Насамперед слід розпочати з ІСТОРІОГРАФІЇ
Провідними для відтворення стародавньої історії є археологічні джерела.
Активне накопичення цих джерел розпочалося з середини XIX ст. — з розкопок курганів, а з кінця XIX ст. — і фунтових могильників та поселень. На сьогодні досліджено тисячі пам'яток. Вони є основою для розв'язання культурно-хронологічних, етногенетичних проблем та відтворення різних сторін і аспектів життя давніх спільнот.
Слід зауважити, що з добою раннього заліза ми вступаємо у писемний період нашої історії. Історія попереднього часу постає перед нами ніби в анонімному вигляді, тепер вона набуває персоніфікованого вигляду (з'являються імена народів, правителів, богів), а перебіг подій — певної конкретики. Тому для відтворення минулого відтепер мають залучатися не лише археологічні, а й писемні джерела.
Писемні джерела можна поділити на дві групи: 1) античні — грецьких і римських авторів і 2) східні — клинописні джерела для кіммерійців та скіфів, китайські — для сарматів. Своєю чергою, античні джерела включають два різновиди. Це, по-перше, твори грецьких і римських поетів, письменників, учених та хроністів. Першим ученим, який поставив собі за мету оприлюднити всі джерела, що стосуються народів Північного Причорномор'я, був відомий російський дослідник академік В. В. Латишев. Наприкінці XIX — на початку XX ст. він видав два томи "Scythica et Caucasica" (SC), до яких увійшли уривки з творів кількох сотень авторів мовою оригіналу та в перекладі, а також так звані схолії — коментарі, складені пізнішими авторами. Вони являють собою пояснення та роздуми з приводу якоїсь інформації і зазвичай є анонімними. Переклад цих текстів, уточнений і дещо доповнений, перевидано в журналі "Вестник древней истории" за 1947—1949 pp. Крім того, багато творів античних авторів видано повністю у вигляді окремих книг. Блискучий аналіз цих джерел здійснено В. В. Латишевим, М. І. Ростовцевим, С. О. Жебельовим, А. І. Доватуром, Б. М. Траковим та багатьма іншими дослідниками.
Окремо слід виділити писемні джерела, що стосуються ранньої історії слов'ян. Зведення їх мовою оригіналу, з перекладом та коментарями представлено у виданні "Свод древнейших письменных известий о славянах" (Т. 1. М., 1991; Т. 2. М., 1995).
Праці М. Дьяконова та А. І. Іванчика.
Ранній залізний вік — період в історії людства (І тис. до н.е. — початок І тис. н.е.), коли люди почали використовувати залізо для виготовлення знарядь праці. У період раннього залізного віку на території України виникли досить могутні об’єднання землеробських племен у лісостеповій зоні, які вели осілий спосіб життя (чорноліська культура).
Разом із тим унаслідок Великого переселення народів у степовій зоні перебували племена, які вели кочовий спосіб життя. Основними заняттями кочовиків були скотарство, ремісництво (виплавка заліза, виготовлення зброї), землеробство, торгівля.
Кочові племена на території України в період раннього залізного віку
Кіммерійці (ІХ—VII ст. до н.е.) Про них згадується в ассирійському літописі VIII ст. до н.е., у поемах Гомера і працях Геродота.Головним джерелом з історії та культури кіммерійців є їхні поховання. Оскільки це був кочовий народ, поселень після себе вони не залишили. У похованнях кіммерійців знаходять зброю, обладунки, прикраси, посуд — усе те, що могло, за віруваннями кіммерійців, знадобитися небіжчику в потойбічному світі.
Основним заняттям кіммерійців було кочове скотарство, особливо — конярство. Коні були для кіммерійців не тільки засобом пересування, а й забезпечували їх продуктами харчування: молоком,м’ясом.
Кіммерійці були вправними воїнами. Їхньою основною зброєю були луки, у ближньому бою —мечі. Вони були також умілими зброярами, виготовляли зброю не тільки з бронзи, а й із заліза. Мистецтво кіммерійців мало в основному прикладний характер: вони оздоблювали геометричними візерунками свою зброю, посуд, елементи кінської збруї.
