На поч 18 ст. в Росії при владі був цар Петро І (З 1682 р.-1725) Перед Петром стояло складне завдання проведення реформ у Московському царстві. Петро І провів докорінну перебудову державного устрою країни: було ліквідовано Боярську думу і прикази, замість них створено Сенат (1711) і колегії (1718—22); країну поділено на губернії (1708), що складалися з провінцій; заведено порядок проходження військової та цивільної служби, зафіксований у «Табелі про ранги», сформовано регулярну армію та флот, які комплектувались на основі рекрутської повинності; церква була підпорядкована державі (скасовано інститут патріарха православної церкви і створено колегіальний церковний орган — Святійший синод, 1721. Головою цієї державно-церковної канцелярії проголошувався імператор, а «всевидячим оком», що безпосередньо керував цим канцелярським відомством був обер-прокурор, якого призначав імператор). Також Петро І створив так звану Таємну канцелярію, що виконувала, по суті своїй, функції Інквізиції у Росії.
У 1712 столицю держави перенесено на захоплені у шведів пустинні землі Балтики — Санкт-Петербурга (засн. у 1703). Уряд провів реформи в галузі культури — створено школи різних видів, у 1703 стала виходити перша друкована газета «Ведомости», запроваджено юліанський календар (з 1700) та засновано Академію наук (1724—25). Петро І надавав величезного значення розвиткові промисловості (металургійної, суднобудівної) та торгівлі. У 1721 Московська держава була проголошена Всеросійською імперією. Реформи Петра І та загарбницькі війни перетворили Московію у світову державу. Проте могутність Росії була досягнута кріпосницькими методами, шляхом нещадної експлуатації народних мас в інтересах дворянства. На поч. 18 ст. територію Росії охопив ряд соціальних і національно-визвольних повстань на теренах, що колись були оплотом Великої Орди — Астраханське повстання 1705—1706, повстання під керівництвом Кіндрата Булавіна 1707-08 та Башкирське повстання 1717-18, які були жорстоко придушені урядовими військами.
Петро І продовжував проводити політику своїх попередників, спрямовану на гноблення неросійських народів, зокрема ліквідацію державних прав Українського гетьманату. Після укладення І.Мазепою і Карлом XII у 1708 військово-політичного союзу та поразки шведсько-українських військ в Полтавській битві, в 1709 році, політика Петра І щодо України набула колоніально-репресивного характеру. У листопаді 1708 зруйновано гетьманську столицю Батурин (всіх жителів знищено) та Запорозьку Січ; для нагляду за гетьманом призначили царського резидента, а після смерті І.Скоропадського не було дозволено обирати його наступника; з 1722 контроль за державними справами України здійснювала так звана — Малоросійська колегія; у 1720 заборонено друкувати книги українською мовою; вчинено розправу над наказним гетьманом П.Полуботком, ін. представниками козацької старшини. За правління Петра І та його наступників проводилась відверта політична лінія на ліквідацію Української держави, її повну інкорпорацію, русифікацію і асиміляцію українського народу.
1725—1801
У 1725-62 у імперії точилася політична боротьба між дворянськими угрупованнями, що супроводжувалася «палацовими» переворотами. Наслідком одного з них було встановлення під час правління племінниці Петра І Анни Іоановни (1730—40) біронівщини (від імені фаворита Анни Іванівни, курляндського дворянина Е. Й. Бірона) — режиму шпигунства, доносів і переслідувань незадоволених. За правління Єлизавети Петрівни (1741-61), "Єкатєріни II" (1762-96) і Павла І (1796—1801) у Росії стали з'являтися елементи індустріального розвитку, що засвідчив ріст товарно-грошових відносин, виникнення мануфактур із використанням вільнонайманої праці тощо. У той же час відбувалося подальше зміцнення позицій дворянства, станові привілеї якого найбільш повно були викладені у «Жалуваній грамоті дворянству» (1785). Вперше було створено дієві інститути станового самоврядування.
Свого апогею досягла система кріпосництва, яку поширено і на землі Лівобережної України (1783), а невдовзі — Південної України (1796). В тогочасних джерелах кріпосництво обгрунтовувалось як спосіб прив'язати робітників до землі (нагадує сучасні контракти з роботодавцем) і таким чином забезпечити стабільність розвитку господарства і отже розбудову імперської державної машини, армії і флоту.
