1. Туреччина
Перші повоєнні роки у політичному житті Туреччини були відмічені переглядом спадщини Ататюрка: відбувається відхід від одержавлення економіки та однопартійності. Такий поворот у політиці Туреччини був здійснений у період правління президентів І. Іненю (1938-1950) та Д.Баяра (1950-1958). В економічному житті було дозволено більшу свободу підприємницької діяльності, а в політичному – багатопартійність. Найбільш впливові з них були Народно-республіканська та Демократична партії. Важливий вплив на розвиток Туреччини мало отримання допомоги за “планом Маршалла” і вступ її в НАТО (1952). Боротьба з комунізмом призвела до обмеження конституційних прав і свобод громадян. 27 травня 1960 р. стався воєнний переворот. Створений військовими Комітет національної єдності (КНЄ) скасував конституцію 1924 р., розпустив парламент, заборонив діяльність політичних партій. Так завершила існування І Республіка (1924-1960).
КНЄ доручив провідним юристам країни укласти нову конституцію, яку було прийнято на референдумі у 1961 р. Прийняття конституції стало початком існування ІІ Республіки (1961-1980). Згідно конституції Туреччина визначала як «соціально-правова держава». Важливою особливістю ІІ Республіки стала багатопартійність. Економічний розвиток у 60-70-х роках був досить стабільним.
Проте економічна і політична модель ІІ Республіки виявилась неефективною. Наприкінці 70-х років її охопила глибока криза. Процвітала корупція. У вересні 1980 р. стався воєнний переворот. Уряд С. Деміреля був повалений. Влада в країні перейшла до рук Ради національної безпеки (РНБ), сформованої військовими на чолі з начальником генерального штабу К. Евреном.
Військові здійснювали правління впродовж трьох років. У 1982 р. вони ввели у дію нову конституцію, ІІІ Республіка (1982 – по теперішній день). На виборах 1983 р. перемогу здобула Партія вітчизни на чолі з Тургутом Озалом, який до 1990 р. був прем`єр-міністром, а до 1993 р. – президентом (до своєї смерті). Десятиліття правління Озала стало періодом широких ліберальних реформ. На початок 90-х років Туреччина перетворилась на сучасну індустріальну країну.
Негативні прояви реформ призвели до зростання популярності опозиційних сил. На дострокових виборах 1995 р. перемогла партія, що стояла на ісламських позиціях – Партія благоденства (ПБ) на чолі з Н. Ербаканом. У середині країні Ербакан починає “ісламізацію” економіки. Швидко стала поширюватися ісламська освіта. Ербакан був змушений піти у відставку. Країна знову повернулась на шлях світського розвитку. Найбільш значною проблемою останніх десятиліть для Туреччини була курдська проблема. З моменту створення національної турецької держави не передбачалося визнання прав національних меншин. Курди (6,5 млн. чол.), як і інші меншини, стали піддаватися насильницькій асиміляції (отуреченню). На курдську мову було накладено заборону, а курдів офіційно стали називати «гірські турки».
Розпад СРСР дав нового імпульсу зовнішній політиці Туреччини. У 90-ті роки вона намагалась реалізувати ідею об`єднання під своєю зверхністю всіх тюркських народів, країн (створення “Великого Турану” або «Великого Туркестану від Середземномор`я до Великої китайської стіни»). Туреччина стала надавати фінансову, воєнну, економічну допомогу Азербайджану, Узбекистану, Киргизії та ін.), формувати єдиний інформаційний простір, зміцнювати культурні зв`язки.
2. Єгипет
Після Другої світової війни Єгипет залишався під контролем Англії, в країні правив король Фарук. Економіка розвивалася однобічно (вирощування та переробка бавовни).
Обіцяні королем реформи не були здійснені. Єдина організована сила, яка могла очолити революцію був офіцерський корпус єгипетської армії. У 1938 р. Анвар Садат утворив організацію "Вільні офіцери", яка ставила за мету вигнання англійців з країни. У 1942 р. німецькі війська потерпіли поразку, Садат був заарештований, а «Вільних офіцерів» очолив Насер.
Було створене революційне командування, яке очолив генерал Нагіб. 26 липня король Фарук підписав указ про зречення і покинув країну, але монархія формально зберігається до літа 1953 р. коли Єгипет був проголошений республікою. Насер став прем'єр-міністром, а у 1956 р. був обраний президентом. Новий уряд відразу оголосив проведення аграрної реформи Також він почав переговори про передачу Єгипту Суецького каналу.
У 1956-1961 рр. проходить другий етап реформ. Провідною ідеєю цього етапу стала політика "єгиптизації" – ставка на власні сили (на національний капітал і ресурси). До 1961 р. з Єгипту було витіснено іноземний капітал. Було продовжено і аграрну реформу.
У 1958 р. відбулось об'єднання з Сирією в Об'єднану Арабську Республіку, в якій домінуюче становище зайняв Єгипет. У період з 1961-1967 рр. проводиться третій етап реформ під гаслом побудови арабського соціалізму. Основним змістом якого стало створення державного сектору економіки. Були націоналізовані залізниці, автотранспорт, будівельні компанії.
Велику економічну допомогу Єгипту надавав СРСР. У 1963 р. було створено Арабський Соціалістичний Союз (АСС), який став домінуючою силою в суспільстві.
19 травня 1967 р. єгипетський президент зажадав виведення військ ООН з країни, 23 травня він оголосив про морську блокаду Ізраїлю, який отримував морським шляхом 80% життєво важливих продуктів. Ці дії Єгипту та Сирії були розцінені Ізраїлем як підготовка до вторгнення, і 5 червня ізраїльські війська завдали могутнього превентивного удару по арабських військах, які зазнали великих втрат. У "шестиденній війні" арабські країни зазнали нищівної поразки. Ізраїль в результаті перемоги збільшив свою територію захопивши Синайський півострів, сектор Газа, Голанські висоти, Західний берег річки Йордан, Єрусалим. Захопивши ці території, Ізраїль тим самим створив навколо себе "зону безпеки". На окупованій території ізраїльтяни починають створювати воєнізовані поселення.