Після скіфської навали частина кіммерійців відійшла до Криму і оселилася на Керченському півострові.
Скіфи (VII— III ст. до н.е.)
Скіфи — загальна назва іраномовних народів, що з VI ст. до н.е. населяли територію басейнів Дніпра, Дністра, Дунаю і Дону.
Першим згадкам про скіфів ми завдячуємо ассирійським літописам VII ст. до н.е. Вони змальовують напад цих кочовиків на Малу Азію. Приблизно в цей же час Скіфію оспівали грецькі поети Гомер і Гесіод.
Геродот у своєму описі Скіфії згадує цілий ряд скіфських племен. На річці Буг, біля грецької колонії Ольвія жили елліни-скіфи; у межиріччі Дністра і Бугу жили алазони, вище за течією — скіфи-орачі. У низов’ї Дніпра мешкали скіфи-землероби. На Лівобережжі Дніпра і далі на схід розкинулись землі скіфів-кочовиків. На півдні і сході вони межували з царськими скіфами, володіння яких доходили до Дону.
Скіфське суспільство було досить архаїчним і довго зберігало риси патріархату. Його основою були вільні кінні стрілки з лука. Вони жили великими сім’ями, у яких вся влада належала їхнім головам. Поза такими сім’ями жили бідняки і безправні раби. Існувала також знать, найвпливовішими з якої були старійшини. Вони мали велику владу, разом із царем приймали рішення, могли його скинути.
Наприкінці vІ ст. до н.е. в Північному Причорномор’ї виникла держава Велика Скіфія зі столицею Кам’янське городище (неподалік від сучасного Нікополя), яка в середині Іv ст. до н.е. за царя Атея перетворилася на централізовану державу.
У ІV ст. до н.е. почався занепад Великої Скіфії, причинами якого стали погіршення природних умов і занепад господарського життя. Після її загибелі у ІІІ ст. до н.е. утворилася Мала Скіфія зі столицею Неаполь Скіфський (поблизу сучасного Сімферополя). До скіфської доби відносять царські могили-кургани Солоха і Гайманова Могила (Запоріжжя),Чортомлик і Товста Могила (Дніпропетровщина), де було знайдено пам’ятки скіфського мистецтва із золота (гребінь із кургану Солоха, пектораль із кургану Товста Могила). (А.О.Щепинський та Г.Т.Ковпаненко).
Історія Відділу скіфо-сарматської археології, що був створений як самостійний підрозділ Інституту наприкінці 50-х років, нерозривно пов’язана з ім’ям видатного вченого-археолога О. І. Тереножкіна.
Сармати (ІІІ до н.е. — ІІІ ст. н.е.)
Основною причиною падіння скіфської могутності був прихід зі Сходу племен сарматів, або савроматів. Назва цих племен означає «оперезані мечем». У vI—Iv ст. до н.е. сармати кочували на території Поволжя та Приуралля, в ІІІ ст. до н.е. вони почали переселення до Придніпров’я, поступово зайнявши територію від сучасного Казахстану до Дунаю.Давні автори називали сарматів нащадками скіфів та амазонок. Ця легенда відображає той факт,що у сарматів зберігалися залишки давнього матріархату.
Науковці вважають, що сармати не були єдиним народом. Це — збірна назва ряду племен (аланів,роксоланів, аорсів, язигів та іншх), які увійшли до сарматського племінного союзу. Спочатку сармати були союзниками скіфів і допомагали їм у боротьбі з грецьким колоніями. Але пізніше між ними почались чвари і сармати переходять на бік понтійського царя Мітрідата vI Євпатора. Наприкінці І ст. до н.е. сармати підійшли до східних кордонів Римської імперії.
У ІІІ ст. н.е. сарматському пануванню у Придніпров’ї поклали кінець готські племена, а гунська навала остаточно підірвала їхню міць.
Сармати, як і скіфи, були кочовим народом. Разом із тим, на відміну від скіфів, вони не збудували жодного відомого нам поселення. Основним їхнім заняттям було скотарство, існували також ремесла: ковальство, шкіряне ремесло тощо. Сармати були доволі вправними ювелірами. Основою сарматського війська були кінні лучники