Обмежувались права російського козацтва, зростали державні податки. Відповіддю на соціальну політику уряду були масові народні виступи, з яких найбільшим була селянсько-козацька війна під керівництвом Омеляна Пугачова (1773-75), що охопила величезні простори Поволжя та Приуралля.
Великі зусилля спрямовувались на впровадження на всіх землях імперії уніфікованої системи адміністративно-територіального устрою і державного управління. Цей процес майже завжди обмежував права місцевої влади і населення у вирішенні питань власного життя. У другій пол. 18 ст. у Лівобережній Україні остаточно ліквідовано залишки політичної автономії: у 1764 скасовано гетьманство, у 1781-83-ліквідовано полково-сотенний устрій та козацькі полки, у 1775- знищено Запорозьку Січ. За правління Катерини II Росія проводила активну зовнішню політику, яка, в основному, зводилась до оволодіння Чорноморським побережжям. Успішні війни з Туреччиною (1768-74, 1787-91) призвели до ліквідації Кримського ханства (1783) та загарбання Росією Приазов'я і Північного Причорномор'я. Російська імперія взяла активну участь у трьох поділах Речі Посполитої (1772, 1793, 1795), внаслідок яких були захоплені Правобережна Україна (Київське, Брацлавське, Волинське та Подільське воєводства), Білорусь, частина Латвії та Литви.
У середині та другій половині 18 століття спостерігалося піднесення російської культури, пов'язане у значній мірі з вихідцями з України. У Москві було відкрито перший російський університет (1755), почав діяти національний театр (1756). У галузі літератури багато творили Г.Державін, Д.Фонвізін, М.Карамзін, О.Радищев та ін. Велику просвітительську діяльність проводили видавець, письменник і журналіст М.Новиков, юрист С.Десницький, філософ Я.Козельський. Найвидатнішим російським вченим того часу був М.Ломоносов, який проявив себе в багатьох галузях науки та в літературі. Завдяки М.Ломоносову, а також І.Ползунову, І.Кулібіну, К.Фролову та ін. у Р. розвивалась інженерно-технічна думка. У галузі архітектури творили В.Баженов, М.Козаков, скульптури — Ф.Шубін та М.Козловський. Велике значення для розвитку музики у Росії мала діяльність видатних українських композиторів М.Березовського і Д.Бортнянського. Образотворче мистецтво представляли А.Лосенко, Д.Левицький та В.Боровиковський.
1801—1825
Зовнішня експансія, зміцнення самодержавства і кріпосництва були основними тенденціями, які панували у державному житті Росії у кінці 18 — початку 19 століття. Це суперечило загальним процесам суспільної лібералізації і демократії, які складали зміст європейського Просвітництва і знайшли яскраве відображення у Великій Французькій революції. За правління імператора Олександра І Р. брала участь у війнах з наполеонівською Францією в складі антифранцузької коаліції (1805, 1806-07), які завершились поразкою коаліції і укладанням Тільзитського миру 1807. Вітчизняна війна 1812 сприяла пробудженню патріотичних і ліберальних настроїв у російському суспільстві, особливо серед дворянства. Розгром Наполеона І Бонапарта, закордонний похід російської армії і результати Віденського конгресу 1814-15 призвели до значного зростання впливу Р. у Європі, встановлення тривалого домінування трьох абсолютистських багатонаціональних імперій — Росіі, Австрії і Пруссії (Священний союз).
У першій половині 19 століття у Росії поглибилася криза кріпосницьких відносин, які гальмували розвиток ринкового господарства. І хоч у другій чверті 19 століття у країні розпочався промисловий переворот, в економічному розвитку Росія значно відставала від передових європейських країн. Олександр І на першому етапі царювання (до 1814) намагався проводити певні реформи — створив міністерства, шкільні округи, реорганізував сенат, дозволив поміщикам звільняти селян від кріпосництва (декрет про вільних орачів ?1803), доручив М.Сперанському розробити проект впровадження конституційної монархії. Однак проекти більш глибоких змін були відкинуті, абсолютистські тенденції взяли гору над ліберальними. Після селянських і військових повстань 1818—1820 у країні запанували порядки, що спирались на репресивний апарат. Провідником нової внутрішньої політики став граф О.Аракчеєв — ініціатор створення так званих військових поселень, де селяни працювали на землі й несли обтяжливу військову службу.
