пользователей: 21265
предметов: 10469
вопросов: 178036
Конспект-online
зарегистрируйся или войди через vk.com чтобы оставить конспект.
РЕГИСТРАЦИЯ ЭКСКУРСИЯ

I семестр:
» History222
» ВЛК
» Нова історіяяяяя 2
» История Зарубежной Культуры
» Украинский язык
» Валеология
» Андр
» Istoriografhy
» Азия и Африка
» Економика
» Нова історія
» Религия
» Державний
» ІСТОРІОГРАФІЯ!
» Правознавство
» New history
» Ек
» НОВА ІСТОРІЯ !!!
» СЛОВЯНИ
» ШЦР
» Політологія
» СЛН
» СпецКурс
» СамробШНЦР
» МДЛ ШНЦР
» Культура
» ЕКЗАМЕН ШНЦР
» ШНЦР МОДУЛЬ
» СЛОВЯНИ №2
» І
» Філософія
» ШНЦР САМ
» Соціо
» ІСК Модуль
» E
» ІІІІІІІІІ
» Укр еміграція
» Методологія
» КНП КУЛ
» Етика
» Візантія)
» Мова історії
» Проблеми давньої історії
» ЯІ
» Mandr
» АКТ ПРБ НОВІТ ШНЦР

Провідні країни Тропічної та Південної Африки: від деколонізації до нині.

Основні риси ТРОПІЧНОЇ І ПІВДЕННОЇ АФРИКИ

Після Другої світової війни 1939-1945 рр. та в 50-ті рр. XX ст. імперіалістичні держави під тиском зростаючого національно-визвольного руху були змушені визнати незалежність Лівії, Судану. Марокко, Тунісу, Гани, Гвінеї. Колишня колонія Італії Ерітрея в 1950 р. була приєднана до Ефіопії на правах автономії. Південно-Західна Африка, усупереч рішенню ООН, була анексована Південно-Африканським Союзом. Проте значна частина африканських країн ще перебувала на становищі колоній.
У 1968 р. здобули незалежність іспанські колонії Фернандо-Пота Ріо-Муні, які. об'єднавшись, створили Екваторіальну Гвінею. Останньою з європейських держав, що на початку 70-х рр. XX ст. зберігала африканські колонії, була Португалія.
Першим національно-визвольним рухом у португальських колоніальних володіннях став створений 1956 р. Народний рух визволення Анголи (МПЛА), очолений Августіньо Нето (1922-1979 рр.), 
Останньою колонією Південної Африки, яка тримала незалежність, була Намібія (до 1966 р. - Південно-Західна Африка). За рішенням Ліги Націй, від 1920 р. Намібія перебувала під управлінням ПАР.

Політичні процеси

В політичному плані молоді незалежні держави Південної і Тропічної Африки як правило обирали республіканську форму правління. Створювались парламенти, організовувались партії і рухи. На цей процес дуже впливала така специфічна риса афри-канських суспільств, як стійкість родоплемінних і общинних зв'язків. Всі важливі проблеми вирішувались на місцях вождя¬ми племен або радами старійшин на основі звичаїв і традицій.

Надплемінні інститути, в т.ч. і держава, були чужими більшості африканців і оцінювались ними як щось зайве і непотрібне. В той же час більш численні народності мали змогу захопити вла¬ду, отримати переваги в уряді, адміністративних органах, армії, поліції. Виникла основа для збройних етнічних конфліктів, які роками, десятиріччями не згасають у ряді країн (Ефіопія, Сомалі, Руанда, Бурунді, Ангола, Ліберія, Конго-Заїр, Чад таін).

У сфері державного управління переважали авторитаризм і насильство. Спостерігалась політична нестабільність, постійно відбувались державні перевороти, в яких активну участь брала армія. В найбільшій країні регіону - Нігерії після здобуття нею незалежності (I960) здійснено сім військових переворотів. У Беніні з 1960 по 1972 pp. сталося шість державних переворотів, у т.ч. чотири військові, і змінилось 20 урядів. В 1960-2000 pp. Африка пережила понад 100 військових переворотів, які супро¬воджувались політичним терором, грабунками населення, депорта¬ціями і потоками біженців у сусідні країни.

