За Карловицьким миром 1699 року з турками, австрійські Габсбурги отримали Східну Угорщину і Трансільванію, а також Хорватію і частину Словенії - слов'янські землі, що отримали найменування «військового кордону». Трохи пізніше, за Утрехтським і Раштаттським миром, внаслідок війни за іспанську спадщину, до Австрії відійшли іспанські Нідерланди, а також великі володіння в Італії: Ломбардія з Міланом, Неаполь і Сардинія. Південноіталійські провінції до середини XVIII ст. були повністю втрачені Габсбургами, але Північноіталійські володіння залишалися в їхніх руках аж до другої половини XIX ст. За Пожаревацким (Пассаровіцьким) миром 1718 року Австрія отримала від Туреччини ще ряд земель - Банат, іншу частину Славонії, Північну Боснію, значну частину Сербії з Белградом і частину Валахії. Більша частина цих земель, правда, була незабаром теж втрачена (по Бєлградським миром 1739), але вплив Австрії на Балканському півострові все ж таки зберігався і в наступні десятиліття.
В результаті першого поділу Речі Посполитої у 1772 р. до численних володінь Габсбургів додалися ще польські та українські землі. У результаті всіх цих приєднань національний склад Австрійської держави став відрізнятися надзвичайною строкатістю. Принаймні до двох десятків різних народів входило до складу Австрійської монархії у XVIII ст.: німці, чехи, словаки, словени, карпатські і галицькі українці, поляки, серби, хорвати, угорці, румуни, італійці й інші, причому в загальній масі населення перше місце за чисельністю займали слов'янські народи.
Приєднані до Австрії насильно, в результаті воєн і складних дипломатичних інтриг (зокрема, шляхом використання Габсбургами свого становища династії, з якої незмінно вибиралися імператори Священної Римської імперії), народи Габсбурзької монархії все більше відчували своє безправне становище і несумісність своїх національних інтересів з інтересами панівного класу Австрії.
Централізаторські тенденції в політиці Габсбургів особливо посилилися з другої половини XVII ст. Зазнавши поразки в боротьбі за панування в Європі, австрійські Габсбурги після закінчення Тридцятирічної війни зосередили всі зусилля на найважливішій задачі - зміцнення політичної єдності своїх різноплемінних володінь.
В останні десятиліття XVII ст. Габсбурги зміцнюють вже раніше існуючі центральні урядові установи у Відні і створюють нові: Державна рада, Королівська канцелярія, Військова рада при імператорі, Комерц-колегія і інші. Їхня діяльність виявляє таке ж прагнення підпорядкувати своєму повному контролю адміністрацію провінцій, які спостерігалися в німецьких князівствах.
Важливими центральними установами були: державна рада - дорадчий орган при імператорові; "придворна австрійська канцелярія" на чолі з канцлером - виконавчий орган; придворна військова рада. Поступово з "канцелярії" виокремилось міністерство закордонних справ, яким керував канцлер.
Створенню централізованої абсолютистської австрійської держави передувала тривала запекла боротьба прихильників Реформації та Контрреформації. Під прапором Реформації відбувалися більшість народних антифеодальних виступів та національний рух у Чехії. Протестантизм сприйняла і частина дворянства.
Боротьбу з Реформацією (Контрреформацію) розпочав наприкінці XVI ст. австрійський ерцгерцог Рудольф II. Вихований при іспанському дворі єзуїтами, він проводив політику жорстокого переслідування протестантів. У ХУП ст. боротьбу з Реформацією продовжив інший вихованець єзуїтів, фанатичний поборник Контрреформації - Фердінанд II. Він здійснив Контрреформацію у залишених йому в спадок землях. Послідовні Габсбурги закріпили цю перемогу.
Габсбурги, закріплюючи абсолютизм, потребували підтримки католицької церкви. Вони щедро дарували їй конфісковане у протестантів майно. На початку XVIII ст. протестант вважався державним злочинцем. Селян і ремісників, які не бажали стати католиками, виселяли з Австрії або віддавали у солдати.
Приєднані до Австрії народи відчували несумісність своїх національних інтересів з інтересами феодально-абсолютистської монархії Габсбургів. Селянські заворушення (виступи) в різних частинах імперії в XVII-XVIII ст. відбувалися майже безперервно. Проте солідарність феодалів різних національностей давала змогу припинити ці виступи. До того ж у XVIII ст. зміцнилися зв'язки між окремими частинами монархії. Відень - столиця держави - перетворився на великий економічний центр. Усе це забезпечувало достатню міцність австрійського багатонаціонального утворення.
До середини XVIII ст. Габсбурги зрозуміли необхідність реформ, які здійснювались у період правління Марії-Терезії (1740- 1780) та її сина Йосифа II (1780-1790). Зміни були проведені в інтересах дворян за мінімальних поступок буржуазії. Уряд прагнув ліквідувати найбільш грубі прояви феодалізму, що заважали розвитку країни.
Найважливішою була військова реформа. Вводився новий порядок військового набору. Рекрути мали служити довічно. Чисельність армії значно збільшувалася, збільшилась і кількість офіцерів (майже всі - дворяни). Для підготовки офіцерських кадрів у Відні відкрилася військова академія.
Значна увага приділялася фінансовій реформі. Було запроваджено загальний прибутковий податок, від якого не звільнялися дворяни й церква, проведено загальний перепис населення. Скасували внутрішнє торговельне мито і збільшили мито на ввізні товари. Експорт деяких видів сировини (льон, вовна, метал) повністю заборонявся. Проводилась політика меркантилізму.
Для підготовки кваліфікованих робітників були створені технічні та ремісничі школи. З метою підготовки інженерів у Відні почали працювати Гірнича та Торговельна академії, технічні та сільськогосподарські училища. Було покладено початок нижчій та середній загальній освіті. Віденський університет звільнився від впливу і контролю католицької церкви.
Були вжиті заходи, які обмежували привілеї католицької церкви. Закрили численні монастирі; частково конфіскували церковні землі; вигнали з Австрії єзуїтів; скасували закони про переслідування протестантів, які отримали свободу культу.
Значне місце у період правління Марії-Терезії та Йосифа II посідали судові реформи. Судові функції тепер здійснювала тільки держава. Були розроблені нові кримінальний та цивільний кодекси. Обмежувалося застосування смертної кари.
Реформи Марії-Терезії:
- судова: підпорядковувала суди державі, обмеживши свавілля сеньйорів щодо селян;
- військова: новий порядок військового набору; рекрутська служба - пожиттєва;
- фінансова: введення загального податку, ліквідація внутрішнього мита, збільшення мита на вивіз товарів;
- кримінальна: обмеження смертної кари та скасування катувань;
- запроваджено Державну раду, придворну державну канцелярію, міністерства;
- області поділено на округи;
- освітня: започаткована система загальної шкільної освіти; засновано народні школи для простих людей, ремісничі і сільськогосподарські училища, реформовано гімназії, відкрито університети, які звільнялися від впливу єзуїтів;
- замість церковної запроваджувалася державна цензура.
Реформи Йосипа ІІ:
- скасування особистої залежності селян;
- обмеження самостійності католицької церкви;
- закриття монастирів;
- конфіскація майна церкви;
- едикт про свободу віросповідання;
- запровадження єдиної централізованої системи управління.