Микола І [ред.]
Докладніше: Микола I (російський імператор)
Вступ на престол Миколи І ознаменувався виступом дворянських змовників — декабристів. 14(26).12.1825 декабристи, спираючись на таємні організації — Північне товариство і Південне товариство декабристів, члени яких розробляли програми конституційних реформ і скасування кріпосництва, — підняли повстання у Петербурзі. Жорстоко придушивши виступ декабристів у Петербурзі і в Україні (див. Чернігівського полку повстання 1826), Микола І запровадив поліційно-репресивний режим, що спирався на новий орган — Власну його імператорської величності канцелярію із сумнозвісним III відділенням, яке набуло функцій політичної поліції. У 1830-31 царизм зброєю придушив національно-визвольне повстання в Королівстві Польському (див. Польське визвольне повстання 1830-31). У 1841-49 російські війська взяли участь у придушенні угорської революції; з допомогою армії самодержавство жорстоко розправлялось із селянськими заворушеннями.
Від 1830 років у країні продовжувався розвиток мануфактурного і відбувалося зародження фабрично-заводського виробництва та створення багатогалузевої промисловості, тривало зростання обсягів внутрішньої і зовнішньої торгівлі — йшов процес становлення ринкових відносин. Однак ці процеси суттєво гальмувалися існуванням системи кріпосництва.
Вітчизняна війна 1812, внутрішня і зовнішня політика самодержавства, впливи просвітницьких ідей сприяли формуванню ново-часної російської нації, що знаходило відбиття у бурхливому розвитку національної культури (М.Карамзін, О.Грибоедов, О.Пушкін, М.Лермонтов, В.Бєлінський, М.Гоголь та ін.). Суспільні суперечності відбилися в ідейно-політичній боротьбі, що охопила освічені верстви і вилилась у широку літературну полеміку, обмежену жорсткою цензурою і утисками. Прихильники послідовної демократії (О.Герцен, М.Огарьов, В.Бєлінський, петрашевці) змушені були емігрувати або висловлювати свої думки у завуальованій формі. Ліберальна інтелігенція виступала за проведення поміркованих реформ зверху, поділившись на два табори: «західників», які відстоювали необхідність розвитку країни по західноєвропейському (капіталістичному) шляху (П.Чаадаєв, М.Катков, І.Тургенєв, М.Мельгунов, С.Соловйов, К.Кавелін та ін.), і «слов'янофілів», що обґрунтовували особливий, відмінний від країн Заходу шлях розвитку Р. (О.Хом'яков, І.Киреєвський, І.Аксаков). Слов'янофільські ідеї послужили ґрунтом для формування і поширення офіційної великодержавної ідеології російського царизму, головними засадами якої були «самодержавство, православ'я, народність».
У зовнішньополітичній діяльності російський уряд головну увагу приділяв південному напрямку, прагнучи оволодіти новими територіями у Закавказзі та чорноморськими протоками. З цією метою Росія вела війни з Османською імперією, підтримуючи національно-визвольну боротьбу слов'янських народів на Балканах. Для зміцнення стратегічних позицій на Чорному морі і послаблення Туреччини у першій половині 19 ст. до імперії були приєднані Сх. Грузія (1801), Зх. Грузія (1810), Пн. Азербайджан та північна частина чорноморського узбережжя Кавказу. Просування Російської імперії на Кавказ супроводжувалося війнами з Іраном (1804—1813,1826-28) і Туреччиною (1806-12, 1828-29), внаслідок яких Росія заволоділа Закавказзям і поширила новий територіально-адміністративний поділ на губернії і області. Численні князівства і ханства, що там існували, були ліквідовані. Мужній опір гірських народів завойовникам змусив царизм вести тривалу війну (1817-64), яка перетворилась на теренах Чечні і Дагестану у мусульманський національно-визвольний рух-мюридизм. Найбільшого розмаху національно-визвольна боротьба гірських народів набула за імама Шаміля (1799—1871), котрому вдалось утворити міцну теократичну державу — Імамат і довгий час успішно відбивати наступ російської армії (до 1859). Антитурецьку спрямованість мала також підтримка Р. першого (1805-13) і другого (1815) сербських повстань, національно-визвольної боротьби грецького народу. За умовами Бухарестського мирного договору 1812 Російська імперія приєднала Бессарабію та домоглася автономії Молдови і Валахії у складі Туреччини. Внаслідок російсько-турецької війни в 1828-29 царський уряд добився визнання Портою за Адріанопольським миром 1829 автономних прав Греції, Сербії і Дунайських князівств. Ще на початку 19 ст., виконуючи умови Тільзитського миру 1807 з Наполеоном, Олександр І розпочав війну зі Швецією (1808-09), яка завершилась Фрідріхсгамським миром і приєднанням до Р. на автономних правах Великого князівства Фінляндського.