Ряд патріотично настроєних лідерів національно-визвольних рухів часів боротьби за незалежність були усунуті від влади. Де¬які з них швидко переродились і сприйняли авторитарні методи керівництва державою і суспільством. Правитель Центрально-Африканської Республіки Ж.Б. Бокасса проголосив себе імпера¬тором і користувався настільки необмеженою владою, що міг дозво¬лити собі навіть людоїдство. Військовий диктатор Уганди в 1971-1979 pp. їді Амін, прозваний «африканським Гітлером», відзна¬чився не лише політичними репресіями, але й безпрецедентною «економічною війною» проти буржуазії, дрібних ремісників і тор¬говців індо-пакистанського походження. В 1972 р. з Уганди було депортовано 70 тис. «азіатів», які нібито мали державу за дійну корову, яку визискували, але не хотіли годувати. Діловій еліті було наказано протягом 90 днів покинути країну, взявши не більше 100 дол. на людину. її банківські рахунки арештовувались, майно вилучалось і розподілялось між офіцерами і солдатами амінівсь-кої армії. Економіка Уганди зазнала нищівного удару.

Керівник Малаві Хастінгс Камузу Банда, що прийшов до влади в 1964 p., оголосив себе довічним президентом країни (з 1969 p.). Людина, яка багато років прожила в еміграції в США і Європі в умовах західної демократії, закінчила чотири вищі на¬вчальні заклади (Уілберфордський університет, Чиказький універ¬ситет, Мехаррі-коледж у США, Единбурзький медичний коледж у Шотландії), отримала фах історика, політолога, лікаря, повернув¬шись додому, відразу ж забула про західні цивілізаційні цінності. Крім звання довічного президента, Банда набув звання тради¬ційного вождя і шамана племені чева. Критиків свого правління він погрожував «згодувати крокодилам».

Президент Заїру Мобуту Сесе Секо Куку Нгебенду Ва За Бан-га (Могутній воїн, що завдяки своїй стійкості, витривалості й волі до перемоги буде йти від одного завоювання до іншого, залишаю¬чи після себе вогонь) обіймав свою посаду 32 роки і був усунутий у 1997 р. в результаті перемоги збройного руху опору. З метою безпеки він жив не в столиці Кіншасі, а в своєму рідному селі Гбадоліт, прозваному «Версалем джунглів». Особиста власність Мобуту Сесе Секо за межами Заїру оцінювалась в 4-5 млрд. дол., а державний борг країни, якою він керував, складав 4 млрд. дол.

На початку 90-х років із 47 країн Тропічної і Південної Африки в семи існували особисті диктатури, в 16-ти - військові режими, в 15-ти - однопартійні системи і лише в п'яти - демокра¬тичні багатопартійні структури (Ботсвана, Гамбія, Маврикій, Се¬негал, Зімбабве). Наявність у багатьох країнах антинародних політичних режимів і державних діячів, які дбали не про інтере¬си громадян, а про свої власні, стала ще однією причиною по-встанської боротьби і сепаратистських тенденцій. У 90-х роках у зв'язку із закінченням «холодної війни» велика група афри¬канських країн заявила про свій перехід до багатопартійної си¬стеми організації влади. Втратили свої звичні посади чимало харизматичних правителів. Зокрема, довічний президент Малаві Банда, який мріяв зустріти своє 100-річчя на посту керівника держави, у 1994 р. зазнав поразки на перших багатопартійний виборах, а в 1998 р. помер на 92-му році життя. Кілька автори¬тарних лідерів і в нових умовах здобули підтримку населення. Керівник однопартійного режиму Беніну (1972-1989) М. Кереку на президентських виборах 1996 р. переміг як незалежний кан¬дидат і представник «трудових верств», оскільки ніхто, навіть вороже настроєні опоненти, не ставив під сумнів його особисту чесність і патріотизм. Військовий диктатор Гани Дж. Роллінгс, що захопив владу в 1980 р. за допомогою армії, в 1993 р. був обраний президентом демократичним шляхом.

Одночасно з процесами демократизації в 90-х роках в Аф¬риці продовжували здійснюватись державні перевороти. Деста-білізація економіки в ході реформ за західними програмами, закриття державних підприємств, скорочення управлінського апарату й армії, конфлікти між гілками влади і політиками, корупція, етнічні проблеми викликали подальше зниження і без того невисокого життєвого рівня і загальне невдоволення. Деякі суспільні сили бачили вихід у поверненні до авторитар¬них форм правління. Військові прийшли до влади в Сьєрра-Леоне (1992), Нігерії (1993), Нігері (1997). Військовий дикта-тор Нігерії генерал Сані Абача створив одну з найбільш репре¬сивних у світі поліцейських держав. Його особиста власність оцінювалась в 1 млрд. дол.

