Обрання А. Лінкольна президентом стало приводом для заколоту в рабовласницьких штатах. Вісім з них, не змирившись із втратою політичної влади, оголосили про відокремлення від США. Вони створили конфедерацію з центром у Річмонді та обрали президентом плантатора Девіса. Заколотники оголосили, що керуватимуться переконанням: «Рабство — нормальне становище для негрів».
Після вступу Лінкольна на посаду президента війська конфедерації 12-13 квітня 1861 р. обстріляли та захопили форт Самтер поблизу Чарльстона.
15 квітня Лінкольн оголосив про набір ополчення чисельністю 75 тис. осіб. Так почалася громадянська війна (війна між громадянами однієї держави).
Бойові дії з боку федерального уряду розгорталися дуже повільно. Це дало змогу армії Півдня, якою керував талановитий генерал Роберт.-Едвард. Лі, здобувати перемоги одна за одною. У червні 1861 р. конфедерати ледь не захопили Вашингтон: столиця США стала прифронтовим містом.
Початок війни супроводжувався патріотичним піднесенням. Як до армії Півдня, так і до армії Півночі вступало багато добровольців. На кінець 1861 р. армія Півночі (янкі) становила 650 тис. вояків, у декілька разів перевищуючи армію Півдня. Проте самої лише чисельної переваги для перемоги виявилося недостатньо. Для цього потрібні були талановиті командири і відповідний план ведення бойових дій. У перші роки війни Півночі бракувало як першого, так і другого. Стратегічний план ведення війни передбачав блокування території конфедерації та поступове стискання кільця оточення. Цей план отримав назву «Анаконда». Перебіг бойових дій 1862 р. виявив його хибність. Розтягненість військ Півночі на тисячі кілометрів не давала можливості концентрувати їх у достатній кількості та в потрібному місці.
У 1862 р. бойові дії розгорнулись одночасно на двох фронтах: у басейні р. Міссісіпі та у Віргінії. Флот Півночі заблокував узбережжя конфедерації, перешкоджаючи ввезенню спорядження і зброї та вивозу бавовни, інших експортних товарів. Бойові дії, окрім успіхів генерала У. Ґранта в басейні р. Міссісіпі і захоплення Нового Орлеана, успішними для Півночі не були. Конфедерати завдали янкі три поразки у Віргінії та, завдяки створенню броненосного флоту, прорвали морську блокаду.
Невдачі і затягування війни остаточно переконали президента США Лінкольна в необхідності вжиття радикальних заходів. У 1862 р. було прийнято низку законодавчих актів, після чого конституційний характер війни (за єдність країни) змінився на революційний (за радикальні перетворення).
30 грудня 1862 Лінкольн підписав «Прокламацію про звільнення» («Закон про гомстеди») рабів з 1 січня наступного року. Ця «Прокламація», як і рішення про набір негрів в армію, кардинально змінила мету війни: мова тепер йшла про знищення рабства. Шлях рабству на «вільні землі» Заходу ще раніше закрив прийнятий у травні 1862 гомстед-акт. Цей акт надавав право будь-якому громадянинові країни, що не брав участі в заколоті проти Сполучених Штатів й сплатив мито в 10 доларів, зайняти гомстед — шмат землі в 160 акрів (~64 га) під ферму на вільних землях. Після п'яти років проживання на ділянці, її обробки й забудови вона віддавалася безкоштовно у власність.
Останнім великим успіхом конфедератів стала битва під Чанселорсвілле навесні 1863, у ході якої 130-тисячна армія жителів Півночі зазнала поразки від 60-тисячної армії генерала Лі. Однак людські та матеріальні ресурси Півночі були величезні. Вже на початку липня конфедерати зазнали поразки під Геттісбургом. У серпні 1863 армія Лі була відкинута до Віргінії. Восени 1864 була захоплена Атланта — один із найбільших промислових центрів Півдня. 9 квітня 1865 після кривавих боїв здавсяРичмонд. Через місяць останні сили конфедератів капітулювали. Громадянська війна завершилася.
Реконструкція Півдня (1865-1877 pp.)
