і знеславлення. В основу його концепції було покладено такі ідеї, як деструктивна роль козацтва в українській історії, яке, на його думку, по суті, зруйнувало створену освіченим польсько-українським панством культуру; неспроможність українців до самостійного державного життя; історична неминучість злиття «Північної» і «Південної Русі». Тому дослідник оцінював Хмельниччину як «величезну катастрофу», в якій «спустошуюча сила виступала проти продуктивної сили», варварство проти цивілізації.
Започаткований ще на рубежі XIX—XX ст. працями М. Грушевського та С. Томашівського поворот в історіографії щодо визначення комплексу проблем визвольної боротьби українців в середині XVII ст. (по суті, вона переходить із народницьких на державницькі позиції) вже до кінця 30-х рр. приніс вельми помітні результати. У своїй фундаментальній праці «Історія України-Руси» М. Грушевський присвятив їх висвітленню чотири томи, які по сьогодні не втратили свого непересічного значення як своєрідної «енциклопедії знань» з історії боротьби за незалежність і створення національної держави. Оцінюючи епоху Хмельницького як «велику народну війну», називаючи її «найбільшою революцією» в українській історії, він спробував комплексно дослідити її причини, розглядав її важливою складовою європейського революційного руху XVI—XVIII ст. Визнаючи, що «козацька Україна у 1648 — 1654 рр. дійсно була фактично незалежною державою», вчений, приділивши багато уваги висвітленню її відносин із сусідніми країнами, разом із тим лише епізодично торкався комплексу питань, пов'язаних із її розбудозою та функціонуванням.
Низку важливих аспектів соціально-правової організації Запорозької Січі, внутрішньої і зовнішньої політики уряду Б. Хмельницького та його наступників, становлення й функціонування органів влади з'ясовано у працях В. Гарасимчука, І. Каманіна, М. Кордуби, А. Окиншевича, М. Слабченка, С. Томашівського та інших дослідників. Саме в цей час було розпочато й досягнуто серйозних успіхів у вивченні кардинальної проблеми — боротьби за створення незалежної Української держави, її характерних рис та особливостей.
