Встановлення прорадянських режимів та оформлення соціалістичного блоку.
Наступ Червоної армії та активізація сил Опору в країнах Центрально-Східної Європи заклали передумови для створення урядів національних фронтів. Проте розгром нацистських сил створював для СРСР сприятливі передумови для політики «експорту революції» та розширення своїх сфер впливу. Саме з такою метою Червона армія починає активно включатись в політичне життя «визволених» країн. Виділяють такі етапи встановлення комуністичних режимів уу країнах Центрально-Східної Європи.
- Створення коаліційного уряду, до складу якого окрім комуністів увійшли представники руху Опору (1945 – 1946 рр.)
- Створення формального коаліційного уряду, ключові посади в якому належали комуністам (1946 – 1947 рр).
- Створення власне комуністичного уряду (1947 – 1948 рр.)
Особливостями першого етапу була ліквідація профашистських організацій та сил колабораціоністів, відновлювались демократичні інститути. Для другого етапу були характерними зміни в економічному житті країн, в яких вже помітно відчувався радянський чинник. Та найсильнішим радянське вручання відчувалось саме під час третього етапу. Москва створила у 1947 р. Інформаційне бюро 9 комуністичних партій (СРСР, Польщі Болгарії, Чехословаччини, Угорщини, Румунії, Югославії, Франції та Італії). Саме з цього часу розпочалось відтворення радянського зразка з урахуванням місцевих особливостей – будівництво соціалізму – індустріалізація та кооперація сільського господарства. Колективізація мала примусовий характер. Крім того, в кожні з країн склався культ власних вождів – Б. Берута – Польща, К. Готвальд – Чехословаччина, М. Ракоші – Угорщина.
Встановлення про радянських режимів у країнах Центрально-Східної Європи варто розглядати в контексті поляризації світу та загострення відносин між СРСР та Заходом. Саме новостворені радянські режими в країнах Центрально-Східної Європи мали стати основою для майбутньої соціалістичного блоку на чолі з СРСР.
Вже в січні 1949 р. розпочалось інституційне оформлення прорадянского блоку, було утворено Раду Економічної Взаємодопомоги (РЕВ) для спільного розв’язання економічних проблем, та як своєрідна відповідь на прийняття плану Маршалла країнами західної Європи. Згодом членами РЕВ стали Албанія, Монголія, НДР.
Наступним кроком стало створення власного військового союзу – Організація Варшавського Договору в 1955 р., як відповідь на вступ ФРН у НАТО. Членами ОВД стали СРСР, НДР, Чехословаччина, Болгарія, Угорщина, Румунія, Польща. Лідером та спонсором блоку безперечно був СРСР.
2. Кризові явища 1950 – 1970-х рр.
У 1950-і роки в країнах Східної Європи почала наростати нестабільність, зумовлена погіршенням економічної ситуації, та «відлигою» в СРСР, важливим дестабілізуючим чинником в країнах соцтабору стали економічні успіхи країн Західної Європи. Найсуттєвіше криза проявлялась в Польщі та Угорщині. В Угорщині справа дійшла до антикомуністичної революції.
1 листопада 1956 р. лідер революції І. Надь сформував коаліційний уряд, який проголосив нейтралітет Угорщини та її вихід з ОВД і оголосив прозахідний курс. У відповідь СРСР увів війська в Будапешт та жорстоко придушив угорців, жертвами радянської агресії стало близько 50 тисяч.
Революція в Угорщині стала серйозним викликом для усіх країн соцтабору, адже вони також могли зазнати агресії зі сторони СРСР, тому уряди цих країн мусіли проводити досить обережно політику, яка була спрямована на консервування режиму.
Але це все ж не усунуло суперечливих тенденцій економічного та політичного розвитку Чехословаччини. В 1968 р. у відставку було відправлено керівника ЧСР А. Новотного, до влади прийшов демократично налаштований А. Дубчек. Нове керівництво розпочало лібералізацію та будівництво «соціалізму з людським обличчям», суть якого полягала у поєднанні соціалістичного суспільства з елементами ринкової економіки, плюралізмом та демократичними інститутами. Варто зазначити про масову підтримку чехословацьким суспільством нових заходів КПЧ, розпочалась «Празька весна». Яка не могла не викликати занепокоєння у Кремля, яке ініціювало введення сил ОВД в Чехословаччину та усунення Дубчека від влади, його замінили Г. Гусаком, який провадив політику на збереження соціалістичного устрою.
Після придушення «Празької весни» розпочалось посилення тоталітарних режимів в Центрально-Східній Європі, активізувався дисидентський рух, який вимагав демократизації та лібералізації суспільно-політичного життя.
3. «Оксамитові» революції та трансформації посткомуністичного суспільства.