На середину 19 століття Російська імперія перетворилась на одну з найбільших європейсько-азіатських держав зайнявши велику частину Євразійського Великого Степу, колишніх земель імперії Чингізхана. У той же час відсталі кріпосницькі порядки, самодержавно-поліцейський режим, колоніальна політика щодо поневолених народів робили її слабким конкурентом у боротьбі за впливи на Близькому Сході. Ця слабкість яскраво проявилась у ході Кримської війни 1853-56, в якій на боці Туреччини проти Р. виступили англійські та французькі війська. Незважаючи на героїчні зусилля захисників Севастополя, успішні дії російської армії на кавказькому фронті, Р. зазнала поразки і за Паризьким миром 1856 втратила вплив у чорноморському басейні.
Олександр II
Титулування російського імператора
Поразка царизму у Кримській війні змусила самодержавство шукати нових шляхів подолання економічної та соціальної кризи. Реформи, які дозволили б модернізувати найвідсталіші ділянки суспільного життя, розпочав здійснювати новий російський імператор Олександр II. Реформи Олександра II, які через прагнення царизму зберегти головні важелі самодержавного управління і соціальну опору режиму (дворянство), хоча і мали обмежений характер, все ж відкрили певний простір для розвитку капіталістичних відносин в економіці і сприяли поліпшенню державного керівництва. Найважливішою з реформ було скасування кріпосницького права («Маніфест» і «Положення 19.2. 1861»), яке здійснювалось поступово, протягом кількох років шляхом переводу поміщицьких селян спочатку на становище «тимчасовозобов'язаних» (див. Тимчасовозобов'язані селяни), а потім «викупних». Селяни отримували особисту свободу та громадянські права. Земельний наділ, яким вони користувались, ставав їхньою власністю лише після завершення викупної операції, що проводилась в інтересах поміщиків. Порядок здійснення викупної операції, збереження численних переваг за поміщиками (відрізки, відробки) розтягнули процес скасування кріпацтва на десятиліття (стягнення викупних платежів припинено у 1907), зумовили зубожіння основної маси селянського населення і спричинили численні селянські виступи і заворушення. У національних окраїнах імперії селянська реформа була проведена у 1864-71 при збереженні ще більших привілеїв для великих землевласників.
Прогресивний характер мала земська реформа 1864. Згідно з Положенням про губернські та повітові земські установи від 1.1.1864 запроваджувались виборні органи місцевого самоуправління (земські збори і земські управи), які обирались на підставі багатоступеневої куріальної системи і відали винятково питаннями місцевого господарського і культурно-освітнього життя. У правобережних губерніях, як і в Польщі, Білорусі, Литві, де проживало багато землевласників, учасників польського національно-визвольного руху, земська реформа не проводилась. У Правобережній Україні земські установи були запроваджені у 1911. Найбільш послідовно проведеною стала судова реформа, яка розпочалась у 1864 (див. Судова реформа 1864). Замість станового встановлювався коронний суд присяжних, для розгляду дрібних громадянських справ — мировий суд. Проголошувалися принципи виборності й незмінності суддів, рівності всіх перед законом, гласність суду, участь у процесі двох сторін — обвинувачення і захисту. До розгляду кримінальних справ залучалися присяжні засідателі — представники населення, що призначалися за жеребом.