Щоб успішно розбудовувати громадянське суспільство, краї¬ни Тропічної і Південної Африки мають виробляти свої моделі демократії, поєднуючи елементи західної системи з традиційни¬ми цивілізаційними цінностями.

 

Економічний розвиток

В економіці найбільш ефективною вважалась концепція «наздоганяючого розвитку». Припускалось, що молоді держави Африки прискореними темпами проведуть індустріалізацію, по¬ставлять на світовий ринок конкурентоспроможну продукцію, що дасть їм кошти і можливості побороти відсталість, наблизи¬тись до рівня середньорозвинених країн, розв'язати соціальні проблеми, забезпечити своїм громадянам достойний рівень жит¬тя. Сподівання покладались на допомогу колишніх метрополій в отриманні кредитів і новітніх технологій, але вони не виправ¬дались. В цей час високорозвинений Захід переживав науково-технічну революцію. Міжнародні корпорації продовжували роз¬глядати країни Тропічної і Південної Африки як придатки до своєї економіки.

Уряди африканських держав допустили ряд помилок. Зокре¬ма, мало уваги приділялось сільському господарству, внаслідок чого виникла нестача продовольства. Головні доходи в бюджет ідуть від продажу сировини, ціни на яку на світовому ринку низькі. Стійкою тенденцією стало падіння темпів економічного розвитку і зниження прибутків на душу населення. З кожним десятиріччям у більшості країн загострювалась продовольча проблема. Одно¬часно відбувалось значне зростання кількості населення. Тяж¬кий стан економіки призвів до різкого скорочення державних витрат на соціальні потреби: освіту, професійну підготовку, науку, культуру, охорону здоров'я, виплату допомог.

У пошуках виходу з економічної кризи африканці прийня¬ли Монровійську стратегію розвитку (1979) і Лагосський план дій (1980) з її реалізації на період до 2000 p., які базувались на концепції «опори на власні сили». Ці документи визнавали прі¬оритетними суверенітет держави над природними ресурсами, са¬мозабезпечення продовольством, створення індустріальної бази, збільшення обсягів внутрішньої африканської торгівлі, розви¬ток транспорту. Успішному виконанню намічених планів зава¬дили відсталість економічних структур, однотипна сировинна орієнтація національних економік, прив'язка до ринку колишніх метрополій, ідеологічні й політичні суперечності.

На середину 80-х років економічні проблеми в Тропічній і Південній Африці настільки загострились, що стали об'єктом особливої уваги світового співтовариства. У 1986 р. відбулася спеціальна XIII сесія Генеральної Асамблеї ООН, на якій була прийнята «Програма дій ООН по забезпеченню економічного піднесення і розвитку Африки на 1986-1990 pp.». Для її здійснен¬ня виділялись кошти в сумі 128 млрд. дол., у т.ч. 46 млрд. дол. за рахунок зовнішніх ресурсів. Проведені в її рамках перетво¬рення не дали бажаних результатів. У 1991 р. Генеральна Асам¬блея ООН прийняла «Нову програму дій ООН на 90-ті роки», у 1996 р. - програму «Дати шанс розвитку». Ці документи перед¬бачали зростання приватного підприємництва, роздержавлення власності, створення експортних галузей, фінансові і податкові реформи, тобто переважно такі заходи, які послаблювали роль держави при відсутності ефективних ринкових механізмів. Ге¬неральний секретар ООН висував «Спеціальну ініціативу» (1996), суть якої в тому, що майбутнє Африки - в новому освіченому, здоровому поколінні, здатному здолати економічну безвихідь.

На противагу програмі ринкової трансформації господар¬ства, запропонованої МВФ і МБРР, глави держав Африки прий¬няли документ «Африканська альтернатива програмам струк¬турної перебудови» (1989), який наполягав на специфічності еко¬номіки регіону і пропонував об'єднатися для спільних дій щодо виходу з кризи, спираючись на власні сили. Цей план теж не був виконаний з тих же причин, що й попередні.