Війна 1967 р. стала результатом непорозуміння між арабами і Ізраїлем. Жодна з сторін не бажала поступитися своїми позиціями і виступала за силове вирішення проблеми.
Щоб врятувати Єгипет від остаточної поразки, СРСР направляє до країни свої війська, які зупинили наступ ізраїльських військ (операція "Кавказ").
28 вересня 1970 р. Насер помирає. Наступником Насера на посаді президента став Садат, який не поділяв соціалістичних переконань Насера, був противником тісного союзу з Москвою і бажав змінити курс країни Садат не наважився відразу піти на повний розрив з СРСР: йому потрібна була зброя, яку він міг отримати тільки з СРСР, щоб взяти реванш у війні з Ізраїлем. Він вимагав від радянського керівництва найновіших зразків зброї. СРСР погоджувався, але за умови, що використати її можна лише з дозволу Москви. На це Садат не погоджувався. Зрештою, 17 липня 1972 р. Радянсько-єгипетьська дружба скінчилась.
6 жовтня 1973 р. у день єврейського свята Йом-Кіпур єгипетські війська стрімким ударом форсували Суецький канал і вступили на землю Сіная, який був втрачений у війні 1967 р.
Оговтавшись від несподіваного удару, ізраїльські війська на південній ділянці фронту форсували Суец і розгорнули наступ на Каїр. Єгипетські частини на Сінаї опинились в оточенні.
22 жовтня 1973 р. Рада Безпеки ООН приймає резолюцію про негайне припинення військових дій. У таких умовах Єгипет та Ізраїль пішли на перемир‘я. Семиденна жовтнева війна скінчилась.
Отримавши авторитет у цій війні Садат починає активно проводити свою політику "зворотного курсу". Країна почала називатись Арабська Республіка Єгипет (АРЄ). У червні 1975 р. було відкрито Суецький канал, чого ніяк не вдавалось зробити Насеру .У 1976 р. Садат був переобраний на президентську посаду.
Після вбивства Садата президентом Єгипту став Мубарак, який продовжив політику розпочату Садатом. Також Єгипет отримує мільярдні допомоги від США.
У 90-ті роки Єгипту довелось зіткнутися з проблемою ісламського екстремізму. Напади на іноземних туристів терористичних груп ледь не підірвало туристичний бізнес у країні з багатим історичним минулим. Проте жорсткі заходи уряду допомогли приборкати екстремістський рух.
Іран у повоєнні роки. Ісламська революцій.
Іран після відновлення свого суверенітету у 1946 р. тривалий час знаходився в стані політичної нестабільності. 1953 р. у результаті військового перепороту до влади прийшов шах Мохаммед Пахлеві, який зумів стабілізувати становище у країні.
1962 р. він проголосив початок "білої революції" — проведення реформ, спрямованих на модернізацію країни і викорінення старих 1963 р. жінкам було надано виборче право. Активно насаджувався західний стиль життя i західна мода.
Реформи помiтно вплинули на розвиток Ірану. У зовніщнiй полiтицi шах орiєнтувався на США та захiднi країни. Iран став членом блоку СЕНТО (Багдадський пакт).
Виступи народвих мас під релiгiйними гаслами вiдбувались в Іранi неодноразово.
Поразка революцii 1951 р. супроводжувалася знищенним легальної полiтичної опозицiї. Єдиною впливовою силою залишилось духовенство зi своїм привiлейованим становищем.
Лiдером релiгiйнот опозицiї став Хомейнi. Вiн розробив теорiю iсламської революцiї та створення Iсламської держави. Хомейнi подiляв суспiльство на три групи — знедоленi, благочествi, слуги сатани. Слугами сатани вважалися шах, його оточення, iнтелiгенцiя, iмперiалiсти та комунiсти. Кiнцевою метою боротьби Хомейнi проголосив створення Всесвiтньої iсламської держави. Вiн негативно ставився як до захiдної цивiлiзацiї, так i до ідей соцiалiзму “Не Захiд, не Схiд, а iслам”.
Криза шахського режиму наростала з кожним роком. З кожним днем революцiйнi події наростали i 6 сiчня 1979 р. шах залишив країну.
У лютому 1979 р. в Іран повернувся Хомейнi. Тодi ж було створено Тимчасовий комiтет ісламської революції, який очолив Базарган. Духовенство намагалося втримати революцiю в мирному руслi, але це не вдалося. У столицi вибухнуло повстання. Монархiю в Iранi було повалено.
Нове iранське керiвництво оголосило про вихiд країни iз СЕНТО; анулювало угоду з Мiжнародним нафтовим консорцiумом; лiквiдувало американськi бази й розiрвало дипломатичнi стосунки з Ізраїлем. Закривались іноземні фiрми і банки. У березнi 1979р. Іран було проголошено iсламською республiкою.
Спроби експорту iсламської революції та війна з Іраком дестабiлiзували становище в деяких регiонах iсламського свiту, особливо в зонi Перської затоки.
Ісламська революцiя в Iранi стала кульмiнацiєю процесу полiтизації iсламу. Збурена iранською революцiєю хвиля iсламсбкого фундамснталiзму i досi не втратвла своєї сили. З кожним роком фундаменталiсти все серйознiше заявляють про себе. Нинiшнє iранське керiвництво проводить бiльш зважену внутрiшню i зовнiвнішню полiтику.
