У другій половині XIX ст. інтенсивно продовжувався процес перетворення країн Азії та Африки на колонії провідних європейських держав. Особливих успіхів на цьому шляху досягли Франція та Велика Британія. Останній вдалося підкорити такі країни, як Індія, Малайзія, Сінгапур та деякі інші території. Французи намагалися не відставати від англійців на шляху колоніальних загарбань. Німеччина стала на шлях колоніальних захоплень азійських та африканських територій значно пізніше, проте їй вдалося закріпитися на території Південно-Західної Африки.
Колоніальна політика мала декілька аспектів. У політичному відношенні залежні країни Азії та Африки поділялися на колонії та напівколонії. Колонії повністю залежали від метрополій, які створювали в них свою систему управління. Найяскравішим прикладом колонії в XIX ст. була «перлина британської корони» - Індія. Китай та Іран були напівколоніями, оскільки мали свої власні уряди, які, однак, багато в чому залежали від європейських держав. У цих країнах навіть були регіони, які європейці перетворили на сфери впливу, де встановили свої закони.
Як тільки європейці починали відверто грабувати природні ресурси та експлуатувати місцеве населення, останнє відразу втрачало віру в шляхетні наміри прибульців і ставало на шлях боротьби з ними.
Одні обирали мирні форми боротьби, проте більшість бралася за зброю, спочатку власну, а потім і європейську. Колонізаторам нерідко доводилося застосовувати силу, щоб приборкати непокірні народи, тому колоніалізм має досить криваву історію.
Вел. Британія в Індії для зміцнення своїх позицій створила загони солдатів-сапаїв. Вони отримували заробітню плату. І підтримували у державі порядок. Така ситуація існувала до середини XIX ст..
Англійська політика викликала незадоволення родової аристократії, і вона швидко з опори англійців перетворилася на їх супротивників. Те саме стало і з сипаями. Причина полягала в тому, що після завоювання Індії англійці почали скорочувати сипаям зарплатню та пенсії, зменшувати привілеї, якими ті традиційно користувалися. Сипайські полки почали відправляти на завоювання інших країн.
Повстання почалося в м. Мірут 10 травня 1857 р. після того, як англійці закували в кайдани і кинули до в'язниці групу сипаїв, звинувативши їх у ворожості до влади.
Повстання було повною несподіванкою для англійців. Вони не чекали, що в єдиному пориві можуть об'єднатися індуси і мусульмани, солдати і представники різних соціальних верств. Проте дуже скоро вони зрозуміли, що лави союзників можливо розколоти, оскільки справжні інтереси в них різні. Феодальна аристократія прагнула повернути собі владу, сипаї намагалися відновити привілеї, а народні маси, крім звільнення від англійського панування, хотіли зменшити феодальний гніт. Англійці вдало використали існуючі протиріччя.
У 1850 р. у Південному Китаї розпочалося повстання селян, яке мало релігійне забарвлення. Керівник та ідеолог повстання Хун Сюцюань ще на початку 40-х років XIX ст. розробив релігійне вчення, в якому пропагував ідею рівності.
У повстанці, крім селян, брали участь міська біднота, ремісники, гірники тощо. До них навіть приєдналися дрібні поміщики, незадоволені правлінням маньчжурів. Тайпіни відрізали коси, що символізували покірність, і надівали на голови червоні пов'язки. Поступово рух набрав широкого розмаху селянської війни, спрямованої проти феодального гніту.
Після придушення селянської війни західні держави посилили свій тиск на Китай.
Індонезія (Нідерландська Індія) з XVI ст. була колонією Голландії. Голландський уряд, намагаючись привернути на свій бік еліту індонезійського суспільства. З 1924 р. в Індонезії стали виникати різні об'єднання й гуртки молодих інтелігентів, найчастіше у формі «дослідницьких клубів».
У першій половині 20-х років визвольний рух в Індокитаї розгортався під загальними демократичними гаслами, які сформувалися під впливом ідей Фан-Бой-Тяу - першого в'єтнамського революційного демократа. У 1927 р. виникають перші політичні партії: партія нового В'єтнаму, партія молоді, національна партія В'єтнаму. У 1930 р. в Гонконгу за участю Комінтерну була створена комуністична партія Індокитаю.
Єгипет. У 1879 р. в країні розпочався визвольний рух проти європейських колонізаторів. Особливої гостроти він набув 1881-1882 рр., коли військові почали брати активну участь. На вимогу армії був сформований новий уряд, який розробив програму буржуазних реформ. Після поразки Єгипту англійці фактично окупували його, проте перетворити на справжню колонію і приєднати до Британської імперії не змогли. Єгипет формально залишався чистиною Османської імперії, хоча насправді фактичним правителем країни був англійський консул, що спирався на окупаційну армію.
Перша світова війна ще більше загострила економічну та соціально-політичну ситуацію на Африканському континенті. У відповідності з Версальсько-Вашингтонською системою мирних договорів, країни Антанти не лише зберігали свої, а й розділили між собою німецькі колонії в Африці.
Національно-визвольний рух на континенті очолила молода африканська інтелігенція, що, як правило, отримувала освіту в європейських країнах. На противагу панєвропеїзму тут виник панафриканський рух, лідери якого покладали надії на обіцянки держав Антанти щодо справедливою розв'язання післявоєнних конфліктів, демократизацію міжнародних відносин. Найдавнішою і найбільшою серед усіх африканських політичних організацій був Африканський національний конгрес, створений в Південно-Африканському Союзі ще 1912 р.
У другій половині 30-х років розпочалися активні виступи, спрямовані на досягнення національної незалежності й державного суверенітету туніського народу. Національно-визвольним рухом у Тунісі керувала партія «Дуетув» («Конституція»), радикальне крило якої очолював молодий адвокат Хібаб Бугріба.
Для національно-визвольної боротьби африканських народів були характерні політико-релігійні форми протесту.
У 1921 р. у Бельгійському Конго виник рух «кімбангізм», лідером якого став протестантський священик Симон Кімбанг. Його вшановували як месію, котрий має врятувати африканців.
З 1921 р. вперту боротьбу проти французьких колонізаторів вели рифські племена в Марокко. У вересні 1938 р. в іспанській зоні Марокко вибухнуло антифашистське повстання. Партія національних реформ закликала до боротьби за державну незалежність.
Національно-визвольний характер мав страйковий рух 30-х років у Тропічній та Південній Африці. Найбільшої сили національно-визвольний рух досяг у Єгипті. Боротьбою за незалежність керував комітет «Вафд Миери» («Єгипетська делегація») на чолі з Саадом Заглулом. У 1919 р. у багатьох єгипетських містах відбулися виступи на захист національної незалежності, розгорнувся партизанський рух проти колонізаторів. У лютому 1922 р. Англія оголосила про скасування протекторату і надання Єгиптові статусу незалежної суверенної держави, але ця незалежність була суто формальною.
Єгипетський уряд спробував поширити свої права на Судан, який вважався кондомініумом Англії та Єгипту.
У 30-ті роки вафдисти продовжували очолювати національно-визвольну боротьбу єгипетського народу, організовуючи демонстрації і мітинги протесту.