У 1860 роках було проведено низку фінансових реформ, створено Державний банк (1860). Розпочались реформи в галузі освіти, спрямовані на демократизацію освітніх закладів, посилення автономних прав університетів. Протягом 1861—1874 проводилася військова реформа. 1.1.1874 статутом про військову повинність ліквідовано рекрутську повинність і запроваджено загальну військову повинність для всіх чоловіків, які досягли 20 років. Реформи 1860-70-х років, хоч і мали обмежений характер (зокрема, селянська реформа зберігала сільську общину, яка як власник землі стримувала індивідуальну активність селянства), в основному сприяли капіталістичному розвитку країни. Спираючись на державну підтримку і приплив іноземного капіталу, високими темпами розвивалась промисловість. Формувались нові промислові райони на півдні імперії, створювались передові галузі металургії, машинобудування, хімічної промисловості, швидко зростала мережа залізниць та розвивались морські порти. Наслідком господарських змін було становлення нових соціальних верств населення — промислового пролетаріату і торговельно-промислової буржуазії.
У центрі суспільно-політичного руху в Росії у другій половині 19 століття стояли найболючіші питання «землі і волі». Невирішеність земельного питання, відсутність політичних прав і свобод викликали поляризацію у середовищі інтелігенції, яка поповнювалась вихідцями з недворянських, т.зв. різночинських верств. Серед молоді, передусім студентської, поширились радикально-демократичні ідеї, які пропонували розв'язувати суспільно-політичні проблеми шляхом народного повстання. Ідеологами цього напряму були Микола Чернишевський, Микола Добролюбов, Олександр Герцен, Микола Огарьов та ін. У 1860 роках виникли таємні організації, серед яких найвпливовіша — «Земля і Воля». Жорстокі репресії самодержавства спричинили перехід радикалів до тактики індивідуального терору (замах у 1866 Д.Каракозова на Олександра II). У 1870 роках радикально-демократичний рух, сприйнявши із Заходу соціалістичні ідеї, створив власну теорію переходу Росії до соціалізму через народне повстання і селянську общину. Цей рух отримав назву російського народництва. Теоретиками народництва були М.Бакунін, П.Лавров і П.Ткачов, які вважали, що для піднесення повстання необхідно лише просвітити селян. Жертовні «ходіння в народ», терористичні замахи учасників народницьких організацій («Земля і воля», «Народна воля», «Чорний переділ») не дали очікуваних наслідків, спричинили урядові репресії, які набули масового характеру після вбивства народовольцями 1.3.1881 царя Олександра II. Ліберальні кола зосередили свою діяльність у земських установах, пропагували необхідність поступових демократичних змін. Після вбивства Олександра II на престол вступив Олександр III, який вжив заходи для зміцнення самодержавства і обмеження політичних свобод: посилено цензуру, закрито ліберальні видання, обмежено доступ до освіти дітей з нижчих верств (циркуляри про «кухарчиних дітей» — 1887), посилено адміністративний контроль за земствами і міським самоуправлінням.
З кінці 1850 років Росія посилила військову експансію у Середній Азії. Війни за загарбання території Кокандського та Хівинського ханств, Бухарського емірату та казахських земель тривали з 1864 до 1884 і завершились встановленням тут російського військово-адміністративного управління. Зіткнувшись у цьому регіоні з інтересами Англії, Росія змушена була 1887 підписати протокол про російсько-англійське розмежування, який зупинив дальше просування Р. на південь. Зовнішньополітична діяльність Р. у Європі була спрямована на перегляд рішень Паризького договору 1856. Обережна і вміла політика міністра закордонних справ О.Горчакова (1856-82) дозволила Росії вийти з політичної ізоляції і посилити свій вплив на Балканах. Внаслідок російсько-турецької війни 1877-78 Туреччина визнала незалежність Румунії, Сербії, Чорногорії та надала автономію Болгарії. Однак Берлінський трактат 1878 обмежив впливи Росії на Балканах і Близькому Сході. Зближення Австро-Угорщини і Німеччини спонукало Росію шукати союзу з Францією та Англією. За ініціативою Франції у 1891-94 були підписані договори, які сформували російсько-французький союз, що протистояв Троїстому Союзові (Німеччина, Австро-Угорщина, Італія).
