«Мирна держава» періоду Едо Після смерті Тойотомі Хідейосі місце всеяпонського лідера зайняв Токуґава Іеясу. 1600 року, заручившись підтримкою більшості володарів, він розбив у битві при Секіґахара опозицію роду Тойотомі і за наступні 15 років ліквідував цей рід. 1603 року Іеясу отримав від Імператора посаду сьоґуна і відкрив новий сьоґунат у місті Едо. Час існування цього останнього самурайського уряду називають періодом Едо (1603–1867). В добу панування сьоґунату Японія була федерацією. Одна четверта частина усіх земель країни належала роду сьоґунів Токуґава, а решта — трьом сотням регіональних володарів даймьо.
На початку 17 століття самурайський уряд був зацікавлений у контактах з європейськими країнами і припинив переслідування християн. Японія повела курс на обмеження контактів з Європою та її колоніями, що згодом отримав назву сакоку. 1614 року сьоґунат заборонив християнство, вбачаючи у ньому інструмент іноземного політичного впливу. Десятки тисяч японських християн були репресовані, а виїзд японців закордон, де вони потенційно могли прийняти хрещення, став неможливим. Через це 1637 року частина селян і самураїв острова Кюсю, які сповідували заборонену релігію, підняли антиурядове повстання у Сімабарі. Сьоґунат придушив його за рік і 1639 року, аби остаточно винищити християнство, заборонив усім європейським і американським суднам прибувати до Японії. Виняток з цього правила становила Голландія. Її кораблі, які надали допомогу у розправі з повстанцями, отримали монопольне право торгувати на штучному острові-резервації Дедзіма у Наґасакі. Протягом 17 — середини 19 століття, незважаючи на розрив із Заходом, Японія продовжувала підтримувати дипломатичні і торговельні зв'язки зі своїми традиційними партнерами: Китаєм, Кореєю, Рюкю і айнами. Японське суспільство періоду Едо було становим і складалося з 4 великих груп: військовиків-самураїв, селян, ремісників і купців. Країною керували виключно представники першого стану. Поза становою системою знаходились парії, які займалися непрестижними роботами: утилізацією відходів, прибиранням, тюремною службою. Панівними релігіями були синто і буддизм. Існувала система реєстрації населення при буддистських монастирях за місцем проживання. Християнство було заборонене, тому його послідовники перебували в підпілля. Роль офіційної ідеології країни відігравало неоконфуціанство, яке набуло особливо великої ваги в часи правління Токуґави Цунайосі та період діяльності вченого Араї Хакусекі.
Розвиток сільського господарства сприяв розвитку промисловості та транспорту. Провідними галузями стали лісове господарство, солеварництво, гончарство, виготовлення товарів широкого вжитку. Була налагоджена сітка морських і сухопутних шляхів, з'явилася всеяпонська поштова служба гінців. Столицею Японії вважалося Кіото, головним містом уряду — Едо, а найпотужнішим економічним центром країни — Осака.