Після завершення громадянської війни перед країною постала проблема реконструкції — відновлення державної єдності і перебудови життя Півдня.
Першим кроком на цьому шляху було повне та безповоротне скасування рабства. У лютому 1865 р. конгрес прийняв 13-ту поправку до Конституції США, яка забороняла рабство на всій території країни. Але чекали свого вирішення інші проблеми: умови допущення колишніх штатів конфедерації до союзу, статус колишніх рабовласників і рабів, організація влади на Півдні та ін.
У правлячих колах США щодо цього питання єдиної думки не було. Після смерті Лінкольна розбіжності між президентом (ним став Ендрю Джоне, колишній віце-президент) і конгресом у вирішенні цих питань загострилися. Е. Джоне зайняв позицію умиротворення. У травні 1865 р. він видав указ про амністію, що відновлював плантаторів у громадянських, політичних і правах власності (крім права мати рабів). Плантатори Півдня сприйняли цей указ як слабкість. Вони почали повертати свої плантації та примушувати колишніх рабів знову працювати на себе, до того ж створили розгалужену терористичну організацію ку-клукс-клан, яка розправлялась із непокірними неграми і тими білими, котрі їм співчували. Набув поширення суд Лінча — кара на горло без суду і слідства. Відновивши свою владу, плантатори проводили через законодавчі зібрання штатів «чорні кодекси» — закони, що забороняли колишнім рабам мати власність, позбавляли їх свободи пересування, слова, зборів, права брати шлюб з білими і т. ін. Виникла загроза нової громадянської війни між плантаторами і колишніми рабами. Ситуація загострилася після виборів до конгресу США у грудні 1865 р. депутатів від південних штатів. Серед новообраних було чимало колишніх лідерів конфедерації. Радикально налаштовані члени конгресу домоглися рішення не допустити цих депутатів до зали засідань і передати справи проведення реконструкції конгресові. У липні 1866 р. конгрес прийняв 14-ту поправку до Конституції США, згідно з якою колишні лідери конфедерації позбавлялися права посідати державні посади, а негри зрівнювались у правах з білими. Заборонялися «чорні кодекси».
Одержавши на виборах до конгресу перемогу, республіканці вдалися до радикальної реконструкції. У 1867 р. на Півдні було введено воєнний стан, скасовано колишні конституції штатів. Завдяки таким рішучим діям у 1868 р. штати Півдня ратифікували 14-ту поправку до Конституції США.
Радикальна реконструкція — це примусова демократизація життя на Півдні США з допомогою армії, але без розв'язання терору і встановлення диктатури.
На нових президентських виборах переміг колишній головнокомандувач армії Півночі генерал У. Ґрант. За його президентства помітно зросла підприємницька активність. Бурхливий розвиток ринкових відносин сприяв поступовій ліквідації відмінностей між Півднем і Північчю. Колишні плантатори та їхні раби пристосовувалися до нових умов господарювання. Поетапна радикальна реконструкція досягла мети. У 1877 р. з Півдня було виведено федеральні війська і тим самим ліквідовано останні елементи надзвичайного стану.
За період реконструкції сталися значні зміни у партійній системі США. Демократична партія завдяки входженню до її лав фермерів і підприємців репрезентувала не тільки інтереси колишніх плантаторів. Демократи з кожними виборами набирали ваги у конгресі. Республіканська партія трансформувалась у партію, що відображала інтереси великих підприємців, промисловців та банкірів, і втратила свій радикальний дух.
Риску під трагічним періодом історії США підвели президентські вибори 1876 p., на яких представник демократичної партії здобув більшість голосів. Але результати виборів було переглянуто, і президентом став кандидат республіканської партії Р. Хейс. Це стало наслідком закулісної змови між лідерами партій про припинення реконструкції та виведення військ.
Громадянська війна і реконструкція складають єдиний період в історії США. Оцінки істориками цих подій різні: одні порівнюють їх із буржуазно-демократичною революцією та називають другою американською революцією; інші розглядають це як боротьбу між двома формами власності та організації праці.