Піднесення, що охопило економіку Росії у кінці 19 століття, привело до формування системи російського капіталізму, особливостями якого були співіснування передової промисловості і монопольних об'єднань з напівфеодальними відносинами на селі та самодержавною політичною системою, що позбавляла громадян демократичних прав. У цей період, після врегулювання російсько-японських територіальних проблем на Далекому Сході, в основному завершилось становлення величезної Російської колоніальної імперії, що включала величезні простори Сибіру, Далекого Сходу, Середньої Азії, Кавказу, України, Прибалтики і Польщі з населенням близько 170 млн. чоловік.
Микола II (1894—1917) [ред.]
Докладніше: Микола II (російський імператор)
У 1894 імператорський престол посів Микола II (1894—1917) — останній представник династії Романових. Його уряд продовжував політику зміцнення самодержавства і його соціальної опори-дворянства. У той же час під впливом марксизму формувався робітничий рух у Росії У російському робітничому русі поступово провідні позиції здобула радикально-політична течія, що ставила своїм завданням революційне захоплення влади і створення соціалістичного суспільства з допомогою державних важелів. Теоретиком російського пролетарського руху виступив В.Ульянов-Ленін (1870—1924). У 1898 за ініціативою В. Ульянова створена нелегальна Російська соціал-демократична робітнича партія (РСДРП). На другому з'їзді РСДРП (1903) у партії відбувся розкол на більшовиків (прихильників радикальних заходів) і меншовиків (прихильників реформістського шляху до соціалізму). У 1901 за кордоном виникла Партія соціалістів-революціонерів (есерів), яка взяла на озброєння народницьку ідеологію. Ліберальний земський рух, що виступав за встановлення конституційного устрою, оформився в 1905 у Конституційно-демократичну партію (кадети).
Поразка Росії у російсько-японській війні 1904-05 поглибила суспільно-політичну кризу в країні, що спричинила першу Російську революцію 1905-1907. Революція почалась розстрілом мирної демонстрації робітників Петербурга 9.1.1905 і вилилась у бурхливі виступи робітників, селянства, населення колоніальних окраїн. Найбільшого піднесення революційні події набули під час всеросійського жовтневого страйку 1905.17.10.1905 цар Микола II оголосив «Маніфест», який обіцяв запровадження конституційного устрою і скликання Державної Думи — російського парламенту. Стихійно почали виникати Ради робітничих депутатів, проводились численні мітинги і демонстрації, виходили демократичні періодичні видання, утворювались політичні партії, профспілки, громадські організації. Більшовики, які намагались шляхом радикалізації соціального руху захопити владу, підняли у грудні 1905 збройне повстання в Москві, яке було придушене урядовими військами. На поч. 1906 Микола II здійснив реформу державного управління, запровадивши Державну Раду як верхню палату російського парламенту. Виборчий закон зберігав суттєві соціальні обмеження на виборах у Раду і Думу. Попри це, на засіданнях Думи ставились питання глибоких суспільно-політичних реформ. 9.6.1906 Микола II розпустив І Думу і призначив вибори до II Думи. Остання діяла з 20.2. до 3.6. 1907 і була розпущена урядом. Революційні події 1905-07 у Р. не привели до утвердження конституційного ладу в імперії та не розв'язали аграрного питання.
Після розпуску II Державної Думи в імперії було встановлено репресивний режим, який розправився із демократичним і національно-визвольним рухами. Одночасно уряд оголосив вибори до III Державної Думи за новим виборчим законом, який надавав переваги заможним верствам і російському населенню. Для створення соціальної опори серед заможного селянства царський уряд за ініціативою П.Столипіна 9.11.1906 оголосив указ про земельну реформу. Реформа сприяла виходу селян із общини, закріпленню землі у приватну власність, чим значно прискорила капіталістичний розвиток села. Одним з елементів проведення аграрної реформи стало переселення селян, особливо з України, на вільні землі у Сибір і на Далекий Схід. За 1906-12 на окраїни імперії виїхало бл. 1 млн. українців (бл. 40% усіх переселенців у Р.). Через невміло організоване переселення, відсутність продуктів і медичного обслуговування та непідготовленість місць для переселенців частина з них померла, а частина повернулась в Україну (за деякими дан. — бл. 70%).