Криза, яка охопила країни соцтабору наприкінці 80-х рр. проявилася в економічній, політичній, ідеологічній та моральній сферах. Політичне банкрутство керівництва правлячих партій, недосконалість адміністративно-командних принципів управління та небажання більшості населення жити за авторитарного режиму – все це створило виникнення революційної ситуації. Важливим каталізатором цих процесів було послаблення лідера соцтабору – СРСР, який після приходу М. Горбачова до влади започаткував «нове мислення» та розпочав курс на деескалацію конфлікту з Заходом, водночас послабився тиск на колишніх сателітів. Зміни в СРСР з піднесенням були сприйняті в Угорщині, Польщі, Югославії, де розпочалася реформування нової політичної системи. Проте в Румунії, НДР, Болгарії консервативно-бюрократичні сили та лідери цих країни негативно ставились до політики Горбачова, вбачаючи в ній можливість втрати свого монопольного права на владу. Важливим чинником був національний, його прояви були відмінними в різних країнах і залежали від національних традицій.
Події 1989 – 1990 рр. за своїм характером були революційними, оскільки кардинально змінювали характер суспільно-політичних і соціально-економічних відносин у регіоні. Форми та методи демократичних революцій були різними – від «оксамитової» революції, тобто мирної до кривавих зіткнень у Румунії, що призвели до численних жертв.
У кожній країні революційні події мали свою специфіку.
Польща. У ПНР поворотним моментом у протистоянні опозиції з владою стало проведення «круглого столу» у лютому – квітні 1983 р. Лідером опозиції виступив Лех Валенса, що очолював робітничий союз«Солідарність». У ході засідань «круглого столу» була досягнута угода про визнання за опозицією права на відкриту діяльність, легалізацію «Солідарності», про реформу парламенту та виборчого закону.
На виборах 1989 р. «Солідарність» здобула абсолютну перемогу, Польська об’єднана робітнича партія зазнала поразки., у січні 1989 р. вона трансформувалась у Соціал-демократію Республіки Польща та стала на засади демократії. А Лех Валенса став президентом країни, Польща розпочала побудову демократичної держави з ринковою економікою.
Чехословаччина. Після «Празької весни» у Чехословаччині посилювалася реакція. Як наслідок, активізувався опозиційний дисидентський рух. 1 вересня 1977 р. група діячів науки і культури виступила з відозвою, у якій розкрила основний зміст і головні вимоги демократичного суспільства, так звана «Хартія-77». Лідером чеського дисидентського руху був Вацлав Гавел, тричі засуджений.
Революційні події розпочалися з придушення міліцією студентської демонстрації 17 листопада 1989 р. Наступного дня було створено Громадянський форму – патріотичний, демократичний фронт, який об’єднав противників комуністичного режиму. Революція відбувалась виключно мирним шляхом. Наприкінці листопада 1989 р. Федеральні збори скасували монопольну роль КПЧ, а 29 грудня 1989 р. президентом було обрано Вацлава Гавела
Угорщина. Характер революції в Угорщині був мирним. Конференція угорської соціалістичної робітничої партії ухвалила програму стабілізації економіки та скорочення зовнішньої заборгованості. У країні поширювалася гласність, почали виникати нові партії та організації.
Влітку 1989 р. розпочалися перемовини між УСРП, громадськими організаціями та опозиційними партіями, було досягнуто консенсусу, щодо необхідності багатопартійності. Згодом парламент прийняв закони, які забезпечували дотримання вільного волевиявлення громадян на виборах, а 23 жовтня 1989 р. Державні збори Угорщини ухвалили зміни до конституції, держава стала називатись – Угорською Республікою. 25 березня 1990 р. відбулись вільні парламентські вибори, розпочалась лібералізація суспільно-політичного та економічного життя.
Болгарія. Особливістю суспільно-політичного розвитку Болгарії був чітко виражений авторитарний характер управління, тривалий час Болгарію очолював Тодор Живков.
Каталізатором революційного вибуху стало погіршення економічного становища країни. Член політбюро ЦК БКП, міністр закордонних справ П. Младенов 24 жовтня 1989 р. надіслав листа Живкову з протестом проти його методів та принципів управління. 10 листопада під тиском ЦК БКП Тодор Живков подав у відставку. Згодом БКП трансформувалась в Болгарську соціалістичну партію. Першим всенародно обраним президентом став Желєв у 1992 р., в країні розпочалась лібералізація та перехід до ринкової економіки
Румунія. Протягом другої половини ХХ ст. в Румунії сформувався тоталітарний режим Ніколає Чаушеску, який разом зі своїм оточенням грабували країну, доводячи населення до зубожіння. З опозицією було повністю покінчено.
Ключовою подією революції стали крив ваві зіткнення 16 – 17 грудня 1989 р., коли загинуло понад 100 осіб, та 200 було поранено. Це збурило всю країну, народ масово піднявся на антиурядові протести. Загострення політичної ситуації змусило Чаушеску разом з дружиною покинути столицю, 25 грудня його було впіймано та засуджено до розстрілу разом з дружиною Єленою.
Декретом ради Фронту національного порятунку від 29 травня 1990 р. Соціалістична Республіка Румунія отримала назву Румунія.