1716 року сьоґун Токуґава Йосімуне розпочав низку всеяпонських перетворень, які отримали назву «реформи Кьохо». Вони були спрямовані на стимулювання заощадливості чиновників, освоєння цілини та збільшення податків. 1787 року господарчі перетворення продовжив Мацудайра Саданобу. Його курс отримав назву «реформи Кансей», провідною ідеєю якого стало «збагачення через заощадження». У п. п.19 століття Японію вразив великий голод, що був викликаний багаторічними неврожаями. Для заспокоєння суспільства сьоґунат розпочав 1841 року «реформи Темпо» під керівництвом Мідзуно Тадакуні. Тим часом уряди західнояпонських автономних уділів Сацума-хан і Тьосю-хан вийшли з економічної кризи самотужки.1825 року сьоґунат видав директиви, спрямовані на посилення берегової оборони, однак довго протистояти іноземному тиску не міг. У червні 1853 року до Японії прибула військова ескадра США під командуванням Меттью Перрі, яка силою змусила японців прийняти лист президента США з вимогою почати торгівлюЦентрами антиурядової опозиції виступали західнояпонські уділи Сацума-хан і Тьосю-хан. На хвилі ксенофобських настроїв вони розв'язали сацумсько-британську й сімоносекську війни 1863 року, але зазнали поразки. Усвідомивши технічну відсталість Японії від Заходу і небезпеку колонізації, уділи розпочали модернізацію війська і переговори із Імператорським двором. 1866 року новим сьоґуном став малодосвідчений Токуґава Йосінобу. Одночасно замість покійного Імператора Комея на трон зійшов 14-річний Імператор Мейдзі. Сьоґун планував створити замість сьоґунату новий уряд за участі кіотської аристократії та регіональних володарів, в якому сам отримав би посаду прем'єр-міністра. З цією метою він зрікся посади і 9 листопада 1867 року повернув повноту державної влади Імператору. Цим скористалася антисьоґунатівська опозиція, яка 3 листопада 1868 року в односторонньому порядку сформувала новий уряд і прийняла від імені Імператора указ про реставрацію Імператорського правління. Реформи періоду Мейдзі допомогли країні стати в ряд із найсильнішими країнами Європи та США, та вступити у гонку озброєнь та здобуття колоній. Головною метою реформ стало забезпечення стабільності режиму
У 1889 р. була введена в дію конституція, яка надавала ряд прерогатив парламенту, але залишала реальну владу за кабінетом міністрів.Уряд настирливо домагався втілення в життя свого плану модернізації. Відповідно до нього армія була реорганізована за західним зразком і отримала досконаліші види озброєння. Вдалося створити сильний військово-морський флот.Перемоги у першій японсько-китайській війні (1894-1895) та японсько-російській війні (1904-1905) забезпечили домінування Японії у Східно-азійському регіоні. На 1910 році японці контролювали Корею, Тайвань та південь Сахалін. Початок 20 ст. ознаменувався встановленням "демократії Тайсьо". Японія вступила у першу світову війну на боці країн Антанти, що дало змогу посилити позиції країни в тихо-азійському регіоні. У 1920 році Японія приєдналася до Ліги Націй.
Назва періоду Тайсьо походить від одноіменного девізу імператорського правління який використовувався в Японії з 1912 по 1926 роки. Період Тайсьо характеризувався участю Японії у першій світовій війні, поширенням демократичних ідей та свобод у японському соціумі та боротьбою властей з "червоною чумою" — комунізмом.
Китай. 1616 року хан осілих чжурчженів Нурхаці з роду Айсін Ґьоро об'єднав розрізнені чжурчженські племена і заснував династію Пізня Цзінь в Маньчжурії. Після його смерті перстол успадковував син Хуан Тайцзі. В 1629 році була введена китайська екзаменаційна система для майбутніх чиновників і воєначальників, організований Секретаріат, провідне державне діловодство, а в 1631 році — система «шести відомств», аналогічна існуючій на той час у Китаї. На низку посад були призначені китайські чиновники-перебіжчики. 1627 року Хуан Тайцзі підкорив корейську династію Чосон. У 1636 році Абахай дав династії нове ім'я — «Цін», а підданих наказав іменувати не «чжурчженямі», а «маньчжурами». Нова держава маньчжурів відтепер стала називатися Цін (Велике Чисте Держава — Так Цін-го) — по найменуванню династії. До титулу «імператор» Абахай приєднав його монгольський аналог «богдихан», бо до складу Маньчжурської імперії увійшла частина Південної Монголії. Років свого правління він дав девіз «Чунде». У 1637 році маньчжурська армія розгромила Корею, яка була змушена підкоритися, стати «данником» Цінської імперії і розірвати відносини з Китаєм.