Поразка Революції 1905-07 викликала ідейну кризу в суспільно-політичному русі, наслідком якої було посилення великоруського шовінізму (виникнення чорносотенних організацій) і відмова від радикальних форм суспільних змін (збірник «Вехи»; під ред. П.Струве). Восени 1912 під контролем уряду була обрана IV Державна Дума. Незважаючи на перевагу в ній консервативних сил. Дума поставила ряд питань щодо оновлення суспільного життя. Ініціаторами реформ виступала партія кадетів. Напередодні війни значно посилився робітничий, селянський і національно-визвольний рух.
Міжнародна ситуація початку 20 століття характеризувалась загостренням боротьби європейських держав за колонії і впливи в різних куточках світу. Росія прагнула розширити свій вплив на Чорному морі, щоб відкрити шлях експансії на Балкани і Близький Схід, а також у Середній Азії. Протиріччя між Р. і Японією на Далекому Сході призвели до російсько-японської війни 1904-05, у якій Р. зазнала нищівної поразки. За умовами Портсмутського миру 1905 до Японії відходила половина о. Сахаліну (на південь 50 паралелі). Протиріччя між Німеччиною і Австро-Угорщиною, з одного боку, і Росією — з іншого, зумовили створення у 1904-07 спільно з Великою Британією і Францією воєнно-політичного блоку — Антанти.
У Першій світовій війні 1914-18 Росія виступила на боці країн Антанти проти країн Троїстого Союзу (ств. 1882). У 1914-15 російська армія добилась певних успіхів на Північно-Західному фронті у районі Східної Пруссії і на Південно-Західному фронті. Наприкінці 1914 російські війська зайняли Галичину і Буковину й створили на окупованій території Галицько-Буковинське генерал-губернаторство. Однак уже до осені 1915 наступ німецької і австро-угорської армій змусив російську армію залишити Польщу, Литву, частину Латвії і Білорусі. Німецько-австрійські війська зайняли Галичину, Північну Буковину і 5 повітів Волині. У травні 1916 російська армія почала новий наступ на Південно-Західному фронті («Брусиловський прорив»), внаслідок якого російські частини захопили всю Буковину і південну Галичину. Проте цей наступ не привів до стратегічного перелому в ході воєнних дій на Південно-Західному фронті, а лише поглибив господарську розруху і незадоволення в країні. Намагаючись стабілізувати обстановку, Микола II вдавався до частої зміни міністрів, загравання з Державною Думою. Однак невдоволення поразками на фронтах, господарськими труднощами, бездарним керівництвом царських міністрів поширилось на всі верстви суспільства і армію. Численні страйки і заворушення переросли у кін. лютого 1917 у народний виступ в Петрограді, який підтримали армійські частини (див. Лютнева революція 1917). Микола II зрікся престолу. Влада перейшла до створеного Державною Думою 3.3.1917 Тимчасового уряду на чолі з кн. Г.Львовим. До складу новоутвореного уряду увійшли представники кадетів, октябристів, прогресистів і есерів. Тимчасовий уряд пообіцяв скликати Установчі збори для вирішення політичних, соціальних і національних проблем на засадах демократії. Під час революційних подій утворились також Ради робітничих і солдатських депутатів, які перебували під впливом представників лівих партій (соціал-демократів, есерів, ін.). Під могутнім тиском низів влада в країні швидко перейшла до рук комісарів Тимчасового уряду. Одночасно відбулось формування представницьких органів багатьох колоніальних народів імперії, які відстоювали національні та демократичні права своїх народів. З березня 1917 в Україні існувало двовладдя: з одного боку, Тимчасовий уряд намагався продовжувати централістську політику царської влади, з іншого — новоутворена Українська Центральна Рада відстоювала принцип національно-територіальної автономії України. Лютнева революція 1917 поклала край самодержавній багатонаціональній імперії, пробудивши до політичної активності поневолені Російською імперією народи та найширші верстви суспільства.