На кінець 90-х років XX ст. близько ЗО африканських держав приєдналися до програм МВФ і МБРР, виконавши безліч попередніх умов для отримання фінансової допомоги. Жодна країна з цієї групи поки що не має приросту ВНП і не просунулась уперед у вирішенні соціально-економічних про¬блем. Зате послаблення державного регулювання і відкриття ринків одразу дало негативні наслідки. Продукція місцевих товаровиробників не витримала конкуренції більш дешевих імпортних товарів. Так, на початку 90-х років у Сомалі ціни на сою, кукурудзу і пшеницю впали до такого рівня, що виро¬щувати їх стало економічно невигідно. На виробництво 100 кг зерна кукурудзи селянин витрачав 114 тис. сомалійських шилінгів, а від їх продажу на ринку міг виручити не більш 55 тис. Ввезення в країни Західної Африки яловичини, в основ-ному з Франції і Голландії, за ціною вдвічі нижчою від місце¬вої, призвело до масового розорення скотарів. Заробіток втра¬тили 4 млн. селян. Імпорт рису в Малаві призвів до ліквідації власного виробництва цієї культури. В Зімбабве закрились фабрики, що виготовляли одяг. Текстиль і шкіряні вироби перестали випускатись у Замбії і Танзанії. В Кенії майже припинилось виготовлення модних сумок із сизалю, бо така продукція почала випускатись у Японії на високомеханізо-ваних підприємствах.

Міжнародні організації, які досліджували питання про те, що заважає успішному розвитку господарства африканських країн, виділили 15 негативних чинників. Першими за важливістю були необґрунтовані податки, нерозвинута інфраструктура, неконтро-льована інфляція. На 15-му місці стояв тероризм. Усунення всіх цих причин вимагає наявності сильної державної влади, яка б створила необхідні умови для економічної стабілізації.

Етнічні відносини

Всі країни Тропічної і Південної Африки багатонаціональні. Колонізатори довільно провели тут кордони, внаслідок чого безліч народів і племен увійшло до складу різних держав. Так, у Каме¬руні і Чаді проживає по 200 етнічних груп, в Анголі - 90, у Кот д'Івуарі - 60, у Нігерії і Гані - по 50, у Беніні - 42, у Того - 36. Серйозною проблемою в цих умовах стала проблема державної мови. Лише в Ефіопії, яка уникла іноземного поневолення, дер¬жавною була рідна мова 75% населення - амхарська. Єдиною країною, що відмовилась від мови колонізаторів на офіційному рівні і надала статусу державної суахілі, стала Кенія. Дещо пізніше її приклад наслідувала Республіка Коморські острови, де комОрська мова є офіційною. Основна частина африканських країн продовжує користуватись мовами колишніх метрополій як державними, деякі поряд з ними ввели і свої. В Бурунді це кірунді і французька, Лесото - сото і англійська, Мадагаскарі -мерина і французька, Руанді - кіньяруанда і французька, Свази-ленді - свазі і англійська. Після ліквідації режиму апартеїду в Південно-Африканський Республіці (1994) державними стали одразу 12 мов - африкаанс, англійська, коса, зулу, ндебеле, сесото-са, лебоа, сесото, сисваті, тсонга, тсвана, венда.

Переважна більшість конституцій сучасних африканських держав містять ідею унітарності і базуються на концепції єди¬ної нації, яка має включати всі існуючи на їх території великі і малі народи. В сучасних умовах цей підхід не відповідає реальній дійсності. Етноси тримаються за свою відокремленість і непов¬торність і не бажають розчинятись у загальний масі.

Основною причиною етнічних конфліктів і суперечностей є невирішеність соціально-економічних проблем. Протест широ-ких мас проти бідності, неефективної політики влади, корупції, хабарництва набуває форм ворожнечі щодо певних етнічних груп, представники яких займають найважливіші посади в місцевих адміністраціях, в армії, в керівництві держави. Корені міжпле¬мінної ворожнечі мають тривалу історію. У ряді країн народи, що в минулому створили могутні держави, до цього часу зне¬важливо ставляться до етнічних груп, які тоді підкорялись їх правителям. Існують і надалі зберігають свою силу стійкі етнічні заборони і стереотипи. Конкретні народи в африканських суспіль¬ствах можуть характеризуватись як «розумні», «чесні», «робо¬тящі» або ж «агресивні», «войовничі», «зрадливі» тощо. Змінити такі оцінки дуже важко. На національні взаємовідносини впли¬вають традиційні структури і релігійні відмінності.