4. Політичний та економічний розвиток країн Центральної та Східної Європи в 90-х рр. ХХ – на початку ХХІ ст.
«Оксамитові» революції призвели до формування багатопартійної системи у країнах Центральної та Східної Європи. Розпочався процес створення демократичних інститутів та громадянського суспільства. У соціально-економічній сфері відбувся масовий перерозподіл власності, створено необхідні умови для розвитку приватного сектора. Темпи приватизації були набагато вищими в Польщі, Словенії і Угорщині. В той час, коли перехід до ринку в Югославії, Македонії, Болгарії та Румунії ознаменувався кризовими явищами, які породили безробіття та інфляцію.
«Оксамитове розлучення». Особливістю політичного розвитку Чехословаччини після повалення комуністичного режиму стало вирішення відносин між центром та Словаччиною. Формальним приводом до розпаду єдиної республіки стали парламентські вибори 5 – 6 липня 1992 р. В Чехії перемогу здобулаГромадська демократична партія, яку очолював В. Клаус, тоді коли лідером у Словаччині став Рух за демократичну Словаччину В. Меч’яра. Обидва лідери цивілізованим способом домовились про розподіл майна та влади, як наслідок 25 листопада 1992 р. Федеральні збори ухвалили конституційний закон про розділення Чехословацької федерації. Як єдина держава Чехословаччина перестала існувати 31 грудня 1992 р. З нового 1993 р. на карті Європи з’явились дві нові незалежні держави Чехія та Словаччина. Президентом Чехії став Вацлав гавел, уряд очолив Вацлав Клаус. В 1999 р. Чехія стала членом НАТО, а в 2004 р. Європейського Союзу. Словаччина теж стала на шлях євроатлантичної інтеграції та стала членом НАТО та ЄС в 2004 р.
Розпад Югославії. Особливою специфікою відрізняється югославський варіант переходу від соціалізму до ринку та парламентської демократії. Після смерті беззаперечного лідера Б. Тіто відцентрові тенденції в Югославії значно посилились, водночас загострились національні відносини, посилилась економічна криза.
26 червня 1991 р. Словенія та Хорватія проголосили свою незалежність як окремі держави, Белград засудив ці акції та ввів війська на територію цих республік. Це призвело до збройного конфлікту,
Словенія змогла відстояти свою незалежність. Складнішим клався розвиток подіїв Хорватії, оскільки в країні мешкала сербська меншина, близько 600 тис., так звана Сербська Крайна. Хорватські серби вистапали за приєднання до Сербії. Конфлікт на Балканах призвів до втручання ООН та ЄС, в 1992 р. ЄС визнало всі нові держави, які вийшли з Югославії. Водночас в 1995 р., хорвати провели зачистку та ліквідували Сербську Крайну. Македонія проголосила незалежність у вересні 1992 р., наступною незалежність проголосила Боснія та Герцоговина. Югославія трансформувалась в Союзну Республіку Югославію, яка об’єднала Сербію та Чорногоріяю. СРЮ очолив Слободан Мілошевич, лідер колишніх комуністів. Але вже в 2007 р. Чорногорія проголосила незалежність.
З 1992 р. розгорівся етнічний конфлікт в Боснії та Герцоговині, оскільки тут проживали три етнічно-релігійні групи: серби – православні, хорвати – католики, серби і хорвати – мусульмани. Лише в листопаді 1995 р. в Дейтоні було врегульовану цю війну на міжнародному рівні. Боснія та Герцеговина лишалась єдиною державою, але федерацією: Боснійської мусульмано-хорватської федерації та Республіки Сербської.
В 1999 р. Балкани сколихнула ще одна війна, НАТО розпочало воєнні дії проти Мілошевича, який анулював автономію албанської громади та розпочав етнічні чистки проти албанців. На президентських виборах 2000 р. перемогу здобув Воїслав Куштуніца, а Мілошевича через рік було взято під варту.
В березні 2008 р. Косово проголосило незалежність та була визнана більшістю країн світу, за винятком Росії, Сербії та ін.
Зовнішньополітичне становище країн Центральної і Східної Європи відзначається домінуванням євроатлантичного напрямку. Так в 1999 р. членами НАТО стали Польща, Чехія та Угорщина, в 2004 р. – Болгарія, Румунія, Словаччина та Словенія, в 2009 р. – Хорватія та Албанія. Членами ЄС в 2004 р. стали: Польща, Угорщина, Словаччина, Чехія, Словенія, 2007 р. – Румунія та Болгарія, Хорватія в 2013 р.
Регіональними інтеграційними та консультативними структурами є Вишеградська група (Польща, Чехія, Словаччина та Угорщина), утворена в 1991 р. Ще одна організація – Центральна Європейська Ініціатива, створена в 1989 р., на сьогодні її членами є 18 країн, в тому числі і Україна.
Таким чином, країни Центральної та Східної Європи пройшли складний шлях трансформації політичної та економічної моделі та на сьогодні, більшість з них є членами НАТО та ЄС.