З цього часу маньчжурська кіннота стала здійснювати регулярні набіги на Китай, грабуючи і забравши в полон, перетворюючи на рабів сотні тисяч китайців. Все це змусило мінських імператорів не просто стягнути війська до Шаньхайгуаню, а й сконцентрувати тут чи не кращу, найбільшу і найбоєздатнішу з усіх своїх армій на чолі з У Саньгуем. Занепад Мін став очевидним у зв'язку з посухами, неврожаями, економічною кризою, корупцією, свавіллям чиновників і війною з маньчжурами (1618–1644). Ці катастрофічні події змусили селян взятись за зброю. У 1628 році в провінції
Шеньсі розрізнені ватаги стали створювати повстанські загони і обирати вождів. З цього моменту в північно-східному Китаї почалася селянська війна, яка тривала 19 років (1628–1647). У 1640-х роках селян більше не лякала ослабіла армія, яка терпіла поразку за поразкою. Регулярні війська потрапили в кліщі між маньчжурськими військами на півночі і повсталими провінціями, в них посилилося дезертирство. Армія, позбавлена грошей і продовольства, зазнала поразки від Лі Цзичена. Столиця була залишена практично без боротьби (облога тривала всього два дні). Зрадники відкрили ворота перед військами Лі, і ті безперешкодно змогли увійти всередину. У квітні 1644 Пекін підкорився повсталим; останній мінський імператор Чунчжень покінчив життя самогубством, повісившись на дереві в імператорському саду. Цим скористалися маньчжури. Маньчжурська армія під керівництвом князя Доргоня, з'єднавшись з військами У Саньгуя, розбила повсталих у Шаньхайгуань і слідом за тим підійшла до столиці. 4 червня 1644 Лі Цзичен, залишивши столицю відступив.
1639 — 1689: Московсько-цінські війни → перемога Цін (Нерчинський договір).
1673–1681: Повстання трьох уділів → перемога Цін.
1690 — 1759: Джунгарсько-цінські війни → перемога Цін (знищення Джунгарії).
1796 — 1804: Повстання секти Білого лотоса → перемога Цін (початок занепаду династії).
1839 — 1842: Перша опіумна війна → поразка Цін.
1850 — 1864: Тайпінське повстання → перемога Цін
1856 — 1860: Друга опіумна війна → поразка Цін (Пекінський договір 1860)
1874: Тайванський інцидент → поразка Цін.
1894 — 1895: Японсько-цінська війна → поразка Цін (Сімоносекський договір).
Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. Китай переживав глибоку економічну і політичну кризу. В китайському селі панували голод і злидні. У містах зростала кількість ремісничих підприємств і мануфактур; виникали приватні, із застосуванням найманої праці, прядильні і ткацькі майстерні. З'являлися залізоплавильні печі, майстерні з виробництва фарфору, велися кам'яновугільні та лісні розробки тощо.
Маньчжури жорстоко розправлялися з повстанцями, проте антиманьчжурський рух не припинявся. Він охоплював усе нові й нові райони. Згідно з китайськими джерелами, протягом 1841 — 1849 рр. у країні відбулося 110 повстань і заворушень, в яких брали участь як китайці, так і представники інших національностей — дунгани, тибетці, мяо та ін. У першій половині XVIII в. Цинскому уряду вдалося налагодити ефективне управління країною, одним з результатів чого було те, що в цьому столітті найбільш швидкі темпи зростання чисельності населення спостерігалися саме в Китаї. Цинский двір проводив політику самоізоляції, що врешті-решт призвело до того, що в XIX ст. входив до складу імперії Цин Китай був насильно відкритий західними державами. Подальше співробітництво з західними державами дозволило династії уникнути краху під час повстання Тайпінів, проводити порівняно успішну модернізацію і таким чином проіснувати до початку 20 в., однак воно ж послужило причиною зростаючих націоналістичних (антіманчжурскіх) настроїв. В результаті Синьхайской революції, що почалася в 1911 г, імперія Цин була знищена, була проголошена Китайська Республіка - національна держава ханьців. Вдовуюча імператриця Лун'юй зреклася трону від імені тоді малолітнього останнього імператора, Пу І, 12 лютого 1912 року.