Частина конфліктів спровокована в часи «холодної війни» протистоянням наддержав СРСР і СІЛА. Так, проти прорадянсь-ких режимів Анголи, Мозамбіку, Ефіопії воювали збройні угрупо¬вання, яким зброю і фінансування надавав Захід. У прямій чи завуальованій формі великі держави й нині підтримують як офіційні режими, так і повстанців, захищаючи, в першу чергу, свої економічні й геополітичні інтереси. Вимоги національних рухів різноманітні - від поміркованих до сепаратистських. Деякі з них вимагають територіальної або культурної автономії, пропорцій¬ного представництва в органах влади, врахування інтересів чис¬ленних малих народів при прийнятті програм соціально-еконо¬мічного і гуманітарного розвитку. Національні суперечності в ряді країн переросли в збройні зіткнення і затяжні внутрішні війни. У Руанді і Бурунді триває непримиренне протистояння між на¬родностями тутсі і хуту. У 1990-1994 pp. в Руанді було винищено 800 тис. тутсі і поміркованих хуту. В Бурунді жертвами терору стали 150 тис. чол. В основі ліберійського збройного конфлікту лежить антагонізм між чорношкірими переселенцями - нащад¬ками рабів із США і корінними народностями (кран, кру, гребо). У 1992-1993 pp. у Сомалі насильство в міжетнічних стосунках набуло такого розмаху, що навіть миротворчий військовий кон¬тингент ООН виявився безсилим у спробах розвести ворогуючі сторони і був виведений, не виконавши своєї місії. У Сьєрра-Леоне в 10-річній війні за контроль над алмазами було вбито 50 тис. чол., а біженцями стало 500 тис. чол.

Великого розмаху в Тропічній і Південній Африці набули рухи за відокремлення територій і створення на них нових дер¬жав. Ця тенденція суперечить уставу Організації африканської єдності (1963) та її Каїрській декларації (1964), де записано, що держави-учасниці повинні зберігати кордони, які існували на момент отримання ними незалежності.

Самопроголошена Республіка Біафра існувала в Східній Нігерії в 1967-1970 pp., у ході війни центрального уряду за її ліквідацію загинуло 1 млн. чол. Еритрейці багато років бороли¬ся проти політики амхаризації, за відділення від Ефіопії і ство¬рення своєї держави. Ця мета була досягнута (1993). Тепер опо¬зиційні її правлячому режиму сили прагнуть створити державу Велика Афарія на землях Еритреї, Ефіопії і Джибуті. Етнічні сомалійці вимагають створення держави Огаден на території однойменної провінції Ефіопії і частини Кенії. Прихильники ідеї проголошення національної держави народності конго бо¬рються за виділення населених нею територій зі складу Конго, Конго-Заїру й Анголи. В екваторіальній Гвінеї деякі сили висту¬пають за відділення о. Біоко, на якому розташована столиця країни Малабо, і його можливе приєднання до Нігерії. На Ко-морських островах сепаратисти проголосили ніким не визнану державу Анжуан і хочуть перейти під владу Франції, проти чого категорично виступає офіційний Париж.

З 1960-го по 2000-й рік в Африці відбулося понад 20 крово¬пролитних воєн, близько 15 випадків геноциду і масового терору на етнічному ґрунті, в яких загинуло понад 8 млн. чол. В сере¬дині 90-х років у Тропічній і Південній Африці налічувалось 6,7 млн. біженців.

Група африканських країн спромоглася уникнути етнічних конфліктів, проводячи політику національного плюралізму. Ав-торитарний режим А. Секу-Туре у Гвінейській республіці (1959-1984) придушував будь-які опозиційні рухи. В той же час витри¬мувався принцип пропорційного представництва в державних структурах трьох основних народностей - фульбе, малінке, сусу. Інші національні меншини теж мали певні квоти. Наступник А. Секу-Туре Лансана Конте продовжив цей курс. Виважена на¬ціональна політика проводилась керівництвом Танзанії, Того, Гани, Беніну. Африка має два позитивні приклади врегулювання затяжних збройних конфліктів - у Мозамбіку і Намібії. Ворогу¬ючі політичні угруповання пішли на взаємні поступки, домови¬лися про розподіл влади, прийняли узгоджені програми перехо¬ду до мирного життя.

 


18.06.2015; 14:52
хиты: 167
рейтинг:0
Гуманитарные науки
история
для добавления комментариев необходимо авторизироваться.
  Copyright © 2013-2016. All Rights Reserved. помощь